Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни
| Вид материала | Документы |
- Формування соціально зрілої особистості з досвіду роботи класного керівника Просяник, 374.63kb.
- Готовність до навчання в школі, 26.82kb.
- Шевченківського району м. Києва Центральна районна бібліотека ім. Є. Плужника Бібліотека, 749.7kb.
- Обласна програма залучення практичних працівників освіти до експериментальної та науково-дослідної, 228.91kb.
- Річний план роботи школи І. Вступ аналіз роботи школи за минулий навчальний рік, 790.88kb.
- Агогічних кадрів, спрямована на підвищення їхнього науково-теоретичного, загальнокультурного, 614.6kb.
- В. Ф. Януковичу Президенту України Стоп процесу самознищення України Шановний пане, 43.96kb.
- Загальноосвітня школа №5 І-ІІІ ступенів, 136.67kb.
- Творча зустріч з письменником Пеуновим, 1092.89kb.
- Ольга кобилянська через кладку, 3606kb.
Олександр Смоляк
Пізні записки
ПОРИ РОКУ
Великий сенс і логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни. Пробуджується земля після спочинку під білою зимовою ковдрою, оживає вся природа і пробуджуються душі для кохання, для щастя, для сприймання краси. Весни можуть бути ранні або пізні, бурхливі чи затяжні, але вони неминучі. Природа зарані чує їхнє наближення, реагує на нього, день довшає, сонця стає все більше, і навіть коли захвищить, що світа білого не видно, чи затріщать пізні морози, це вже не може заглушити передчуття весни. „Вона у голосі синиці”. – писав поет, у заклику непоказної в інші пори року пташечки-вівсянки: „Покинь сани, бери віз!”, кожна істота, кожне живе дерево, навіть похмурі дуби-нелині у пошарпаному ржавому панцирі торішнього листу щось відчувають у бродінні повітря, починають готувати й себе до пробудження.
Химерно і часом наївно у нашому житті багатовіковий язичницький календар попереплітався з християнським. Ось приходить Стрітення. Я не чув у рідному своєму Займищі сполучення слів „Стрітення Господнє”. Це день зустрічі зими і літа. Моїх займищан завжди у цей день цікавило, чи капатиме зі стріх, чи накапає стільки, щоб горобець напився з тієї калюжки. „Тей год так капало, що вола можна було напоїти”, - доводилося чути, і мовилося те з якоюсь несказанною гордістю.
На масляну тим парубкам, котрі довго не женяться, прив’язували колоди, і щоб зняти потім тую колоду, парубок мусив відкуплятися. Не знаю, який то мав бути відкуп, - я вже чув тільки розмови, що перестарілому парубкові треба прив’язувати колоду, згадки про звичай жили ще довго після того, як сам цей звичай відмер.
Після Сорока Мучеників (знову ж таки в Займищі – „після Сорока”, „на Сорока”, з наголосом на останньому складі) ще має бути сорок морозів. На теплого Олексія щука пробиває хвостом лід у річці. Мій батько народився на теплого Олексія, хоча своїх днів народження ніколи не святкував, як і мати.
За тиждень до Пасхи – вербна неділя. Пагінці верб освячують у церкві, і вони від того нібито набувають магічної сили. „Не я б’ю, верба б’є”, - промовляють при цьому ті, хто вже йде з церкви з освяченою вербою, і б’ють нею ледачіших, котрі ще тільки йдуть по вербу. Далі у тій примовці - слова: „Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля...”
Етапи весни, вшановані у святкових обрядах.
Та не менш чарівні й весняні будні. Після капання талої води зі стріх – струмочки, що починають дзвеніти десь під осілим від вологи снігом, а далі вони вибігають на волю, поспішають кудись, а куди і за чим – не відають того. Діти ставлять на тих бурхливих рівчачках очеретяні млинки. А дорослі... Дорослі теж не мають сили стримувати радість, викликану приходом весни. Я пам’ятаю з раннього дитинства кількох дядьків у своєму селі, які в цей час цілоденно ходили з лопатами по селу, прокопували рівчаки, щоб не збиралися на вулиці калюжі, відводили талу воду в канави чи на городи.
