Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 16

Зворушливі, глибоко поетичні слова про Снов залишив нам ігумен Даниїл у розповіді про своє паломництво до Палестини в 1106 – 1107 роках („Житіє і ходіння Даниїла, руської землі ігумена”). Побувавши на берегах Йордану, Даниїл порівнює цю ріку з рідною йому Снов’ю: не Снов з Йорданом, а саме Йордан зі Снов’ю, як менш відоме з відомішим. Вода Йордану (тим він найперше подібний до нашої річки) „солодка дуже і не можуть напитися ті, що п’ють її, ні болить нічого від неї, ані пакостей не чинить для живота.” Це – в українському перекладі. А фрагмент більш архаїчний, з російського видання: „...Всем же есть подобен Йордан к реце Снови-стай, и в шире, и в глубле, и лукаво течет, и быстро велми, яко же Сновь река… болоние имать яко Сновь река.” Все роздивився і переміряв паломник, і берег має Йордан з одного боку крутий, а з другого плоский, - теж як і Снов-ріка.

У Снові крутим є правий берег; на ньому розташовані Гірськ, заснований ще до 1240 року, згадуваний уже Седнів, - у Х – Х1 ст. Сновеськ, одна з найбільших укріплених фортець Київської Русі; якщо ширше піти уявою, то так само на правому боці, тільки Десни, височіють Замкова Гора в Новгород-Сіверському, Вал і Болдині гори в Чернігові, і над Дніпром Київські кручі і Чернеча гора біля Канева, і так дійдемо аж до Галича з майже розваленим Старостинським замком над Дністром.

З пізніших згадок про річку Снов назвемо дві: у „Нарисі історії колонізації сіверської землі до початку ХV1 століття” о. Андріяшева та „Черниговского наместничества топографическое описание” Шафонського.

Чимало оселищ, пише о. Андріяшев, згадується по річці Снов та близько неї. Це село городове Перекоп (40 дворів) при усті Снові (тепер тут велике городище на землях містечка Брусилова), це також село городове Сновеськ, тобто теперішній Седнів (50 дворів), село городове Мокишин (25 дворів, тепер Макишин), село городове Смячеськ (30 дворів, тепер Смяч), село Листвен або Листвен Великий (30 дворів), прикордонне з Гомельськими землями село Боровичі (40 дворів) і, нарешті, село Горськ (30 дворів), прикордонне зі Стародубом, - тепер Гірськ.

А це читаємо у Шафонського: „Снов, котра Новгород-Сіверської губернії в Новоміському повіті поблизу села Гопали початок свій має і тієї ж губернії Сосницький повіт протікає, продовжується Чернігівської губернії лівою луговою стороною через повіт Березанський (Березнянський – О.С.), а правою нагірною через Городницький (Городнянський – О.С.), мимо села Гірськ і Боровичі, до містечка Седнева, а від нього правою ж стороною тече повітом Чернігівським, а лівою Березанським же, і, розділяючи, хоч не скрізь, ці повіти, впадає на кінець під селом Брусиловим, до Чернігівського повіту належним, в річку Десну з правої її сторони. По сій річці дрібні судна в час повноводдя від містечка Седнева до Десни ходити можуть, що лише верстов дванадцять складає; далі ж, з причини багатьох гребель і на них побудованих млинів, ні в який час судновий хід бути не може, а з розриттям гребель вона так міліє, що в багатьох місцях і малий човен не пройде. Риби в ній дрібної, такої, як майже в Десні водиться особливо навесні, доволі буває. Розлиття Снові навесні на версту і ширше, і переважно від розлиття Десни буває, а продовжується стільки, як і в Десні, а справжня її ширина в самому гирлі сажнів до тридцяти.”

