Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Документы

Содержание Бібліографічний покажчик

Подобный материал:

• Формування соціально зрілої особистості з досвіду роботи класного керівника Просяник, 374.63kb.
• Готовність до навчання в школі, 26.82kb.
• Шевченківського району м. Києва Центральна районна бібліотека ім. Є. Плужника Бібліотека, 749.7kb.
• Обласна програма залучення практичних працівників освіти до експериментальної та науково-дослідної, 228.91kb.
• Річний план роботи школи І. Вступ аналіз роботи школи за минулий навчальний рік, 790.88kb.
• Агогічних кадрів, спрямована на підвищення їхнього науково-теоретичного, загальнокультурного, 614.6kb.
• В. Ф. Януковичу Президенту України Стоп процесу самознищення України Шановний пане, 43.96kb.
• Загальноосвітня школа №5 І-ІІІ ступенів, 136.67kb.
• Творча зустріч з письменником Пеуновим, 1092.89kb.
• Ольга кобилянська через кладку, 3606kb.

- Що таке? - - Я не буду його носити, - сказав я твердо. Ледве стримав при цьому несподіване обурення, якого й сам не розумів, - міг відповісти й різкіше, просто пам’ятав, що треба бути делікатним, вести себе необразливо, з’ясовувати непорозуміння м’яко, бо ж тільки починаємо жити. Нічого з’ясовувати цього разу не довелося, ВОНА мовчки взяла той костюм, винесла з хати, й більше я його не бачив.


Втім, це єдиний маленький інцидентик, у всьому іншому з нею було легко і приємно. Я розумів, що кожне з нас прожило своє життя, має свої звички, свої уявлення про речі, ми ж двоє різних людей, і потрібен якийсь час, щоб відбулася, грубо кажучи, притирка і характерів, і звичок, уподобань, це справа не одного дня. Напевне, ми обоє до цього були готові, вона у мої справи, у мій спосіб життя ніяк не втручалася, я, перейшовши жити до неї, не міг їй нічого нав’язувати свого, свої „приймацькі” обов’язки по господарству засвоїв як само собою зрозумілі, причому сам, без будь-яких навіть натяків з її боку, нам одне з одним було цікаво, весело, ми багато пустували, що для мене було незвично, але, кажу чесно, подобалось. Можна, виявляється, і так жити. Не було помітно навіть віддалених натяків, що за щось би ми могли посваритися, образитись чи образити, щоб хтось із нас залишився чимось невдоволеним. Я дивився на неї, завжди усміхнену, привітну, лагідну й поступливу, ще й при цьому сліпуче красиву, і думав, що з нею можна сто років прожити без жодних не те що скандалів, а навіть дрібних непорозумінь.

Мудрим видавалося мені те, що поступливість як її, так і моя не торкалася особистих звичок кожного чи уподобань, навіть так я би сказав – звичних для кожного правил і навіть ритуальних моментів. У неї на телевізорі стояв портрет Лістьєва, вона мала кілька улюблених телепередач з часів Лістьєва, про які згадувала, теперішні передачі не любила, але дивилася з якоюсь навіть упертістю, сподіваючись, що колись вони стануть цікавішими. Якубовича, якого благословив у свій час Лістьєв, терпіти не могла, але дивилася, аж поки він не вийшов зі своїм дурацьким проектом „Діканька”, почувши слово „Діканька”, розпрощалася з Якубовичем назавжди. Я ж, як правило, не мав часу на телевізор, тож не мав і якихось уподобань, вмикав тільки новини, але з тієї безглуздої „Діканьки” сміялися разом. Ще у неї була чималенька книгозбірня, але не будь-яких книжок, а таких авторів, котрих вона читала і перечитувала. Деяких і мені радила почитати, і я читав, хоча робити з мене постійного читача було пізно, і вона це розуміла й сприймала спокійно.

З покійною своєю дружиною я звик обговорювати свої службові справи, хоч би як пізно і який знервований приходив додому, я їй щось із своїх денних пригод оповідав, вона завжди погоджувалася з моєю позицією, схвалювала мої дії та рішення, я іншого собі й не уявляв, а тут мені довелося звикати до іншого: моя робота – то моє, і так само її справи – то її, мене це спочатку теж влаштовувало, та й нова дружина багато чого просто не знала у моїх турботах, стосунках з людьми, як, до речі, і я у її справах і зацікавленнях, але часом таки виникала у мене потреба чимось поділитися з нею, спитати навіть поради, вона уважно мене вислуховувала, іноді зі мною погоджувалася, іноді дуже м’яко висловлювала свою, інакшу від моєї, думку, яку я не готовий був прийняти, тоді винувато знизувала плечима: „Ну, то я не знаю, дивись сам.” А частіше просто не мала що мені сказати, і я все менше „вводив” її у свої клопоти й сумніви, й у душі від того накопичувалася якась порожнеча.

