Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Мого батька, дядьків Івана Смоляка, Олексія Павленка, всіх чоловіків Займища по 1926 рік народження включно, було мобілізовано на фронт у 43-му, коли прогнали німців. Дядько Олексій Павленко не бачив на одне око, тому його й не взяли в 41-му, але тепер на таке не звертали уваги. Вони проходили збори під Городнею, немало там і полягло – в Ріпкинському районі та біля Лоєва на Гомельщині. Батько двічі приїжджав додому – спершу після поранення в руку, вдруге – взимку, в кінці 44-го чи на початку 45-го, з раною в нозі, яку отримав на естонському острові Сааремаа (німецька назва Езель). Там могло статися й гірше, - коли їх висаджували на острів, батько втиснувся в човен останній, і командир відділення послав його за веслами, й в цей час у човен влучив снаряд, не залишилося в живих нікого. Розповідав також, як німецький снайпер його засік, то сховався за валуном і лежав за ним, поки стемніло.

Батько привіз у речовому мішку кілька десятків коробок сірників, мабуть, грошове жалування видали сірниками, то мати продала трохи тих сірників, частину собі залишили. Батько довго ходив на костилях, мати, що мала на руках нас двоє, малих, отримала на додачу ще й каліку. А сама простудилася, як ходила взимку на Горіле болото збивати пеньки (дрова) й проломилася та намокла. До кінця своїх днів мучилася потім з головними болями. Ще в тяжчому стані приїхав з фронту дядько Іван, поранений у живіт, був час, коли вже думали, що помре, а його дружина Валя в цей час народила ще одного сина (трьох вони вже мали), була якраз Петрівка, і мали назвати Петром, а дядько Іван попросив, щоб назвали Іваном („Як помру, то хай пам’ять буде по мені.”).

Олександр Крумкач для нашої з ним історії Займища зібрав зведений список загиблих у 1941 – 1945 роках. Сто тридцять один чоловік. У Єфименка Гната Лукича полягли чотири сини: Андрій, Василь, Дмитро й Олексій. Є в тому списку два брати Акуленки, по два Артюшевські, Борисенки Васильовичі, Борисенки Лаврентійовичі, Івановичів чотири, але чи всі вони одного Івана сини чи кількох, я не знаю, і отак по всьому списку. Двох синів – Михайла (8.9.43 р.) і Олексія (14.11.43 р.) втратив мій дід Федір Павленко. Похоронки на них прийшли майже одночасно. Після другої похоронки дід так закричав з горя, що надірвалося щось усередині, почався страшний кривавий понос, що не припинявся кілька днів, думали – помре дід, та баба Уляна пішла в Щорс до якоїсь жінки, яка зналася на травах, вона дала білі засушені квіточки, які і в Займищі росли, тільки треба знати, що з ними робити, - дід попив з них відвар і минулося.

Війна залишила у Займищі сорок жінок вдовами (невістки баби Байдачки з Грязни в цьому списку нема і, можливо, не тільки її). Майже сто дівчат і юнаків було вивезено з села до Німеччини на каторжні роботи (пораховано тих, котрі повернулися). Побували хлопці і в концтаборах – двоє вийшли живими, а про загиблих так само нічого не знаємо, - скільки їх було, хто саме?

Арифметику війни вивести до кінця, мабуть, неможливо. Чорні дні фашистської окупації для Займища закінчилися 21 вересня 1943 року. І хоч подальше життя не стало легшим, звільнення принесло людям бодай надію, що війна незабаром закінчиться, з фронтів повернуться чоловіки, сини, брати, котрі уціліють, з німецької неволі будуть звільнені дочки і сестри, для когось – уже єдина надія, остання, і заживуть вони знову нормальним, мирним, а отже і щасливим, навіть після всіх безповоротних втрат, життям.

Про день перемоги нічого не пам’ятаю, хоч мав уже неповні сім років. Обминув якось цей день мене.

