Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія
| Вид материала | Документы |
- Cловник “українські реалії” За книгою академіка Телешуна С. О., Рейтеровича, 405.98kb.
- Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження:, 5816.53kb.
- Інноваційний розвиток: угорський досвід та українські реалії, 589.56kb.
- Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
- Інформаційно-аналітичні матеріали за підсумками роботи дискусійної студії, 164.36kb.
- Тези. Етнонаціональна ідентичність як чинник успішності особистості, 102.07kb.
- О. Ю. Висоцький українські, 3612.49kb.
- Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
- «Українські землі в XVI xvii ст.», 73.08kb.
- «Роль біоценозів штучних субстратів в процесах самоочищення прибережних вод», 133.17kb.
КУЦЬ О.М., МАДІН М. П.
Етнонаціональна свідомість у
державотворчих процесах (українські реалії)
монографія
ППВ «Нове слово»
Харків - 2009
УДК 327.39
ББК 60.54
К 958
Рецензенти:
Білоцерківський В. Я., доктор історичних наук, професорХарківського
національного університету ім. Г.С. Сковороди;
Тіщенко В.М., доктор економічних наук, професор Харківського
інституту економіки ринкових відносин та менеджменту;
Руденко Р. Г., доктор історичних наук, професор Харківського
національного університету економіки.
Науковий редактор професор Куць О.М.
К 958 Куць О. М., Мадін М. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах. – ППВ «Новое слово». Харків. – 318 с.
ISBN 978-966-2046-98-4
У виданні йдеться про роль і місце етнонаціональної свідомості у становленні й зміцненні державності, модернізації української етнічної та формуванні політичної націй в Україні, виборену українським народом незалежність як реалізовану свободу, питання національно-патріотичної легітимності влади, ідентифікації громадян у єдиний політичний простір і політику пам'яті як важливих чинників державотворчих процесів
УДК 327 .39
ББК 60.54
ISBN 978-966-2046-98-4
©Харківський інститут економіки
ринкових відносин та менеджменту
©Куць О. М.
©Мадін М. П., 2009
ЗМІСТ
В С Т У П…………………………………………..……………………...4
Розділ I. Націодержавотворення
як підвалина національної свідомості………..……..…….7
- Етнічна та політична моделі нації……………………………………8
1.2 Взаємозумовленість національної держави та політичної нації…28
1.3 Ґенеза становлення української нації-держави…………………...44
1.4 Перспективи національної держави в умовах глобалізації ………59
Розділ II. Національна свідомість у політичному вимірі………...70
2.1 Особливість етнонаціональної свідомості………………………...70
2.2 Менталітет як інтегральний вимір свідомості…………………….84
2.3 Меншовартість в українських реаліях……………………………101
Розділ III. Національно-державницькі проблеми………………118
3.1 Усвідомлення незалежності України як реалізована свобода?..118
3.2 Національно-патріотична легітимність влади………………….137
3.З Національні інтереси в системі етнополітичних пріоритетів….167
Розділ IV. Ідентифікація в політичну націю
чи не найскладніше завдання………………………..185
4.1 Особливості ідентифікації в етнічну та політичну нації………..185
4.2 Національна ідея як потреба в консолідуючому началі……….205
4.3 Відмінності між дилемою "Схід-Захід"- гальмо
ідентифікації громадян у єдиний політичний простір………...229
Розділ V. Національно-патріотична спрямованість свідомості...245
5.1 Чи твої ми діти, Україно?...........................................................245
5.2 Де наша національна гідність? ………………………………....261
5.3 Свідомість у контексті історичної пам'яті………………..……279
Післямова………………………………………………………….…295
Література…………………………………………………………....301
В С Т У П.
У свідомості українців потяг до утворення суверенної національної держави завжди був першочерговим, а їх прагнення до цієї мети неодноразово на нетривалий час увінчувалося успіхом. Не знімається з порядку денного це питання і сьогодні: "Чи стала виборена незалежність незворотною"? Відповідь неоднозначна й проблематична. Українська незалежна держава постала як результат саморуйнування Радянського Союзу та компромісу між слабким національно-демократичним рухом та успадкованою відносно згуртованою радянською компартійною номенклатурою. Ця негласна угода свідчила про стан національної свідомості, яка не могла стати надійною основою утвердження національної свободи, демократії.
