Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 16

Залишок здіймається над рівнем розливу на 1,5 – 2,5 м, що рятує поверхню Монастирища від ерозії під час повеней. В південно-західній частині дюни грунт пошкоджений виїмкою піску до глибини 0,5 м від рівня дерну.

В стінах котловану й поряд культурних залишків не зафіксовано. Протилежний – північно-східний край дюни, за даними місцевих жителів, був зайнятий в „старі часи” фруктовим садом, а нині поверхня грунту має багато піщаних видувів, у яких зустрічаються зрідка уламки стінок посуду ХV11 – ХV111 ст. ст.

В результаті розвідкового мікрошурфування в найвищій частині Монастирища було уточнено локалізацію ділянок культурного шару, сучасного Іоано-Богословській обителі. Шар в цих місцях складає сірий супісок різних відтінків з незначними домішками дерев’яного вугілля, ледь гумусованого. В напластуваннях зустрічається значний матеріал керамічних виробів та інших залишків життєдіяльності сер. ХV11 – ХV111 ст. ст., а саме: фрагменти круглого посуду, звичайної і обварної технології виробництва типових для того час форм, часом з розписом охро-червоних тонів у верхній частині посуду, уламки пічних кафелів з рельєфним декором і в кількох випадках з темно-зеленою поливою, шматки глиняної обмазки, ковані цвяхи, уламки скляного посуду й віконниць, нечасті фрагменти цегли, залізної оковки дверей, сліди зітлілих дерев’яних плах і дрібні кістки домашніх тварин.

Центральна частина колишнього монастирського подвір’я, де згідно з канонічною традицією, викладеною в требнику Святителя Петра Могили, має бути розміщений основний собор обителі, - це своєрідна вершина пагорба, що являє собою досить рівний майданчик, розміром 20 м Х 20 м і явно контрастує з положистими схилами, які його оточують. Саме тут в результаті пошукового шурфування виявлено рештки фундаментних ровів, орієнтованих по лінії Схід – Захід, протяжністю близько 10 м. Вони належали дерев’яній будівлі, від якої збереглися сліди дощатих плах і кілька цвяхів у заповненні ровиків. Ситуаційне розташування зазначених залишків у просторі монастирського подвір’я, а також характерна орієнтація будівлі дає підстави ототожнити її з невеликою дерев’яною церквою в ім’я Святого Апостола і Євангеліста Іоана Богослова (о. Філарет Гумілевський. Історико-статистическое описание Черниговской епархии. Книга 2. – Чернигов. 1873. с. 20).

Залишки дерев’яних плах зафіксовано в культурному шарі починаючи з глибини 0,2 м від сучасної денної поверхні і, як з’ясувалося, були заглиблені в піщаний грунт на 0,3 м від рівня 0,25 – 0,3 м до 0,6 м, тобто на всю глибину фундаментного ровика. Уточнені розміри ровика завширшки 0,2 і завглибшки 0,4 м дають підстави означений об’єкт віднести саме до рублених або дощатих дерев’яних будівель. Розмір і орієнтація будівлі цілком характерна для богослужбових будівель Православної церкви в Малоросії ХV11 – ХV111 ст. ст. Ровик будівлі зафіксований у шарі темно-сірого супіску, що на просторі вершини пагорка по всьому профілю під дерном (з глибини 0,05 м – 0,1 м) вельми насичений уламками печини, фрагментами круглого посуду ХV11 - ХV111 ст. ст. і пічних кахлів з рельєфним орнаментом. Материковий горизонт, що складається з світло-сірого дрібнозернистого опідзоленого піску, залягає тут на рівні 0,3 м – 0,35 м від денної поверхні . Ровики виділяються в загальному фоні культурних шарів характерною консистенцією і кольором заповнення – сіро-коричневого плямистого супіску. Плями їх помітно контрастують в темно-сірому супіску шару і світло-сірому супіску материка. Ближче до східного краю ровика фіксувалася округла в плані пляма, заповнена сіро-коричневим супіском, але вся його площа не обстежувалася. До характеристики ровика треба додати ту обставину, що в заповненні його – найчастіше до глибини 0,4 м – фіксувалися на різних ділянках сліди зотлілих дерев’яних плах, а подекуди й досить добре вцілілі їхні уламки, а також значна кількість кованих цвяхів, що, на наш погляд, не дає підстави вважати ці будівлі загиблими під час пожежі, про що була мова в одному з переказів про монастир.

