Лізаційних процесів у світовій економіці матеріали першої міжнародної науково-практичної конференції 26-28 квітня 2010 р м. Ужгород Ужгород, УжНУ, 2010

Вид материала

Документы

Содержание Напрями економічного аналізу Термінологія, слововживання та ергоніми Засади формування класифікаційних груп Етапи прийняття рішення щодо вибору джерел фінансування основних фондів Проблема забезпечення незалежності аудиторів Необхідність організації внутрішнього аудиту на газотранспортних підприємствах Актуальні питання впровадження стратегічного обліку на підприємствах Баланенко Е.Г., преподаватель

Подобный материал:

• Проект (варіант) змісту (структури) Національної доповіді «Уроки Чорнобильської катастрофи, 42.73kb.
• Наукове забезпечення процесів реформування соціально-економічних відносин в умовах, 2496.34kb.
• Програма VI міжнародної науково-практичної конференції "сучасні проблеми глобальних, 73.41kb.
• Проект (варіант) змісту (структури) Національної доповіді «Уроки Чорнобильської катастрофи, 45.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Наукове видання Матеріали ХVIII міжнародної науково-практичної конференції учотирьох, 4599.99kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали, 5109.61kb.

НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНОГО АНАЛІЗУ

В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ ПІДПРИЄМТСВА


В умовах сьогодення, коли не лише економіка України, а й усього світу переживає глибоку кризу, проблема забезпечення економічної безпеки набуває особливої гостроти та актуальності. Разом з тим, сучасні умови господарювання ставлять нові вимоги до формування економічної інформації для задоволення інтересів як зовнішніх, так і внутрішніх користувачів надійними та достовірними даними про підприємство, забезпечуючи тим самим збереження наявних та набуття нових потенціалів його розвитку та дотримання економічної безпеки.

Загалом економічну безпеку господарюючого суб’єкта визначають як комплексну систему забезпечення і захисту економічних інтересів підприємства від внутрішніх і зовнішніх джерел небезпеки, створювану і регульовану шляхом здійснення комплексу заходів, спрямованих на підтримку стійкості функціонування і можливості розвитку підприємства як незалежного господарюючого суб’єкта [4]. В цьому контексті важливим є визначення напрямів аналітичного забезпечення для формування систематизованої, обґрунтованої та актуальної інформації про стан та перспективи розвитку окремої економічної системи. Саме економічний аналіз може стати одним з основним інструментів в системі управління економічною безпекою.

Публікації останніх років показують, що питання економічного аналізу є достатньо актуальними і досліджуються багатьма вченими-економістами. Зокрема, в працях Т.Т. Ковальчука [1] розглядаються основні завдання економічного аналізу з точки зору системного підходу, наводиться модель наскрізної системи економічного аналізу. Проф. Є.В. Мних у своїх дослідженнях [2, 3] визначає питання зміни цільової орієнтації сучасного економічного аналізу в умовах креативного менеджменту на ієрархічних рівнях економічної системи, виділяє трансформацію моделі комплексного економічного аналізу. У монографії П.Я. Поповича [4] містяться дослідження теоретичних і практичних питань організації та проведення операційного аналізу, визначаються його основні цільові спрямування. Проте, у перелічених працях не спостерігається чіткого визначення ролі і завдань економічного аналізу в системі управління економічною безпекою підприємства.

В умовах загрози економічної безпеки пріоритетними слід назвати оперативний та стратегічний види економічного аналізу, оскільки ретроспективний аналіз може дати лише оцінку тим явищам і процесам, які вже відбулися, нездатен запобігти загрозам фінансової стабільності та розвитку і нейтралізувати вже реалізовані небезпеки. В той час як оперативний аналіз спрямований на постійний моніторинг діяльності, що дозволяє дати оцінку відхиленням від тактичних та стратегічних цілей, забезпечити раціональне використання ресурсів та надати додаткові конкурентні переваги. Підсистема оперативного аналізу покликана виробити дієві своєчасні управлінські рішення щодо оптимізації як швидкозмінних та регулярно повторювальних операцій господарської діяльності, так і операцій ситуаційного характеру. Для цього вона вирішуватиме проблеми постійної економічної оцінки змін, які відбуваються в господарських процесах відносно регламентованого рівня, пошуку альтернативних варіантів дій, вибору оптимального курсу із альтернативних варіантів дій. Стратегічні дослідження в сфері аналізу спрямовуються, насамперед, на аналіз зовнішнього середовища, оскільки без його вивчення побудувати і сформулювати конкретну стратегію розвитку, а тим більше втілити її в життя виявляється неможливим.

З огляду на сказане, основними напрямами економічного аналізу можуть виступити наступні:

- аналіз зовнішнього середовища системи господарювання. Керівництво часто не приділяє достатньої уваги аналізу оточуючого середовища і делегує цю важливу функцію маркетинговому підрозділу, забуваючи при цьому, що зовнішнє середовище підприємства є як джерелом його життєвої сили (вміщує потенціал, який дає можливість підприємству функціонувати, і виживати у визначеному проміжку часу), так і джерелом його проблем і краху — за умови, якщо воно не забезпечує необхідних умов функціонування [1]. Тому завдання даних аналітичних досліджень — виявити фактори оптимальної взаємодії господарської одиниці із середовищем, що дозволило б їй підтримувати свій потенціал на рівні, необхідному для досягнення мети, і забезпечило б можливість для виживання в умовах конкурентної боротьби в довгостроковій перспективі.

- аналіз потенційних можливостей та тенденцій розвитку економічної системи. Принципово важливе значення для стабільного економічного розвитку та забезпечення фінансової стійкості має визначення довгострокових перспектив функціонування. При цьому актуальним визначається оцінка сильних сторін і потенціалів успіху господарюючої системи в умовах жорсткої конкуренції, яка за інтеграційних процесів тільки зростає і посилюється. Такий напрям аналітичних досліджень в мікроекономічній сфері пов’язаний з вивченням конкурентного становища підприємства на відповідному ринку й аналізом властивих йому конкурентних переваг. Порівняння з конкурентами проводять на основі вивчення динаміки основних показників діяльності, розподілу ринку, маркетингової стратегії і цінової політики.