Адже посткомуністичні стереотипи, відсутність досвіду державотворення в умовах трансформації від тоталітаризму до становлення демократії та громадянського суспільства зумовили те, що значна частина української громадськості ідентифікує саме поняття демократичних цінностей із безвладдям, яке панує в усіх сферах соціального та національного буття, пов’язуючи це з самою нашою незалежністю. Крім того, значна частина громадян України виховувалась у суспільстві, яке прищеплювало негативне ставлення до національних і демократичних цінностей цивілізованого світу. Проблема в тому, що тоді, незважаючи на відсутність певних прав і свобод, існував соціальний захист для «відданих справі комунізму», не було кризи платежів, безробіття, інфляції, економічної нестабільності. Вони замовчувались або табуювались. Тому серед значної частини громадян спостерігається ідеалізація минулого й розчарування в демократичних цінностях. Бо українці не знають, що таке демократія, і, піддаючись на кожному кроці дискримінації, не можуть позбавитися меншовартості у власній державі. Тому Україна значно відрізняється від країн, що мають усталений досвід державного буття, у яких сформовані стабільні політичні нації, існує стала етнополітична культура та функціонує громадянське суспільство – підвалина правової держави.
На відміну від інших форм і типів суспільної свідомості, національна свідомість, тривалий час залишалася для суспільствознавства непріоритетною проблемою. Як і вся етнонаціональна сфера, вона перебувала під жорстким тиском класової ідеології. І нині ще спрацьовує інертність мислення не лише буденного, а й теоретичного: національна свідомість як сфера наукового осмислення значною мірою залишається в полоні упередженості, заідеологізованості, вульгарного соціологізаторства. Одні дослідники ототожнюють національну свідомість із націоналізмом у його архаїчних формах та екстремістських проявах(М.Астаф'єв, Ю Бромлей, О. Мясников). Інші - скептично ставляться до перспективи дослідження саме цієї проблематики, оскільки віддають перевагу копіюванню в український політичний дискурс західних концепцій з питань етнополітичної модернізації суспільства (О. Борусевич, О. Доронченков, Н.Шульга).
Осмислення широкої гами теоретичних філософських, та етнополітологічних проблем, пов’язаних із піднесенням національної свідомості, подоланням упередженості щодо етнонаціональної сфери, виникнення сучасної української школи етнополітології та етнодержавознавства і поява цілої низки ґрунтовних видань, зокрема монографій, енциклопедій, словників означають прорив у суспільних науках( О.Картунов, Г. Касьянов, Ф. Конак, І.Кресіна ). Предметом наукового аналізу стали різні сфери і вияви, форми взаємодії суб’єктів і об’єктів державотворення та націовиявлення, діалектика етнонаціогенезу, розвиток окремих складників української національної свідомості(, В.Лісовий, П Мірчук, Л Нагорна, С Римаренко, М.Рябчук). У літературі також дістала узагальнення сучасна етнополітична парадигма української національної свідомості, передусім її функціонування в контексті державотворчих і націотворчих процесів (І. Поліщук, М.Попович, М.Розумний.,); взаємовплив ірраціонального в національній свідомості та вияв національної психології та менталітету, історичної пам’яті, архетипів, міфів тощо (В. Васильєв, С .Грабовський , М. Степіко,. С Чукут.).
Однак ще мляво здійснюються проекти національно-державницького будівництва, у керма якого знаходяться політичні сили, не зацікавлені в незалежному розвитку нашої країни. Молодь, яка має перебрати на себе громадянську та політичну відповідальність за державу не має чітко усвідомлених етнодержавних орієнтирів. Тривожить і те, що чималий відсоток молодих людей демонструють байдужість до проблем зміцнення незалежності Україною. Не випадково країни, які вийшли з-під колоніальної залежності наполегливо дбають про формування у свідомості громадян державницького підходу до незалежного розвитку
У цьому зв’язку однією з актуальних проблем дослідження вищеназваної проблематики є всебічне з’ясування ролі національної свідомості як дійового чинника політичних процесів, як могутньої підойми соціально-економічних, духовних перетворень, як важливої передумови консолідації української етичної нації, етнополітики та формування політичної нації як складової громадянського суспільства. Ця взаємозв’язана проблема залишається поки що недостатньо дослідженою вітчизняною етнополітологією, концептуально неосмисленою в її різних аспектах зокрема.
Пропоноване монографічне дослідження ставить своєю метою висвітлити проблеми етнонаціональної свідомості в державотворчих процесах, дати відповідь на складні проблеми, пов'язані зі становленням української нації, усвідомленням українцями, перш за все політичною елітою, вибореної незалежності як реалізованої свободи та урахування національних інтересів, ідентифікації громадян в політичну націю. Особлива увага приділена питанням формування національно-патріотичної свідомості, історичної пам'яті та подоланню меншовартості у цих процесах.
