Geum.ru

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21

3.2 Національно-патріотична легітимність влади


Національно-патріотична свідомість – це злиття традицій та інновацій, які приносить кожне покоління в розбудову своєї держави. У ній фіксується вся сукупність специфічних властивостей, які притаманні етноспільноті й відрізняють її від інших. "Це своєрідний корінь творчості нації, з якого виростає культура народу, її владні структури, законодавча система" [45:90]. Разом з тим владні структури для формування демократичного світогляду повинні не тільки базуватися на національній свідомості, а й живитися здобутками цивілізаційної культури. Цієї якості бракує владним відносинам в Україні.

Сьогодні українське суспільство перебуває у стані духовної ентропії. Радянська ідеологія втратила видимий вплив, але залишається отруйною для будь-яких здорових ідей, етнополітичних зокрема. Небезпека полягає в тому, що в масово-політичній свідомості категорія української національної державності після тривалої її відсутності не актуалізувалася, значна частина населення не ідентифікує себе громадянами держави чи української політичної нації, не відчуває причетності до її історії і не прагне нести відповідальність перед її майбутнім. Чому? Відповідь лежить на поверхні. Незалежність прийшла до нас без революційних потрясінь і наше суспільство ще не очистилося від імперської ідеології та її носіїв, в особі деякої частини політичної еліти зокрема. Сучасна ситуація відзначається небувалою концентрацією внутрішніх і зовнішніх загроз країні. Головна з них – параліч усіх гілок влади, який загрожує перерости в дискредитацію самої ідеї української державності.

Проведені в кінці 2008 року соціологічні дослідження фондом "Демократичні ініціативи" засвідчили, що Україна рухається хибним шляхом – 84%, а у його правильності – лише 4;% . Ніколи ще українці не визначали нинішню ситуацію як критичну та вибухову, зазначала керівник цього дослідження І. Бекешина. Ще ніколи українці не оцінювали діяльність Верховної Ради настільки негативно – 83,5%, а позитивно тільки 7%, а президентові В. Ющенку повністю довіряють лише 2% . Розчарування людей у діяльності влади свідчить про банкрутство її політики. У цьому відношенні питання національно-патріотичної легітимності влади – це, перш за все, проблема її авторитету в суспільстві, задоволення нею потреб більшості людей, соціальних груп і етноспільнот. Навіть Й. Сталін, узурпувавши владу, необмежено нею користуючись, протягом десятиліть, послуговувався нею, як реальною силою, але так і не зміг перетворити її у форму вираження інтересу більшості народу, а отже, і спосіб досягнення мети, що лежить в основі побудови соціалізму як нового суспільного ладу.

Незважаючи на ніби демократичні засади організації системи влади, спостерігається нестабільність українського суспільства, тому важливо з'ясувати й указати на етнополітичні причини цього явища. По-перше, це відсутність довготривалої традиції функціонування національної державності. Якщо поглянути в минуле, то різні частини сучасної території були складовою інших держав і фактично були залежні від владних центрів цих країн. Цей чинник реально вплинув на діяльність носіїв влади – політичних лідерів та політичної еліти, більшість яких орієнтувалися не на вирішення внутрішніх проблем України. Це відбивається й на діяльності публічних та політичних підсистем влади уже в роки нашої незалежності, а значна частка доленосних рішень і дія копіюється з Росії.

По-друге, важливим чинником наших негараздів є регіоналізація етнокультурного середовища. Сутність її полягає у виокремленні трьох етнополітичних і культурних центрів: Східний, який історично тяжів до Росії; Крим, де переважна частина населення – росіяни, значна кількість яких теж тяжіє до Росії; Захід, етнополітична культура якого формувалася під європейським впливом і тяжіє до Європи. Історично ці складові сучасної України представляли собою маргінальні центри різних політичних культур, іноді протиставляючися одна одній. У етнополітиці маргінальний стан України виявився у наявності різних інтересів, прагнень та ідеологій у структурах влади, які сьогодні роздмухуються до розмірів ворожості певними українофобськими й антиукраїнськими угрупованнями.