Велике і величне свято для нашого села – хід криги на річці Снові. Ніхто не знає зарані, коли скресне ріка. У Щорсі біля залізничного мосту рвуть лід, щоб не пошкодив міст. Ті канонади можуть лунати кілька днів, а можуть і затягнутися, посилюючи нетерплячість: та коли ж то вже!.. Здавалося б – механіка давно розгадана й зрозуміла, - спершу має зібратися достатньо води, щоб підняти лід, відірвати його від берегів. Та от скільки її для того треба, ні вгадати, ні вирахувати. Інтрига тут кожного року своя. І завжди довгожданий льодохід починається несподівано. Нерідко вночі. Хто близько живе біля Снові, ті чують, як починають навалюватись крижини одна на одну, задні наповзають на передні, ламаючи їх і кришачи з хруском, а хто далеко живе, ті уже вранці почують розповіді, що все відбулося вночі, і вийдуть до річки, щоб подивитися вслід останнім крижинам, білястим серед гребенів чорної розбурханої води.
Повені бувають широкі, від займищанських городів і до мосту через Снов, Милорадівського лісу, острівків дерев, якими затулюється зарічне село Грязна, й Зайчикового лісу вже по цей бік ріки, - суцільний простір весняної води. Бувають розливи ще осінні, доповнені розтаванням снігів. Але трапляються і такі весни, коли сніг сходить майже непомітно, без бурхливого розливу. Як коли.
Поки вода спадає, луг окуповує птаство. Заплави, затоки, груд, вже пронизаний рожевими голочками майбутніх трав, - все потопає у лементі, криках і писках, невпинному щебеті. Качки, чиряки й крижні, крячки над річкою, чаєчки і кулики над лугом, прудкі щурики, важкенькі жайворонки, плиски, ні в яку іншу пору не буває тут так багатоголосо і гамірно. Тільки бусли походжають собі мовчки й окремішньо на тонких червоних ногах, вони свої емоції виявляють сухим клацанням, коли повернуться до гнізд. Не пам’ятаю, коли прилітають ластівки, - з їх появою веселішими стають подвір’я й хати. А солов’ї повертаються на Григорія, і в ті ж приблизно дні починають кувати зозулі, відраховуючи людям довгі роки життя. На цей час дерева встигають зазеленіти.
Окрема сторінка весни – цвітіння садів.
Перший грім – ніби й справді пророк Ілля прогуркотить по небу на своїй колісниці.
Весна в розповні.
Моя мати помирала у травні. Вдень за вікнами несамовитіло сонце й буяла зелень, а вночі ще нестямніше шаленіли солов’ї. Що вони виробляли в ту весну! Мати вже майже нічого не говорила, але вона ж усе бачила і все чула. Мати помирала дуже важко, і ми з сестрою не могли їй нічим допомогти. Може, те, що витівала в цей час весна, і робилося для того, щоб підтримати її, якось полегшити розставання з життям? Але чи можна дати полегшення в такий спосіб? Не знаю. Не знаю!..
До речі: де мостять собі гнізда солов’ї? (У моєму селі не кажуть „в’ють” чи ще якось інакше про лаштування пташиних гнізд, - може, то пішло від буслів, але і всі інші птахи у нас гнізда мостять.) Я все життя був упевнений, що на гілках у гущавині кущів, - може, відтоді, як прочитав у Т.Г.Шевченка, як вітер „на калині одиноке Гніздечко гойдає. – А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає.” І ось мій дуже давній товариш, який все своє життя прожив у Займищі, понад шістдесят весен зустрічав появу солов’їв, раптом почав запевняти мене, що на землі. Що останнім часом у селі побільшало здичавілих котів (вимирають люди), вони, коти, знаходять та руйнують солов’їні гнізда, і тому стає все менше у Займищі солов’їв. Мій товариш – дуже спостережливий чоловік, спостереження і висновки його, часом найнесподіваніші, виявлялися на диво переконливими. Але солов’їні гніздечка в моїй уяві вітер і далі гойдає як не на калині, то на вітах бузку, або тих ягідних кущів, які у нас називають „баринькою”, й іншої назви я їм так і не знайшов, - і хай воно вже так і залишається, що на вітах, я нічого не хочу уточнювати чи міняти.