Розділ І. Націодержавотворення
як підвалина національної свідомості
Національний вимір буття суспільства, національної свідомості зокрема, не є одвічним, він почав набувати своїх визначальних рис з настанням доби Нового часу. У 1648 році у Вестфалі проголошено розпад Римської імперії й утворення національних держав. Знаковими подіями на шляху формування розмаїття модерних націй визнають Велику Французьку буржуазну революцію та війну за незалежність британських колоній у Північній Америці й утворення нових національних держав Франції та Сполучених Штатів Америки. Концептуальні основи політичного моделювання розбудови держави органічно синхронізуються зі змінами характеру взаємодій між етносами, нацією та державою, що приводить до пошуку оптимальної етнонаціональної моделі, наповнення етнонаціонального буття реальним соціально-політичним змістом.
Наголос саме на національно-демократичному характері української держави, що розбудовується, і гарантія прав усім етнічним меншинам, які мешкають у державі, дають підстави оптимістично оцінювати державницьку ідея, яка має глибокі історичні корені. Це засвідчує і Конституція України. Із сивої давнини, грізних княжих часів і по сьогодення ідея соборності, ідея консолідації українців, усвідомлення об’єднання всіх українських земель в єдину незалежну державу не втрачала і не втрачає актуальності.
Процес становлення української держави, демократизації українського суспільства зумовлює глибинні трансформації етнонаціональних відносин у країні. Основний напрям розвитку етнонаціонального будівництва зафіксований у розділі першому статті 11 Конституції України: “Держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України” [132: 5].
1.1 Ґенеза етнічної і політичної моделей нації
В аналізі сутності виміру національного і конкретних процесів чи подій, які йому відповідають, вихідним є поняття нація. Що ж таке нація? Варто наголосити, що існує безліч визначень феномена нації або, за У.Альтерматтом, «вавілон понять», але відсутня універсальна теорія нації [3:29]. Пошук відповіді на це зовні просте запитання наштовхується на величезну кількість різноманітних дефініцій нації, а з часом веде до усвідомлення, наскільки важко давати визначення понять в галузі суспільних і гуманітарних наук. Річ у тім, що внутрішня складність і розмаїття феномену нації, так само, як і будь-якої іншої реалії соціального світу, унеможливлює побудову універсального і “прозорого” поняття про неї. Зазвичай нації приписують сукупність ознак, жодна з яких не є ані достатньою, ані необхідною: спільне походження, територія, культура, інститути, мова тощо, обов'язкові для усіх членів спільноти, котрі відчувають належність до неї, на противагу іншим подібним спільнотам.
Відомі європейські дослідники Я. Крейчі та В. Велімський зауважують: «Існують, передусім, п’ять об’єктивних чинників, які можуть відігравати роль в ідентифікації групи як нації: територія, держава (чи схожий політичний статус), мова, культура та історія. Коли позитивні відповіді по кожному з цих показників збігаються, майже не залишається сумніву, що відповідна спільнота чи населення є нацією: у такому разі, як правило, присутній також шостий суб’єктивний показник – національна свідомість. Але існують ситуації, коли деякі, а то й більшість об’єктивних показників відсутні, а все ж спільнота відчуває себе нацією… Суб’єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та вирішальним чинником у питанні національної ідентичності» [192:487]. Автори підручника «Основи етнодержавознавства» подають п’ять груп концепцій визначення нації – політичну, психологічну, культурологічну, історико-економічну та етнічну. Г. Сетон-Уотсон мав рацію, слушно зауваживши, що «неможливо дати жодного наукового визначення нації» [203:130–141].
Отже, у найчастіше згадуваному переліку ознак націй слід виділяти об’єктивні та суб’єктивні. До перших належать: спільне етнічне походження й історія, власна унормована мова, релігія, територія, особливості економіки, політико-правові інститути тощо; до суб’єктивних ознак – усвідомлення окремими людьми належності до певного колективного цілого й воля до його підтримки, віра в спільну долю, відчуття солідарності зі «своїми» (ідентифікація) - все, що можна узагальнити поняттям національна свідомість.
Утім, етнос політично згуртовує себе як спільнота, що виборює право на свободу від поневолення панівними державами (колоніальні народи), від свавілля необмеженої монархічної влади та влади дворян (Франція). Національна належність утверджувала почуття єдності та власної гідності народу, легітимізувала вимоги незалежності і рівності – стверджують М. Хардт та Негрі (Італія) [286:108].За Ю. Хабермасом, природне прачво людини на свободу найбільш ефективно може бути реалізоване в колективі їй подібних, здатних утверджувати правовими засобами свою незалежність, рівність інтересів з іншими націями [288:109-110].