Важливим для визначення часу зведення будівлі є те, що шар ровика зовсім виразно прорізує темно-сірий плямистий супісок одного з об’єктів на західній частині ровика.

Об’єкт, прорізаний ровиком, точніше, заглиблена в пісок частина його належить приблизно до епохи існування Миронівського скиту, отже фундамент будівлі належить до одного з пізніших етапів існування обителі. Масовий характер знахідок уламків пічних кахлів та глиняної обмазки на відстані 15 – 20 м на північ і захід від простеженої канавки, а також в шарах, що її оточують, свідчить про те, що приміщення було теплим.

В сумі, всі перелічені особливості, як-от центральне місце розташування в ландшафті монастирського пагорка, орієнтованість за сторонами світу, опалюваність, характер будматеріалу і датування культурного шару за численною керамікою й іншими матеріалами змушують визнати виявлений об’єкт рештками соборної монастирської церкви в ім’я Святого Апостола Іоана Богослова.

Крім того, в центральній частині Монастирища було проведено пошукове мікрошурфування. За його наслідками досить чітко визначено характер культурних залишків і місце залягання ґрунтових відкладень , пов’язаних з побутовою діяльністю монастиря.

Плями культурного шару - сірого супіску різних відтінків – розташовані, переважно, на південний схід від місця центрального храму і тягнуться смугою в 60 – 70 м в напрямку до єдиного в’їзду на Монастирище з боку села (на плані позначено штрихуванням). Можна припустити, що ділянки культурного шару з уламками пізньосередньовічної кераміки й пічних кахлів , належать до комплексу якогось типу келійних будівель.

За 30 м на північ від розташування храму в пошуковому шурфі був виявлений об’єкт в культурному шарі, що являє собою господарську яму завглибшки 0,8 м від дерну, в заповненні якої виявлено значну кількість битого посуду (скляного і керамічного), цегли і кахлів ХV11 – ХV111 вв. Культурний шар заповнення ями складався з сірого дрібнозернистого супіску, а з глибини 0,2 – 0,4 м – з сіро-коричневого супіску, отже характер культурних залишків на Монастирищі досить ясно свідчить про недовговічний з археологічної точки зору (100 – 200 років) період життєдіяльності на ньому.

Культурні нашарування вельми однотипні і являють собою сірий супісок різних відтінків, незначної потужності і так же слабко гумусованої, а весь комплекс знахідок – це типовий комплекс побутового інвентаря епохи ХV11 – ХV111 ст. ст. Це повністю підтверджує існування тут монастиря в період 1660 – 1788 рр., що відомо з документів і, крім того, народного переказу займищан.”

От би такої докладності нам і про перші хати у Займищі, - скажімо, отих 22-х огородників Якова Лизогуба, зазначених у „Генеральном следствии о маєтностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.), - дуже можливо, найперших жителів „деревни Займище”, - але де тепер шукати їхні сліди? Є тільки згадка. І є скупі рядки іншого документа – „Опису Новгородсіверського намісництва (1779 – 1781)”. Повернемося до них.

„(636) Миронівський Богословський дівичий монастир, від Малого Щимля в 2, від Займища в 1,5 верстах. Лежить на луці ріки Снові, в лісі, на рівному місці. У ньому церква дерев’яна, келії дерев’яні.

Сотні Седнівської село Займище, від Великого Щимля в 6, від Нових Млинів у 5 верстах. Положенням на правому березі ріки Снові, на якій гребля о 7 амбарах, в яких коль 20. Землі орної і сінокісної, також і лісу достатньо; жителі в хліборобстві вправляються мало, спожиток мають від млинів і від продажу в Березному лісу. Церква дерев’яна 1, духовенства 1.