- аналіз та оцінка рівня ризику. Такий напрям аналізу можливо реалізувати, використовуючи, в основному, економіко-статистичний методичний інструментарій. При цьому, необхідно, насамперед, визначити джерела таких ризиків з метою їх подальшої мінімізації. Всі джерела ризиків можна поділити на ті, які носять суб’єктивний і ті, які носять об’єктивний характер. В свою чергу, до джерел суб’єктивного характеру належать внутрішні і зовнішні. До перших можна віднести помилкові чи непрофесійні дії працівників підприємства у важливих сферах його діяльності. До других – ті, які передбачають зумисну шкоду організації, а також неякісну роботу чи будь-які інші дії її партнерів по бізнесу.

Ризиками об’єктивного характеру є обставини непереборної сили, політичного і макроекономічного характеру, тобто такі, які не пов’язані безпосередньо з діяльністю самої організації чи її працівників. Таким ризикам важче запобігати.

- аналіз можливості банкрутства та настання кризи. Даний напрям аналізу повинен проводитися в оперативному режимі, щоб мати можливість своєчасно запобігти певним кризовим явищам, якщо існує ймовірність їх настання. Тут важливо оцінювати не лише фінансові індикатори оцінки діяльності середовища, а й проводити моніторинг зовнішнього середовища функціонування економічної системи.

Реалізація виділених цільових напрямів аналізу покликана зменшити негативні наслідки, які формуються в процесі функціонування підприємства в умовах ринкового середовища і зменшити рівень його економічної небезпеки.

Окреслені нами напрями, звичайно, не вичерпують всього спектру аналітичних досліджень. Актуальними залишаються питання операційного аналізу та основних показників діяльності господарюючих суб’єктів, пошуку резервів їх удосконалення.


Література:

1. Ковальчук Т.Т. Економічна безпека в умовах глобалізації // Режим доступу: http: ecolib.com.ua – Офіційний сайт економічної онлайн бібліотеки.

2. Мних Є.В. Цільові спрямування сучасного економічного аналізу / Мних Євген Володимирович // Збірник наукових праць кафедри економічного аналізу Тернопільського національного університету. – 2006. - Випуск 16. – С. 20 – 23.

3. Мних Є.В. Сучасний економічний аналіз: проблеми методології і організації / Мних Євген Володимирович // Бухгалтерський облік і аудит. – 2006. - № 1. – С. 42 – 47.

4. Попович П.Я. Операційний аналіз: проблеми та перспективи розвитку: Монографія / Петро Ярославович Попович. – Тернопіль: Економічна думка, 2007. – 167 с.


Пасько О.В., к.е.н., доцент

Сумський національний аграрний університет


ТЕРМІНОЛОГІЯ, СЛОВОВЖИВАННЯ ТА ЕРГОНІМИ

У СФЕРІ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ

ТА АУДИТУ


В сфері державного фінансового контролю та аудиту на сьогоднішній момент існують деякі термінологічні невідповідності та суперечні моменти. Найперше ці невідповідності та суперечні моменти пов'язані з застосування терміну "аудит" на широке коло дій в тому числі і державних службовців як результат введення поняття "державний фінансовий аудит". Із мовознавства відомо, що терміни відрізняються від звичайних слів точністю семантичних меж. Проте, щодо вживання терміну "аудит" у цьому контексті, то цього не можна сказати. Взагалі існують два підходи до тлумачення поняття "аудит" - у широкому та вузькому розумінні. Аудит у вузькому розумінні є перевіркою даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб'єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора щодо того, чи відповідає фінансова звітність, в усіх суттєвих аспектах застосованій концептуальній основі фінансової звітності. Основні ознаки аудиту у вузькому розумінні: застосування у приватному комерційному секторові, здійснює незалежний аудитор для якого це є підприємницька діяльність, основне завдання висловити думку аудитора щодо того наскільки фінансова звітність відповідає концептуальній основі фінансової звітності. У зв’язку з веденням в Україні поняття "державний фінансовий аудит" (ДФА) виникла дискусія щодо можливості і точності застосування такого терміну, адже у цьому розумінні аудит вживається у широкому розумінні, тобто здійснюють його працівники ДКРС як виконавчу діяльність. Аудиторська палата України виступила проти розширення використання терміну аудит на виконавчу діяльність в результаті на сьогодні як зазначає перший заступник голови ДКРС України виникла можливість ліквідації ДФА [1].

До ДФА справді виникають кілька заперечень. По-перше, ДФА здійснюють особи, які не пройшли відповідної сертифікації, оцінки знань. Вказується, що здійснюють ДФА "державні аудитори", але далі визначення у нормативних документах у цьому питання просувань не видно. Тобто фактично порушується трьохступеневий рівень згідно з Міжнародними стандартами освіти бухгалтерів: освіта, досвід, навички. Далі аудит це завдання з надання впевненості і він повинен залишатися таким і у публічному секторові. Міжнародна концептуальна основа завдань з надання впевненості визначає тристоронні відносини як однин із елементів завдання з надання впевненості, а це не завжди дотримується при ДФА. На початку дослідження цього питання нами підтримувалася позиція аудиту у вузькому розумінні, але в процесі дослідження ця думка змінилася. Необхідно визнати, що аудит, як зазначає М.Пауєр, – це не тільки процес, але й ідея [2]. Суперечка щодо застосування аудиту в широкому розумінні виникла в Україні, за кордоном же давно використовують аудит у широкому розумінні. Як висловився А. Шільдер, голова Ради з міжнародних стандартів аудиту та надання впевненості МФБ "МСА є прийнятними для завдань як у публічному, так і у приватному секторі, для підприємств усіх розмірів" [3].

Ще одне проблемне питання пов'язане з ергонімом (власна назва державно-адміністративної установи) Рахункова палата України. На думку Ващенка І.В. така назва не відображає сутності діяльності установи [4]. Англійською мовою Accounting Chamber звучить дійсно відповідно до роду діяльності, зокрема, слово account несе в собі навантаження, співзвучне поняттю “контроль”. В українській мові слово “рахувати” не містить такого підтексту, означає просто лічбу, і функції Рахункової палати в Україні з її назви зрозуміти неможливо. Розглянемо назви деяких інших вищих органів державного фінансового контролю, членів INTOSAI. Грузія: Контрольна палата Грузії; Австралія: Australian National Audit Office; Бєларусь: комітет державного контролю; Канада: Office of the Auditor General; Франція: Cour des Comptes; Німеччина: Bundesrechnungshof; Італія: Corte dei Conti; Росія: Счетная палата; США: Government Accountability Office; Швейцарія: Eidgenössische Finanzkontrolle; Японія: Board of Audit. Виходячи з цього, найбільш доцільно було б змінити назву органу вищого фінансового контролю в Україні на таку: “Контрольна палата Верховної Ради України”.


