Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 16

І третій епізод – з ближчих широт. В один рік зі мною і з Володимиром Комісаренком, в далеких від нашого села Уторопах, що на Косівщині, в Карпатах, народився поет дивовижного таланту і художньої проникливості Тарас Мельничук. Він передчасно помер у 1995 році, спаливши себе віршами, тюремними поневіряннями, конфліктуванням чи не з цілим світом, найперше ж – з радянською системою. Ховали поета в останній день березня, перед тим уже розцвіли бриндуші, й на них випав сніг, упорядник найкращої Тарасової книги „Князь роси” Іван Малкович пригадував рядки з вірша, в яких поет передбачив свою смерть – якраз у тому вірші теж були і сніг, і ніжні гірські квіточки бриндуші, - коли велелюдна процесія піднімалася на гору Мальцево, де біля колишньої батьківської хати Тарас заповів поховати його.

За кілька років перед тим журнал „Україна” у номері, присвяченому першому з’їздові гуцулів, дав добірку віршів Тараса Мельничука, і завершувала ту добірку поезія, що мені з першого ж прочитання запам’яталася на всю решту мого життя.

Злились в одне тут мої ночі

І очі синьої води.

А по воді пливе листочок,

Пливе не знаючи, куди.

Я пізнаю себе у ньому,

Бо вже себе не пізнаю, -

Бо вже мене, немов солому,

Хитає вітер у маю.

Бо вже я майже безтілесний,

Лише душа – два береги

Та жовті руки, наче весла,

Човна шукають довкруги.

Я записав по пам’яті, з власною пунктуацією. Цей вірш я дав коломийському видавцю Михайлові Андрусяку, для третього тому творів Тараса Мельничука, він зробив помітку під текстом, щоб знайти всю публікацію, про яку я говорив.

Це неймовірної сили ліричне проникнення, можливо, унікальне в світовій поезії. Поет філософськи вдивляється у власну смерть. Фіксує, як з нього поволі відходить життя. Яка деталь: „жовті руки, наче весла”! Ці весла й перевезуть його човен від берега життя до берега вічності. А яка алітерація: „МеНе, НеМов СоЛоМу”, що ділить вірш пополам. Її ніякий комп’ютер не видасть і ніякий калькулятор не вирахує, де поставити. Це щось незбагненне, це може народити лише поет.

Звичайно ж, Шевченко і Мельничук – явища різні за своїми масштабами, і все ж смію думати, що співпадіння імен двох поетів не випадкове.

МІЖ ЛИХОЛІТТЯМИ

В часі я хочу цю частку записок розмістити між 1861-м і стиком двох століть, хоч і з розмитостями, яких уже допустився і ще допущусь, та й відомо, що стик століть – межа умовна, попри те, що є з цього приводу й інші думки; у нашому ж випадку є певні додаткові аргументи на користь саме такого хронологічного розмежування. Десь поблизу дати відміни кріпосництва наше село залишилось без церкви (востаннє її згадано в документах у 1859 році, а на фундаменті нової церкви є позначка „1898”. Це, мені здається, суттєвий штрих до тих чотирьох десятиліть, про які загалом уявлення в мене досить скупі. Навіть при тому, що маю під рукою цілих три статистичні характеристики села: 1959 р. – кількість дворів 47, жителів чоловічої статі 140, жінок 147, та по Малому Щимлю дворів 17, чоловіків 43, жінок 40; 1883 р. – дворів 96, чоловіків 251, жінок 270, а в нове століття Займище вступило, маючи 125 дворів, 795 жителів (398 чоловіків та 397 жінок), плюс 34 двори та 220 жителів (106 чоловіків, 114 жінок) у Малому Щимлі. У 1883 році село мало двох грамотних чоловіків, один навчався, - серед них, треба гадати, був і мій дід Миколай Кирилович Смоляк, якого у свій час взяли на виховання сестри пана Княгиницького.

Позначку мою „між лихоліттями” треба розуміти як умовну, не було чи не збереглося в пам’яті явних екстрем та масштабних бід, якщо не рахувати трьох посушливих років, яких не витримали кролевецькі переселенці...

