Geum.ru

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материалаДокументы

Содержание


Тінь упиря, або ще одне лукавство
Сни, продовження. „vіse versа”
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Таким чином, збудований був новий храм св. Іоана Богослова. Хоча пустині справіку належало окрай її лісу в ширину і довжину на версту, але сусідні власники заволоділи чужою власністю і бідуючи пустинниці харчувалися від трудів рук своїх. Так писала ігуменя начальству. В 1785 році була тут начальницею Анфія Чернявська і при ній 12 черниць і 8 послушок. Пам’ятником сього монастиря служать: а) Євангеліє м.п. 1657 р. з написом: „сія книга св. Ар. і Єванг. Іоана Богослова Миронівського монастиря”, і б) Євангеліє печ. Київ. 1746 р., з написом по листах: „Сіє Божественноє Євангеліє надано в монастиръ девичій пустынній Мироновскій до храма Святого Іоанна Богослова коштом і старательством Екатерины Яковлевны Дуневой Борковской 1768 г.” і в) Пролог на грудень, січень і лютий з написом: „1762 г. Сей пролог, по обещанию данъ Троиц. Иллинск. Монастыря монахом Калистомъ въ Богословській Мироновскій девичій скитокъ.”

З 1788 р. монастир закрито.”

Треба зауважити, що 1788 рік був роком примусового закриття багатьох монастирів. Проводилась така кампанія, - це, видно, атрибут не тільки радянської дійсності, хоча слів „кампанія”, „кампанійщина” в часи Миронівського монастиря ще не знали.


Монастирище видно з городу моїх батьків: чорний пагорок, тепер, здається, набагато нижчий від того, на якому був остов колишньої пташарні у мої далекі роки дитинства. Він і зараз сиротіє серед боліт, за рівчаком, по якому меліоратори пустили в річку воду з торфовищ, оточений кущами лозняків, осокою, очеретами та іншими низинними травами. Знайдено вже місце, де могла стояти церква, якісь інші сліди того далекого життя, що проходило в аскеті і покорі, про яке вже ніхто не розкаже, - хіба, можливо, якісь порушення монастирських порядків та канонів й увійшли в людську пам’ять, як скупі й не стовідсотково достеменні доповнення до розповіді „Історії статистичного опису Чернігівської єпархії”, а більше й нічого. Ще кілька імен доніс до нас цей документ: Мирона Орловського, Ісаакія Яворського, Марії Лазаревичевої, Анфії Чернявської. Оце все. Та ще дійшла назва Монастирище, її і далі зберігатиме осілий пагорок, який багато міг би розповісти, але мовчить ось уже понад двісті років. І мовчатиме завжди.


ТІНЬ УПИРЯ, АБО ЩЕ ОДНЕ ЛУКАВСТВО


Найдавніша згадка про Займище розповідає, що „оную деревню”, за твердженнями найдавніших її мешканців, заселили генеральний обозний Василь Касперович Дунін-Борковський з полковником Чернігівським Яковом Кіндратовичем Лизогубом. Дунін-Борковський свою частину землі згодом віддав чи продав Чернігівському архієрейському монастирю, а полковник Лизогуб відкупив її. На час запису в „Генеральном следствии о маетностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.) там числилися 22 огородники полковникового внука – теж Якова, але Юхимовича Лизогуба – генерального обозного. („Огородник” – той, хто займається городництвом, „огородникує” – О. С.)

На цьому запису і базував свої висновки О. Крумкач, а з ним і я, про початки заселення Займища і про роки, на які вони могли припасти. Я. К. Лизогуб Чернігівським полковником був з 1687 р. до своєї смерті в 1698-му. В цю версію легко лягає припущення, що спершу тут з’явився монастир (близько 1660 р.), що обидва Чернігівські полковники (В. К. Дунін-Борковський – 1672 – 1685 рр., а В. К. Лизогуб прийшов через два роки після нього, маючи близькі стосунки з архієпископом Лазарем Барановичем, бо обидва надавали допомогу і пожертвування монастирям, могли знати про існування монастиря на р. Снові і про вільні землі навколо чи побіля монастиря. Тут випадає з логіки тільки та суттєва деталь, що „населили при гребли Займисской”. Що ця гребля вже на той час існувала, хтось же її і для чогось насипав, але ми цю деталь поки що облишимо, а спробуємо зосередитись на цих двох історичних постатях.

