Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 16

У діда Ващенка була під хатою яблуня-хунтовичка, так хлопчики, його сусіди, приспособилися зривати яблука сачком, просунувши його в незасклену шибку в своїх сінях. Дід помічав, що яблук меншає, але міг зрозуміти, куди вони діваються, сідав під яблунею стерегти, але те не допомагало, аж поки в хлопців яблуко зірвалося і впало на діда. Тоді тільки розгадав їхній прийом.

Очевидно ж, мої ровесники не були першопрохідцями у цій справі, лише продовжували традиції попередників, - Господь мав прощати і це.

Кілька разів у кінці літа, після Спаса, мені випало їхати з дідом Федором на базар у Синявку, де було море садовини й продавали її майже за безцінь, тільки б збути. То були незабутні поїздки, вже хоча б тим, що виривався в трошки ширші світи. До того тільки ходив коли-не-коли в базарні дні з матір’ю в Щорс, там небагато було цікавого, - височезний напівзруйнований остов костелу неподалік від станції, біля нього кілька могильних плит з написами не по-нашому, перехідний міст через залізницю, водокачка біля мосту, чорні задимлені паровози, часом „маневруха” обдасть їдким димом та густим білим паром, коли йдеш через міст. Або побачиш внизу довгу зелену гусеницю пасажирського поїзда, що якраз прибув на станцію, паровоз на високих колесах в головах гусениці, що нетерпляче чмихає та подає голос гудком. – ото і все. А тут довга-предовга дорога, що починається для тебе ще з ночі, - ти, непротурканий від сну, лягаєш ниць на мощеному сіном возі в сподіванні продовжити перерваний сон, дід – „Ньо, малий,” – і підвода, поторохкуючи, рушає з місця, котиться на хутір, потім лісом, кучинівським полем, поки вирине з темряви чи з сивого туману і сама Кучинівка, - велике село, кажуть, що одне з найбільших на Україні: тут і світанок для вас почнеться. Але ти й далі лежиш на торохтючому возі, кучинівська вулиця така ж нецікава, як і займищанська, тільки довга, як собача пісня.

Втім, сну уже нема, ти, врешті, сідаєш на возі, зводиш ледь-ледь зацікавлені очі на кучинівська церкву, - велику, з високою банею. Різкіше відчуваєш прохолоду. Вулиця й далі тягнеться, сіра, похмура, де з парканами чи тинами, а де з провислим воринням, з позеленілими латками моху на солом”яних дахах, з райдужними плямами на склі шибок, з погордливо задертими журавлями колодязів, - колодязі тут явно глибші, ніж у Займищі, то й журавлі вищі. Нарешті, закінчується вулиця, за селом на пагорбі височіє незграбний вітряк з нерухомими розчепіреними крилами, на них скатані полотнища, які, коли буде потреба, розкатають, і вони, як паруси, ловитимуть вітер, і все у вітряку оживе, почнуть махати крила, прийдуть у рух жорна, що всередині, перетиратимуть засипане зерно на муку.

З пагорба відкривається поле, широке, скільки може охопити око, вже підсвічене сонцем, яке ще не повністю викотилося над смужкою далекого лісу й ніби грайливо мружиться, та незабаром його покотьоло зовсім відірветься від краю землі й буде вести вашу підводу далі і далі у безкінечність.

Вітряки ще кілька разів поставатимуть на вашому шляху, що проліг на південь від Кучинівка, десь поміж селами Низківкою та Рогізками. Траплятимуться й розкидані там-сям острівки невеличких гайків на широкому безмежжі золотистого, вже скошеного поля. Це не Займище, з його затиснутими звідусіль то борком, то вільшняками, то болотом з молодим березником, Блюдним, Вершинами, Дідівщиною, Рогівкою. Тут простір і в ширину, і в височину. Тут і земля інша, чорноземна, - ступиш босою ногою, а вона м’якенька й тепла, вгрузає нога, як у попелі. Тут і тополі вже трапляються, стрімкі, справжні, з притиснутими до стовбурів вітами, - як на ілюстраціях до Шевченкових віршів: „Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору!” Це вже Україна, як ти її уявляв...

