Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Документы

Содержание В жорнах війни

Подобный материал:

• Формування соціально зрілої особистості з досвіду роботи класного керівника Просяник, 374.63kb.
• Готовність до навчання в школі, 26.82kb.
• Шевченківського району м. Києва Центральна районна бібліотека ім. Є. Плужника Бібліотека, 749.7kb.
• Обласна програма залучення практичних працівників освіти до експериментальної та науково-дослідної, 228.91kb.
• Річний план роботи школи І. Вступ аналіз роботи школи за минулий навчальний рік, 790.88kb.
• Агогічних кадрів, спрямована на підвищення їхнього науково-теоретичного, загальнокультурного, 614.6kb.
• В. Ф. Януковичу Президенту України Стоп процесу самознищення України Шановний пане, 43.96kb.
• Загальноосвітня школа №5 І-ІІІ ступенів, 136.67kb.
• Творча зустріч з письменником Пеуновим, 1092.89kb.
• Ольга кобилянська через кладку, 3606kb.

У займищанському колгоспі головував Іван Мойсейович Полевик, чоловік, з усього видно, з кебетою і господаря, і керівника, бо очолював колгосп від його створення і до початку війни. Треба гадати, що не без його зусиль Миколай Смоляк пішов доглядати колгоспних бджіл, тобто опинився і в колгоспі при ділі, яке знав і любив, і це було обачніше, ніж потрапити під розкуркулення, - адже іншої альтернативи просто не було.

І от колгоспний пасічник почав качати перший мед. І тут на пасіку приходять гості: голова сільради з двома якимись представниками з району.

- Вгощай, діду, медом.

Не знаю, чи то був Ничипір Самусь, чи хтось інший встиг стати на той час головою сільради у Займищі, мій двоюрідний брат з двадцять сьомого року народження, який мені про це розповідав, - Микола Савелійович Борисенко – називав прізвище голови, але я не запам’ятав, а зараз нема вже Савелійовича, щоб спитати. Отже просто голова сільради. Легко допустити, що певне минуле тяжіло над стосунками цих двох людей, - мого діда й того голови, - бо діда Миколая понесло:

- Ось що я вам, хлопці, сажу, - мовив він до тих прибульців, мовби до малих нерозумних дітей, та за його зовнішньою лагідністю чулося відверте знущання. – Якби це була моя власна пасіка, і ви до мене прийшли, я би вас пригостив з дорогою душею. Але мед у мене колгоспний, і ви добре знаєте, що я не маю права його роздавати.

Та й почав популярно пояснювати, в усіх деталях, що перше, ніж іти на пасіку, їм належало написати заяву голові колгоспу Полевику, після його резолюції заплатити гроші в колгоспну контору, отримати накладну, і тільки тоді він, пасічник, видасть їм зазначену в тій накладній кількість меду. Іншого способу зараз нема...

Гостям таке пояснення, звісно ж, сподобатися не могло, - їх одверто пошивали в дурні. Й особливо незручно почувався той, хто привів. Не знаю, як довго тривали перемовини, але пішли „хлопці” геть ні з чим. Радилися вони про щось по дорозі до сільради, чи голова сам вирішив показати, що він чогось вартий на своїй керівній посаді в селі, але подальші його дії були рішучі. На крильці сільради висів телефонний апарат, голова схопив трубку і став несамовито крутити ручку, кричати в трубку, щоб його з’єднали „з ким треба” (цитую В. Войновича), і доповів, що в Займищі виявлено злісного ворога колгоспного ладу, якого негайно треба заарештувати й запроторити „куди належить”, бо інакше він тут не знати яку контрреволюцію зчинить!.. Десь в такому дусі.

Знову ж таки не знаю, чи посилався при цьому як на свідків на представників району, чи цього й не вимагалося, - але й вони, в свою чергу, не спинили такого явного перебору класової пильності з боку голови сільради, і „загримів” мій дід в тюрму аж у Чернігів, бо в Сновську власної тюрми, напевне ж, не було.

Навряд чи уявляв собі Миколай Кирилович, „законник” ще старого, царського режиму, що радянська, більшовицька влада може аж настільки спростити всю систему правосуддя. Переварював цю свою промашку десь, мабуть, з півроку на нарах, поки й помер серед зими від тифу.

