Лізаційних процесів у світовій економіці матеріали першої міжнародної науково-практичної конференції 26-28 квітня 2010 р м. Ужгород Ужгород, УжНУ, 2010

Вид материала

Документы

Содержание Стратегічне управління витратами Еволюція бухгалтерської звітності в контексті інформаційних потреб користувачів Нестерова С.В Никифорак І.І., к.е.н., асистент До питання контролю як функції управління підприємством Аналітичне забезпечення процесів

Подобный материал:

• Проект (варіант) змісту (структури) Національної доповіді «Уроки Чорнобильської катастрофи, 42.73kb.
• Наукове забезпечення процесів реформування соціально-економічних відносин в умовах, 2496.34kb.
• Програма VI міжнародної науково-практичної конференції "сучасні проблеми глобальних, 73.41kb.
• Проект (варіант) змісту (структури) Національної доповіді «Уроки Чорнобильської катастрофи, 45.18kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Наукове видання Матеріали ХVIII міжнародної науково-практичної конференції учотирьох, 4599.99kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали, 5109.61kb.

Стратегічне управління витратами

як невід’ємна частина управлінського обліку підприємства


На сьогодні всі українські підприємства змушені працювати в умовах постійної зміни та погіршення економічної ситуації в країні. За таких причин можливість залишатися конкурентоспроможним повністю залежить від ефективного управління витратами діяльності підприємства. Адже саме постійний контроль за витратами в періоди погіршення кон’юнктури ринку значно збільшує шанси підприємства на збереження свого місця на ринку. Ефективно організований процес управління витратами, тобто управління у довгостроковому періоді всією діяльністю підприємства, слід розглядати як реальний захід, який може сприяти не лише в утриманні раніше досягнутого ринку, а й збільшувати прибутки, захоплювати новий сегмент ринку, незважаючі на будь-які зміни економічних умов.

Стратегічне управління полягає у розробці і реалізації стратегії, яка повинна відповідати меті і завданням підприємства, а правильний вибір стратегії, послідовності етапів та процесів її реалізації повинен забезпечити позитивний економічний ефект.

Стратегічне управління витратами підприємства є одним з важливих шляхів забезпечення розвитку підприємства та конкурентоспроможності його продукції на ринку. Управління витратами можна визначити як взаємопов'язаний комплекс робіт, які формують і впливають на процес виникнення і поведінку витрат під час здійснення господарської діяльності і спрямовані на досягнення оптимального рівня витрат в усіх підсистемах підприємства за виконання в них будь-яких робіт. [3, с.240]

Функції управлінських працівників підприємств не зводяться до звичайного реагування на вплив зовнішніх та внутрішніх чинників на процеси функціонування. Конкуренція вимагає свідомого управління змінами на основі науково обґрунтованої процедури їхнього прогнозування, регулювання, пристосування до цілей підприємства, до ринкових умов, що постійно змінюються. Сучасним інструментом управління витратами підприємства є методологія стратегічного управління.

Практика показує, що ті підприємства, які здійснюють комплексне стратегічне планування й управління, працюють більш успішно й отримують прибуток значно вищий від середнього по галузі, тобто хто краще обґрунтує обрану стратегію, той швидше досягає успіху, а це залежить від обраної мети.

В основі методики формування стратегії управління витратами підприємства є поняття витрат та стратегічного управління. Витрати – це вартісне вираження абсолютної величини споживаних ресурсів, необхідних для здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства і досягнення ним поставленої мети, а управління – це цілеспрямована дія на об'єкт з метою зміни його стану або поведінки у зв'язку зі зміною обставин або відповідно до поставленої мети. [2, с.217] Відтак, управління витратами підприємства – це процес цілеспрямованого формування оптимального рівня витрат підприємства відповідно до визначеної мети його діяльності. [1, с.254]

Успішне управління підприємством може здійснюватись тільки за умови отримання інформації, необхідної для аналізу ситуацій, прийняття рішень і контролю за їх виконанням. Відсутність такої інформації змушує керівників підприємств спиратись при розробці рішень на інтуїцію, підвищуючи ризик прийняття неправильного рішення. Все це свідчить про те, що сьогодні існує об'єктивна необхідність вдосконалення систем і методів стратегічного управління підприємством, зокрема управління витратами та їх інформаційного забезпечення.

Метою стратегічного управління витратами підприємства є довгострокове забезпечення економічної ефективності підприємства, за умов впливу зовнішніх і внутрішніх чинників на рівень і поведінку витрат, оскільки ці чинники можуть мати як позитивний, так і негативний вплив, то, на нашу думку, насамперед необхідно провести аналіз формування цінності (кінцевого продукту) для споживача та проаналізувати витрати на його створення. На основі такого аналізу можна виявити шляхи економії або мінімізації чи оптимізації витрат.

Існує декілька концептуальних основ управління витратами підприємства: “стандарт-кост” (контроль за найточнішим виявленням відхилень від встановлених стандартів витрат); “директ-кост” (поділ витрат на постійні та змінні складові в залежності від обсягів виробництва);”just-in-time” (виробляти продукцію лише тоді, коли в ній існує потреба, і лише тій кількості, яка необхідна).

