Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 16

Котрийсь із займищанських поміщиків привіз із Волосківців (нині Менського району) п’ятьох братів Єрмоленків. З них два перейшли у Великий Щимель, а три прижилися в Займищі. Була у них і сестра, на той час заміжня, то залишилася у Волосківцях. А згодом ще одна жителька цього села, вдова-козачка, вийшла заміж у Займище. За моєї вже пам’яті у селі були три гілки Єрмоленків. Представник однієї з них, Дем’ян (про нього ще будемо згадувати) мав прізвисько Бух, - чи мало це прізвисько якесь відношення до назви „Бухіне болото”, я не знаю, але якщо мало, то Єрмоленки – теж дуже давні переселенці.

Тимофія Коротенка поміщик Остроградський привіз із-під Ромен, нині Сумської області. Перші займищанські Беліки (напевне – Білики) походять з Полтавщини.

Я тут на власний розсуд прагну розмежувати, хто опинився в Займищі в роки кріпосного права, а хто з’явився вже після його відміни, хоча провести чітку грань і важко. Ось яким непростим був шлях у Займище для Мойсея Полевика. Родом він з Конотопа чи з-під Конотопа, потрапив у Бігач, - тамтешній поміщик нібито виміняв його за собаку. Бігач належав князеві Кейкуатову, запам’ятаймо це. Відомому самодурові. Отже нема чого дивуватися, що Мойсей Полевик утік від нього. Скільки років і де поневірявся, нікому про те не відомо, опинився на будівництві залізниці, яку вели з Лібави на Ромни і яка пролягала через Снов біля хутора Коржівка за 5 кілометрів від Займища. Хутір став станцією Сновськ, це десь близько 1874 року, а далі містом, перейменованим у 1935 році на Щорс. Опинившись у цих краях, М. А. Полевик знайшов собі пару в Займищі й одружився.

Це, до речі, не єдиний випадок обміну кріпаків на собак, що зберігся у пам’яті займищан. Треба розуміти, що таке поводження панів з своїми кріпаками дуже ображало їхню гідність.

Ще однією жертвою такої сваволі була кріпачка на ім’я Солоха. Мені відомі дві розповіді про неї, одна – Степана Дем’яновича Рибальченка, дід Степан називав її своєю бабусею, - може й не рідною, та все ж ріднею йому Солоха доводилася, й це підтверджують родинні перекази Лепнюків. Версія Лепнюків детальніша, тому я спинюся на ній.

Так от Солоху Стефанівну (1841 – 1925 рр.) та ще 11 кріпаків привіз у Займище поміщик Княгиницький. У нього гостював давній товариш з Петербурга, і займищанському панові дуже сподобався його породистий хорт. І відбувся обмін: хорт залишився у Княгиницького, а 19-річній Солосі з новим її паном проліг шлях до північної російської столиці. Там, у Петербурзі, її наспів царський маніфест про скасування кріпосного права. Пан відпустив її на волю, і дівчина повернулася в Займище. А тут про царський маніфест ще ніхто і не чув.

Тут, мабуть, варто було б поставити перед собою запитання, чому в Займище, а не туди, де народилася і виросла, але ніхто вже на це не дасть відповіді. Якісь причини у Солохи, напевне ж, були.

І як же займищани сприйняли принесену Солохою звістку про звільнення від кріпацтва, стало це історичною віхою в їхній долі?

За родинними переказами Лепнюків, добувалася Солоха з Петербурга до Займища чотири місяці. Як сприйняли в селі повернення Солохи, а тим паче її звістку про волю, можна тільки гадати. Ось що пише Г.Т. Лепнюк: „Село з 42 дворів жило своїм звичним життям – працювало, проводжало в останню дорогу померлих, приймало немовлят.” І далі: „Коли вона (Солоха – О. С.) посміла сказати Княгиницькому про відміну кріпосного права, той висварив її, а ввечері затягнув до себе в кімнату й збезчестив. Другого дня поміщик Княгиницький видав двадцятирічну Солоху за мого прадіда. Йому тоді було сорок сім років.