Якось, несподівано для себе, я зірвався, причому безпричинно. Прийшов увечері додому, засмиканий, перенервований, хоч таке часто бувало, вечеря вже була готова, я почув по запаху, вона, до речі, любила експериментувати й імпровізувати на кухні, й результати її експериментів мені завжди були до смаку, хоча взагалі був неперебірливий до їжі, так от, вечеря пахне, вона відклала книжку, яку читала, ждучи мене з роботи, і встає. Можливо, помітила, що настрій у мене кепський, хотіла перевести мою увагу на щось інше, - сказала:

- Я оце ще раз взялася за „Майстра і Маргариту”. Ну, не йде мені ця річ Булгакова, „Білу гвардію” перечитую залюбки, попри шовіністичні нотки, „Собаче серце” – спершу фільм подивилася, але й повість читала з задоволенням. А до „Майстра і Маргарити” не можу себе присилувати. - Ну й проблеми в тебе, - відповів я недружньо. - А що? – вона безпечно усміхнулася. - Та задовбали вже мене твої Майстри і Маргарити, - несподівано випалив я і тут же сам відчув, як то грубо і недоречно у мене вирвалося. Напевне, і вона помітила, як я тут же зніяковів, ще ширше заусміхалася і запросила до вечері. Кілька днів почував лютий сором перед нею, хоча вона всім своїм виглядом демонструвала, що нічого не сталося. Про книжки більше мови не заводила. І я знайшов на полиці том Булгакова, став силувати себе до читання. Коли ж, так і не подолавши класика, поставив книжку на місце, обоє з того посміялися. Я заспокоївся повністю. Заспокоїтись то заспокоївся, та чи не надто ідилічно все йшло, чи не рано я так утішився нашою злагодою, нашим умінням порозумітися, - особливо ж таке уміння було притаманне їй! – чи то реально взагалі двом людям, далеко не юним уже, котрі мали за плечима кожний своє, що так чи інакше відбулося, життя (у неї в Петербурзі учився дорослий син), отак ідеально зійтися та підійти одне одному? І той же, як я сказав, конфлікт з не зовсім свіжим костюмом для мене, і оцей, з Булгаковим, і ще, можливо, якісь дрібніші, що я їх і не помітив, а їй вони могли завдати прикрощів, - чи все це так і не полишало слідів, якихось тріщин на душі, що згодом дадуться взнаки? Після того нервового зриву з приводу Булгакова я був дуже насторожений та обережний щодо своєї нестриманості, готував себе заздалегідь, щоб упередити нові подібні спалахи, і мені це, здається, вдавалося чи майже вдавалося. Я зрозумів ще одне: коли я часом схиляв її, щоб зробити те чи інше так, як то у мене колись робилося чи у моїх навіть батьків, вона уміла лагідно, але настійно сказати мені „ні”. Наполягати я не намагався, мені так звичніше, їй інакше, - це закономірно. І вона, і я були у своїх звичках та прихильностях досить консервативні, й це було помітно з самого початку, ніякої загрози нашим стосункам таїти не могло, ми вже у тому переконалися. А все ж передчуття, що так весь час не буде, що так гарно тривати довго просто не може, ні-ні, та й закрадувалося в моє єство. Зрештою, життя час від часу переконує, що людина – то таки страшна істота, якій, мабуть, ніхто не догодив і не догодить. І те, що мене попервах так тішило, - повна воля жити відповідно до своїх уявлень, повне невтручання її у мої справи, а моє, відповідно, в її, скоро почало набридати і навіть подеколи дратувати мене: та ми ж таки з тобою, жінко, не чужі, і не так, може, твоєї поради мені треба, твоєї думки і твого схвалення, - просто самої участі у процесі, є ж самий процес спілкування, тобі он про книжки чи про Якубовича виникає бажання поговорити, а мені ж про те, що забирає весь мій час і всі мої сили, тим більше. Повна воля робити все, як сам знаєш, річ надзвичайно бажана, коли у тебе тієї волі нема чи вона обмежена, а коли є, ще й з надлишком, тоді хочеться чогось іншого, - щоб тебе розуміли, щоб схвалювали, щоб просто були в курсі, - хіба це таке вже й погане бажання?.. Я, мабуть, і сам не розумів доладу, чого я хочу і чого мені ще треба, чого бракує, може, просто якась недовіра до справжності і міцності наших подружніх стосунків, до їх досконалості і довготривалості свердлила мозок, гризла душу, недовіра надумана, але мусив носити її у собі, не висловлювати, бо це тільки б ускладнювало життя нам обом. У неї під вікном збереглася яблуня, ще від тих часів, коли тут жили інші люди. Я тих людей мало знав. Яблуня їхня – така собі калічка: спочатку розчахнулася на дві гілки, одну зламали, а потім, на висоті близько двох метрів, зламали верхушку і в цій, що залишилася рости, нова гілка