Миколі Савелійовичу тоді було майже шість років, він запам’ятав, що у діда була довга біла борода. По тій бороді і відшукала його серед трупів тітка Саша, якій повідомили про смерть, і привезла в Займище, щоб поховати.

Хрест Миколаєві Кириловичу зробили з різьбленим дашком, напевне, й прооліфили, бо він за десятки років така і не потемнів, - підгнив, осів аж до поперечини, але залишався жовтий. І мав напис:

Смоляк Николай Кирилович

1863 – 1933

Коли діда „забрали” в Чернігів, його Хіврю Минівну і двох неодружених синів, Олексія та Івана, вислали в Сибір. Дочки були заміжні, жили окремо, то їх не чіпали.

Жахливі то були часи, якщо згадати тільки те, що так чи інакше стало відоме мені. Дружина Архипа Єременки, наскільки я розумію, була тіткою моєму батькові, - може, й не рідною, але сім’ї родичалися поміж собою, два сини Архипа, розвіяні після розкуркулення по світах, Дмитро і найменший Анастас, підтримували й після війни з моїми батьками зв’язки, Дмитро зрідка наїжджав у гості, коли поселився в Чернігові, - там жила його рідна сестра, заміжня за Сергієм Євменовичем Маслюком, теж вихідцем із Займища; бував і батько зі мною у них, Дмитро поставив будинок високо над яром , по дну якого в’ється вуличка, неподалік від музею М. Коцюбинського. Стас писав листи, надіслав два фото. Чомусь прізвище він собі взяв „Ушатін” (можливо, Ушатий, але десь у канцеляріях не дочиталися, зробили Ушатіним). В зведеному списку загиблих у 1941 – 1945 роках займищан є ще один Єременко – Сергій Архипович, рядовий, поліг 19.12.43 в Псковській області. Я про нього взагалі нічого не знав, призивався він явно не з Займища, а де його доля кидала?

Після смерті батьків мені залишилося фото від 1 травня 1931 року, Сновськ, - 20-річний мій батько зі своїм, як на звороті написано його рукою, найкращим товаришем Смоляком Кирилом, що потім загинув 27 березня 1932 року від ножа бандита у Чимкенті. Єдиний внук відставного солдата Кирила Тарасовича, названий на його честь. Треба гадати – Григоріїв син. Знову ж таки запитання: як цей повнощокий юнак опинився в тому далекому „екстремальному” місті, сам туди потрапив чи вислали, одного чи з усією сім’єю? Крім матері, був у нього ще й брат Василь, з Василевим сином Олександром я вчився в першому класі... Це тільки двоюрідні та троюрідні брати мого батька. А скільки ще займищан опинилося у подібних ситуаціях в ті роки?

Доля мого діда по матері виявилася інакшою. У мене звідкись є певність, що дід Федір Павленко в довоєнні роки у колгоспі не працював. Мати розповідала, що він скуповував худобу, різав і перепродував. Але то заняття, скоріше, для часів непу, а от у якому статусі він перебував пізніше, як уник колективізації, живучи в Займищі, - доводиться лише гадати. Мав же якесь офіційне виправдання, - скажімо, служба в Сновську, а з 1935 року Щорсі, райцентрі й залізничній станції, що і в ті часи потребував робочих рук з ближніх Гвоздиківки, Носівки, Великого й Малого Щимлів, Займища.

Частина займищан, розкиданих на початку тридцятих по Сибірах та інших місцях для репресованих, все ж таки знаходила можливості повернутися до рідних порогів. Мені мати (до речі, сама вона в ті голодні роки опинилася в Харкові, на тракторобуді, куштувала „супчик с глазками”, як писав Веніамін Каверін, коли на всю миску юшки плавало одне-двоє „вічок” з цибульки чи картопельки) часто згадувала якусь старшу віком займищанську жінку, яка прийшла додому з Сибіру пішки.

Не знаю, де саме перебували в тому Сибіру мої баба Хівря, батько та дядько Іван, навіть того, чи разом вони там були, а чи розкидані, - дядько Іван працював муляром на будівництві тюрми і потім, у селі вже, перекваліфікувався на пічника, оскільки цегляних хат у нас тоді не клали, а пічники були потрібні; з батькових спогадів знаю тільки про морози такої сили, коли можна було вийти з хати з кружкою води, линути вгору, і додолу з дзвоном падав лід. Почути щось від баби Хіврі не міг, був ще надто малий.

