Рекомендовано Вченою радою Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М. В
| Вид материала | Диплом |
- Експериментальні програми спецкурсів та факультативів з біології, 717.12kb.
- Затверджено вченою радою Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної, 136.27kb.
- Результати проведення обласного відбіркового конкурсу з креслення у 2010-2011, 65.79kb.
- Схвалено Вченою Радою Центрального інституту післядиплом, 762.17kb.
- Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, 1031.24kb.
- М. В. Остроградського Зелюк В. В., Стаднік С. М., Демиденко Т. П. Зміст Вступ 1 Історія, 1265.02kb.
- На базі Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти відбулась, 245.74kb.
- Л. М. Олійник доцент кафедри педагогіки початкового навчання Інституту педагогічної, 5011.08kb.
- Ідувач лабораторії мовно-літературної освіти, доцент кафедри етнопедагогіки та мовної, 578.79kb.
- План роботи Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, 2066.32kb.
Коміренко В.І. Псевдоекономіка освіти. Болонський аспект. Український контекст
Без наукового передбачення, без уміння закладати в душу ті зерна, які мають зійти через десятиріччя, виховання перетвориться в примітивний догляд, а педагогіка – на чаклунство. В.О. Сухомлинський
Загальні проблеми розвитку освіти та суспільного процесу діалектично пов’язані. Кризовий стан економіки освіти поступово пом’якшується і трансформується до рівня обміркованого вирішення нагальних проблем. Україна отримала статус країни з ринковою економікою, а відтак наступним кроком мусить стати наповнення ринковим змістом економіки освіти в умовах відкритого суспільства, де ніхто не має монополії на істину. Набуття економікою освіти ринкового характеру – одна з важливих інтеграційних проблем України, що належить до економічної царини становлення відкритого суспільства. Розв’язання зазначеної проблеми започатковано «Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті» (2002 р.), де в п. 24 розділу ХІ «Економіка освіти» вказується, що сучасна економіка освіти повинна створити сталі передумови для розвитку всіх напрямів галузі з метою формування високого освітнього рівня українського народу. Для досягнення окресленої мети передбачається виконання таких завдань:
1. Визначення фінансування освіти як пріоритетного напряму видатків бюджетів усіх рівнів.
2. Формування багатоканальної системи фінансового забезпечення освіти.
3. Фінансування державою здобуття дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти в державних і комунальних навчальних закладах у обсязі, визначеному державними стандартами.
4. Стимулювання інвестицій юридичних та фізичних осіб у розвиток освіти.
5. Створення сучасної системи нормування й оплати праці в галузі освіти. 6. Визначення пріоритетних напрямів фінансування освіти і концентрації фінансових ресурсів для їх реалізації.
7. Забезпечення ефективного використання коштів на функціонування та розвиток освіти.
Таким чином, вирішення питання наповнення ринковим змістом економіки освіти Національною доктриною зводиться до врегулювання проблем фінансування, ефективного використання коштів і створення системи нормування та оплати праці.
Концепцією розвитку економічної освіти в Україні, затвердженою колегією МОНУ 4.12.2006 р. № 12/7-4, проблему ринкового змісту економіки освіти пропонувалося вирішувати шляхом розвитку економічної освіти та оптимізації мережі навчальних закладів відповідно до потреб суспільства (п. 2.3). При цьому економічна освіта визначена методологічною базою освітянської діяльності в умовах формування суспільства знань і соціально орієнтованої економіки. Болонський аспект проблеми ринкового змісту економіки освіти конкретизовано в «Програмі дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України», затвердженій 23.01.2004 р. наказом МОНУ № 49, який передбачав:
1) проведення системної модернізації системи освіти в цілому;
2) наближення якості освіти до вимог і стандартів, напрацьованих європейською спільнотою, для впровадження в Україні до 2010 р.;
3) упровадження в Україні загальноєвропейської системи наукових ступенів;
4) застосування системи кредитів, сумісної з Європейською кредитно-трансферною системою навчання;
5) сприяння мобільності громадян України, які здобувають освіту або надають освітні послуги, шляхом проведення низки заходів.