Про царський указ у селі дізналися тільки влітку – в неділю на день святих Петра і Павла. Святкування поміщиків перервав урядник, що приїхав бричкою. Він попросив музик замовкнути на якийсь час і, діставши перед селянами папір, вразив їх воістину великою новиною: віднині кожному даровано волю. Натовп ошалів від радості, кожний хотів проштовхатися до урядника, щоб поцілувати йому руку. Багато людей упали на коліна й молилися.

На фоні цих подій зіграли весілля. Гуляло все село – пан Княгиницький не пошкодував грошей.”

Не знаю, чи все воно було так, чи щось тут мої земляки й підкорегували, - даю, як чув, сам щось домислювати чи підправляти не хочу. Знаю тільки, що цей займищанський пан не належав до дуже жорстоких та лихих, така його поведінка, напевне ж, вважалася „нормальною”.

У Георгія Трохимовича простежена і подальша доля Солохи – як овдовіла, як прилучилася допомагати хворим людям, маючи властивості екстрасенса, кажучи по-сучасному, - аж до смерті в 1925 році цієї, за багатьма збереженими в родині характеристиками, неординарної жінки.

Втім, мабуть же, і за іншими названими і не названими прізвищами стоять не менш самобутні та неповторні постаті, не менш яскраві людські долі, й дуже хотілось би якомога більше знайти й повернути про них інформації, подробиць, і не тільки з найдавніших історичних відрізків, - відходить багато у небуття і з близьких до нас часів...

Десь, гадається, відразу по відміні кріпосного права в Займище переселилися 15 сімей з Кролевеччини (нині Сумська область). Вони взяли в оренду ділянку лісу, пиляли дерево й розкорчовували звільнену площу. Але потрапили вони під три підряд неврожайні роки, і це примусило переселенців покинути наше село. Лише кілька сімей залишилося – Королі, Коропці й Сиксини. Ці не мали навіть за що повернутися в рідні місця.

Мій сусід і товариш дитячих літ Петро Симонович Гець чув від свого діда Степана Дем’яновича Рибальченка (1875 – 1962 рр.) ще такий епізод, пов’язаний з перебуванням у Займищі кролевецьких переселенців. Ліс вони, за цією версією, викупили, пиляли його і вивозили на продаж, і громада села відкупила у них десятину лісу, якраз навпроти Монастирища, під кладовище, яке і досі є діючим. До нього археолог А. Пильник зорієнтував розташування монастирищенського пагорба. А першою на тому кладовищі поховали циганку, яка померла в Займищі, - очевидно, раптово.

Ось як, за родинним переказом, з’явився у Займищі перший Рибальченко. Це був , нібито, кучер аж із Дону, з Ростова, який підрядився привезти в село тутешнього поміщика, і побачив тут дівчину з родини Дорошенків. Побачив – і нікуди вже звідси не поїхав, так йому сподобалася. Одружився з нею. Народили вони Дем’яна, Тимофія, Кузьму, Романа (називаю тільки синів, носіїв прізвища). У Дем’яна були три сини, Степан, Яків, Григорій, у Тимофія – Іларіон і Микола, у Кузьми – Василь і Григорій, у Романа – Філот...

Доречно тут переповісти ще одну займищанську билицю, яку недавно повідав Філотів син Микола. Жили в Займищі два брати Дорошенки. Один був багатодітний, а в другого дітей не було. Він служив моряком, плавав у Чорному морі, і десь у Греції, на пристані, підібрав дівчинку-сироту. Привіз її у Займище, і вирішили вони з дружиною удочерити сирітку. Та незабаром Дорошенко-моряк і його дружина помирають від тифу. Дівчинка-гречанка вдруге залишається сиротою. Братова дружина відмовилася взяти її до себе, своїх дітей вистачало, не могла їм дати ради.

Пішла дівчинка наймитувати у Сновськ. Коли виросла, вийшла заміж у Займище, і знову – за Дорошенка, на ім’я Захара. У них народилися дочки Милодора, Анастасія та Єфросинія. Милодора в другому шлюбі стала дружиною Філота Рибальченка, матір’ю оповідача.