Зауважимо, що в переліку населених пунктів (оселищ) по річці Снові та побіля неї о. Андріяшева моє село Займище не згадується. Його до початку ХV1 століття ще не було. Та про Займище мова попереду, а тут ще згадаємо статтю В. Модзалевського „Опись лесов и пущ, находящихся в Черниговском полку в 1752 году”, в якій називаються, як існуючі вже, Нові Млини, Займище і хутір Щимельський (тепер є Малий Щимель, що зовсім близько від Займища, і Великий Щимель). Ось що було на той час довкола Снові та названих „оселищ”: „Володіння бунчукового товариша Іллі Лизогуба хвойної пущі: від хутора його ж Гогозького, понад річкою Снов’ю, до Ведмежого болота – в довжину верстов 3 і в ширину верстов 3; відстанню від полкового міста Чернігова верстов 32.

Володіння Григорія, Іллі і Якова Лизогубів нерозділеної хвойної ж пущі від хутора Гутище за селом Новими Млинами неподалік ... (слово нерозбірливе – О. С.), ідучи шляхом до села Займища повз Снов-ріку до болота Бухіна і річки Щимлі; в довжину верстов 4, а в ширину верстов 3.

Та самого Якова Лизогуба чорної пущі, розташованої понад річкою Щимлею від хутора його ж Щимельського, в довжину верстов на 2, а в ширину на 1 версту.

До тієї ж чорної пущі, прилеглої до неї хвойної ж пущі його ж Лизогуба до урочища Читинського, в довжину на 1 версту, а в ширину на 1 версту.

Від прописаних пущ чорної і хвойної по обчисленню до полкового міста Чернігова верстов 45.”

„Чорна пуща” – це листяний ліс. Я ще застав таких займищан, які пам’ятали річку Снов тих часів, коли до неї з обох боків підступали листяні ліси, посплітавши над нею своє розлоге гілля, і текла вона, мов крізь казковий зелений тунель. Як пам’ять про ті часи залишилися Сисанка й Зайчиків ліс на лівому березі річки між Займищем і Новими Млинами, а на правому березі, тільки ближче до Щорса, хоч і відступивши від Снові, ліс Милорадівщина, за яким, прогуркотівши через міст над Снов’ю, ховаються поїзди, що прямують на Гомель.

Ще пощастило мені застати й назавжди увібрати в душу незайману чистоту води у Снові. Дно у неї було світле, піщане, прозиралося крізь будь-яку товщу води, на ньому було видно доріжки, прокреслені черепашками, хитання кожної бадилинки, що виткнулася там або сям під берегом чи й на глибині, табунці сторожких рибок і навіть тіні від них.

Чи мав і Йордан таке ж чисте дно? Про це чомусь не написав знаменитий паломник Х11 століття.

Та от кілька десятиліть тому чистоту Снові порушили меліоратори. Вони вивели в річку канави з торфовищ, осушуючи довколишні болота, і дно її встелили крихти торфу, воно почорніло і в воді зависла торфова суспензія, вона поруділа, і тепер уже годі побачити річкове дно.

Юні покоління займищан, екіпіровані ластами й окулярами або масками, спостерегли й таку картину: на дні річки є такі постійні місця, де люблять збиратися риби. Виявилося, що там річку живлять підземні чисті джерела, і риба збирається там, щоб „покайфувати” в свіжих струменях джерельної води. Колись в дитинстві і я та мої ровесники, пірнаючи в Снові та змагаючись, хто далі випірне, потрапляли в такі холодні „ванни”, але хто тоді ламав голову над їхнім походженням?

Чого не застало вже і моє покоління – це водяних млинів, сукновальні та крупорушки. Коли організовували в Займищі колгосп, ті будівлі було розібрано і використано на інші, нагальніші для молодого колгоспу потреби, а насипана в минулому гребля поступово розмилася на три окремі острівки, і їх з кожним роком все більше деформує вода.

Що то далі буде і з нашою чарівною Снов’ю, і з нами всіма?

СНИ

У мене є кілька постійних снів, які приходять час від часу як варіанти або продовження попередніх, - такі собі серіали. Найдавніший, ще з дитинства, - про Київ, розпочався він ще тоді, коли я Києва в очі не бачив, і так співіснують у мені два Києви, той, що є в реальності, і той, що вибудувався та продовжується в моїх снах.

