Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Документы

Содержание Ще сон, спроба реконструкції

Подобный материал:

• Формування соціально зрілої особистості з досвіду роботи класного керівника Просяник, 374.63kb.
• Готовність до навчання в школі, 26.82kb.
• Шевченківського району м. Києва Центральна районна бібліотека ім. Є. Плужника Бібліотека, 749.7kb.
• Обласна програма залучення практичних працівників освіти до експериментальної та науково-дослідної, 228.91kb.
• Річний план роботи школи І. Вступ аналіз роботи школи за минулий навчальний рік, 790.88kb.
• Агогічних кадрів, спрямована на підвищення їхнього науково-теоретичного, загальнокультурного, 614.6kb.
• В. Ф. Януковичу Президенту України Стоп процесу самознищення України Шановний пане, 43.96kb.
• Загальноосвітня школа №5 І-ІІІ ступенів, 136.67kb.
• Творча зустріч з письменником Пеуновим, 1092.89kb.
• Ольга кобилянська через кладку, 3606kb.

І от прибіг на місце трагедії дід Іван Смоляк. Хлопчик, що втопився, доводився ріднею дружини діда Яв дохи Макарівни. Дід роздягся наголо, затулив долонями сороміцьке місце і зайшов у воду, обмакнувся і пірнув. Дивляться люди – а його нема і нема. Жінки вже затривожилися, заговорили, - бач, мовляв, одного мало, то буде ще й другий покійник... Коли ж Іван Кирилович заявляється, відфоркується від води і показує чималенький простір: ось тут не шукайте. Нашвидку віддихався і поплив на інше місце вести пошук.

Не знаю, як стрибав з млинів Іван Кирилович у молоді роки, його не згадували, та й був він у порівнянні з Тихоном Коротенком непоказний, дрібний росточком, але те, що виріс на Снові, дало про себе знати в цій трагічній ситуації.


АБО – АБО...

ЩЕ СОН, СПРОБА РЕКОНСТРУКЦІЇ


На зламі другого і третього тисячоліть – так сумно співпало – в моєму селі сталася страшна подія, з тих, про які письменники, за неписаним етикетом, вважають за неможливе розповідати по ще незагоєних слідах, а мені на заваді постає ще й те, що СУБ’ЄКТ події (ухилимося від називання імені, сховаємося за це відсторонене слово) ще й доводиться близьким родичем, і я прагнув обійти цю подію найвіддаленішими окіллями, навіть уникав допитуватися подробиць, щоб знати про неї якменше. Написала про подію сестра у листі, зовсім коротко, тільки додала у кінці, що помиють тепер нам, Смолякам, кісточки. Я відповів їй, що мусимо пережити, бо іншої ради нема, - ми ж таки належимо до Смоляків. Її закликав набратися спокою і терплячості, налаштувати себе на прощення, хоча розумів, що їй буде значно важче присилювати себе до цього, бо я далеко, а вона там, під боком, хай і не в самому селі, за кілька кілометрів від нього, але – в райцентрі, й п’ять кілометрів – то не відстань, куди поткнеться, - в поліклініку, на базар, просто на вулицю вийде – і хтось її уздріне із займищан, хтось неодмінно трапиться, одне промовчить, а інше ні, і рота йому не затулиш...

Не знаю, як моїй сестрі малося з тим тягарем, я й досі схильний думати, що мені таки велося легше, але і мені той жах не виходив з голови, так само не вкладувався в немолодій уже, геть посивілій макітрі, - ну як же ж то могло таке статися, що призвело нормального чоловіка до такого нелюдського вчинку, і не знаходив хоч скільки-небудь імовірного розуміння, одне тільки сяк-так утямлювала моя притуплена довбешка, що доконечних пояснень такому нема, просто бути не може не тільки для нас, але і для нього самого.

Тільки легше від цього усвідомлення не ставало.

Повторюю, приїжджаючи в село, я уникав розпитувань, будь-яких розмов про ту подію, прагнув залишатися в невіданні, хоч якісь незначні окремості все ж доходили, повністю відгородити себе від того не міг. Та й як відслонитися повністю, ти затуляєш себе з одного боку, а воно раптом вигулькне з іншого, як мовиться, не пускаєш у двері, а воно проскочить у вікно. Наснився мені сон.