знову метнулася в інший бік, отаким зигзагом пішов увесь ствол, і крону вона таку ж розпустила, - одне гілляччя уверх, інше донизу, без всякої логіки і порядку. Яблука на ній не родили, вона, здається, ніколи й не цвіла, але зеленіла. Я запропонував ту яблуню спиляти і на місце калічки посадити гарне, здорове дерево. Вона не погодилась. - Я ж могла майстрам сказати, щоб спиляли, коли починалося будівництво. А я не сказала. - Вона мені горбатеньку тітку Марію нагадує, - бачила, є така в селі? - Хіба вона винна, що така виросла? - Тітка Марія теж не винна. Так ось ми побалакали, але ні, то ні, - я заспокоївся. Правда, не надовго. В кінці літа дружина поїхала в Петербург одружувати свого сина. Мене теж кликали на те весілля, я ніколи не був у тій північній російській столиці, - ну й поїдь же, дурню, чи ще коли трапиться подібна нагода, подивишся, що то за місто, той же знаменитий Невський проспект, - ні, практичний розмисел взяв верх. Робота, та й удома господарство сяке-таке, не схотів лишати на чужих людей. Нагилив їй два чемодани, - поїзд же прямий, а там зустрінуть, - вона й поїхала. Потім тяжко шкодував, що не послухав її, не поїхав теж. Було пізно. Залишившись один, я раптом упав у якийсь господарський одур: одне зробив, інше, щоб її потішити, і тут напоумив мене чорт ще й за ту скалічену яблуню взятись. Привів двох хлопців з бензопилою, вони вкопалися в землю, щоб і пня на поверхні не було, зрізали, попиляли стовбур на короткі цурпалки й покололи на дрова, я гілля згріб, що насипалося, і навіть підмів, - не залишилося нічого, наче ніколи й не було яблуні. Приїхала вона від сина. Я чекаю, що вона скаже про мої господарські старання, зарані радію. А вона глянула на те місце, де росла яблуня, і сльози набігли на очі. Мовчки пішла в хату. Я зрозумів, що перестарався, зробив непотрібне. Хай би вона собі стояла, та нещасна яблуня, - чи вона, справді, комусь заважала? Та що вже вдієш. Знаючи її характер, я не побіг одразу перепрошувати, бо то було б тільки на гірше, - хай поносить у собі ту образу, хоча за що там так уже й ображатися, - так воно швидше у неї минеться. Обережно розпитав про весілля, - може, там щось не до ладу, - ні, все гаразд, і невістка їй до душі. Щоправда, говорила зі мною неохоче. Коли я спробував завести мову про спиляну яблуню і вибачитися, вона відповіла примирливо: - Облиш... Але те збайдужіле „облиш” я почув від неї і через тиждень, і через місяць. Не простила мені. Я запропонував: - Я тобі тут, на цьому місці, інше дерево посаджу. Яке ти сама вибереш. - Не смій. Я все одно його викорчую. Ого! Це вже і мене вивело з рівноваги. - Ну що ти, насправді? Ну, зробив я дурницю, не подумав, що тобі буде так шкода. Так що ж тепер, залишимося ворогами на все життя? Вона мовчала. - Та ж подумай сама. Все у нас так ладилось, нам же люди заздрили. Невже тобі всього нашого гарного ніскілечки не шкода? - Шкода. – І знову мовчання. Коли я ще раз спробував заговорити про наше примирення, то почув таке: - Нічого ти не зрозумів. - А що тут розуміти? Зуродувана яблуня, яка ніколи й не цвіла, і оце через неї труїти собі життя? - Її зробили такою люди. Але річ не в цім. - Ну, добре, я такий загрубілий і примітивний, ти тонше відчуваєш, я згоден. Так що ж тепер робити? - Не знаю. Я чесно тобі кажу, не знаю. З такими оце перемовинами увійшли в зиму, часу у мене стало більше, а вдома таке, ніби покійник у сусідній кімнаті лежить. Хоч як я старався себе стримувати, не пустити різкого слова, яке не раз готове вже було зірватися, ситуація і без того була безглузда. Було ж недавно все зовсім інакше, що це з нами діється? В кінці кінців спитав прямо: - То може мені піти від тебе? Спитав без виклику, з сумом, але мусив бути якийсь вихід, було сподівання – тимчасовий, і я запропонував. І почув відповідь: - Зроби ласку. – І теж із похоронними нотками. Нічого не залишилося, як взяти кілька сорочок, причандалля для гоління і повернутися в свою хату. „Зробив ласку”, бо я теж гордий. Не сумнівався ні на мить, що йду від неї тимчасово, розумів, що смішимо людей, але треба було через це перейти. Якщо без цього не можемо порозумітися, то хай так, побуде одна, подумає, зважить все, - тоді легше буде з нею говорити. Та й мені корисно охолонути... Форсувати нашу розмову про примирення я не збирався, хай усе вляжеться, але навесні мусив зайти, розпочиналася оранка, роботи на городі, чого буде сама з тим мучитись, коли я є, можу допомогти, - я