Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни
| Вид материала | Документы |
СодержаниеКоли „жити стало краще, жити стало веселіше”... |
- Формування соціально зрілої особистості з досвіду роботи класного керівника Просяник, 374.63kb.
- Готовність до навчання в школі, 26.82kb.
- Шевченківського району м. Києва Центральна районна бібліотека ім. Є. Плужника Бібліотека, 749.7kb.
- Обласна програма залучення практичних працівників освіти до експериментальної та науково-дослідної, 228.91kb.
- Річний план роботи школи І. Вступ аналіз роботи школи за минулий навчальний рік, 790.88kb.
- Агогічних кадрів, спрямована на підвищення їхнього науково-теоретичного, загальнокультурного, 614.6kb.
- В. Ф. Януковичу Президенту України Стоп процесу самознищення України Шановний пане, 43.96kb.
- Загальноосвітня школа №5 І-ІІІ ступенів, 136.67kb.
- Творча зустріч з письменником Пеуновим, 1092.89kb.
- Ольга кобилянська через кладку, 3606kb.
Скажу й інше. Хтось попривозив з війни і бойові нагороди, навіть георгіївські хрести, проте похизуватися перед земляками тими відзнаками доблесті і геройства їм майже не довелося, бо після 1917-го порядки круто змінилися.
Мій дід Ф. Я. Павленко про другу світову згадувати не любив, принаймні я таких спогадів не пам’ятаю. Але збереглося фото: дід Федір і ще один займищанець – Ничипір Дорошенко – у військових строях, напевне, парадних, з портупеями, з шнурками від воротника до кобури, з оголеними шаблями. На кашкетах з лакованими козирками цифри: у Дорошенка „4”, у Павленка „5”. Ничипір з світлими вусиками, Федір безвусий. На звороті напис ”Фотографія Я.Міллера в Волковиську”. Чомусь думав, що це фото з японської війни, Волковиськ у моїй голові легко поєднався з відомими з пісні Волочаєвськом, Спаським, - дати нема, а головне дід і його товариш молоді, та й німецьке прізвище Мюллер логічніше було уявити на Далекому сході, ніж десь під боком у німецького фронту (це вже, напевне ж, радянські уявлення). Коли ж знаходжу Волковиськ на карті автомобільних доріг у Білорусі... Збивало мене з толку й фото 1916 року, там дід Федір з вусами й, певне від того, помітно старіший.
Дід Федір був глухуватий, глухота на старість посилилася, і він розказував про її походження так. На війні (японській чи з німцями – не знаю, швидше все ж таки на пізнішій) він підвозив гармашам снаряди, а вони якраз вели вогонь, був залп, що виявився несподіваним для діда, - він не встиг розтулити рот, як їх вчили.
Про те, як втратив ногу О. К. Смоляк, мені розповів його внук Григорій Михайлович Турченко. Олександр Кирилович був унтер-офіцером, воював на території Угорщини. Його поранили в ногу, і він довго пролежав після бою, залишений у полі, нікому не потрібний. Хотів уже, було, застрелитись, але передумав. Побачив, що неподалік пасе корову хлопчик, і покликав того хлопчика, якось пояснив йому (мови один одного не знали), що треба сказати німцям про російського пораненого. Німці його підібрали. Ногу відрізали до коліна, бо починалась гангрена, а потім і вище коліна. Але протез, я вже писав, зробили такий, що його важко було відрізнити від живої ноги. Німці й росіяни проводили обмін полоненими, й унтер-офіцер Смоляк потрапив у Пітер. Одержував по 96 рублів у місяць (корова тоді коштувала 25 рублів). Зустрів у столиці ще одного займищанця – Дем’яна Єрмоленка (Буха по-вуличному), той був, здається, моряком, теж отримував немалі, за розумінням займищан, гроші... Дід Сашок і дружині своїй трохи посилав, і для себе вони не шкодували, Дем’ян Єрмоленко щодо того, щоб випити, був широка душа, дід Сашок і розважливіший, і скупіший, то щось і скласти зумів, повернувся в Займище, то прибудував до своєї хати магазинчик. Привозив у свій магазин пиво аж із Чернігова, та й ще там якусь потрібну в селі всячину продавав, постукуючи за прилавком протезом, - тобто зумів собі знайти таку справу, якій не надто заважало його каліцтво.