По-третє, неабияким чинником виступає довготривале минуле часів радянського тоталітаризму, основною ідеологією якого було домінування компартії в державі. Саме тоді шляхом репресій та Голодомору 30-х років була знищена національно свідома частина етнопатріотичної еліти та ії основна підвалина – приватновласницьке українське селянство. З того часу остаточно був перерваний родовід української національно-патріотичної еліти. На її місце прийшла манкуртизована, навіть яничарська компартійна номенклатура, яка вірно виконувала роль ретранслятора політики ЦК КПРС, не змінила вона своїх поглядів і дій і сьогодні.

Четвертим важливим чинником є "м'який" перехід від тоталітарного минулого до розбудови демократичного суспільства, в основі якого є компроміс старої управлінсько-партійної еліти з національно-демократичною опозицією при збереженні головних важелів за першою. Як наслідок – перенесення у більшість структур діяльності публічної влади тоталітарних методів управління і адміністрування. Потрібен тривалий час дуже делікатної й копіткої національно-патріотичної виховної роботи із загалом, щоб із нього поступово склалося єдине суспільно-етнополітичне ціле. І в товщі цього неодмінно висуватимуться національно-патріотичні особистості та політичні лідери, легітимність яких буде ставити на перший план загальнонаціональні інтереси і цілі.

Легітимність розповсюджується на всі спектри політики і влади, її цілі, мету, засоби, форми й дії, рішення, документи.Тому суб'єкти влади в демократичному суспільстві приділяють їй виключну увагу не лише як пошанування, а й як необхідність керувати суспільством згідно з волевиявленням народу.


Легітимність утверджує законність політики й влади, з'ясовує і виправдовує політичні рішення, обумовлює створення юридично виправданих політичних структур, їх зміни чи оновлення. Вона покликана забезпечити законність підкорення, згоду на це народу і його політичну участь без примусу, а якщо це не здійснюється, то використання сили та інших засобів, якими наділена влада і має бути обґрунтовано виправданим [214:153]. Легітимацією зневажати може лише занадто самовпевнена у собі влада, здебільшого деспотична, тиранічна, авторитарного чи тоталітарного типу, і, як правило, непопулярна серед свого народу.

Отже, легітимність (лат. iti – законний) – це суспільне визнання і виправдовування якої-небудь дії, особистості, події або факту. Вона означає визнання основною частиною суспільства та світовим співтовариством її правомірності, права встановлювати загальнообов'язко-ві правила поведінки, закони та видавати розпорядження. Вона повинна забезпечити обгрунтовану і виправдану законність своєї діяльності при підтримці народу – джерела влади. Легітимність політичної діяльності влади не можна ототожнювати з легалізацією.

Легальна влада (lеgis- закон) – законна влада, наділена юридичними функціями і діє відповідно закону. Утвердження легітимності є нічим іншим як визнання чи не визнання у суспільстві діяльності й авторитету влади. Причому захоплення влади у незаконний спосіб визнається нелегітимним актом (Придністровська республіка, Південна Осетія, Абхазія). Тривалий час жовтневий заколот і утворення СРСР вважалися нелегітимними, США, наприклад, визнали його тільки в 1934 році. Тому легітимність влади має одержати підтримку не лише з боку більшості народу держави, але й міжнародне визнання. Волевиявлення українського народу було виражено Актом Верховної Ради України про Незалежність України, затвердженим Всеукраїнським референдумом Першого грудня 1991-го року. Влада одержала підримку біля 92 відсотків – найвищий рівень переконання громадян у її правомірності і національно-патріотичної легітмності.

Легітимність політичної влади передбачає виокремлення і з'ясування особливостей різних її типів. За М. Вебером [36:646-647] легітимацію поділяють на три типи:

1) традиційну, засновану на неписаних законах, які грунтуються на авторитеті традицій, звичаях. Прикладом легітмності цього типу є влада спадкоємця. В українських реаліях були спроби застосувати спадкоїмну владу за часів Б.Хмельницького, коли гетьман заповів передати владу своєму синові Юрію, та проголошеня гетьмном України П. Скоропадського у 1918 році (фактично відновлення гетьманської влади) . Але цей тип влади не знайшов свого розвитку;