Поміщики, в їх числі й Княгиницький, відпустивши на волю кріпаків, частину земель продали, частину здавали в оренду, але для займищан і далі залишалися панами. Ось розповідь мого діда по матері Федора Яковича Павленка, народження 1881 року, про займищанського пана, - а він у Займищі жив один, - це Княгиницький. Був він уже немолодий, мав черевце, любив зібрати біля себе гурт малечі, до якої належав і мій дід, і запропонувати їм змагання: визначав, як по-сучасному сказати, „старт”, сам відходив на чималеньку відстань, і – хто перший до нього добіжить, тому копійка. Діти старалися з усіх сил, поки переможець плюхнеться панові прямо в живіт, ну, іншим після цього вже відпадав сенс бігти, але пан вимагав, щоб ніхто не спинявся, усі бігли до кінця, отож і останній, хтось із найменшеньких, опинявся у його розставлених руках. І тоді пан розщедрювався, всім давав по копійці.

Княгиницький під старість, на вмовляння своїх сестер, визнав і всиновив позашлюбного сина Михайла Шубіна, якому передав у спадок свої володіння.

Про Шубіна я розповім у свій час, а тут трохи про селян: згідно даним на той же 1883 рік у Займищі були чотири двори, де працювали наймані робітники, переважна кількість селян мали в користуванні 1 – 3 десятини (24 двори) і 3 – 5 десятин (32 двори) землі, кілька чоловік мали по 10 – 15 десятин. У селі було побудовано ще три млини (на Снові звичайно ж).

Не знаю статків жодного з своїх дідів та прадідів. Та й про самих прадідів нічого не знаю, тільки про Кирила Тарасовича якісь згадки дійшли. З новою дружиною, яку він привіз із Рогізок, у нього було четверо дітей: найстарший – Олександр (або Сашок), з ним Кирило їздив у рідне село на Поділля, ще два сини – Григорій та Іван і дочка Марфа. Григорій помер чи загинув у 1917 році, подробиці мені не відомі, син Григорія Кирило, єдиний внук відставного солдата, названий на його честь, був ровесником і добрим товаришем мого батька, збереглося їхнє фото, зроблене в Сновську 1931 року, а в 1932-му Кирило загинув у далекому Чимкенті (як і чому він там опинився, можна тільки догадуватися, мій батько, його рідний брат Іван та їхня мати Хівря Минівна теж у цей час побували в Сибіру). „Від ножа бандита”, - зроблено позначку на фото рукою мого батька. Був ще у Григорія син Василь, але про нього я нічого не знаю.

Олександра Кириловича, Івана Кириловича й Марфу Кирилівну я добре пам’ятаю.

Можна тут додати одне спостереження, - я називав роки народження своїх дідів: Смоляка – 1863, Павленка (він був з Ковалів) – 1881, ровесник Клима Ворошилова, вони й померли в один рік. А дружини в обох моїх дідів були старші від них: у Миколая Хівря Минівна (з Комісаренків чи спрощено – з Комісарів) – 1862-го, у Федора – Уляна Никифорівна з Борисенків – 1879-го. Олександр Кирилович Смоляк, чи Сашок, одружився з сестрою Федора Павленка, і Сашкові діти доводилися двоюрідними і моєму батькові, і матері.

Я щойно згадував про млини. Так от Чернігівські губернські відомості за 1 березня 1897 року залишили нам повідомлення такого характеру: займищанський селянин Дмитро Мойсейович Павленко (чомусь полюбляли це ім’я в моєму селі – Мойсей: то там воно виникне, то там...), що працював у млині міщанина Аврама Епштейна, „через власну необережність упав з мосту у воду, і течія затягнула його під млинове колесо, яким був задавлений.”

О. Крумкач має ще одну довідку з кінця Х1Х століття, - „Черниговских Епархиальных известий”, і стосується вона теми церкви. Згідно з нею серед обраних на відкриття приходського попечительства Покровської церкви села Великого Щимля було кілька представників Займища, - це, зокрема, Степан Єфименко, Мина Комісаренко та відставний рядовий Кирило Смоляк. Два останні – мої прадіди, по батьківській лінії, хоча я не знаю, чи були вони на той час поміж собою сватами чи ще ні. Ця згадка може свідчити хіба про те, що були Кирило і Мина людьми однакових, і то не найменших у селі, статків.

