Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Федір Єфименко з’явився в селі вже після цього всього, ніщо йому не заважало полюбити Ліду й одружитися з нею. Проте життя їхнє не було щасливим, Федір не тільки дуже любив Ліду, але й несамовито її ревнував, чи давала Ліда підстави для тих ревнощів, чи то вже така натура та бурхлива Федорова уява, я не знаю, - їхнє подружнє життя може бути прикладом того, що велика і щира любов, навіть поєднана шлюбом, не завжди ще стає вінцем людського щастя й гармонії.

Федір Трохимович доживав віку з іншою жінкою, в Щорсі, зовні начебто й благополучно, а що було у нього на душі – кому про те знати і чи треба комусь знати.

Ліда залишилася в Займищі. Десь в області на якійсь будові трагічно загинув її з Федором син, і будівельна організація збудувала на місці старої вже колись Трохимової хати цегляний будинок, у ньому і жила.

Старший брат Федора завершив свій земний шлях у непростих роздумах про любов, Федір пізнав, що воно таке, ця любов, - і хто з них був щасливіший? Хто може сказати... До когось вона приходить, любов, до когось, може, й ні, - чому так буває і від кого то залежить, як на це впливають конкретні обставини життя, багатство, бідність, улюблена чи з необхідності робота, - напевне, якось впливає і це, але мені так здається, що це насамперед властивість душі і її, якщо хочете, дзеркало. І в кожної людини це своє, неповторне.

Моєму дідові Федору було двадцять три роки, коли його забрали на російсько-японську війну. Вдома залишилася дружина Уляна з донькою Ольгою, якій виповнилося рік. Вдруге воювати за „царя і отєчество” йому довелося через десять років. Дітей уже було більше. Уляна залишилася з ними без чоловіка, взяла в оренду у поміщиці Кукловської панський сад і мала з того саду щось на прожиток сім’ї. Це була висока, гордовитої постави, красива і вольова жінка, хоча не знаю, тримала вона Федора Яковича під п’ятою, чи він все-таки був господарем у домі. Бабу Уляну я пам’ятаю тяжко хворою: лежала на лежанці розпухла, як гора, та ще й мову у неї відняло, часом виказувала на кивах якісь свої претензії до діда, він розумів, але не сперечався, а йшов геть. Чув я також, що одного разу дід свою хвору дружину побив.

Померла баба Уляна в 1947 році.

Дід Федір багато років товаришував з Романом Харитоновичем Ушатим, що жив зовсім близько. Вони й овдовіли в один рік. Дід Роман – теж учасник першої світової, повернувся з дерев’янкою замість ноги.

Ту дружбу дідів і я вже спостерігав. У теплі місяці року вони щонеділі та на релігійні свята грали в шашки. Мій дід перший виходив з хати, розкладав на лавочці картонну дошку з клітинками, розставляв шашки і чекав. Дід Роман підходив, накульгуючи, і церемонно вітався:

- Вич, вич, перевич, Федір Якович! - Вич, вич, перевич, Роман Харитонович, - з такою ж шанобливістю озивався і мій дід.

Запровадив таку форму вітання, я думаю, дід Роман, - балакучіший, емоційніший і не без лукавинки, дід Федір був стриманіший і більш простодушний. Під час гри дід Роман полюбляв мугикати собі під ніс якусь подобу пісні чи мелодії. Грали спокійно, без сварок і без шулерства. Так тривало до осені 1957 року, в яку мене призвали на військову службу, і після того я вже їх за грою не бачив.

Дід Роман якось розповів мені, що вони кілька разів билися об заклад, що кинуть палити, дід Федір міг після того двадцять років обходитись без куріння, а він, дід Роман, так не міг, палив і далі.

Коли в діда Федора з’явилася „ухажорка”, дід Роман став наспівувати йому пісню:

Ітак она звалась Альона,

Она красавіцей била...