Найпомітніша віха на вашій дорозі – хутір Калюжний, здалеку видна оаза з високими деревами, нижче тих дерев – рясні садки, в зелені яких затонули хати, клуні й хліви, - їх не одразу й помітиш. Колодязний журавель тут ще вищий, над колодязем, що зачиняється на легку ляду, гойдається дерев’яне відро з залізними обручами, вода до сизості холодна, зуби ломить, а мокре дерево відра надає їй особливого смаку. Нема тільки калюж на тому хуторі, не виправдовує назви, - напевне, повисушувало їх жарке літо.

За хутором Калюжним знову поле. Та ось, нарешті, зринають далекі обриси тієї Синявки, починають сповільна наближатися до нас. Приїжджаємо. Дід знає, де прив’язати коня, так, щоб і кінь, і віз, коли сонце підніметься, перебували в холодку. Дід іде базарувати, а я стережу нашу підводу.

Базар, власне, тут і починається, де ми спинилися, частина подій відбувається на моїх очах. Люди веселі, лукаві, як кажуть, - пальця в рот не клади. Що ж, на те він і базар. Ось жінка бідкається, що купила собі козу, а виявилося, що то цап, і носить на руках ту свою покупку, хоче відпродати, але так, щоб повернути ті гроші, які заплатила. „Треба ж було помацати,” – повчають її, весело гигикаючи, дядьки, що, як і я, стережуть підводи. „Та мацала ж, - так само весело пояснює жінка. – Наче ж було те, що мені треба, - з дійками, а от помилилася”. Базарувальники й далі коментують те некваліфіковане мацання.

Дід Федір тим часом не дрімає. Там виторгував корзину путинок. Ось його брилик випливає вже в іншому місці, несе до воза антонівки такої, що хай посунеться дід Ващенко зі своїми хунтовичками! Висипав, притрусив сіном і знову впірнув у натовп. А одного разу привів жінку, відв’язав коня, і поїхали ми до неї в Городище, у її сад, - це близько, Синявка переходить у Городище, не перериваючи навіть вулиці. Ми з дідом самі рвали яблука та груші з дерев, вони аж рипіли, тугі й соковиті, коли клали на віз. Жінці тій менше мороки, а нам своя вигода, - що не побиті, одне в одне, та ще й скидка в ціні. Дід свого не попустить.

Скупилися – і додому, намотуємо на колеса дорогу в зворотному порядку. Вона видається ще довшою, ніж вранішня. А вода в колодязі на хуторі Калюжному ще смачніша.

А вдома увечері очі заплющуєш – а тобі знову дорога та дорога, з гуркотінням коліс та підстрибуванням воза на вибоях і без вибоїв, ніби то вже стало станом твого постійного існування.

Незабутні ті враження від поїздок у Синявку в мені сколихнуться й оживуть знову, коли батько розкаже, як його дід, Кирило Тарасович Смоляк, відставний солдат, що опинився після служби в Займищі, вже обжившись та убувшись тут, захотів відвідати свою рідню на далекому Поділлі, під Проскуровом. Кирило Тарасович взяв із собою свого середульшого сина Сашка, таких на той час літ, як і я, і поїхали через всю Україну. Ото була подорож! Я тільки частково міг уявити і дуже заздрив, шкодував, що не мені та подорож випала. Побачити всю Україну!

Можу похвалитися, що на старості літ я це надолужив. Тричі вже возив мене син автомобілем з Івано-Франківська до Щорса і назад. Не конем – але це і не поїзд, з приколійними лісосмугами обабіч дороги. Вся Україна пройшла перед моїм зором, в усій її літній, сонячній красі. Це незабутнє.

Перші попередження про наближення осені – Ілля і Спас. Після Іллі не можна купатися в річці. До Спаса гріх їсти яблука і груші. Хоча дітлашня завжди легко порушувала і ту, й іншу заборону.

Подальші віхи – перша і друга Пречисті й, нарешті, Покрова. До Покрови мають бути завершені всі польові роботи. Але так велося в хазяїв. У колгоспі – як коли вийде. Та й осінь на осінь не припадає, одного року зажовтіє листя ще від Спасівки, іншого зеленіє і в жовтні.