Однак часи мінялися, або, як сказав останній радянський лідер, „процеси йшли”.
Визначальна подія тих літ – прихід у жовтні 1917-го до влади більшовиків на чолі з Леніним. Дем’ян Єрмоленко у той час ще був у Пітері, й потім розповідав, що бачив Леніна. Займищани вірили: а чого ж, міг і бачити, що в тому дивного? Інша річ, що довірливість односельчан спонукала діда Дем’яна до пригадування нових і нових подробиць тієї пори, аж до безпосередньої участі у відомій з кіно організації втечі вождя революції з Пітера. Не знаю, чи так уже всі йому й вірили, - я дружив з Дем’яновим внуком Михайлом Борисенком, той знав, що, принаймні, перебування діда саме в ті часи у „колисці революції” – не вигадка, і ми з ним вірили, дивилися кіно, й щось у ньому сходилося з розповідями Дем’яна Єрмоленка, - от тільки самого його в кіно чомусь не показали, шкода, звичайно, могли б показати і його, бо він же там був... А дід все більше чинився перед земляками: „Ілліч мене любив!.”
Значно менше відомо про події та перипетії революції, а згодом і громадянської війни в самому Займищі, Сновську та довкола. Один займищанець воював у Щорса. Це не вигадка і не його хвастощі, а факт. Звали його Михайло Онуфрійович Єфименко. Я його пам’ятаю, - худорлявого, циганкуватого на зовнішність, горбоносого, меткого, з низьким та хрипким голосом. Повеличатися і він взагалі-то любив, але не подвигами в боях, а тим, на якому баскому коні приїжджав у Займище, з якою шаблею, як дівчата бігали за ним „чередою”. Він уже в немолодому віці пристав у прийми до овдовілої Ліди Коротенчихи, а де жив доти – не знаю.
Але і Щорс, і займищанський щорсівець – то вже пізніше. Більшовицька влада ж, розпочавши „переможну ходу” в Петрограді, у Займище прийшла, як зафіксовано в документах, аж у 1919-му.
Коли на початку 1917 року Микола 11 зрікся престолу і в Петрограді було створено Тимчасовий уряд, у Києві теж утворився перший український парламент (Українська Центральна Рада) й уряд. Тобто виявилася відмінність політичного процесу в Росії й Україні. І на виборах до Всеросійських установчих зборів у Росії великий відсоток голосів дістали більшовики, а в Україні більшість здобули українські есери. Україна своїм відділенням від Росії сподівалася зберегти у себе лад і спокій. Чернігівщина, що була чи не найскладнішим у національному відношенні регіоном, маючи у північних повітах (Городнянському, куди входило Займище, Сновськ, волосний Великий Щимель теж) суцільну контактну зону українців, білорусів і росіян, залишилася з Україною. Навіть у відокремлених „неукраїнських” повітах (де українці не склали етнічної більшості) був потужний рух за те, щоб залишитися в складі „своєї” губернії і України. Городнянщина ж належала до тих повітів, де українців була більшість. Ось як характеризує ситуацію активний учасник подій тих далеких літ Віталій Маркович Примаков, постать добре відома і віддана більшовизму: „Класові протиріччя затушковувалися націоналістичними устремліннями української міської і сільської буржуазії, яка вимагала співдружності класів ради „відродження нації”. Україна – країна переважно селянська і заможна. На селі був міцний середняк, який підтримував „куркуля”, попа і українського інтелігента.” (Зб. „Пять лет Красной Армии”, М., Вища військова редакційна рада, 1923, стор. 175 – 195). І далі там же: „Тому Жовтень на Україні запізнився.” В Києві „Центральна Рада захопила владу в свої руки (...). В решті центрів України влада без особливої боротьби перейшла до Центральної Ради.”