Федір на нього не сердився. А от вдома дочки (старша, Ольга, жила поряд) його за ту пізню любов допікали. Я вже говорив про ситуацію: зять Федора, мій батько, був головою колгоспу, і йому в очі говорили, що він свого „брильянта” (дід ходив у брилі) не залучає до роботи в колгоспі нарівні з іншими старими людьми, а тут ще й дідове залицяння до „Альони”, жінки з лихою репутацією. Батькові самому не з руки було щось говорити тестю, мати ж і тітка Ольга могли це сказати.

А село є село. Хтось бачив, як дід Федір спіймав у Снові рибу на „дорожку” (блесну) і відніс до Олени (в селі її звали „Льоля”), - нікому вдома не шкода, хай несе, але ж розмови по селу... Льоля жила над річкою, купила пів хати в Орини Зайцевої, - ту частину, що виходила на річку. Перед тим, як купити хату, Льоля відсиділа в тюрмі за співучасть в убивстві голови сільради. В убивстві звинуватили її сина, колишнього поліцая, але його не змогли затримати, а Льоля перед пострілом викликала його з дому, створила ситуацію. Льоліч (тобто її син) в роки війни, ставши поліцаєм, поводився з займищанами дуже жорстоко, навіть цинічно: побілили жінки хати перед Паскою – він примусив закидати стіни грязюкою, „для маскування”. Навіть рідну сестру (у Льолі була також дочка Таня) не порятував від Німеччини. Отже і Льолю в селі не любили й побоювалися. Оце така була дідова любов.

Та й цікавість молодиць у селі розбирала, хтось навіть пішов підглядати увечері крізь вікно, що ж вони там роблять, коли зійдуться, але зазнав розчарування: Льоля і Таня щось дідові розповідали, він уважно слухав, а по закінченні розповіді перепитав: „Га?” Ото і все, що піддивилися.

Коли я закохався в дочку Орини Феню, то заговорили, що дід з онуком учащають в одну й ту ж хату. Я Феню додому не проводив, але закоханість мою в селі бачили, от і вигадали. До діда це якимсь чином дійшло, і він мене підбадьорював: „А ти скажи, що ходимо вдвох, і що?”

Хто зрозумів діда Федора і щиро йому співчував, це наймолодший внук Микола Олексійович Павленко. Коли вже діда не було, Микола згадав про ту дідову любов і переповів мені, як дід сам те пояснював: „Я ж, - каже, - сиджу між людьми і не чую, про що вони гомонять. А вона ж мені розкаже все, як соловейчик проспіває. І я теж знаю про все.” Мене теж розчулило в Миколиній розповіді оте дідове „як соловейчик проспіває”. Які ми, справді, буваємо глухі до інших людей, навіть близьких нам, - вміємо чути і розуміти тільки себе.

Хоча в якихось речах ми з дідом Федором і мали порозуміння. Дуже боляче було мені бачити, як дід тужив за загиблими синами. Він одержував за них гроші від держави – двадцять з чимось карбованців за двох, це ще до хрущовської реформи. Той гачок, понад двадцять, він віддавав листоноші, а що залишалося, те клав перед собою на столі і довго плакав. Мовчки. Я в такі хвилини старався одразу ж зникнути з очей: хай дід побуде один.

Скажу ще трохи про свого діда Федора. Був він чоловіком непростої вдачі. Я вже згадував, що в колгосп на роботу він не вийшов жодного дня з принципу. Був завжди богомольним, читав молитву перед образами, встаючи зранку, після їди і коли лягав спати. Не пам’ятаю випадку, щоб він від цього правила відступився. Але був свідком однієї ситуації, коли дід згадав Бога ненормативними словами. Сталося це влітку, в час жнив’яної спеки. Ми з ним привезли з дальнього городу снопи, поставили віз біля воріт і брали снопи на вила, складали в клуні. Раптом не випряжений віл, якого припекли оводні, потягнув воза, ногу дідові зачепило колесом і притисло до жердок, сторчма наставлених біля воріт, притисло так, що й зламати ногу могло, і дід видав голосне „богамать”. Це було настільки несподівано, що мене шокувало. Що ситуація вкрай небезпечна, я розумів, але таке дідове реагування...