Термін “нація” в сучасному розумінні ввійшов в ужиток від часів Французької революції і вживався стосовно населення країни, яке відносилось до третього стану і виборювало права та свободи, незалежно від етнічних відмінностей. Нація розумілася виключно в політичному вимірі, коли всі громадяни держави будь-якої етнічної належності, виборовши свободу, автоматично ставали рівноправними громадянами політичної спільноти, тобто нації-держави. Згодом до поняття “нація” додалося етнічне забарвлення, коли представникам інших народів (вихідцям із них) відмовлялося у праві бути членами французької нації. З того часу в науковій літературі вживається термін “нація-держава”, або “національна держава”. Для радянської традиції було властивим вживання термінів “нація” та “держава” як понять не тотожних. Відповідно до цієї термінології створювалися й певні концепції.
У західних, перш за все англомовних, дослідників слід виділити модерністську (Е. Гельнер) та примордіалістську [255:278-290] концепції нації. Сутність першої полягає в тому, що запропонована Е.Гельнером тричленна періодизація історії – перед аграрна, аграрна та індустріальна епохи, відповідно яким існують родоплемінні, етносоціальні та національні спільноти виходить із того, що нації виникають в епоху модерна і не включають в себе етнічну спадщину минулого. Суть другої (яка дістала назву від слова primordial, що в романських мовах означає “першочерговий”, “першопорядковий”, та походить від латинських слів prima – перша, ordo, ordis – порядок) полягає в тому, що нації історично успадкували етнічне походження. Е. Сміт визначає націю як “сукупність людей, що має власну назву, спільну історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, масову громадську культуру, спільну економіку і однакові для всіх членів юридичні права та обов’язки…” [256:51].
Такий підхід пом’якшує категоричність модерністського твердження про те, що етнічні зв’язки в сучасних націях є штучними і через це, зазвичай, неважливими. З цим твердженням важко не погодитися. Націю неможливо уявити без певних спільних міфів про територіальний “осередок-домівку”, традицій, міфів, що беруть початок із сивої давнини і втілюються в національній ідеї. Як бачимо, для примордіалістського напрямку характерна спільність етногенезу від етнічного до політичного в національному, а для модерністського лише об’єктивні соціально-економічні аспекти є визначальними, етнічність може бути ситуаційним і навіть випадковим елементом.
Радянські дослідники вважали, що держава є продуктом класового поділу суспільства, а нація виникає з початком зародження капіталістичних відносин (ринкові приватновласницькі відносини, вільне переміщення товару, капіталів та робочої сили в межах певних територій і кордонів, які зміцнюють зв'язки всередині нації), зламуючи феодальні перепони. З подоланням класових і національних відмінностей держава і нація відмирають. Відповідно будувалася синтетична концепція, згідно з якою примордіалістська та модерністська теорії визнають соціально-економічні явища першопричиною націогенезу, і водночас вказувалося на етнічну природу модерних націй [26:5–18]. Нація розглядалася як етносоціальний організм, який існує лише в таких соціально-економічних формаціях як капіталізм та соціалізм. Її ґенеза співвідноситься з формаційним підходом у розвитку суспільства, прийнятим у радянській традиції, та марксистською періодизацією, згідно з якою первісному суспільству властиві родоплемінні відносини, феодальному - народностість, капіталістичному - буржуазні, соціалістичному – соціалістичні нації, які поступово утворюють більш широкі спільноти типу "радянський народ", втрачаючи свою етнічність, а комуністичне суспільство буде не лише безкласовим, але й безнаціональним. Але формаційний підхід до оцінки розвитку соціальних і національних процесів виявився безперспективним.
Зв’язок між названими етноспільнотами – це спадкоємність, що йде з глибини століть. Проте нація ще набуває нової якості, пов’язаної з наявністю політичних інституцій (влада, державність, громадянство) і, відповідно, національно-державницькою ідентифікацією. Ідентифікація передовсім виражає емоційно-ціннісний бік орієнтації особи, групи, соціуму й означає сукупність певних рис, які виділяють їх з-поміж інших; також вона є для окремої особи підставою для віднесення себе до певної етноспільноти. Однією з найбільш поширених і стабільних форм ідентичності виступає етнічна ідентифікація, в основі якої лежить спільність походження, мови, традицій, своєрідний “голос крові”. Етнічне, зрештою, є національно-специфічним у нації, а між етнічною самосвідомістю і національним почуттям зв’язок найбільш чіткий. Адже, скажімо, мова використовується в середовищі, де її розуміють, де можливе існування без щохвилинного перекладу, де існує інформаційний комфорт. Потяг до однорідного та сприятливого середовища зумовлений і тим, що людина відчуває певну захищеність, почуття єдності й спільної історичної долі. Нація також є не лише етнічним і політичним, але ще й соціальним утворенням, оскільки вона складається з певних соціальних груп, класів і зазнає впливу від їх взаємовідносин. Отже, нація, на відміну від інших етноспільнот, є переважно набутим явищем, в основі якого лежать соціально-економічні, духовні та територіально-етнічні фактори, зумовлені політично (Е. Гельнер).
