Geum.ru

Рекомендовано Вченою радою Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М. В

Вид материалаДиплом

Содержание


Гальченко І.В. ВІД ФІНАНСОВОЇ ЕКОНОМІКИ ОСВІТИ – ДО ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Гальченко І.В. ВІД ФІНАНСОВОЇ ЕКОНОМІКИ ОСВІТИ – ДО ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ





Колись всі знання накопичені людством про природу, вкладалися в один предмет – філософія природи. Пізніше з філософії природи виділилось ряд наук: такі, як географія, астрономія, біологія, зоологія, фізика і ряд інших. Якщо взяти фізику, то вона в свою чергу має молекулярну фізику, атомну фізику, фізику ядра і т.д.

Якщо говорити про економіку освіти, то в недалекому минулому такого поняття і не існувало. Була економіка промисловості, сільського господарства, будівництва. Про економіку в освіті нам нагадували плакати, такі як „Економіка повинна бути економною”, або біля кожного умивальника плакат нагадував, що економити треба з капель і т.д.

Стара ідея безкоштовності освіти, яка до сьогоднішнього дня закріплена в Конституції, є в принципі хибною. Адже кошти, що направляються на потреби освіти, ідуть з бюджетів усіх рівнів від місцевого до державного, а бюджети наповнюються через систему оподаткування, тобто це кошти кожного з нас, кошти підприємств і підприємців.

Кризові явища в українській економіці змусили крім державних, залучати кошти на освіту фізичних і юридичних осіб. Тоді і виникло таке поняття, як платність освітніх послуг. Але ж і до цього всі освітні послуги були платними, тільки всі видатки фінансувались з державного бюджету.

Економіка з грецької – відання домашнім господарством. Без фінансів таке домашнє господарство як освіта не відбудеться, тому хочу зупинитись на питанні: „Економіка освіти – фінансова”.

Президент України ще в 2002 році своїм Указом „Про Національну доктрину розвитку освіти” визначив основні напрямки розвитку освіти України: сучасна економіка освіти повинна створити сталі передумови для розвитку всіх напрямів галузі з метою формування високого освітнього рівня українського народу. Досягнення такої мети передбачало виконання таких завдань:
  • визначення фінансування освіти як пріоритетного напряму видатків бюджетів усіх рівнів;
  • формування багатоканальної системи фінансового забезпечення освіти;
  • фінансування державою здобуття дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти в державних і комунальних навчальних закладах у обсязі, визначеному державними стандартами;
  • стимулювання інвестицій юридичних і фізичних осіб у розвиток освіти;
  • створення сучасної системи нормування та оплати праці у галузі освіти;
  • визначення пріоритетних напрямів фінансування освіти і концентрація фінансових ресурсів для їх реалізації;
  • забезпечення ефективного використання коштів на функціонування та розвиток освіти.

Таким чином, економіка освіти зводиться до врегулювання проблем фінансування, ефективного використання коштів і створення системи нормування і оплати праці.

Третім пунктом Постанови зобов’язувались центральні і місцеві органи виконавчої влади передбачити кошти на фінансування відповідних заходів на 2002-2004рр.

Що нічого з цього не вийшло, сказати не можна. Але...

Перше. З виступу одного з ректорів... Тільки за останні роки наш навчальний заклад викупив стадіон, плавальний басейн, критий легкоатлетичний манеж, викуплено більше 20 квартир для викладачів, і замітьте, що на все це не витрачено жодної копійки з державного бюджету. Все це придбано за кошти фізичних осіб, тобто батьків. Чи можна вважати, що ці кошти вкладені в освіту?

Батьки оплачували навчання, а оплатили за побут студентів і викладачів. Це економіка освіти чи ні?

Думаю, що потрібне чітке розмежування з джерелами фінансування, що і куди має іти з державного бюджету, і що з місцевого, галузевих бюджетів, а що з коштів юридичних та фізичних осіб.

Друге. Не дивлячись на задеклароване в доктрині фінансування освіти як пріоритетного напряму видатків бюджетів усіх рівнів – освіта в цілому фінансується за залишковим принципом. Це призвело до скорочення шкільного компоненту, скорочення груп продовженого дня, відсутністю грошей на позакласну, позашкільну, гурткову роботу. І в той же час пріоритетне фінансування державних програм на освіту, зокрема „Шкільний автобус”, „Комп’ютеризація шкіл”, забезпечення шкіл кабінетами природничо-математичного циклу.