Помер дід Федір у 1969 році, я тоді був у Чехословаччині, не тільки поїхати на похорон не міг, але й звістку про смерть отримав з великим запізненням.

Поховали його недалеко від баби Уляни, але не поряд, хоча місце біля бабиної могили було.

...Ще маленький відступ, вибудуваний моєю, можливо, дурною фантазією, але дід Федір має до тієї фантазії певну причетність. Підкреслюю – можливо. Мої перші еротичні сни були чомусь пов’язані з китайськими дівчатами. Тоді ще не було засилля китайських фільмів, я й дівчат тих ще не бачив „наживо”, у Щорсі на базарі торгував один китаєць, Шура, але я дуже сумніваюся, щоб цей старенький китаєць міг навіяти мені бодай приблизне уявлення про своїх далеких одноплемінниць, а тут бачу їх, немов живих, реальних, та ще й у сороміцьких ситуаціях, про які уява моя відала стільки ж, як і про китайських дівчат. Може, то й гріх перед дідом, але пояснення тут мені бачилося таке: а може, дід Федір, коли перебував у Маньчжурії, в Харбіні, мав якісь амурні справи з місцевими жительками, й мені то генами передалося від нього...

Коли я розповів про свої отроцькі сни Миколі Павленку вже далеко не в юному віці і про своє припущення щодо діда Федора і його гени у мені, Микола був настільки вражений і такими снами, і моїми спробами їх пояснити, що не міг нічого сказати ні на підтвердження моїх ідіотських припущень, ні на заперечення.

Діло давнє, я б уже й забутися встиг, коли ж довелося про це згадати з досить несподіваної причини.

В 1991 році, на початку осені, в Одесі відбувся помпезний захід для національних меншин, що живуть в Україні. Обласне ТУМ (Товариство української мови, нині Мовчанова „Просвіта”) з якихось міркувань делегувало туди і двох українців: колишнього учителя, репресованого в радянські часи, Василя Гука і мене. Чому кажу про помпезність – бо проходив той форум у приміщенні оперного театру, і приїхали на нього кілька кандидатів у Президенти України: Гриньов, Чорновіл, Лук’яненко. Були там Павличко з Драчем, які, почувши нашу розмову з п. Василем, зі сміхом поцікавилися: „А яку меншину тут представляєте ви?” Але це до слова. Ми мали свій автобус, який стояв в районі Аркадії, забризканий і запилюжений, а номери івано-франківські, і хтось з в’їдливих одеситів написав пальцем на борту пораду помити його. Але так ми й поверталися в Івано-Франківськ немиті і з тим написом.

В делегації були представники польського, єврейського, німецького і російського товариств, ну, і нас двоє, українців. Їхали, пам’ятаю, через Молдову, і двоє росіян, які сиділи позаду нас з Василем Гуком, повели розмову про те, чому Курили повинні належати Росії. Виявляється, в одного з співрозмовників рідного дядька в 1945 році було поранено на одному з Курильських островів, там пролилася його кров. То як же тепер Росія може віддати ті острови Японії? Ми з п. Василем тільки переглядалися, слухаючи цей „залізний” аргумент. Потім росіяни замовкли, ми з п. Гуком так і не коментували почутого, але думки якісь продовжували ворушитися, напевне, в обох. За вікнами пролітали передосінні молдавські пейзажі, ми поверталися в Івано-Франківськ, де обидва ті хлопці жили й, здається, не збиралися звідти „рвати кігті” на рідні російські простори, і ті їхні турботи про Курили... Тоді й підкинула мені пам’ять далекі мої отроцькі сни і догадки про можливу причетність до них мого дід Федора. Гаразд, думав я собі, твій дядько пролив кров на Курилах. А мої земляки – дід же не один там воював, було їх, українців, на тій японській війні та було, і якщо дід мій, допустимо, був чемний, набожний або просто непроворний до дівчат, не мав близьких стосунків з харбінськими чи іншими красунями у тих краях, то могли інші, могли після себе і діток там назалишати, - от живу я, нічого не знаю, чи хай не я, внук якогось іншого українського таки захисника царя і отєчество від японців у 1904 – 1905 роках, а в Маньчжурії у нього є дядьки або тітки по дідові, у них свої діти і внуки, - рідня! – чи можна це вважати підставою для приєднання до України Маньчжурії? Саме Маньчжурії до України, не навпаки, бо не маньчжурці до нас прийшли, наших дідів занесли туди високі патріотичні помисли...