Пам’ять, звичайно, була ще дитяча. Батько прийшов з війни у страшній, кудлатій, може, й з вовчого хутра, шапці, зовсім не схожій на ті стандартні набивні вушанки, які показують у кіно, в коротеньких, з шинельного сукна обмотках (у дядька Івана обмотки були довжелезні, сиво-голубуваті, схожі на довоєнні кашне). Ще що можу згадати: у солдатів, які були на постої у нашій і дядьковій хатах в сорок третьому, бачив автомати, з дисками і з ріжками. Спогад ще з початку війни – німецька „рама” над березником, літак з двома фюзеляжами, роздивився навіть пущені зовні латунні трубочки на них неподалік від пропелерів.

Після війни шукали порох – у борку, на схилі Герасименкової гори під Щорсом, гранати і снаряди старші хлопчики повизбирували ще до мене. Двоє розряджали ті цяцьки, добуваючись до толу, поки вони повибухали, то залишився кожен без руки. Це вже було відлуння війни.

Додаю маленький штрих для повнішого уявлення про ті роки. У Займищі храмують двічі на рік: 12 липня, на святі Петра (не Петра і Павла – Павлові займищани відводять чомусь наступний день), і 21 листопада, на Михайла. В храмові дні правилося в церкві, потім люди вели родичів у свої хати, пригощали їх, вели всілякі розмови, хто любив співати – співали. В цей день по селу ходили старчихи, збирали милостиню. Старчихи кожного року були одні й ті ж, вони співали попід вікнами жалібно і гугняво, ми, діти, часом гралися „в старчих” і теж співали дуже схоже, нарочито гугнявили.

Храмувальники були прошені, тобто їх кликали зарані (є ще слово „гукали”, від нього – „гукані гості”), так велося завжди. То були, як правило, родичі з ближніх сіл, друзі і приятелі. Але в перші повоєнні роки приходили в село і непрохані гості.

Про одного з таких ця розповідь.

У нас тоді були на храму два подружжя з Щорса, не знаю навіть, родичі когось із батьків чи знайомі. Один був Іван Лизогуб, фотограф, з дружиною, а другого я знаю тільки на ім’я, Федір, - теж з дружиною, найпевніше, саме дружини і були нам родичками або ж приятельками матері. Фотомайстерню в Щорсі переносили кілька разів у інші приміщення, але Іван Лизогуб залишався там фотографом. А Федір, коли я вчився в Щорській залізничній школі, працював у тій школі завгоспом. Але то пізніше.

А тоді ми жили ще у першій хаті батьків, тісненькій, і стіл у ній був відповідний, за ним ледве вміщалися вшістьох, але сиділи дружно, вели якісь балачки, все було пристойно. Федір у той день погано себе почував, чи то горілка йому „не пішла”, то мати поклала йому подушку , і він приліг на дерев’яному полу (піл у наших хатах – це місце для спання).

І зайшов у хату чужий чоловік. Зайшов з тим, щоб його пригостили. Йому налили чарку, дали закусити, за стіл не запросили, та й не було заведено запрошувати таких гостей за стіл, - випив, закусив тим, що дали, і мав би собі йти далі, де би його ще пригостили, і не раз. Ні, щось йому не сподобалося, - мало налили чи неналежно вшанували, став заявляти якісь невдоволення чи й претензії, жінки дружно запропонували йому йти собі далі своєю дорогою, бо його ніхто сюди не кликав, зайшов – угостили, то хай і за це дякує. Чоловіки – батько й Іван Лизогуб – сиділи мовчки, обидва були сумирні, не войовничі, непроханий гість, напевне ж, побачив, що вони благі, і почав піднімати голос, качати права.

- Я воїн-побєдітєль! – хоча чоловіків, що були в хаті, теж не обминула війна, всі троє воювали, і нескромний прибулець міг би побачити, якого вони віку, й зробити відповідні висновки. Ні, „воїн-побєдітєль” їх взагалі не взяв до уваги, сварився з жінками. Був він високого зросту, з різкими рисами обличчя і хриплим, але гучним, „командирським” голосом, жінки вже було й розгубилися перед його натиском. І тут схоплюється Федір, що, здавалося, дрімав, не слухав тих перемовин на все вищих тонах, - сам зросту нижче середнього, рішуче хапає того „воїна-побєдітєля” за шкірку і витурює з хати й веде аж на вулицю, і „воїн” слухняно перебирає довгими незграбними ногами, а хата наша стояла далеченько від вулиці, було де йти. Федір його буквально викинув з двору, взяв хвіртку на защіпку, а в хаті мовчки повернувся на своє місце на полу. Виявилося, що Федір у війну був льотчиком, - вже сама професія для людей відважних, - але він з тим не носився, якби не цей випадок і його подальше обговорення за столом, то б ніхто, крім його дружини, і не знав, що він колишній льотчик.