Наснився сон, знеобачки, тяжкий, дуже довгий, - мабуть, найтяжчий і найдовший у всьому моєму житті: не знаю, скільки то тривало у реальному часі, принаймні моє перебування у тому сні не перевищило однієї звичайної ночі, я прокинувся в звичну для себе пору, але все з того сну пам’ятав, що наверзлося, чітко бачив епізод за епізодом у всій їхній, здавалося б, нелогічності, та разом з тим пов’язане логікою сну у зрозумілість і послідовність, які після повернення до яви звично розбиваються та зникають. Тільки цього разу мій сон не розбився об реалії, в які я повернувся, - жив у мені й далі, тримав у жорстких обценьках, аж мусив засісти і викласти все чи майже все, що утримувала пам’ять, на папір. Чи надумаю колись давати це в друк, а чи ні, і якщо й пропонувати, то коли, яку тримати паузу, та й куди давати, хто це візьме, - все це були питання іншого порядку, питання, які можуть і ніколи не постати переді мною.

Так з’явився на світ цей зошит. Записане навряд чи здатне відтворити саму подію, страшну в своїй безглуздості, яка цей сон навіяла, чи наблизити мене, та й будь-кого, хто до цих рядків доторкнеться, до її суті чи розуміння, - може навіть і віддалити, та як уже є; з таким сном я спіткався уперше в житті і чи ще коли щось подібне повториться...


Найбільша незвичність мого сну полягала, либонь, у тому, що я був у ньому не собою, а... отим, як вище обережно сказав, СУБ’ЄКТОМ, хоча разом з тим почувався до певної міри і самим собою, тобто бачив усе те, що діялося у мені і навколо мене водночас і його, і своїми очима, а чи, може бути, своє власне бачення тільки приписував і йому, - тут я наполягати ні на чому не берусь, фактом є тільки те, що я в сні не був собою, нинішнім, реальним, а нібито жив... у Займищі, й не тільки бачив щодня усе те, що там діялося, а навіть участь у тому всьому брав, причому участь не останню, якусь там пасивну, а можна так сказати – участь до певної міри керівну, хоча й не дуже якось уявляється, у чому ж він полягав, той керівний триб, напевне ж і у сні не відчував того достатньо чітко, але відчуття таке було, й уривки такого відчуття збереглися. Цей штрих не зайве позначити перед тим, як говорити про НЕЇ: коли ВОНА уперше появилася в селі, я, пам’ятається, не надав тому жодного значення. Ну, приїхала звідкись жінка, купила хату-розвалюху, власне, купила місце, не дуже й завидне, щоб на тому місці збудувати собі щось порядніше, звичайна річ. Та коли її нова хата вже окреслилася і привернула увагу всього села, пішли, відповідно, розмови і навіть моя дружина (так, за тим сном була у мене нібито в селі й дружина, я її не дуже виразно пам’ятаю, але була, і діти у нас з нею були, син жив ще з нами, теж уявний, - віртуальні, сказати б, дружина і син, але були...) – так от і моя майже віртуальна дружина, що наслухалася тих розмов, якось каже мені, не те, щоб з осудом, але й без схвалення: „Чаму ж і не будуватися, - (у селі в нас це слово вимовляють через „а”, не чому, а чаму) – у батька грошей кури не клюють, та й сама геолог, по експедиціях помоталася, а платили добре, якщо не пити та на якісь дурниці не пускати, то можна скласти, ого !..” Тоді ще ні дружина, ні я й подумати не могли, що поява нової жительки в селі, хай і в чомусь не зовсім адекватної, як тепер стало модно казати, може якимсь чином нас, чи бодай одного з нас торкнутися, адже ЇЇ поява ні по службі, ні в іншому відношення ніяк не стосувалася мене, - хіба що згадка дружини про НЕЇ могла збудити якусь цікавість. Не знаю. Чи ж то мало всіляких подібних розмов ведеться вдома?

Втім, уздрівши після того нову жительку, я поглянув на НЕЇ не те щоб з цікавістю, але й не абсолютно байдуже. Не пам’ятаю, чи ми тоді з нею привіталися (в селі у нас і досі вітаються і до чужих, але й не привітатися до незнайомої людини вже не видається незручним) – здається, розминулися мовчки. Якогось особливого враження ВОНА тоді не справила на мене. Жінка як жінка, молодша від мене, хоча й не на багато років, ладна собою, вдягнена по-міському, але кого тепер здивуєш одягом?