Василь Касперович Дунін-Борковський – особистість унікальна серед козацької старшини часів Гетьманщини. Про нього склали найнеймовірніші міфи (вигадки), які навіть важко поєднати поміж собою стосовно однієї й тієї ж людини. Та й не все бачиться достовірним у тому, що про нього записано. Якщо заглянемо до Календаря чернігівського земляцтва 1999 року „Чернігівщина – земля козацька”, то Дуніни – польський дворянський рід, їхній предок, Петро Дунін, граф Скржінни, був наближений до короля Болеслава Кривоустого, і багато спадкоємців Петра Дуніна служили воєводами та каштелянами, одержали додаткові прізвиська: Дунін-Борковський, Дунін-Бржезинський і т.д., і Василь Касперович походить від гілки, яка після приєднання до Московії Смоленська в 1665 році прийняла російське підданство... Все воно, напевне, так і є, хоча відправну точку цього родоводу треба шукати значно раніше. В бібліотеці Чернігівського історичного музею є книга „Родословная дворян и графов Дунин-Борковских. Герба Лебедя. Чернигов, 1890.”, а в ній початки родоводу простежено з Х1 – Х11 століть, від Вільгельма Швеко, підскарбника короля датського Еріка, з донькою якого цей Вільгельм вступив у шлюб. В другому коліні записано згаданого вже Петра (1101 – 1184) – воєводу Серадзького, Бреславського, Каліського, Крушвіцького, графа Скрзіно, одруженого з донькою князя Святополка Київського. Він прибув з Данії в 1124 році, й польським князем тоді був Болеслав Кривоустий.

Поступово рід Дуніних розділився на сім гілок. Андрій (1222 – 1280) отримав у володіння вотчину Карвіца і став Дунін-Карвіцьким. З’явилися

Дунін-Скржинські (від Петра – графа Скрзіно), Дунін-Лебедзинські, Дунін-Сульгостовські, Дунін-Борковські, Дунін-Вансовичі, Дунін-Шнотови.

Гілку Дунін-Борковських започаткував Павло Адамович (1403 – 1480), власник Борковиць-Сульгостова, полковник війська імператора Карла V, що був затверджений у графському званні польським королем і мав титул графа Римської імперії. Серед наступних поколінь найпомітніша постать Станіслава, каштеляна і депутата сейму коронного 1578 року – знаменитого у той час знавця права , що під впливом віянь ХV1 віку став кальвіністом.

Є згадки про двох Андріїв – коронного писаря Люблінського (чотирнадцяте коліно) та вбитого під Клушином в 1610 році (п’ятнадцяте коліно).

Наступне, шістнадцяте коліно розпочинається з Каспера Андрійовича Дунін-Борковського. Чи був він сином Андрія, загиблого під Клушином, у родоводі не зазначено. Каспер Андрійович , полковник королівських військ, в нагороду за Смоленську війну 1632 – 1635 рр., отримав від Владислава 1V, короля Польського, маєток в Чернігівському воєводстві. За сімейними переказами, в часи війни гетьмана Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої він загинув, а дружина і донька втекли в місто Ніжин. Там їх теж убили козаки, й на тому місці ще в ХV111 ст. зберігався кам’яний стовп. Малолітній син Василь випадково залишився живий.

В цьому коліні ще згадуються Петро, Франциск, Ян (кальвініст, що потім прийняв католицтво) та Інокентій, що був єпископом Чернігівським та Остерським. Нащадки Петра, Франциска, Яна отримали в Австрії графський титул (1819 р., 12 жовтня). В „Царстві Польському (так у Родослові) затверджені 27 травня 1821 р. В Таращанському повіті Київської губернії на час складання Родослову жили їхні нащадки графи Георгій і Владислав Дунін-Борковські.