Тим часом ішла діяльна підготовка до відкриття у Займищі нової церкви, про це теж є повідомлення в „Епархиальных известиях” – серед жертводавців згадуються селяни Пилип Петрович Дорошенко, Михайло Пилипович Ушатий, церковний староста Мойсей Васильович Бригунець (нове прізвище). Молодь села купила бронзову визолочену лампаду за 17 руб.

Тут же розповідається, що священик Острицький в турботі про влаштування церковно-приходської школи , ініціатором і будівельником якої він був, крім пожертвувань Єпархіальної шкільної ради та прихожан, отримав на його прохання для цієї благородної справи 100 руб. від о. протоієрея Іоана Ілліча Сергієва (Кронштадтського).

Я не випадково нагадую, що відкриття церкви відбулося на стику двох століть. Хоча ця церква і не довго послужила займищанам: у 30-х роках войовничі радянські атеїсти, серед яких могли бути й діти недавніх жертводавців, закрили її, і не просто закрили, - зробили це в більшовицькій манері, знищивши на ній купол і дзвіницю. Не знаю, чи „йдучи назустріч побажанням трудящих”, а чи й не завдавали собі труду шукати якісь виправдання для свого варварства.

А на початку війни, в 1941-му, після приходу німців, у церкві знову почали правити. Мене і на два роки молодшу сестру тоді хрестили, я, трирічний, щось навіть пам’ятаю з тієї акції, - зокрема, що хрестики нам пов’язали на шиї на мотузочках червоного кольору. І тільки на старості літ ось приходить у голову: лютим фашистам – церква не заважала, дозволили правити, а свої – закрили...

Правда, що правилось у нашій церкві якийсь час і після 45-го, не пам’ятаю, скільки років, але згодом там зробили сільський клуб. Я вже мало бував у тому клубі. Та річ не в мені чи моїх ровесниках.

І ось знову на стику століть, ХХ і ХХ1, коли вже, здавалося б, і нема кому в селі її відновлювати, а головне – нема вже для кого, церква наша знову запрацювала, Просто якусь магічну силу має оцей перехід з століття в століття...

Варто тільки при цьому розповісти про один курйоз: в м. Щорсі проходили зйомки фільмів „Важкий пісок” (за А.Рибаковим, який мав родичів і не раз бував у нашому райцентрі) та „Московська сага”, - деякі сцени знімали і в Займищі, - і от для фільму на нашій колишній церкві встановили якийсь купол, я коли побачив здалеку, з-за дерев, то справило враження, але зблизька було дуже помітно, що купол не з цієї церкви, чужий. Сидів він на церковному даху, воістину, як на корові сідло, - можна, виявляється, і в такому контексті застосувати відому приказку.

І от в останній свій приїзд у село в 2004 році я побачив відбудований церковний купол, - не той, чужий, безглуздо на ній посаджений, аж дах під ним прогнувся, - та ще й дзвіницю. Не знаю, чи схожі на ті, які познімали в 30-х роках, але вигляд церкви вони змінили на краще.

Ще трошки хочу повернутися в позаминуле століття. Я вже називав немало прізвищ займищан, про деяких розповідав, як вони прийшли в село. Є також у Займищі Литвиненки, Рубани, Руденки, ось кількома абзацами вище називав Мойсея Бригунця. Не можу стверджувати за всіх, але деякі з них є мігрантами з навколишніх сіл. Відомо, наприклад, що Геці спершу поселилися в Малому Щимлі, а звідти прийшли і в Займище. Ця місцева міграція посилилася саме в ці десятиліття, тут і відміна кріпосництва, і будівництво поблизу залізниці. Деякі прізвища вже й звелися, я не впевнений, що всі зниклі можна сьогодні згадати. У другій половині ХХ століття відійшли два останні Єременки, брати Григорій і Трохим Пудовичі, Василь Ващенко, Єрофій (Єрох) Кузьменко, Євдоким Гуляй, ще раніше, в колективізацію, - Ковіньки (чи, як писалося в документах, Ковенки),ті ж Бригунці, Ященки, кролевецькі переселенці Королі та Сиксини... Рідню їхню ще можна відшукати в селі, але носіїв прізвищ не залишилося.