ж, хай і з усіма своїми мінусами, не чужий. - Дякую, але нічого мені не треба. - Що ж, як кажуть, наше дєло предложить, ваше – отказаться. Хоча дурницю ми зробили і продовжуємо робити... Робив ще кілька спроб порозумітися – так само безуспішних, тільки з кожним разом у мене накопичувалося все більше образ. Парадокс, але чим холоднішою вона була зі мною, тим бажанішою ставала для мене, дорожчою, ріднішою. От уже істина: чим старіший, тим дурніший чоловік. Вляпався, як хлоп’як. Та й хлоп’яком, здається, так ніколи не вляпувався і не страждав. Умовляв себе і наказував викинути її з душі, бо ж відомо: поки буде бачити, що сохнеш за нею, доти й буде ламатися та набивати собі ціну (навмисне намагався думати огрублено), от побачить, що тобі байдуже, тоді задумається, може, й пошкодує... І сам бачив: теоретично воно, може, й так, але розум – одне, а душа – інше. Просто впадав у якесь шаленство. Чи то таке було моє кохання, чи так діяло безсилля, неможливість щось змінити, докликатись до здорового глузду. Що їй ще від мене треба? Люблю ж, люблю, як навіжений. Бачить же! Невже їй ще мало? Втім, чи не зависоко тут мене занесло? Чи можна вважати любов’ю те, що межує з ненавистю? Бо у мене – межувало. Напевне, варто зробити якийсь передих, перейти на щось легше, не перти далі в ці нетрі любові впереміш з ненавистю. Що і роблю. Пожив я трохи в своїй хаті, і прийшла відвідати мене сестра покійної першої дружини. Побалакали про те, про се, поцікавилася, як справляюся в одиноцтві з тими домашніми ділами, які потребують жіночих рук і жіночого ока, - мовляв, не стісняйся, як треба щось, то ми, рідня, завжди готові підмогти, - хоча й сама бачила, що так-сяк я з цим ділом даю собі раду. А в кінці видала те, заради чого приходила: - Я ж казала з самого початку, - свою треба брать, ні, погнався за приїжджою. Я засміявся. - Чому це питання так хвилює людей? Напевне ж, це стосується і стосувалося мене одного й нікого більше. - Та так. Але ось бачиш... - Все гаразд. Пішла, не дуже вдоволено склавши губи. А тітку Марію зустрів біля колодязя. Став тепер постійно ходити на тому кутку. Вона воду носить по півведерця, я набрав повне, відніс у хату. - Дак що, хлопець, знов холостякуєш? - Ага, - відповів легко, бо й Марія питала доброзичливо. Словом, „тримав марку” перед сторонніми людьми. Чи мені тільки здавалося, що тримаю, але яка різниця. Згодом, заднім уже числом, я побачив, що можна було б отаким чином усе пригасити, покластися на час, і він би зробив своє. Але ж я не цього хотів! Я хотів розв’язки, яку я бачив, - одне те, що носив у душі, що називають почуттями, а друге – теж не менш важливе – на моєму ж боці був увесь здоровий глузд. Ми ж так ладно зійшлися, так усе було гарно, вона ж це знала теж, і нема ж у неї когось іншого, ніхто і ніщо не заважало їй відмовити мені з самого початку, - тоді б усе було зрозуміло, логічно, а піти на розрив тепер – тут я не бачив нічого, крім упертості, а вона, упертість, - поганий порадник, колись же і сама зрозуміє. А зараз не може того подолати, та й не хоче. І я тут нічого не вдію, моє втручання тільки ускладнить все, я це розумів. Хоча й очікування не може тривати до нескінченності, занадто довге очікування теж може бути на шкоду. Тут і полягала моя трудність, - скільки треба чекати, коли нагадати їй про себе і в який спосіб. Цього я не знав. Сподівався на те, що обставини самі щось підкажуть. Колись давно я пережив дрібну, але досить неприємну ситуацію. Мені потім соромно було згадувати про свою безхарактерність чи уповільнене володання „шариками” в голові. Я був солдатом, не встигав на вечерю в їдальню, і мені був замовлений „розход”. Коли прийшов, „амбразура” ще була відчинена, повар зсередини і надстроковик із зали про щось любесенько розмовляли і довго не хотіли помічати мене, потім надстроковик відійшов від амбразури з повною тарілкою смаженої риби (він харчувався в солдатській їдальні) і я зміг сказати поварові, що на мене є „розход”. Повар з явним роздратуванням („Ти б довше десь ходив!..) зачерпнув мені каші, а риби у нього вже не було, то гукнув до надстроковика: „Дай йому шматок”. Худий, як тараня, у кашкеті з червоною околичкою і широчезному (відповідно до зросту) „хебе”, що висить як на драбині, а манжети рукавів такі широкі, що в одному манжеті обидві його жилаві руки помістяться, старший сержант-надстроковик почав повертати ту тарілку з накладеною горою порційною рибою і так, і сяк, вишукуючи, який