Як би цікаво було персоніфікувати це спостереження по Займищу! Але пізно. От і плутайся сьогодні, авторе, хоча б у таких „двох соснах”: радянська влада прийшла у 1919-му, а сільська рада, за свідченнями, була створена в 1918-му. Чия то була рада? Маю тут і родинне зацікавлення: перший займищанський голова сільради – Миколай Кирилович Смоляк, після нього став Ничипір (по-батькові невідомо) Самусь. Коли став головою Самусь? Чому пішов з посади мій дід? Тут може таїтися багато цікавого. Не входячи поки що в деталі займищанського масштабу, скажу інше: був час, у 1918 році, коли майже всі землі, заселені переважно українським народом, були під українською владою, в українській державі, були перепади іншого характеру, і був сумний кінець 1919-го. І коли більшовицькій владі, експортованій до України, стало тут непереливки, з’явився і такий ось красномовний документ:
„Телеграма
На підставі телеграми Наркомвсправ про оголошення червоного терору на Україні Чернігівський губвиконком пропонує:
1) В усіх повітах Чернігівщини створити комісії по проведенню червоного терору над поміщиками, буржуазією і куркулями. До складу комісій повинні увійти представники від комуністичної партії, один член президії виконкому – комуніст і один представник від існуючої п’ятірки. 2) Комісія повинна негайно намітити і заарештувати як заручників осіб, які користуються найбільшим впливом серед контрреволюційних елементів. За першої спроби до повстання заручники, за постановою комісії, розстрілюються. 3) Вся буржуазія, як крупна, так і середня, всі особи, які не займаються загальнокорисною працею, повинні бути в надзвичайному порядку відправлені в робочі батальйони для виконання всіляких робіт. 4) Все майно заручників конфісковується. 5) Розпорядження привести до виконання за 48 годин. Термін по виконанню доповісти. 6) Провести чистку всіх радянських закладів і докласти всіх зусиль до викорінення звідти контрреволюційних елементів – звільнених відправити в робочі батальйони. Голова Губвиконкому Чернігівщини Коржиков.” (Держархіві Чернігівської області, Ф – 4708; Оп. 1 – Од. Зб. – 1. Арк. 6. ) Хочеться уявити собі серед вирування таких грізних подій долю невеличкого, спокійного, покірного чи, принаймні, без екзальтованої революційності, та й контрреволюційності, села, близько 270 господарств, 1300 жителів. Сьогодні вже нема очевидців розповісти, як і хто проводив виконання пунктів телеграми губвиконкому та інших владних вказівок щодо здійснення червоного терору, потрапляв хтось у Займищі під ті чистки, до числа заручників, робочих батальйонів чи й під розстріли, - не будемо того домислювати, але зрозуміло й без домислювань, чому не дійшло до наших днів жодних свідчень про ставлення у Займищі до УНР з її Центральною Радою, до Павла Скоропадського чи, скажімо, до денікінців, ніби того всього не було, та й щорсівців, як я вже згадував, було не густо, на що теж було ж якесь пояснення. В 1920 році у Займищі організувався комітет незаможних селян (комнезам, КНС) із вісьмох членів, це на 270 селянських господарств, - але був. Що робили і якими настроями жили решта з 1300 жителів села – то вважалося в радянські часи несуттєвим. Першого голову комнезаму Феодосія Беліка було убито в 1920 році. Винних не знайшли, офіційного пояснення причин убивства нема, неофіційні догадки і версії вже стерлися з пам’яті, залишається ходова для тих часів фраза про загострення класової боротьби, хоча важко з позицій нинішнього дня судити, наскільки ця фраза тут доречна. Нещодавно я спитав у Феодосієвого внука, чи мало те вбивство якісь пояснення вдома, серед членів сім’ї, то він сказав: за землю. Якихось деталей він не знає. У березні 1930 року в Займищі організувався колгосп. Серед його ініціаторів і активістів (ми з О. Крумкачем їх назвали в історії села) моїх родичів Смоляків та Павленків