Раніше кошти на ці програми акумулювались у Міністерстві освіти, а автобуси і комп’ютерні класи приходили до шкіл у вигляді подарунків від Президента, його дружини та народних депутатів. Сьогодні, слава богу, кошти віддали на місцеві бюджети. І це вірно. Кожна область, кожен район, як менеджер освіти, знає як ефективно їх використати. Але ж ні. Кошти віддали, а тендери залишили у Міністерстві. А до комп’ютерного класу на 15 місць доточили столи, стільці, доставку, монтаж. Один комп’ютер обходиться в 4,5тис., тоді як Ноутбук коштує 3тис. Або другий приклад. Щорічно тендери на поставку автобусів виграють різні фірми. А звідси в кожному районі по 1-2 автобуси різних фірм, таких як ЛАЗ, ПАЗ, „Богдан”, БАЗ та інші.

Як створити в районі ремонтну базу, хоч незначний запас запчастин – це ще одна проблема для завідуючих райво.

Окрема розмова про кабінети хімії. Там є все: і колекції по 4тис. гривень, і пробі рочки, колбочки, муляжі і всього на 273тис.

В ньому є комп’ютер і мультимедійний проектор, і інтерактивна дошка, і принтер, і сканер, і модем, і стіл вчителя, немає тільки, на відміну від комп’ютерних класів, основного - лабораторних столів для учнів, на яких можна було б проводити передбачені програмою досліди та хімреактивів.

Вважаю, що це не раціональне використання коштів. Їх мало і більшість з яких використані не ефективно. Яка це економіка освіти?

Необхідно акумулювати гроші в Міносвіти дійсно на державні програми. Це, в першу чергу, підручники, посібники, програми, навчальні посібники (щоб їх не виготовляли кустарно). А всі інші кошти направити на місця, щоб кожен район знав скільки на автобуси, чи комп’ютери державних грошей, скільки треба виділити з місцевого бюджету і конкретно яким школам з урахуванням потреб і можливостей школи.

Третє.

Абсурдною виглядає ситуація, коли витрачається час на навчання, ресурси, кошти державні чи власні на здобуття освіти, а це не приносить результатів. Як свідчить офіційна статистика, сьогодні на багатьох підприємствах робочі місця не зайняті. На ринку праці основні вакансії – це робітники масових професій. Водночас серед тих, хто має освіту, велика кількість бухгалтерів, кухарів, манікюрниць, продавців. Це означає, що відбувається підготовка фахівців, що не користуються попитом на ринку праці. Багато з них стають на облік в службах зайнятості, отримують допомогу – це також державні гроші, які до речі могли б піти на освіту.

Формальне, непрофесійне, а інколи і злочинне ставлення влади (місцевої) до видачі дозволів на відкриття будь-яких освітніх установ, їх видавали всім, хто просив. По два десятки сумнівних академій, університетів, філій відкрито в Полтаві і Кременчуці, в більшості своїй створених не з метою надання якісних освітніх послуг. Замість того, щоб стимулювати фінансово початкову, повну, середню освіту, батьки копичать гроші на майбутнє навчання дитини у сумнівному ВУЗі.

А добровільні батьківські внески, до речі завдяки яким збережено школи, їх матеріальну базу – вважають поборами з батьків. Назвіть ще хоч одну галузь, де значно більші „побори” пішли на ремонт палат чи адмінбудинків, придбання техніки чи обладнання.

Настав час ставити пам’ятники не галушкам і вареникам, не бабусям з насінням, а директору з батьками, які зберегли і підтримують загальноосвітню школу.

Підтримую і хочу, щоб наш семінар підтримав дії Міністерства освіти щодо відділення освіти від дипломованої псевдоосвіти.

Болонський процес передбачає створення міжнародних агентств з акредитації навчальних закладів незалежних від глав урядів. Але до цього треба в Україні підвищити вимоги до ліцензування і акредитації, оптимізувати мережу і приватних, і державних навчальних закладів і значно покращити економіку освіти.