Підданих полковника Іллі Лизогуба дворів 3, хат 3

Бунч. Тов. Івана Лизогуба „ 2, „ 2

Капітана Кекуатова „ 1, „ 1

Сотника Лукашевича „ 1, „ 1

Всього „ 27 „ 28

Обивателів - 29”

Тут чималенько зібрано інформації, різної, до неї ще не раз будемо звертатися. Нині звернемо увагу на те, що в часи складання „Опису...” Займище і монастир були розташовані на правому березі Снові, а тепер вони опинилися на лівому її боці, - і село, і гора Монастирище між селом і річкою. Як таке сталося? Помилка в „Опису...”? Дуже важко таке припустити. Отже виходить, що змінила русло Снов? Документальних підтверджень цього на сьогодні нема, але висновок напрошується саме такий. Ось яке маємо лукавство Снові...

Вперше звернув на це увагу О. Крумкач. Задумався. Напружив усю свою фантазію. Уважно приглядався до місцевості. І дійшов висновку, що попереднє русло Снові могло колись пролягати там, де (будемо іти за течією)в Щорсі нині молокозавод, нижче – величенький за площею вільшняк (він чомусь має назву „Єльник”), що починається під піщаною горою, яку в Щорсі називали Герасименковою, а в Малому Щимлі та Займищі просто Горою (тепер її вже нема, в другій половині ХХ ст., тобто за пам’яті нинішніх поколінь, гору вибрали на будівельний пісок, причому вкопалися так глибоко, що на місці гори з’явилася водойма), Єльник підходить майже до греблі, що розділяє Малий Щимель і Займище, а в тому місці річище повертало наліво – і село в нинішніх його межах, як і Монастирище, опинялося справа. Річище без помітних зигзагів прямувало Ставом, Блюдним і далі, омиваючи ту частину села, яка називається Хутором, біля Гаток виходило на Сисанку, де є стариця, - вливалося в нинішнє русло на шляху Снові до села Нові Млини. Цю версію О. Крумкач підтверджує і тим, що на всьому окресленому шляху Снові в такому можливому її руслі тягнеться майже безперервна смуга вільхових лісів. Вільха, як відомо, не росте будь-де, а там, де раніше були русла рік, рівчаків, пролягали яри та болотні впадини.

Непрямим підтвердженням правдивості припущення, що Снов змістила своє русло, є і наявність впродовж нинішнього її річища , поряд із затонулими колодами – наслідком лісосплаву – великої кількості залеглих на дні й обабіч річки дерев з віттям і кореневищами, підмитих і звалених колись водою.

Природно виникає запитання: а яка ж причина такого радикального переміщення русла річки?

І на це є у Крумкача переконлива відповідь. З півдня, від села Кучинівка, Займище оточує хвойний ліс, і в тому лісі є так звані Великі і Малі Гори, піщані пасма, нанесені і насипані вітрами ще в ті часи, коли лісу не було. За розповідями старих людей, жителі села, рятуючись від піщаних наносів з півдня, спершу перегороджували їм шлях загорожами з плоту (тинами). На тих місцях, де виставлялися такі плетені з лози загорожі, й насипалися Великі та Малі гори. Згодом уже Займище відгородилося від того лиха лісом. То хіба не могли ще раніше ті піщані інтервенції потіснити річку, стати причиною переміщення її русла?

Герасименкова гора під Щорсом, набагато вища від Займищанських Великих і Малих гір, хіба не свідчення того, як могли піщані наноси змінити ландшафт, не маючи на своєму шляху штучно створюваних перепон, та й, можливо, була співучасницею того далекого дійства?

Згадаємо ще раз фрагмент про Займище з „Опису Новгородсіверського намісництва”. Землі орної і сінокісної , також і лісу там було достатньо, проте жителі мало були зайняті в хліборобстві, для прожитку у них були млини, а також продавали вони в Березному ліс. А ліси і тоді були не вічним дарунком природи, під Березним їх винищили раніше, от і везли їм займищани за 30 кілометрів, вирубуючи довкола себе. На оголенні південніше села простори і внадилися спустошливі своїми піщуганами вітри. Лукавством було переміщення ріки на північ чи відповіддю на бездумні дії людей, попередженням їм ще тоді, два століття тому?

