Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Документы

Содержание Любовні арабески

Подобный материал:

• Формування соціально зрілої особистості з досвіду роботи класного керівника Просяник, 374.63kb.
• Готовність до навчання в школі, 26.82kb.
• Шевченківського району м. Києва Центральна районна бібліотека ім. Є. Плужника Бібліотека, 749.7kb.
• Обласна програма залучення практичних працівників освіти до експериментальної та науково-дослідної, 228.91kb.
• Річний план роботи школи І. Вступ аналіз роботи школи за минулий навчальний рік, 790.88kb.
• Агогічних кадрів, спрямована на підвищення їхнього науково-теоретичного, загальнокультурного, 614.6kb.
• В. Ф. Януковичу Президенту України Стоп процесу самознищення України Шановний пане, 43.96kb.
• Загальноосвітня школа №5 І-ІІІ ступенів, 136.67kb.
• Творча зустріч з письменником Пеуновим, 1092.89kb.
• Ольга кобилянська через кладку, 3606kb.

І ще трохи про батька – поза головуванням. Відомого правила, що людина має на віку збудувати хату, посадити дерево і народити сина, він у житті дотримався. Щоправда, з першого разу йому поталанило лише з сином: не знаю, чи таким він мріяв мене побачити в дорослому стані, тут уже сталося, як сталося, але я був першою дитиною в сім’ї. Будувати ж хату й садити сад батькові довелося двічі. Про першу його хату, власне, хатинку з чиєїсь комори , та ще й поставлену „на грудях” у брата, я вже згадував. З неї пішов на фронт у 43-му, в неї повернувся, живий, хоча й з підбитими крилами. Але року, здається, 48-го перейшов жити до тестя, Федора Яковича Павленка, віддавши свою хату , як виявилося, - тимчасово, його невістці Дуні. Невістці трапилося нове заміжжя, вона зійшлася з Федором Матвійовичем, колишнім писарем, але не вести ж було його приймаком до свекра по першому чоловікові, - ні вона цього не хотіла, ні тим більше дід Федір на таке не погоджувався, от і вирішили, що краще дочці Насті з чоловіком до нього поселитися, а Дуні розв’язати руки.

Я тоді мав десять років, прожитих у тій батьковій хатинці, по сусідству з дядьком Іваном. Ні ця хата, ні дядькова в тодішньому її вигляді не могли дати бодай приблизного уявлення, як же було за діда Миколая, яке начиння було у хаті та на господарстві, де він тримав пасіку і т.д. – нічого дідового ніде вже не залишилося. Інакше було у діда Федора, у якого я ще й до обміну хатами бував частенько. Там було багато цікавого, починаючи хоча б з дерев’яної масло бойки та старої жерстяної скриньки з-під китайського чаю, дідового трофею з японської війни. Була клуня з двома високими ушулами і током посередині, до ушул на цвяхах вішали ціпи, під стріху застромляли коси, в клуні були вила, носилки, валялась кімля для в’юнів. Ще більше приваблювала дідова повітка. Посередині стояли жорна, з насадженою на стержень верхнього жорнового диска жердкою, яку вгорі було пропущено в закріплене до сволока металеве кільце, а справа від хвіртки – ступа, цілий саморобний агрегат, з залізним, відшліфованим у просі до блиску товкачем, що кріпився до дерев’яної балки, з металевою віссю посередині, - однією ногою натискуєш на вільний її кінець, і товкач піднімається вгору, рвучким порухом другої ноги опускаєш його в засипане просо, для опертя рук – „п”-подібний поручень, руки лежать на поручні, а ноги рухаються, аж вісь поскрипує. На стіні справа розвішано серпи, струганки, станкова пилка, за раменини позастромлювало долота, молотки, бруски та мантачки, всяке інше добро.

У тітки Ольги, старшої дідової дочки, тут же, по сусідству, на зиму ставили кросна, - тітка ткала полотно зі свого прядива, а потім сусіди зі свого, - кросна не простоювали до самої весни. Ну, прядки, гребні, що закріплювалися в спеціальних отворах у лавах чи ослонах, - то було і в матері, і в кожній хаті. Весь цей ще діючий набір старовини, хоч і бачений раніше, з переїздом до діда став ближчим. Одразу ж і нові друзі у мене з’явилися, я за старою хатою не шкодував.