Ліцензійний обсяг ВНЗ в Україні – 640 тисяч. Зараховано в 2006 році до ВУЗів – 640тис. Випуск шкіл 2012 року буде становити – 320тис. А ВУЗи можуть прийняти 640тис. Ким будуть заповнені ліцензовані місця, учнями шкіл з 9 по 11кл.?

І таких прикладів про фінансову економіку освіти не мало. І вона важлива. Але не менш важлива – економіка знань. 50-60 років тому до ВУЗів вступали 5-10% випускників, був конкурс і студенти були задоволені тим, що викладалось в інституті. Сьогодні ринок праці дуже динамічний, з’являються нові професії, нерідко буває так, що те що вчили на І курсі, на V – застаріло. А викладач із року в рік уже по жовтим конспектам викладає те, що знає і те, що хоче викладати.

Уявіть собі, що у вас є 50 гривень і ви прийшли навіть не в супермаркет, а в якийсь відділ і вам товар з цього відділу на 50 гривень підібрав продавець і запропонував вам взяти. Ви б, звичайно, не погодились, захотіли б вибрати самі. А студент як і покупець за 5 років навчання повинен взяти не те, що йому викладає викладач, а те, що йому потрібне, що він хоче.

На черзі питання відходу від професійної передачі знань, відхід від викладацько-центристської системи, сьогодні мало студента навчити ремеслу, в нього треба сформувати навички: винахідливо мислити, вирішувати проблеми, приймати рішення, вміти працювати в команді, ефективно спілкуватись, творчо підходити до справи, висока працездатність. Звичайно всі ці навички базуються на знаннях, але простим навчанням, передачею знань цього не виховати. Але це, мабуть, тема ще одного семінару.

Сюди ж пошук талантів, це також економіка освіти. Сьогодні школа і загальноосвітня і вища шукає таланти, щоб образно говорячи підрізати їм крила. Тій дівчині, що грає в дівочому духовому оркестрі, викладач ТЗН ставить „2”. Чемпіону області з легкої атлетики двійку ставить викладач української мови, а переможцю конкурсу знавців рідної мови ім.. П.Яцика – ставить двійку фізрук, бо не вклалася в норму по стрибках у висоту, ще й дорікає, замість того, щоб допомогти справитися із завданням.

Це тому, що в більшості педагогічний колектив не є командою, яка грає на виграш в цілому. В такому колективі кожен вчитель виконує свою партію, не створюючи ансамблю.

Японці розуміють, що 5-10% талантів дають 90%національного доходу. Тому таланти шукають в початковій школі. Таким дітям і їх батькам фірма оплачує стипендію, а вчителеві надбавку за роботу з ними. Потім навчання у ВУЗі за рахунок фірми і гарантія роботи. Оце економіка знань. (Експеримент МОН)

На завершення.

Роль керівника навчального закладу в економічних роздумах про освіту. Кажуть так: там, де керівник не сидить склавши руки, там колективи в меншій мірі постраждали від фінансової кризи. Не сидить склавши руки, означає щось робить чи інтуїтивно, чи наслідуючи когось. Допомога керівнику зводиться до застережень типу: Міністерство, управління, а також трудові колективи мають вимагати від керівника ефективного управління закладом, контролювати фінансово-господарську діяльність, не допускати безгосподарності, а також зловживань. Я вже не говорю про „допомогу” керівнику з боку казначейства, комісій, перевіряючих, інспекторів, інспекцій, сан-, мед-, шкір-, енерго-, водо-, тепло-, КРу.

А нам потрібно:

- надання консультаційних, економічних та управлінських послуг;

- відхід від формалізму у системі підвищення кваліфікації директорів на всіх рівнях (від обласного до центрального інституту);

- організація глибокої та практично спрямованої економічної підготовки;

- організувати постійно діючі семінари для бухгалтерів та економістів;

- вдосконалення нормативно-правової бази з економіки освіти;

- на рівні навчального закладу доцільне введення посади крім завгоспа – заступника з економічних питань, а також фахівців з маркетингу, управління, фінансового аналізу, тощо.

Дозвольте вважати сьогоднішній семінар початком великої роботи з питань економіки освіти і освітянської діяльності.