Наступного разу, розминаючись на вулиці, ВОНА привіталася, видно, їй хтось розказав, ким я є у селі, я звично відповів „драстуйте”, та й знову я на неї чи вона на мене ноль уваги. Ще так перестрівалися, й ВОНА собі йшла кудись у своїх справах, я в своїх, хоча десь поволі, потрошку, можливо, й щось відкладувалося у мені, бо таки нічогенька була молодичка, - але без жодних зайвих думок, та й чи молодичка ВОНА, може, має десь чоловіка, тільки навіщо те мені, мене то зовсім не обходило.

Дружина про неї більше не зводила мови, - жінки, вони в таких справах мають надзвичайну чутливість, щось у них зарані спрацьовує і вдаряє на сполох, а тут ні, все спокійно, все нормально.


Підвернулося інше: недалека сусідка, ну, чи майже сусідка, Маня горбатенька, привела нам велосипед. Уявіть собі, знайшла жінка в Горілому болоті (її город виходить на болото) нічий і зовсім ще справний чоловічий велосипед, то не лишати ж було його там, щоб ржавів, сама вона – одне, що калічка з дитинства, а друге, й роки немалі, - не до їзди, то вирішила віддати нам, хай хлопець, тобто син наш, їздить, а що в нього є свій, так хіба ж вони, ті велосипеди, вічні? Стояла з тим велосипедом біля нашого ганку, велосипед майже врівень з її росточком, обличчя ніби й не крупне для нормального зросту, а для її щупленької, майже карликової постаті, з гострим горбочком між лопатками, таки завелике, і такою добротою світилася кожна її зморщечка, кожна рисочка, що двоє нас, теж немолодих уже, підкуплених її виглядом, погодилися, нерозважні, прийняли той зовсім нам непотрібний дарунок, взяли. А син вперше поїхав на ньому до магазину, і знайшовся на той велосипед власник, ще й звинуватив нашого хлопця в крадіжці. Ось така ідіотська пригода. Ну, хлопець у нас з характером, не віддав, бо не крав же він, справді. Дружина, почувши таке звинувачення (мене вдома не було), відтарабанила той драндулет назад до Мані, а вже висварила її – на чім світ стоїть. Тітка Маня теж за словом у кишеню не лізла, де та й лагідність її недавня поділася, словом – ворогами стали найлютішими. Бо й справді мала ж би подумати хоч і та тітка Маня, не дитина ж вона: ну хто це викидає справні ще велосипеди, вона ж казала нам, що навіть колеса не підкачувала, та й насоса ж у неї нема. Так і в нас без підкачки стояв. Чи вже такі багаті всі довкола, щоб викидати велосипеди? А може, насміятися з нас захотіла, злодіями зробити, бо таки ж і зробила з нас злодіїв. Дружина і сумніву не мала, що то навмисно проти нас була затія.

Тут є один момент, покійна баба Хівря Смолячка цю Маню колись ще в її, Мані, дитячі роки уподобала і навіть мітила собі в невістки, але Маня впала, здається, з колодязної огорожі й залишилася калічкою, тому бабі довелося відмовитись від свого наміру щодо майбутньої невістки. Я – не той, що в сні, а в реальності – знав про це, баба сама оповідала, але мені чомусь так здається, що там, у своєму сні, я про це нічого не відав. Звідки така упевненість, що не відав, я не можу пояснити, але цей момент ніби роздвоював мене: той, що в реальності, думав, що тітка Маня в дитячі роки теж знала про намір баби Хіврі, й після каліцтва зберегла якісь теплі почуття до того, хто мав стати її судженим, але не став, і перенесла потім ті почуття на його сина, а тут випала нагода зробити йому приємне. Я ж, той, що в сні, не догадуючись про таке походження її добрих почуттів, теж, слідом за дружиною, відчитав тітку Маню на вулиці. Чим ще більше її образив. А позначилося те не на мені – на дружині, бо я весь час у ділах, рано з дому, а додому нерідко вже як стемніє, на обід майже не з’являюся додому, зате між дружиною і старенькою Манею словесні баталії ставали все запеклішими, то вона йде мимо нашої хати, то дружина мимо її, і зчепляться, і понесло одну й другу. Приходжу додому – дружина в сльозах: а вона мені сказала те і те... Та обминай її, кажу дружині, побачить, що не звертаєш уваги, та й заспокоїться, нам з тобою теж треба було подумати – ну на чорта нам той велосипед, - не подумали ж... Ага, відповідає мені, і ти вже з нею заодно... Сплюну ото: ну й репетуйте, хоч показіться.