То з недавнього часу вчепився в мене сон, ніби я вдруге навчаюсь у Літінституті, захотів поповнити свої знання чи що б то, - інші зовсім студенти, інші аудиторії та й всі інститутські приміщення, вже не будинок, що колись належав Герцену, і вічно я там потрапляю в якісь тупикові ситуації, - то не можу знайти виходу з гуртожитку, то безнадійно заблукаю в коридорах, шукаючи ректорат чи канцелярію, а то й загублюся серед безладдя московських вулиць та провулків, ніскільки не схожих на відомі мені московські та й взагалі міські вулиці, ніби в підтвердження жарту, що Москва – то „большая деревня”.

Є також сни про мої ненаписані книжки. То ніби я готую рукопис для видавництва, й ось-ось настане термін, до якого маю його подати, і тут раптом виявляється, що я не просто катастрофічно не встигаю, - у мене взагалі ще нічого для тієї книжки нема, хоч ніби все ж було! Я починаю в розпачі метатися й прокидаюся в холодному поту, не одразу починаю розуміти, що то був тільки сон. „Х-ху!” – проймаюся нарешті полегкістю. Наступна серія – та ж паніка, і раптом я щось згадую, знаходжу свої шедеври, вони ж таки у мене є, і я їх добре пам’ятаю, накидаюся похапцем листати сторінки, починаю з недовірою перечитувати, - чи воно ж хоч, те моє писання, кудись годиться, і переконуюся, що годиться, досить таки непогано написано. Як пробуджуся, то навіть шкода погоджуватися, що то був тільки сон, бо ж ніби щойно сам читав, ще майже в пам’яті весь той сюжет, - сідай і по-свіжому перенось знову його на папір... Хоч, ясна річ, нічого б уже не відновилося, то все лише ілюзія. А втім, траплялося і так, що в сні раптом оживав якийсь справжній, реальний задум, який у мені жив, але до здійснення його дійти не судилося. У сні ж воно з’являлося, як уже завершений твір.

Колись марилася мені історична повість з часів віщого Олега. Як і з чого виник той задум, більш-менш зрозуміло: по-перше, мої початкові уявлення про минуле – про наше, слов’янське минуле, про Київську Русь – починалося з цього історичного персонажа, у третьому класі я вже перечитав підручник з історії для четвертого, і хоч, напевне ж, там було щось і про Кия з його братами та сестрою, і про Діра та Аскольда, але запам’ятався саме Олег, перший реальний володар Києва і Русі, бо ще ж була й „Пісня про віщого Олега” О. С. Пушкіна, з ілюстрацією, на якій Олег з короткою білою борідкою, у довгій одежині, якомусь балахоні з облямованими білим полами, в металевому шоломі, прощається зі своїм вірним конем, красенем білої масті, й осторонь стоїть той кудесник, що напророкував йому смерть від цього коня, - я ж ніскільки не сумнівався, що все воно саме так і було, - і Олег, як тепер розумію, васнецовської інтерпретації, і кінь, і кудесник, дорога й ліс, - все без жодної вигадки та домислення, й уява малювала мені і те, що було далі, - білі кості коня на просторій поляні, й чорна підступна гадюка, що сховалася в кінському черепі, і старий Олег, що необачно поставив на той череп ногу й похилився в зажурі.

Я згодом зрозумів, чому так виразно уявлялися мені ці деталі, - поляна, кості коня, - колись, ще зовсім малим, я бачив кості, що залишилися від з’їденого вовками коня, у нас, на Поляні, - так справді називалася частина місцевості на правому березі Снові навпроти Проїздки, хоч, може, ті кості були насправді і на іншій поляні, на Колодному, навпроти Самусьової. То був не весь кінський скелет, але була і голова, з двома разками великих зубів, і хребці, - не знаю, з шиї чи спини, і фрагменти лопатки чи, може, кульші, а решту, напевне, вовки розтягли. Такими ввижалися мені й останки Олегового коня, з яких понад тисячу років тому виповзала страшна чорна гадюка, що її не бачив засмучений князь, аж поки і вжалила його.