Література

1. Стефанюк І. Хто і чому хоче ліквідувати державний аудит? // Фінансовий контроль. – 2010. - № 1. – С. 6-9
   
2. Power М. The audit explosion / Demos, London. – 1996. - 53 р.
   
3. Norgren C., Schilder A, Public and Private Sector Collaboration in Developing International Financial Audit Standards // International Journal of Government Auditing. – 2010. - № 1. – С. 11-15
   
4. Ващенко І.В. Державний фінансовий контроль та його вдосконалення у трансформаційній економіці України: Автореф. дис... канд. екон. наук: 08.04.01; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2005. — 20 с.
   

Півнюк О.П., викладач

Луцький кооперативний коледж


Методика організації обліку витрат та її вплив на систему управління підприємством


Раціональна організація бухгалтерського обліку і контролю можлива лише при додержанні системного підходу, цілісності, всебічності субординації, динамічності, випереджувального відображення, а також системотворних відносин частини елементів[1]. Принцип цілісності вимагає розглядати систему як об’єкт, як певне цілісне явище, якість якого не зводиться лише до властивостей будь якого елемента, який утворює ціле, тобто систему. Цілісність обліку як системи і об’єкта проявляється у подвійному узагальненні господарських фактів – явищ та процесів. Цей принцип дає можливість вирішувати важливі завдання, як, наприклад, дані про матеріали, стан розрахунків з постачальниками та інше.

Проблемність організації бухгалтерського обліку і контролю в управлінні господарством полягає в існуванні великої кількості можливих варіантів узгодження різних можливостей людей, техніки, природних умов та інших складових організаційного процесу[2,45]. Велике значення при цьому мають постійне зростання масштабу у виробництво, динамічність процесів, які відбуваються в економіці. Все призводить до великої кількості внутрішніх і зовнішніх зв’язків. Принцип субординації полягає у побудові ієрархії елементів та відносин за чітко визначеними наперед критеріями (мобільність, адекватність тощо). Основним критерієм ієрархічної побудови елементів бухгалтерського обліку і контролю є відповідність організаційної і технологічної структури господарства. Принцип динамічності визначає, що всі основні характеристики системи необхідно розглядати не як постійні, а як такі, що змінюються до своєї протилежності. Динамічність бухгалтерського обліку як системи спричинена постійним удосконаленням форм і методів його організації, розвитку форм рахівництва, системи рахунків, застосування нових методів обліку ресурсів, витрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції. Цей принцип встановлює досить гнучкі зв’язки між функціональними підрозділами для контролю і аналізу.

Принцип випереджуючого відображення постійно передбачає наявність проблем розв’язання яких відбувається з часом і потребує прогнозування найбільш вірогідного стану у майбутньому. Щодо системи бухгалтерського обліку це означає впровадження нормативного методу обліку витрат на виробництво[2.66]. Визначення саме тих зв’язків між елементами системи, які забезпечують її цілісність, існування та розвиток вимагає принцип системоутворюючих відносин. Щодо бухгалтерського обліку, то цілісність його як системи забезпечується подвійним способом відображення господарських фактів (балансовим узагальненням, бухгалтерською кореспонденцією рахунків, записом), ієрархічною диференціацією рахунків (синтетичні, аналітичні, субрахунки різного порядку). В свою чергу цілісність контролю забезпечується використанням всієї сукупності аналітичних методів, розроблених теорією та використовуваних практикою.

Принцип всебічності системного підходу тісно пов’язаний з комплексним підходом, який полягає у вивченні об’єкта пізнання[2.89]. При комплексному підході об’єкт розглядається як ціле і в ньому досліджують внутрішні зв’язки. Комплексний і системний підходи до бухгалтерського обліку і контролю господарської діяльності дають змогу розглядати їх як цілісне утворення та вивчення внутрішніх зв’язків.

Поряд з вище описаними принципами, організація як прийом упорядкування потребує додержання і таких принципів, як адаптивність, паралелізм, ритмічність, безперервність, прямоточність, пропорційність.

Таким чином, якщо виходити із суті методу як прийому або способу дослідження явищ різного характеру, то на підставі зазначених принципів, методом організації бухгалтерського обліку є сукупність методичних та технічних прийомів, які забезпечують раціональне функціонування їх у системі управління господарством. Отже, організація бухгалтерського обліку являється складним і трудомістким процесом, для раціоналізації якого необхідним є використання великої сукупності методичних прийомів й процедур, що дозволяють більш ефективно вивчати практику організації та ведення обліку з метою їх удосконалення та оптимізації витрат.


Література


1. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 “Витрати”, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.12.99р. №318

2. Турило А. М., Кравчук Ю. Б., Турило А. А. Управління витратами підприємства: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 120 с.


Піцур О.З., викладач

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»


Управлінські аспекти обліку інвестиційних ресурсів підприємства


Глибока системна криза, що торкнулася практично всіх галузей економіки України, найбільш серйозно й сильно вразила інвестиційну сферу. Варто підкреслити, що інвестиційна криза, що відбувається в Україні, обумовлена цілим рядом різнопланових причин. Кожна з них має певне самостійне значення, але всі вони взаємозалежні. У числі цих причин і ті, що тією чи іншою мірою відображають особливості відтворювального й інвестиційного процесів і негативні тенденції в економіці. Це, насамперед перевага екстенсивного розвитку в сполученні з низькою ефективністю виробництва, ослаблення можливостей здійснення структурних зрушень і впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

Інший ряд причин пов’язаний з тим, як проводилися й проводяться в цей час ринкові реформи, із численними прорахунками в державній економічній політиці. Відомо, що основним фінансовим джерелом інвестицій в економіці країни є валові (національні) заощадження, що представляють собою ту частину наявного доходу, що не була витрачена на кінцеве споживання товарів і послуг.

Як показує співвідношення валового нагромадження основного капіталу валових заощаджень, в Україні значна частина заощаджень не трансформується в інвестиції, тоді як в багатьох країнах забезпечується високий ступінь використання заощаджень на потреби інвестування.