Проблеми ринкового змісту економіки освіти досліджувалися проф. Куценко В. І., результатом чого стала розробка навчального посібника «Економіка освіти» (2004 р.). Авторка розробила категоріальний апарат економіки освіти та запропонувала комплексний підхід до трансформації системи освіти шляхом створення в її фундаменті багатоукладної економіки.
Проф. Оболенська Т. Є. проблему ринкового змісту економіки освіти досліджувала в контексті маркетингу освітніх послуг. На її думку, ринок, а значить, і маркетинг освітніх послуг необхідно аналізувати в трьох робочих масштабах: міжнародному, державному та регіональному. Розроблена вченою теорія соціально відповідального маркетингу економіки освіти успішно апробована в Київському національному економічному університеті
Академік Кремень В.Г., досліджуючи проблеми ринкового змісту економіки освіти, започаткував розробку науково-методичних засад формування економічної компетентності працівників освіти.
Російський досвід вирішення проблеми ринкового змісту економіки освіти викладено в публікаціях М. Литвинової, В. Маркова, А. Панкрухіна, Е. Песоцької, В. Уколова та ін. Цей досвід зводиться до механічного перенесення ринкових інструментів і механізмів із виробничої сфери в освітню.
W. Davidon, L. Gray, G. Hooley, C. Lamb, T. Lupton, W. Stantonі та інші автори розглядають проблему ринкового змісту економіки освіти і світовий досвід її вирішення як складову проблем ринкової економіки, не акцентуючи на першій значної уваги. Програмою розвитку освіти в Україні на 2005–2010 рр. у розділі 8 «Економіка і соціальний розвиток» передбачено вирішення проблеми ринкового змісту економіки освіти шляхом:
– вдосконалення нормативно-правової бази економіки освіти;
– затвердження штатних розписів навчальних закладів;
– розробки пропозицій щодо розширення участі органів місцевого самоврядування та роботодавців у фінансуванні навчальних закладів і управління ними;
– надання пільг до сплати податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;• проведення інвентаризації приміщень науково-дослідних установ та організацій з метою перепрофілювання їх у гуртожитки для студентів і аспірантів;
– розроблення нормативів забезпечення населення державними та комунальними закладами дошкільної освіти
– створення законодавчих механізмів для економічного стимулювання участі роботодавців в організації професійно-практичної підготовки учнів і студентів.
Указом Президента України від 4.07.2005 р. № 1013 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні» поставлено чітке завдання остаточного вирішення проблеми ринкового змісту економіки освіти за рахунок оптимального і скоординованого поєднання інтеграційної управлінської та інноваційної взаємодії.
Позицію Міністерства освіти і науки України щодо втілення в життя вищезгаданої взаємодії проаналізував міністр Ніколаєнко С. М. на підсумковій колегії МОНУ у своїй доповіді «Підвищення ефективності вищої освіти – визначальний чинник зростання соціально-економічного потенціалу держави». Та, на жаль, розділ «Економіка освіти» звівся лише до енергозбереження державних закладів.
Оригінальний погляд на проблему ринкового змісту економіки освіти виклав ректор КПІ Згуровський М. З. у статті «Дипломована псевдоосвіта», у якій він пропонує здійснити переділ ринку освітніх послуг України на користь окремих державних навчальних закладів.
Наша стаття присвячується дослідженню невирішених питань загальної проблеми наповнення ринковим змістом економіки освіти України, як-от:
– верховенство внутрішньої інтеграції освіти, науки та бізнесу над зовнішніми інтеграційними процесами ринкової економіки України;
– формування ринкового механізму освіти в Україні як основи ринкової економіки освіти та адаптації його до європейського механізму;
– маркетинг освіти як складової ринкової економіки освіти;
– ефективність різних форм власності ринкової економіки освіти;
– упровадження інновацій у ринковій економіці освіти.