Для батьків той обмін не був таким легким, як для мене. Батькові, як голові колгоспу, доводилося звертатись по допомогу до старих людей, - щоб прийшли перебирати картоплю в буртах, гребти сіно й складати в стоги, скиртувати солому, а дід Федір принципово не вийшов ні разу на колгоспні роботи, і люди показували пальцем: чого тестя свого не залучаєш? А потім ще дід завів „ухажорку”... Але про це згодом.

Тоді, щойно поселившись у тестя, батько і взявся садити сад. Накупив яблуневих щеп, викопав під них величезні ямки, поклав під щепи перегній і що там інше належалося, щепи поприймалися, я їх ретельно поливав, носячи воду з колодязя, що біля Філота, на зиму батько пообставляв стебельця соломою, але сніг узимку ліг такий глибокий, що зайці з насту діставали до гілок і пообгризали їх. На місце дуже зіпсованих зайцями щеп батько посадив нові, за літо вони теж окріпли, але тут на батьків сад знайшовся рукатий шкідник, забрався вночі і виламав геть усі плодові деревця. Це було ще до підпалу (підпалювали нас теж тут, коли жили в дідовій хаті), бо потім у дворі все ж таки був собака, хоч і сумирний, але відлякував бодай присутністю.

Пробував батько і бджіл тримати – одну, дві сім’ї, хоча мав дві дуплянки і два чи три рамкові вудики-хатки, якби пішло по ділу, то завів би й більше. Втім, до більшого справа якось не дійшла, і меду, ясна річ, від тих, що були, не мав, бо бджоли вимагали більшої уваги до себе, ніж дозволяли батькові обов’язки голови колгоспу, а діда Федора бджоли не цікавили. У дядька Івана це діло краще виходило, той тримав пасіку вуликів на десять, а то й більше.

Та й не тільки в бджолах брат був удатнішим від батька, щодо інших селянських робіт теж, хоч батько й орав, і косив, молотив, трохи знався на теслярстві, щоправда, більше теоретично, - чи то практики достатньої не мав, а чи тому і не було практики, що руки його до теслярства, як і до інших господарських справ не дуже лежали. Йому б, напевне, краще було довчитись до якоїсь розумової діяльності, але умови для того не склалися, і прожив життя, займаючись не зовсім своїми справами.

Так от про бджоли. Якось улітку почав виходити рій. Батько був на роботі, але ми з дідом Федором вчасно це засікли, приготували, що було, щоб його зняти в решето, коли сяде, - саме решето, і ту штукенцію, що пшикає кізячним димом, і пішли слідом за роєм. Він летів уздовж вулиці й за канавою, біля якої колись займищанам вдалося спинити жахливу пожежу, почав кружляти біля береста під Оврамовим парканом. Осідав усе нижче й нижче, до самої землі, на досаду нам з дідом, бо брати з землі рій незручно, найкраще струшувати в решето з гілляки. Та знімати його нам і не довелося, чим довше кружляли бджоли, тим їх ставало менше, аж поки всі сховалися в дуплі береста, вхід до якого був при самому корінні: знайшли собі домівку зарані.

Кілька років прожили бджоли в тому дуплі, не пропадали, далі, може, й з цікавості, берест зрізали, - кажуть, що був мед, але дерево було не наше, я того точно не знаю.

Розповідь ця до того, що батько, живучи в діда Федора у приймах, зібрався будувати власну хату, і рій підказав місце, де її ставити, - за повір’ям, те місце, де поселилися бджоли, мало бути щасливим.

Восени 1957 року мене призвали в армію, а в січні 1960-го я вже гостював у батьків у їхній новій хаті. Вся праця, всі муки, невдачі, але й радості, пов’язані з її будівництвом, мене обминули, й було якось совісно повертатися з армії в батькову нову хату, до якої рук не доклав.

Біля неї батько теж посадив яблуні, кілька груш, сливи, малину, смородину, яблуні й груші виросли, але були якісь хворобливі, все решта буяло. Під вікном виросла липа, берези, ближче до канави навіть каштан прийнявся і виріс, а під Оврамовим хлівом, де тепло й затишно, мати посадила кісточки абрикос, теж виросли. Звів батько й цегляний погріб, невеликий, - анонімок ніхто вже не писав. Поставив колодязь з бетонних кілець, вода була близько і рудувата на колір, - для пиття не годилася, тільки для поливання.