І ще раз повернемося до „греблі Займиської”. Де вона могла бути, та гребля? Явно ж не там, де нині на Снові залишилися острівки від греблі з млиновими спорудами, розібраними під час колективізації в 1930 – 1932 роках. Від Монастирища до тих острівків – щонайбільше кілометр, тоді як „Опис Новгородсіверського намісництва...” говорить про відстань в півтори версти (одна верста – 1,06 км), а це – відстань якраз до Хутора, де найприродніше було поселитися і 22-м огородникам Якова Лизогуба, зазначеним у „Генеральном следствии о маєтностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.)”, - напевне ж, найпершим жителям „деревни Займище”, - ще ”деревни”, тобто ще без церкви. Так це мислилося О. Крумкачеві суто теоретично. І от під час перебування в Займищі 2002 року чернігівський археолог Пильник показав йому точне місце „греблі Займиської”. Олександр Євгенович водив мене на те місце. Звичайно ж, сам я ніяких прикмет колишньої греблі не помітив би. Та й, можливо, сам О. Крумкач цього відкриття без археолога не зробив би, хоча і око у нього, та й інтуїція на такі речі незрівнянно гостріші.

Це справді Хутір, як він і передбачав. Розвилка двох вулиць чи, точніше, вуличок – тієї, що веде прямо, до діда Савостія і Петра Литвиненка, і що повертає направо, в бік Нових Млинів, а раніше і до Зайчикового Хутора, ліквідованого в 30-ті. Між цими вуличками, посеред городів, є місце, на якому нічого не родить, навіть трава не хоче рости, вкрили його якісь низькорослі бур’яни та мокриця, - не знаю, чим була відсипана та гребля, але чимось таким, що на ньому ніщо путнє не хоче рости, і не ореться цей клапоть землі ще з тих часів. Ходив там чийсь кінь, чорний, з рудуватими боками, волочив за собою довгу і ні до чого не прип’яту вірьовку, - напевне, кінь той не йшов сам господареві до рук, і з вірьовкою легше було йому дати раду. Не пам’ятаю, щипав кінь ті бур’янці чи ні , - під час нашої екскурсії на місце колишньої „греблі Займиської” він не без цікавості дивився на нас.

Оце таким несподіваним документальним підтвердженням завершилася Крумкачева теорія про переміщення русла нашої річки.

...ТАК ОТ – МОНАСТИРИЩЕ

З дуже ранніх літ входить в дитяче єство оцей невисокий пагорок біля нашого села, на лузі, навпроти Гальорської вулиці, який називається Монастирище. За моєї найдавнішої пам’яті на Монастирищі була колгоспна пташарня, потім курей там не стали тримати, якийсь час будівля пташарні світила кроквами і латами без солом’яного покриття, там ми лазили по тому дерев’яному остову, коли ж його зовсім розтягли, пагорок зорали і сіяли просо, може, й інші злаки, але мені запам’яталося просо і жовте квітування по ньому свиріпи. Тепер, здається, вже нічого не сіють. І не косять сіна, бо там не трава росте, а самі бур’яни.

Всі знають, що колись там був монастир. Моя мати в свої дитячі роки знаходила там хрестики й мініатюрні іконки – сліди того, що там колись жили монахи. Знаходили рештки того далекого життя й інші покоління, навіть ровесники моїх дітей.

Збереглися й деякі не дуже виразні перекази про ті часи. Баба Антониха (чоловіка мала Антона) і її дочка Тетяна Майорша розповідали, що колись у монастир привезли повний віз дівчат (цікава одиниця виміру), куплених невідомо де і в кого, - не для того, щоб ті дівчата йшли в монашки, а як кріпачок, щоб працювали там, причому примушували до найтяжчих робіт, їх навіть у плуги запрягали, орали ними землю.

Коли монастир розпався, одна з тих дівчат вийшла заміж за займищанського парубка. Про те, що довелося пережити в молоді роки, вона розповідала дітям і внукам, а ті – своїм дітям і внукам, і так це дійшло до її пра- чи праправнучки Антонихи та її дочки Тетяни, що її прозвали майоршею. Те прізвисько вона дістала через квіти, є такі квіти, які в Займищі називають „майорами”, і вони пишно цвіли завжди навколо Тетяниної хати, і той квітник одного разу витоптала чиясь скотина, Тетяна аж плакала, так їй шкода було квітів, та все примовляла: „Мої майорчики...”

Я цю жінку не пам’ятаю, записав, як мені розповіли, а спроби вистежити її родовід вже нічого не дали. Розповідь же її в селі пам’ятають і досі, - добре хоч це.