Через багато років після цього, прочитавши Франкові студії над найдавнішим київським літописом, ще якісь історичні дослідження, я для себе відкрив, що Олег офіційно князем не був, - Рюрик, помираючи, доручив йому в опікунство свого малолітнього сина Ігоря, законного спадкоємця княжої посади, до досягнення ним повноліття. Опікун, треба гадати, сумлінно сповнив волю свого титулованого родича, Ігор у належний час став київським князем, Олег після цього був уже йому непотрібним, і недавнього опікуна й наставника було не тільки усунуто від державних справ, але й від княжого двору відпроваджено кудись подалі. Маючи доволі часу на спомини, роздуми та порівняння своїх колишніх дій з Ігоревими, тамуючи, напевне ж, і глуху образу на душі на таку „вдячність” молодого Рюриковича, Олег не міг не дійти сумного висновку, що влада перейшла до рук дрібніших і слабкіших, що Ігор – не той державний муж, який примножить його, Олегові, здобутки, славу і могутність Київської Русі. Підтвердженням цих невтішних дум став і менш успішний похід на Візантію та новий з нею трактат Русі, а ще більше – захланність Ігоря, яка, врешті, і згубила його, - добре бачив усе це Олег, але вдіяти щось, змінити вже нічого не міг. Такими невеселими ввижалися мені останні Олегові роки.

Я вже не раз устиг побачити подібне в житті, починаючи від підленько організованого відлучення від влади Микити Сергійовича Хрущова, - невгамовного реформатора, не дуже грамотного, але наділеного гострим природним розумом, який не дуже уявляв, що саме слід міняти в житті величезної до незграбності держави, але потребу змін відчув, - тоді прийшли Брежнєв з Косигіним, і Косигін пробував щось змінити на краще після бурхливої непослідовної діяльності Хрущова, але скоро Брежнєв заблокував ті зусилля, усі державні важелі поступово зосередилися в руках цієї сіренької, невиразної особи, і все закінчилося мертвотним застоєм. Хіба Хрущов цього не бачив, не розумів? Ще більшим безглуздям стало після смерті Андропова, керівника тієї ж спрямованості, але сильного, твердого і здатного тверезо оглянутися на реалії, обрання на ключові посади в державі геть немічного Черненка. Та що говорити про найвищі посади, скільки разів довелося бачити: пішов з посади командир полку чи, скажімо, голова колгоспу, на пенсію, на підвищення, на спокійнішу службу, не має значення, - і на його місце приходить, як правило, гірший, а після нього ще гірший. Дуже мало випадків можу пригадати, коли новий керівник виявлявся толковішим.

Тоді й запала мені в голову така закономірність, для якої далеким-предалеким прецедентом стало, можливо, мною ж і вигадане, але сумне завершення долі віщого Олега. Після усіх його тріумфів, злетів... Я ж знав і те, до чого не дожив Олег, - ганебний кінець Ігоревого князювання, коли обурені древляни прив’язали його за ноги до двох дерев і роздерли надвоє. Чи залишила сучасна історія аналогії для витвореного в моїй уяві Олегового сюжету? Я не впевнений, і моя трудність полягала не тільки в тому, щоб відчути і переконливо віддати в задуманому творі епоху Олега – Ігоря. Це теж не давалося мені, але не тільки через це я не поспішав, відкладав на пізніше, - хай, мовляв, може прийти час, коли це стане актуальним, от тоді і візьмуся...