же то шматок мені вділити, бо всі гарні і кожного шкода, нарешті знайшов найгірший: „Ось цей бери”. Я дивлюся на це, гидливо скривившись, але – так і не розумію досі, що зі мною сталося, - слухняно беру той найменший і сируватий з одного боку шматок. Він не поліз мені в горло. Довго сидів над недоїденою кашею і люто картав себе: ну нащо взяв, та ще так зацьковано, слухняно? Я ж уже служив третій рік, ні відпустки не треба було заробляти, ні інших причин „триматися” (на тодішньому солдатському жаргоні – уникати порушень, сутичок із сержантами й офіцерами, за які можна схопити дисциплінарне стягнення) не було ж! Та треба було так усмалити по тій тарілці у тих кігтястих руках, щоб розлетілася та риба по всьому величезному залу! Тільки так мав би відреагувати на це приниження. Але до мене це розуміння прийшло із запізненням, непростимим запізненням. Я довго мучився після цього приниження. Якби щось подібне повторилося, то б уже не сплохував. Але повтору такі ситуації не мають. Я навчився після цього випадку трохи оперативніше шурупати своєю макітрою та знаходити належні рішення, але це мало тішило. Треба було тоді проявити характер. Нинішня ситуація моя була протилежно інша, я це давнє згадав не для якоїсь аналогії, - скоріше для застереження собі. Швидко варити мізки мусять завжди, і рішучість – річ достойна, але не на всі випадки життя, є ще обачність і є випадки, коли поспішати треба повільно. 12 липня, на свято Петра, у селі храм. Ми з сином – він у мене жив на канікулах – нікого до себе в гості не чекали. А до дочки прийшов її свекор, мій значить сват, от вона і нас двох покликала, щоб йому було з ким душу відвести. Сват мій до чарки охочий, хвалився мені не раз, що може цілий літр у себе залити, тільки треба, щоб не дали тоді йому лягати спати, бо захлиснеться, - не знаю, може й перебільшував, я не пробував пересвідчитися і ніколи з ним у цьому не змагався. Посиділи ми з сватом від душі, гарно набалакалися, і в горілці я йому цього разу, здається, не поступився. Та й не той він уже сьогодні чоловік у горілці, роки своє беруть. Син побув трохи з нами та й подався в село, у нього інші інтереси, молодий. А ми далі перебирали тему за темою, сват має таку звичку – чухати лоба перед тим, як налити ще раз, і питати: „Так що, ще по одній?” Чим довше ми сиділи, тим рідше він зводив руку до лоба і питав моєї згоди не так рішуче. А я не п’янів. Прийшов син, щоб забрати мене додому, сват не перечив, бо вже стомився від розмов, починав кимарити. Норми тієї ще не набрав, коли спати ставало ризиковано, і ми з ним любо розпрощалися. На вулиці вже сутеніло, було тихо, ну просто мертва тиша. То тільки в кіно про Івана Бровкіна у селі ще вечорами грають гармошки, насправді того давно вже нема. „Если б гармошка умела...” Син вслухався у моє мугикання, прокоментував: - Батько згадав молодість. Далі йшли мовчки. Біля ганку спинилися, і мені раптом щось стрельнуло в голову. - Я зараз. - Куди, до неї? – в синовому голосі почулася стурбованість. - Треба поговорити. Востаннє. Або – або. - Може, краще не сьогодні? Ти випив. - Я не п’яний. - Я й не кажу, що п’яний, але – випив. - Нічого. - Ну, дивись... І я пішов у ніч. Кроки мої рішуче чеканили: або – або, або – або... Пам’ятаю, спинився на розвилці, тримався за нагрітий за день бетонний пасинок, що залишився від колишньої електролінії, стовпи поміняли на бетонні років десять тому, а дерев’яні залишилися подекуди, - де монтери не мали кому їх загнати, потім чиїсь руки до стовпів дійшли, а пасинки викорчовувати – з них яка користь? (До речі, це тепер уже я думаю, треба буде подивитися, чи є насправді там залишений у землі пасинок, - на розвилці, бо не пам’ятаю). Чого я там спинився, пригадати вже не можу. Находився я там і прямо, коли був у колгоспі, і праворуч, як служив у райцентрі. Може, забувся, куди мав повертати? Тиша була ще дошкульніша, аж різала в вухах. Зорі дивилися мені в очі з недосяжної вічності. Взяв праворуч. І знову кроки стали відпечатувати: або – або, або – або, або – або... І далі – повний провал у пам’яті. Повний. Скільки згодом силився пригадати, що було далі, - ніби відрізало. Пам’ятаю вже тільки, як повернувся додому. Син – це вже добре в пам’ятку зафіксувалося – сидів на ганку, чекав мене. - Ну й що? – спитав не без лукавинки, він у мене любить покпити. - Все. - Що все? Я знову відповів йому коротким словом, тепер не можу пригадати, чи то „порішив”, чи „прикінчив”, чи