Прожили мої батьки в тій хаті сорок років, батько в 1979 помер, а мати через чотири роки після нього.


ЛЮБОВНІ АРАБЕСКИ


Ще в дитинстві я чув від матері про одного займищанського дід, який любовно називав свою бабу: „Моя ж ти вовнинка”. Мати говорила з легенькою іронією, імітуючи тон і голос того діда (я його вже не бачив і не знав), і мене, малого, цей образ, „вовнинка”, тобто горсточки вовни, не вразив, порівняння баби з жменькою вовни видавалося надто заземленим, „сільським”, я тільки запам’ятав, та чим більше років намотував на своє веретено життя, тим поетичнішим починало видаватися дідове порівняння, яке, можливо, цей незнаний дід вперше сказав своїй майбутній бабі в зовсім молоді роки і проніс його до глибокої старості, і, думалося все з більшою переконаністю, була то подружня пара, попри всі житейські злигодні та незгоди, щаслива вірною любов’ю. Чому б ні?


Інший приклад, його подав Георгій Лепнюк у своїй книжці „Джерела пам’яті”, в розповіді, яку він назвав „Якось вночі...” Розповідь, наскільки я розумію, не вигадана. Її герой - Василь Трохимович Єфименко, внук діда Гната, ровесник мого дядька по матері Олексія Павленка, Василь і Олексій дружили в довоєнні роки, що, напевне ж, давало Василеві підстави усадити мене, ще зовсім малого, на плечі й так іти з Олексієм на свої парубоцькі розваги. Дуже можливо, що в тій його прив’язаності до мене була своя хитрість, - по сусідству з нами жила одинока тітка Марфа Журбина (Павленко), яка взяла ростити дівчину-сироту Марію, напевне ж, свою родичку. Коли Василь Трохимович прийшов з війни, а Марія повернулася з Німеччини, вони одружилися.

Ще скажу, що це той Василь Трохимович, який змінив мого батька на посаді голови займищанського колгоспу і на багато років запрягся у головування, а після об’єднання нашого колгоспу з Великощимельським його залишили бригадиром у Займищі. Тобто Г. Лепнюк не перебільшує, що „все життя була для нього на першому плані робота, робота, робота. Всі смутки і радості були пов’язані з нею.”

...І от якось уночі... Наснився Василю Трохимовичу дивний сон. Не буду його переказувати, але породив цей сон у його душі відчуття, що залишився він раптом на землі зовсім-зовсім один, і про що ж йому в цьому стані подумалося? Цитую розповідь Г. Лепнюка:

„Василь сів на ліжку, нетерпляче штовхнув дружину:

- Маріє, чуєш? Прокинься, запитати хочу.

- Що це з тобою? – здивувалася та. - У тебе коли-небудь любов була? До мене, чи до когось іншого – не має значення. - Ти що, випив? – ніяк не могла отямитись Марія. - Ти любила мене чи так, за звичкою вийшла? - - Чого це ти раптом? – дружина все ще не могла прийти в себе. - Та хочеться мені одну штуку зрозуміти (...) Щось у душі у мене зворушилося. - Любила, звичайно, - впевнено сказала Марія. – Якби не любила, заміж би не пішла. За мною он Миша Литвиненко як ударяв. - Добре, - сказав Василь. – Спи.” Ось така нічна розмова. Невдовзі Василь Трохимович захворів і по дорозі до обласної лікарні помер. Я був у Займищі, коли його ховали, ходив з О. Крумкачем на кладовище. Марія дуже запрошувала всіх після кладовища до себе, пом’янути небіжчика, але О. Крумкач не пішов, і я залишився з Крумкачем. І ось прочитав Г. Лепнюка і раптом подумав, що, можливо, саме тоді, на похоронах, Марія й розповіла про цей нічний епізод.