А кажуть же, що всі людські хвороби виникають на нервовому грунті. Може, й через ті щоденні сутички, сварки, прокльони відкрився у моєї дружини рак. Їй уже робили одну операцію на груді, тоді ще пухлина не була злоякісна, чи може не сказали лікарі правди, тільки дуже попереджали, що не можна їй хвилюватися, бо можуть бути наслідки дуже погані, - вона ж про це добре знала, мені ж то не випадало постійно про це нагадувати, я тільки обережно пробував натякати, і то сердилася: ти, мовляв, тільки й ждеш...

Невже ж таки мені було тітку Маню просити, щоб не зачіпала мою дружину? Може й просив би, якби знав, чим то скінчиться. Тільки ж чи помогло б? Та й чи річ була в тітці Марії? Річ була, як до мене згодом почало доходити, в іншому, дружина щось уже інтуїтивно відчувала, тільки не догадувалася, звідки саме чекати їй біди, з якого напрямку, от і воювала з горбатенькою тіткою Марією.

Причиною ж усього, справжньою причиною була ВОНА, та нова жителька нашого села. По правді, я і сам це почав розуміти нескоро. Навіть те, що ВОНА цікавила мене все більше, доходило до мене якось туго, просто приходив додому часом і лихий, з своїх причин, а вдома той нескінченний серіал: „вона мені знову сказала так, а я їй уже цього разу отак...”, і марно було переконувати, що хтось має бути розумнішим, - облиш ти, нарешті, ту горбатеньку Маню, не шукай для себе біди, вона сама тебе знайде, - та й біда вже була на порозі. Пішла в лікарню, і її направили в Чернігів, там пропонували операцію, - ні, не погодилася, лікарі не дуже й наполягали, та, може, й пізно вже було. Вона собі, а я собі потай уже почали догадуватися про невідворотність найсумнішого. Догадуватися і мовчати – це було нестерпно, хотілося якомога менше бути біля дружини, бачити її згасання, а справ у людини завжди вистачає, якщо вона того прагне, скаржився дружині, бідкався, що нічого не встигаю, моя діловитість впливала на дружину добре, позитивно, вона з розумінням відпускала мене до моїх справ, не помічала фальшивості, що невідомо як закралася в мою поведінку, в ту нібито діловитість, коли насправді мені все нестримніше кортіло опинитися на тому кутку села, де ВОНА, - може, йтиме кудись, побачу, й промінець зблисне в душі, стане легше, бо нічого іншого мені від НЕЇ не треба, тільки побачити, що ВОНА є, якийсь є інший, світліший острівець життя...

Часом на вулиці стрічалися поглядами, - цікаво, ВОНА щось читала вже тоді в моїх очах?

Тим часом дружині ставало все гірше, вона старалася кріпитися, не впадала у розпач, хоч знала, що вже незабаром КІНЕЦЬ. Чи думав, що я, отією нещирістю, отим, що від неї вже приховував, що мав уже приховувати, хоч ніби й невинне, убиваю дружину? Починав догадуватися. Але як мав поводитися? Сказати, що я ось такий, підлий, ти тут згоряєш, а мені он що в голові? Перебороти себе? Пробував перебороти. Не виходило.

І кінець тим мукам, дружини, та й моїм, настав. Слабко, ледь-ледь, сказати б – пунктирно пам’ятається мені похорон. Бо над усім, що діялося, над метушнею, нестиковками, що виникали раз-по-раз і за інших обставин бісили б мене і приводили до відчаю, невідступно висіло відчуття вини, вини непоправної: то я, я убивця. Десь, певно, вголос проговорився, бо сестра дружини кинулася переконувати: та що ти взяв собі таке дурне в голову, така її судьба, і все тут. „Нічого ти не знаєш,” хотілося заперечити, але мовчав. Бо що це дасть, якщо признатися, що воно змінить, хай уже буде, як є, - покійниця нічого не догадувалася, то іншим навіщо те знати?