навіть „зарізав”. Хлопець, звичайно ж, перелякався. - Ти що, зовсім того? – він покрутив пальцем біля скроні, встаючи з лави. - А що, я кланятись повинен? – п’яно чи й не зовсім п’яно, сумно розвів я руками, і син уже нічого не допитувався, він притьмом подався в тому напрямку, звідки я повернувся. „Іди, побачиш сам”, - так само сумно подумав я, дивлячись туди, де він зник, і така враз втома мене огорнула, наче бозна-скільки непосильної роботи за цей день переробив. Важко посунув до хати. Повмикав світло у сінях, в кімнатах, навіть на вулиці і в дворі, щось шукав і не міг згадати, що шукаю і що намірився робити. Ага, помити руки... Помив. А рушника на його звичному місці не знайшов. Дістав собі рушник із шафи, там стопочка їх була, ще складена покійною дружиною. Підійшов повісити рушник на цвяшок біля рукомийника, а там висить і той, що я не міг знайти. Сів на дивані, поклав біля себе зжужмлений рушник і заговорив до фотокартки дружини на стіні проти дивана, в чомусь попрікаючи покійницю: - Бач, залишила мене, і все пішло наперекіс. Чи ти хотіла цього? Так ось домоглася. Чого вона хотіла чи не хотіла, чого домоглася, я словами пояснити би не зміг, було тільки відчуття чогось лихого, непоправного, якому вже нема вороття. Не знаю, скільки так просидів. Повернувся син. - Ну, в тебе, батьку, й жарти... Я, звичайно ж, не зрозумів, про які він жарти говорить, щось силкувався пригадати, але нічого не пригадалося. Виявляється, син ходив ТУДИ, до НЕЇ. Там усі двері були розчинені навстіж, ЇЇ ніде не було, розбудив сина, що спав на дивані. - У тебе тут все в порядку? - Ніби все, - відповів той спросоння невпевнено. – А що сталося? - Нічого, спи... Така відбулася у них розмова, і мій син, заспокоєний, пішов додому. - А ти чого це ілюмінацію таку зробив? – Син повимикав світло, залишив тільки в кімнаті, де я сидів. – Чого не лягаєш спати? - Встигну... - Може, тобі сто грамів налити? Швидше заснеш. - Досить з мене. Я ось з матір’ю твоєю розмовляю. Залишила нас, і ми без неї ніщо. Так чи ні? - Так, так, - майже весело погодився син. - Кепкуєш? А це не просто так, само собою сталося. Її смерть, щоб ти знав, на моїй совісті. Це я її довів. Я. Ти нічого не знаєш, який у тебе батько скотина. - Добре, добре, я це вже чув. Іди лягай. - Ні, ти не смійся. Ти нічого не знаєш. Нічого. - Ну добре, не знаю. Все одно час уже спати. Завтра розкажеш. - Що ти мене спати женеш... Спати та спати... Так ми перекидалися словами, тримаючи в голові кожний своє чи, по правді, я не дуже й тямив, що саме було у моїй, тугій на розмисел, голові. Раптом до хати під’їхала машина, війнувши фарами. Почулися кроки за вікнами. В хату зайшли два міліціонери і ЇЇ син, геть розтріпаний, перестрашений. - Він? – спитав один міліціонер у її сина, показуючи на мого. Той злякано й швидко закивав головою: так, він. І міліціонери постали перед моїм сином. - Руки! – В одного дзенькнули наручники. - Що сталося? – Мій син відсахнувся від міліціонерів. – Я вимагаю пояснень! - Стояти на місці! Я теж погано розумів ситуацію. Я ще додумував свою думку про вину перед покійною дружиною. І раптом мене осінило, раптом до мене дійшло, що мій син ні при чому, що на його місці маю бути я, - чому я, пояснити того не міг, але не сумнівався, що це маю бути саме я. І я став поміж своїм сином і міліціонерами. - Лишіть його. То я, - і підставив руки для наручників. Такий сон. Я потім знав лише теоретично, чим завершилася МОЯ (тобто „мене” того, що у сні) з НЕЮ остання розмова. Ніякі подробиці так і не пригадалися й після мого незвичайного сну. Чи була у НАС якась розмова взагалі, якщо була – то що я ЇЙ казав і що ВОНА відповідала, чи я просто накинувся на НЕЇ як різник, звідки взявся ніж у руках, - з дому я ножа не ніс, це точно пам’ятаю, але ж я знав, де у НЕЇ ножі... Нічого не згадав, у голові було глухо, як у танку, порожнеча повна. Та воно, напевно, й зрозуміло. Де взятися подробицям? Тут слава Богу, що це тільки сон, жахливий сон, але не реальність... Р.S. Минули вже роки. Потроху я виплутався з тенет цього сну, принаймні настільки, щоб поглянути на все, що тоді наплелося, зі сторони. Колись мій співкурсник по Літінституту, що подавав надії стати вельми цікавим прозаїком, жартома сказав, що письменник повинен знати все, навіть бодай раз у житті побути жінкою, „полежати під мужиком”... Я на аж таке ніколи не замахувався, і сну цього не замовляв, у якому „зіграв” не себе, а іншу людину. Судячи