В ринковій економіці управління витратами повинно означати створення єдиної, раціональної, чітко та безперебійно функціонуючої системи з певними цільовими установками та взаємопов’язаними елементами. Модель стратегічного управління витратами може складатися з наступних елементів:

1. облік та аналіз витрат підприємства;
   
2. знаходження стратегії;
   
3. встановлення прогнозного рівня витрат;
   
4. оптимізація та контроль процесу формування витрат;
   
5. аналіз фактичних відхилень від планових показників;
   
6. пошук та оцінка резервів зменшення витрат піжприємтсва;
   
7. контроль за віконанням та коригування розроблених планів. [4, с.146]
   

Саме управлінський облік покликаний забезпечити інформаційну базу для здійснення процесу управління витратами.

Система управлінського обліку має бути розроблена таким чином, щоб надавати як внутршіню, так і зовнішню інофрмацію для задоволення потреб, окрім виробництва, ще й маректингу, керування іншими функціями бізнесу. Таке інофрмаційне забезпечення сприяє аналізу діяльності з врахуванням не лише поточних цілей підприємства, а й довгострокових, формуванню відомостей про такі ключові фактори успіху як витрати, якість тощо.

Обгрунтований облік витрат підприємства надає можливість керувати діяльністю підприємства, знижувати витрати, збільшувати доходи за допомогою надання даних про фактичні затарти. Будь-яке підприємство повинно дбати про перспективи свого розвитку та зниження витрат у довгостроковому періоді, задля оптимізації їхнього рівня. Саме тому стратегічне управління витратами є невід’ємною частиною управлінського обліку підприємства.


Література:

1. Качмарик Я.Д., Слобода Р.Я. “Інформаційно-методологічні аспекти фомування стратегії управління витратами підприємства”//”Науковий вісник”. – 2007. - №17. – с.253-257

2. Партин Г.О. “Формування стратегічної моделі управління витратами підприємства”// “Фінанси України”. – 2004. - № 4. – с. 216-219

3. Ясінська Я.І., “Місце стратегічного управління витратами у системі стратегічного менеджменту підприємсва”//”Науковий вісник”. – 2007. - №17 -с.238-246

4. Ященко О.І., Майданська О.М., “Стратегічний підхід в управлінні витратами підприємтсва” // “Науковий вісник”. – 2008. - №18 – с.145-149


Нагірська К. Є., аспірант

Луцький національний технічний університет


ЕВОЛЮЦІЯ БУХГАЛТЕРСЬКОЇ ЗВІТНОСТІ В КОНТЕКСТІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПОТРЕБ КОРИСТУВАЧІВ


Ускладнення соціально-економічних відносин, актуалізація глобалізації економіки і загострення кризових явищ здійснили значний вплив на розвиток теорії і практики бухгалтерського обліку, вдосконалення його методології зміну спрямовання на інтереси користувачів. В традиційному бухгалтерському обліку все чіткіше виокремлюються дві підсистеми – фінансова і управлінська, в яких перша орієнтована за зовнішнього користувача, а друга – на внутрішнього.

Орієнтація бухгалтерського обліку на потреби користувачів була визначена ще Лукою Пачолі в 15 столітті. Один із постулатів стверджував, що бухгалтерський облік повинен представляти користувачам зрозумілу, повну і достовірну інформацію. В ролі користувача виступали самі власники, які здебільшого і вели свою бухгалтерію. На той час достатнім було представити звіт з відображенням чотирьох моментів: перелік та ідентифікація учасників господарського факту, чітке зазначення об’єкту, дати, місця здійснення операції.

З часом багато аспектів даного постулату потерпіли еволюцію, що було спричинено зростанням кількості користувачів і відповідно їх інформаційних потреб. Власники відділені від капіталу, керівники і менеджери в основному наймані особи, які зацікавлені в першу чергу в сумі винагороди за свою працю, а вже потім за приріст майна власника. Сучасний бухгалтер за сукупністю бухгалтерських документів і звітних форм повинен розгледіти інтереси різних користувачів: держави, власників, адміністраторів, менеджерів, службовців, інвесторів, дебіторів і кредиторів, працівників, підзвітних осіб тощо.

З розвитком торгівлі виокремилась група користувачів – покупців і постачальників, для яких важливими були періодичні звіти для звірки розрахунків між партнерами. Виникнення у 17 столітті систем оподаткування виділило особливого користувача – державу, яка до теперішнього часу є досить вимогливою до порядку складання і подання звітів. Розвиток банківської справи і формування банківської системи стали передумовою посилення вимог до балансових звітів, які зобов’язані прозоро розкривати фінансовий стан кредитора для не менш особливого користувача – банкіра. Поява акціонерних товариств виділила у статусі користувачів інвесторів і акціонерів, яких не задовольняли звіти, складені без спеціальних правил. Це спричинило потребу у прийнятті спеціального закону про порядок формування звітів акціонерних товариств, їх оприлюднення і підтвердження достовірності аудитором. Розвиток управлінського обліку, вдосконалення теорії і практики управління, поява менеджменту як науки виділили досить вимогливого користувача управлінських (внутрішньогосподарських) звітів – менеджера.

