Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 16

Це видіння могло й залишитися в моїй пам’яті просто собі яскравим сном, без жодних розгадок і навіть потреби у якихось розгадуваннях... Та ось перед моїми займищанами почала підніматися завіса, за якою було сховане минуле нашого села і монастиря біля нього, наш видатний краєзнавець Олександр Крумкач вийшов на історичні документи, випливла й непересічна постать чернігівського полковника, а потім „енерального обозного” у Самойловича і його наступника на гетьманстві Мазепи – Василя Касперовича Дуніна-Борковського. Те, що з’являлося з цього приводу в бібліотеці О. Крумкача, ставало відомим і мені, він передавав мені копії своїх документальних знахідок. Є у мене, зокрема, й „Родословник дворян и графов Дунин-Борковских”. Про 10000 рублів, які хотів від Василя Касперовича князь Голіцин, а той їх не дав московському вельможі, я теж уперше почув від О. Крумкача, а згодом знаходив підтвердження у розповідях М. Маркевича та П. Єфименка (книга „Українці: народні вірування, повір’я, демонологія”. Київ, „Либідь”. 1991). „Історія Малоросії” Миколи Маркевича, де сподівався знайти про це вичерпнішу інформацію, - і справді знайшов! – вийшла тільки в 2003-му. Поки ж її не було, міфи про Дуніна-Борковського навряд чи можна було сприймати однозначно, хоча й відкидати їх не було підстав, адже родинні зв’язки Миколи Маркевича з Дунін-Борковськими й Мазепами були мені відомі. Не можу сказати, щоб я свідомо приглядався до постаті генерального обозного, намагався осмислити цю постать як можливого персонажа для літературного твору. Та все ж сон про козацький бій і потоплених коней, картина того, як вони спливали у невідомій мені водоймі, - так і не знаю, озеро то чи річка, - десь поза моєю свідомістю пов’язалася в уяві з Дунін-Борковським часів його дитинства, коли батько загинув, матір і сестру, що сховалися в Ніжині, теж знайшли козаки, і тільки він якимсь дивом залишився живий. Сон про коней, прив’язаний до дитинства майбутнього полковника, - хіба це не могло щось внести до розгадки такої нетипової і за походженням, і тим паче за його власною поведінкою, постаті серед козацької старшини?.. Повторюю, я сам довго не знав про ту внутрішню роботу, яка в мені, виходить, відбувалася, щось вилаштувалося в якийсь логічний ряд, так, схоже, і не викристалізувавшись до кінця у вигляді конкретного задуму, - знову ж таки, як у випадку з віщим Олегом, насамперед через брак знання й відчуття історичних реалій, самої здатності й можливості оволодіти тими реаліями в такій мірі, щоб приступатися до них, це мало так і пройти мимо мене. І раптом – знову сон. Я побачив у сні готовий твір, якого насправді ніколи не писав, - цього разу про Дуніна-Борковського. Думаю: чи можна було тоді, одразу, як прокинувся, по свіжій пам’яті, спробувати хоч щось записати, зафіксувати хоч якісь, найвиразніші, деталі? Адже досі здається, ніби тримав у руках, читав, і щось же там було, якийсь сюжет, якийсь зміст, - хоч де б воно те все взялося, звідки? Сон є сон. Є тільки зовнішня його картинка, - несподівано віднайдений рукопис, мій таки, про який встиг зовсім забутися, написаний „моїм” почерком, досить пристойним і чітким, який – просто диво! – легко читається, і я, читаючи, щось начебто й пригадував, - то було „моє” писання, аж дивувався, як можна було все аж так забути! І все ж... Не пам’ятаю, в назві чи в підзаголовку, стояло латинське словосполучення, двоє слів. Я не міг їх потім пригадати і маю великий сумнів, що я ці слова колись знав. Згодом десь у словниках надибав щось відповідне до змісту чи, швидше, до побудови тієї неіснуючої повісті: „Vісе versa”, - навпаки, назад. Як у Миколи Вінграновського: „Живу назад. Я Наливайко. Все.” Мені сьогодні здається, що рядок Вінграновського я співвідніс із тим, що наснилося, вже пізніше, - тому він і вразив мене, що цей прийом я спершу уздрів у явленій мені під час сну „моїй” повісті, хоча насправді могло бути й не так, саме його „живу назад” з іншої історичної конкретики , засісти десь у підсвідомості, а потім „ожити” . Хоч як би там було, дія моєї неіснуючої повісті починалася на мосту через Стрижень у Чернігові: вихоплювався шестерик коней із бричкою, в якій возсідає екс-покійник Дунін-Борковський в оточенні чортів, і міст під ними провалюється. Признаюся, не уявляю навіть, де саме мав бути той міст, але в сні таке буває. І поки той чортячий кортеж летить униз, перед Василем Касперовичем в зворотному порядку розмотується весь сплутаний-переплутаний клубок життя цього чоловіка, аж до його отроцтва, з загибеллю батька, матері і сестри, й бою козаків із поляками і втопленими в тому бою кіньми, що потім спливали на очах у малолітнього хлопця... Напевне ж, це могло скласти вражаючу картину, от тільки якими реаліями я міг наповнити таку повість, хіба ж я знав аж настільки життя цього полковника, а потім генерального обозного й чим він жив, ради чого збагачувався, тобто яку розгадку міг я запропонувати і цієї особи, і її непростого часу? Голий прийом, і не більше. Кажуть, що людині перед смертю отак прокручується все її життя, в прямій, ясна річ, послідовності, перенести все на після похорону та розмотати всю нитку цього загадкового як для сучасників, так і для нащадків життя „назад” було б ефектно, тільки не надавалося воно для такого „розмотування” мені, хоч би як був цим загорівся, - нічого путнього з того б у мене не виплуталося. Як полюбляють казати деякі літературні авторитети – „не моє”, „не мій сюжет”. Не вистачило мене, мого не тільки письменницького, але й людського потенціалу на те, щоб заглянути в таке ось людське задзеркалля й збагнути його. Якщо вдалося хоч трішечки наблизитися до якихось окремих його таїн, то хай це засвідчить подана розповідь, але переступити за їхню межу мені зась. Напевне. Чи далось би воно взагалі, це задзеркалля людської душі, - саме на цьому матеріалі, - не знаю. Мені не далося. І я навіть не знаю, сумувати з цієї причини чи, навпаки, порадіти. То ж і спинимося на тому, що тінь упиря була, майнула вона десь і над Займищем, торкнувшись, бодай вибірково, й когось із моїх далеких односельчан, в їх числі й моїх далеких предків, щоб, можливо, колись озватися і в нащадках. Більше нічого тут не скажу.