Збираються і відлітають у вирій перелітні птахи, - у кожного на це свій час. Зворушливо дивитися, як готуються до відльоту бусли, збираючись у великі гурти на лузі. Сумно кружляють у небі, ніби то у них обряд прощання з рідним краєм, який залишають до наступної весни.

Осені притаманна своя, - печальна, як зауважив поет, і урочиста краса. Осінь багата і щедра. Багата плодами землі і праці. А щедра незліченністю барв і відтінків, урочиста в своїй дивовижній прозорості, чистоті і небесної синяви, і вод, глибоких і мілких, які ніби теж увібрали в себе ту небесну чистоту. Не кажу про Снов, - про неї окрема мова, - ви загляньте в будь-який ставок, у рівчак, у найменшу калюжку: впав листочок у осінню воду, - і почуває себе у повній недоторканності від гниття, від тління. Я не знаю розгадки цієї властивості осінньої води, осіннього повітря, - але є щось, чарівне у своїй нерозгаданості. Недарма ж і серед свят осені дві Пречисті, вся осінь – це суцільна Пречиста.

Пізньої осені в Займищі справляють ще одне храмове свято – на Михайла. Храмові свята встановлюються відповідно до назв Божих храмів, тобто церков, у селах. Наша церква, в якій правили службу Божу в роки війни – під час окупації і років з десять ще після звільнення, - а перед війною не правили, з того часу, як на початку тридцятих зняли з неї баню та дзвіницю знесли – має на фундаменті метричну позначку „1898”. Тепер знову відновили і церкву, і службу в ній, але дуже мало залишилося в селі людей, котрі можуть її відвідувати. А в двадцяті роки був чудовий півчий хор під регентством Гната Єфименка, співала в тому хорі Марія Федосівна Дорошенко (в заміжжі Шубін), одна з найзнаменитіших, мабуть, за всі часи займищанських співачок, один з найчарівніших голосів, співали також Дуня Калениківна, і красуня Орина, Івана Павленка (Зайця) дочка, і Домаха Дем’янівна Єрмоленко (дочка Дем’яна Буха), і Марія Іванівна Ушата, і моя тітка Настя Миколаївна Смоляк (в заміжжі Борисенко), і ще не менше десяти дівчат, які зберегла фотокартка тих далеких років і яких уже нема кому і впізнати...

До речі, мій атеїстично настроєний батько, я це помітив тільки в останні роки його життя, дуже любив церковні передзвони і церковний спів.

Перед 1898 роком, починаючи з 1859-го, чотири десятиліття займищани жили без власної церкви. Є документальне свідчення, що в цей час кілька чоловік із нашого села обиралися членами попечительства Покровської церкви сусіднього села Великого Щимля, - в тому списку я знайшов двох своїх прадідів, „власника” Мину Комісаренка і відставного рядового Кирила Смоляка. Не знаю, чи були вони вже на той час сватами, чи стали ними пізніше.

А до 1859-го у Займищі була інша православна церква, перша згадка про яку є в „Опису Новгородсіверського намісництва (1779 – 1781)” – „Церква дерев’яна 1, духовенства 1”, остання ж згадка – у „Списку населених місць 1859 р.” Котрась із цих церков була збудована на честь Петра, друга на честь Михайла.

До свята Михайла досить часто вже встигає лягти сніг, хоча „узаконений” прихід зими пов’язується з іншими трьома святами, які ідуть одне за одним, і їх звикли й називати підряд, в нерозлучності: „Варки, Савки, Миколай”. Навіть є така приповідка: „Варвара постеле, Сава погладить, а Миколай стукне”.

У нас ці свята пам’ятають, але якимись обрядами вони не обставлені. У моїй пам’яті початок зими – це сумна, холодна, до занудності довга Пилипівка. Це найдовші темні ночі в повоєнні роки – ще й з голодним завиванням вовків, і найкоротші, теж похмурі, підсліпуваті - колись там теє сонце проблисне і знову сховається – дні. Щоправда, про ту ж лукаву Варвару кажуть, що вона „ночі урвала, а дня приточила”, але то ще важко помітити, й радості від того мало.