Не претендуючи на публікацію закінчених наукових результатів, ми представляємо лише тези наших досліджень, які наразі тривають.
Базовими відправними поняттями для визначення необхідності наповнення ринковим змістом економіки освіти є поняття, які ґрунтуються на визнанні відповідності економіки України ринковому статусу. Аналіз масиву проблем, що лежать у площині ринку економіки освіти, свідчать про спільність їх причин – уперте нерозуміння або небажання зрозуміти й прийняти той факт, що українське суспільство з його перевагами та недоліками живе в умовах ринкової економіки.
Європейський Союз уже підтвердив ринковий характер нашої економіки, надавши Україні статус країни з ринковою економікою та підписавши угоду щодо вступу України до СОТ. Сполучені Штати Америки скасували поправку Джексона Веніка і фактично також визнали ринковий статус української економіки. Лише вітчизняні вчені та практики продовжують «плач Ярославни» стосовно трансформаційних лабіринтів і неринкових інструментів регулювання ринку освітніх послуг. Причому сльози рясніють на тлі динамічного розвитку освітнього ринку, обсяг якого, незважаючи на песимістичні прогнози, зростає (питання якості розглянемо далі). Результати соціологічних досліджень свідчать про те, що «навчання», «уникнення служби в армії» та «подорожі» для сучасної молоді сьогодні є найбажанішими устремліннями і залишаться такими в найближчі 5–10 років. Вагомі інвестиції на досягнення цієї мети робить держава, яка збільшує державні замовлення, та батьки, які заради здобуття освіти своєю дитиною готові на преференції у фінансуванні навчальних закладів. На перший погляд, нічого дивного. Є попит – пропозиція, і начебто ринок виконує свої функції. Але чи можна вважати нинішнє мутантне утворення ринковим механізмом освітніх послуг? Наші дослідження свідчать про те, що для формування класичного ринкового механізму освітніх послуг необхідні такі складові:
1. Ринок освітніх послуг.
2. Фінансовий ринок освітніх послуг.
3. Ринок праці випускників навчальних закладів.
4. Ринок науково-технічних (інноваційних) розробок.
Далі проаналізуємо кожну з названих складових.
1. Ринок освітніх послуг знаходиться в занедбаному стані. Він інтенсивно збільшує обсяг та вагу – але, подібно до хворого, у якого порушений процес обміну. Якщо вчасно не втрутитися, то через кілька років слід очікувати на відповідні негативні наслідки. Небезпеку цієї ситуації відчувають усі, однак пропонують різні методи лікування нинішнього хворого ринку освітніх послуг.
Міністерство освіти і науки України у вищезгаданих документах наполягає на оптимізації мережі навчальних закладів шляхом підвищення вимог до ліцензування та акредитації. Теоретично правильно, але практичне виконання вже існуючих (достатніх – на нашу думку) вимог призвело до критичного стану освіти.
Причини такого становища криються в наступному:
– Формальне, непрофесійне, а інколи й злочинне ставлення до чинних вимог (дозвіл на відкриття будь-яких освітніх установ надавався всім, хто просив);
– Безвідповідальна діяльність регіональних відділів освіти і науки у сфері затвердження концепції відкриття спеціальностей (підписані концепції зазвичай ігнорували результати моніторингу ринку освітніх послуг регіону);
– Відсутність системного контролю за якістю освітніх послуг. Традиційно радянським, на нашу думку, є запропонований Згуровським М. З. напрям вирішення проблем ринку освітніх послуг. Він полягає в адміністративному переділі згаданого ринку на користь 18–20 державних навчальних закладів, а іншим НЗ відводиться роль донорів. Упевнені, що саме такою є сутність лікування дипломованої псевдоосвіти за Згуровським М. З. Сенс у названих заходах, безумовно, є, але це не усунення причини, а спроба побороти наслідки.
Ми вважаємо, що справжній діагноз нинішнього ринку освітніх послуг – дитяча хвороба становлення, коли інтенсивний ріст одних органів випереджає або гальмує функціонування інших. Як наслідок, система в цілому не справляється з нормальним обміном речовин у молодому, перспективному, але хворому організмі ринку освітніх послуг України.