Я переповідав спогади Г. Лепнюка про Солоху Стефанівну, допускаю, що в тих спогадах не обійшлося без певного перебору, - надто багато нагромадилося всякого навколо неї, хоч постать, безперечно, неординарна. Завезли в Займище з групою кріпаків, невідомо звідки. Потім той жахливий обмін на собаку, подорож з новим паном у Петербург, розкріпачення і повернення – не туди, де народилася і виросла, що було б природно, а в Займище, де залишився її кривдник. Зґвалтування тим же кривдником, заміжжя, життя з нелюбом, на 27 років старшим, що встиг відбути 25 років солдатчини. Здатності ворожки і знахарки і т. д. Все це – не вигадки Георгія, так йому розповідали, і все ж – чи нема за цим неусвідомленого чи й усвідомленого якось намагання узагальнити в цій яскравій і сильній особистості жіночу долю далеких уже від нас часів?

Я це до того веду, що якби мені довелося колись використати цю біографічну канву у художньому творі, я неодмінно вигадав би для Солохи якусь романтичну, зухвалу любовну історію. Тоді б усі інші штрихи й деталі її життя, характеру поєдналися в щось цілісне.

Втім, збережені в селі перекази чогось подібного не доносять, а домислювати щось у цих записках я не збираюся, бо й нема такої потреби.


Я вже звертав увагу: коли Михайло Шубін полюбив дружину Івана Єфименка Мотрю й сховав її в Нових Млинах, чи діяв він тоді супроти її волі, а чи вона теж хотіла поєднатися з ним?

Сам Філот Рибальченко, від якого я колись почув про Шубінову любов, був другим чоловіком Милодори, однієї з дочок завезеної в Займище грекині-сирітки, - хіба не з любові? Не повірю. Мені й зараз перед очима його давня розповідь про Михайла Шубіна, - він аж світився, коли розповідав. Тобто для цього чоловіка – Філота Рибальченка – любов була важливим і невід’ємним атрибутом людського життя. Згадаймо і те, що Філот Романович Рибальченко був одним з онуків того ростовського кучера, який заїхав у Займище й закохався в дівчину Дорошенківну, та так, що вже й прикипів тут. (До речі, недавно мені стала відома інша версія появи в Займищі першого Рибальченка: згідно з нею, був він не з Ростова, а з повітового містечка Городні, що за 25 верстов від Займища, працював кучером у якогось повітового чиновника, якого службові справи привели в Займище. Тут Рибальченко справді з першого погляду закохався в сільську красуню, упросив чиновника, щоб відпустив його зі служби, одружився з нею і став займищанцем... Не знаю, яка з двох версій відповідає дійсності, але обидві вони підтверджують, що красуня така в Займищі була, і що приїжджий молодець таки закохався в неї, і я залишаю обидва варіанти його походження, ростовський і городнянський.)


Персонажі наступної розповіді – теж визнана займищанська красуня, пізніших часів, Орина Зайцева, тобто дочка Івана Дмитровича Павленка, по-вуличному Зайця, й, напевне, внучка отого Дмитра Павленка, якого вода затягнула під млинове колесо і він загинув у 1897 році, та Дмитро Єременко, син одного з найбагатших у селі хазяїв Архипа. Обоє вони – Орина й Дмитро – народження 1905 року, тобто юність, час закохуватись, та й одружуватись їм випав на роки непу та післянепівського безчасся перед колективізацією. Про соціальний статус батька Орини тих часів я не знаю нічого, в числі комнезамівців він не згадувався, пізніше був радянським активістом, Г. Лепнюк презентував його в своїй книжці як голову райвиконкому. Я пам’ятаю Івана Павленка (Зайця до кінця його днів) уже по-старечому зігнутим, але завжди поголеним, на відміну від своїх бородатих чи бодай вусатих ровесників.

Орина молодих років є у мене на груповому фото, займищанського драмгуртка, сидить у центрі фото, а з боків у неї Марія Дорошенко (згодом Шубіна) та Дуня Калениківна (дівочого прізвища не знаю, в заміжжі Ушата) – знамениті співачки. Є на тому фото і батько Орини, в гімнастерці військового чи напіввійськового крою – ознаки приналежності до клану начальства, і є Василь Гнатович Єфименко, - для чого вказую його, стане зрозумілим згодом. Дмитра Єременка, схоже, нема, - його я упізнав би. Дмитро був невеличкого зросту, риси обличчя настільки виразні, що час їх не міг змінити до невпізнання.