Разом з тим значний ступінь зношеності основного капіталу й практично повна втрата підприємствами за роки реформ фондів амортизаційних відрахувань і нагромаджень означають, що зростання виробництва за рахунок більш повного залучення наявних виробничих потужностей може бути винятково короткостроковим.

Більша частина діючого виробничого апарата як і раніше продовжує прогресивно фізично й морально застарівати, не дозволяючи знижувати витрати виробництва й підвищувати продуктивність праці. У подібній ситуації забезпечити розширення виробництва, у тому числі за рахунок підвищення конкурентноздатності випускаємої продукції, тільки за рахунок власних коштів, досить проблематично. Тому, не дивлячись на наявність надлишкових стосовно попиту виробничих потужностей, проблема залучення додаткових інвестицій як і раніше залишається надзвичайно гострою для української економіки.

У самий найближчий час багато підприємств зіштовхнуться, а більшість уже зіштовхнулися із проблемами заміни устаткування, відновлення основного капіталу, що висуває на перший план завдання оцінки й аналізу стану як внутрішніх (власних), так і зовнішніх (залучених) джерел інвестицій, а також умов і перспектив їхньої мобілізації з метою наступного продуктивного використання. Виходячи із цього, при дослідженні фінансового потенціалу інвестиційної діяльності необхідно звернути увагу на такі ключові аспекти, як аналіз інвестиційно-фінансових ресурсів у реальному (виробничому) секторі економіки й розвиток механізмів трансформації заощаджень в інвестиції, що дозволяють втягнути в орбіту інвестиційного процесу наявні вільні кошти всіх учасників економічної системи.

Як відомо, із трьох основних елементів валового річного продукту підприємства – оборотного капіталу, амортизаційних відрахувань і прибутку – на потреби нагромадження грошового капіталу, що служить джерелом фінансування інвестицій, використаються два останніх, які складають власні кошти підприємства.

У закордонній практиці власним джерелам фінансування підприємства приділяється важлива роль. Так, на частку амортизаційних відрахувань доводиться біля 40% загального обсягу поточних і капітальних витрат підприємств, здійснюваних з позабюджетних джерел; за рахунок прибутку в країнах з розвинутою ринковою економікою фінансується приблизно 30% всіх поточних і капітальних витрат.

В Україні ці показники істотно нижче. По оцінках, лише 25-30% амортизаційних відрахувань іде на інвестиційні цілі, у той час як більша частина заповнює недостачу оборотних коштів. Хоча роль амортизаційних відрахувань в інвестиціях поступово підвищується, одночасний ріст цін на капітальні товари звужує її функції до рамок простого відтворення. Крім того, у цей час практично відсутні механізми державного контролю над цільовим використанням фондів амортизаційних коштів, внаслідок чого істотна їхня частина багатьма підприємствами, що випробовують серйозні фінансові труднощі, направляються на поточні потреби виробництва. Істотно обмежує можливості інвестування за рахунок прибутку важке фінансове становище значної (не менш 40%) частини українських підприємств.

Аналіз фінансового становища українських підприємств дозволяє зробити висновок про значні складності у вишукуванні ресурсів інвестування на мікрорівні: власних фінансових джерел для цілей відновлення основного капіталу, технічного переозброєння й розвитку виробництва в багатьох з них або немає зовсім, або їх зовсім недостатньо для забезпечення не тільки розширеного, але навіть простого відтворення.

Ключове завдання нової інвестиційної політики заключається в тім, щоб адаптувати сучасну модель інвестиційного процесу до конкретних умов пережитого Україною перехідного періоду, коли внутрішні принципи самоорганізації ринкової економіки, що формується, явно недостатні для рішення виникаючих перед нею проблем. Одна з них – мобілізація внутрішніх джерел інвестиційного фінансування, за рахунок яких у розвинених країнах забезпечується основна частина виробничих інвестицій.

У світлі вищевикладеного, для мобілізації інвестиційного потенціалу підприємства необхідно ефективно використати інструментарій амортизаційної політики. До сучасного інструментарію амортизаційної політики ставляться: методи прискореної амортизації, регламентовані Положенням бухгалтерського обліку ПБО 7 (кумулятивний метод і метод зменшуваного залишку); переоцінка й оцінка основних засобів.

Використання цих інструментів в амортизаційній політиці дозволяє змінити величину формованого амортизаційного фонду підприємства, собівартість продукції, прибуток, вартість основних фондів, податку на майно. Тому ефективність того або іншого амортизаційного методу повинна оцінюватися на базі комплексного критерію, що враховує економічні результати застосування цього інструмента.

Як такий критерій можна використати чистий потік реальних грошей (ЧПРГ), що складається з амортизації й чистого прибутку підприємства. Найбільш ефективна амортизаційна політика з урахуванням цього критерію буде відповідати максимальній величині грошового потоку.

Математичне моделювання залежностей формування й зміни власних фінансових потоків підприємства (амортизації, прибутку, податку на майно, а також ЧПРГ) до й після використання амортизаційного інструментарію дозволить створити методичну базу для цільового планування й оптимізації економічних показників при розробці амортизаційній політиці.

Для формування бюджету амортизаційних відрахувань у складі внутрішніх ресурсів підприємства можна застосовувати різні методи нарахування амортизації. При наявності балансового прибутку й цінової конкурентноздатності продукції створюються економічні передумови для застосування методів прискореної амортизації. У випадку збитковості виробництва можливе використання понижуючих коефіцієнтів до діючих амортизаційних норм.


Література

1. Про оподаткування прибутку підприємств. Закон України від 22.05.97 року №283/97.
   
2. Про Концепцію амортизаційної політики. Указ Президента України від 7 березня 2001 року №169/2001.
   
3. Про інвестиційну діяльність. Закон України від 18.09.1991 року № 1560-ХІІ.
   
4. Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент. – К.: МП «Итем» ЛТД «Юнайтед Лондон Трейд Лимитед», 1995 – 447 с.
   
5. Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність: Навчальний посібник. – К.: «Центр навчальної літератури», 2004. – 376 с.
   
6. Менеджмент інноваційно-інвестиціного розвитку підприємств України. Д.М. Черваньов, Л.І. Рейкова. – К., 1999 р. – 514 с.
   
7. Пересада А.А. Управління інвестиційним процесом. – К.: Лібра, 2002. – 472 с.
   
8. Пересада А.А., Майорова Т.В. Інвестиційне кредитування: Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2002. – 271 с.
   