Далі йдеться про Василя Касперович, наводимо дослівно: „Василь Касперович після Андрусівського трактату, боячись втратити землі, що йому належали, прийняв православ”я, почав служити у війську запорізькому, був сотником Вибельським 1668 – 1686 (такі дати дає Родослов), полковником Чернігівським 1672 – 1686, генеральним обозним 1686 – 1702. В 1674 р. отримав грамоту царя Олексія Михайловича на затвердження земель, подарованих королем польським.

Тут варто зауважити, що свідчення про немалі багатства Василя Касперович, про його пожертвування на церкви і так далі нам трапляться на очі не один раз, але не мали ми навіть натяків щодо його військових звитяг як все ж таки високопоставленого козацького старшини, і тільки „Історія Малоросії” Миколи Маркевича 2003 року видання (Видавничий Дім „Ін Юре”, Київ) пролила певне світло на цей аспект його діяльності.

Після смерті Московського царя Олексія Михайловича і невдач, а чи невчасно заявленої вимоги нової ради та виборів іншого (замість Самойловича) гетьмана, осади Чигирина козацькими полками під началом генерального бунчужного Леонтія Полуботка та війська московського стольника Григорія Косагова Василь Дунін-Борковський з полком Чернігівським та тисячею двісті московітів зайняв Чигирин, після чого козаки Дорошенка з мешканцями Суботова, Крилова, Воронівки, Жаботина й Медведівки присягнули Московському государеві.

Наступна згадка – рік 1687. Падіння гетьмана Самойловича. Почалося воно зі спроби завоювати Крим, цей похід Московії мав принести славу переможця улюбленцю цариці Софії князеві Голіцину, Самойлович не радив його розпочинати, але мусив приєднати до російського війська шістдесят тисяч козаків. За поразку ж у цьому поході винним зробили Самойловича. Додалося й те, що козацька старшина не любила гетьмана. В Москву пішов на Самойловича донос, покара не забарилася. Підписали донос генеральні: обозний Василь Дунін-Борковський, суддя Михайло Воєхович, писар Сава Прокопович, осавул Іван Мазепа та полковники Костянтин Солонина, Яків Лизогуб, Григорій Гамалія, Дмитрашко-Райче і Степан Забіла. Скріпив Василь Кочубей.

Зібралася Коломацька рада. М.Маркевич пише: „Ще ніхто не знав, кому бути гетьманом; кажуть, ніби сам роздавач гетьманства князь Голіцин того не знав.” Певні переваги надавалися бунчужному Юхимові(?) Лизогубу, але не дрімав Іван Степанович Мазепа.

Голіцин вагався. За сімейним переказом Дунін-Борковських, Голіцин запропонував гетьманство генеральному обозному Василю Касперовичу за десять тисяч рублів, але обозний був скупий і відмовився. Мазепа ж довго кланявся скупому багатієві, але таки вимолив у нього в позику цю суму, отримав її і відніс Голіцину.

Ставши гетьманом, Іван Степанович повернув борг – десять тисяч рублів з процентами – із скарбу військового.

За твердженням того ж М.Маркевича, в якому він посилається на свої сімейні перекази, Дунін-Борковський був не тільки скупою, а взагалі лихою людиною. Він їв скоромне в страсну п’ятницю, тягав до себе дочок і дружин своїх селян, тиранив самих селян, вдягав їх у ведмежі хутра і цькував меделянами (порода собак, що походить з північної Італії; запозичення з польської мови – О. С.). Напевне, страх перед пекельними муками на тому світі примушував його часом розщедрюватися, - і, схоже, Лазар Баранович та Іоникій Галятовський уміло експлуатували на свою користь цей страх. У 1675 році на кошти Василя Касперович відреставровані Чернігівський Спасо-Преображенський собор, Єлецький монастир, оздоблено Воскресенський, Благовіщенський храми. П’ятницькій монастир у Чернігові, пошкоджений під час повстання 1668 р., відновлений теж на його кошти. Були й інші церковні пожертви, в 1676 році побудував трапезну і келії Єлецького монастиря, яка зберігалася в непоганому стані до 1914 року. Вклав великі кошти на іконостас у тому ж Єлецькому монастирі. Дарував храмам потири, ставник, тарілки, Євангелія в срібних оправах, причому більшість цих пам’яток – роботи західноєвропейських майстрів.