За Пилипівною вже й Різдво Христове, далі Новий рік (по-старому), і – Водохреща. Хрещенські морози – кульмінація зими, хоча кінець її ще далеко.

Про принади зими писати чомусь не хочеться, хоча й вони, звичайно ж, були. Бували зими з такими лютими морозами, що земля тріскалася, розлунюючи в чутких рожевих ранках ніскільки не слабкіше від гарматних канонад, і ворони помирали на льоту в такі морози й ми приносили в школу їхні скоцюрблені, легенькі, ніби з самого пір’я, тільця лякати ними дівчат. Санки, ковзани, лижі, просто спускання з гірки, після якого приходиш додому з примерзлими до чобіт онучами, гра в сніжки у відлигу, коли й про уроки забувалося, але гра команди на команду на перемогу то було, мабуть, не для мене, не захоплював мене всього той спортивний азарт, як то, скажімо, Михайла Жука (Геця) чи Шуру Корчика. Якось я придумав собі іншу забавку – захотів побачити, що буде, якщо сніжка зіткнеться в повітрі з іншою сніжкою, - довгенько довелося ціляти в зустрічні сніжки, але одного разу таки вцілив, і цей момент помітив і Миша Жук, хоча подумав, що то випадковість. Але моя радість не була меншою.

З сьогодні цікавішим видається ось таке: ми з батьком їдемо по сіно на луг, далеко від села, на Зяті чи в Наспище. Луг так іскриться й мерехтить на сонці незайманим снігом, аж сльози з очей витискає. Той сніговий простір – як і весняний паводок, в далекому обрамленні Милорадівщини, чорного графічного малюнка Грязни з одного боку, справа, і Зайчикового лісу по ліву руч. І побачили далеко попереду лисицю, бігла кудись від Зайчикового лісу. До неї було не менше кілометра, але обережна і хитра звірючка враз спинилася, чи вушка нашорошила, чи носиком повітря винюхувала, - нам з відстані не розібрати, але щось небезпечне для себе вловила і, війнувши пишним вогнистим своїм хвостом, розвернулася й – ходу від нас, туди, звідки бігла.

Мені ще раз довелося побачити лисицю (про зоопарківських звірів, адаптованих до неволі й постійних потоків охочих на них позирити, ми тут не говоримо) – цього разу в лісі, де я стояв на посту, охороняв військовий об’єкт. Вона бігла по трапу мого поста, напівоблізла, напевне, хвора, бо й покашлювала майже людським голосом, я спершу подумав, що то перевірка служби. Ця підбігла зовсім близько, хоч я мав карабін, - дикі звірі взагалі чують зброю і бояться її, але ця виявилася грамотною.

Була мені, і теж з батьком, ще така пригода. Ми їхали з ним у протилежному напрямку – забирати в лісі соснове гілля на дрова, була у батька про це домовленість з лісником. Село і ліс пишалися в коралах і тонких мереживах інею. Батько у мене мовчазний, я теж мовчав. У лісі він мені показав вовчий слід: вм’ятини від лап, завбільшки, може, й з мою долоньку. Але вовчий дух уже встиг розвіятись, кінь на нього не реагував.

Ми знайшли ту купу гілляччя, стали складати на сани. Спочатку вдвох, потім батько поставив мене на віз, він подавав, а я клав, щоб було доладу. Якась розкаряка трапилась нам, незручна, і так я її мостив, і сяк, - не лягає, випирається. І я її відкинув геть, - хай на верх візьмемо. Та кинув якраз туди, де був батько, - роздряпав йому щоку, а кров спинити на морозі неможливо, так і сочилася з щоки, поки й додому повернулися. При цьому батько тільки зауважив: „Треба ж дивитися,” – і ми далі мовчали, й для мене те мовчання стало нестерпною карою. Я почувався винним, і було б набагато легше, якби батько хоч висварив...