Ще про ластівок. Я написав, що ці пташки – окраса селянського подвір’я, і хочу до цього додати, що матері, закликаючи своїх дітей не розоряти пташиних гнізд, в особливий гріх ставлять порушення саме ластів’ячих, склеєних глеєм будиночків. Бабусі розказують, що цяточки з ластів’ячих яєчок переходять на носики тих непослухів, які „драли” ластів’ячі гніздечка. І називаються ті цяточки на носах ластовинням, і з’являються вони на щербатих дитячих мармизах якраз тоді, коли ластівочки несуть яєчка, - все тут сходиться.
В роки війни у займищан переховувалися від бомбування залізниці і мосту через Снов щорські жінки з малими дітьми, і я, теж зовсім малий, був свідком, як гнали від хати діда Хоми Комісаренка трошки старшого від мене щорського хлопчика, що хотів дістати довгою тичкою ластів’яче гніздо під стріхою. Я його з того часу запам’ятав, то був Вася Пресняков, нам згодом довелося майже разом закінчувати в Щорсі залізничну школу, - Пресняков ішов на рік поперед мене і був дуже порядним хлопцем, я це знав, і стався випадок, коли він повірив моєму чесному слову, й це дивовижно подіяло на мене, я на все життя засвоїв це як науку, що „чесне слово” не кажеться на вітер, а для того, щоб його дотриматися. Я тут не дошукуюся якогось зв’язку з тим займищанським випадком, просто було таке співпадіння.
І пригадується ще один випадок, пов’язаний з ластівками. Жив у Займищі один чоловік, не тутешній за походженням, який нещадно руйнував у себе вдома – у хліві, в клуні, під стріхою хати – гнізда ластівочок, і руйнував би їх у сусідів, якби пустили, - за те, що ластівки ловили і з’їдали йому бджіл. У селі бджіл тримали й інші люди, але з ластівками воював тільки він, - далеко не найуспішніший серед пасічників. Ставлення до цього чоловіка в селі було, звичайно ж, негативним, особливо серед малолітніх. І якось доля звела мене з цим неприємним і для мене чоловіком. А чому я був змушений ділити з ним компанію, вже й не пригадую. Він пас на лузі колгоспні воли. А я, найпевніше, підміняв когось із моїх друзів-конюхів, бо коні паслися там же, поряд з волами. У Проїздці. Я в дитинстві безтямно любив коней і міг „пропадати” біля них від темна і до темна. Ото ж його воли і мої коні паслися собі, не заважаючи одні другим, а ми, пастухи, сиділи на березі неспокійної Снові, дивилися на прудкі її хвилі, і цей чоловік повів зі мною зовсім не дитячу розмову про зрадливість „жіночого кодла”. Я був явно замалий ще для подібних розмов, але він говорив, як з дорослим, і я мусив слухати, трохи, видно, догадуючись, що говорить він про наболіле. Моя ще куца дитяча уява при цьому десь спотикалася, - як то можна було перенести безмежну, за його теорією, хіть, котра штовхає жіноцтво на гріховні справи, на його тиху жіночку, засмикану життям, вічно заклопотану дітьми, городом, господарством, роботою в ланці. Ще менше могло мені уявитися щось подібне щодо молодих дівчат, у яких я вже на той час не в одну – і ровесниць, і старших від себе, - платонічно закохувався, і за щось встигав розлюбити, але аж ніяк не за те, про що цей чоловік вів зі мною, малим, свою балачку, і слухати його було й неприємно, і соромно, і якось особливо в ті хвилини відштовхувала жорстокість його у ставленні до ластівок. Ось так могло все змішатися.
