Geum.ru

Великий сенс І логіку я бачу в тому, щоб новий рік починався з весни

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Я йшов додому, як закоханий хлопець. Вечір був морозний, у Марії горбатенької світилося, я відчув якийсь докір совісті. Недобре ми тоді з нею повелися, і тітка досі ображена. Подумав, що треба до неї зайти, перепросити за те, що сталося. І довго не тягнув, на завтра і зайшов.

- Можна до вас, тітко Маріє?

- Проходь, хлопець, як уже зайшов. Сідай. - Мені, тітко Маріє, соромно перед вами за ту нашу сварку, за велосипед. Я хочу попросити у вас за те все пробачення. - Ет, що там згадувати. Покійницю твою, хлопець, я давно простила. - Та я, по правді вам сказати, більше винен, ніж вона. А ви ж тоді прийшли з доброю душею. - Та так... Не будемо згадувати, минуло. І знову на обличчі, у зморщечках колишня доброта. - Як вам зимується, холоди дістають? - Та ще не було холодів, ще попереду. Я подумав, що треба сказати хлопцям із столярного цеху, щоб підкинули машину обрізі на дрова, сьогодні ж. А з тіткою я став радитись про своє. - Ви знаєте мою нинішню ситуацію. І я хочу спитати поради у вас, як людини старшої, яка багато чого бачила у житті, як мені далі бути. В смислі того, щоб жениться. Порадниці мені знаходяться, сестра покійної он хоче, щоб вона... ну, щоб з її допомогою, але я хотів би, щоб я сам це вирішував. Тобто без її порад. А ви – зовсім інше діло. Тітка Марія замислилася. - Знаєш, хлопець, я тобі так скажу. Поради питай сам у себе, на стороні не шукай. Так буде найкраще. От ти мене зараз запитав, і я тобі так скажу. Є у тебе на мислі, її і бери. А тітки діло маленьке. Тітка тобі нарадить, а життя у вас не заладиться. Тітка Марія буде винна. Чи скажу навпаки: цю обмини, пошукай іншої. Ти послухаєшся, а воно у вас буде не того. Будеш шкодувати, що послухався тітки Марії. Так я кажу чи не так? - Та воно схоже на те, що так, - я засміявся . – Тільки з вашої мови виходить, що ви ніби знаєте вже, кого я хочу брати. - А хто ж цього не знає в селі? Тут уже я розреготався від душі. Тітка Марія теж сміялася. Отак я порадився. За дрова тітка Марія дуже дякувала, тягнула в хату на могорич. А сміливості мені розмова з нею піддала. Та й легше стало ходити мимо її хати, зняв із себе тягар вини перед нею. Отож, дочекавшись наступної неділі, я – пляшку під полу і в гості. Відомо куди. Знову ладно посиділи, погомоніли. Але я сказав:

- Це – село. І тут кожний крок мій чи ваш, кожний погляд у всіх на виду. Давайте зійдемось, щоб усе по-закону, по-людськи. До мене чи до вас – вирішуйте ви, але чим довше будуть тягнутися мої залицяння, тим більше це буде породжувати розмови, а вони нам потрібні? ВОНА з цим погодилася, село є село, тут свої особливості, але... - Повір, я ще не знаю, що мені робити, - ВОНА перейшла раптом на „ти” і навіть притулилася до мене. – Я вірю, що це всерйоз і в тебе, і у мене. Але прошу тебе, любий, не поспішаймо. Дай мені з цим обвикнутися. Я довго жила одна.

Зійтися ми вирішили навесні. А поки та весна, ВОНА запропонувала мені поїздку в Чернігів, там у неї була подруга ще з шкільних часів, сходили в театр, посиділи в ресторані, а потім подруга залишила нас удвох, сама поїхала на таксі ночувати до когось із своїх знайомих. Отже ми зійшлися ближче. В постелі вона була досвідченіша від мене і надзвичайно тактовна. Словом, випробували себе і в цій делікатній справі.