нема. Вступило 26 чоловік, 18 дворів, за ними було закріплено 23,5 га землі, - не густо, так би мовити. Придбали коней, сівалку та молотарку. Далі поповнювався колгосп і землею, і худобою, конфіскованими у розкуркулених. Розібрали греблю на Снові. Попереселяли людей з хуторів: Гути, Хомичевого, Зайчикового. Лінію партії на повну колективізацію в Займищі здійснював Сергій Миколайович Желєзняк, завідувач місцевої школи.. Не знаю року, коли в селі з’явився перший комуніст, - це був Олексій Йосипович Артюшевський, робітник депо станції Сновськ, направлений для організації партійної роботи, особистість цікава, й про неї ще буде мова, а тут зазначу, що більшість займищан погано собі уявляли, для чого він з’явився в селі, яка в нього посада, і для них „Артюшевський” стало і прізвищем, і посадою заразом. Поселився він у хаті Митрофана Миновича Комісаренка, брата моєї баби Хіврі, а на яких засадах, як квартирант, чи Митрофана звідти виселили, - я не знаю. Діда Митрофана, червонощокого здорованя, чимось схожого на відоме портретне зображення композитора Мусоргського, трохи пам’ятаю, а де він доживав віку, не можу нічого сказати. У нього син загинув на війні 1941 – 1945 рр., була також дочка, жила біля колгоспного двору, але Митрофан, мені здається, жив не у неї. І не разом з Артюшевськими. Колгоспний двір (його у нас так і називали) побудували біля гальорського кладовища, між дворами діда Сашка (Смоляка) і Митрофанової дочки Насті, там були конюшня і збруйник, воловник, корівник, десь там же були свинарник і вівчарня, потім їх перенесли, здається, на Блюдне, а згодом і корівник новий звели біля Горілого болота... Біля того, попереднього, корівника була хата, куди доярки зносили молоко, - то була хата розкуркуленого Архипа Єременка, як там росли і почувалися Архипові сини й дочки (декого з них я знав) – важко уявити, на мене та хата чомусь справляла дуже тяжке враження, темна, сира, дах і стеля давили, видно, пристосована для фермівських потреб, не опалювана, вона зовсім встигла втратити дух житла. Пам’ятаю також Мартинівщину, чи не найкращі займищанські землі, з залишками колишнього житла – великим цегляним погребом, цегляним колодязем, уже без журавля чи корби, і без води, - чимось закиданий... Пам’ятаю ще один знак часів до колективізації, дореволюційних та, напевно, ще й кріпосницьких, - це два жорнові камні з наших водяних млинів, діаметром понад метр, може, й півтораметрові, що років з двадцять пролежали біля кузні, поки хтось чужий їх чи купив, чи й так забрав, бо ж ніякого застосування їм уже тут не було і не передбачалося.
Дещо відступлюся в часі, щоб розповісти і про свій, смоляківський рід, він теж увібрав у себе якісь прикмети і цього, й наступних періодів займищанського життя-буття. Я вже писав, як з’явився у селі перший носій цього прізвища, відставний солдат Кирило Тарасович, як одружився й овдовів, і вдруге одружився. Окремі моменти і дати з його життя знав його внук від старшого сина Іван, за його твердженнями під час першого одруження Кирилові було 47 років, а вдруге він одружився в 56. В другому шлюбі мав трьох синів і дочку, Григорій загинув у 1917-му, Олександра, Івана та Марфу я пам’ятаю, а от дітей їхніх – не всіх, тільки тих, кого не забрала війна. Наймолодший син Марфи – мій ровесник і навіть однокласник.
Кирило Смоляк помер у віці 90 років, був до останніх днів мисливцем і сам сідав верхи на коня.
Його осиротілого у 8 років першого сина Миколая добросерді сестри Княгиницького забрали до себе у панський будинок, я про це вже згадував, - на жаль, це тільки констатація, а як він там почувався, чого і як його там навчали, про це нам уже не дізнатися. Хоча грамоти навчили, з усього видно, не кепсько, - у свої зрілі роки Миколай обіймав посаду волосного судді у Великому Щимлі, в 1918 році став першим головою Займищанської сільради.