А тут підійшли і сучасні українські реалії. Почалося з Чорнобиля, далі розвал СРСР, державна незалежність, якої боялися і Щербицький, і його наступник Івашко. А хіба знав Кравчук, опинившись після втечі Івашка під горбачовське крило у Москву на ключових позиціях і погодившись балотуватися в президенти України, якими будуть результати референдуму? Чи не від розгублення подався він у Біловезьку Пущу, бо не знав, що робити з тією українською незалежністю? Колізія „Олег – Ігор” відпливала від мене все далі, бо, скажіть мені, хто був кращий для України, - Щербицький чи Івашко, Івашко чи Кравчук, Кравчук чи Кучма? Як колись було сказано, хоч і для іншої ситуації, - всі гірші. З Щербицьким було все більш-менш зрозуміло, засидівся, став реліктом віджилої системи і мав колись відійти. А що сподівався для себе знайти Володимир Івашко, тікаючи від українських реалій у Москву, - непевне ж, не найгірший з цієї четвірки? Що він там буде комусь потрібен? А головне – кому, залишаючи Україну, відкрив дорогу до вершин влади у ній, - чи подумав про це? Напевне ж, сам усе побачив, - потім, коли було запізно щось змінити. І сам себе дочасно звів зі світа через це...

Теж певна аналогія? Можливо, й так, тільки з присмаком фарсу. Точніше – хохлацтва. В часи Олега ще, здається, хохлацтва не було, це пізніше породження.

...Ми знову повернулися до Олега, залишеного двома абзацами вище в його старечій немочі, придавленості громаддям років, і осяяних славою й державною могуттю, й тепер отруєних баченням того, як здобуте ним розтринькує недолугий в державних справах рюриківський нащадок, законний князь Київської Русі, - надто тяжких для нього років, коли залишається тільки одне, - шкодувати, що дожив цього всього, так надовго забарившись у цьому житті, - хай би краще сповнилося давнє йому пророкування кудесника про смерть від власного коня. І згадав Олег про того свого коня, білогривого красеня, вірного товариша, на якому водив дружину свою на ратні перемоги, зі стремена його сідла прибивав свій щит до Цареградської брами, а потім зрадив його, відцурався, повіривши неправдивому гаданню... Олег спитав про коня, і слуги відповіли, що давно вже його вірний товариш не виступає гордим соколом ні в чистому полі, ані в зеленому лузі, давно вже лежать самі кості його над бурхливим Дніпром, і їх обвівають буйні вітри, і пече гаряче сонце, і миють холодні дощі. Олег захотів побачити ті кості, і його привели на простору поляну над самим Дніпром, він схилився над тими останками у глибокій задумі, мовби просячи прощення, що повірив кудесникові, і водночас дорікаючи й коневі, що той пішов з життя , не чекаючи свого пана, і бачачи свою вину, що пережив свого найвірнішого бойового коня, і бачив старий Олег, стоячи над купою кісток, як у кінському черепі заворушилася чорна гадюка, як вистромила звідти спершу свою голову з тонкими ворухкими язичками жала, як з хижим шипінням почала виповзати, наближатися до його ноги, поставленої на той череп, - Олег незворушно дивився на це і чекав, поки вжалить його, і він упаде мертвий... Все сталося, як і напророкував Олегові кудесник, - хоча й не зовсім так, як то могло ввижатися віщому Олегові в часи його могуття і слави.

Такою мала б стати завершальна сцена твору, якого я не написав. Та й не міг написати.

І ось цей задум теж судилося мені побачити звершеним – тільки отак, у сні...

„ЛУКАВО ТЕЧЕ” РІЧКА СНОВ...

Слова в лапках належать паломникові Даниїлу, першому з літераторів, котрий натхненно оспівав цю річку. „Всем же есть подобен Иордан к реце Сновь-стей, и в шире, и в глубле, и лукаво течет, и быстро велми, яко же Сновь река…” Росіяни собі переклали „извилисто течет”, в українській мові цьому значенню відповідало б дієслово „снуватися”, від якого, можливо, й походить назва нашої річки. Але Даниїл сказав найвлучніше. Тут і пряма характеристика, й метафорична.

Нам не раз траплялося бути свідками лукавостей, на які здатна Снов. Можна почати навіть з першої письмової згадки про село Займище. Переглядаючи найдавніші документальні розповіді про Снов, ми вже наводили додаток до статті В. Модзалевського „Опись лесов и пущ, находящихся в Черниговском полку в 1752 году”, де сказано, що навколо Займища були володіння Лизогубів. Це один з перших відомих на сьогодні документів, що в ньому згадується моє село. Але не перший. Найперша згадка – у книзі „Василишин Н.П. Генеральное следствие о маєтностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.). Чернигов. 1908.” – ось вона:

„1. Деревня Займище – 22 огородников Якова Лизогуба, обозного енерального.