І після цього, якщо подивитися на всю ситуацію з сьогодні, було мені застереження. Тоді я так не сприйняв, а даремно. Нібито приснився мені сон. Сон у сні, що само по собі є незвичним. Та ще й приверзлося зовсім неймовірне: ніби ожила моя покійна дружина. Як ожила: заходить у хату, наче й не вмирала ніколи, все як і колись, тільки ж знаю, що її нема, аж холодним потом облився, а вона почувається так, немов нічого й не сталося, все, як було у нас, от тільки халат на ній якийсь незнайомий, синювато-сірий, такого у неї ніколи не було. Підходить до ліжка, починає його розстеляти, спокійно, зосереджено, - все, як у давні наші нормальні роки життя, і я не знаю, що мені робити, - знаю ж добре, що це неможливо, але вона є, і я є, який розуміє, що не зможе з нею лягти спати, бо є вже інша, і ця вже мені тепер не дружина, але вона нічого того не знає, а я не знаю, як про це сказати. Прокинувся, кажу ж, у холодному поту і страшенно зрадів, що то сон. Прокинувся не зовсім, лише від того, другого, сну, але радість була, як в реальності, що не треба робити ніякого вибору, нічого пояснювати, все залишається, як було і мало бути. Відійшов поволі від того, що приверзлося, але подумав, що, можливо, таки ранувато затіваю друге одруження, бодай року треба було б дочекатися, бо чомусь же заведено так, чомусь же люди цього дотримуються.

Ясна річ, ЇЙ про свій сон не говорив нічого. А сам ще якийсь час перебував під його дією, з’явилася і така думка, що це ніби докір моєї покійної дружини, посланий мені з того світу. Мовляв, бач ти який, уже й до іншої допався, а я ж тебе ждала, коли ти три роки служив, думаєш, хлопців мені не траплялося? Були, тільки я не така. Я дождалася, і нікого до тебе не мала, ти це знаєш... Тобто було якесь продовження моїх стосунків з покійною, і вмішувати в це нову, хай і майбутню, але живу дружину ніяк не годилося. Скажу більше: мене оце, як я сказав, продовження навіть образило, - це що, контроль із того світу за всім, що я роблю, як живу і мислю? У мені збурювався протест. Що сталося, те сталося, і тому, що було, вже не буде повернення, я не винен у тому, що відійшла вона першою, а не я, могло ж бути і навпаки, але склалося саме так, то що ж тепер, і мені накласти на себе руки? Чи треба жити, і жити як є, як виходить мені? Мені прийшло знову на пам’ять, як вона образилася на мене тоді, в першу нашу ніч, і більше десяти років носила ту образу в собі, не розказувала, але ж і не забувалася про те! Вона, бач, ждала, а я того не оцінив. Ну, так, не оцінив, хлоп’ячий ще розум був, хлоп’яче поняття. А чи ти багато про те знаєш, скільки я пережив і що пережив, поки ти тут просто ждала? Думаєш, там солодко було?.. Мені не здавалося тоді, що я, висловлюючи свої попрікання покійній дружині (подумати тільки: вона вже там, на тому світі, а я тут, і з’ясовуємо свої давні стосунки...), якось педалював на труднощах своєї солдатської служби, та й, власне, як на ту службу ще подивитися, зовні воно ніби й нормально все було, і я давно вже й згадувати про ті роки забувся, та було і таке, про що їй не писав, та й чим би вона мені допомогла, а головне, чи й дійшов би мій лист, якби написав, чи контрики б за мене взялися, - нас одразу попередили, що листи наші перевіряються, щоб не допустити розголошення військової і державної таємниці, та й після служби не було права пригадувати і розповсюджуватись, відслужив – і забудь про все лихе, що тобі довелося зазнати. Отак було. І воно вже якоюсь мірою й забулося, коли ж раптом виявилося, що забуте було не назавжди, і в ображеній моїй пам’яті почало оживати, побігло, мов на кіноплівці. Щоб знала, як мені легко було те все витримати. Можливо, це було по-бабськи, я мав би піднятися над тими давніми образами, не виставляти їх, як захист перед покійницею, та й вини її у тому, що мені дісталося в роки солдатчини, не було, але стримувати себе я не хотів: якщо вона так, то хай знає і про моє.