Мої батьки не раз потім згадували нахабного „воїна-побєдітєля” і про скромного, невеличкого на зріст Федора, який так спокійно цього „воїна” приборкав.

А з Іваном Лизогубом був пов’язаний ще один пізніший епізод, про який мені зовсім недавно розповіли.

Мій двоюрідний брат, нині вже покійний, Микола Савелійович Борисенко, старший від мене на одинадцять років, веселий і незвичайної доброти чоловік, працював машиністом Щорського паровозного депо, і дружина його якось розповіла: повернувся Савелійович з поїздки дуже розстроєний і сумний. Не бачила ще його таким. Що сталося? „А, не питай,” – відмахується. Помився, вечеряти не схотів. То що ж таки сталося? „Бач, жінко, яка в тебе доля, - почав здалеку. – Батька посадили невинного (її батько був репресований у 37-му), і мене можуть колись посадити ні за що...” Виявляється, пригнав він у Щорс свій паровоз, робили ще там якісь останні маневри, і раптом помічник вигукнув: „Людина під паровозом!” Загальмували, повискакували всі троє, шукають, а ніч хоч око виколи. Раптом озивається хтось з-під паровоза: „Все в порядку, не переживайте, я живий.”

Був це Іван Лизогуб, чогось його носило там вночі, нетверезого.

Я не знаю, чи мав той щорський фотограф Іван Лизогуб якесь відношення до славного козацького роду Лизогубів, але ось так це прізвище ще раз перетнулося з моїми родичами.

БАТЬКОВЕ ГОЛОВУВАННЯ

Варто трохи розповісти про батькове головування в колгоспі. Починаючи з 43-го, голови і колгоспу, і сільради у нас мінялися по кілька разів на рік, поки повернулися фронтовики. У 1945 на голову колгоспу обрали Михайла Овсійовича Борисенка, дуже цікаву, колоритну людину, знавця безлічі притч, пригод, анекдотів на всі випадки життя, нерідко, напевне, й творця тих притч, - як йому головувалося, мені сьогодні важко сказати, а от що від спілкування з ним мали приємність і дорослі, й малі, це знаю точно. Тільки здоров’я в нього було нікудишнє, через це в 48-му змушений був піти з посади і скоро по тому помер. Головою колгоспу обрали мого батька. Несподівано і для нього самого, і для матері, вона вичитувала йому не раз за те, що погодився.

В радянській літературі, починаючи з тих часів, склався стереотип негативного голови колгоспу, рвача, непробудного пияка, такого, що не минав жодної спідниці, та ще й при цьому умудрявся вибудувати собі хороми. Йому протиставлявся на сторінках книжок стовідсотково позитивний, що тільки й дбав про те, щоб підняти колгосп та людський добробут, парторг, котрий у фіналі вже сам ставав головою, вже правильним. Займище такої ситуації не зазнало. Були і в нашому селі люди, які дивилися на цю посаду як на можливість наживатися, безперешкодно красти, прагнули цієї посади й постійно „сигналізували” в район і вище про „зловживання” і мого батька, і його попередника та наступника. Ті анонімки ретельно перевірялися. Одну таку комісію з перевірки анонімного „сигналу” пам’ятаю, - на батька написали, що він вимурував собі цегляний погріб, має незаконно придбаний ліс на нову хату і ще безліч всякого накраденого добра. Дуже ретельно шукали те все, навіть залізними щупами обштрикали і двір, і сіни, й хліви, город. Потім сміялися, особливо з цегляного погреба: дід Федір ходив розчищати ліс, я теж йому допомагав, заробили жердок, товщиною з руку, і дід обклав тими жердками стіни у „погребі” (звичайній ямі в землі), щоб не осипався пісок, та поклав з тих же жердок стелю.