Повернулися вони в Займище, певне, в 1935-му, бо в 36-му хлопці вже й поженилися.

Так ось приїхали додому – а в батьківській хаті живуть інші люди, і то на законних підставах. Що робити? Не знаю, як там уже вони стягувалися на гроші, може, і в Сибіру щось склали та привезли, - купили хату на Гальорці. Там є розвилка, вулиця йде до центра села, а відгалуження, - кілька хат, і далі просто дорога – до Хутора й далі на Нові Млини. На розвилці за моєї пам’яті стояло дерево з буслячим гніздом, але з’явилося воно там, можливо, вже після повернення Смоляків з Сибіру, бо не принесли їм бусли щастя на Гальорці, обікрали їх, забрали з дому геть усе, як кажуть, до нитки. І не захотіли залишатися в тій зосоружнілій враз гальорській хаті, не стала вона їм своєю, та й була ж у селі рідна їм, справді своя, от тільки...

У хаті Миколая Смоляка жив котрийсь з братів Коротенків, - було їх два, Тихін і Семен, то, здається мені, що Семен. Ідуть до нього і просять, щоб поступився їм їхньою ж таки батьківською хатою, а вони йому відкуплять іншу. Погодився Семен, бо, може, і йому там не зовсім затишно почувалося, особливо ж після того, як Смоляків на Гальорці обікрали. Хата, яку йому купили – в центрі села, навпроти тодішнього клубу й сільради, а тепер Крумкачевої бібліотеки, Семен, пам’ятаю, часто сидів на лавочці біля воріт, - хворий був, а коли помер, там ще частіше сиділа його овдовіла дружина Ліда (по-нашому чомусь Лидя) , до якої незабаром пристав у прийми Михайло Онуфрійович, колишній щорсівець, а як і його поховали, забрав Ліду на Гальорку ще й Савка Бистревський, хата залишилася на довгі роки пуста.

Ось таку Одіссею пережили мої батько, дядько Іван і баба Хівря Минівна, але я так мало про це знаю, - тільки те, що від матері почув, бо мій батько не був говіркий взагалі, а про неприємне тим більше не любив згадувати. Після цього поженилися брати в один рік. Іван, як молодший, за звичаєм мав право на батьківську хату, хоча після того, що пережили і як її, цю хату, гуртом повертали собі, це право чи й було повновартісним, але все одно батькові моєму довелося звідти йти. Олексій збудував собі маленьку халупку, напевне, з чиєїсь комори, на батьківському городі, чого Іван не міг йому простити, - „на грудях мені збудувався”, - я тепер думаю про те ворогування, і не знаю, чому батько так тоді вчинив, можливо, тому, що давали йому для хати місце, якого він не хотів після пригоди на Гальорці, а може, й взагалі ніякого місця для забудови не давали, бо ж репресований... У тій тісній хатинці й народилися ми з сестрою Марією.

Перед війною батько працював у Щорсі в залізничній пекарні, ще раніше трохи митарився в Гомелі, але прижитися там не зміг.

Про дядька Івана знаю, що не обминула його фінська кампанія, - є у них дядькове фото в будьонівці, та й будьонівка була, з нашитою матерчатою зіркою.

Скільки ще займищанських сімей, зрушених у колективізацію з рідних гнізд, могли б повідати про свої, подібні й не подібні, гіркі одіссеї?..


В ЖОРНАХ ВІЙНИ


Коли почалася війна, мені було три роки без п’яти днів. Тільки стали трохи відходити люди від того лиха, яке принесли тридцяті роки, - і от нове. Війна.