У часи, близькі до скасування кріпацтва, з’явився у Займищі і найперший Смоляк, відставний рядовий Кирило Тарасович, який походив з Поділля, з-під Проскурова. В роки своєї служби, що тривала понад двадцять років, він потрапив у денщики до офіцера, а той офіцер – судячи з усього, це був Княгиницький – отримав у спадок маєток і кріпаків у Займищі, і коли вийшов у відставку, взяв Кирила Тарасовича до себе в управителі. Скільки років він служив денщиком, які були у них стосунки, чим увійшов у довір’я Княгиницькому – нічого цього вже сьогодні ми не дізнаємося, є лише факт.

Немолодий уже К. Т. Смоляк одружився з дівчиною Машею Король з кролевецьких переселенців. У 1863 році у них народився син Миколай. Через 8 років Маша помирає, малого Миколая сестри Княгиницького забирають у панський дім, і там хлопець росте, отримує якусь освіту, а батько одружується вдруге, - за переказами, йому вже тоді було 56 років. За дружину він собі взяв жінку з с. Рогізок, на ім’я Фекла, прізвище невідоме, і від цього шлюбу народилося четверо дітей.

Але тут я перерву свою розповідь про займищан, щоб торкнутися ще однієї теми, бо коли ж іще, як не в цьому місці, про це говорити?

ЗАЙМИЩАНИ І ШЕВЧЕНКО

Так дозволю собі позначити цю тему.

Тарас Григорович Шевченко ніколи в нашому селі не був, і чого б не хотів я найбільше – щоб тема Тараса Шевченка видалася комусь притягнутою в ці записки штучно.

А почати її можна хоча б з констатації, що древня Чернігівська земля, яку він уперше побачив п’ятнадцятирічним хлопцем 1829 року, коли їхав з іншою челяддю із Звенигородщини в Литву до нового пана Павла Енгельгарда, який там служив, а востаннє по цій землі провезли його прах у накритій червоною китайкою труні в травні 1861 року, щоб він знайшов вічний спочинок на Чернечій горі біля Канева, - ця древня земля була завжди гостинною і прихильною до нашого Генія і Пророка. Нічого дивного в цьому і нема, - Шевченко завжди був для всіх українців Шевченком і лишиться ним назавжди. А що моє рідне Займище чернігівські шляхи-дороги Тараса Григоровича обминули, так вони обминули й ще сотні і тисячі українських сіл, містечок і навіть великих міст.

Але є і якісь місточки до нього безпосередні від нашого Займища, уважні читачі цих записок могли вже їх помітити.

Двічі – в 1846 і 1847 роках – чернігівські дороги приводили Тараса Шевченка у Седнів, у маєток братів Іллі та Андрія Лизогубів, синів того самого Івана Яковича Лизогуба, який дав дозвіл осісти у Займищі трьом братам Лепнюкам, і Ганни Василівни Дунін-Борковської, і якщо трошки ширше розглянутися, то можна також пригадати, що за одного з Дунін-Борковських вийшла заміж вихованка Рєпніних, художниця Глафіра Іванівна Псьол, знайома Тарас Григоровича по Яготину, що кров Дунін-Борковських була і в жилах поета В. Забіли, історика М. Маркевича – теж добрих і щирих друзів Шевченка.

Інший характер мали стосунки поета з бігацьким паном, князем М. І. Кейкуатовим, - його село було за 4 км від Седнева, на протилежному березі Снові, і цей князь запрошував Тараса Григоровича малювати портрети дружини і дітей. Це була особа вкрай груба, бридка і жорстока; кріпаки називали свого пана Гугнявим, прізвище його вимовляли на свій лад, - Куковатий; Шевченко, перебуваючи в Бігачі, всіляко уникав панських палат, зате близько зійшовся з простими селянами.

Непросто складалися взаємини Тараса Григоровича і з прямим чи непрямим нащадком сотника Лукашевича, котрий, як і капітан Кейкуатов, мав підданих у Займищі („Опис Новгородсіверського намісництва”) – березаньським поміщиком Платоном Лукашевичем, з одного боку – фольклористом і видавцем, який познайомив Т. Г. Шевченка з творчістю І. Вагилевича, а Вагилевич саме від Лукашевича вперше почув про Т. Г. Шевченка, з іншого ж... Тарас Григорович вважав П. Лукашевича лібералом у ставленні до 300 кріпацьких душ, але мав сумну нагоду переконатися, що то зовсім не так, і написав йому гнівного листа, на який П. Лукашевич відписав, що у нього 300 чоловік таких „олухів”, як Шевченко. „Тарас, читаючи ту відповідь, ридав, наче дитина та”, - писав біограф поета М. Чалий.