На наш погляд, глибинною причиною згаданої вище хвороби є хибне уявлення (а також відповідні дії та підходи) більшості суб’єктів ринку освітніх послуг про те, хто є головним споживачем на ньому. Наразі серед навчальних закладів переважає думка, що це слухачі та їхні батьки, які концентрують на собі рішення щодо фінансування. Відповідним чином вибудовується й політика щодо задоволення їх потреб. Однак подібний підхід є помилковим, оскільки справжнім королем на ринку освітніх послуг є не слухач, а працедавець, який з різних причин фактично усунутий від процесу підготовки кадрів, які згодом вирішуватимуть долю його фірми. Він усвідомлює, що подібна ситуація потребує змін, але нинішня структура вітчизняного ринку освітніх послуг не передбачила для цього відповідних інструментів. Яких? Аналіз світового досвіду свідчить, що найбільш дієвими інструментами такого ринку є своєрідні професійні об’єднання, які здійснюють контроль профпридатності матеріалу (слухачів, навіть з дипломами, слід вважати, на нашу думку, саме матеріалом) та ефективності роботи. І саме цей замір є головним критерієм для прийняття рішення щодо працевлаштування з передбачуваними наслідками. Працедавці більше, ніж інші учасники ринку освітніх послуг, зацікавлені в якнайшвидшому його одужанні, позаяк саме їм завдаються найвідчутніші матеріальні та моральні збитки.
2. Фінансовий ринок освітніх послуг. Слід зазначити, що на першому етапі накопичення, який уже позаду, ми частково втратили стрижень, навколо якого обертається весь фінансовий ринок, – довіру його учасників. Нагадаємо як це відбувалося: спочатку знецінювання вкладів, потім підступна приватизація, фінансові піраміди, нахабна спекуляція, банальна омана. У пам’яті гучні скандали стосовно навмисного резервування бюджетних місць та лімітованого набору на платні місця в державних навчальних закладах, зарахування плати за навчання на рахунки кредитних спілок, заробітна плата «у конвертах» і колізії в пенсійному забезпеченні приватних навчальних закладів. ВНЗ усіх форм власності завзято нищили довіру до освітніх установ на тлі мовчазної згоди держави. Очевидно, саме з цих причин фінансовий ринок освітніх послуг знаходиться в жалюгідному стані, про що свідчить його однобічність та незначна участь у фінансовому оздоровленні економіки освіти.
Утім, сьогодні ситуація змінюється. Наразі Україна не формально, а реально має статус країни з ринковою економікою. Обставини підштовхують фінанси рухатись у напрямі економіки освіти. Але інвесторів відлякує те, що не прописані чіткі правила гри, незрозумілою (з токи зору ринку) є позиція держави, яка змінює спектр свого ставлення до приватизаційних інвесторів від лютої ненависті до палкої любові, затягуючи зашморг на фінансовому ринку освіти неефективними кредитами та проектами, які, за нашим припущенням, ще більше нищать довіру.
Здавалося б, останні потужні дії Міністерства освіти і науки України є правильними. Вдалося, приміром, прийняти та забезпечити фінансуванням доленосний проект щодо інформаційного майбутнього освіти. Але чому ж фінансовий ринок освіти не дихає на повні груди, чому стримуються потужні інвестиції? Бо знову ж таки бракує довіри та визначеності: освіта в Україні – це ринок, державна соціальна програма чи багатоукладна структура? Не варто чекати кошти з державного бюджету. Слід визнати, що бюджетне фінансування не спроможне утримувати такий тягар, та й навіщо? Розумно було б обмежитися посильними перспективними державними програмами, але втілювати їх потрібно за допомогою ринкових фінансових інструментів.