Та це ще жарт. Понишпорили, не знайшли нічого та й подалися собі геть, не знаю, чи хоч вибачилися.

Було й страшніше: спроба підпалити хату.

Не знаю, літо йшло чи, швидше, кінець весни або початок осені, - ще тепло, але день недовгий, бо вже темніло, коли ми йшли від клубу, - кілька хлопчаків: Коля Зотович, ще один Дорошенко – Шура, що жив у свого діда Івана, Зотового брата, я і моя сестра Марія, може, й ще хтось, - уже не пам’ятаю. Коли порівнялися з хатою Каті Борисової (невістки діда Федора, нашої з Марією „хресної”), помітили відблиск вогню. Щоб машина їхала з Гальорки, було б чути мотор, та й снопи світла від фар яскравіші, велосипед з фарою чи навіть карбідною лампою – теж ні, вулиця проглядається аж до Зотової хати, було б видно, що то велосипедом хтось їде. Ми йшли неквапом і розгадували, що то за відблиск, аж поки побачили, що то горить солом’яний дах у нашій хаті, з ближнього до нас причілка, над коморою. Ще тільки розгорялося, знизу, від коробки, але вже брався вогник повзти вгору. Тут виявив проворність Зотович, відірвав жердку з огорожі й почав збивати вогонь. Я щосили закалатав у двері, вискочили батько й мати. Збили той вогонь, не довелося й лити воду. Дуже вчасно ми наспіли.

Але переляк ще довго не покидав нас. Як могло таке статися? Недопалок цигарки не міг залетіти під стріху навіть у вітер, іскра тим більше була безсила спричинити пожежу, вечір був тихий. Тільки чиїхось рук робота. Обговорювали цю подію вночі, нікому не спалося. Хто міг на такий злочин піти? Навіть серед вороже настроєних до голови колгоспу людей не бачили такого. Ну, анонімки, ну, звинувачування навіть у тому, до чого голова колгоспу явно не мав причетності, - тяжкими податками обклали, непосильну суму державної позики примусили підписати, хоч цим займалася сільрада, - голову колгоспу тулили до всього. Так за це підпалювати? Кілька людей у селі важили на батькову посаду, батько й мати їх знали, і теж не могли когось конкретно запідозрити, хто пішов би на такий злочин, та й чого б він у такий спосіб досяг?

Під ранок все ж сон зборов нас. Мати навіть загадала собі сон, і їй наснилося, ніби дівчинка в білому платтячку тікала від нашого причілка у березник. Ніби вказувала напрямок, де шукати палія, але в тому напрямку жив не один претендент на головування, отож питання так і повисло, надто мало звузилося, кажучи мовою криміналістів, коло підозрюваних. Та й, може, той сон про дівчинку не мав жодних натяків на те, що сталося ввечері. Спати в хаті вночі було нам після цього страшно. Взяли в діда Сашка Смоляка пса, вівчарку-полукровка, надія на якого була невелика, він майже ніколи ні на кого не гавкав; коли ж обізветься вночі, то батько виходив з хати, з усіх боків оглядав хату, хлів, клуню, - чи не тліє десь підкладений віхоть. Так жили, поки й не закінчилося батькове головування.

А закінчилося воно так: одна з комісій знайшла у батькових діях якесь порушення статуту сільгоспартілі, не такого змісту, щоб за нього було соромно перед людьми. Якийсь господарський недогляд. Зняли з посади і навіть виключили з партії. Схоже, що надоїли районному начальству анонімки та скарги, а голова колгоспу – без характеру, не може поставити нахаб на місце. Чому так думаю? Бо в районі до батька ставилися прихильно, співчували йому, приймаючи суворе рішення, з їхньої ж підказки і навіть наполягання батько незабаром звернувся в ЦК КПУ зі скаргою (мати дуже відмовляла його від того: нащо тобі партійність, живи як усі...), написали позитивну характеристику, їздив у Київ, і в партії його відновили.