Є ще одна розповідь про ті часи, коли монастир був жіночий. Вона, можливо, прояснює походження назви місцевості біля Займища „Блюдне”, хоча ця версія і не єдина, - за іншою це місце спочатку називали „блудне”, бо там часто блудили люди, заблукували. За тією ж, яку я почув, через теперішнє Блюдне проходила межа монастирських володінь, по яку монашки „блюли себе”, а поза межею вже могли почуватися й вільніше. Якщо через Блюдне чи попід ним колись протікала Снов, то монашкам, щоб согрішити „на волі”, тобто поза територією монастиря, спершу треба було переплисти на лівий берег річки. Коли ж поверталися в монастир, знову перепливали Снов, - і вона мовби змивала з них гріхи...

Та спочатку монастир був чоловічий. Про цей період його існування теж збереглася згадка, хоча й дуже нечітка та малоймовірна. Але не будемо обминати і її. Монахи, згідно з нею, теж не були непорочними, більше того, - вони начебто вдавалися до ще більшого гріха, а саме – заманювали до себе дівчат, а потім, щоб приховати свої блудні справи, убивали їх і закопували в межах монастирських володінь.

Важко сьогодні судити й гадати, що в цих розповідях вигадане, а що, можливо, й насправді було, можна тільки з певною долею вірогідності судити, що у займищан з монастирськими братами, а згодом сестрами стосунки не були ані простими, ні надто приязними.

Варто звернути увагу ще на таке. Пам’ять про монастир збереглася в цих переказах, переконлива чи не дуже – не будемо до того прискіпуватися, але як він, цей монастир називався, в селі забулися начисто.

І коли О. Крумкач зацікавився минулим Займища, одразу ж зрозумів, що монастир, його назва та приналежність могли би йому бути неабияким орієнтиром, проте вхопитися й тут не було за що. Аж поки він вийшов на „Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.) А.П.Василенка, „Опис Новгородсіверського намісництва (1779 – 1781)”, „Історико-статистическое описание Черниговской епархии” 1873 р. та майже дослівно взяту з „Описания...” розповідь про монастир в додатку до „Черниговских епархиальных известий”, частині неофіційній, 1911 року.

Виникнення Миронівського Богословського монастиря над Снов”ю припадає на часи перебування архієпископом у Чернігові відомого церковного діяча, проповідника, полеміста, організатора друкарської справи Лазаря Барановича (з 1657 року до смерті в 1693-му), це ім’я нам ще доведеться згадати. А тепер спробуємо подати довідку про монастир „Историко-статистического описания...” у своєму перекладі на українську.

„5. Монастирі, котрі були приписані до Троїцького Іллінецького.

Пустинний Миронівський Богословський.
Яриловецький.

Пустинний Миронівський скит розміщався в Сосницькому повіті.

Заснований він близько 1660 р. за архієпископа Лазаря Барановича зусиллями ієромонаха Мирона Орловського, при ріці Снові, на місцевості болотистій і зі всіх боків оточеній водою. (Так зазначено в справі 1786 р.) В опису 1786 року є помітка про сінокоси скиту. З 1670 року була збудована невелика дерев’яна церква в ім’я св. Апостола і Євангеліста Іоана Богослова, від імені якого скит отримав назву Богословського, а від імені засновника названий Миронівський. Скит з часу заснування свого був чоловічим. Ось грамота одному з настоятелів обителі: „Іоан Максимович, милістю Божою православний архієпископ чернігівський, новгородський і всієї півночі (ці слова набрані в друкарні Іллінській) прихильністю блаженної пам’яті превелебних архієреїв катедри Чернігівської, ієромонах Мирон Орловський збудував монастир св. Славного і всехвального Апостола і Євангеліста Іоана Богослова і грунти для нього купив. Поважний ієромонах Ісаакій Яворський, намісник Святотроїцький Іллінський відпускається до означеного монастиря. Повинен за званням своїм всеприхильне піклування мати про співи церковні, будування, діяння Богоугодне і розширення монастиря, взірцем для всіх бути ділом, словом і святобливим помислом, до всіх сердечним, хай вірних і мудрих будівничих знайде віддяка від десниці Всевишнього, Хто відплачує кожному за діло його, Владики Христа. А його милість пан Яків Лизогуб, бажаючи собі спасіння минущого і довічного в небесних поселеннях ушанування, зажадав за обіцянням своїм, складеним в домі архієрейському, давати суботи до того монастиря.