Як теж було згадано, його батько і батько його дружини Мина Комісаренко значаться серед обраних на відкриття приходського попечительства Покровської церкви у Великому Щимлі. Чи вже були на той час Мина й Кирило сватами, чи ще ні, сказати не можу. За твердженням Івана Смоляка, Миколай і Хівря побралися в 1892 році, Миколаєві було 19, Хіврі 21, але щось тут треба взяти під сумнів, бо я сам бачив на хресті, встановленому на могилі Миколая Кириловича роки його народження і смерті – 1863 і 1933, не раз чув, що помер він сімдесятирічним, а роки народження й смерті Хіврі Минівни їхня внучка Ліда Степанівна Маслюк, дочка тітки Олександри (Саші), дала мені зі своїх домашніх джерел такі: 1862 – 1949. Вони видаються правдивішими, хоча ставлять під сумнів вказаний рік їхнього одруження або ж вік наречених. Скоріше рік одруження, бо ж тридцятирічними тоді одружувалися хіба що вдівці. Але з „моєю” датою одруження не зовсім в’яжеться з’ява першої дочки - близько 1895 р. Втім, могла Явдоха бути і не першою, - в ті роки дитяча смертність була високою. Важче уявити якісь обставини, що могли б затримати шлюб Миколая з Хіврею на десяток років...
Діти Миколая і Хіврі: Євдокія – 1895 року народження, Олександра – 1903, Анастасія – 1905, Олексій – 1911, Іван – 1913 років.
Помер Миколай Кирилович від тифу у чернігівській тюрмі на початку 1933-го, за п’ять років до моєї з’яви на світ. Міг би, напевне, дожити до таких років, щоб я його пам’ятав, - баба Хівря дожила. То ж про нього мої враження – тільки з того, що вдалося почути. Хоч би фото якесь дійшло, - ні, не збереглося, а чи він і не фотографувався ніколи.
Так от з тих скупуватих вражень вимальовується мені чоловік не тільки грамотний, а й розумний, філософського складу мислення, не без почуття гумору. Дід Федір Павленко якось розповів про коника: купив він собі коника, роботящого, щирого, але дуже маленького, вів своє надбання з базару, а Миколай Кирилович побачив і не проминув висловити свій скепсис. Горщик м’яса, каже, купив.
Стати сватами Миколай з Федором так і не встигли: мої батьки одружилися аж у 1936-му.
Дочки Миколая Кириловича весело згадували про одну його „панську” звичку, сказати б навіть – примху. Коли він служив у Великому Щимлі суддею і приїжджав додому на обід, дочки мали приготувати йому чай, при цьому вода для чаю мала бути неодмінно зі Снові. Так було заведено у панів, чий будинок стояв майже над річкою, так і він у себе завів, хоч хата Миколая була майже за півкілометра від річки. І дівчата приносили йому воду звідти у відрах. Якось так було склалося, що одного разу не встигли вони чи забулися сходити по річкову воду, залили в самовар колодязної, сподіваючись, що батько не помітить. А він почув, що вода не така, мовчки відставив від себе чай і не встає з-за столу, жде. Вони все зрозуміли, котрій належало в той день нести воду, взяла відра і пішла до Снові.
Миколай Кирилович вгадав старшій і молодшій дочкам майбутніх чоловіків. Зі старшою, Дунею, було так. З Великого Щимля прислали хлопця щось переказати судді чи викликати його на службу в якійсь терміновій справі, Миколай Кирилович побачив, що той завертає до його хати, і каже їй:
- Іди он зятеві двері відчини.
Того щимельця звали Павло Овсієнко, і він дійсно згодом одружився з Дунею. Павло вивчився на машиніста паровоза, збудував у Сновську хату, насадив вишень. Виростили вони сина 1914 року народження і двох дочок.
З молодшою дочкою Настею було трохи інакше. Це вже мав бути час непу, він суддею вже не був, і недовге його головування в сільраді, мабуть же, закінчилося, їхали якось з Настею на Гальорці, - в Сновськ або з Сновська, - а на Гальорці жили переважно Ткаченки й Борисенки, й на одному з городів орав зовсім юний парубок Савка Борисенко.
- Дивись, як твій майбутній чоловік старається, - показав Насті на нього Миколай Кирилович, вганяючи дівчину в краску. І теж вгадав, Савка став його зятем, жили спершу в Займищі, хата їхня досі стоїть і колодязь біля неї, продали її Триштам, ще перед війною, а самі перейшли жити в Щорс.
Саші тільки, середульшій, не вибрав нікого, й доля її була – вийти за одруженого та покинутого дружиною, коли був на першій світовій, Степана Маслюка.