Розділення функцій володіння і управління власністю висунуло на перший план забезпечення власника як узагальненою інформацією, представленою у фінансових звітах, так і оперативною, тактичною і стратегічною для прийняття управлінських рішень, представленою в управлінських звітах, враховуючи їх комерційність і формування без правил. Працівники, як особливий вид користувачів, стали такими в процесі розвитку трудового права, підвищенні соціальної захищеності, представленні пенсійних гарантій. В першу чергу таку категорію користувачів цікавить інформація про можливу величину винагороди за працю, про соціальні програми підприємства, про фінансовий стан і розвиток на майбутнє для гарантії працевлаштування і збереження на тривалий період робочого місця.

Еволюція бухгалтерської звітності в зв’язку з появою нових користувачів і посиленням їх інформаційних потреб, спричинила виникнення і відокремлення податкової, фінансової і управлінської звітності. На наш погляд, наукові дослідження мають бути спрямовані на пошук точок дотиків між перерахованими видами звітів з метою зменшення дублювання облікових даних і процедур, спрощення розрахунків і полегшення звірки звітних показників. Це допоможе сформувати єдину інформаційну систему на кожному окремому підприємстві, забезпечить посилення значимості обліку і звітності в управлінні.


Нестерова С.В

Делеган Є.Ю.

Мукачівський державний університет


Методологічні основи факторного аналізу у процесі оцінки фінансового стану підприємства


Факторний аналіз у процесі оцінки фінансового стану підприємства покликаний встановити причинно-наслідкові зв'язки між основними індикативними показниками, що формують передумови для стабільної роботи підприємства. На основі аналізу різноманітних моделей оцінки фінансового стану підприємств нами обраний у якості достатньо індикативного показник рентабельності власного капіталу, який відображає як ефективність діяльності суб'єктів господарювання, так і оптимальність структури джерел їх фінансування. Отже, зміна даного показника може бути об’єктом аналізу, мета якого - вчасне реагування на зміни ключових параметрів діяльності підприємства.

Існуючі мультиплікативні моделі проведення факторного аналізу рентабельності власного капіталу базуються на системі Дюпона, за якою рентабельність власного капіталу (Р_ВК) визначаються як відношення чистого прибутку (Ч_п) до середньорічної величини власного капіталу (ВК):



Вивчення пропозицій науковців щодо застосування такого способу побудови економіко-математичної моделі, як розширення факторної системи, дало можливість систематизувати підходи до збільшення факторів впливу на рентабельність власного капіталу. По-перше, це введення в модель додаткових параметрів (чинників). Наприклад таких, як чистий дохід від реалізації (Ч_д) та середньорічна вартість активів (А), що дає можливість проаналізувати наступний набір індикаторів ефективності діяльності: рентабельність реалізації за чистим прибутком (R_реал), оборотність активів (К_об.акт) та коефіцієнт фінансової залежності (К_{фін.зал}). Таким чином отримано трьохфакторну модель оцінки впливу факторів на рентабельність капіталу, запропоновану Ізмайловою К.В.:



Означений підхід дозволяє досліджувати залежність ефективності діяльності підприємства від різних параметрів в розрізі операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.

Зятковський І.В., відібравши найвагоміші показники формування ефективності діяльності підприємств, пропонує розширити кількісний склад факторів впливу на рентабельність власного капіталу трьома показниками: коефіцієнтом забезпеченості поточних активів власним капіталом (К_{заб.павк}), коефіцієнтом покриття (К_покр.) та заборгованості (К_заб) шляхом введення в модель середньорічних значень поточних активів (ПА) та поточних пасивів (ПП):



По-друге, таке різноманіття показників оцінки фінансового стану дозволяє не тільки визначити рівень окремих параметрів, але і сприяє пошуку шляхів підвищення рентабельності підприємства.

Означені моделі в тій чи іншій мірі встановлюють зв'язок між ключовими параметрами, що формують ефективність діяльності підприємства, виражену через рентабельність власного капіталу. На наш погляд, доцільно було би включити в алгоритм розширення факторної системи набір параметрів, який враховував також і структуру поточних активів підприємства з точки зору їх забезпечення власним оборотним капіталом. На відміну від попередньої моделі, такий підхід більш адекватно описує залежність способу фінансування поточної діяльності і способу формування структури капіталу. При цьому підході індикатором ділової активності виступатиме не оборотність всіх активів, а оборотність поточних активів підприємства:

(6)

де ВОК – власний оборотний капітал (функціонуючий капітал).

В даній моделі застосовані ті показники фінансової стійкості, які характеризують надійність фінансування поточної діяльності підприємства: коефіцієнт маневреності власного капіталу (К_{маневрВК})_, який відображає частку власного капіталу, зв'язану у найбільш ліквідних активах, коефіцієнт стабільності фінансування поточних пасивів (К_{стаб.фін.ПП}), який опосередковано відображає запас надійності фінансування поточних пасивів. Для врахування показників ліквідності та платоспроможності підприємства використаний коефіцієнт покриття (К_покр), який показує чи достатньо у підприємства оборотних активів, які можуть бути використані ним для погашення поточних зобов’язань. Рентабельність реалізації за чистим прибутком (R_реал), застосована у моделі, є індикатором результативності збутової діяльності підприємства.