Я свідомо відійшов від теми, надто вже промовистий відволік мене парадокс. Як було обминути?

Останній фрагмент буде про дружину Івана Смоляка, Валентину Федосівну, в дівоцтві Белік, дочку вбитого в двадцяті голови займищанського комнезаму, мою дядину. Сьогодні це слово і в моєму селі рідко можна почути, і не всі словники його фіксують, а в роки мого дитинства воно вживалося, як і сестриниця, тобто сестрина дочка.

Пам’ятаю, баба Хівря якось показала нам, внукам, горбатеньку жіночку, Маню, яка працювала в колгоспній конторі обліковцем, і розповіла, що ця Маня мала стати її невісткою, дружиною сина Івана, але її каліцтво стало на перешкоді тому. Можна було б давно забути про цю розповідь, бабину мрію, яка не здійснилася, а мені чомусь запам’яталося.

Стала їй невісткою, а Іванові дружиною Валя Федоса Беліка. Чи знав Іван про колишні плани своєї матері, як він сам до того ставився, як полюбилися з Валею – я про те нічого не знаю. І як баба Хівря поставилася до його вибору, прийняла невістку привітно чи не дуже – мені теж не відомо. Баба була з примхами. Народила їй Валя цілу купру онуків, та все хлопців, лише одну дівчину, але й після неї ще був хлопець. Баба Хівря того вже й не знала.

Ми, тобто Олексій Смоляк з сім’єю, жили спочатку по сусідству чи, як дядько Іван казав, „на грудях” у нього, потім перебралися на іншу вулицю, стосунки, які годилося підтримувати братам, підтримували, дядько Іван, поки здоров’я дозволяло, колов батькові кабанчиків, бо батько цього ремесла так і не навчився, ми, діти, теж не ворогували, я і сестра з старшими дядьковими дітьми водилися, як і належить двоюрідним, хоча, може, близько справами та турботами одні одних і не переймалися, дядина була до нас, племінників, привітна і добра, гріх про неї погане слово сказати, і це сприймалося як належне, а що в неї з своїми шістьма власних турбот вистачало, так це теж зрозуміло.

Дітей вони поставили на ноги, хоча здоров’я дядька Івана, після його тяжкого поранення на війні, все більше підупадало. В останній раз я розмовляв з ним, маючи вже близько півсотні років за власними плечами, тоді мені особливо впало в очі, що дядько Іван має філософський склад розуму, цим відрізняється від мого батька, більш безпосереднього, а ще з тієї зустрічі запам’яталося, як дядина, Валентина Федосівна, схоплювала кожну його думку. Кілька разів навіть зауважила, що йому, з його головою і з його розмислом отам би сидіти, в верхах, а не отут, з нами...

Філософські схильності дядька Івана не заважали йому часом розлютуватися, спалахнути, мов порох, аж засичати, а то і матюкнутися крізь те сичання, - не знаю, як переносила ті його спалахи люті Валентина Федосівна, а вони ж бували спрямованими і безпосередньо на неї, - її пам’ятаю завжди врівноваженою, лагідною, поступливою. Думаю, дядько Іван все ж розумів, як то нелегко їй, невеличкій зростом, невеликих фізичних сил, малося у житті з чималеньким сімейством, з ним, напівінвалідом, з його неврівноваженістю, і цінував її терплячість, її відданість і сім’ї, і йому.