З КОЗАЦЬКОГО РОДУ

Набагато привабливішим залишився у пам’яті нащадків ще один чернігівський полковник, причетний до заселення мого Займища, - Яків Кіндратович Лизогуб (ще відомий як Яцько Кобизенко, - мабуть, у молодості). За ним не тягнеться родовід з Х11 століття, його батько Кіндрат Лизогуб – козак з містечка Глем’язова, що на Переяславщині.

Рік народження Якова Кіндратовича невідомий, в козацькі старшини вийшов після смерті Богдана Хмельницького, завдячуючи активності у непростих подіях і ділах тих літ, завдячуючи козацьким доблестям, якими був наділений. Ось віхи його старшинської кар’єри: 1666 – 1669 рр. – Яків Лизогуб Канівський полковник, року 1667 був посланцем у Москві від гетьмана Івана Брюховецького. Московський цар пожалував Якова Лизогуба дворянством.

У 1668 році гетьманом Лівобережної України став Дем’ян Многогрішний. Його проросійські настрої, особливо після підписання в 1669 році Глухівських договірних статей, викликали невдоволення з боку патріотично настроєної старшини. Агітацію проти гетьмана Многогрішного розпочав Яків Лизогуб. Його підтримали інші полковники, закликали населення йти за Петром Дорошенком і не підкорятися Д. Многогрішному. У 1672 році Дем’яна Многогрішного заарештували, привезли до Москви, а далі його дорога пролягла в Сибір. Гетьманом став Іван Самойлович. Яків Лизогуб, який встиг побувати наказним гетьманом, генеральним осавулом, навіть один раз вважався кандидатом Москви в гетьмани Правобережної України, поступово розчарувався в Дорошенкові, став прихильником Івана Самойловича, та зрештою опинився серед підписантів доносу на Самойловича. Гетьмани металися в усі боки, шукаючи і не знаходячи способів поєднати власний інтерес з державним, і генеральна старшина з полковниками то приєднувалася до них, то з такою ж рішучістю відкидалася.