А було ось що. Я потрапив служити в окремий батальйон охорони і оборони особливо важливого військового об’єкта. Так багато слів, а по суті – сторожі у солдатській формі й з карабінами. Серед лісу, де було сховано той особливо важливий об’єкт. Ну, як і скрізь, три місяці карантину, присяга, і от караул. Почалася служба з „гарнізонки”: щоб демобілізувати „старичків”, нас запроторили на беззмінне сидіння в караулі. Периметр у лісі, згороджений з двох рядів колючого дроту, сніг (присяга була 5 грудня, на день сталінської конституції), та якби тільки сніг, - лісом пройшов бурелом, дерев наваляло на периметр, попроривало дротяну огорожу, „старички” вдень розбирають ті завали, а ми, „салажня”, стережемо дірявий периметр. Привів мене розводящий на найвіддаленіший від караульного приміщення пост, забрав солдата, який перед тим стояв, а на посту кілька проривів, треба пролазити під поваленими деревами. „Ти, молодий, хоч слід пророби до кінця поста, бо прийдуть перевіряти і побачать, то не поздоровиться...” А вітер ще не вщух, а дерева тріщать, а за периметром ще й звірина якась заревла, пізніше вже я взнав, що то лось, не ведмідь, - отак я прокладав дорогу по пояс у снігу до знака, який позначав кінець мого поста і початок іншого караулу. Але протоптав. У наступні дні периметр відремонтували, роботи тієї дісталося й нам, „салажні”, коли „гарнізонку” зняли й почалася нормальна служба, доба в караулі, доба – в казармі: заняття, підготовка до караулу. Усе було б гаразд. Мені, коли проводили в армію, дали таке напуття: вперед ніколи не виривайся, але й від інших не відставай. Розумне правило, і я прагнув його дотримуватися. Але в житті не все так просто, як то зовні видається. У казарми є свої закони і досить жорстокі. Невинна, здавалося б, річ: командир роти вишикував нас, щоб вести на обід (а після обіду – „мертва година”, тобто сон як елемент підготовки до караулу), все як завжди. І питає командир: „Хто вміє плотничати?” Всі мовчать. Він раз поглянув на мене, вдруге. Заперечливо хитаю головою: ні. „Ну, цвях забити коли-небудь доводилось?” – питає вже безпосередньо мене. „Та доводилось...” – „От і гаразд, в караул сьогодні не йдеш.” Доручив мені ротний позбивати стільці в Ленінській кімнаті по п’ять штук докупи. Позбивав, як зумів. Ротний похвалив. Ще кілька разів звільняв мене від караулу, давав якісь простенькі господарські завдання, з якими я теж справлявся. Після цього ротний доручив мені ключ. На території батальйону, біля річки, був сарайчик нашої роти, настил у тому сарайчику, купа обрізних дощок, сокира, пилка, рубанок, молоток, ящик з цвяхами, - я вже там бував з ним, а тепер мав завідувати тим господарством. Я взяв той ключ, - що тут поганого, те, що зумію, робитиму, що не вмію – так прямо й скажу, ротний зрозуміє мене, людина він, бачу, непогана. Та це я собі так міркував. Інші сприйняли інакше.

Треба сказати, що в роті основну масу особового складу становили солдати першого і другого років служби, третій рік – в основному сержанти. Стосунки були нормальні, тільки серед на рік від нас старших виділялася групка пітерців („Пацани – на Невський!” – прозивали їх, а їхні ж одногодки з Уралу ще й жорстокіше: „блокадники”) й серед тих пітерців один був особливо неприємний, на прізвище Краснопьоров, - низенький, хирлявенький, рідкозубий, справді, хай Бог простить, прибитий блокадою, але страшенно активний, у все пхав свого носа, і я його одразу незлюбив. От цей Краснопьоров одного разу спинив мене і питає: „Так що, салажонок, вирішив закладувати пацанів?” Я вже знав, що це означає: потайки, тобто, доповідати ротному про різні повсякденні солдатські грішки. „Нічого я не вирішив, і відстань від мене,” – відповів я йому рішуче, обурений такою безпідставною підозрою. „Ну, дивись, ми тебе попередили,” – сказав він і пішов собі геть, насвистуючи щось крізь рідкі зуби.