Згадані панські звички не заважали Миколаю Кириловичу бути добрим фахівцем у багатьох селянських справах, навіть у таких специфічних, як вихолощування кабанчиків. Був також путящим пасічником, тримав по сто і більше бджолиних сімей. Посада колгоспного пасічника, що на ній він опинився після колективізації, стала для Миколая Кириловича останньою й обірвалася несподівано та трагічно.
Але про це далі.
КОЛИ „ЖИТИ СТАЛО КРАЩЕ, ЖИТИ СТАЛО ВЕСЕЛІШЕ”...
Магістральний шлях СРСР до висот соціалізму й комунізму, пунктирно вже тут позначений і для Займища, під проводом ВКП(б), широко задокументований у партійних рішеннях і рапортах про їх виконання, а далі й все обов’язковішого перевиконання більшовицькі керманичі, за всього бажання, не могли ввести в людське єство глибше, ніж на той рівень, що зветься офіціозом, бо люди самі в собі продовжували жити в століттях устояними потребами і турботами, осібно від державних зусиль, лише під примусом до них долучаючись чисто зовнішньо, а своє сокровенне вони воліли ховати все глибше, як і справжнє ставлення до тих державних намірів і кроків. У людині все глибшало провалля між тим, що насправді гніздилося в душі і що мусила показувати зовні.
У 1922 році в селі було п’ять водяних млинів, дві сукновальні, крамниця. Чи відносити це до позитиву в діяльності радянської влади, а чи на ту крамницю, сукновальні й млини вона дивилася як на потенційні осередки контрреволюційних виявів?
Є в архівах два запити до Займищанської сільради Сновського району, датовані 1924 роком з приводу Івана Комісаренка (чи не того самого Івана, Данилового брата, який (Данило) після смерті Михайла Шубіна взяв собі за жінку його овдовілу Мотрю? От тільки свекром Ольги Кажанки він не був, моя сестра тут допустила неточність. Чоловік Ольги – Дмитро Степанович, можливо, і Степан Комісаренко був їхнім братом...), що хотів запустити 2-й постав на своєму млині, але не витребував права на користування водою. Комісаренкові погрожували, що млин його буде визнано діючим незаконно зі всіма наслідками, які з цього випливають, аж до зносу. Бюрократичний маховик нової влади працював уже на всю потужність, канцелярські папери набрали сили у всіх сферах життя.
Згадуваний уже О. К. Смоляк (мій двоюрідний дід Сашок), маючи магазин, купив ще й січкарню з кінним приводом, люди різали в нього солому на січку за якусь, звісно, платню, - мав же якось давати собі раду чоловік, залишившись після першої світової без ноги, і зумів би зарадити, так заборонили. Олександр Кирилович поїхав скаржитися в Харків, до Петровського. Г. Петровський заступився за інваліда, видав документальне підтвердження, що діяльність О. К. Смоляка є законною. Та в Чернігові його з тим документом заарештували. „Брата забрали, невідомо де поділи, мене переслідуєте, - за що?” – обурювався дід Сашок, але ніхто на його обурення не зважав.
А брат – це Миколай Кирилович. Можна тільки вибудовувати догадки, що гострий на язик дід Миколай не був зручним чоловіком для більшовицької влади. Я не випадково довго тупцяв навколо дати, коли він став головою Займищанської сільради, яка тоді влада була, - більшовицька чи ще ні, та коли й чому він ту посаду втратив, інтуїція моя говорить мені, що була ця заміна М. Смоляка на Н. Самуся небезболісною, якщо й сам дід Миколай, добровільно, пішов з посади голови, то і в тому міг бути протест, - скажімо так, проти легкості, з якою „хто був ніким”, той ставав „усім”, не маючи за душею нічого, крім, хіба, авантюрних замашок, а за авантюрністю, амбіційністю стояла безграмотність, і то в кращому разі тільки вона. Нові владці, рекрутовані з категорії „хто був ніким”, несли в собі зародки всіляких майбутніх „перегинів” і навіть схильність до репресій, - я думаю, що дід все це бачив і розумів, Але він розумів і те, що на ці речі нема ради, - змирився, розвів собі пасіку, а коли події підперли, написав заяву на вступ у колгосп. Йому навіть довірили посаду колгоспного пасічника. Хоча це зовнішнє смиренство давалося йому непросто, і загнаний на спід єства спротив одного разу в ньому прорвався.