Geum.ru

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материалаДокументы

Содержание


1.4 Перпективи нації-держави в умовах глобалізації
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

1.4 Перпективи нації-держави в умовах глобалізації


Започаткований процес націобудівництва доби переходу людства від аграрного до індустріального суспільства ще не завершився. Головні тенденції національного розвитку – будівництво націй та їх політичне самовизначення – продовжують діяти й нині, особливо в постколоніальних та постсоціалістичних державах. Однак національна держава, слушно робить висновок Р. Даль, як і її попередники, «лише момент в історії людства» [61:300]. Із переходом людства до постіндустріального та інформаційного суспільства й внаслідок глобалізації починає діяти ще одна група тенденцій – послаблення й руйнування національних кордонів, виникнення міждержавних і міжнародних об’єднань, подолання національної обмеженості людей, послаблення націоналізму. Людство поволі вступає до передпостнаціонального етапу свого розвитку. Проте процес будівництва націй і все з ним пов’язане, особливо спалахи войовничо-руйнівного націоналізму, буде продовжуватись довго, що робить проблему націотворення вкрай актуальною і потрібною.

Цікаві і переконливі роздуми з цього питання французького вченого Ернеста Ренана: " Нації не вічні. Вони мали початок, будуть мати й кінець. Можливо їх заступить конфедерація європейських країн Але це не є законом теперішнього століття. Тепер існування націй добре, навіть потрібне. Існування їх – гарантія свободи, яка зникла б, коли б світ мав тільки один закон, тільки одного пана" [192:119]. Прискорювати цей процес, як це було в часи соціалістичного експерименту, не доцільно і дуже небезпечно.

Із початком утворення націй-держав Захід рухається також і до створення єдиної безетнічної нації – тобто такої людської спільноти, що складається з суцільного народу-населення громадян різноетнічного походження, який – у житті та свідомості – не диференціює себе на відокремлені етноісторичні одиниці, а тому в політиці виступає єдиним консолідованим фактором. А в соціально-політичній самоідентифікації населення та суверенізації особи акцент найчастіше переносять із поняття «національність» на поняття «громадянство», тобто переміщують з «етнічного» на «політичне підданство».

Процеси глобалізації, зумовлюючи взаємопроникунення господарчих систем різних континентів, поширення нових технологій і всебічних зв'язків між народами, формують нові взаємовідносин між націями, приводятьть до звуження "первинності нації-держави". А саме, зростає масштабне усвідомлення світу як єдиного життєвого простору, який потребує всезагального управління. Національні держави як суб'єкти міжнародних відносин, все більше поступаються міжнародним транснаціональним системам, інтенсивні міграційні процеси посиллють багатонаціональність країн, а проблеми, що виникають на цьому грунті, вимагають свого вирішення на міждержавному рівні. Але питання, пов'язані з національно-специфічним у нації (мова, культура, традиції та ін.), повинні особливо ретельно підримуватися національною державою [175:398].

Утім, глобалізація обумовлює не відмирання національнолї держави, а посилює тенденцію до розмивання її суверенності, особливо кордонів при одночасному зростанні ролі транснаціональних корпорацій (ТРК). Потужність останніх набагато перевищує потенціал окремо взятої держави і є для них однією з найбільших загроз Нині кожна із тридцяти найпотужніших ТРК має більший річний обсяг виробленого продукту, ніж відповідно сукупнний продукт дев'яноста держав – членів ООН. Послаблення національно-державницьких структур у наслідок безмежного володарювання цих монстрів, посилення інформаційних потоків, стрімкий рук незалежних від столиць капіталів, зміщення центрів прийняття рішень, зростання ваги неурядових організацій тощо ставлять питання про завершення трьохсотлітньої "вестфальської доби влади націй-держав", робить висновок Ю.Хабермас [288:463-365].

Саме тому багато країн орієнтуватимуть свої національні стратегії розвитку на інтеграцію до складу різних міжнародних об'єднань,
таких як Європейський Союз (ЄС), Світова організація торгівлі (СОТ) та ін. Слід очікувати посилення балансуючої ролі міжнародних організацій (ООН, НАТО та ін.), які перебирають на себе функції наддержавних органів. У прогнозах дослідників проводиться ідея створення замінника ООН у формі "світового координаційного уряду". У співдружності країн ЄС національні держави втрачають контроль над кордонами, а стабілізуюча їх роль у питаннях соціально-економічного й духовного розвитку, ідентифікація та національна свідомість буде зазнавати все більшої уніфікації або дискредитації. Принцип територіальної цілісності поступатиметься принципові права націй на самовизначення.

Французькі дослідники Е.Морен та І. Рамоне вважають, що ключовою проблемою недалекого майбутнього буде загострення суперечок між співтовариствами (федерацій, конфедерацій) і етноспільнотами, які шляхом самовизначення прагнуть виборювати власні нації-держави]. Уже нині заморожені конфлікти в повоєнний час при підримці зацікавлених держав починають жевріти (Кавказький регіон, Крим, Придністров'я, Баски, Корсіка, Шотландія,Квебек…). Поліетнічні держави стоять перед алтернативою посилення політизації етноспільнот, зростаючого сепаратизму( 2008 рік, внаслідок грузино-російської війни Абхазія і Південна Осетія фактично відокремилися від Грузії) і появи нових націй-держав. Порушення міжнародних угод щодо територіальної цілісності держав, які склалися після 2-ї світової війни наданням Косово права на самовизначення і визнання незалежності фактично зруйнувало цю тенденцію. Як наслідок, грузино-російський конфлікт і самопроголошення Південної Осетії та Абхазії незалежних від Грузії, посилення напруги в країнах СНД та Європі. Слушні застереження Ернеста Ренана щодо перспектив нації: "Нації не вічні. Вони мали початок, будуть мати і кінець. Можливо, їх заступить конфедерація європейських країн. Але це не є законом теперішнього століття. Тепер існування націй добре, навіть потрібне. Існування їх – гарантія свободи, яка зникла б , коли б світ мав тільки один закон, тільки одного пана" [192:119].