На наш погляд, наведений алгоритм розрахунку рентабельності власного капіталу є вдалим, оскільки охоплює найважливіші показники діяльності підприємства, що сприяє створенню оптимальної структури балансу. Разом з тим, даний алгоритм не може бути єдино вірним через обмежену кількість параметрів, що включається до розрахунку, що, в свою чергу зумовлює перспективність подальших досліджень можливостей факторного аналізу у процесі оцінки фінансового стану підприємств.


Никифорак І.І., к.е.н., асистент

Чернівецький національний університет


Процедури отримання аудиторських доказів


Загалом аудит можна розглядати як процес пізнання істини шляхом одержання доказів і донесення отриманої інформації користувачам про якість фінансової звітності у вигляді аудиторського висновку. Для цього аудитору необхідно зібрати достатню кількість доказів та відобразити їх у робочих документах.

Проблеми вдосконалення методології аудиту завжди знаходяться в полі зору вітчизняних та зарубіжних науковців. Адже існує практична потреба в оптимізації аудиторської перевірки шляхом розробки чіткої методики аудиту фінансової звітності.

Складовою частиною методики аудиту є аудиторські процедури. МСА 500 «Аудиторські докази» визначає такі процедури отримання доказів: перевірка, спостереження, запит, підтвердження, перерахунки, повторне виконання та аналітичні процедури. Проте серед науковців відсутня єдина точка зору щодо визначення поняття «аудиторська процедура».

Розглянемо трактування поняття «аудиторська процедура» у різних літературних джерелах. Більшість вітчизняних науковців притримуються позиції, що аудиторські процедури – це дії аудитора, спрямовані на отримання доказів [2, с.38; 4, с.148; 5, с.141]. Проте Ф.Ф.Бутинець, Н.М.Малюга та Н.І.Петренко вказують на обмеженість традиційно сформованого підходу. Поняття «аудиторські процедури» повинно бути розглянуто з позиції послідовності вирішення аудиторських завдань [3, с.368]. Подібний підхід зустрічається у працях зарубіжних вчених. Так, Аренс А. та Лоббек Дж. під аудиторськими процедурами розуміють «групи детальних інструкцій про особливості збору свідчень ... на кожному етапі аудиту» [1, с.169].

Також у науковій літературі зустрічаються різноманітні класифікації аудиторських процедур. При цьому кількість класифікаційних ознак значно варіюється. Найбільш поширені з них пропонуються М.Т.Білухою [2, с.39-41] та В.С.Рудницьким [4, с.72-73].

Провівши дослідження, доходимо до висновку, що аудиторська процедура – це послідовність дій аудитора у процесі проведення аудиторської перевірки для формування власної думки щодо якості фінансової звітності замовника. Така послідовність дій передбачена планом та програмою аудиту, де визначаються порядок застосування суб’єктами аудиту конкретних методичних прийомів при перевірці окремих об’єктів аудиту.

Аудиторські процедури можна поділити на такі групи:

1. Процедури контролю точності даних, що застосовуються для перевірки правильності розрахунків, своєчасності та відповідності відображення господарських операцій в первинних документах, регістрах обліку та фінансовій звітності.

2. Процедури контролю повноти даних, що передбачають перевірку тотальності відображення в обліку зареєстрованих господарських операцій за допомогою їх документального оформлення.

3. Процедури контролю на дозволеність передбачають перевірку правомірності здійснених господарських операцій та законності їх відображення в обліку.

Отже, аудитору надається право самостійно обирати види аудиторських процедур та обґрунтовувати порядок їх застосування для проведення аудиторської перевірки об’єктів, попередньо визначених у договорі. Адже порядок застосування аудиторських процедур визначає загальну методику аудиту та ефективність процесу перевірки.


Література:

1. Аренс А., Лоббек Дж. Аудит: Пер. з англ.; Гл. редактор серии Я.В.Соколов, И.А.Смирновой. – М. : Финансы и статистика, 2002. – 952 с.

2. Білуха М.Т. Курс аудиту:Підручник. – К.: Знання, 1998. – 574 с.

3. Бутинець Ф.Ф., Малюга Н.М., Петренко Н.І. Аудит: стан і тенденції розвитку в Україні та світі: Монографія / За ред. проф. Ф.Ф. ‎Бутинця. – Житомир: ЖДТУ, 2004. – 564 с.

4. Гончарук Я.А, Рудницький В.С. Аудит: Навч. посібник. Львів: Світ, 2002. – 296 с.

5. Петрик О.А. Аудит: методологія і організація: Монографія. – К: КНЕУ, 2003. – 260 с.


Новікова Н.М., старший викладач

Тернопільська філія ПВНЗ «Європейського університету»


До питання контролю як функції управління підприємством


В умовах економічної кризи контроль має відігравати особливо вагоме значення в управлінні діяльністю вітчизняних підприємств. Як одна з функцій поряд із плануванням, організацією, мотивацією та регулюванням, він повинен забезпечувати реалізацію управлінського впливу та визначати його ефективність.

Основною метою системи контролю будь-якого процесу визнано своєчасне виявлення відхилень від нормального (запланованого) перебігу провадження та здійснення адекватних управлінських заходів щодо виправлення становища для забезпечення виконання розроблених планів, досягнення встановлених цілей діяльності [1, с. 458].