Пеліпадченко Р.О., аспірант

Одеський державний економічний університет


ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ КЛАСИФІКАЦІЙНИХ ГРУП

ВИДАТКІВ ТА ВИТРАТ В БЮДЖЕТНИХ УСТАНОВАХ ТА ОРГАНІЗАЦІЯХ


На сучасному етапі реформування економіки України виникає потреба у перегляді традиційно сформованих підходів до визначення цілей, завдань, принципів і механізму реалізації розподілу бюджетних видатків та детальному вивченні їх сутності. Проблеми вдосконалення методів мобілізації та ефективного використання бюджетних ресурсів визнаються одними з найбільш актуальних в українській науці і практиці. Так, основним напрямком бухгалтерського обліку бюджетних установ виступає облік видатків. Видатки – один з найважливіших показників фінансово-господарської діяльності бюджетних установ. Вони є основою для визначення результатів виконання кошторису доходів і видатків, та його аналізу, з метою виявлення внутрішніх резервів. Крім цього, поняття витрат (або затрат) та їх класифікації займає важливе місце в управлінському обліку та є одними з основних його об’єктів. Для прийняття управлінських рішень необхідно мати інформацію про витрати, оскільки, ефективне використання ресурсів установи має на меті одержання суспільно необхідного або бажаного результату від діяльності бюджетної установи при мінімальних витратах трудових і матеріальних ресурсів.

Для розгляду ключових питань класифікації видатків та витрат бюджетних установ у відповідності до напрямків бухгалтерського обліку, розуміння суті проблем які потребують вирішення необхідним є визначення поняття видатків та поняття витрат.

В чинному законодавстві та публікаціях вітчизняних авторів, лише започатковано розгляд питань пов’язаних з видатками та витратами бюджетних установ та їх класифікацією, а питання класифікації видатків та витрат бюджетних установ, визначення класифікаційних груп видатків та витрат які мають безпосереднє застосування в облікових системах установ та на основі яких мають прийматися управлінські рішення залишаються до кінця не визначеними.

Метою даного дослідження видатків та витрат бюджетних установ є визначення основних засад в класифікації видатків та витрат бюджетних установ, а також визначення відповідно до напрямків бухгалтерського обліку в бюджетних установах класифікаційних груп видатків та витрат на основі яких мають прийматися управлінські рішення, відбуватися планування та прогнозування видатків, здійснюватися їх контроль та регулювання.

Економічна класифікація видатків, на відміну від попередніх, має безпосереднє застосування в межах системи бухгалтерського обліку, оскільки саме стосовно її кодів здійснюється планування та облік видатків бюджетних установ. У межах зазначеної класифікації, з врахуванням останніх змін в законодавстві, виокремлено такі основні напрямки, як поточні, капітальні та нерозподілені видатки. У межах кожного з перелічених напрямів виокремлюються коди економічної класифікації видатків. Зосередимо увагу на поточних видатках установи, оскільки вони є найбільш розповсюдженими в практичній діяльності бюджетних установ. При цьому зазначимо, що оптимізація кодів поточних видатків здійснюється за двома напрямками: придбання товарів та придбання послуг. Здійснення видатків за відповідними кодами економічної класифікації має певну мету:

- оплату придбання або виготовлення товарів (предметів, матеріалів, обладнання);

- оплату послуг для забезпечення потреб установи (професійні послуги, орендна плата, транспортні послуги, банківські послуги);

- оплату інших видатків, не пов’язаних із придбанням товарів та послуг установами для власних потреб (податків, зборів, обов’язкових платежів, штрафів).

Щоб отримати максимально об’єктивні показники щодо майбутніх видатків, кожна бюджетна установа має здійснити комплекс послідовних організаційних заходів, а саме: до установи мають бути своєчасно доведені граничні обсяги видатків із загального та спеціального фондів бюджету, за фактом отримання бюджетних показників установою формується проекту кошторису доходів і видатків з ретельним обґрунтування кожної статті видатків.

Крім виконання основних своїх функцій окремі бюджетні установи здійснюють виробничу діяльність, зокрема виробляють продукцію, виконують науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, а також надають послуги. Перелічені види діяльності знаходить відображення в обліку за напрямом - облік витрат.

Витрати на виробництво або витрати пов’язані з надання послуг організовують за економічними елементами затрат, а облік і калькуляція собівартості окремих видів продукції, робіт та послуг – за статтями витрат. Такий вид класифікації визначається економічним змістом витрат, та має такі основні елементи: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні потреби, знос основних фондів.

Для контролю за складом витрат по місцях їх виникнення необхідно знати не тільки те, що витрачено в процесі виробництва або надання послуг, а й з якою метою, тобто враховувати витрати по напрямках, в залежності до технологічного процесу. Такий облік дозволяє аналізувати собівартість за її основними частинами та по деяким видам послуг та продукції, встановлювати обсяги витрат окремих структурних підрозділів. Вирішення цих питань здійснюється за рахунок застосування класифікації витрат за статтями калькуляції. Перелік статей калькуляції, їх склад та методи розподілу по видам послуг та продукції визначається відповідно до галузевої належності установи.

Розробка класифікації витрат потребує ретельного вивчення практичної діяльності установи. Сьогодні у вітчизняній практиці можна запровадити класифікацію витрат за напрямками їх обліку: для калькулювання, для прийняття управлінських рішень і планування, для контролю та регулювання. Витрати, використовувані для калькулювання поділяються на групи: витрат по видам; витрат відповідно до способу віднесення вартості на об’єкт (прямі та непрямі); витрат за стосунками до собівартості (витрати, що включаються до собівартості та витрати діяльності), витрати за цільовим спрямуванням (основні та накладні); витрати за видами послуг або продуктів (витрати на послугу або продукт, витрати на групу, комплекс). Витрати, використовувані для прийняття управлінських рішень і планування поділяються на групи: витрати календарного періоду (поточні й одноразові); витрати за видами (за економічними елементами); за обсягами (змінні та постійні); за ступенем залежності від прийнятого рішення (вирішальні й такі, що не залежать від прийнятого рішення), за складом витрат (одноелементні та комплексні). Витрати, використовувані системою контролю та регулювання поділяються на групи: відповідно до ступеню самостійності установи (регульовані та нерегульовані), відповідно до ступеню доцільності використання коштів (ефективні та неефективні); відповідно до обґрунтованості проведення (у межах кошторису та відхилень від планових показників); відповідно до ступнею контрольованості (контрольовані та неконтрольовані). Зазначена класифікація витрат дозволяє виділити певні класифікаційні групи аналіз яких, дозволить приймати вірні управлінські рішення, здійснювати поточний контроль та аналіз ефективності діяльності установи в напрямку надання послуг та/або виготовлення продукції.