Та це я говорю в загальних рисах. Повніше, наглядніше та й глибше душа цієї жінки відкрилася мені після смерті її чоловіка, а мого дядька Івана. Я бачив її після того кілька разів у свої нечасті, не щорічні приїзди в село. І кожного разу вона мені розповідала про дядька Івана, що приходив до неї щоночі у снах, ті сни замінили їй реальне життя, вони кожного разу були різні, не повторювалися, і вона їх пам’ятала до найдрібніших подробиць, в усіх деталях переповідала кожне сказане ним слово, кожний жест, кожний найменший порух. Так було всі роки після його відходу. Нелегко було з нею синові Івану і ще, може, важче невістці, теж Валі, з якими вона доживала віку, за нею вже треба було дивитися, як за малою дитиною, вона могла вже заблудитися, могла вдома заходитися пригощати неіснуючих гостей, щоб пом’янути його, свого чоловіка, і разом з тим оця любов, оця відданість йому зворушувала, про таке, мабуть, варто складати пісні, і я не можу не віддати належне оцій воістину лебединій любові і відданості.

ЗАЙМИЩАНСЬКІ ЗАБАВИ

Якось не знайшлося у мене підходящого місця в цих записках, куди приткнути оці спостереження про забави моїх односельчан, в часі вони не виходять за межі ХХ століття, то й залишилися на самий кінець.

Почну з того, що в далекому дитинстві мені ще довелося побачити, як у Займищі дівчата водили танок. Діялося те на Благовіщення, в день прильоту буслів. Не випадкове, напевне ж, співпадіння. Переказати те дійство мені зараз важко, я колись пробував те зробити , і спроба моя є в книжці „Ноша”, але в тій спробі немало домішано з книжок, може, для того випадку воно і годилося, але сьогодні мені важко відділити книжне і просто нафантазоване, намір же мій – якщо відтворювати, то лише те, що було насправді, не фантазувати і не домислювати.

Отже пам’ятаю лише окремі деталі: що вели дівчата танок, взявшись за руки, колом, по хутірській вулиці, на якій я тоді жив, від річки і до лісу, де вулиця закінчується. Дівчата співали, але що саме – вже не пригадати. Звичайно ж, то була зустріч весни, весни як пори року, пори пробудження природи після зими, але й весни як пори кохання. І було це в один з перших повоєнних років, бо вели танок дівчата, які повернулися з німецької неволі.

Ми, діти, й собі гралися в танок, але то була інша, дитяча гра: ми бралися за руки і бігли по колу, примовляючи: „Чий батько моркву крав”, і таку розганяли швидкість, щоб хтось відірвався від кола, - отой і мав бути сином крадія моркви... Якщо й не пародія на дорослий танок, то якийсь жартівливий дитячий варіант обряду.

На Благовіщення снігу, як правило, вже не було, то в цей же час хлопці – дорослі собі, дітлахи собі – грали в м’яча, - по-українськи „гилки”, але по-нашому, то навіть коротше: „у м’яч”. То була гра командна, отже спершу формувалися дві команди. До того, хто організовував гру, підходили по двоє учасників, попередньо змовившись, як хто називається, наприклад „дуба чи берези?”, чи ще там якось, але дуба й березу чомусь особливо полюбляли. Організатор вибирав собі дуба чи березу, не знаючи, хто за тим словом ховається, і так вдавалося створити команди приблизно однакові за силою, й одна з них ставала забивати м’яч, інша – „пасти” його в полі. Ті, що в полі, виборювали собі право „забивати”. Грали всю весну, дорослі, іноді й одружені – в неділі, малеча – в будь-який день, часом і замість уроків. Були віртуози, одні – забити м’яч дуже далеко, інші – спіймати його в полі у шапку або і в руки, треті – вцілити ним у гравця, коли він біжить „до баби”. Був випадок, коли м’яч запустив хтось аж у бусляче гніздо на сосні біля церкви, і його не знайшли, хоч і лазили на сосну, тільки розтривожили горобців, які гніздилися біля буслів.

На свято Григорія (правдивіше, мабуть, на Георгія, але в Займищі казали „на Григорія”, а старші жінки – „на Ригорія”) був обряд качатися в житі, хоча за моєї пам’яті того вже ніхто не робив. На Григорія прилітали солов’ї.