з цього запису, зіграв кепсько, бо дії зовні ніби й не мої, і географія їх зовсім не моя, а в ставленні до всього превалює все ж таки моє „я”. Не вистачило уяви „пройти” в сні сцену жорстокого убивства. Все воно так. Але і за неповноти моєї „реконструкції” важко обминути небезпідставне, вважаю, запитання: а чи міг би я, особисто я піти на справжній злочин у житті? Відповідь „ні!”, що напрошується, здавалось би, сама собою, мушу взяти під сумнів. Бо чим же мій родич, в ролі якого я побував у сні, таким суттєвим відрізняється від мене, що я, бачте, не пішов би на таке, а він пішов? Так, у нього зовні більш нестриманими були спалахи гніву, я це пам’ятаю з дитинства, я свої глибше ховаю в собі, але хіба вони від того стають слабкішими та безпечнішими? Може, просто життя не запропонувало ситуації, у якій моя внутрішня лють прошила б усі стрими, вирвалася з мене й призвела теж до чогось страшного і непоправного? Поки що не запропонувало... Не знаю. Не знаю. Це ж факт, якого ніхто не заперечить, що наше нинішнє життя у багатьох його сферах, проявах вщерть наповнене жорстокістю, ми вже захлинаємося у ній. І не тільки тонемо у жорстокості, ми самі її породжуємо. Самі, і кожен знає безліч тому прикладів... Взяти хоча б таку не найістотнішу грань, як нинішня заполітизованість людських душ. Вона охопила як не всіх, то дуже, дуже багатьох, часом хочеться вже заволати: люди, що ми думаємо собі, до якої межі йдемо і що нас спинить? Чому не можемо зрозуміти самі, що так жити далі не можна? Ми ж з вами вже носимо у душах міни уповільненої дії, які ж колись можуть і прорвати наші не такі вже й міцні та надійні (як у кого) оболонки зовнішньої нібито пристойності і вибухнути. Скажу тільки про себе: он начитався розпечаток справжніх „під- диванних” записів майора Мельниченка чи, може, й підробок, не берусь і не хочу про це судити, принаймні Кучма сам визнав, що жахливі матюки – то таки з його звичного лексикону. Так от тільки один, зовсім невинний приклад: Леонідові Даниловичу щось не сподобалося в рішеннях чи тільки висловлюваннях його земляка, колишнього голови Верховного суду Віталія Бойка, і він, на той час Президент держави, дозволяє собі ляпнути зовсім незугарне: ви що, мовляв, не могли його за яйця підвісити? Майже невинна для його стилю фраза. А я досі ходжу під враженням цього президентського мовного перла. Кажу чесно: якби мені дали волю на те, я би без жодних сумнівів і вагань пішов на таку екзекуцію щодо самого Кучми. Хай би погойдався, підвішений за той предмет, то, може, й втямив би, що те, що може дозволити собі звичайний пересічний хам, президентові таки зась. Він президент ДЕРЖАВИ! А що верзли з телеекранів усілякі джангірови з корчинськими та піховшеками, що верзуть і не тільки верзуть , але й чинять нардепи „тіпа” Шухрича, горе-політики „тіпа” Вітренко, що виробляє і далі, поза екраном, той же Корчинський... Хто, і головне – за що напустив на нас оце нашестя? Де психіатри, чому мовчить Мінздоров? Я глибоко переконаний, що в наших умовах реально спинити всю оцю гидь можливо тільки з застосуванням жорстоких фізичних тортур. Не знаю, в якому столітті чи тисячолітті з’явилося сполучення слів „шкуру здерти”, воно живуче, мабуть, не випадково. Коли несамовито болітиме, коли місця живого не буде на тілі, тоді тільки до них прийде „прозріння”, що ну його до біса, то боляче. Або наш посивілий „піонер Павлік Морозов”, Петро Симоненко, людина зі знаковим для українців прізвищем, що з скаженою піною навколо рота кричить: „Голодомору у нас в 33-му не було!” Весь світ знає про мільйони і мільйони жертв того сталінського голодомору, а Симоненко на догоду російському комуністичному „лаптю”, бо так вихований – годити господареві – інших причин не існує – нахабно волає „не було!” Слухаю таке – і приходить до голови жахлива думка, що цього ж Симоненка його ж мати, якщо вона українка, мала б задушити власними руками. Його мати! Отакі у мене в голові мрії про розправи. Небезпечні це мрії. Рятує одне – що ті симоненки, шухричі і корчинські далеко від мене. Чому ж вони самі не думають, що терпець у когось може й урватися, - не розуміють, не відають, що чинять, чи впевнені, що „совок” є „совок – проковтне все? Але ж „совок” – то продукт, заквашений радянською системою на класовій ненависті й нетерпимості... Ось до яких думок привів мене мій сон. Та чи стане він застереженням хоча б мені одному? Кажу чесно: хотілось би, дуже, але – не знаю.