Отже як бачимо, серед цих людей, - нащадків козацької старшини, так чи інакше причетних до нашого села, було немало добрих друзів Тараса Григоровича, та були і його лихі недруги. Я далекий від того, щоб вишукувати в самій цій причетності якісь містичні таїни, але й не позначити самі ці факти було б, напевне, гріх.

Є ще й такий аспект: а чи могли шляхи моїх займищан десь колись перетинатися безпосередньо з Тарасовими?

Теоретично могли. Згадаймо Мойсея Архиповича (чи Якимовича) Полевика. Нам сьогодні невідомо, коли його придбав і привіз у Бігач князь Кейкуатов, коли Мойсей Полевик від нього втік. Певніше за все, це могло статися вже після 1846 – 1847 рр. (після цього Тарас Григорович ні в Седневі, ні в Бігачі вже не був), але якщо вони й розминулися в часі, то принаймні чути про перебування у володіннях гугнявого Куковатого такого незвичайного чоловіка, яким був Тарас Шевченко, Мойсей Архипович(Якимович?) мав неодмінно, бо почути було що. Не будемо тут наводити письмових свідчень про перебування Шевченка, записаних у самому Бігачі, про спілкування його з кріпаками князя, - вони відомі. Скажу більше: такі розповіді могли й підштовхнути М. А. Полевика до його зухвалого кроку – втечі від жорстокостей Кейкуатова

Згадаймо також про кролевецьких переселенців. Повітове місто тодішньої Чернігівської губернії Кролевець лежало на шляху, яким Шевченко не раз їздив. В цьому містечку він спинявся 1859 року у сестри Лазаревських Глафіри. Через Кролевець везли труну з прахом Шевченка, процесія спинялася тут, - про це збереглися свідчення. То, дуже можливо, хтось із п’ятнадцяти переселенських сімей (серед них, нагадаю, була і моя прабабуся, в дівоцтві Марія Король) про це щось таки чув, а хтось міг бути й присутнім при цьому.

Написав я оце про свої припущення – і от мимоволі відкрилося несподіване продовження теми. Знову ж таки, повторюю, без жодних штучних педалювань, як і без всяких підтекстів, таїн та розгадок.

Внук Мойсея Архиповича, відомий на Чернігівщині збирач фольклору, заслужений діяв мистецтв України Василь Іванович Полевик (нині вже покійний) видав у 1992 році збірку народних пісень у різних мелодичних варіантах на слова Т. Г. Шевченка, почутих і записаних в селах області. Ці пісні входять до репертуару хорів, фольклорних гуртів, окремих співаків. Тарас Григорович любив слухати народні пісні, сам співав з селянами – а вони, в свою чергу, дали пісенне життя поезіям поета.

Не можу не розповісти тут і про один епізод з далекого дитинства. Був у мене ровесник Володимир Комісаренка. Хлопчик трагічної долі. Його батька, Трохима Хомича, „забрали” в перші тижні війни. Забрали, можна сказати, за його дурний язик. Хоча, якщо подумати, на язиці Трохима спливло те, що мало б пекти душу не тільки йому. Німці були вже на підході. Частину займищан уже мобілізували, десь їх готували, щоб поповнити рідіючі ряди захисників Батьківщини. Через Щорс везли состави з евакуйованими, везли зі всілякими домашніми скарбами, аж до подушок і пухових перин, мало хто в Щорсі міг про такі перини і мріяти, про займищан і казати нема що, та й самі евакуйовані були, сказати б, нівроку, з натоптуватими черевцями, вигуляними білими обличчями і руками, - на фоні тих скарбів, які прихопили з собою у вагони, воно в очах людей, яких залишали на поталу ворогові, як собі хочете, мало присмак несправедливості, от і зірвалося в Трохима з язика щось в’їдливе про ті пузця чи про самих пузанів, яких везли у тил, а хтось пильний там, на станції, почув, і загримів чоловік за свої, явно ж нерозумні, хоча й мимовільні люті слова, туди, звідки не вертаються. Ця служба й у найкритичніші часи не дрімала. Трохимова дружина Валя залишилася з двома малими дітьми – трирічним Володею і ще меншою Марією, і після війни ніякої допомоги вона на своїх дітей, ясна річ, не одержувала.