Не хочу стомлювати власними, дитячими спогадами, вони є, але, сказати б узагальнююче, нечіткі, та от один епізод початку війни обминути не можу. Провело Займище своїх синів у 41-му, - вже зо три тижні минуло, як вперше вдарило по душах те страшне слово – „війна” – і вслід за цими проводами новина: обварилася дитина. У Байдаків. Упала в чавун з окропом. За хутірським кладовищем, під Гатками, стояла окремо від інших хата баби Байдачки, у неї був син, я навіть не знаю імені, і невістка, чомусь мені вбилося в голову, що з Грязни, зарічного села, згодом і перейменованого на Заріччя, хоч стару назву теж досі пам’ятають. Трошки пригадую ту Байдаччину невістку. І була в цього подружжя маленька дитина, вчилося тільки ходити, тримаючись рученятами за лаву під стіною. Невістка топила вранці піч, вийняла чавун з окропом і поставила біля лави. Сама десь вийшла з хати. Свекрухи теж не було. Дитя собі тупцяло вздовж лави, перечепилося об чавун і ввалилося в кип’яток. Може, мати й прибігла на вереск, але було пізно. Поховали. Я не знаю, на кладовищі чи ні, - було ж, напевне, ще не хрещене, бо церква в Займищі не працювала, - при німцях уже церкву відкрили і охрестили багато дітей, мене з сестрою теж, - я мав уже понад три роки, ледь-ледь пам’ятаю. Але якщо і не на кладовищі поховали ту дитинку, то десь поряд, - хата ж стояла в кінці кладовища. І коли я приходжу на те кладовище у день Перемоги (там пам’ятник полеглим у війні, там у цей день звучать патріотичні промови радянського ще штибу), я згадую про цю дитинку, найпершу на моїй пам’яті жертву цієї страшної війни. Врізалися в пам’ять назавжди жіночі розмови про ту смерть, про ту жіночку з Грязни, що провела чоловіка на фронт і ходила, мов причумлена, не тямила, що робить, бо хіба ж би в здоровому умі залишила отак у хаті чавун з окропом і дитя... Не довго вона після того жила у свекрухи, вернулася за річку до своїх рідних. А чоловік загинув.

Я свідомо ставлю на самий початок розповіді про війну цей трагічний і вже, можливо, й забутий у селі епізод. В нарисі з історії Займища, стараннями насамперед О. Є. Крумкача, висвітлено немало фактів, названо прізвища, починаючи з тих, хто був за межами села в день нападу, де саме був, - є такі, хто в перший же день і опинився в боях, - і хто де та як її закінчував, весь той фактаж мені вдруге просто важко переказувати. Тому так нестерпно буває слухати бадьорі „переможні” промови, особливо в рідному селі. Двічі був я на 9 травня і в Москві, у скверику біля Великого театру, куди з’їжджалися фронтовики, щоб зустріти бойових побратимів, одного колишнього моряка, крупного, повного, з суворим і сумним обличчям, бачив там на обох святах, і він обидва рази так ні з ким і не зустрівся, і бачив його опісля по телевізору, і теж самотнього, трагічно сумного. Може, й це додалося до того, що 9 травня я не можу сприймати як свято, це день великого суму, день пам’яті і жалю за тими, хто загинув, хто не виріс або й не зміг народитися. Та й світ відзначає день розгрому фашизму 8 травня, тільки народи колишнього Союзу – окремо, 9-го, бо так Сталін звелів.