Цікавою видається певна сталість у розселенні в межах села тих чи інших родинних гілок, вона ще й сьогодні трохи прослідковується. Наприклад, Єфименки, Єрмоленки, Руденки, Литвиненки, Комісаренки, Беліки більше трималися вулиці „Хутір”, тоді як Ткаченки, Борисенки, Лепнюки, значною мірою Рибальченки, Дорошенки – „Гальорки”. Це теж тягнеться ще з Х1Х століття, а може, й з ХV111-го.

Хотілось би розповісти більше, але, на жаль, дуже мало відомо мені про ті часи. Як уже є.

ЯК ПОЧИНАВСЯ ВІК

Напевне ж, як і всі попередні, та й хто те намагався відслідковувати з якимись упередженнями чи особливими очікуваннями, зокрема в моєму селі. Про ХХ століття найбільше відомо. Та й чи могло бути інакше, якщо понад шістдесят років прожив у ньому і я. Але ще більше так і залишиться поза нашою пам’яттю.

І разом з тим відомі дуже настирні спроби забити й підмінити цю пам’ять речами надуманими. Ось енциклопедичний довідник 1990 року видання „Чернігівщина”. Подумати тільки: наш нинішній райцентр, тодішній Сновськ, у 1897 році налічував 199 дворів і 2199 жителів, але вже у 1904 році там була Сновська організація РСДРП, у роки першої російської революції відбувся страйк Сновських залізничників (1905)...

Напевне ж, і це було в якійсь мірі. На початку століття в Сновську ріс майбутній, за словами Сталіна, „український Чапаєв” – Микола Щорс (1895 – 1919 рр.). Мій дід Ф. Я. Павленко, який працював на залізничній станції дровокладом, добре знав Миколиного батька, машиніста паровоза, сварливого чорнобородого правдолюба, і розповідав мені про нього. Мати одного мого шкільного товариша з Гальорки, якось поринула в спогади про своє дівування й похвалилася, що колись до гальорських дівчат ходили на вечорниці Сновські парубки, а серед них і М. Щорс, і він проводив її додому, хоча їй майбутній герой громадянської війни не сподобався, бо був прищуватий. Вона була на кілька років молодша від нього, а для зовсім юних дівчат це був серйозний ганж. Сталося так, що пізніше, коли він уже загинув, моя тітка Ольга Федорівна, 1903 року народження, носила родині Щорсів молоко (такі договірні стосунки городян з сільськими жінками, у яких були добрі корови, зі смачним і жирним молоком, сиром, сметаною й маслом, дожили й до моїх часів). За її розумінням це була нормальна й порядна родина. І ще далі забіжу, в 1953 – 1956 роках я вчився в Щорській десятирічці (залізничній, № 4) і в паралельному з моїм класі була дівчина Клінцова, весела, компанійська, і от на врученні нам атестатів директор школи запросив до президії тих урочистих зборів сестру Миколи Щорса – матір випускниці Клінцової, я тоді вперше почув, що вона племінниця Щорса, але, придивившись, помітив, що її брови, ніс, овал обличчя досить помітно схожі з юним, ще без бороди, обличчям дядька.

Довідники повідомляють не про все. Ось хоча б такий факт: і Сновськ, і навколишні села, всуціль дерев’яні, часто зазнавали лиха від пожеж. Мій дід Федір Якович, людина віруюча, але й не без почуття гумору, розповідав про одну з пожеж у Сновську. Горів будинок, а чи кілька будинків між церквою і кабаком (шинком), то міщани, які гасили пожежу, закликали: „От кабака, от кабака туши!”, - мовляв, церкву Бог порятує.

Не знаю, в якому то році було. А в 1909-му велика пожежа розбушувалася на Гальорській вулиці в Займищі. Дві жінки, що жили чи квартирували поряд із Симоном Дорошенком, щось пекли чи смажили, і вибухнуло полум’я, загасити яке не змогли. Від тієї хати вітер поніс вогонь на інші будівлі вулиці, в напрямку до Малого Щимля й Сновська. Спинити його вдалося лиш там, де вулицю перетинає канава з берізника на луг. Біля канави, віддалено від хати й двора, стояла клуня Степана Дем’яновича Рибальченка, і тій клуні не дали згоріти.