За дружину Дунін-Борковський мав Марію Василівну Шубу (за повістю М. Костомарова „Чернігівка” – Надію Степанівну, дочку Вибельського сотника) – О. С.). У 1672 році від гетьмана Самойловича отримав довічні маєтки у селах Авдіївці, Козилівці і Холмах з Понорницької сотні, село Бобровицю біля Чернігова, частково маєтності села Борківка Березненської сотні. Від гетьмана Мазепи йому дісталися села Горлівка на річці Убідь, Брусилов на Снові, Тупичів і Шаболтасівка.

Після смерті В. К. Дунін-Борковського у Чернігові 7 березня 1702 р. до його вдови і двох синів перейшли Бобровиця, Яцева, Брусилов, Тупичів, Листвен, Пекурівка, Холми і Борківка.

Поховали В. К. Дунін-Борковського у Чернігові в Єлецькому монастирі з усіма урочистостями, притаманними чинові генерального обозного Війська Запорозького. На могилі на окремій мідній дошці було зроблено напис у віршах.

Кілька слів про дітей Василя Касперович. Син Михайло – бунчуковий товариш, одружений з Парасковією Данилівною Апостол, яка згодом вийшла за Михайла Васильовича Скоропадського. Син Андрій – теж бунчуковий товариш часів Петра 1 і Катерини 1. Дочка Софія була заміжня за Іваном Петровичем Забілою, знатним військовим товаришем, Єлизавета – за Войцеком, графом Косаківським.

В наступному, двадцятому коліні значиться Іван Михайлович (очевидно, син Михайла Андрійовича, внука Василя Касперович) – бунчуковий товариш, предводитель шляхетства Чернігівського повіту, одружений з Анною Яківною Маркевич. Отже „сімейні перекази про Дунін-Борковського були сімейними переказами і для Миколи Андрійовича Маркевича (1804 – 1860), - історика, етнографа і письменника, на якого ми вже посилалися і якого інша родинна гілка від Мазепи. Цікаве родинне поєднання, чи не правда? Чернігівець С.Павленко у книзі „Міф про Мазепу” наведений М.Маркевичем факт хабара князеві Голіцину за гетьманську посаду з боку І. С. Мазепи заперечує, але переконливих підстав для спростування родинного переказу Маркевичів він не наводить. Варто заглянути з цього приводу і до такого авторитета, як Михайло Грушевський: „Очевидно, справа вибору (гетьмана – О. С.) була облагоджена наперед – І.Мазепою. Він пообіцяв Голіцину за свій вибір 10 тисяч рублів і під впливом всесильного тоді Голіцина його кандидатура не зустріла ніяких перепон. Перед радою установлені були статті – глухівські (1672 р.) з деякими змінами; потверджено за старшиною маєтності, роздані їй царями і гетьманами; постановлено, що гетьман не може відібрати від старшини урядів без указу царського; аби Україну тісніше зв’язати з Московщиною, ухвалено дбати про те, щоб більше було мішаних шлюбів українсько-московських і щоб люди з українських міст переходили до Московщини, але цього в статті не заведено. По тім Голіцин порадив старшині вибрати Мазепу і так старшина зробила (25/Y11.1687).” („Ілюстрована історія України”, Київ – Львів. 1913, стор. 360 – 361).

Це не був єдиний випадок, коли старшинська олігархія позбулася гетьмана, вибраного з її середовища, якщо він намагався створити сильнішу владу, і усувала гетьмана з посади за допомогою Москви. І Дунін-Борковський не міг цього не розуміти. В примітках до повісті „Чернігівка” сказано, що він був прибічником І. Самойловича, а пізніше сприяв І. Мазепі в осягненні гетьманської влади, їздив з ним 1689 року до Москви, де одержав царську грамоту на подаровані йому Мазепою маєтки.

Тим часом Микола Андрійович Маркевич не тільки переповідає факт хабара, а й коментує: „...він став гетьманом і з військової казни повернув упиреві гроші: от у цьому він (Мазепа – О. С.) мені не прадід. Я би повернув ці гроші з прибутків від моїх маєтків чи зовсім би не повернув їх упиреві.”