Дмитро явно не був красень, але дуже енергійний, рухливий, балакучий, - забалакає хоч кого, та ще при цьому напрочуд щирий, душа навстіж. Якщо шукати порівнянь, то в чомусь він мені видається подібним до Володимира Висоцького. Така ж сильна і внутрішньо приваблива особистість, якщо сказати коротко.

В Займищі, як, напевне ж, і скрізь, споконвіку в красивих дівчат закохувалися багато хлопців, билися за них, „брали” чимось іншим, кому вдавалося, - так, напевне ж, було і тоді, коли розцвіла краса Орини Зайцевої. Я маю певне уявлення про займищанські вечорниці, - основне, сказати б, „ристалище”, де парубки змагалися за серця красунь. Діяв у селі драмгурток, співали дівчата в „півчі”, тобто церковному хорі, де теж з’являлася на людські очі Орина. Не знаю, хто належав до найпалкіших чи, може, й найзапекліших Дмитрових суперників, але переможцем став він і повів Орину до вінця. Не знаю також, чи він повів її від вінця у батькову хату, чи Архип, маючи ще синів, одразу відділив старшого у власну хату, як не знаю, чи йшла Орина за нього своєю волею, чи з домашнього примусу, а може, і без батьківського благословення, наперекір батькам, - одне тільки відомо, що шлюб цей виявився нетривалим. Не маю жодних фактів, що пролили б якесь світло на причини розриву. Дмитро після розлучення виїхав геть із села. Нібито вчився десь на авіатора, але хтось із займищан „дістав” його там – повідомив у льотну школу про куркульське походження Єременка, і його відчислили. Став Дмитро Архипович шофером, всю війну проїздив за кермом, одружився з кубанською козачкою на ім’я Марія після війни опинився в Чернігові.

Орина вийшла заміж вдруге, мала троє дітей – Рибальченків: Марію, Миколу і Галю. Остання її дочка – Єфименко Феня Василівна, дочка одного з чотирьох синів діда Гната, загиблих на війні, - Василя, згаданого мною двома абзацами вище. Розведена з Дмитром Єременком і після того двічі овдовіла, Орина у найтяжчі післявоєнні роки одна ростила і доводила до пуття чотирьох дітей. Батько й останній свекор, напевне ж, допомагали їй, чим могли, але могли і вони небагато, бо були вже старі, та й всі тоді бідували. Орину тих часів я вже пам’ятаю, тяжке життя не могло не позначитися на її колишній красі, видавалася вона старшою за свої сорок – сорок п’ять років. Її хата стояла над річкою крайня, Снов щороку підмивала город, Орина пів хати змушена була продати – ту частину, що виходила на Снов.

У ті тяжкі її роки завітав у село Дмитро Архипович. Він гостював не один день, бував і в моїх батьків, тому про це перебування трохи відомо й мені. Жив він тоді у Чернігові, там мав сестру, замужем за Сергієм Євменовичем Маслюком, то було де спинитися на перших порах, потім збудував власну хату – високо над яром, по дну якого в’ється кривуляста вуличка. Він шоферував на маленькому допотопному автобусику і вибрав кілька днів, щоб провідати займищанську рідню, - батько мій теж доводився йому, здається, троюрідним братом. Але не тільки рідню. Хотів він побачити й Орину. І його до неї провели, в ту хату над Снов’ю, назвали уповноваженим з району, якого начебто цікавило, як займищани сплачують податки. Орина розгубилася, кинулась показувати квитанції, в чомусь виправдуватись, - повірила, не впізнала свого першого чоловіка, наче й не було у неї ніколи Миті Єременка... Що ж, минуло чи не чверть століття, як він виїхав із села. І тоді Дмитро сказав їй щось таке, „їхнє”, що не залишило Орині жодних сумнівів, хто оце перед нею. Жінка ще більше розгубилася і густо почервоніла. Я, звичайно, при цьому не був, тільки слухав розмови дорослих, домислювати нічого не буду. Це було прощання Дмитра Єременка з своєю першою любов’ю. А от чи був Дмитро теж її любов’ю, які почуття викликала ця післявоєнна зустріч у її душі – про це знала тільки Орина.