Я на початку цієї розповіді заторкнув ще одну заяложену в літературі про село постать – парторга. Був і в Займищі такий, беззмінний від започаткування колгоспу і до власної смерті: Артюшевський, перший у селі комуніст, і то не свій, а присланий, - колишній робітник Щорського залізничного депо. Мало хто й знав, як називається його посада і чи є вона у нього взагалі. Артюшевський – то було і прізвище, і посада, - так якось уклалося в головах у займищан, що цій людині до всього є діло й до всього є право, утвердився в селі, як щось неодмінне, неминуче і довічне.

Не знаю, на яких підставах, але поселився Олексій Йосипович (це справжнє по-батькові Артюшевського, без жодного натяку на Сталіна) у хаті, що належала братові моєї баби Хіврі, Митрофану Миновичу Комісаренку. Дід Митрофан теж залишився в селі, тільки де він жив – я не знаю. У нього була дочка Настя, син Іван загинув на війні, так от у Насті (її хата була за колгоспним двором), мені здається, він не жив. Разом з Артюшевськими? Теж навряд...

Це був, без перебільшення, „залізний Фелікс”, до кінця відданий справі ВКП(б), непідкупний і нещадний не тільки до інших, але й до себе. Було в Артюшевського шестеро дітей: сини Євген, Василь, Петро і Віктор, та дочки Віра й Ольга – наймолодша. Не знаю, де був Артюшевський в роки німецької окупації, - не в селі, звичайно ж, бо розстріляли б, може, на фронті, а дітям його дісталося все те, що й іншим займищанам. Євген (1920 р.н.) і Василь (1925) загинули на війні, Віру не минула німецька неволя. Інші були на той час неповнолітніми. По війні всі четверо, що залишилися живими, пороз’їжджалися.

Після звільнення Займища від німців Олексій Йосипович побув головою сільради (1945), а далі знову став тим, ким і був – Артюшевським. Тобто офіційно якусь посаду мав, за яку нараховували йому трудодні, чи, може, й грішми платили, - того вже не знаю, - але для займищан слово „Артюшевський” втілювало і посаду, і навіть якийсь символ вищої – і над колгоспом, і над сільрадою – влади, тільки чомусь без розшифровки, що це влада партії, або ж ту розшифровку просто пускали мимо вух. Хто ще в селі був членом ВКП(б), скільки їх було, - я, наприклад, ніколи не чув і не знав, аж до виключення, вже з КПРС, і потім відновлення в ній батька.

Всіх діянь і турбот Олексія Йосиповича я не знаю, під його опікою були посади завідуючого клубом, згодом і бібліотекою, випуск стінгазети, саме з його благословення в бібліотеку прийшов О. Є. Крумкач, і хочу сказати, що в цьому Займищу дуже поталанило.

Що означало явище „Артюшевський”, можна судити і з деяких курйозних фактів. У нашій сільській крамниці – не пам’ятаю, хто в ній тоді працював – з’явилися презервативи, велика картонна коробка, можливо, з-під взуття. Дорослих та продукція не зацікавила, але стала розвагою для хлопчаків. Дешеві – одна пачечка коштувала, здається, 60 копійок, - дешевше, ніж квиток у кіно, випросив у матері карбованець, в кіно проліз без квитка, „отоварився” в магазині – і надуваєш пузир, поки й лопне. Але жіноцтву дуже не подобалася та хлоп’яча забавка, - роздуті мало не до розмірів аеростата білі кулі, і жіночі прокльони ще додавали задоволення. Не думаю, щоб Артюшевський не забороняв продавщиці відпускати той сороміцький з точки зору дорослих, але не хлопчаків, товар саме їм, дітям, та хлоп’ята просили дорослих хлопців, і ті їм купували, й білі кулі і далі літали по селу. Тоді Артюшевський викупив у магазині всю коробку, поклав край нашим непристойним, з погляду матерів, забавкам.