Погодимось, що попри шалений опір і намагання олігархів від освіти залишити все як є, зрушення все ж таки відбулися. Йдеться, перш за все, про створення системи незалежної діагностики якості освіти (тестування). На нашу думку, цілком логічно було б доповнити цей крок фінансовим змістом, наприклад, надавати сертифікати на державне фінансування частині обдарованих дітей. Право вибору навчальних закладів слід залишити за узгодженим рішенням працедавців, які потребують фахівця, і претендента, який виборов цей сертифікат. Таким чином фінансовий механізм державної підтримки обдарованої молоді не лише підвищить довіру до держави як головного гравця на ринку, а й автоматично сформує реальний рейтинг навчальних закладів. Такі сертифікати як гарантія державного фінансування освіти мусять бути рівнозначними для прийняття навчальними закладами всіх форм власності. Іншими словами, приватний навчальний заклад (за нашим переконанням) також повинен мати можливість готувати фахівців за державним замовленням. Звичайно, не всі сприймають таку тезу, але такого кроку вимагають закони ринку. Кредитування освіти на вітчизняному фінансовому ринку набирає обертів. Банківська сфера, незважаючи на подеколи необґрунтовану обережність, сміливо реагує на ріст попиту на кредити для здобуття освіти. Умови поки що кабальні, але конкуренція відрегулює існуючу невідповідність.
Вийти на якісно новий рівень розвитку фінансового ринку освітніх послуг без інноваційних підходів неможливо. Розроблена нами модель передбачає об’єднання фінансових інтересів усіх учасників освітнього ринку таким чином: фахівців готує консорціум, який складається із замовника (працедавця), навчального закладу та фінансової установи. Навчання відбувається за ефективними навчальними методиками, які ґрунтуються на командному підході. На випускних курсах слухачі командами під керівництвом професіоналів-викладачів розробляють бізнес-проекти на замовлення працедавців, захищають їх перед комплексною комісією консорціуму. Успішні проекти дістають фінансування, а команда слухачів, отримавши дипломи, стає структурним підрозділом фірми-замовника або самостійною фірмою із стартовим капіталом для бізнесу. Таким чином, оздоровлення фінансового ринку освітніх послуг призведе до покращення ситуації і на ринку праці.
3. Ринок праці випускників навчальних закладів потерпає від перевиробництва. Ошукані власники державної пластики (дипломів), згаявши час, наснагу та чималі кошти, знову опиняються в «підвішеному» і розчарованому стані. Виявляється, що диплом, добрі оцінки та чудові рекомендації викладачів не діють на працедавців. Конкуренція жорстка. Впевненість у своїй елітності та геніальності, що прищеплювалася слухачам у навчальному закладі, лопаються, як мильні бульбашки, перед пронизливим поглядом працедавця. Адже його цікавлять не амбіції, а вміння та можливості молодого фахівця. У подібній ситуації працедавець і здобувач найчастіше доходять такого компромісу: низька заробітна плата, робота не за спеціальністю та інші поступки. Відтак потерпають обидві сторони. Принагідно зауважимо, що на ринок праці справляє реальний вплив державна служба зайнятості, яка працює з випускниками за окремими програмами. Але виникає риторичне запитання: «Навіщо продукувати безробітних непродуманою системою регулювання ринку освітніх послуг?»
Перспективним, на нашу думку, є зближення інтересів працедавців, здобувачів, держави та навчальних закладів на етапі проходження практичної підготовки слухачів. Цей напрям потрібно серйозно розвивати. Фірмам невигідно «няньчитися» з незрілими, не завжди свідомими практикантами — їм потрібно заробляти гроші, щоб виживати і ставати потужнішими. Водночас, навчальні заклади повинні виконати навчальний план щодо практичної підготовки, але самостійно зробити цього не можуть (а інколи й не хочуть) через цілковиту незацікавленість. Як наслідок, страждають усі. Натомість варто зрозуміти, що правильно вибудувана практична підготовка є корисною для фірми, яка отримує додаткову безкоштовну робочу силу, для практиканта, який набуває практичних навичок, і для навчального закладу, який збільшує мотивацію до навчання після правильно організованої практики. Можливо, слід повернутися до досвіду відкриття філій кафедр на виробництві, як це практикується в медичній освіті. Але підходи мають бути ринковими – філії повинні стати взаємовигідним підрозділом, який працює на бізнес, освіту і науку.