Наймолодша дочка Орини Феня вдалася більше в свого батька, але щось, видно, перейшло і від материної вроди – чорнява, чорноока, смугляве обличчя з ніжними рум’янцями, коли підійшла пора дівувати, у неї позакохувалися багато моїх ровесників. Один з перших, років у 14 – 15 , безмежно полюбив Феню і я. Та тільки про це не будемо, тепер Феня живе у Мені, її дорослий син, лікар за фахом, пише вірші й прозу, був переможцем літературного конкурсу „Смолоскип” в жанрі оповідання.

Я згадав про неї, щоб не виходити з означеного кола людей – далі розповідь буде про ще одного внука Гната Лукича Єфименка. Це молодший брат Василя Трохимовича, про якого вже мовилося, - Федір Єфименко.

У Трохима, найстаршого з Гнатовичів, було три сини. Дмитро – глухонімий, людина, наскільки я розумію, дивовижної чистоти і порядності, закрита його вродженою хворобою від негативів, так скажемо, цивілізації, але про нього мови не буде. З двох молодших синів Василь взяв батькову зовнішність, а Федір буйну, неприборкану вдачу. В часи війни велику групу займищанських дівчат і трохи хлопців – скільки було – погнали в Німецьку неволю. Федір до того набору не потрапив, - напевне, ще не вийшли роки, але серед дівчат була Федорова любов, і хлопець, щоб не залишити її одну, бути біля неї, кинувся теж до ешелону. Щоправда, нічим допомогти їй не зміг, - хлопців і дівчат німці везли у різних вагонах і розігнали в різні місця, але порив його був щирий і вартий захоплення. Не знаю імені тієї дівчини, чия вона була і чи повернулася з Німеччини. Федір повернувся, хоч і не одразу, - напевне, там, у Німеччині, ще й в армію призвали, - нашу, Червону, таке траплялося.

І от з’явився він у селі. В моїй пам’яті це пов’язано з проведенням у Займище радіо, річкою у баржі нам привезли стовпи для радіолінії, Федір був одним з тих, хто вивантажував їх на берег, - була ще дуже рання весна, але Федір роздягнувся до майки, вигравав мускулами, на лице, за моїм розумінням, був теж дуже вродливий. Це було ще до того, як я закохався в його двоюрідну сестру Феню Єфименко, й вона була чорнява, а Федір темно русий, все ж схожість у чомусь була, й досить сильна, тільки я це помітив уже згодом.

Наступною любов’ю Федора стала Ліда Несторівна Павленко. Молоденька Ліда Павленко є на груповому фото 1949 року хутірської молодіжної ланки, її, здається, займищанські парубки особливо не виділяли, принаймні до писаних красунь не відносили, але чимось приваблювала, - невеличка на зріст, ладна статурою, та й гарненька таки на обличчя, у нас є таке слово – „хупавенька”, ото якраз для неї. Ще коли ми жили в першій батьковій хаті, Ліду пробували засватати „тешенці”, слухачі Щорської технічної школи, Нестор жив неподалік від нас, і я ходив дивитися на те сватання. Треба гадати, що Федора Єфименка тоді ще в селі не було. Ліду любив Михайло Литвиненко (після того, як Марія вийшла заміж за Василя Трохимовича, - згадаймо, що Михайло спершу за Марією „ударяв”). Михайло хотів зірвати сватання, й це зібрало біля Несторової хати багато людей. Цей Михайло був хлопцем, за моїм знову ж таки розумінням, просто сліпучої вроди, Федора я на той час ще не бачив, але першість без вагань віддав би Михайлові, - смаглявий, чуб кольору воронячого крила, голубуваті білки очей, стрункий і спритний, легкий у ході. Ліву руку йому відірвало снарядом, тут, у селі, він не воював, зате права рука була могутньої сили. Каліцтво його я, звичайно ж, не вважав поміхою у сердечних справах. Михайло працював у колгоспі конюхом, однією рукою легко запрягав у віз гнідого жеребця Каштана, їздив на ньому і верхи, викликаючи у хлопчаків мого віку захоплення і заздрість... Не пам’ятаю, чим закінчилося сватання, можливо, мати загнала додому раніше, ніж вийшли з Несторової хати свати, але весілля не було, Ліда за „тешенця” не вийшла, з невідомих причин, але мені – на втіху. Михайло, треба гадати, не простив Ліді того легковажного сватання, одружився з іншою, хутірською, дівчиною, тут я вже нічого зрозуміти не міг, але мусив сприймати все, як було.