2) харизматичну (грец. сharisma - благодать, дар божий) - віра в особливі незвичайні якості і винятковість лідера. Нерідко цей тип виникає в кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного діяча для виходу із кризи( Б.Хмельницький). Сьогодні Україна конче потребує такого лідера. Але українська ментальність, сфокусована в формулі "де два українці, там три гетьмани", досі не сприяє суспільству визначитися зі своїми лідерами як минулого, так і тепер. Свідоме і широке культивування "величі" лідерів викликає лише розчарування. Помаранчева революція висунула двох впливових харизматичних лідерів В. Ющенка та Ю. Тимошенко, але, на жаль, їхня суперечка за першу скрипку у владі привела їх до самознищення і величезну делегімитацію лідерства в Україні, та іміджу її незалежності;

3) раціонально-легальну, засновану на встановлених у державі порядках, нормах і законах, внаслідок чого до влади приходять через демократичні процедури і відповідальні перед виборцями представники народу, які не здатні на протиправні дії чи вчинки, уоособлюючи національно-державницькі інтереси. Усі три типи легітимності пов"зані між собою визначальним - народом як джерелом влади. Оскільки народ тотожний за змістом з політичною нацією (нація-держава), то, за Е. Гельнером, підвалиною політичної влади є також і національна легетимність.

Серед різовидів за типом легітимності політичної влади виокремлюють ідеологічний, який утверджує і виправдовує владу за допомогою ідеології (ліберальної,комуністичної, соціал-демократичної тощо). Одним із таких різновидів є етнічна легітимність влади, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Сучасні уявлення про владу в Україні, окрім вищезазначених, неможливі поза таким специфічним типом легітимності, як національно - патріотичний. Цей тип легітимностї, на думку М. Сазонова, "досягається шляхом задоволення владою своєрідної потреби етноса в самоствердженні і досягається через ідентифікацію індивіда з нацією, відчуття себе нерозривною частиною даної держави, своєї причетності до досягнень нації - держави» [245:220]. Така легітимність досить вагома. Як зазначається в «Малій енциклопедії етнодержавознавст-ва», роки незалежності дали уже відповідь: основою легітимності державної влади є наша етнонаціональна єдність, бажання громадян усіх національностей утвердитися як певна етнокультурна форма співжиття [175:756]. Національно-патріотична легітимність влади найбілш успішно реалізується при самовизначенні етноспільноти, виборенні нею незалежності та проголошенні нею державних інституцій. Націєдержавотворчий процес розвивається за високої активності корінної, домінуючої нації, реалізації нею національної ідеї і побудови національної держави під гаслами нацоіналістично налаштованої етнічної еліти" [282:193]. Тобто ідеологія націоналізму відіграє при становленні національної держави визначальну роль (Е.Гельнер).

Легітимність влади буде ефективною лише тоді, коли вона прагне еволюціонувати від націократичного політичного режиму (влада титульної нації) до демократії (влада народу). У першому випадку ігноруються національно- специфічні інтереси нетитульних етноспільнот та значної частини поліетнічного соціуму і цим самим зневажається сама легітимність влади, непопулярність і тимчасовість якої очевидна. У другому – демократія, враховуючи потреби етноспільнот, надає простір для розвитку громадянського суспільства, в якому відбувається формування політичної нації, набувають вільного розвитку добровільні об'єднання громадян, партій, національно-культурних товариств. У всіх національних державах ураховується провідна роль державної (титульної) нації.

Причому, будь-якій демократії неминуче властиві етнократичні риси, оскільки, по-перше, вибір державної мови, домінуючої культури ставить у привілейоване становище тих громадян, для яких ці цінності є рідними, традиційними; по-друге, у привілейованої етнокультури шанси на збереження в національній державі значно вищі, ніж у інших етноспільнот. Тривале пребування у складі Російської держави при домінуванні російської культури,-– заявляє академік РФ В.Тишков, – привело до асиміляції багатьох народів, які у спілкуванні перейшли на російську мову як свою рідну, але поки що не втратили «своєї ідентичності, тобто відчуття культурної самобутності» [265:11]. Етнократичний характер демократичної держави може бути істотно пом'якшений, якщо вона не лише визнає факт поліетнічності і, можливо, мультинаціональності свого населення [311:118]. Розвиток демократії в етнополітичній сфері відіграє ключову роль при подоланні конфліктів на етнічному ґрунті [314: 26]. В умовах відкритого суспільства й демократії функціонування етномультикультура-лізму не загрожує усталеним традиціям панування та раціонально встановленим правилам (М.Вебер).