Контроль в управлінській діяльності передбачає тісну взаємодію, інтеграцію та координацію усіх функціональних підрозділів підприємства в напрямку раціонального формування та використання його фінансового, матеріального, кадрового, інтелектуального та інформаційного потенціалу. Також з цією метою керівники фірм взаємодіють з різними цільовими аудиторіями, зокрема із споживачами свого продукту (клієнтами); з найближчим бізнес-оточенням − партнерами, постачальниками, контрагентами, підрядчиками, компаніями; із владою в цілях лобіювання власних корпоративних або галузевих інтересів; з акціонерами, учасниками та інвесторами; усередині підприємства − по ходу перебігу бізнес-процесів і зовні їхніх рамок; з широкою громадськістю [2, с. 15].

У зв’язку з цим, вагомого значення в реалізації управлінського контролю набуває комунікація як процес злагодженого обміну інформацією між керівником та працівниками підприємства, а також суб’єктами зовнішнього середовища. Це забезпечить відповідність результатів контролю підприємства до потреб споживачів інформації про діяльність підприємства.

Комунікаційна природа контролю як функції управління виявляється в таких аспектах:

• комунікація як інтегруючий атрибут, що забезпечує поєднання та узгодження контролю з іншими функціями управління (плануванням, організацією, мотивацією і регулюванням);
  
• комунікація як засіб досягнення мети діяльності підприємства, оскільки діяльність, пов’язана із реалізацією управлінського контролю, здійснюється в конкретному соціально-економічному просторі, охоплюючи відносини всередині підприємства та його зовнішні зв’язки;
  
• комунікація як комунікативна структура контролю, оскільки керівник і підлеглий у процесі обміну інформацією, взаємодії та взаємного сприйняття з приводу оцінки реального стану справ на підприємстві є активними учасниками спільної діяльності, у процесі чого реалізується комунікативний потенціал даних учасників спільної діяльності.
  

Дослідження комунікаційної природи контролю дає підстави з’ясувати як його особливості, так і вплив на учасників взаємодії в ході реалізації даної функції управління підприємством. У зв’язку з цим можемо виділити наступні взаємозв’язки між комунікаціями та ефективністю реалізації управлінського контролю:

1. Ефективність комунікації зумовлюють характер управлінської діяльності в процесі здійснення контролю, особливості взаємодії в організаційній структурі, а відповідно і якість та своєчасність обміну інформацією щодо оцінюваних показників.

2. У процесі контролю комунікація є одним із засобів управління і одночасно його інтегральною формою, що забезпечує узгодження та поєднання планування, організації, мотивації, контролю та регулювання в цілісну систему.

3. Керівник і підлеглий постійно перебувають у процесі комунікації з її соціокультурним та етнопсихологічним контекстом (стійкі характеристики стилю керівництва, управлінська культура організації, позиції, ролі тощо).

4. Комунікація в процесі контролю передбачає не тільки контакт керівника із підлеглими, а й із комплексом прихованих проблем, конфліктів, бар’єрів комунікативного процесу, який утворює підґрунтя для забезпечення ефективності реалізації контролю на підприємстві. Тому процес контролю, результат спільної діяльності в ході його здійснення багато в чому залежать від уміння керівника прийняти і правильно інтерпретувати повідомлення співробітників.

Загалом ефективність контролю в системі управління обумовлюється додержанням єдиних принципів. До основних з них належать принцип цілісності, всебічності, системності, динамічності та адекватності [1, с. 465].

Отже, діяльність, пов’язана із здійсненням контролю, – обов’язкова умова досягнення цілей підприємства, а комунікація є одночасно зовнішнім чинником даного процесу, засобом ефективної дії та внутрішньою характеристикою активності. Це виражається через отримання зворотного зв’язку. Тому без налагодженої комунікації на підприємстві, без різностороннього обміну думками та інформацією не може бути ефективної взаємодії задля забезпечення своєчасного та якісного контролю, а отже й управління.

Література


1. Лігоненко Л.О. Антикризове управління підприємством: теоретико-методологічні засади та практичний інструментарій. – К.: Київ.нац.торг.-екон.ун-т, 2001. – 580 с.

2. Соколян М. Внутрішній комунікаційний аудит. Діагноз: людський чинник // Києво-Могилян. бізнес-студія. − 2004. − № 9. – С. 15.


Ночовна Ю.О., к.е.н., доцент

Полтавський університет споживчої кооперації України


Сучасні проблеми класифікації витрат

хлібопекарних підприємств


Однією із найважливіших умов ефективної організації управлінського обліку на хлібопекарних підприємствах є розробка класифікації витрат, здатної задовольнити інформаційні потреби системи управління. Проте сучасні підходи до класифікації витрат не достатньо відповідають вимогам управлінського обліку і системи управління, оскільки орієнтуються значною мірою на калькулювання фактичної собівартості готової продукції з метою визначення фінансових результатів діяльності підприємства. Інші ж важливі завдання управлінського обліку – використання облікової інформації про витрати для прийняття управлінських рішень; організація поточного контролю витрат за місцями їх виникнення та центрами відповідальності з метою встановлення причин відхилень та їх винуватців; прогнозування та регулювання витрат – на основі такої класифікації вирішуються досить складно або не вирішуються взагалі.