Ми жили неподалік, за якихось п’ять хат, я бував у Володі вдома, коли ми з ним почали ходити до школи, всі тоді злидарювали, а Валя ця особливо, але діти є діти, знаходять і якісь радощі, - у Володі й Марії була баба по матері, яку вони надзвичайно любили. Звали її Сиксина Домаха Овксентіївна, - з однієї з родин кролевецьких переселенців, що осіли колись у Займищі. На моє бачення – бабуся як бабуся, нічого особливого, але ж не я доводився їй онуком, а для них, двох тяжко знедолених сиріток, відкривалося в ній щось більше, це зрозуміло. Був у них і дід, Хома Комісаренко, жив разом з іншим своїм сином, Кузьмою, з Трохимом мав спільне подвір’я, але горнулися вони до баби Домахи, хоч жила та й далеченько від них, на Гальорці, в зовсім убогій хатинці. У дітей свої критерії добра і зла.

Так от коли ми з Володею пішли до школи, я став бувати у нього частіше. То був 1946-й, підручників не просто не вистачало, - за одними групами дітей учителька Ольга Тимофіївна закріпила букварі, за іншими – читанки, нам з Володею, а також двом моїм двоюрідними братам, Литвиненкові Анатолію, Єфименко Полі, Белік Ліді, може, й ще комусь – дісталася читанка, не пам’ятаю вже, як ми тією читанкою ділилися, я ходив читати до Володі, потім віддавали ще комусь, і був у тій читанці Шевченків „Заповіт”. Коли Володя трохи навчився стулювати з літер окремі слова, він набрів на той вірш і прикипів до нього, що неможливо вже було відірвати: де ходив, що робив, - у школі, на вулиці, в хаті – повторював і повторював рядки „Заповіту”, запам’ятавши їх, можливо, з першого прочитання:

...Щоб лани широкополі

і Дніпро, і кручі

було видно, було чути,

як реве ревучий...

Особливо його хвилювало оце „реве ревучий”, - не так, мабуть, слова, як саме сполучення звуків. Це було щось незбагненне для мене. І разом з тим якийсь поштовх до читання інших віршів, - найперше, ясна річ, Шевченкових.

Недовго ми вчилися разом – Володя взимку чи ще восени тяжко простудився, хвороба не дала йому перейти разом зі мною в другий клас, від неї у хлопчика залишився ревматизм та інші ускладнення, і, промучившись років зо три, він помер.

Я потім думав собі не раз, що, може, ті, пробуджені Шевченковими рядками, струни його душі могли перерости в щось більше, міг стати Володя поетом, - а може, й ні, не знаю, але мені і досі у вухах не гасне його м’який і ледь приглушений простудою дискант: „...було видно, було чути, як реве ревучий.”

Що можу сказати напевне, - без цієї закоханості Володі Комісаренка в Шевченкові рядки мій шлях до Кобзаря був би і довшим, та й, може, зовсім інакшим.

Дозволю собі невеличкий відступ, навіяний згадкою про шкільного товариша, можливо, запланованого колись природою на поета. Це, власне, кілька спостережень, які укріплюють мене в думці, що поетом не можна стати, ним треба народитися. Але – як у тій мудрості: народитися, та ще й вдатися.

Коли я в 1975 році приїхав у Білокам’яну поступати в Літературний інститут, серед абітурієнтів був хлопчина, який прибув туди прямо з тюрми. Не пам’ятаю вже його прізвища. Худенький, „бомжуватого”, як на нинішні мірки, вигляду, в рубчиковій зеківській робі і прорезинених синіх балетках, яких уже тоді ніхто не носив, - можливо, зекам видавали з якихось неліквідів. На першому екзамені ми писали твір на тему „Мій улюблений поет” чи, для прозаїків, „прозаїк”. І цей хлопець за відведені години сотворив віршований експромт на кілька сторінок.