До Кримського походу й участі у змові проти Самойловича був у Лизогуба спад активності, він переїхав до Конотопа, жив смиренно, не встрявав у політичні справи. Та от сусідом його в цей час був Іван Степанович Мазепа і є припущення, що це сусідство, спілкування двох неординарних особистостей повернуло Якова Кіндратовича у велику політику. Хоч би як там було, після Кримського походу Іван Мазепа став новим гетьманом і того ж, 1687, року він призначив Якова Лизогуба Чернігівським полковником та подарував йому село Соснівку. Ще через рік полковник за участь у Кримському поході отримав від гетьмана Слабин, Бігач, Шестовицю, Золотинку, Козероги, Андріївку, Гнилуши, Соколівку. Ще в свій Канівський період Яків Кіндратович відчув смак до прирощування маєтностей і земель, то був час „займанщини”, от і Займище над Снов”ю не минуло його рук.

В історичній літературі закріпилася думка, що Яків Кіндратович Лизогуб був талановитим і хоробрим воїном, людиною рішучою та щирою, яка ніколи не займалася інтригами. Втім, я ось взяв до рук „Історію Малоросії” М. Маркевича, і перша згадка про Якова Лизогуба, - як одного з авторів доносу на Івана Самойловича, з обозним Василем Борковським, суддею Михайлом Воєховичем, писарем Савою Прокоповичем, осавулом Іваном Мазепою, полковниками Костянтином Солониною, Григорієм Гамалією, Дмитрашком-Райче та Степаном Забілою, а скріпив ту їхню творчість Василь Кочубей...

Не шукаю тут інтриганства, бо далі – участь Я. Лизогуба в боротьбі гетьмана Мазепи з самозванцем Петриком (1692 – 93 рр.), похід на Очаків після набігу на Україну того ж таки Петрика з ватагами кримців (у цьому поході взяв участь і нелюбий Мазепі Семен Палій), й, нарешті, осада Азова.

Похід на Азов Яків Кіндратович Лизогуб здійснив у якості наказного гетьмана, і в цьому поході його військовий хист, кращі риси характеру проявилися найблискучіше. Високо оцінив подвиг Чернігівського полковника російський цар Петро 1. Героєм азовської битви повернувся Яків Кіндратович до Чернігова і наступного року помер. Був уже немолодим.

Як і його сучасник та попередник на посаді Чернігівського полковника В. К. Дунін-Борковський, Я. К. Лизогуб багато уваги і коштів віддавав церковному будівництву, робив дорогі подарунки храмам і монастирям. У 1698 році він розпочав спорудження усипальниці в Успенському соборі Єлецького монастиря, яке завершити не встиг. Залишив Яків Кіндратович свій слід і в цивільному будівництві. Донині зберігається в Чернігові Будинок полкової канцелярії, відомий ще, як Будинок Лизогуба, споруджений його зусиллями в 90-х роках ХV11 ст. – один з небагатьох зразків житлової архітектури тих часів. Фахівці вважають Будинок Лизогуба типовою українською хатою на дві половини – чоловічу і жіночу, по дві кімнати в кожній.

Будинок мав складне і багате оздоблення фасадів. Не один раз змінювалося його призначення: полкова канцелярія, Чернігівська ратуша, архів, картинна галерея. Двічі – у 1718 і 1750 рр. Він постраждав від пожеж. У Х1Х столітті в ньому було розібрано печі, пробито вікна у східних і західних стінах, черепицю замінено на бляшаний дах. У такому вигляді Будинок Лизогуба включено до Чернігівського архітектурно-історичного заповідника.