Шановані во Христі браття мають поважному отцеві Ісаакію, яко наставнику і предводителеві, бути послушливими, беззаперечно церкви Божої пильнувати. Відомого ради упевнення сей лист означеному шанованому ієром. Ісаакію Яворському наданий. Писано в канцелярії архиієпископії Чернігівської 1703 року, лютого 4.”

Монастир Миронівський з 1740 року опустів.”

Як бачимо з цього, перший, „чоловічий”, період монастиря тривав 80 років. Скільки років сусідували монастир і село Займище, сказати важко, але не виключаємо, що і весь цей час. В наведеному документі не сказано, з якої причини він припинив існування. Якщо спробуємо припустити, що розповідь про монаші гріховні справи, яку ми вище навели, - не вигадка, то могло колись статися й так, що ті недобрі справи якимсь чином було викрито, набули вони розголосу, і це стало причиною його першого закриття.

Через десять років у його покинутих келіях знайшли пристанище інші помешканці чи, вірніше, помешканки, - монашки, втікачки від переслідування унії, що забрели сюди з Білорусі.

Повернемося до тексту „Історико-статистичного опису...”

„З 1750 р. поселилися в скиту інокині, яких переслідувала унія: ігуменя схимомонахиня Марія Лазаревичева і 25 сестер її.

Цікаве подання її в Чернігівську консисторію: „З давніх років, - так оповіщали вони, - перебували ми в закордонному дівичому єпархії білоруської благочестивому Борейківському монастирі, влаштованому у володіннях шляхтичів конюшинців воєводства Мстиславського Свадковських, з дозволу предковічних володільців Свадковських, хоча зазнавали нестатків, утисків через гноблення за правдиве благочестя, яке там чинилося, але досі жили. А в нинішньому році шляхтичі Свадковські мали нас на унію перетворити. Для того ми більше не стерпіли незносного від лютих ненависників на благочестя утиску і до унії принуки, всі ми того монастиря черниці (перелічуються за іменами), залишили Борейківський монастир, взявши з собою монастирське і церковне деяке майно, з письмового благословення превелебного Ієроніма Волчанського єпископа Білоруського (в грамоті своїй преосвященний Ієронім пише: „Повідомляємо через сіє. – Сього 1750 р. травня 14 дня доношенням своїм і словесно повідомила нас горня ігуменя монастиря дівичого благочестивого Борейківського схимомонахиня Марія Лазаревичева від імені всіх сестер про нестерпне гноблення і безперестанні нападки на оцей монастир від шляхти конюшинців воєводства Мстиславського Свадковських, що намірилися неодмінно той монастир загарбати і оних на унію перетворити, тому що оний монастир з маєтності Свадковських побудований по фундаменту і наданий родичів їхніх з конюших Свадковських. Того ради просила ігуменя з сестрами благословення і дозволу, спершу щоб церковне майно і маєтність монастирську за кордон в Чернігівську єпархію переслати могли таємно, а потім і самим за кордон перейти мали можливість. А оскільки і ми самі в крайньому гнобленні тут почуваємося, ні собі ні оним захисту в тому дати не можемо, то згідно заповіді Господній: якщо гнані ви є в граді сему, тікайте в інші, дозволяємо за крайньої потреби тим монахам зі всім ступити за кордон вільно з єпархії нашої в чернігівську: травня 14 1750 р. № 836. Іст. Рос. ієрарх. ч.V”), і перетнувши білянський форпост з даним нам від командувача форпосту порутчика пашпортом, в єпархію Чернігівську, нагледівши в дачах Троїцько-Іллінського монастиря Чернігівського Миронівський Богословський скиток для прожиття нашого придатний, сього липня 17 архімандриту Іраклію Комарівському подали прошення щодо прийняття нас бідуючих до оного підпорядкування його. Він нас милостиво обнадіяв...” Просять консисторію до надходження і розгляду дозволити їм жити в скитку. Консисторія дозволила і донесла об тім докладно синодові. В 1754 році, на прохання ігумені Марії, видані були універсал і книга для збору подаянь на користь занепалого скитка.

Blog

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Содержание