Відійшла, й розв’язала мені руки. Тільки не тішило мене це, зовсім не тішило. Якось не так би воно мало бути у житті. Я став тонкосльозим після похорону дружини, хтось словом про неї згадає, а чи тільки напівнатяком висловить співчуття, і я вже плачу. Сварюся: нащо було нагадувати! Сам не думав, що так буде тяжко змиритися.

Почув слово співчуття і від НЕЇ. Зустрілися на вулиці, мабуть, вигляд у мене був зовсім паршивий, бо спинилася і каже:

- У вас горе, я знаю. Тримайтесь. Тут же спішно мене обминула і пішла в своїх справах. А ти розумій це, як хочеш. Натяк на якусь обнадію? Просто вияв увічливості? Сестра дружини взяла мене під свою опіку: наглядай молодицю, довго з цим не тягни, рік відбудеш – і одружуйся, мущині треба жінки, жінка без мущини дасть собі раду, мущина без жінки – ні. Ми, мовляв, з покійницею говорили, це і її така воля, щоб з одруженням не тягнув.

- Може, й казала, з ким мені одружитися? – лукаво прискалив я око. – Бо ми з нею теж говорили, і вона мені радила, кого брати.

Я не збрехав. Вона промовчала, але, схоже, обговорювали сестри і це. Вони обидві добрі фантазерки.

Коли я вперше пішов проводжати свою майбутню дружину, це було ще до служби в армії, вона почала мені розказувати явно вигадану пригоду, ніби я колись-то на вечорницях вихопив у неї з рук вишиваний носовичок і залишив собі, й вона це сприйняла як певний знак долі. Я цього не пам’ятав, такого не було. „То ти забувся,” – твердила вона переконано, я аж сумніватися почав: а, може, й справді вихопив та забувся, а ось воно, те, що вона тоді загадала, й збувалося? Тільки навряд, придумала вона це, намріяла собі таке і могла потім говорити будь-кому з хлопців, дівоча хитрість. Проте приємна для мене.

Я вдома розібрався, що мені треба залишити на господарстві, а що збути, - корову продав, сіно теж, кабана зарізав. Сестра дружини схвалила... Це я, тобто, так погосподарював, хто ніколи в житті не тримав ні корови, ні поросят. Але сон оце запропонував мені таку гру, і я грав її на повному серйозі.

Переживання, що обсіли мене після похорону, поволі увійшли в якусь супокійну колію приреченості. Я прагнув рідше бачитися з сестрою дружини, відмовчувався на її балачки, вона це помічала й, напевне ж, ображалася, але хай. Я давав собі раду, вона це бачила.

Я казав, що вони фантазерки обидві, може, щодо сестри воно й не так, але щось спільне у характерах обох було. Моя дружина була потайна, от і сестра, можливо, щось проти мене набиратиме і буде носити в собі. Та чи мені треба цим гризтися?

Цікаво то в людях, незрозуміло для мене: моя майбутня дружина провела мене в армію і чекала, поки відслужу, - як і годиться. Вірно чекала, чи просто ніхто інший в цей час не трапився, - хто в тому розбереться, вона й сама не знає, як би повелася, фактом є те, що дочекалася мене. Походили трохи та й одружилися. Я був у неї перший. Мені, хлопцеві, то було, по правді, байдуже, і я ніяк не відреагував, а для неї, виявляється, то важило дуже багато, - і що я у неї перший, і особливо те, що я не оцінив належно. Я бачив, що вона замкнулася, навіть мовчки плакала, сприйняв по-своєму: мовляв, то прощається з дівоцтвом своїм, так воно, напевно, у дівчат заведено. А вона через багато років призналася мені, що хотіла тоді, в першу нашу ніч, піти геть від мене, повернутися до матері, й не зробила цього почасти через сором, а більше тому, що любила. Змусила себе простити мені цю неуважність, байдужість, а скоріше за все елементарну недосвідченість, невихованість чи й вроджену етичну глухоту. Хто нас учив тієї етики?