Незадовго до смерті Яків Кіндратович склав заповіт, за яким Чернігівське полковництво передавалося його синові Юхиму. Маєтності, інші багатства він розділив порівну усім членам родини. Цей унікальний документ зберігається у фондах Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського.

Поховали Якова Кіндратовича в усипальниці Успенського собору Єлецького монастиря, будівництво якої завершив його син Юхим. Після освячення у 1701 році усипальниця одержала статус церкви. Праворуч від входу на стіні збереглася плита з епітафією. У статті В.Л.Модзалевського та П.М.Савицького ”Очерки искусства Старой Украины. Чернигов” сказано про це наступне: „В середині нижньої частини дошки – герб Лизогубів і літери Я. К. Л. П. Ч., тобто „Яків Кіндратович Лизогуб, полковник Чернігівський”. Іконостас вони відносять до часу спорудження будови – близько 1700 р. Того ж року було споруджено й дзвіницю Єлецького монастиря.

В кінці ХV11 ст., коли маєтністю Я. К. Лизогуба став Седнів, почала складатися й знаменита садиба Лизогубів у цьому містечку над Снов’ю. На його замовлення зводилися тут житлові, культові, господарські споруди, почав формуватися парк. До середини Х1Х ст. Седнівська садиба Лизогубів являла собою мальовничий архітектурний ансамбль. Пам’яткою садово-паркового мистецтва став Седнівський парк Лизогубів...

Полковницький пірнач від Якова Кіндратовича перейшов до його старшого сина Юхима Яковича, який проявив яскраві здібності будівничого. Завершив після батькової смерті „усипальницю Лизогубів” у Єлецькому монастирі, звів монастирську дзвіницю. В Чернігові розпочав будівництво головного будинку Лизогубів за річкою Стрижень з північного боку Глухівського шляху.

Помер Юхим Якович у 1704 р. Сини Яків та Семен успадкували від нього хист будівничих: спорудили зокрема на власні кошти Катерининську церкву – величну будівлю з відтворенням у камені форм народно-українського дерев’яного зодчества. Освячена архієпископом Антонієм Стаховським у 1715 році, церква стала актом вшанування героїзму козаків Чернігівського полку, проявленого під час штурму турецької фортеці Азова, а отже і діда Якова Кіндратовича.

Яків Юхимович Лизогуб служив генеральним бунчужним і обозним, побував наказним гетьманом. Народився він 1675 року, помер 1749-го. Про Семена Юхимовича відомо лише, що він пішов з життя 1734 року.

Кам’яне будівництво Лизогубів фахівці вважають глибоко національним. Ідея українства Юхима Яковича знайшла втілення в описі родини, названому „Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украине малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетманом был козацким”. В цьому документі автор прагнув показати Лизогубів вірними слугами царського уряду, та одночасно відстоював ідею автономії України. В українську історію родина Ю. Я. Лизогуба ввійшла як родина творців, меценатів, справжніх патріотів.

ЗАЙМИЩЕ

Та повернемося до Займища. Після смерті Якова Кіндратовича село і землі, володарем яких залишався він один, перейшли за заповітом до його внука Якова Юхимовича Лизогуба. Це при ньому, згідно з „Генеральним следстствием о маетностях...” в 1730 році проживали 22 огородники. За Румянцевським описом 1765 – 1766 рр. Займищем і Малим Щимлем володів бунчуковий товариш Яків Лизогуб, маючи 7 чверток поля (1 чв. – 1 десятина), 20 возів сінокосу (4 вози – 1 десятина), лісу різного на 9 верстов довкруж, винокурню на 1500 відер, 4 водяні млини, робочої худоби 4 голови, а всієї – 6 голів, робітників – 3 чоловіки та 3 жінки. За ремеслом – ткач, коваль, 2 мірошники. В підсусідському дворі було 5 колод бджіл.

Пізніший „Опис Новгородсіверського намісництва...”, як ми вже знаємо, фіксує підданих полковника Іллі Лизогуба, бунчукового товариша Івана Лизогуба, капітана Кекуатова та сотника Лукашевича. До цих прізвищ ми ще згодом повернемося. У 1805 році Займищем володів Іван Лизогуб, 1762 року народження, а дружина його була Ганна Василівна Дунін-Борковська. Батьки Іллі (1787 – 1867) та Андрія (1804 – 1895) Лизогубів Седнівських, з якими щира дружба поєднала Тараса Григоровича Шевченка.