(Додаток)


Олександр СМОЛЯК


БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК


Окремі видання


НОША: повість, оповідання. Ужгород, Карпати, 1981, 272 с.

БРАТ З БРАТОМ: повість, оповідання. Київ, Радянський письменник, 1988, 268 с.

У ЧАСИ НЕ-БАТИЄВІ: оповідання, спогади. Коломия, Вік, 2004, 166 с. ЗАЙМИЩЕ: ІСТОРІЯ СЕЛА ВІД НАЙДАВНІШИХ І ДО НАШИХ ДНІВ: літературний запис. Займище, 2004, 92 с.


Публікації


МАША: оповідання, журнал „Дніпро”, 1965, № 11, с. 76 – 78.

УЧИТЕЛЬЧИН ЮВІЛЕЙ: оповідання, альманах „Калиновий спів”, Ужгород, Карпати, 1978, с.91 – 96.

ТОЛЯН: оповідання, журнал „Вітчизна”, 1978, № 2, с. 16 – 36.

ЗИМА СПИТАЄ: збірник оповідань „Життя кличе”, Київ, Радянський письменник, 1979, с. 140 – 152.

БРАТ З БРАТОМ, повість, журнал „Дніпро”, 1983, № 6, с.13 – 69.

З ВЛАСНОЇ ДУШІ: рецензія на роман Б.Бойка „Дорога додому”, журнал „Вітчизна”, 1986, № 4, с. 167-179.

БЛЮДНЕ ПОЛЕ: оповідання, журнал „Перевал”, 1991, № 1.

ХЛІБ І ПІСНЯ В ДОЛІ УКРАЇНИ ТА ЇХ СУРОГАТИ: полемічний роздум, журнал „Перевал”, 1992, № 3, с. 103 – 106.

ТЕРНОВА РОЖА, ТЕРНОВА ДОЛЯ: драматичні обставини життя і трагічна загибель письменника Володимира Іванишина. Газета „Новий час”, 1993, 25 вересня, 2 жовтня.

ЙОГО ІМ’Я – ВІНОК: Степану Пушику – 50. Газета „Світ молоді”, 1994, 21 – 27 січня.

ТАРАСОВА БИЛИЦЯ: рецензія на трилогію Л.Большакова „Быль о Тарасе”. Газета „Літературна Україна”, 1994, 17 лютого.

У ЧАСИ НЕ-БАТИЄВІ: кілька спогадів. Журнал „Перевал”, 1996. № 1, с.111 – 128.

ЗАМІСТЬ ЗАПРОШЕННЯ ДО ПУНШУ: майже гусарська історія. Збірник „Жито на камені”, Коломия, Вік, 1996, с.202 – 218.

ПІСНЯ І ДОЛЯ: 50 років творчої діяльності В.Полевика. Журнал „Сіверянський літопис”, 1996, № 5, с. 57 – 63.

ПОСЛАНЕЦЬ З ДАЛЕКИХ ЕПОХ: оповідання, журнал „Перевал”, 1997, № 3, с. 26 – 32.

СТАРОМОДНА НОВЕЛА З ПЕРЕМАНЮВАННЯМ БУСЛІВ: збірник „Від Карпат до Опілля”, Коломия, Вік, 2001, с.385 – 392.

„БО СИЛЬНО МЕНЕ ЗОБИДИЛИ”: з розповідей про кару без злочину і злочини без покари. Журнал „Перевал”, 2002, № 3, с. 147 – 154.

РІКА З ВІЧНОСТІ: з нової книжки. Збірник „Під Франковою зорею, Коломия, Вік, 2006, с. 748 – 763.

АБО – АБО... Сон, спроба реконструкції. Журнал „Перевал”, 2006, № 4.


Художні переклади з російської


ДЕСЯТСКОВ С.СТАРИЙ ЛЬВІВ: уривок з роману. Біля Ільмень-озера, Ужгород-Ленінград, Карпати-Леніздат, 1984, с. 160 – 170.

БОЛЬШАКОВ Л. НЕЛЮДСЬКА БИЛИЦЯ (БЫЛЬ О ТАРАСЕ): Книги наших земляків, газета „Промінь Жовтня”, 1993, 25 – 29 грудня, 1994, 5 січня.

БОЛЬШАКОВ Л. ТАРАСОВА БИЛИЦЯ (БЫЛЬ О ТАРАСЕ): уривки з документального роману-хроніки, журнал „Перевал”, 1994, № 2, с.3 – 24.

ЄВСІЄНКО І. ПЕТРИК, оповідання, газета „Вперед”, 1996, № 47-48, 22 червня.

РАСПУТІН В. НЕЖДАНО-НЕГАДАНО: оповідання. Журнал „Перевал”. 1998 № !