Отже отримав я попередження. Що є у ротного такі „закладали”, я вже знав. Сержанти наші взяли моду, коли залишалися вечорами самі, без нагляду офіцерів, зачинятися в сержантському класі і грати на гроші в лото, так хтось же виповів ротному, геть усе, і він зібрав сержантів та й розказав їм, в який вечір хто, кому і скільки програв грошей, які при цьому велися розмови, а потім порадив їм припинити ці ігри, і вони перестали зачинятися в своєму класі. Ясна річ, я там, серед сержантів, бути не міг, вони свої виграші й програші тримали у секреті від солдатів, тут на мене підозра впасти не могла, а от трапиться щось подібне у солдатському товаристві, подумають на мене, і спробуй комусь довести, що ти не винен. Я став всіляко відмовлятися від доручень ротного, але посилався на те, що я ніякий не плотник і нічого не вмію, просив забрати від мене той ключ від сарайчика, що став мені осоружним, а ротний тільки сміявся. Не святі, мовляв, горшки ліплять. Про справжню причину я йому сказати чомусь не посмів, хоча, мабуть, треба було сказати, як є, а він чи не догадувався, чи не хотів зважати.

Однієї ночі в караулі застрелився солдат на прізвище Онищенко, високий, чорнявий, гарний хлопець, хоч я з ним ніколи не спілкувався, але шкода було. Якось недбало розрядив карабін, прийшовши з поста, став спускати курок, нахилившись так, що ствол йому вперся в ребра, а в патроннику залишився патрон, вистрілив, і куля пройшла крізь серце. Ротний пішов зі мною в сарай, подивитися, що там у мене є з дощок, - треба було майструвати гроб. Я відразу сказав, що не вмію, дали в підмогу столяра з іншої роти, чи то йому залишили в підмогу мене, той упевнено взявся за справу, вистругали дошки, він сам сходив у лазарет обміряти покійного, заклавши за вухо короткий олівець, і до вечора гроб з віком стояв на настилі. Той солдат побачив у щілину, що до сарайчика йде мій сержант, і надумав його розіграти, ліг у гроб, а мені велів накрити його віком. Сержант зайшов, глянув на гроб і спитав:

- Що, Онищенко вже тут?

Я не встиг відповісти, як сержант уже підняв віко. А „мертвяк” звідти до нього: - - Чого тобі? Сержант і сів, весь побілілий з переляку. Забрали гроб. А мене увечері вже в роті викликав командир. Я подумав, що сержант уже встиг наскаржитись, і, не почуваючи за собою вини, не чекаючи, поки мені почнуть вичитувати за той жарт солдата з чужої роти, поклав перед ротним ключ від сарайчика. - Все, шукайте іншого. З мене досить. Ротний тільки здивовано повів плечима, з чого я зрозумів, що про той жарт у сарайчику він нічого не знає, і розчаровано мовив: - Ну що ж, будемо шукати. Розпитав у мене те, що стосувалося гроба, і відпустив. Розлучившись з ключем і пов’язаною з ним позаштатною господарською посадою, я все ж таки не зняв із себе ідіотської підозри, що нібито „закладую” командирові роти товаришів по службі, помічав і далі, що стороняться від мене хлопці, припиняють розмови, коли я з’явлюся, - навіть мої найближчі земляки. Та все одно радів, що повернув ротному ключ. Однак підозру легко накинути на людину, значно важче її потім позбутися. Минуло після того кілька тижнів чи місяців, я був у караулі, змінився вночі з поста і спав, коли раптом команда: - Караул, в ружжо! Ми посхоплювалися, розібрали карабіни і вишикувалися на майданчику для заряджання зброї. Побачили ротного: він прийшов перевіряти службу. - Чий карабін 40801, вийти зі строю, - хрипко наказав командир роти. Карабін був мій. Виявилося: хтось у карабін з моїм номером вклав холостий патрон і кулю. Я нічого про те не відав, ротний побачив це і довгого слідства не вів, але я вже в ту ніч не заснув. Це ж треба було до такого додуматись: холостий патрон з кулею в патроннику – це ж те саме, що й бойовий! Смерть для когось було закладено в мій карабін. Я ніколи не дозволяв собі жартувати зі зброєю, затямив з перших днів служби, що раз на рік і кочерга може вистрілити, але ж були такі, що любили схопити карабін і на когось наставити: „Руки вгору!” – та ще й на курок натиснути. Ну ж би схопив хтось не свій карабін – от і смерть! Та головне – розраховувалося, з усього можна зрозуміти, на мене, що я міг це зробити, ось що обурювало! Це ж подумати тільки, - щоб мені досадити, підвести, може, й під кримінал, - напевне ж, такий був розрахунок, - поставити під загрозу чиєсь невинне життя, адже реально міг хтось загинути ні за що й ні про що, - хто ж це, який страшний негідник міг на таке піти? Та й яка була у мене провина перед тим, хто до такого ідіотства додумався, - яке „закладання”, нікого ж я не „закладав”, не тільки не збирався того робити, мене ніхто й не спонукав до „продавання” своїх товаришів, а головне – що ж там можна було таке „продати”, - що хтось курив або сидів на посту, чи ще там якийсь нікчемний грішок міг за кимсь водитися, - Боже, Боже! І щоб я когось без умислу, не догадуючись про той холостий патрон у патроннику, відправив на той світ, і мене потім, як убивцю, запроторили в тюрму? Може, воно й не так було, просто дурні пустощі без всякого розрахунку на можливі страшні наслідки, це ще дурніше, але я не сумнівався, що там був саме такий розрахунок, спрямований проти мене.