Тим часом у селі з’являлися й інші власники. Ще в 1709 р. Синявський сотник Іван Княгиницький отримав від гетьмана Скоропадського універсал на володіння селом Низківкою та слобідкою Щимля. Після нього слобідка перейшла до його сина, теж Івана, з правом „володіти (...) і відбирати нажите з посполитих людей послушенство і повинність.”

Котрийсь із нащадків Івана Княгиницького привіз 12 кріпаків у Займище і побудував собі маєток біля річки. Правові підстави мені невідомі. Уже в радянські часи на місці того маєтку було побудовано школу, але матеріалом для цього став другий поверх панського будинку Остроградських у Великому Щимлі, - напевне, будинок Княгиницьких вже нікуди не годився або і не достояв до тих часів. Сад (очевидно – частину його) ще моє покоління застало на городі Акуленків.

Були якийсь час у Займищі володіння та кріпосні душі поміщика Товстоліса, але перейшли до братів Остроградських, поручика Василя і дворянина Миколи. В Держархіві Чернігівської області є документи про опис і взяття в опіку за поданням В. і М. Остроградських за несплачений борг маєтку Товстоліса на суму 235 рублів. Згідно з цими документами, в заставу за несплачений борг, окрім майна, землі орної, сінокісної і лісу, було занесено і кріпосних по Займищу - 24, Малому Щимлю – 12, Великому Щимлю – 4, всього 40 душ. Конкретніших слідів володіння Займищем і займищанами поміщиками Княгиницькими (останній займищанський Княгиницький, за деякими згадками, був полковник, це варто запам’ятати) і Остроградськими на сьогодні мені, принаймні, не відомо.

На жаль, ще більше невідомого про найдавніших мешканців Займища. Звідки привіз Я. Ю. Лизогуб 22 огородників, який був їхній статус: піддані? Кріпаки? З кого вони, ці кріпаки чи піддані, рекрутувалися? Бо не було ж в Україні споконвічних підданих, була вона колись державою вільних громадян. Чи жив хтось у селі до них, цих огородників? Те ж саме хотілось би знати і про перших ткача, коваля та мірошників, про підданих двох Лизогубів, Кекуатова та Лукашевича, - коли вони отримали статус підданих саме цих осіб?

Само собою зрозуміло, що мали ж ці огородники, мірошники і т. д., ці піддані імена та прізвища, мали й вуличні прізвиська. Частину прізвищ ми будемо відслідковувати, виводити від найперших у Займищі носіїв, а хто були найдавніші, найперші? Погубилися в імлі минулого, ніхто вже не пригадає, не розкаже. Мені здається, що до них мали б належати Борисенки, Дорошенки, Єфименки, Павленки, напевне ж – і Ткаченки з Комісаренками. Чи вони з цими прізвищами й з’явилися тут, над Снов”ю, а чи вже тут їх одержували, - скажімо, був чоловік на ім’я Борис або Юхим (по-займищанськи „Євхим”), от діти й ставали Євхименками (Єфименками), Борисенками. Могло бути й кілька Дорошів та Павлів, і тоді започатковувалися по кілька родинних гілок , скажімо, одні Павленки – то Ковалі, інші – Латачки, були також Павленки – Зайці, був колись дід Журба, теж Павленко, який пустив у клуню до себе на зиму циган, і якось у неділю, коли дорослі цигани подалися у Сновськ на базар, позабирав посинілих від холоду циганчат у хату, щоб відігрілися, а вони йому до вечора засопли- вилися й похворіли, та ще й від дорослих мав потім добру нагінку: „Що ж ти, батю, наробив...”