Тут „упир” – не названий у спогадах Маркевича В. К. Дунін-Борковський. Упирі в народних повір’ях – ті, хто нібито народжується від чорта і відьми чи відьми і вовкулака, вони не гниють у домовинах, виходять ночами і висмоктують кров із сплячих.

„У першому десятилітті цього віку, - розповідає він, - зафарбовано знамениту легенду про упиря на стіні Троїцького собору в Чернігові. Не хочу називати прізвище, яке, за цією легендою, носив за життя упир, він був дуже знаменитий і ще більше скупий...” Ми тут опустили вже відоме і про хабар Голіцину, і про скупість та жорстокість В. К. Дунін-Борковського. „...нарешті помер. Його поховали в Троїцькому монастирі. Другого ж дня побачили, що він їде на шестерику вороних через красний міст; кучер, форейтор, лакеї і троє співрозмовників у кареті були чорти. Чутки розлетілися, сотворено було прокляття, упир з поїздом провалився в Стрижень; негайно відкрили гроб; знайшли упиря червоно-синім, з розплющеними очима; його пробили осиковим кілком. Всю цю билицю було намальовано фарбами на стіні собору.”

У книзі „Подесення моє”, зібраній та упорядкований Риммою Дем’яненко, є запис переказу про В. К. Дунін-Борковського як „любителя бучних розваг”. „Щоночі мешканців міста будять прогулянки покійного почесного жителя – Дуніна-Борковського.

Опівночі він у супроводі своїх друзів, таких же мерців, наводячи неймовірний жах на всіх довкола, пролітав у каретах по бруку та через міст, що згодом одержав назву Чортівського. Тремтіли від страху громадяни, хвилювалася дружина Дуніна-Борковського. Нарешті вона не витримала і звернулася за допомогою до священика.

Вночі, коли гомінлива кавалькада перетинала міст, піп перехрестив її, промовивши: - Ізиді! З того часу Дунін-Борковський назавжди припинив свої дикі розваги.

Інший варіант розповіді повідомляє, що Дунін-Борковський проїздив по мосту через Стрижень.

Порушник спокою не якийсь собі гуляка-веселун. Це конкретна історична постать, сподвижник Богдана Хмельницького...”

Останнє речення свідчить, що це розмитий у часі й деформований через малу обізнаність відгомін родинного переказу Маркевичів. Закінчується розповідь, записана Р.Дем’яненко, так: „Перекази свідчать, що за життя Дунін-Борковський любив бучні веселощі, нестримні розваги.

Між іншим, нинішня вулиця 9 січня носила в минулому його ім’я.”

Тут неминуче виникає запитання. Якось важко уявити поєднані в одній людині пристрасть до нестримних розваг і скнарість, як це приписують знаменитому чернігівцю різні джерела. Ну, хай не шкодував коштів на церкви і монастирі зі страху за свої земні гріхи в потойбічні – страх перевищував скнарість. А чи дозволив би собі скупий чоловік тратитись на бучні і аж ніяк не дешеві нічні оргії? Сумнівно. Не легше пояснити, чому така прірва між офіційними оцінками життя і діянь В. К. Дунін-Борковського і ставленням до нього в наведених переказах, в тому числі родинних?

Велемовний напис на його надгробку починається так: „Блаженної пам’яті благородного його милості пана Василя Борковського-Дуніна його царської Пресвітлої величності військ запорозьких обозного генерального, року Господнього 1717 січня 9 написаний”. Далі – 52 римовані рядки славослів’я, де говориться про його благодійні справи, про які вже вище було сказано.

А ось більш стримані рядки з Родослову: „Борковський – будівельник відновив багато церковних будівель, побудував нову трапезну в Єлецькому монастирі. Співпрацівник його в цьому Іоаникій Галятовський.

Сімейні звичаї: з дружиною статечний, діти поперед нього не сідають і не починають говорити перші.

Похід на Дорошенка, щоб примусити його виконати свої обов’язки і відмовитись від правобережного гетьманства, а згодом об’єднати обидві половини під Самойловичем.”