11. Оную деревню, по сказки старожилов, населили при гребли Займисской обще обозній енеральній Василий Борковський зъ полковником Яковомъ Лизогубомъ; а на якой земли, на купленной ли, или свободной, того старожилы не знаютъ; потимъ свою часть Василий Борковский, обозній енеральній, отдалъ былъ или продалъ в монастырь архиерейскій Чернеговскій, а полковникъ Чернеговскій Яковъ Лизогубъ зъ оного монастыря откупилъ и самъ владелъ; а по нему владеетъ ныне унукъ его Яковъ Лизогубъ, обозній енеральній.

Страница 75 – 76”.

Від цього запису ми з О. Крумкачем виводили початок заселення Займища. Василь Касперович Дунін-Борковський був полковником Чернігівським з 1672 по 1685 рр., потім став генеральним обозним. Через два роки на полк прийшов Яків Кіндратович Лизогуб і перебував на посаді до своєї смерті в 1698-му. З цими роками і пов’язували ми заснування села. І назву його виводили з поширеного в ті часи явища „займанщини”, тобто привласнення козацькими старшинами всіх рівнів ще ніким не зайнятих земель.

Саме так ми розтлумачили собі слова „по сказки старожиловъ населили при гребли Займисской”. Тут є вказівка на те, що на момент заселення ця „гребля Займисская” вже існувала, і ми звернули на це увагу, але тільки в тому сенсі, що назва „Займисская” належить до того ж семантичного ряду, що й „займанщина”, і підсилює нашу версію щодо назви села, а не ставить її під сумнів. Адже „населили при гребли Займисской” – означає, що досі тут ніхто не жив. Усе здавалося логічним.

Що існувало вже тоді поза всяким сумнівом, так це Миронівський Богословський монастир, розташований, як побачимо далі, за дві версти від Малого Щимля й півтори версти від Займища. Ці координати, а також те, що монастир лежить на луці ріки Снов, у лісі, на рівному місці, має церкву дерев’яну та келії дерев’яні, подає „Опис Новгородсіверського намісництва (1778 – 1781)”. Монастир (спочатку – пустинний Миронівський Богословський скит, за описом 1786 року), заснований близько 1660 року, він має свою історію, і до неї ми ще дійдемо. Тут хотілося згадати про нього лише принагідно, але згадуваний уже вище археолог А.Пильник у тому ж 2002 році обстежив і пам’ятку в урочищі Монастирище, то ж наведемо його звіт.

„В ході розвідкових польових обстежень влітку 2002 р. по-новому вивчено місце Миронівської Іоано-Богословської обителі, яка існувала, за переказами займищан, на заливній дюні в урочищі Монастирище на північ від с. Займище. Монастир існував тут в період з 1660 до 1788 року.

В ході розвідкових робіт здійснено топографічні уточнення в локалізації монастирських споруд, похованих в культурному шарі, в тому числі вірогідне розташування центрального храму обителі в ім’я святого Іоана Богослова. Монастирище розташоване в 0,5 км на північ від в західній околиці села, на одному з піщаних залишків звивистої заливної смуги в долині лівого берега р. Снові на відстані 100 м на північ від краю борової тераси, на якій розміщені присадибні ділянки займищан. Залишок цей, що його називають у Займищі „горою”, лежить у заболоченій долині серед подібних залишків: західніше від т. зв. „Одарчиної Гори” і східніше від гори „Проїздка”.

Гора в ур. Монастирище виділяється своїми більшими розмірами й положистими схилами.

На час обстеження поверхня її була задернована й використовувалася виключно для пасовиська, хоча подекуди збереглися видимі сліди від огорожі колишнього двору для худоби.

Blog

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Содержание