Мої найдавніші спогади про весну невіддільні від бабусі по батьковій лінії, Хіврі Минівни, яка знала безліч всіляких примовок та пісеньок, пов’язаних з приходом цієї пори року. На жаль, я ще був занадто малий, щоб щось запам’ятати, а тим більше – записати. Вона померла в сорок восьмому, і жила тоді не у нс, а в своєї дочки Саші, звідти її й ховали. Баба Хівря на старості літ не вживалася довго ні в кого з дітей, то Олексій ставав поганий, ішла до Саші, Саша чимось не догодила – переходила до Івана, від Івана до Насті у Щорс, тільки хату старшої дочки Дуні обминала. Дорослі до її переміщень звикли й не дуже тим переймалися, а внуків вона любила, не раз, пам’ятаю, брала мене на город, чи рвати гороб’ячий щавель на борщ, чи вже щось починала сіяти в грядках, розповідала про весну, про пташок, як вони раділи приходу тепла, над городом дзвеніли жайворонки, і баба розповідала, що то пташка з соломинкою в дзьобику летить до Бога, щоб сварити його, коли ж соломинка випадала з дзьобика, пісня обривалася, бо пташка шугала додолу за іншою соломинкою. Весь світ, ім’я якому весна, в розповідях баби поставав як казка, яку, на жаль, не можу тепер відновити у пам’яті, засіло у мені тільки те, що кожна пташечка, кожна крихітна кузька, комашка, кожна дрібна билиночка грала у тій казці весни свою, тільки їй притаманну, якусь роль... Дуже шкода, що не можна того повернути, що носила моя баба Хівря у своїй пам’яті, своїй уяві, - забрала з собою, може, й безцінні скарби.
Втім, повернемося знову до календаря займищанських (чи займиських?) свят. Перехід весни в літо, здається, нічим особливим не позначений. Та ось настає зелена неділя. До неї готуються, несуть з пастівника аїр, – його там багато, а от інших місць, де він теж росте, я щось не пригадую, - аїром притрушують підлоги в хатах, у сінях, біля порогів у дворі й на вулиці, пучечки кращих стеблин ставлять на вікнах біля кожної лутки разом з любистком і шовковою травою. Віти клена або липи стромляють над усіма дверима, це називається клечанням. Дехто зрубує у березнику молоді деревця, переважно берізки, ставлять їх біля воріт.
Це свято ще називається Трійця (у Займищі – Троїца), так вшановує його церква. А в першозародку своєму це свято русалок, недарма ж його називають також „Русалчин Великдень”. Обрядові пісні цього свята – „русальні” – належать до найдавніших, рідкісних. Видатний уродженець Займища Василь Іванович Полевик, один з найактивніших фундаторів музичної культури на Чернігівщині, концертмейстер і хормейстер, невтомний фольклорист, у доробку якого близько чотирьох з половиною тисяч записаних і оброблених народних пісень, русальних записав лише десять, зате серед них дві – у рідному селі. Скільки століть Займищу, а скільки тисячоліть русальним пісням? Дійшли до нас, не загубилися на довжелезних гонах гіркої і в чомусь щасливої, славної, безславної і навмисне знеславлюваної історії нашого народу, як його фамільний паспорт і як одна з розгадок таїни його душі, неповторності його долі, а також, будемо сподіватися, й запорука його невмирущості.
Ой, у лузі, лузі, на білій березі,
Ой, рано, рано, гу, на білій березі, гу!
Русалочка сиділа, да як біль, біліла,
Ой, рано, рано, гу, да як біль, біліла, гу!
Да як біль, біліла, хлопчиків просила,
Ой, рано, рано, гу, хлопчиків просила, гу!
Хлопчики, браточки, дайте мні сорочки,
Ой, рано, рано, гу, дайте мні сорочки, гу!
Хоч не новенької, аби біленької,
Ой, рано, рано, гу, аби біленької, гу!
Дівоньки-сестрички, дайте мні спіднички,
Ой, рано, рано, гу, дайте мні спіднички, гу!
Хоч не новенької, аби біленької,
Ой, рано, рано, гу, аби біленької, гу!...