До Паски молодь села споруджувала собі орелю (гойдалку), як правило, на узліссі, за хатою Савостія Литвиненка. Кілька разів ставили орелю й біля Снові – на пастівнику або на купальні, і тоді вона стояла до Петрового дня, коли в Займищі храм. Одного разу котрийсь із храмовників, занадто розгойдавшись, упав, то його відливали водою з Снові, яку носили в кашкетах. На узліссі, біля Савостія, подібних сумних випадків я не пам’ятаю.

Ще на Паску був звичай грати „навбитки” – бити яйце об яйце, і чиє виявиться міцнішим, не розіб’ється, до того переходить і розбите яйце. Дід Савостій виносив на вулицю повну корзину крашанок, він був мастак вибирати „кріпаки” на стук об зуби, і бої закінчувалися найчастіше на його користь.

Були розваги, і не пов’язані з святковими та календарними обрядами. Знаю зі спогадів старих людей, що любили у Займищі парубки, та й жонаті чоловіки, які почувалися при силі, позмагатися в боротьбі. Одним з уславлених борців був колись Митрофан Минович Комісаренко. Мав хватку до цього діла і його син Іван. Були, напевне, й інші силачі та умільці в цій справі, бо тут самої сили ще недостатньо, треба й спритності, я ж інших не знаю, тільки Митрофана з його сином, родичів баби Хіврі.

Івана Митрофановича мені бачити не довелось, він загинув у 1943 році й похований в с. Козероги на Гомельщині, Митрофана пам’ятаю, а з внуком його, Івановим сином Михайлом, ріс, спільне з дідом у Михайловій поставі щось було, обидва окоренкуваті, руки й ноги, як у нас кажуть, „колесом”, - трохи розставлені „в стійці”. Самої боротьби, на жаль, бачити не довелося.

Коли стояла гребля на Снові і були млини, хлопці любили з тих млинів стрибати у воду. Найвдатнішим у стрибанні з млинів був Тихін Коротенко. Не знаю, скільки то метрів було над водою, ні інших особливостей того пірнання, які бралися до уваги, бо млинів я уже не застав. Хоча пірнати уміли всі відомі мені покоління займищан. Робили самі собі „пориначки”, змагалися, хто далі вирине, довше протримається під водою, і мали добре розвинені легені.

І все ж подивував мене колись ще один мій двоюрідний дід – Іван Кирилович Смоляк.

Я вже казав, що на день Петра, 12 липня, у Займищі храмове свято. Гарне свято, в чудову літню пору, але й підступне, бо храмових гостей, особливо молодь, дуже манить Снов: покупатися, покататися човном, і не зрідка розваги на воді закінчувалися трагічно, бо на храм приходять люди з різних сіл, не скрізь є річка або хоча б став, немало таких, що не вміють плавати, а ще горілки вип’є, втратить обережність...

Але того дня – це було 12 липня 1952 року – втопився не чужий хтось, а займищанський хлопчик. Про цей випадок досить детально розповів Іван Євсієнко у книжці „Родительский дом”, але він зосередив увагу на тому, що робив Петро Андрійович Ушатий, коли шукали втопленика (це, власне, розповідь про Петра Андрійовича), а я теж у той день ходив на Попову, де сталося нещастя, й запам’ятав інші деталі.

Шукали тіло затонулого хлопчика багато людей, був у нашому селі такий Петро Григорович Гець, хлопець з певними вадами розвитку, то він був на човні, з багром чи довгою палицею, якою обмацував дно ріки, і хтось із людей, яких чималенько товпилося на березі, не знаходячи собі застосування, порадив Петрові, де ще варто помацати дно, і той різко відповів порадникові: „Іди свою тую помацай”. Не знаю вже, яку „тую” він мав на увазі, дружину чи якусь іншу жінку, Петрову відповідь підтримали реготом.

Були на березі переважно жінки та діти, а чоловіки й старші хлопці у воді шукали втопленика, але порадник був таки чоловічої статі, й, можливо, через це була така бурхлива реакція.

Blog

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Содержание