Ринок праці як саморегулюючий компонент ринкового механізму освіти мусить висувати проекти прогнозних змін, щоб пом’якшити їх наслідки для всіх учасників. Демографічна ситуація мала б стати пілотним проектом таких прогнозів. Зауважимо, що закон Мальтуса про народонаселення вже вкотре зазнав потрясінь. Тож не виключено, що запрошувати на навчання невдовзі будуть біля пологових будинків (зверніть увагу, що ця теза є жартом лише певною мірою).
Вплив демографічного фактору на економіку освіти стає дедалі актуальнішим. Пропонуємо вашій увазі характерний приклад. У першій столиці України Харкові склалася дивна ситуація: вступити до дитячого садочка малюкам дуже складно, а навчальні заклади вищих рівнів страждають від недоборів. Чому ж ринок не відрегулював цю диспропорцію? На нашу думку, причина полягає в тому, що «невидима рука» затиснута лещатами «видимої руки» чиновницько-підприємницького мутантного неприборканого капіталу. Хто ж, окрім держави та місцевих органів самоврядування, має врегулювати ситуацію? Невже слід чекати вказівок із Болоньї?
Суттєвого докору заслуговують й інші суб’єкти ринку праці. Чого ви чекаєте? Створюйте робочі місця, будуйте дитячі садки, реагуйте на попит! Чи це замість вас має зробити служба зайнятості?
Несправедливо було б замовчувати проблему імміграції з України робочої сили – зазвичай найбільш здібної, креативної, схильної до підприємницької діяльності. Дослідження свідчать про те, що «солодкий хліб» еміграції вже багатьом гірчить, а декому стає «поперек горла». Люди хочуть жити повними сім’ями, спілкуватися з друзями та батьками, жити в достатку, реалізовувати свої патріотичні почуття, які загострилися за межами України. Це потрібно не лише їм. Ринок праці та фінансів освітніх послуг (і не лише) потребує цих завзятих, підприємливих, фінансово благополучних носіїв передових світових технологій та досвіду. Справа лише за одним: потрібно прописати правила гри в умовах ринкової економіки освіти України. Можливо, є сенс звернутися до європейського досвіду створення вищезгаданих консорціумів у формі think-tank (науково-виробничих об’єднань).
4. Ринок науково-технічних (інноваційних) розробок. Теза стосовно верховенства внутрішньої інтеграції освіти, науки і бізнесу над зовнішньою інтеграцією є, на нашу думку, не лише теоретично обґрунтованою, а й практично підтвердженою (особливо останніми подіями навколо АН-70). Можна мати зиск від продажу людських органів (нирки, печінки, серця і т.д.), людей (робочої сили), але куди більш цивілізованою і перспективною є торгівля високотехнологічною продукцією, виготовленою талановитими українцями на конкурентоспроможних виробництвах. На жаль, ми не в змозі запропонувати ефективну схему чи модель, але переконані: без цього немає майбутнього ні економіки освіти, ні економіки України загалом.
Очевидно, останні рішення Президента України стосовно створення на базі окремих університетів науково-освітньо-виробничих комплексів не позбавлені рації. Але існує побоювання, що величезні суми кредитів розтечуться по кабінетах і аудиторіях, не створивши конкурентоспроможних консорціумів. На нашу думку, ринок науково-технічних розробок, що є складовою ринкового механізму економіки освіти, як важкоатлет, стоїть перед дилемою: або він підніме штангу, або впаде на коліна, і хто знає, коли йому ще випаде шанс з них підвестися?