Так от, повертаючись до зимової пори року, хочу сказати, що найбільшою для мене радістю було відчути, що ось уже їй, зимі, незабаром кінець, - вловити в повітрі, помітити по першій ніздрюватості снігу, по приглушеному голосу льоду, по стриманому очікуванню, яке прочитувалося чи то в ледь темнішому кольорі гілок, чи вологішій синяві неба ознаки наближення весни.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зима, в моєму суб’єктивному сприйнятті, завершує рік, і за нею народжується й дитинно, свіжо постає наступний. Й такий же цикл, - народження, вигойдування і зростання, проходження через юність, мужніння, зрілість та старість, відхід у небуття – має і людський вік. І добу можна теж розкласти на таку ж послідовність окремих її елементів – народження дня, його наростання, полудень, коли сонце в зеніті, і спадання його сили ополудні, згасання дня, смеркання й нарешті ніч. День до дня, день до дня – і набігає рік, рік за роком, рік за роком – минає життя. Йому на зміну приходить інше. А все то нанизується на невидиму нитку вічності.

РІКА З ВІЧНОСТІ

Мені було вже за п’ятдесят, коли вперше побачив море. Його хвилі дихнули на мене вічністю. Вперше в житті я відчув тоді так явно дихання вічності: сприйняв усією глибиною грудей, очима, вухами, шкірою обличчя і рук, вловив його навіть на смак. Напевне, щоб так спочути морські хвилі, їхній стогін, хлюпання, сплески і шемрання, на десятки метрів поширену ауру навіть не бризок, а лише солонуватої прохолоди від них, для того мало прожити півста літ, ще й треба увібрати в себе, осягнути, власне – звалити на себе нескінченні гони минущого в усій оголеності дріб’язку, липкої мізерії.

Вже згодом, звикнувши до цього відчуття, я його переніс і на Дніпро з Десною та рідною мені Снов’ю на рівнинному поліському безмежжі, і вічністю відлунили мені Карпати, синюваті окрайки яких тутешня погода зрідка дозволяє побачити з мого балкона в Івано-Франківську, що на вулиці, недавно названій на честь мого славетного земляка О.Довженка. Розумію, що все воно, - й море теж, - не сама лише вічність, але море перше дало мені її почути у потужному й водночас лагідному диханні його хвиль.

Не знаю, за якою логікою, але свою Снов (а вона має і власні, ще дрібніші, притоки) я сприймаю як доньку Десни і внучку сивого Дніпра. Хоча ще менше логіки і в тому, щоб вважати Снов та її малих посестер матерями й бабусями більших річок, при тому навіть, що вони й живлять ту ж Десну та Дніпро своїми водами.

Оце думаю про Снов – і все більше впевнююся, що вона для мене, як, безсумнівно ж, і для всіх займищан, не просто річка, на березі якої народився і виріс, це часточка і нас, як ми всі – її невід’ємні часточки.

Назву своєї річки я, пригадую, спершу запам’ятав як щось самодостатнє, й лише згодом прийшло розуміння, що то річка. Не можу тепер вирахувати, скільки мені тоді було, не виключаю, що лише добігало три рочки, бо в три у мою свідомість вдерлося ще одне слово, - „війна”, і всі подальші сприйняття огорнулися в тривогу й страх, тобто таке, що мало б геть виключити настрій святковості з усього єства, але Снов була пов’язана саме з святом, - ранньою Пасхою, коли ще в нашому дворі попід парканами дотлівав сніг; до нас зайшла Ліда Маслюк, моя двоюрідна сестра, у святковому платку, корсетці, жіночих черевиках з високими зашнурованими халявками, які теж у будень не взувають, - такі черевики з халявками у нашому селі ще довго доношували після війни жінки, бережучи їх. Ліда кликала матір іти разом з нею „до Сневі”, і я розумів уже, що то означало, куди то треба було йти. То міг бути вже й не сорок перший рік, а один з пізніших, окупаційних, - це вказувало б, що мій спогад про Снов уже не найдавніший, бо я пам’ятаю, як проводили в Займищі „на війну” першу групу мобілізованих хлопців та молодих чоловіків, - мене, найпевніше, хтось ніс на плечах, бо споглядав те урочисте й сумне, з плачами, голосіннями видовище зверху. І пам’ятаю, як проходили через село німецькі машини, що грізно ревіли моторами, клацали й бемкали своїм залізяччям.