В чомусь глибинному близьким до Зеленої неділі є свято Івана Купала. Купальська ніч, з дівочими вінками, що їх пускають на воду, загадуючи свою долю, з перестрибуванням через високий вогонь досить повно збереглася в людській пам’яті, й настільки яскраво, що це дійство часто намагаються відтворити в сучасних умовах. Не знаю, чи пробували це робити мої займищани, - в Щорсі, знаю, такі спроби були. В Чернігові одного разу я був на такому святі разом із хором з мого села „Спадщина”. І все було цікаво: чудово вибране саме місце для нічного святкування, - в глибині парку, де і водойма знайшлася для пускання вінків та розваг на човнах, і вогнище палало на схилі колишнього яру, і лунали купальські пісні, - продумано всю композицію, добре зрежисовано, але ж – зрежисовано. І цим сказано все. Купальське свято – не інсценізація, це рівень мислення, світогляду, уявлень людських про життя, про навколишню природу і себе як частини тієї природи на певному етапі людського буття. Не знаю, чи зумію висловитися більш-менш зрозуміло, - купальське свято має жити в душі, ми, сьогоднішні, не тотожні нашим далеким пращурам-язичникам, хоча й немало зберегли в нашому єстві успадкованого від них, - від казки, від пісні, від того ж чару ритуального дійства. Немало, - але ж і нашарувань пізнішого життя не менше. Чи може те давнє, крізь усі нашарування, жити в сучасній душі? Мабуть же, і не все, і не в кожній. Я думаю, що в душі Василя Івановича це жило, але жило – найперше в пісні, вона, пісня, донесла йому голос далеких віків. Почула цей голос з глибини віків і Ніна Василівна Рибальченко, і Проня Пилипівна Руденок, - він ожив у їхніх душах, співачки відтворили його і там, на святі, і їхній спів там був неповторний. Сподіваюся, що він є десь у записах „Спадщини”. І є на папері, в запису й обробці В.І.Полевика. Ось ще зразок, збережений у Займищі.
Що на Йвана нічка мала,
Іване, Йвашеньку,
Іване, Йвашеньку.
Нічку не спала, ковдрила ткала,
Іване, Йвашеньку,
Іване, Йвашеньку.
Ковдри мої шовковії,
Іване, Йвашеньку,
Ой, кому ж ви достанетесь,
Іване, Йвашеньку, -
Чи старому, чи малому,
Іване, Йвашеньку,
Чи Іванку молодому?...
Голос Ніни Рибальченко, її купальська пісня, почута тоді у Чернігові, живе у мені досі і житиме вічно, як, можливо, одне з найнезбагненніших проникнень людської душі, як вияв її чудодійної здатності чути і нести новим поколінням в усій дитинній чистоті й недоторканності предковічну святість несказанного дива людського життя. Чи сприйняв би я спів Ніни Василівни саме так і без того навколишнього купальського дійства? Чомусь смію думати, що сприйняв би теж, на мене якось навіть давило, що дійство було зрежисоване, а от у пісні я почув непідробний і не померклий голос чогось живого і вічного, далекого і нерозтраченого, то був для мене голос душі як вічності. І то були дуже щасливі хвилини мого життя, ті незабутні і неповторні хвилини, яких зовсім небагато буває на окремому людському віку. Може, це і по-старечому сентиментально сказано, але це справді так.
На день Петра (в Займищі свято Петра і Павла по-волюнтаристськи поділили на два дні: перший – це власне Петра, а Павла – на завтра) у селі храм. Приходять гості з Щорса та ближніх сіл, а займищани готують святкові столи. Слово „Петрівка” у нас можна почути як позначення пори літа, коли найдовші дні і найкоротші ночі, а щоб це якось пов’язувалося з постом, такого не пригадую. Для малечі це пора нескінченного сонця та купання в річці. Початком купання в моїй уяві фіксується перехід весни в літо. Повоєнне наше дитинство було голодне, а на річці якось забувалося про їжу, то не вилазили з води від рання й до темна, коли вже матері, повернувшись із поля, йшли до річки заганяти нас додому, а найперше – переконатися, що ми є, нікуди не поділися, бо вода є вода. В сорок шостому, сорок сьомому та й сорок восьмому стояла така спека, що Снов звужувалася й місцями пересихала до розмірів рівчака, біля села перед пастівником, на Поповій і ще нижче по течії, на Бистрому води ставало по коліна, в сінокіс усі переходили на той бік річки без човна.
Петрівка – це вже час достигання суниць, перших вишень, смородини, чорниць, тієї ж бариньки. Від бариньки й особливо від чорниць роти у нас ставали чорними, зуби синіми, - ми вже раювали, натоптуючи животи спершу недоспілими, а далі спілими й навіть переспілими ягодами. А на городах – горох, огірки, помідори...
Петрівка – початок сінокосу, на сінокіс просто напирало жито, й тут уже не обходилося без наших дитячих рук: перевертати покоси, гребти сухе сіно у валки для копиць, загрібати стежки, та й допомагати зносити копиці під час кидання сіна в стоги, а в полі – зносити важкі снопи, які матері складали в полукіпки, та й води холодненької принести женцям – хіба не важлива справа? Ходили збирати школою колоски, і нам, пам’ятаю, навіть варили у полі суп.