Сьогодні впроваджується велика кількість міжнародних проектів, які фінансово та морально підтримують науковців шляхом надання грантів, запрошень на конференції, стажувань тощо, але від такої підтримки віддача для економіки України незначна. Пропонуємо згадати прописні істини наукових підрозділів радянських часів, де головною науковою лабораторією була бібліотека. Саме інформаційна інфраструктура повинна стати повноцінною складовою зазначеного ринку. Національна інформаційна система України животіє — і це є свідченням неефективності неринкових підходів. Скільки часу знадобиться для долучення України до Європейської інформаційної системи? І скільки невикористаних талановитих ідей буде підживлювати наших конкурентів, замість того щоб зміцнювати нашу конкурентоздатність?
Цілком очевидною є необхідність ринкового підходу для розв’язання цієї надзвичайно важливої проблеми суспільства. Можливо, читачі «Економічного часопису-ХХІ» запропонують ефективне рішення. Вважайте, що конкурс на виживання української науки, освіти та бізнесу оголошено.
Виходячи з вищевикладеного, вважаємо за необхідне зробити такі висновки:
1. Україна, безсумнівно, є країною з ринковою економікою, тому всі її сегменти, зокрема економіку освіти, слід наповнити ринковим змістом, впроваджуючи відповідні підходи.
2. Ринок освітніх послуг потребує регульованої оптимізації з боку держави, але тільки ринковими інструментами, що унеможливлює його «совковий» переділ на користь освітніх олігархів.
3. Фінансовий ринок освітніх послуг має відновити довіру всіх його суб’єктів шляхом відкритої, доступної кредитної політики та створення освітньо-фінансових консорціумів, які, подібно бізнес-інкубаторам, започатковували б нові напрями бізнесу і робочі місця, формували кваліфіковані творчі кадри.
4. Розвиток ринку праці випускників навчальних закладів свідчить про те, що замовником, тобто королем, освітнього ринку є працедавець. Саме він має диктувати умови. Слухач навчального закладу – це матеріал для майбутнього кваліфікованого фахівця. Якщо ж навчальні заклади надалі будуть розкланюватися, витанцьовувати перед «матеріалом», йдучи йому на всілякі поступки, втрачаючи при цьому якість освіти, то через деякий час розбещений недозрілий продукт дипломованої псевдоосвіти займе місце в лаві безробітних, а навчальний заклад втратить справжніх замовників.
5. Наука, освіта і бізнес мусять усвідомити важливість верховенства внутрішньої інтеграції над зовнішньою. Створений міцний «кулак» із креативної ідеї, інноваційного підходу й талановитого викладання зможе пробити будь-який заслін, що заважає нормальному функціонуванню ринкового механізму.
6. Існуючі державні програми розвитку освіти й активна діяльність МОН України дають надію на успішний розвиток подій у сфері впровадження ринкового механізму освіти. Але загрозливим недоліком поряд із масою переваг є відсутність або небажання усвідомити, що економіка освіти та регулятивні інструменти мають бути ринковими.
7. Болонський процес створює нові можливості для конкурентоздатних учасників ринку і готує вирок для слабких. Відрегулювавши ринковий механізм освітніх послуг та наповнивши ринковим змістом економіку освіти, Україна має шанс стати привабливим і сильним гравцем на цьому ринку, залучаючи слухачів з інших країн. І навпаки, загнавши в глухий кут проблему наповнення ринковим змістом економіки освіти, ринок освітніх послуг може завалитися. Відтак бізнес втратить відносно дешеву кваліфіковану робочу силу, наука – молодих талановитих послідовників, які поїдуть навчатися за кордон, а навчальні заклади будуть «танцювати під дудку» тих слухачів, за яких хтось погодиться заплатити.
Продовжуючи викладену в епіграфі думку В. О. Сухомлинського про те, що «без наукового передбачення виховання перетвориться в примітивний догляд, а педагогіка – на чаклунство», можна додати: а економіка освіти перетвориться на псевдоекономіку дипломованої псевдоосвіти.
Тому перспективи подальших наукових досліджень у цьому напрямі, на наш погляд, мають базуватися на ринковому змісті економіки освіти України та розробці механізмів її інтеграції як комплексу освіта – наука – бізнес із цивілізованими, конкурентними, ринковими перевагами.