У процесі функціонування бюджетних установ та організацій виникає необхідність здійснення контролю видатків та витрат. Для забезпечення існування ефективної системи обліку, контролю та планування видатків основним є вибір систем основних засад в класифікації видатків та витрат бюджетних установ, а також визначення відповідно до напрямків обліку класифікаційних груп видатків на основі яких мають прийматися управлінські рішення, відбуватися планування та прогнозування видатків, здійснюватися їх контроль та регулювання. При цьому, необхідно відмітити, що виділення класифікаційних груп видатків та витрат має здійснюватися у чіткій відповідності з існуючими напрямками обліку в установі.


Перетятько Ю. М., аспірант

Чернігівський державний технологічний університет


ЕТАПИ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ЩОДО ВИБОРУ ДЖЕРЕЛ ФІНАНСУВАННЯ ОСНОВНИХ ФОНДІВ


У науковій літературі висвітлено досить багато питань з приводу вибору та оцінки інвестиційних проектів [1, 2], однак, деякі питання потребують удосконалення. Серед них, процес прийняття рішення щодо вибору джерел фінансування основних засобів.

Фінансування основних фондів може здійснюватися за рахунок власних чи кредитних коштів, цільового надходження, благодійних внесків, фінансового лізингу тощо.

Звичайно, що фінансування основних фондів за власні кошти не призводить до виникнення додаткових витрат, а вартість основного фонду повернеться згодом за рахунок амортизаційний відрахувань. Однак, в умовах недостатності грошових коштів, підприємству необхідно оцінювати альтернативні джерела.

Прийняття рішення, щодо вибору альтернативного джерела фінансування основних фондів, пропонується проводи за наступними етапами:

1. постановка мети;
   
2. пошук доступних джерел фінансування;
   
3. аналіз організаційної складової;
   
4. аналіз економічних умов;
   
5. співставлення альтернатив;
   
6. вибір ефективної альтернативи.
   

На першому та другому етапах здійснюється постановка мети та вибір доступних джерел фінансування. Серед яких, найпоширенішими, є кредитні кошти та фінансовий лізинг. На третьому етапі здійснюється аналіз організаційної складової, а саме співставлення пакету документів для отримання коштів та витрати часу для його підготовки. На четвертому етапі проводиться аналіз економічних умов, а саме: термін угоди, відсоток передоплата, період сплати кредитних або лізингових платежів, страхові платежі тощо. Слід зазначити, що для оцінки джерел фінансування, грошові потоки необхідно дисконтувати.

На п’ятому етапів відбувається співставлення організаційної складової та економічних умов за різними джерела фінансування. А на шостому — приймається рішення щодо джерела фінансування, яке є найменш затратне.


Література

1. Гойко А.Ф. Методи оцінки ефективності інвестицій та пріоритетні напрями їх реалізації / А.Ф. Гойко. — Київ : ВІРА-Р, 1999. — 320 с.
   
2. Бромвич М. Анализ экономической эффективности капиталовложений / М. Бромвич : [пер. с англ. А.Г. Пивовара]. — М. : ИНФРА-М, 1996. — 432 с.
   

Петрик О.А. , д.е.н., професор

ДВНЗ «Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана»


ПРОБЛЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ АУДИТОРІВ:

ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ


Принцип незалежності є одним із основоположних в аудиті. Практикуючим аудиторам слід неухильно дотримуватись положень Закону України «Про аудиторську діяльність» та Кодексу етики професійних бухгалтерів, затвердженого Міжнародною федерацією бухгалтерів, а саме його розділу 290 частини Б, яка стосується вимог щодо незалежності при виконанні завдань з надання впевненості. Аудитори повинні бути вільними і виглядати вільними від будь-якої зацікавленості, яка може бути визнана (незалежно від її дійсних наслідків) несумісною з принципами порядності, об’єктивності та незалежності. Згідно з п. 290.7 Кодексу етики, незалежність вимагає забезпечення незалежності думки та незалежності поведінки.

Втрата незалежності – є значним ризиком для репутації аудитора (аудиторської фірми), спроможності його подальшої діяльності, особливо в період економічної кризи, коли конкуренція в аудиторській сфері значно загострилась. Підтвердженням надзвичайної важливості дотримання цього принципу етики є прийняття у грудні 2009 року АПУ спеціального «Положення про забезпечення незалежності аудитора» відповідно до плану заходів Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Цей документ передбачає, що кожна аудиторська фірма повинна розробити та запровадити політику та процедури, які б надавали достатню впевненість, що у її діяльності та відносинах з клієнтами дотримується принцип незалежності. Слід особливо підкреслити вимогу п.2.6 Положення щодо зобов’язання фірми щонайменше раз на рік отримувати від персоналу, який має дотримуватись принципу незалежності письмового підтвердження виконання своєї політики та процедур щодо незалежності. Проте конкретного механізму реалізації цієї вимоги не наведено. Це мають бути письмові розписки, анкетування, інструктаж персоналу чи інші заходи аудиторської фірми – із положення не зрозуміло.

Обрані аудиторською фірмою процедури забезпечення незалежності, перелік застережних заходів та моніторинг їх практичної реалізації повинні враховувати попередження і усунення таких загроз незалежності, як загроза власного інтересу, загроза власної оцінки, загроза захисту, загроза особистих та сімейних стосунків, загроза тиску.

Оцінювати незалежність аудитора потрібно за конкретних умов його співпраці з клієнтом, оскільки абстрактний розгляд цього питання може призвести до невірного розуміння його сутності. Аудитор не може бути абсолютно вільним від будь-яких фінансових, економічних та інших зв’язків з клієнтом, оскільки він виконує конкретне замовлення (аудиторську перевірку) і має отримати певну винагороду. Разом з тим, ця винагорода у контексті дотримання незалежності повинна відповідати кількості та якості витраченої праці аудитора, його кваліфікації, відпрацьованому часу, ступеню відповідальності, і виплачуватись виконавцю не безпосередньо клієнтом, а аудиторською фірмою, від імені якої він працює, та при цьому не перевищувати певний відсоток загального річного доходу (у Положенні про забезпечення незалежності аудитора – 50%). Характер завдання і умови його виконання можуть змінюватись, через що виникають нові загрози незалежності, тому аудиторська фірма повинна мати політику і процедури по оцінці, виявленню і оперативному реагуванню на загрози незалежності аудиторів.