Є ще один момент, який, я переконаний, не маємо права обминати або замовчувати. Я вже згадував про одного чоловіка, Трохима Хомича Комісаренка, він спостерігав у Щорсі, як везли в поїздах евакуйованих і співставив їх із собою та всіма іншими, кого влада залишала на поталу ворогові і мав необережність різко висловити свою думку з цього приводу, поплатився за це життям. Не всі задумувалися над такою несправедливістю, а хто й задумувався, то мовчав. Так вони ще не знали того, що, залишені напризволяще своєю державою, вони ще й поплатяться за те, що були в окупації, - одні легше, тільки допитами й висновками пильних служб, а інші життям. Моє покоління теж тривалий час буде вписувати в анкети своє „перебування на окупованій території”... Так цього ще мало. Один чоловік, не буду називати його прізвища, - він не винен, що жив у такий час і сприймав речі „в ногу” з поглинаючою більшістю своїх сучасників, - показував мені у Москві карту, вміщену в одному з томів „Большой Советской Энциклопедии” останнього радянського видання, в червоних палітурках, яку (карту) було позначено безліччю цяток окремого, якщо не помиляюся – червоного, кольору, - так би мовити, „географія зрад та зрадників” у Великій Вітчизняній війні. Найрясніша смуга тих цяток пролягла через українське Полісся, де, до речі, і партизанський рух, організований більшовиками, був найінтенсивнішим. Напевне ж, і те, і друге відповідало дійсності. І от цей чоловік, знаючи, звідки я родом, розкрив переді мною ту карту, - мовляв, подивися, це твої земляки. А прив’язав це до того, що нібито в моїх оповіданнях позитивні персонажі мають гарні українські прізвища, а негідники – російські. Щось подібне і справді у мене було, щодо українських прізвищ, але російських я не давав негативним персонажам, вигадував якісь без виразних ознак національності. Про це я щось і мимрив йому у виправдання. Я тоді ще не читав Довженкових щоденникових записів на цю тему, а сам не спромігся дотумкати й сказати тому москвичеві, що ті „зрадники” спершу самі були зраджені „рідною” радянською владою, фігурально кажучи – „Батьківщиною” в її тодішніх межах, то чого ж іншого було хотіти і від них. Втім, річ не тільки в цій конкретній зраді мого народу тими, хто уособлював „радянську Батьківщину”, війна була чужа переважній більшості мого народу, а отже і моїх односельчан, - за всіх казати не буду, але більшості, - вона принесла їм страждання, люте горе, і перемога, - власне, кінець війни – для них означав лиш те, що, нарешті, перестали стріляти, і хто залишився живий, то вже повернеться додому. І все. Вони нічого не відстоювали, не захищали такого, що варто було захищати, окрім свого життя, життя рідних і близьких, а тими життями оперували на свій розсуд хижий Сталін з не менш хижими своїми полководцями на кшталт Жукова. Сьогодні ще можна зустріти прихильників і одного, й другого, й недавно один, досі ще радянський, „патріот” добалакався до того, що може сьогодні випити „на брудершафт” з колишнім фашистом, але ніколи – „с бандеровцем”, тобто українцем не промосковської орієнтації. І суть тут не в тому, була чи не було співпраці бандерівців з фашистами, коли вона була і за яких обставин, чим скінчилася, бо ще в 39-му були „брудершафти” Сталіна і його оточення з гітлерівцями, коли підписували пакт „Рибентроп – Молотов” з секретним додатком про злочинний розподіл Польщі, знає Росія і власівців (чи з ними пив би на брудершафт цей суперпатріот? Не сумніваюся: пив би!) – тут мова про інше. Як у мізках царського міністра сиділо щодо української мови „нє било, нєт і бить нє может”, як у Максима Горького сиділо, що це не мова, а „нарєчіє”, так і в нинішніх росіян сидить ця хвороба: не має бути права у „хахлов” на „нєзалєжность”, і гаплик. Мені доводиться спілкуватися з колишніми військовими – росіянами, які осіли в Івано-Франківську, - здавалось би, люди як люди, товариські, доброзичливі, але до тієї межі, поки не йдеться про право українців самим, не під диктовку Москви вирішувати свою долю, творити власну державу. Як тільки виникає ця болюча для українців тема, в них одразу ж вселяється щось інше, хиже, ненависне.. Таким ставленням до українців їм „прокомпостовано” мізки, здається, назавжди, і тут рада одна: може, нові покоління будуть іншими, змиряться, що Україна – то все-таки Україна, не частина Росії.

Тоді, в сорок першому, після приходу німців і кілька займищан пішли в поліцію, це факт, декого я пам’ятаю, хоча імен називати не хочу. Одному з них мій батько, коли був головою колгоспу, дав якусь довідку з печаткою, щоб він з тією довідкою влаштував своє життя, в якій області він опинився – не знаю, хоч батько, напевно, знав. Пам’ятаю, мій небалакучий батько якось обмовився, що його теж агітували іти в поліцію, свої ж, односельчани, що вже носили поліцейські пов’язки, сам він не погодився, але інших за це не дуже осуджував, бо таки більшовики багатьом залили гарячого сала за шкіру.

Я сьогодні не хочу бути нікому ні суддею, ні адвокатом, такі були реалії життя, і нам до всіх тонкощів у тих реаліях вже не дійти.