Доказом цього є результати проведеного дослідження змісту чинних нормативних документів та практичні спостереження.

Так, П(С)БО 16 „Витрати” в силу своєї концептуальної спрямованості на розкриття інформації про витрати у фінансовій звітності з метою задоволення потреб зовнішніх користувачів взагалі не містить системної класифікації витрат, а передбачене ним групування витрат має надто узагальнений вигляд і здійснюється за окремими розрізненими ознаками: видами діяльності, функціональним призначенням, економічними елементами, способом перенесення вартості на продукцію, ступенем впливу обсягу виробництва і статтями. До того ж такі класифікаційні ознаки можна виділити лише шляхом ґрунтовного дослідження, осмислення і узагальнення змісту стандарту, так як вони чітко не виокремлені розробниками або не розкриті по тексту. Існують й інші проблеми теоретичного характеру.

Наприклад, за способом перенесення вартості на продукцію у складі витрат на виробництво виділяються прямі і непрямі витрат. При цьому у стандарті наведено визначення прямих витрат, а їх склад розкривається через прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці та інші прямі витрати виробничого характеру. Стосовно непрямих витрат визначеності набагато менше. Оскільки по тексту цей термін не вживається, його визначення відсутнє, а за змістом нормативного документу можна зробити висновок, що до них прирівнюються змінні та постійні розподілені загальновиробничі витрати. Проте це не зовсім справедливо. Оскільки в системі управлінського обліку можуть визначатися різні види як повної, так і неповної собівартості, то до складу непрямих витрат можуть включатися і невиробничі витрати, тобто витрати, пов’язані з управлінням та обслуговуванням підприємства, збутом продукції, науковими дослідженнями тощо.

За ступенем впливу обсягу діяльності на рівень витрат в стандарті передбачається групування витрат на змінні та постійні, але стосується воно лише загальновиробничих витрат і пов’язано з їх розподілом між видами продукції та списанням. Уявляється, що ідея такої методики обліку загальновиробничих витрат була спрямована на стимулювання виробництва. Проте порядок розподілу загальновиробничих витрат на змінні та постійні стандартом не регламентується. У ньому лише зазначається, що їх перелік і склад установлюється підприємством самостійно. До того ж не достатньо обґрунтованим у П(С)БО 16, на наш погляд, є порядок визначення нормальної потужності підприємства, що використовується при розподілі загальновиробничих витрат. Це призводить до того, що на практиці фактична потужність прирівнюється до нормальної, витрати на змінні та постійні не поділяються, розподіл загальновиробничих витрат суттєво спрощується, а підприємства порушують чинний нормативний документ.

Водночас, пунктом 11 П(С)БО 16 підприємствам дозволяється самостійно встановлювати перелік статей калькуляції, але це має здійснюватися лише в межах витрат, що включаються до складу виробничої собівартості продукції, що не завжди відповідає вимогам управлінського обліку.

В Методичних рекомендаціях з формування собівартості продукції (робіт, послуг) в промисловості класифікацію витрат значно розширено. ЇЇ пропонується здійснювати за дев’ятьма ознаками: за центрами відповідальності, за видами продукції, робіт, послуг, за єдністю складу (однорідністю витрат), за видами витрат, за способом перенесення вартості на продукцію, за ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат, за календарними періодами, за доцільністю витрачання, за відношенням до собівартості продукції.

Однак, наведена класифікація витрат хоча і є більш змістовною з точки зору організації управлінського обліку, але і вона має ряд суттєвих недоліків.

По-перше, нею необґрунтовано об’єднуються в одну класифікаційну ознаку витрати за економічними елементами та витрати за статтями. Тоді, як вони є різними видами витрат і повинні мати самостійні ознаки класифікації. Цей висновок підтверджується і змістом П(С)БО 16, який передбачає відокремлене групування витрат за елементами і статтями.

По-друге, в ній невиправдано ототожнюються витрати за центрами відповідальності та витрати за місцями їх виникнення. Оскільки загальновизнаним фактом є можливість поєднання в одному місці виникнення витрат кількох центрів відповідальності або поєднання в одному центрі відповідальності кількох місць виникнення витрат. Хоча в окремих випадках центри відповідальності і місця виникнення витрат можуть співпадати.

По-третє, Методичними рекомендаціями з формування собівартості продукції (робіт, послуг) в промисловості рекомендується до застосування типовий перелік і склад витрат за статтями калькуляції, який може уточнюватися з урахуванням галузевих особливостей діяльності конкретного підприємства та інформаційних потреб системи управління:

• сировина і матеріали;
  
• купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;
  
• паливо й енергія на технологічні цілі;
  
• зворотні відходи (вираховуються);
  
• основна заробітна плата;
  
• додаткова заробітна плата;
  
• відрахування на соціальне страхування;
  
• витрати на утримання та експлуатацію устаткування;
  
• загальновиробничі витрати;
  
• втрати від браку;
  
• інші виробничі витрати;
  
• супутня продукція (вираховується).
  

Однак, є очевидним, що наведений перелік статей витрат не є бездоганним і має ряд суттєвих зауважень загальнотеоретичного характеру.

З одного боку, економічно не виправданим є виокремлення двох окремих статей витрат для відображення основної і додаткової заробітної плати, оскільки додаткова заробітна плата за повторюваністю, розміром і часткою у собівартості продукції суттєво поступається іншим статтям витрат.