Для з'ясування процесу націотворення дослідники використовують універсальну схему чеського історика і політолога М.Гроха про генезу трьох етапів руху етноспільнот до нації - держави (Схема № 1) .
1-й етап – академічний, тобто дослідницький, коли певна етноспільнота внаслідок наукових пошуків виокремлюється її інтелектуалами (Е.Гельнер), а саме : етнографами, істориками, мовознав-цями, фольклористами та іншими суб’єктами наукового пошуку (у своїй більшості інтелектуали двомовні або діють засобом чужої мови), внаслідок якого мрія набуває реального змісту в формі національної ідеї;
2-й – просвітницько-патріотичний. На цьому етапі національна ідея наповнюється реальним змістом, вноситься прошарком інтелігенції – піонерами національного поступу - в глибинні підвалини свідомості етносу (мова, культура, преса, література, історичні традиції й міфи, національна школа тощо) і стає загальною потребою й усвідомленим інтересом етноспільноти свого самостійного розвитку;
3-й етап – політичний, коли потреба стає усвідомленим інтересом етноса, реалізація якого зумовлює необхідність створення владних інституцій - політичних партій, масових національних рухів, спрямованих на досягнення свого політичного самовизначення [315:101-105].
Політизація етнічності (термін, запропонований американським політологом Дж. Ротшильдом) може мати успіх при таких умовах: по-перше, етнічне відродження та його завершальний етап – політизація етнічності – ґрунтуються на гаслі захисту традиційної етнічної культури. Проте, це гасло здобуває найбільшої підтримки тоді, коли у середовищі етноспільноти набуває поширення “універсальна культура" з її європеїзованими стандартами; по-друге, традиційна етнічна культура (академічна), на якій історики, етнографи, мовознавці досліджують культурну спадщину та минуле певного етносу, публікуючи свої праці, інколи мовою іншого народу; по-третє, коли мова даного етносу, яка на попередньому етапі тільки вивчалася, тепер впроваджується в систему освіти засобом літературно-художньої творчості; по-четверте, політична мова, на якій усвідомлюються політичні потреби й інтереси народу, висуваються вимоги створення автономної або незалежної держави.
Американський політолог З. Бжезинський виділив 5 етапів національного пробудження: бажання відродити свою власну мову, вимога національно-культурної автономії, спроба національно-культурного самовизначення, боротьба за національно-політичну автономію, проголошення національного суверенітету.
Політизація етнічності та процеси етнічного ренесансу настільки взаємопов’язані, що їх слід розглядати як єдиний спільний процес. Його можна означити як “етнополітичний ренесанс”, сутність якого полягає у зростанні етнічної свідомості, поглибленні внутрішньо етнічної інтеграції, посиленні етнічної мобілізації, піднесенні політичної свідомості, підвищенні етнополітичної культури, перетворенні етнонаціональних спільнот із об’єктів на суб’єкти політичного життя, збільшенні їхнього впливу на внутрішню та зовнішню політику держави [1:30].
На думку більшості західних учених, етнічна спільнота може перетворитися в націю лише після етнічного відродження, пройшовши через етап самопізнання і набуття полiтичної самосвідомості. Будь-яка
Схема № 1. 1.
| ЕТНІЧНА МОБІЛІЗАЦІЯ І ШЛЯХ ДО НАЦІЇ (за Мирославом Грохом) |
| Академічний етап | | Культурна фаза | | Політичний етап |
| Дана етнічна група стає предметом уваги дослід-ників, які збирають і публі-кують народні пісні та легенди, прислів'я, вив-чають вірування та зви-чаї, складають словники,досліджують історію. Це може робитися мовою ін -шого народу. Виникає національна ідея - ідея самобутності, відокрем-леності етносу | | Мова з предмету вивчення діалектів народних мов стає літературною мовою, її вводять для викладання в школах, починаючи з нижніх щаблів системи освіти і закінчуючи ви-щою освітою; народна мова “приходить” із села до міста, починає вжива-тися в культурі, науці, політиці,громадському житті. Ідуть процеси національного відродження, виникають мотиви етно-центризмму, зароджується на-ціоналізм як ідеологія перехідного періоду та утвердження нації. | | Виникають політичні організації, рухи і партії, які висувають гасла самоврядування, автономії, а врешті і самостійності. Спалахують націона-льно-визвольні змага-ння, які завершуютьсявиникненням нації-держави. Рушійними силами стають |
| Вузьке колонаціональ-них пророків-пасіона-ріїв і “будителів” ви-датні історики, поети, етнографи, мовознавці тощо | | Широкі кола національної інте-лігенції, національна еліта, що формується | | Народні маси, широ-кі кола інтелігенції, національної буржу-азії, аристократії |
етнічність, котра домагається статусу нації, відзначає Е. Сміт, “повинна стати політизованою” і вступити у змагання за владу і вплив на державній арені. Такого ж погляду дотримується і К. Дойч: “Коли значна частина народу бажає отримати політичну владу для своєї етнічної і культурної групи, ми можемо назвати її національністю. Коли така влада отримана, як правило, через контроль над державними структурами, ми називаємо її нацією” [255: 277 – 278].