Був один дуже гидкий епізод окупаційних часів, я його теж недостатньо знаю, хоча прізвища деяких дійових осіб чув. Хай і їм Бог буде суддею. Після війни вони, мов нічого і не було, жили собі в селі. Бо це не було службою в поліції, в поліцію мої займищани йшли з різних спонук і причин, бажання прислужитися новій владі не було при цьому домінуючим, - зокрема в Андрія Степановича Борисенка, якого поставили в Займищі старостою. Колишній комнезамівець, а перед тим – учасник першої світової війни, що носив на обличчі сліди застосування кайзерівцями хімічної речовини іприту, якоїсь прихильності до німців не мав та й не міг мати, але так сталося, що на нього упав перст долі, і він тягнув цю нелегку лямку, як міг. Нелегку взагалі, бо не хотів односельчанам зла, а служба цього вимагала, а тут ще й землячки показали своє нутро... Знайшлася група людей, які склали список інших займищан, - нібито прихильних до радянської влади, співчуваючих їй. Ніхто від них того доносу не вимагав, самі зініціювали, повизбирувавши колишні образи на тих чи інших односельчан і вирішили поквитатися з ними. Донос був з підписами, анонімок німці не приймали, і, як мені довелося почути, були в тому списку прізвища навіть рідних братів: одне в верхній частині, серед пропонованих на розстріл, друге серед підписантів. Знову ж таки прізвища не назву. Список цей до німецької комендатури не потрапив. Бюрократична машина третього рейху не дозволяла, щоб будь-який папір надходив у його канцелярії „через голови”, першою інстанцією на шляху доносу був староста села. Тому папір потрапив до Андрія Степановича.

В сільській управі крім старости була ще посада писаря, в Займищі писарював Федір Матвійович Ушатий, зовсім юний хлопчина, до війни він учився в Городнянському педтехнікумі, не знаю, закінчив навчання чи не встиг. Федір з війни вийшов живий, хоч і зрешечений кулями та осколками, бо скуповував своє писарювання кров’ю в штрафних військах, а потім і до вчителювання дорога йому була закрита, сидів у колгоспній конторі, вів якісь папери. Пам’ятаю, Федір Матвійович завітав якось до мого батька, розмовляли вони до пізньої ночі, може, й за чаркою, не пригадаю вже, і йшлося у тій розмові про згаданий вище донос. Мене і сестру Марію, малих, батьки загнали спати, але я ту розмову трохи чув. Очевидно, у Федора Матвійовича була якась потреба розповісти, що знав, - може, навіть висповідатися, - саме моєму батькові, чи просто так склалося, що говорив з батьком, але говорив схвильовано, на очах були сльози. Коли Андрій Степанович отримав той донос, він показав його писареві, дав прочитати і спитав: „Що будемо робити?” Федір ще менше знав, що з тим справді жахливим папером робити, і Андрій Степанович, не дочекавшись поради, зіжмакав його, підпалив сірником і кинув у грубку. „Одвічать, дак мені одному...”

Пізніше вже, від інших людей, я навиловлював, і хто писав, і на кого писали, та лише в дорослому віці збагнув, яке то було випробування для юного Федора Ушатого, тим паче – для займищанського старости.

От вам наша психологія, наша ментальність, як на долоні, у всіх своїх сутностях і крайнощах. Все, що відкладалося в душах віками і що наростилося там в останні 20 – 25 років, особливо 30-ті розплодили форму доносів...

Служба А. С. Борисенка на посаді старости закінчилася драматично. Німці усунули його з посади, навіть, здається, з покаранням шомполами, - за деякими твердженнями чи припущеннями, не без доносу і на нього. Після повернення Червоної Армії його особою, зрозуміло, зацікавився й „смерш” (скорочення від „смерть шпигунам”), відправив у штрафну роту, як і писаря, при цьому від більш суворих санкцій його врятувало заступництво односельчан.

Доживав віку Андрій Степанович на Донбасі, помер у кінці 40-х. Теж вартий роздумів факт: не наважився повернутись у село, - знав, що не дадуть жити. Дружина Лукерія Яківна, сестра мого діда Федора, до нього не поїхала, померла у Займищі. Листувалися до кінця його днів... Маленька хатинка їхня досі осиротіло стоїть на Гальорці, вже десятки років у ній ніхто не живе, але й розібрати, бодай на дрова, нема кому.