І ревність приховувала, не влаштовувала публічних сцен ніколи, але щось у собі носила не раз, причому підстав для того не було жодних, це спадок від матері. Якось мати її, ще жива була, повідала дочкам жахливу, як на моє розуміння, про себе річ. Про свою ревність у молоді роки, ще як була за першим чоловіком. Ці дівчата у неї від другого. А в першого чоловіка був брат, теж одружений, і жили всі разом, дві невістки в одній хаті. І все їй здавалося, що її чоловік ласо поглядає на ту другу невістку. А її обкидав дітьми, що, бідолашній, вгору глянути ніколи. Завагітніла в черговий раз і вирішила не народжувати. Чула про якусь бабку, що робить аборти розпеченими спицями для в’язання, якось випалює плід. Розпитала дорогу до тієї бабки і пішла. Бабка зробила своє діло, який то біль – не дай і не приведи Бог нікому! Залишала та жінка її в себе на ніч, небезпечно було в її стані пускатися в дорогу, - а то немало, понад двадцять верстов. Вона й послухалася було, але полежала трохи, і стало їй уявлятися, що вона оце тут лежить у муках, а чоловік у цей час із братовою жінкою тішаться... Брата, як на те, саме вдома не було, десь у молотники найнявся. І вона схопилася й, на ніч глядячи, в дорогу: ось я вас, голубчики, підловлю, на гарячому застукаю! Недалеко вона й зайшла, і з неї так кров полилася – ніяк і нічим спинити, лягла біля дороги, та й думала, що там їй уже й смерть буде. Ні, залишилася таки жити, хоча й довго від того вичунювала. Не судьба. І в тридцять третьому діти й чоловік померли з голоду, одна в живих залишилася. Тепер, на старості літ згадуючи, сміялася з себе: оце така дурна колись була.

- А ти теж ревнива чи ні? – став допитуватися у дружини, коли вона переповіла цю материну пригоду. Відповіла ухильно. - А сестра твоя? - Ми ж обидві своєї матері дочки, чи могли вирости іншими? – сказала вона сміючись. - Я щось ніби й не примічав. - А ти думаєш, материн перший чоловік бачив, що мати ревнива? - Так ось ви які. - А що ж... Після цього я став помічати її настрої, догадуватись, але оскільки підстав для якихось підозр я ніколи не давав, були то її фантазії, то я з тих вигадок сміявся, і в неї минало. Коли ж я почав таки справді дуріти на старості літ, вона того й не встерегла, щось муляло їй, але так і не зрозуміла, шукала не там, звідки була загроза. На горбатенькій Мані окошилося... А може – згодом почала закрадатися думка – моя дружина виявилася набагато мудрішою і проникливішою, ніж я собі уявляв? Може, побачила, що я влип, і вона тут безсила щось зарадити чи змінити, і мовчечки поступилася, зійшла з дороги, й Маня тут ні при чому, з горбатенькою Манею то у неї були якісь інші порахунки?

А я таки влип і не знав, що робити. З одного боку, ніби руки вже тепер і розв’язані, з другого – є ще умовності, треба вичекати рік, а чи треба дотримуватись умовностей, кому то потрібно? Мені здавалося, що ВОНА мене бачить і розуміє набагато проникливіше, ніж я сам себе розумію. І як мені поводитись, щоб моя млявість та нерішучість не повернулися проти мене? Чи, навпаки, щоб нетерплячістю не зіпсувати собі все... Де та середина? Я прагнув хоч щось, хоч якийсь невеличкий натяк вловити в її очах. Нічого не виходило, її очі залишалися для мене мовчазними, непроникними. Це і підбурювало мою нетерплячість, і разом з тим спиняло, охолоджувало.

Заговорив з НЕЮ несподівано для себе. І розмова у нас вийшла, ВОНА запросила у хату, запропонувала каву, а разом з кавою на столі з’явилася й пляшка з двома чарками. Тобто моя з НЕЮ розмова не була для НЕЇ несподіванкою. І я ЇЙ сказав усе, що носив у собі, чим теж не здивував. Тільки сказала, що до відповіді не готова.

- Але не подумайте, що я на ваші хороми позаздрився, - попередив я, хоча не мав певності, чи треба було зачіпати цю тему. Вона сміялася. - Якби так думала, ми з вами оце зараз тут не сиділи б. І я відчув, що це так і є. Була з її боку якась ненав’язлива сила і зваженість. Кімната, в якій ми сиділи, умебльована, наскільки я розумів, по-міському. На телевізорі кольоровий портрет Влада Лістьєва. Я боявся видатися надокучливим, побалакали трохи та й став дякувати за гостинність. - Коли ми зможемо повернутися до нашої розмови? – спитав обережно. - Я ще не знаю...