Подібні погляди на націотворення ми знаходимо в українських етнополітологів. Досліджуючи проблеми неісторичних народів, О. Бочковський виділяє три етапи їх розвитку: доба національного пробудження, поширення рідної мови, літератури; доба господарського самоутвердження, коли національно аморфний організм перетворюється на єдину самостійну спільноту; політична доба, коли самостійницький ідеал вимагає “власного державно-політичного життя” [203: 272 – 278].
Питання політизації етносу, вияву його активності, на наш погляд, не буде вичерпним без розуміння вчення В. Вернадського та Л. Гумільова про пасіонарність (лат. пасіо - палке бажання) - тобто прояв біохімічної енергії та її вплив на природу й людську діяльність, яка виникає внаслідок мутації та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посилене тяжіння до дії [58:7]. На думку В.Вернадського, неоднаковість вияву такої енергії в біосфері породжує у фауні та флорі певні “хвилі життя”, періоди особливої напруги та активності, повільний або бурхливий розвиток живих організмів. Такі хвилі спричиняють масові міграції, наприклад, тварин, а в етносів – сплески цілеспрямованої активності або пасіонарні поштовхи, здатність та схильність до переваги пристрастей над розумом, що виявляється в притупленні, навіть зникненні інстинкту самозбереження.
Пасіонарність є характеристикою психіки людини, що виявляється у її здатності до наднапруги та жертовності заради досягнення певної мети, також до владолюбства, пожадливості, заздрощів тощо. Ці якості можуть породжувати як подвиги, так і злочини. Імпульс пасіонарності буває таким сильним, що її носії не можуть передбачити наслідки своїх дій і навіть перед загрозою загибелі не утримуються від них. Пасіонарність виявляється у людині як нездоланний потяг до дії заради ідеалу, суспільно значущої мети, заради досягнення якої нерідко доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила (пасіонарність як тяга до дії) і виникає непереборно внаслідок внутрішнього прагнення до певної мети, що зумовлює різні типи людей: 1) пасіонарії; 2) субпасіонарії; 3) основна маса населення або етносу. Наприклад, серед української шляхти виділялись пасіонарії: Д. Вишневецький (Байда), Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Сагайдачний, Н. Махно та інші – ті, котрі не здатні до активних дій, а схильні до зради своєї національної віри заради збереження станових привілеїв (А.Кісіль, Кочубей)… Водночас серед козацько-селянської маси тисячі людей, залишаючи свої домівки, на чолі зі своїми ватажками (субпасіонаріями) подавалися на Запорізьку Січ і вели запеклу і жертовну боротьбу за волю (I. Богун, Д. Гуня, Я. Сомко, І. Сірко), потім гайдамаки, і сучасні жертовники С. Бандера, В. Стус, Л. Лук'яненко, В.Чорновіл та інші).
Етногенез кожного народу базується переважно на цих трьох типах людей, без їх поєднання немає розвитку. Початковий поштовх, що порушує інерцію спокою, – це поява покоління, серед представників якого виникає певна кількість пасіонаріїв. Останні фактом свого існування руйнують звичні, сталі обставини і роблять це тому, що не можуть жити повсякденними турботами, без захоплюючої мети. Необхідність опору оточенню змушує їх об’єднуватися (створюється своєрідна “критична маса”) і діяти узгоджено. Так виникає певний консорціум, що швидко набуває тих чи інших соціальних форм, підказаних рівнем суспільного розвитку даної епохи [155:129]. Стосовно України часи появи такої “критичної маси”, що спрацювала й спричинила пасіонарний вибух (революцію) – це доба національно-визвольного руху 1648–1654 рр. – перша спроба утворити українську національну державу; 1917 – 1920 роки – УНР як друга спроба; 1991 р. – проголошення незалежності – третя спроба і Україна як національна держава відбулася, (але помаранчева революція 2004 року - розширити простір демократичним перетворенням).