Цей останній абзац – одне з небагатьох свідчень про військову діяльність і політичну позицію Дунін-Борковського. Тут він – прибічник гетьмана Самойловича. Чи тільки з вдячності за отримані села й інші маєтності? Тут хотілося б поставити й наступне запитання: чи тільки скнарість була причиною його відмови дати хабар Голіцину й отримати гетьманську булаву? Чи, може, за цим стояло якесь однакове з чинним гетьманом розуміння, сказати по-сучасному, політичної ситуації та політичного моменту? На жаль, відомі конкретні обставини, в першу чергу, підписання й Дунін-Борковським після невдалого Кримського походу 1687 року доносу на Самойловича, відкидають подібні припущення.

Давно спостережено: чужа душа – темний ліс Однак забагато темного в чужій душі, напевне ж, і призводить до таких ось висновків і легенд.


СНИ, ПРОДОВЖЕННЯ. „VІSE VERSА”


Одного разу я приїхав у Займище в відпустку, судячи з того, яка була Снов, у другій половині літа. Був зеніт брежнєвського застою, кидалася в вічі безлюдність у селі, навіть на купальні (грудок перед островами колишньої греблі, навпроти Грабарок. Назва явно з панських часів, бо трошки вище від самої купальні, поряд з церквою, досі є залишки панського саду.) не збиралася гамірлива дітлашня, хоч дні стояли сонячні, теплі. Якщо й з’являвся хтось на купальні в ті дні, то це жінки з ближніх хат, що приходили полоскати білизну. Колись її, пам’ятаю, лунко вибивали прачами, а це вже не чути прачів, відійшли в минуле. Пральні порошки з’явилися.

Мені теж треба було попрати свої сорочки та, може, й помитися в річці хотів, то пішов не на купальню, а до Самусьової. Там Снов робила такий різкий закрут, розвертаючи русло зліва направо, що, всупереч загальній закономірності, до води положисто спускається правий берег, а лівий, що його весь час підмиває течія, обривистий, хоча й не вищий від правого. Тут я і мої ровесники теж полюбляли купатися в дитинстві.

І от я прийшов на той добре знайомий із далеких років берег. Латаття й інша річкова рослинність зовсім близько підступила до того місця, де колись купалися, дно потемніло, на березі самі сліди тирлування худоби, запустіння. Та вразило не це. У річці, в тому лататті, за метр від берега, плавало втоплене лоша. Цьогорічне, рудої масті, тулуб розбух, а ноги неприродно довгі і такі ж неприродно прямі, - можливо, такими вони тільки здавалися під водою, вода має здатність деформувати сховані під нею реальні обриси. Не знаю вже того. Ні як воно там опинилося, скільки часу плавало, заплутане в лататті. Я змалечку любив коней, ходив до пастухів, перший сідав верхи на молоденьких, ще не об’їжджених жеребчиків і лошичок – літошок, знав про коней свого колгоспу геть усе, аж до родоводів, які у одних починалися від часів війни, інші тягнулися ще від колективізації. І добре знав, наскільки чітко та суворо вівся облік колгоспних коней у районі. Не дай би Бог пропав десь кінь або лоша, - які б комісії наїхали, ставили б на вуха геть усіх у селі, хоч скільки-небудь причетних до коней. А якби той кінь та ще виявився стройовим, приписаним до армії, то й криміналом би скінчилося. А тут плаває втоплене лоша, - чиє, звідки, - а в селі ніхто і не знає, якщо й бачив хтось, що воно там втопилося, - всім байдуже!

Постояв я на березі, подивований, біля того мертвого лошати і пішов прати свої сорочки у Проїздку, тут не посмів.

Напевне, це видовище закарбувалося тоді не тільки в пам’яті – десь глибше. І наснився мені досить дивний та рідкісний сон: бій козаків. Найімовірніше, з поляками в часи Хмельницького, бо саме про той період козаччини нам найбільше було відомо з підручників історії і не тільки з підручників, - я це вже згодом домислював, про роки Хмельниччини. Хто в тому бою переміг, кого було розбито, я не можу сказати, та й де він відбувався, теж мені не втямки, але десь на березі річки чи великого озера, - пам’ятається, що переможених було загнано в воду, і вони там тонули разом з кіньми. А потім коні почали спливати на поверхню води, багато коней, з роздутими боками і від того короткими тулубами, з неприродно довгими випрямленими ногами...