На незалежність аудитора може впливати фінансова зацікавленість, яка може бути прямою та непрямою. Для уникнення фінансової залежності аудиторів від клієнтів в Україні пропонуємо ввести наступні вимоги (на додаток до вже зако­нодавчо закріплених), які в основному стосуються непрямої фінансової зацікавленості:

– уникнення непрямого права власності, тобто при тісних але не безпосередніх відносинах володіння між аудитором і клієнтом (наприклад, батьки батьків аудитора або його далекі родичі володіють акціями клієнта);

– небажаність надання клієнту супутніх аудиторських послуг одночасно з виконанням аудиторської перевірки звітності (тією ж аудиторською фірмою (аудитором)), це повинно стосуватись не тільки акціонерних товариств;

– вітчизняним аудиторським фірмам щорічно проводити анкетування співробіт­ників-аудиторів про належність їм прав власності, в тому числі акцій, інших господарюючих суб’єктів;

– не отримувати позики (кредити) від підприємств-клієнтів;

– не отримувати плату за виконану аудиторську перевірку товарами та послугами клієнтів, а також не приймати інших винагород, у тому числі подарунків;

– оплата праці аудитора повинна здійснюватись аудиторською фірмою, а не безпосередньо клієнтом;

– ввести положення щодо обмеження суми гонорару аудитора, який він отримує від одного клієнта (величина гонорару не повинна перевищувати 15–20 % від середнього загальнорічного доходу аудитора);

– дозволити аудиторам проводити аудит підприємств, на яких вони раніше обіймали керівні посади, не раніше ніж через 3 роки після їх звільнення;

– запровадити практику затвердження аудитора для перевірки звітності власниками (акціонерами) підприємства, а не найманою адміністрацією, як це має місце в Україні у сучасній практиці;

– небажано (а в деяких випадках – не припустимо) надання послуг аудиторською фірмою одночасно конкуруючим клієнтам (це може призвести до конфлікту інтересів аудитора, підприємства-клієнта та інших підприємств (організацій)).

Отже, незалежність аудитора можна розглядати як фактичну, так і формальну (виходячи з конкретної ситуації, що склалась).

Існує ще один аспект незалежності – це професійна незалежність або незалежність думки, під якою слід розуміти те, що аудитор повинен бути абсолютно незалежним (у рамках установлених стандартів, норм і правил) у процесі прийняття пропозиції на проведення аудиту, організації перевірки, виборі методів і прийомів контролю, обсягів і об’єктів дослідження тощо. Аудитор повинен бути вільним у своїх судженнях і не відчувати тиску з будь-якої сторони.

В перспективі важливим є подальше тісне співробітництво аудиторів із державними органами, Аудиторською палатою України, професійними організаціями, які причетні до регулювання аудиторської діяльності та формування ринку аудиторських послуг, що підвищить довіру до аудиторів та звітності, яку вони перевіряють, сприятиме поступальному економічному розвитку країни.


Література:

1. 
   Закон України “Про аудиторську діяльність” від 22.04.1993 р. №3125 –ХІ в редакції Закону України від 14.09.06 р. №140–V.
   
2. Міжнародні стандарти аудиту, надання впевненості та етики: Вид. 2007 р. / Пер. з англ. – К.: ТОВ ІАМЦ АУ “Статус”, 2008. – 1172 с.
   
3. «Положення про забезпечення незалежності аудитора», затверджене рішенням АПУ від 24.12.2009 р.
   

Пилипів Н.І., д.е.н., професор

Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника


НЕОБХІДНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ ВНУТРІШНЬОГО АУДИТУ НА ГАЗОТРАНСПОРТНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ


На газотранспортних підприємствах спостерігається зближення функцій обліку й управління. Так, зокрема, контроль за дотриманням норм Положення про облікову політику повністю повинен здійснюватися генеральним директором ДК “Укртрансгаз”, головним бухгалтером, директорами філій, керівниками структурних підрозділів, головними бухгалтерами філій (структурних підрозділів), начальниками відповідних управлінь і відділів, контрольно-ревізійним управлінням і бухгалтерами всіх категорій. Проте не набуло розповсюдження в компанії створення спеціального відокремленого підрозділу, на який би покладалися функції внутрішнього аудиту.

Діяльність таких підприємств з розгалуженою складною організаційною структурою потребує створення спеціалізованих контрольних підрозділів, які дозволили б уникнути дублювання контрольних функцій іншими підрозділами (бухгалтерською службою, планово-економічним відділом, фінансовим відділом), установили б адресність контролю, дали б можливість охопити процесом контролю всі напрями виробничо-комерційної діяльності.

За сучасних умов господарювання, коли зростає непередбачуваність результатів діяльності підприємств і рівень їх ризику, підвищується роль внутрішнього аудиту в підвищенні ефективності системи обліку і контролю за якістю менеджменту.

Зміст поняття “внутрішній аудит” полягає в наданні незалежних та об’єктивних рекомендацій щодо ефективного використання ресурсів для досягнення поставленої мети. Тому при здійсненні внутрішнього аудиту необхідними є не тільки глибокі спеціальні знання, а й галузеві.

Внутрішній аудит не тільки робить суттєвий внесок у зміцнення середовища контролю, а й зменшує затрати підприємства на зовнішній аудит.

Необхідність організації внутрішнього аудиту виникає тому, що менеджерам вищих рівнів управління підприємством потрібна об’єктивна інформація про достовірні показники роботи нижчих рівнів.

Для одержання конкретної інформації в межах окремих центрів відповідальності, яка дає змогу менеджерам приймати управлінські рішення, аудитор здійснює перевірку й оцінку контролю виконання повноважень, делегованих на кожному з них і надання компетентного висновку та пропозицій за результатами перевірки .