Нації, формуючись із різних етносів, переважно близьких за походженням, потребують певного центру єдності, “ядра централізації” (етноцентризм), навколо якого об’єднуються інші етноспільноти. Е. Сміт, аналізуючи два шляхи націотворення, вказує на два типи пасіонарних етнічних ядер, навколо яких виникають нації, – латеральний і вертикальний. Перший, тобто соціально обмежений та географічно поширений аристократичний прошарок, що складає панівну етнічну групу держави, інкорпорує в нижні верстви населення і регіони свою культуру. Основним провідником такої інкорпорації була бюрократична держава. Через свій військовий, адміністративний, фіскальний і юридичний апарат вона могла визначати та поширювати комплекс вартостей, символів, міфів, традицій, спогадів, що становили культурну спадщину панівного аристократичного етнічного ядра (Англія, Франція, Іспанія, Швеція, частково Польща, Росія тощо).
Вертикальний тип етнічного ядра складався переважно з селянства, міських низів, різних сект і державних анклавів, яким властиві були більша компактність і народність. Головним механізмом збереження буття етнічних груп, їх зв’язків “була організована релігія та її святе письмо”, за допомогою якої сформовано характер таких демотичних спільнот, як візантійські греки, ранні православні русичі, вірменські григоріанці, католики – ірландці та поляки, євреї. В усіх цих етнічних спільнотах міфи про обраність, священні тексти та письмена, авторитет духівництва допомогли забезпечити виживання їх традицій і спадщини. Але консерватизм і зашкарубла форма демотичних спільнот гальмували процес формування націй. До ідей, які прогресивна етнічна еліта мала вносити в пасивну етноспільноту, на думку Е. Сміта, належать: рух від пасивної покірності спільноти до її активного політичного утвердження; рух за те, щоб поставити народ у центрі всіх інтересів і виховувати маси, даючи їм освіту в дусі національних вартостей, спогадів, міфів; рух за перетворення членів етносу на юридичних “громадян”, надання їм громадянських, соціальних і політичних прав [256:60–76].
Вертикальний тип (із певними застереженнями) характерний для народів Східної Європи, Азії та Африки. Його шлях був складним і тернистим, наражався на шалений опір не лише імперської або колоніальної влади і тубільної аристократії, але й місцевих охоронців традицій, яким загрожували зміни у зв’язку з утворенням нації.
За твердженням Е. Сміта, саме на підвалинах перших, тобто “аристократичних латеральних" етнічних ядер, утворились політичні нації, а на підвалинах інших, тобто “народних, вертикальних”, виникли й виникають етнічні нації. Терміни "етнічна" і "політична" націція ввів в обіг німецький історик Фрідріх Майнеке.Сутьність полягає в тому, що належність до першої не залежить від державних кордонів, тим часом як належність до політичної нації обмежена кордоном[ 192:25]. Але для обох типів цих феноменів їх сутність спільна – націо- і державоцентризм, оскільки вони:
- вимагають єдиного юридичного кодексу спільних прав і обов’язків, з правом громадянства, якщо нація незалежна;
- ґрунтуються на об’єднаній економіці з суспільним поділом праці, рухом товарів та людей по всій національній території;
- потребують досить компактної території, бажано з “природними” оборонними кордонами (чого не мала Україна і в цьому її трагічні наслідки) у світі таких самих компактних націй;
- прагнуть до єдиної “політичної культури”, загальної освіти всього суспільства і засобів масової інформації, аби підготувати майбутні покоління до виконання ролі “громадян нової нації” [256: 76 – 77]. Звичайно, додає Е. Сміт, нація може реалізувати себе лише в своїй власній державі.
Він також звертає увагу на необхідність зберегти в сучасній нації і “давнє коріння”: спільні міфи предків, спільну історичну пам’ять, унікальні культурні прикмети, відчуття самобутності, “якщо нація не хоче стати непомітною”. На подібні націотворчі чинники вказують також й інші вчені.
З точки зору ролі етнічного ядра в консолідації нації можливі гетерогенна та гомогенна етнонаціональні моделі. У першому випадку нація формується на основі декількох етносів, які мешкають на одній території, мають культурну схожість, спільні господарські зв’язки тощо; але в той же час існують характерні відмінності між ними, пов’язані з традиціями, міфами, уявленням про власну історію. До цього типу націй можна віднести Францію, Німеччину, Україну та ін.
Але не слід забувати, що в нації зберігається її первісна основа – етнографічні групи, які в літературі називають «корінними», “біологічними” або “титульними” етногрупами (А. Білінський). У Франції це бретонці, фламандці, німці, баски, корсиканці, французи; в Англії – англійці, шотландці, ірландці, валлійці, німці та інші. У США серед численних національностей вихідці з Європи, склавши етнічне ядро політичної нації, принесли домінуючі традиції (культуру, мову, технології). Щодо України, то звернімося до Т.Г. Шевченка:
Не сотні нас, мільйони
Полян, дулібів і древлян (“Юродивий”).