Дорошенки – це і Кабрилі, й Пшуки, Баванчики, це і дід Федот, що жив через межу з моїм дідом Федором Павленком (Ковалем), - одна з його дочок, Маня, вийшла заміж за Григорія Шубіна, була талановитою співачкою, ще одна, наймолодша, знайшла собі „чужого”, як я думав, Василя Дорошенка, а він теж походив із Займища. Це і дід Борис, дружину якого бабу Борисиху в селі вважали відьмою, а їхня дочка Катерина стала невісткою мого діда Федора. А ще були брати Оврам та Андрій Будовки, і дід Симон Дорошенко був (я тільки бабу Симонку трошки пам’ятаю, діда ні).

Борисенки ділилися на Мазаїв, Радивончиків, окремо були Євсейовичі, у моєї баби по матері Уляни Никифорівни і батькова, й материна лінії були Борисенки. Це на Гальорці. На Хуторі був дід Лаврін Борисенко. Ткаченки могли походити від згаданого ще в „Румянцевському описі” ткача. Єфименки теж мають кілька розрізнених гілок – Козубці, Вокали, дід О. Крумкача Єлисей, дяк чи регент Гнат Лукич...

Важче знайти пояснення, звідки могли з’явитися в Займищі Комісаренка (комісар – службова особа, чиновник); носії цього прізвища теж розгалузилися на кілька окремих гілок; моя баба по батьку Хівря Минівна була з Комісаренків чи, як спрощували в селі, з „Комісарів”. Ще важче сказати щось певне про таке прізвище, як Єременки, - почати хоча б з його походження: від російського імені Єремєй (що ближче за звучанням та написанням) чи українського „Ярема”. Та й не залишилося вже у селі носіїв цього прізвища. Був колись багатій Архип Єременко, я знав двох його синів, - здається, навіть родичів мого батька, - один жив у Чернігові і там помер, другий писав до моїх батьків листи десь із Далекого Сходу, після виселення з Займища опинився там під вигаданим прізвищем „Ушатін”. Ще одного їхнього брата О. Крумкач знайшов серед загиблих у війну. Два Єременки, Грицько і Трохим Пудовичі, були колись нашими (Смоляків) сусідами, кожний по-своєму цікавий, можна було б розповісти й детальніше... Чи були ще інші Єрьоменки – мені не відомо.

Про пізніших поселенців у окремих родинах збереглися якісь спогади, різного ступеня деталізації й достовірності. Цікаво тут, що кілька родин беруть початки з появи у Займищі трьох братів, - ну, просто як ті легендарні Кий, Щек і Хорив, що заснували Київ, чи варяги Рюрик з Трувором і Синеусом, тільки без амбіцій першозасновників, тобто співпадіння випадкові.

Мабуть, найдавніша – 1770 рік! – в цьому ряду буде згадка про з’яву у Займищі трьох братів Лепнюків – Нестора, Григорія та Леона, - утікачів з-за Десни, які прибилися сюди, шукаючи порятунку від свавілля й жорстокості пана. Іван Лизогуб дав їм дозвіл на будівництво хат у селі. Григорій став працювати у млині. Нестор теслював. Обидва виростили по двоє синів, мали також дочок. Про третього брата, Леона, нічого не відомо.

Так само втрьох появилися в Займищі брати Ушаті – Пилип, Самсон і Семен. Вони прийшли з Березного. Є також інша версія – нібито Березнянський поміщик продав у Займище аж п’ять сімей, але дві перейшли згодом у інше село й загубилися. Так чи ні, але три родинні гілки – Пилипова, Самсонова і Семенова – простежуються аж до наших днів. Варто спинитися тут і на такому моменті: „Енциклопедичний словарь Брокгауза і Ефрона” (т. ХХХV, стор. 130) згадує Ушатих – княжий рід, що веде початки від Рюрика (ХV1 коліно). Тричі, з різних приводів, згадує про Ушатих- Рюриковичів і С. М. Соловйов у третьому томі „Истории России с древнейших времен” (стор. 14, 284, 456). Ми не маємо документальних підтверджень, що займищанські Ушаті – це їхні нащадки. „Але ж і нема підтверджень, що не від них вони пішли”, - резонно зауважив з цього приводу сучасний російський письменник І. І. Євсієнко, уродженець с. Займища, по матері Ушатий.

Blog

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Содержание