З іншого боку, викликає сумнів можливість практичного виокремлення в окремі статті таких видів витрат, як роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств (організацій) і витрати на утримання та експлуатацію устаткування. Так як у більшості випадків ці витрати є непрямими і обліковуються у складі загальновиробничих витрат, а для їх виділення у розрізі окремих видів продукції доведеться здійснити додаткові розрахунки.

Загалом, результати проведеного дослідження дають підстави зробити висновок, що наведеній у чинних нормативних документах класифікації витрат характерні певна обмеженість, непослідовність, термінологічна плутанина та не узгодженість. До того ж вона значною мірою спрямована на калькулювання собівартості продукції та визначення фінансових результатів і не здатна сприяти ефективному управлінню витратами.


Нужна О.А., к.е.н., доцент

Луцький національний технічний університет


АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСІВ

КАПІТАЛІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ


Капітал є одним з атрибутів діяльності підприємства. Від розміру і структури сформованого капіталу значною мірою залежить ефективність виробничої діяльності підприємства, рівень ліквідності його активів і, відповідно, платоспроможність підприємства, можливості розширення і оновлення виробництва, а також позиція підприємства на ринку.

Тому актуальними є дослідження, спрямовані на визначення сутності та шляхів капіталізації, а також забезпечення аналітичних показників для оцінки рівня капіталізації підприємств.

Законом України від 11 грудня 2003 р. № 1378 «Про оцінку земель» встановлено, що «капіталізація - визначення вартості об’єкта оцінки на підставі чистого операційного або рентного доходу бід його використання» [3].

Як зазначає професор Н.Ю. Брюховецька, термін «капіталізація» використовується для характеристики досить різних явищ та може характеризувати:

• збільшення власного капіталу за рахунок власних нагромаджень, позик банків, позик на фінансових ринках, бюджетного фінансування та ін.;
  
• спосіб розподілу й використання прибутку, що має на меті розвиток підприємства;
  
• обліковий метод визнання витрат в якості активів;
  
• вартість чистих активів організації або суму акціонерного капіталу;
  
• метод визначення вартості майна по його прибутковості;
  
• перетворення доданої вартості в капітал [2].
  

У різних сферах економіки використовуються різні показники оцінки капіталізації.

Зокрема, рівень капіталізації прибутку оцінюється за допомогою коефіцієнта капіталізації (capitalization ratio), який розраховується за формулою:

,

де - коефіцієнт капіталізації прибутку (отриманого в будь-якій формі);

- сума отриманого прибутку, спрямована на його капіталізацію;

- загальна сума отриманого прибутку (у будь-якій формі) [1].

Найбільш відпрацьованим є показник капіталізації, який використовується:

• в банківській системі (достатність капіталу для здійснення активних операцій; для оцінки використовуються показники рівня сплаченого статутного капіталу та регулятивного капіталу);
  
• в корпоративному секторі (показник поточної ринкової вартості цінних паперів емітента).
  

Для інших підприємств поняття капіталізації не визначено. Зазначимо, що у чинному законодавстві України взагалі немає визначення терміну «капіталізація підприємств». Відсутня методика розрахунку цього показника і, відповідно, не здійснюється моніторинг і аналіз капіталізації підприємств, а також вплив інвестицій, залучених підприємствами, на рівень їх капіталізації.

Тому варто спрямувати зусилля вчених на розробку методики визначення капіталізації підприємств та її аналітичного забезпечення. Важливим заходом мав би стати моніторинг капіталізації підприємств у розрізі галузей, форм власності та регіонів. Крім того, на рівні держави слід розробити заходи щодо підвищення рівня капіталізації вітчизняних підприємств.

На нашу думку, процеси капіталізації, які сьогодні в Україні здійснюються стихійно, без належного правового регулювання, слід узгодити з пріоритетами і конкретними заходами, що визначені основними засадами сучасної політики України на державному рівні.

Таким чином, визначення у чинному законодавстві України поняття «капіталізація підприємств» і методології її розрахунку уможливить відслідковування рівня капіталізації підприємств і здійснення заходів щодо підвищення рівня цього показника.


Література:

1. Бланк И.А. Словарь-справочник финансового менеджера. – К.: Ника-Центр, 1998. – 480 с. – (Серия «Библиотека финансового менеджера»; вып. 1).
   
2. Брюховецька Н.Ю. Підходи до визначення капіталізації підприємств // Наукові праці ДонНТУ. – Серія «Економічна». – Випуск 31-1. – 2007. – С. 224-229.
   
3. Про оцінку земель. Закон України від 11 грудня 2003 р. №1378.
   

Озеран А. В.,к.е.н., доцент

ДВНЗ «Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана»


Фактична калькуляція: її значення

в умовах ринкової економіки


Облік витрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції – великий розділ у науці про бухгалтерський облік [1, с. 101]. Протягом багатьох років цьому напряму досліджень приділяється багато уваги, як на теренах пострадянського суспільства, так і за кордоном. Вважається, що основними причинами, що спонукають калькулювати собівартість продукції, є: виконання планових завдань або бюджетів; виявлення рентабельності виробництва товарів; необхідність визначення ринкових цін за формулою «витрати плюс»; визначення границі зниження цін під впливом конкуренції; пошук резервів зниження собівартості продукції; контроль над використанням виробничих ресурсів.