Нині це гуцули, бойки, лемки, поліщуки, русини (останні не без впливу ззовні посилюють сепаратистський рух за визнання статусу окремої етноспільноти) та інші, які являють собою корінні етноси, але не нації, бо ж останні репрезентують ще й політичні чинники.
Корінні (“біологічні”) етноспільноти, споріднені між собою спільністю походження, традицій, культури, особливо мови тощо, мають тенденцію до об’єднання (Е. Гельнер). Доба Просвітництва і вплив Французької революції поклали початок відродженню народної культури і зростанню її значення на противагу культурі придворній та церковній, а також початок літературній мові. Духовні лідери етнічних (національних) рухів, які орієнтувалися переважно на селянську культуру, розробляли на підставі одного або декількох наріч уніфіковані стандартні письмові мови за зразком класичних, що сприяло злиттю невеликих етноутворень із великими етносами. У ХІХ – ХХ ст. культурно-етнічні рухи перетворюються в національно-політичні й висувають вимоги власного національного державного утворення, тобто нації-держави. Французький історик Ж.Е. Ренан стверджує, що “нація є… велика солідарність, яка ґрунтується на святих почуттях до жертв минулого і до тих, що будуть у майбутньому. Нація передбачає героїчне минуле, єдину волю в сучасному і спільну програму дій у майбутньому ” [192:112]. Англійський соціолог Д.С. Міль писав про те, що найбільш суттєвою причиною існування нації є спільність політичної долі, загальна національна історія і заснована на цьому спільність споминів [65:70-81]. Попри все, у цьому об’єднуючому процесі завжди можна бачити домінуючий (титульний) етнос (ядро), який бере на себе активну об’єднуючу функцію та наділяє своїм етнонімом як націю, так і державу. Такий етнос виявляє найбільшу активність (пасіонарність), він володіє певними ресурсами, що дозволяє засобами влади об’єднувати інші етноспільноти. Переважна більшість націй складається на гетерогенній основі.
Інший етнічний “фундамент” мають гомогенні етнонаціональні моделі, які формуються переважно з одного етносу (Ісландія, Японія, Норвегія) й зумовлені географічним розташуванням цих країн та особливостями культурно-історичного розвитку (скажімо, законом про заборону в’їзду іноземців на територію країни, який існував у Японії). Гомогенна етнонаціональна модель репрезентує один архетип, вона, по суті, є безконфліктною з точки зору міжетнічних відносин.
М. С. Джунусов указує на ще одну з моделей нації, сформованої на гетерогенній етнічній та расовій основах, – латиноамериканську. Іспанська колонізація у XVI ст. зупинила самобутній розвиток корінних народів Америки. Змішане іспано-індіанське, негритянське та інше населення призвело до виникнення нових антропологічних груп людей, які походять від різних рас, – метиси, мулати, креоли та ін. На думку М.С. Джунусова, у системі націотворчих компонентів економічний фактор виступає підвалиною національної консолідації. Ознаки нації він поділяє на базові – економіка, територія та мова – і не базові – загальнонаціональні риси в культурі, побуті, традиціях, національній самосвідомості тощо [70: 40].
У будь-якій нації визначальним ідентентом є культура. Адже люди хочуть «бути політично об’єднаними з усіма тими, і лише тими, хто поділяє їхню культуру» [103:574]. Не культуру взагалі, а, за висловом британського дослідника Е. Гельнера, “високу культуру”, розвинутої до ознак модерної нації, на відміну від “низької”, повсякденної народної культури. Він унаочнив їх метафорою: садова і дика культури. Висока (садова) культура знаходить поширення, зокрема, через усталення “способів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академічними установами, унормованих відповідно до потреб точного бюрократичного та технологічного спілкування” [192:309]. Завдяки внормуванню писемної мови поширюється та вдосконалюється той єдиний комунікативний простір, який потрібен для існування й розвитку модерної нації, держави. «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілено всі надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа. Позбавити народ мови – це позбавити його єдиного вічного добра», - зазначав видатний німецький філософ, засновник культурного націоналізму Й. Г. Гердер [192:38]. М. С. Грушевський категорично стверджував: “…мова – це душа народна, і мало котрий народ живе і чує себе, втративши свою мову”. Нація, за Е. Гельнером – це ознака високої культури, а націоналізм, наголошує Е.Сміт, – прагнення зберегти й розвинути високу культуру як головного ідентента відповідної держави [255:81,173].
Схема № 1.2.
ДВА ШЛЯХИ ПОБУДОВИ І ДВА ТИПИ НАЦІЙ |