У Олексія Йосиповича був сусід, хати навпроти чи майже навпроти, Кузьма Прохорович, прізвища не знаю, бо всі звали його Прохоровичем з наголосом на третьому „о”. Для дітлашні цей чоловік цікавий був тим, що йому можна було сказати, зустрівши на дорозі: „Ха на руп вирви зуб”, і він тут же кидав усе, з чим ішов, - чи в’язку трави, чи ще тільки косу з вірьовкою, сідав, роззувався і пускався за збитошниками в погоню, міг півдня переслідувати, загнати в Горіле болото й ходити поміж купинням, засукавши штани, - що б він робив, аби спіймав когось із пустунів, я не знаю, бо такого випадку за моєї пам’яті не трапилося, і що означала та магічна фраза, чим була образлива для Прохоровича, теж невідомо, - схоже, якийсь натяк на його скупість або ж вимову. Окрім війни з дітлашнею, мав Прохорович і доросле життя, пас череду, вів якесь господарство, бо косив же корові чи теляті траву, а ще – одружився, привів собі жінку з чужого села, десь з-за Снові, бо в селах на правому березі річки люди по-білоруськи „дзєкали”, і його жінка теж. Була вона значно молодша від Прохоровича й дуже сварлива, причому й сварилася не по-нашому, непристойно. В селі її прозвали Прундою, чи то було якось пов’язано з її ім’ям, чи з іншої причини, я того сказати вже не можу. Сварки її скоро стали справжніми „концертами” для села, збирали багато цікавих, особливо Прунда давала собі волю, коли йшла підписка на облігації. Та повоєнна державна позика була тяжким лихом для всіх, прагнення якось уникнути її або хоча б пом’якшити суму цілком зрозуміле, і форми його здійснення застосовувалися різні, хоч мало кому ті хитрування помагали. Прунда показала абсолютно оригінальний, не бачений ще в селі прийом. Вона не замикалася в хаті зсередини, не тікала в Горіле болото, щоб пересидіти поки комісія піде собі далі, не відсилала комісію на пастівник до Прохоровича, - говоріть, мовляв, з господарем, він мене не вповноважував такі справи вирішувати, - Прунда виходила назустріч комісії, заголювала зад і виставляла його прибульцям: ось, мовляв, що вам, а не позика, жест сам по собі образливий для представників хай і сільської, але все-таки влади, які не самі ж цю справу вигадали, виконували державне завдання, так ця безсоромниця ще й не всім дозволяла споглядати її принади, які називала „сахарніцею”: „Ти, галава, дівись на маю сахарніцу, а ти, Артюшевський, нє вилуплюй вачей, табє нє паложена.”

Після смерті Кузьми Прохоровича вона повернулася в своє село чи знайшла собі десь іншого діда, в Займищі залишився тільки спогад про зухвалу молодицю.

Але я про Артюшевського: такий був бойовий комісар у мого батька як голови, і в його попередників, починаючи з Івана Мойсейовича Полевика, і наступника, Василя Трохимовича Єфименка, не знаю, як батько і всі інші голови колгоспу контачили з ним, мені здається, що вони діяли автономно, голови знали своє, Артюшевський своє. Не знаю, чи закінчилася влада Артюшевського над займищанами, як об’єднали займищанський колгосп з великощимельським, бо голова і вся контора розмістилися в Щимлі, то і парторг мусив обсновуватися теж у Щимлі. Олексій Йосипович помер у Займищі, вірніше, в Щорській лікарні, є спогад про це Георгія Лепнюка, - Артюшевського перед смертю провідав один займищанець і нагадав багато неприємних речей (я цитую Лепнюка): „...Розкулачував... і хабарі брав, ловив займищан, що на колгоспному полі колоски збирали. А хто з церкви послав знімати хрест, щоб зробити там клуб? Пам’ятаєш?” – На що Артюшевський нібито відповідав: „Пам’ятаю, аякже. Хочеш знати, чи мучить мене совість? Ні, Васильку, не мучить.” Василь правив своє: „Хто в житті ставиться до людей ворожо, той легко не помирає. І хата твоя не випадково горіла.” Такий ось діалог. Про підпал хати я нічого не чув. Але Василь сказав своє і пішов. „Хворому хотілося щось додати, - пише Г. Лепнюк далі. – Щось важливе, потрібне, а натомість він почав якось дивно блукати поглядом по палаті, якось недобре захвилювався. Піднявся на лікті і враз упав обличчям в подушку”. Чи такою була ця смерть насправді, чи фантазія займищан щось і домалювала, судити не берусь.

Blog

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Содержание