Були в окрузі й приємніші події, що мали би посісти в душах моїх земляків важливіше місце, ніж підпільне існування осередку РСДРП. В 1915 році у Сновську відкрили кінематограф „Ілюзіон”. На жаль, мені не довелося ні від кого почути про ту подію та реакцію на неї жителів Сновська й навколишніх сіл, хоча то була для них, не сумніваюся, подія не буденна, що викликала і захоплення, і, напевне ж, не обійшлося без скептицизму, бо це теж в дусі моїх земляків. Суджу хоча б з анекдоту тих часів, персоніфікованого на моїх займищан, я його почув уже після війни, але реалії там проглядаються дореволюційні: двоє чи троє займищан у неділю, тобто в базарний день, вдало спродались і, маючи вже в кишені сяку-таку копійку, ідуть не кудись там у паршивенький кабак, - у ресторан! А там для екзотики виставили в клітці жар-птицю. „Скільки коштує?” – питають гоноровито. „Сто рублів.” – „Смаж!”. Засмажили, приносять до столу моїх займищан. „Відріж на копійку.”

В цій, перенесеній на себе, розповіді мої односельчани розкривають мені більше своєї безпосередньої людської сутності, ніж у спробах радянських історіографів заполітизувати, заідеологізувати, „збільшовичити” кожний їхній крок, знівелювати, спотворити, перетискуючи до втрати глузду педалі на класових моментах, мало не вродженій протестності до експлуататорів та царизму. Хтось міг поділяти й погляди РСДРП, не перечу, і все ж більшість населення як в ті, так і в бурхливіші подальші роки залишалася інертною та аполітичною, і чи не в цьому, все більше мені починає видаватися в мої пізні роки, варто шукати глибокої народної мудрості.

Та й форми протесту є різні, На початок століття припадає і така резонансна подія, що теж навряд чи проминула цікаві вуха займищан: у Сновську в місцевого купця Макаревича, який відлучився у справах до Чернігова, несподівано зникла... молода дружина, прихопивши з собою 100 руб. грошей і на 200 руб. різного майна. Разом з нею зник і квартирант чи наймит Макаревича.

Просто-таки сюжет для оповідання. І хто зна, чи не спробував би я розгорнути це газетне повідомлення в оповідання, якби хтось із учасників любовного трикутника мав займищанське походження, було з ким його порівняти, щось вловити в характері, знайти інші поштовхи для домислу. Тулити ж до когось ситуацію штучно , всліпу – на це мене не вистачило.

З інших причин пройшла мимо мене любовна подія не менш романтичного забарвлення, що мала місце безпосередньо в Займищі і я чув про неї у дитячі роки, та про неї пам’ятають ще й тепер. Михайло Шубін, позашлюбний син займищанського пана й спадкоємець його добра, полюбив заміжню жінку, нашу, займищанську. Пам’ятаю, Філот Рибальченко, наш близький сусід, розповідав про цю подію, і називав ту жінку на ім’я, чиєю вона була дружиною, але я давно забувся, як її звали, а її чоловіка, свекрів і зовсім не знав, пробував кілька разів розпитати, але безуспішно. І ось моя двоюрідна сестра Марія Дорошенко, видно ж, пам’ятаючи, що я цим цікавився, несподівано для мене сама повела розмову про ту давню любов. Я це записав.

Так от Михайло Шубін полюбив дружину Єфименка Івана, що був рідним братом Крумкачевого діда по матері Єлисея. Звали ту жінку Мотрею, Шубін викрав її і сховав у Нових Млинах, треба думати – не без її на те згоди.

Коли стали офіційно чоловіком і дружиною, у них народився син Григорій і дочка Галя. Гриша виріс, а Галя померла 18-річною від скарлатини.

Одержавши батьків спадок, Михайло Шубін частину землі і будинок продав поміщиці Кукловській, яка прожила в селі до 1917 року, її дочка якийсь час вчителювала в займищанський школі, частину – іншим покупцям, а немалу частину , будучи людиною дивацької, на розуміння односельчан, вдачі, просто пороздавав селянам, зокрема тим, котрі його запрошували у куми, - під час хрещення новонароджених Шубін наділяв по дві десятини на дитину, то чому ж було займищанам і не скористатися з цього?