„Какой любимый мой поэт?..

. . . . . . . . . .

А у меня любимых нет!

Моя любовь – поэзия…”

Він зробив у тому вірші кілька десятків помилок, але екзаменатори поставили йому позитивну оцінку. З інших предметів теж, я не сумніваюся, поставили б такі оцінки, щоб хлопець учився в інституті, і задуманому для талантів. Кімната інститутського гуртожитку, в якій я жив під час вступних екзаменів і на першій сесії, - вірніше, ті четверо абітурієнтів, яких вона звела докупи – з перших днів мала якусь притягальну силу, до нас приходили хлопці і дівчата не тільки з нашого, а й з інших курсів, і ми так і трималися потім вчотирьох до кінця навчання. Бувала у нас Ірина Євса. Вірменин Грант Варданян називав нас „хахлі”, хоча українцем серед чотирьох був тільки я, а один – білорус і двоє росіян, і душею нашого мікроколективу був Віталій Ігітов з Правдінська, що біля Балахни (тоді Горьківська область). Приходив зо два рази і цей хлопець у рубчиковій робі.. Він, без жодного перебільшення, жив віршами, римами, тропами. Але студентом йому стати не судилося. На перешкоді стали певні „зеківські”, напевне ж, замашки – пригадую в зв’язку з цим оповідання С. Васильченка „Пацанок”. В ньому малолітній Володька з п’ятої камери розповідає дорослому товаришеві по карцеру про свою вигадану „маруху”, яку нібито мав на волі. Намріявся і цей хлопець у камері про „марух” аж настільки, що привів якусь з вулиці удень в гуртожиток, і їх „засікли”, й далекоглядний ректор Піменов, щоб не мати з ним мороки в майбутньому, безжально відчислив ще в статусі абітурієнта.

Ще один мій спогад з літінститутівських часів пов’язаний з відомим російським поетом Ніколаєм Тряпкіним. Ми, троє іванофранківців, Микола Яновський з вищих літературних курсів, Ярослав Довган з стаціонару, я і ще один заочник – Микола Рудницький з Рівного – якось опинилися в буфеті ЦДЛ (центрального будинку літераторів).І там до мене підсів Ніколай Тряпкін. Скажемо так: не дуже тверезий. Колеги мої чомусь одразу зникли, а мене Ніколай Тряпкін взяв міцно за рукав і спитав:

- Ти з України?

- Так.

- Я заздрю вам, українці. У вас є Шевченко. В Росії нема такого поета.

Стали ми говорити про Шевченка. В основному він, я слухав. Цей високоталановитий, але не поцінований тодішньою системою росіянин глибоко знав творчість українського Генія. Я пам’ятаю, як у ті часи перекладали поезії Т. Г. Шевченка російською мовою, то було неприховане знущання над поетом, над його найдушевнішими, найчарівнішими рядками, переведення їх у примітив.

Вишневый садик возле хаты, Жуки над вышнями гудят…

Слова майже ті, що і в Тараса, але поезії і близько нема, щастя Тараса Григоровича, що він не чув і не читав цього. Він після заслання часто читав „Садок вишневий коло хати” і завжди плакав при цьому. Яким гнівом спалахнув би від знущання над його рідним словом і святими почуттями, можна догадатися. І під тим перекладом ставить свій підпис зовсім же не бездарний російський поет...

І ось – Ніколай Тряпкін. Теж перекладач Т. Г. Шевченка. У той час, коли він читав мені свої переклади, перевіряв їх на моє сприйняття – українця – Ніколай Тряпкін був повністю у полоні Шевченкових ритмів, він читав свій варіант, а потім читав Шевченків оригінал, допитувався, чи вдалося йому хоч трохи наблизитись до ритмів українського чарівника, і я таки чув, що йому щось вдавалося, це було понад тридцять років тому, сьогодні важко пригадати, що саме він читав, але мені поталанило бути в той вечір свідком святого ставлення до творчості Шевченка з боку росіянина, російського поета.

Blog

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Содержание