Щедроти літа примножували сливи, яблука, груші, які ми їли, не чекаючи ніякого Спаса, Бог мусив нам те прощати. А молода картопелька... Не уявляю нічого смачнішого від молодої картоплі з малосольними огірочками. А ось і хлібця вже мати спекла з першого помолу нового врожаю.
Обжинки, вінки з колосків – про це я тільки читав, а в Займищі чи й було колись у минулому таке святкування... Може, якби були рекордні врожаї, то вище начальство й у нас би запроваджувало щось урочисте, але піщані землі займищанського колгоспу були не для рекордів, і турботи в начальства зводилися до того, щоб швидше зібрати, не дати зерну висипатися з колоска, а ще важливіше – швидше виконати хлібоздачу та відрапортувати. Про Займище не можна сказати, щоб славилося воно й садами – теж із причини пісних земель. Найбільші сади були у діда Сидора Руденка на хуторі, Гната Єфименка в центрі села, мого двоюрідного діда і тезки Олександра Кириловича Смоляка біля колгоспного двору, та ще в Ольги Кажанки. Був колись панський сад біля церкви, в часи першої світової війни моя баба Уляна Павленко орендувала його і давала раду врожаям садовини, але в роки мого дитинства там уже залишилося з десяток старих яблунь та груш. У решти займищан у когось було кілька вишень, в іншого зо дві яблуні чи рясна груша. Кущі бариньки, смородини, порічок – не в рахунок. Смородина у нас росла і за річкою, нічийна, навпроти купальні, - посеред кропиви, як вона там звелася, разом з кропивою, так і залишається для мене загадкою. Якщо взяти до уваги, що під тим берегом у річці ми знаходили рештки вишуканого скляного посуду, то напрошується припущення, що там колись хтось жив, причому не з простих людей. При самій греблі з млинами.
Мій батько зробив дві спроби розвести сад, - коли жив у приймах у діда Федора Павленка і вже коли поставив свою хату. Коли ми жили в діда, я не одне літо носив відрами воду від Філотового колодязя, поливав щепи, аж хребет собі трохи викривив, бо відра ті були ще заважкі, але сад не виріс. В одну зиму зайці внадилися, пошкодили, потім хтось спробував повиламувати ті щепи, щоб досадити батькові – голові колгоспу. А ще не склалося з садом і тому, що вздовж вулиці росли старі величезні осокори, широко розгалужене коріння від них глушило молоді деревця. Біля нової батькової хати з десяток щеп прижилося. Втім, історія з батьковими переїздами й, нарешті, власною хатою – то окрема розповідь.
Від хлоп’ячих ватаг ті кілька садів люди берегли, як хто міг. Крутих на вдачу діда Сидора й діда Гната хуліганисті хлоп’яки просто побоювалися. В Ольги Кажанки, вдови, росли три хлопці, середульший, Толик, був моїм ровесником, - то садом опікалися вони. А дід Сашок – хлоп’яки його прозивали „дід Шпак”, - прив’язував у своєму саду собацюру і сам ночував у курені під яблунею, але це не рятувало. Був у Займищі хлопець, років на два старший від мене, але крупної статури, Федір Борисенко, по-батькові Тарасович, тому хлопці охрестили його „Тарасом Бульбою”, - хлопець добродушний, якраз і не хуліганистий, але, тримаючи реноме козацького ватажка, не стільки ради збитків, як для жарту, міг пізно увечері, виходячи з клубу, послати дідові Сашку таке усне вітання: „Ну, Шпак, готуйся, ідемо трусити сад!” На що дід йому відповідав: „Ідіть, трусіть, тут уже нічого не залишилося, все обнесли, як та сарана.” Це було явне перебільшення, й ватага під орудою Тараса Бульби, гостинно запрошена дідом Смоляком, справді йшла до нього пересвідчитися, чи так уже й справді все обнесли в його саду, чи щось і залишилося. Собака з виском тікав у будку, сам дід теж пересиджував те нічне гостювання в своєму курені, а хлопці, струсивши собі по яблукові чи по двійко, йшли геть.