Хоча серед причин такої щедрості не останнє місце посідала певна розчарованість Шубіна життям, тими реаліями, які наводили песимізм, Шубін інтуїтивно відчував наближення того, що вважалося згодом революцією, а в його розумінні – страху і бід, які з нею, революцією, приходять для власників як землі, так і інших статків, у чому, звичайно ж, не помилився і зарані свідомо йшов назустріч своєму розоренню. Деякі хазяйновиті та не бідні займищани пробували урезонювати його, спинити від такого демонстрування щедрості, та він, у відповідь на їхні підказки і закиди пророкував і їм таку ж неминучу загибель всіх збережень і надбань, і вони в тому згодом самі переконалися, тільки Михайло Шубін до тих часів не дожив. Він помер у 1917-му від тифу.

Останнє своє житло – майже квадратну хатинку, що стояла навпроти Симона Дорошенка – я пам’ятаю і хату, і колодязь біля неї, але там тепер тільки рясніють кущі бузку – продав Андрієві Дорошенку, що мав вуличне прізвисько „дід Будовка”, того діда я теж пам’ятаю, і його дочку Марфу, і внука Володимира Денисенка, всі вони прожили в тій хаті нелегке життя, Володимир (його прозивали „Камка”, „Камський”) на старість втратив ногу, пішов у будинок перестарілих, можливо, досі ще живий, але нема кому з займищан його там провідувати...

Мотря після смерті Шубіна ще раз вийшла заміж. – за Данила, на прізвисько Жвалка, я його не знаю, ні котрогось із двох братів Данила, про яких Марія старалась мені розтолкувати, - тільки зрозумів, що один з них, Іван, був свекром Ольги Кажанки, Ольгу знаю.

Померла Мотря в роки війни.

Син Мотрі і Михайла Шубіна Григорій вивчився на коваля в одного з Лепнюків, по-вуличному Єврахів, і поселився неподалік від „Єврахівщини”. Дружиною його стала Марія Федосівна Дорошенко.

Що боліло людям по-справжньому, так це тяжка неминучість відправляти чоловіків, братів, синів на війну. Спочатку на японську, в чужі далекі портартури з харбінами, на так зворушливо оспівані сопки Маньчжурії, до незрівнянних у своїй красі амурських хвиль, звідки і мої займищани напривозили узористих жерстяних скриньок з китайським чаєм. Ленін згодом скаже, що земля там „нашенская”, а не японська, китайська чи, скажімо, маньчжурська, - саме в Маньчжурії, зокрема, в Харбіні, перебував у ті часи мій дід Федір Якович Павленко.

А через дев’ять-десять років моїм зовсім не войовничим займищанам проляжуть ще одні „воєнні” дороги, в протилежний бік, значно ближче, - до Дунайських хвиль, до Галичини („Галиции”), Гродненщини з Берестейщиною, - поженуть, нікого не питаючи, чи їм потрібно щось від тієї Чорногорії з Сараєвом, чи їм вже так по заріз кортять ніколи й не чуті ними (крім, хіба, моряка Дорошенка, що привіз із берегів Греції дівчинку-сироту, - той, може, й чув) Дарданелли, ну ж ніяк нема життя Займищу без Дарданеллів... Тринадцять душ полягло за царя-батюшку на шляхах до так і не досягнутих Дарданеллів, а сусід і багаторічний добрий товариш мого діда Федора, Роман Харитонович Ушатий, та брат другого діда, Миколая, Олександр Кирилович Смоляк залишать на полях тієї проклятущої першої світової війни по нозі і будуть волочити до кінця своїх днів грубі дерев’янки, до крові і до нестерпності натруджуючи ними свої обрубки, що залишаться замість ніг. Я бачив ті рани, які залишали обом дідам їхні недосконалі протези, - правда, в Олександра Кириловича перший протез був німецький, і його, як запевняв дід, майже неможливо було відрізнити від живої і здорової ноги, - але ж був той німецький протез не вічний. Та й чи так уже неможливо було відрізнити, - є у мене велике родинне фото, року, напевне, 1916-го, а на ньому і мій дід Федір з сімейством, і дід Сашок зі своїм, і навіть дочка сироти-гречанки Милодора, - так на тому фото дід Сашок свою ногу зі знаменитим німецьким протезом все ж таки сховав за свого маленького синочка.

Blog

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Содержание