Дослідники цього питання вказують на складні проблеми у легітимності влади, пов'язані єтнонаціональним фактором. По-перше, коли існують етноспільности, які вимагають права на національне самовизначення; по-друге, коли титульні (пануючі) нації заперечують багатонаціональність або етномультикультурність суспільства, відкидають будь-який компроміс з етногрупами; по-третє, коли деяка частина громадян прагне (іредентизм) приєднатися до іншої держави [65:642] (західноукраїнські землі, східні німці у 1989 році та ін). Такий стан зумовлює труднощі для демократії, а інколи навіть для миру.

Питання ефективності національно-патріотичної легітимності влади в Україні постає безпосереднім завданням. Воно має декілька складових у демократизації етнополітики. По-перше, титульна нація ще не виконує свою провідну роль у суспільстві, частина представників якої вражена національною меншовартістю, комформізмом щодо державотворчих процесів. По-друге, не всі предстаники політичної еліти визнають політичні цінності України у своїх переконаннях. Так, під час обговорення проекту Конституції України (1996 р.) на пропозицію народного депутата із Донецька замінити слова преамбули Основного Закону «український народ» на «руський народ» відгукнулося аж 168 депутатів Верховної Ради України, серед них і тодішні депутати від Харківщини Л. Гармаш, В. Іванов, Б. Райковський, В. Алексеєв і Д. Дідик. 5 лютого 2009 року Верховна Рада України відхилила проект закону про козацькі об'єднання в Україні. Тобто, символ уособлення боротьби за волю і незалежність України наша влада не визнає. І це не випадково. Аналізуючи причини поразок УНР 1917-1920 років, ідеологи українського визвольного руху вважали, що панівні кола в Україні за духом і переконанями були не українцями, не цінували свободи й самостійності, підпорядковували інтереси України інтересам тих держав, на які геополітично орієнтувалися; вони усвоїй переважній більшості прагнули лише до здобуття влади й власної популярності (політична і особиста продажність навіть злодійкуватість). Ці негативні риси непатріотичної влади наявні і сьогодні.

Трансформація України від тоталітаризму до демократії, не пройшовши етапу авторитаризму, не зміцнила національно-патріотичну легітимність влади. Чи здатен авторитаризм виражати національно-патріотичну владу? Фактично історія націодержавотворення – це жорстока боротьба за утвердження національної держави шляхом застосування авторитарних політико-управлінських методів, спрямованих на подолання сепаратизму, регіоналізму і зміцнення централізованої держави. Чого не сталося в Україні. Запозичені зразки західної сучасної демократії без урахування того, що вона удосконалювалась віками через подолання расизму, наприклад, в США, кривавого законодавства в Англії, жирондизму у Франції, які створили простір для демократичних свобод, не дали для України позитивних наслідків. Україноцентризм тут не сформувався, а спроби його втілення наштовхуються на сепаратизм, регіоналізм і перешкоди сусідніх країн. У належному розв'язанні надійного захисту і побудови соборної незалежної держави українська національна демократія виявилася безпомічною, а то і просто зрадливою. Наша демократія – це лише, на жаль, засіб забезпечення прав і свобод олігархічного капіталу за рахунок безправ'я і несвободи всіх інших громадян.

Якщо придивитися пильніше, не важко помітити, що скоріше більшою, ніж меншою мірою риси авторитаризму були властиві тодішньому режимові Л. Кучми в Україні. Режим В. Януковича, який змінив попередній, теж спирався на попередню політичну еліту, щоправда, були й певні особливості. Передусім ті, що глибинна сутність авторитаризму була захована під зовнішніми атрибутами та декларацією демократії. І, звісно ж, зрощенням влади з криміналітетом та визнаний і засуджений світом високий рівень корупції. Влада не виражала інтереси титульної нації, спрямовувала зусилля не на україноцентризм, а на побудову державина принципах федералізму, згортання української культури, заперечення єдиної державної мови, тобто за змістом не була національно-патріотичною і діяла під протекторатом іншої держави. І ще одна деталь: авторитаризм характерний для більшості колишніх радянських республік Азербайджану, Туркменістану, Казахстану, Білорусі, тієї ж Росії. В останній фактично діє керована демократія і правління єдиної Путінської партії влади. Але влада тут діє в інтересах держави як національно-патріотична і жорстко етноцентрична.