Наступної доби мене в караул не поставили, залишили днювальним у роті. Врахували мій стан і дали оговтатись. Днювальному видається тільки ніж, а караульному – карабін з патронами. Черговим по роті був сержант, який дотягував останні місяці служби, геть байдужий до всього, крім своєї „неминучої”, як він весь час повторював, демобілізації. Я вже з ним якось був у внутрішньому наряді, він тоді весь час дражнився: - Шкода мені тебе, молодий, скільки ще тобі служити, - як у бінокль подивитися не з того кінця. Дивився коли-небудь? От подивися... Дати тобі кулю, щоб застрелився? - А сам чого не застрелився, коли тобі стільки ж залишалося? Кулі ніхто не дав? – відповідав я в’їдливо, але сержант ніяк на те не реагував. Тепер і кулі вже мені не пропонував, - чи, може, розумів мій стан? Хоча навряд. Долав нудьгу, наспівуючи пісеньку: Не дай Бог я вернусь на гражданку, Не дай Бог на гражданке женюсь! Закачу небывалую пьянку, Сам, конечно, до смерти напьюсь… Я не бачив у тій пісеньці жодної логіки, - одружуватися ради того, щоб до смерті напитися? Але не чіпав його, хлопець він був узагалі непоганий, а логіка у нього була одна: дочекатися повернення „на гражданку”. Скоро йому й співати надоїло, згадав, що в сусідній роті є у нього „земеля”, який уже не ходить на заняття, ошивається в каптерці, - пішов до нього „покалякати про демобілізацію”. Дав мені настанову, як доповідати про його відсутність, якби хтось з начальства прийшов у роту, і я залишився біля тумбочки один. Тоді й нагодився лейтенант Ломакін, „контрик”, чи правильніше, мабуть, „особіст” – з тієї служби, що його, лейтенанта, побоювалися й капітани з майорами. Я доповів йому все, що належало, він зазирнув у спальне приміщення, в Ленінську кімнату, переконався, що я один, і повів розмову про мою пригоду з патроном і кулею. - Я не знаю, хто то таке зробив, - гаряче доводив я йому. – У мене ніколи не було ні холостих патронів, ні бойових, я й не знаю, де їх беруть. - На тактичних заняттях, на стрільбищі, - став підказувати мені Ломакін, мовляв, не прикидайся дурником. - Ну, чесне слово, ніколи я того не шукав і не збирав. - А в інших солдатів бачив патрони або кулі? І я затнувся. - Ну, ну, чого замовк? Бачив у когось? Розказуй. І я йому назвав Краснопьорова. У того дійсно в кишенях поміж усяким іншим залізяччям подзенькували відшліфовані вже до блиску холості й бойові патрони, кулі, гільзи, він відкрито бавився тим добром у караулі і в казармі, але я сказав на нього не тільки через те, що він справді все це мав, а тому, що у мене з’явилася і все настійливіше утверджувалася підозра, - а чи не сам оцей Краснопьоров „закладував” ротному чи кому там інших солдатів. Не знаю, чому таке про нього почав думати, але щось нещире помічав у тому вищирі його рідких і великих зубів. От і назвав його. І чим довше потім про це думав, тим більше упевнявся, що правильно зробив. А що мені буде за це, якщо дізнаються, - не думав. Того ж дня Ломакін, прихопивши з собою командира роти, влаштував у караулі „шмон”. У Краснопьорова знайшли патрони. Отримав десять діб арешту. Найцікавіше, що ні в той день, ні пізніше, - а подію обговорювали довго, - нікому і в голову не прийшло, що до того шмону в караулі був причетний саме я. Мене після того взагалі залишили в повному спокої до кінця служби. Все це мені довго довелося розказувати, а в пам’яті воно спалахнуло й спливло в одну мить у всій сукупності й пов’язаності.