Тобто привабливість служби внутрішнього аудиту для менеджменту підприємств полягає в тому ,що її робота скеровується не на виявлення осіб, які допустили порушення, а на допомогу керівництву газотранспортних підприємств у:

функціонуванні внутрігосподар­ського контролю та наданні рекомендацій із його вдосконалення;

в налагодженні системи управлінської, фінансової та податкової звітності;

сприянні формування законності проведення фінансово-господарських операцій, дотриманні принципів і процедур обліку, вимог П (С)БО;

забезпеченні комп’ютерної безпеки;

оцінюванні економіч­ної ефективності та продуктивності виробничо-комерційної діяль­ності газотранспортного підприємства;

дотриманні нор­мативно-правових актів, що встановлюють вимоги до вироб­ничо-комерційної діяльності газотранспортних підприємств та прийнятої облікової політики.

Важливою складовою внутрішнього аудиту є аудит затрат на виробництво. Відповідно він не тільки повинен проводитися з метою достовірності та повноти відображення затрат в обліку, виявлення впливу відхилень на фінансову звітність підприємства, але й має бути спрямований на виявлення ефективності використання виробничих ресурсів.

Аудитор, контролюючи діяльність відповідних центрів відповідальності, зіставляє фактичні затрати з нормативними, виявляє причини відхилень і повідомляє керівництво про результати перевірки.

Слід зазначити, що необхідною є періодична організація семінарів на підприємствах під керівництвом внутрішніх аудиторів із метою ознайомлення керівників центрів відповідальності зі змінами в законодавстві.

Важливо зазначити, що аудитор здійснює контроль не за виконавцями, а за достовірністю облікових даних та ефективністю управлінських процесів, виявляючи недоліки існуючих операцій і, таким чином, сприяє підвищенню ефективності діяльності підприємств.

При проведенні внутрішнього аудиту затрат виробничої діяльності газотранспортних підприємств аудитор може виявити основні фактори зниження собівартості наданих послуг із транспортування газу) за всіма статтями затрат.

З наведеного можна зробити висновок, що проведенню внутрішнім аудитором системного контролю за зниженням затрат сприяє забезпечення персональної відповідальності працівників підприємства за затрати на кожному рівні управління


Писарчук О.В. к.е.н.,доцент

Харківський національний економічний університет


АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВПРОВАДЖЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО ОБЛІКУ НА ПІДПРИЄМСТВАХ


Темпи розвитку економіки в світі, процеси глобалізації, розвиток економічних відносин, особливості діяльності підприємства обумовлюють появу нових видів обліку і облікової інформації; виникає потреба в інформаційних ресурсах іншого характеру. Так, за даними [1], майже 85 % інформації на підприємстві формується на основі облікових даних. На сьогоднішній день правильно організована обліково-аналітична інформація спроможна задовольнити переважну більшість потреб зацікавлених сторін економічних відносин, а також споживачів такої інформації.

В процесі управління підприємством, незалежно від його підпорядкованості та форми власності, використовується та обробляється значна кількість економічної інформації. провідне місце у всій її сукупності належить обліково-аналітичній економічній інформації, це обумовлено специфічними особливостями бухгалтерського обліку, який, в процесі свого функціонування в системі управління охоплює процеси виробництва, обігу і розподілу продукту, та формує повну інформацію про кругообіг ресурсів та коштів [2, с.38].

Удосконалення та розвиток техніки, технології, поява сучасних видів обчислювальної техніки, поява нових актуальних питань в управлінні підприємством в цілому на нові можливості інформаційного забезпечення дозволяють активно розширювати сферу застосування обліку, облікових процедур та методів. В сучасних умовах активно з’являються різні напрямки та види обліку, причому слід зазначити що їх перелік постійно оновлюється. Так, наряду з традиційними видами обліку – фінансовим, оперативним, статистичним, податковим, управлінським можна виділити стратегічний, креативний, соціальний та інші.

Функціонування сучасних підприємств відбувається під постійним впливом дії різноспрямованих факторів зовнішнього та внутрішнього середовища. Переважна більшість зовнішніх факторів є результатом загострення конкурентної боротьби, зміни характеру попиту, актуалізації проблем екологічної безпеки, процеси глобалізації та інше, все це призводить до необхідності впровадження нових методів і підходів, як до управління підприємства в цілому так і до системи обліку.

Тому впровадження в діяльність підприємств системи стратегічного обліку є однією з актуальних проблем оскільки стратегічний управлінський облік забезпечує осіб що приймають рішення інформацією про ринкові перспективи існуючої продукції, його портфелю, можливих періодах попиту. Стратегічний управлінський облік передбачає підготовку інформації як для розробки стратегії так і для оцінки результатів її реалізації підприємством. Таким чином, з одного боку, стратегічний управлінський облік виступає в якості логічного продовження та розвиває основи бюджетування і поточного управлінського обліку, в той же час, з іншого боку, формує інформаційне забезпечення для аналізу його результатів. Це свідчить про безперервність та сприяє зростанню результативності такого виду обліку, забезпечуючи якісний зворотній зв'язок між всіма складовими управлінського обліку.

На думку автора, існування різних видів обліку повинно не роз’єднувати і відокремлювати інформацію, а доповнювати один одного. З одного боку, різноманіття цільових груп користувачів інформації, і, відповідно різноспрямованість цільових установок обумовлює необхідність розподілу облікової системи на види. З іншого, методи, які характерні відповідним видам, взаємопов’язані, а також формується широкий перелік інформаційних даних, які складають єдину базу. Так, в рамках стратегічного обліку доцільно використовувати інформацію, яка формується в бухгалтерському, фінансовому, податковому обліках. Тому серед традиційних видів обліку саме стратегічний облік стає ланкою, що об’єднує фінансовий, управлінський і податковий обліки.

Необхідність впровадження стратегічного обліку в господарській діяльності українських підприємств обумовлена не тільки необхідністю забезпечення умов адекватного функціонування, а також задля вирішення проблем щодо перспектив можливого інноваційного розвитку. Особливої актуальності розглянуте питання набуває в умовах загострення фінансово-економічної кризи. Практична реалізація поставленого завдання забезпечується за умов адекватного відображення всіх методичних основ управлінського обліку в єдиній методичній базі, а також в обліковій політиці підприємства.


Література


1. Електронний ресурс: ссылка скрыта

2. Друри К. Управленческий и производственный учет: Учеб. / Пер. с англ. В.Н. Егорова. — М.: ЮНИТИ-Диана, 2002. – 540 с.


Погорелова Е.В., к.е.н., доцент

Баланенко Е.Г., преподаватель

Национальний университет кораблестроения имени адмирала Макарова