Результатом калькулювання виступає калькуляція.

Безпосередньо термін «калькуляція» (від лат. calculatio – обчислення) означає розрахунок (обчислення) собівартості. В економічній літературі та практичній діяльності підприємств розрізняють такі види калькуляцій собівартості продукції (товарів, робіт, послуг): кошторисні, технічні, нормативні, планові, прогнозні та звітні. Всі калькуляції, крім останньої, є попередніми, метою яких є не тільки розрахунок попередньої собівартості продукції або технологічного процесу, але й визначення економічної ефективності та доцільності виробництва того чи іншого виду виробів. На відміну від них, фактична (звітна) калькуляція складається на підставі даних бухгалтерського обліку після закінчення звітного періоду і надає інформацію про фактичні витрати на виробництво випущеної продукції. Вона служить основою для аналізу та планування, використовується для оцінки прийнятих рішень.

Ряд вчених (П.С. Безруких, Б.І. Валуєв, Я.В. Соколов, М.Г. Чумаченко та ін.) у своїх працях наголошують на «неможливість і непотрібність калькуляції у її сучасному стані» [5,с. 512], поступовому відході від точного обрахування фактичної собівартості та обмеженні ролі калькуляції продукту та переході до управлінні витратами виробництва за відхиленнями [6, с. 11], плануванні собівартості за нормативами (стандартами) витрат, оцінці маржинального доходу та визначенні критичної точки обсягу виробництва (точки беззбитковості). Вони наводять аргументи на підтвердження думки щодо низької релевантності показника фактичної собівартості, серед яких можна виділити:

• включення до собівартості витрат, обумовлених чинним законодавством, які не пов’язані з виробництвом, але суттєво впливають на її рівень;
  
• значний вплив на величину витрат коливань цін, тарифів, методів нарахування амортизації - чинників, які можуть змінюватися за незмінного технологічного процесу;
  
• необхідність проведення трудомісткого і не завжди точного розподілу непрямих витрат та всіх витрат в умовах комплексного виробництва;
  
• невідомість того, як впливають окремі зміни у технології та організації виробництва на величину витрат, віднесених на конкретний кінцевий продукт, породжує неясність, а відповідно, і недостатність інформації про місця виникнення відхилень;
  
• запізнення інформації для вчасного реагування на відхилення.
  

Вочевидь ці доводи слушні для добре організованого масового та великосерійного виробництва. Для контролю рентабельності, ціноутворення та інших аналогічних цілей цілком достатньо використовувати нормативну калькуляцію. Тут важливішим є оперативний контроль фактичного виробничого споживання. В індивідуальному та серійному виробництві, а також у сільському господарстві, будівництві, де проявляється залежність їх індивідуальної собівартості не тільки від рівня виробничого споживання ресурсів, але й від інших факторів: урожайності, розташування на місцевості, послідовності виготовлення в серії, фактична калькуляція зберігає своє значення для контролю витрат та рівня рентабельності продукції. Останній висновок, на нашу думку, є актуальним і для підприємств, що займають монопольне становище на ринку, або продукція (товари, роботи, послуги) яких є соціально значущою (видобування газу, нафти, вугілля, води, виробництво хліба тощо) і ціни на яку підлягають державному регулюванню. Відсутність звітних даних про рентабельність виробництва, на думку, В. Моссаковського, «…ставить під сумнів обґрунтованість всієї економічної політики держави в сучасних умовах і є однією з причин зростання комунальних послуг і відповідно зниження життєвого рівня населення». І далі: «…Україна, маючи достатні запаси природних ресурсів, використовує їх неефективно: з одного боку, високі ціни на них за низького рівня доходів призводять до збідніння населення, а з другого – до скорочення використання їх в інших галузях економіки, адже високий рівень цін на енергоносії унеможливлює їхню діяльність» [2, С. 20].

Отже, вважаємо, що фактична калькуляції не тільки відіграє значну роль у контролі над використанням ресурсів, рентабельністю та ціноутворенням, але й потребує розкриття інформації щодо неї у примітках до фінансової звітності.


Література:

1. Ловінська Л.Г. Оцінка в бухгалтерському обліку: Монографія. – К.: КНЕУ, 2006. – 256 с.
   
2. Моссаковський В. Який облік потрібен Україні? // Бухгалтерський облік і аудит. – 2009. - № 12. – С. 16-27.
   
3. Палий В.Ф. Основы калькулирования. – М.: Финансы и статистика, 1987. – 288 с.: ил.
   
4. Поклад И.И. Учет, калькулирование и анализ себестоимости промышленной продукции. – М.: Финансы, 1966.– 255 с.
   
5. Соколов Я.В. Бухгалтерский учет: от истоков до наших дней: Учеб. пособ. для вузов. – М.: Аудит, ЮНИТИ, 1996. – 636 с.
   
6. Чумаченко Н.Г. Учет и анализ в промышленном производстве США. – М.: Финансы, 1971. – 240 с.
   

Озеран В.О., к.е.н., професор

Чік М.Ю., аспірант

Львівська комерційна академія