Дружина моя покійна ніколи про це і не знала, я не розповідав, бо нащо воно їй, та й що б вона з того всього могла зрозуміти? Не розказав і іншого – як у ті ж приблизно роки голова нашого колгоспу, тридцятитисячник, а перед тим працівник міліцейських чи кадебістських органів, зробив спробу завербувати до таємної співпраці двох моїх ровесників. Там, у селі. У неділю повів їх на луг, з горілкою і закусками, підпоїв і почав відповідну розмову. Один виявився спритнішим, зрозумів, до чого йдеться, і прикинувся п’яним в димину, а другий піддався, ще й потім під чаркою похвалявся, що працює „в органах”, в селі не дуже в те вникали, а я ж одразу зрозумів, що там до чого. Не знаю, правда, виступав голова в ролі резидента, чи хотів, щоб хлопці просто працювали на нього, стали донощиками на зразок тих, яких мав мій командир роти. Що то діється, подумав я тоді в розпачі, як жити, коли всі кругом перевербовані, навіть у глухому, затурканому селі...


Втім, це моє знання і намагання зрозуміти, осмислити всю цю приховану, втаємничену частину життєвих реалій якось ніби аж вивищувала мене перед дружиною, перед іншими людьми в селі, які не були втягнуті в таку ось диявольську гру і навіть не догадувалися про неї – а я ось знаю, що є навколо мене оця таємна гра, навіть бачу її, але сам не піддався, перехитрив, не допустив, щоб і мене втягнуло в цей малоприємний, відлякуючий вир. Це надавало мені ваги у власних очах, бо дружина своєю інтуїцією щось відчувала, догадувалася про цю приховану мою причетність до чогось утаємниченого від неї й, не вдаючись у тонкощі, просто поступалася перед не знаною їй моєю чоловічою сутністю. Так у нас було все життя. І ось, прийшовши у мій сон з того світу, дружина ніби й мені продемонструвала свою силу, жіночу. І вчинила це у такий невідповідний момент мого життя. Мені це дуже не сподобалося. Дуже. Повторюю, цей епізод і весь цей настрій промелькнув умить, піддавши, однак, мені рішучості до дії. А от з весільним костюмом сталася тягомотна заминка, яка могла завершитися й пробудженням, так іноді буває. Та я не прокинувся. Десь от він запропастився, той костюм, - ніяк не міг його знайти. Нарешті, він опинився у мене в руках, - дивовижного якогось кольору, в чорну і червону смужку однакової ширини, я ніколи в житті не бачив такого поєднання кольорів на костюмах. Але дивлюсь – піджак нормальний, розпрасований, а штани в щось замащені, я кинувся шукати, чим то почистити чи запрати, а потім як попрасувати, - поки цим бавився, вже й на піджаку з’явилося щось біле, ніби об стінку десь тернувся, - нова мені морока, відчищати піджак, і ніяк з цього всього, з цієї нескінченної мороки не можу виборсатися. Аж поки стався якийсь провал у розвитку весільного сюжету, весілля фактично не запам’ятав, тільки потім знав , що воно таки відбулося, я вже став одруженим. Далі знову була мені якась незрозуміла пригода з костюмом, тільки вже іншим: у шафі серед моїх костюмів замість червоно-чорного, в якому себе так і не пам’ятаю, з’явився якийсь темно-сірий, з синюватим відтінком, з гарної тканини, що не мнеться, - хоч на модель надінь, - але ж у мене, скільки себе й пам’ятаю, ніколи такого не було. Питаю ЇЇ, що за костюм, а ВОНА мені каже: „Поміряй.” Лагідно так пропонує, але наполегливо, і я вже був наладився міряти, вийняв з вішаком із шафи, і раптом помітив, що він уже не новий, хтось його носив. Я тут же відпровадив той загадковий костюм назад у шафу. ВОНА трошки ніби розгубилася.