Національно-патріотична легітимність влади визначається також і тим, чи є існуючий лад таким, що відповідає національним інтересам народу й країни, її територіальної цілісності, безпеці держави, вимогам справедливості, чи забезпечує вона фундаментальні права і свободи людини й нації. Але такий висновок залишається ще лише побажанням. Винятком хіба що є країни Прибалтики, де відбувається справжній бум соціально-економічного й духовного та національного відродження під проводом демократії та національно-патріотичної влади. Легітимність останньої надзвичайно висока.

Трагедія нинішньої України в тому, що багато посадовців, особливо на рівні місцевих органів влади, нехтують національно-патріотичними чинниками, які обумовлюють її легітимність, зокрема державною мовою, зневажають українську культуру, сама згадка про самостійну Україну викликає у них іронію. Спроби Президента України В. Ющенка відродити національно-патріотичні традиції українського народу (історичну пам'ять, традиції, правду про події національно-визвольної боротьби, голодомори тощо) наштовхнулися на жорсткий опір політичного бомонду антиукраїнського спрямування. Причому, вони нарекли себе «демократами» і навіть користуються патріотичною риторикою. Але що може бути кращим від агітації проти самої ідеї незалежності, ніж чиновник, який прикривається українським Тризубом. Отже, кожен народ має тих правителів, на яких заслуговує, звичайно українці не виняток.

Життєва мета політиків, які сплелися з олігахами, на практиці не виходить за межі особистих ін­тересів: свій палац, охоронці, солідні рахунки в банках, право владарювати хоча б над часткою народу, порушуючи його права задля своєї приватної вигоди. Можна констатувати, що правляча еліта утворила нову «номенклатуру», яка досить стійко відтворюється. У її середовищі складалися традиції сталих відносин, у тому числі й між поколіннями, коли діти вищих чиновників, політиків, менеджерів і бізнесменів автоматично стають студентами привілейованих вітчизняних і закордонних вузів, а далі стартують відразу до високих, престижних керівних посад. Потім, подібно до номенклатури радянського часу, вони можуть переміщатися з державного апарату керування в офіси комерційних чи банківських структур і навпаки.

Більше того, влада, здається, і досі служить не простому люду, а саме тим, хто розбагатів завдяки цій владі. Тому так багато у нас олігархів, бізнесменів у політиці, що ніяк не узгоджують власні чи групові інтереси із загальнонаціональними та державними, які здебільшого є антонімічними. Це, власне, жорстокі й безпринципні люди, що зуміли злетіти на владний Олімп лише з однією метою – володарювати й безмірно наживатись, безжально обкрадаючи свій народ, який їх же і обрав. Заради власної наживи і щоб утриматись при владі, вони готові на будь-який злочин проти будь-кого, хто стане на їхньому шляху. Особливістю владних відносин в Україні є те, що ці "слуги народу йдуть до влади і діточок своїх ведуть". Суспільство вже звикло, що навіть до парламенту "обираються куми, близкі і далекі родичі". На високі державні посади так само призначаються "фахівці, що починають вивчати" професію, лише сівши в міністерське крісло. Такі люди просто влаштовуються на добре оплачувану роботу, а не шукають можливостей реалізувати в урядуванні загальнонаціональний інтерес.

Нині свобода "від" пригнічення, залежності (І. Берлін) – це необмежене народом всевладдя олігарїі, їх безконтрольне панування. Типовим прикладом є дії мера Києва міліардера Л. Черновецького, який призначив (2008) свого сина Степана координатором діяльності підприємств і організацій комунальної власності. Син, за словами батька " мільйонер… добрий і порядний хлопець… з колосальним досвідом господарської діяльності". Тепер С. Черновецький курірує роботу Головного управління з внутрішнього контролю й аудита КМДА. Тобто, стежить і контролює витрати бюджетних коштів під час державних закупівель комунальними підриємствами Києва [217]. Це тривожний непоодинокий чинник. Він відіграє дуже негативну роль у нашому суспільстві, зокрема на самій легітимності влади.

Національно-патріотична легітимність – це також довіра, сприйняття й визнання багатонаціональним населенням країни права державної влади на управління поліетнічним суспільством, згода на політичну участь представників громадян усіх національностей держави. Одним із найяскравіших виявів непатріотичності є ставлення державців до української мови. Послухайте розмови політичної еліти