Хоч цей момент послідовності і не суттєвий, але, признаюся, хотілось би, щоб мій спогад про Снов був таки найдавнішим. Адже вона, наша річка, наша Снов, - то, безперечно, найдавніший свідок усього-всього, що відбувалося на цьому клаптику планети, береги її могли мінятися і переміщуватися, але вона сама, Снов, була завжди, не тільки до виникнення на її березі нашого села, до заснування тут, серед боліт, Миронівського монастиря, - була задовго до паломника Даниїла, ігумена руської землі, і до Сновської сотні, до Київської Русі і до племені сіверян. Залишиться Снов і після нас.

Влітку 2002 року з ініціативи невтомного О. Є. Крумкача, не без допомоги ще одного патріота нашого села, Андрія Антоновича Карнабеда, обстеження округи Займища провів науковий працівник Чернігівської обласної інспекції з охорони пам’яток історії та культури А. Г. Пильник, і виявлені ним археологічні сліди підтверджують існування поселень неоліту (8 – 5 тис. років тому) в урочищах „Одарчина Гора”, „Проїздка-1”, „Проїздка-2”, три поселення епохи бронзи (4 тис. років тому) в урочищах „Одарчина Гора”, „Макова Гора”, „Свинарницьке”, три тисячі років тому – поселення в урочищі „Смолярня”, а також в 1200- 1500 роки поселень староруського часу в урочищі „Одарчина Гора” і в 1400 – 1500 роках два поселення русько-литовського часу в урочищах „Проїздка-2” та „Макова Гора”.

Я не бачу потреби докладніше подавати ці дослідження, всі названі науковцем урочища лежать побіля Снові, її правого й лівого берегів.

Цікаво, як мені здається, поглянути на нашу річку ще й з такого боку. Відомо, що серед усіх існуючих топонімів найдавнішу, з найвіддаленіших глибин минулого інформацію нам приносять гідроніми. Знаючи це, Івано-Франківський письменник, фольклорист і дослідник української міфології Степан Пушик виявив надзвичайно цікаві речі. Одного разу він підвів мене до величезної, на всю стіну, карти України і почав показувати розташування на її території рік. Зліва – Дунай, справа – Дон, з півночі на південь її пронизують Дніпро й Дністер, у всіх цих чотирьох назвах впадає у вічі поєднання літер „дн” (дно?). Є два Буги (від слова „Бог” ?), один несе свої води теж на південь, у Чорне море, другий – у протилежний бік, до зимної Балтії. Не менше цікавого Пушик прочитав і в назвах інших українських рік, у повторах чи напівповторах з незначними відмінностями багатьох гідронімів. Усе це в сукупності у його інтерпретації вилаштувалося на карті в своєрідне „древо життя”... Я не берусь тут переповідати, цікавіше все це почути у викладі самого С. Пушика, а згадав це до того, що на його „древі” знайшлися переконливі місця і для Десни, і для моєї Снові, теж окремої на ньому гілочки. Тільки за Пушиковою версією її найдавніша назва мала бути не Снов, а Сна. (Згадаймо, що є річка Цна.)

Втім, це лише деталь, - його варіант назви, - хоча деталь цікава.

Відома мені найдавніша згадка про річку Снов – у назві територіальної одиниці „Сновська тисяча”, утвореної в Х столітті. Сновська тисяча спочатку підкорялася Чернігову, а з кінця Х1 століття – Новгородсіверському князівству . У Х11 столітті стала волостю, виділившись з князівства цілком чи своєю північною частиною – Стародубом. Була вотчиною князів Ольговичів. До її складу входила територія по річці Снові і правобережжя Десни.

Відома в ряду історичних подій на Чернігівщині Сновська битва 1068 року між дружиною князя Святослава Ярославовича (роки князювання 1054 – 73) і половцями під м. Сновеськом (нині Седнів), у якій дружина Чернігівського князя розбила 12-тисячний загін половців.

Blog

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Содержание