Подальші труднощі для демократії міжнаціональних відносин, а інколи для миру між державами виникають тоді, коли частину території країни, де компактно мешкає етноменшина, певна сусідня країна вважає або може вважати за неприєднану національну теориорію. Потенціал поглиблення цього латентного конфлікту зростає тоді, якщо титульна нація намагається здійснити агресивну націєтворчу політику, що відчужує меншини, які потім звертаються до сусідніх держав за підтримкою. Типовим прикладом є кримське питання. Така націєтворча політика може, крім того, роздути екстремістський націоналізм у сусідній країні, і ця ситуація, витворивши порочне коло, може делімітизувати уряд, що або не захищає інтересів "членів своєї", або не вжива військових заходів з метою приборкати ірендистську політику. Та хоч який буде початок, коли іредентистська політика стає домінатною, вона становить серйозну загрозу для демократії і в зовнішній "батьківщині даної меншини, і в сусідній державі, що розбудовує націю [65:673]. Чимало угорських націоналів проживають за межами держави, в Румунії, Словаччині та Сербії. Загострюється проблема росіян – громадян України, яких налічується понад вісім мільйонів, а в Криму вони складають більшість. Іредентиський рух за поверенння Криму до Росії зростає.

Відомо, що на всіх континентах сотні корінних етноспільнот ще не реалізували право на самовизначення та легітимації власної державності. Якщо після Другої світової на планеті налічувалося біля 50-и держав, то зараз їх близюко 220. Експерти передбачають, що на середину ХХ1 ст. їх буде біля 500 [1:112]. Тому видаються сумнівними прогнози, що в умовах глобалізації націія-держава "є анахронізмом індустріального суспільства". Існуючі держави будуть поступово передавати частину свого суверенітету наддержавним органам, зберігаючи контроль над національно-специфічним (мова, культура, традиції), а нові державені утворення – відроджувати життєво необхідні етнічні чинники й активно включатися в загальноцивілізаційні норми життєдіяльності. Цікаві думки з цього приводу висловлює Ю.Хабермас. Він пише, що звернення до нації, її коренів може "символічно зміцнювати й посилювати територіальну й соціальну єдність національної держави", а націоналізм - надавати цим процесам позитивний зміст [288:372].

Зростаюча транснаціональність світу все більше характеризується всезагальністю процесів демократизації. Вперше в історії потенціал демократичних держав на рубежі століть перевершив потенціал авторитарних держав. З часів утворення США і до кінця Х1Х ст. число демократичних держав досягло 13, а в 1992 із 183-х країн демократичними стали 91, ще 35 знаходилися в "сірій зоні". Вперше світова демократія перевершила світову автократію по сукупному ВВП [155:272-288 ]. Доля новоутворених націй-держав все більше будуть залежати від їх орієнтацій на прогресині співтовариства, про що свідчить "втеча" на Захід держав Центральної Європи та Прибалтики. Зростаня демократичних співтова-риств переконує, що інтересам більшості держав відповідає співробітництво й союзи з демократичними співтовариствами типа ЄС у формі всесвітнх федерацій.

Глобалізація несе в собі небачене зростання взаємозалежності не лише між країнами та їх населенням, а й між континентами й цивілізаціями. Це яскраво продемострувала загальносвітова криза 2008-2009 років. З одного боку, з'являються стимули для формування загальнолюдських цінностей, нової якості людини, з іншого – ми є свідками розриву суспільно-національних зв'язків, руйнування національних цінностей, зростання етнічного розмаїття країн, прояви ксенофобії та підвищення міжнаціональної напруги.[ 280:406-408].

Історія не міф, і акцентування тих чи інших її аспектів не є вигадуванням (окрім випадків умисної фальсифікації на догоду догмі, як це було за радянського тоталітаризму). Встановлення зв’язку між минулим і сьогоденням, між традиціями і новаціями не лише дає людям, які консолідуються в націю, відчуття спільних коренів і спільного майбутнього, а й допомагає їм пристосувати модерні форми суспільного життя, яких досягла людська цивілізація, до особливостей свого менталітету, звичок і умов життя, тобто зробити новації органічними формами самовияву даного народу. Згадаймо, який величезний поштовх отримала західна цивілізація внаслідок відкриття і засвоєння (відродження) античної традиції взагалі і римського права зокрема в часи Відродження (Ренесансу). Перервана й добре забута вже традиція стародавніх Греції та Риму «ожила» і спрямувала розвиток європейської цивілізації в новому, порівняно з Середньовіччям, напрямку. Те саме стосується і національних традицій. Якби, скажімо, український народ сприйняв і переосмислив ідею демократичної і правової держави як свою, традиційну, як продукт власної історичної творчості (Конституція П. Орлика), то впровадження сучасних форм демократії та подолання стереотипів тоталітаризму могли б значно полегшитись. Але не слід забувати, що деякі політичні кола не зацікавлені в об’єктивному висвітленні української історії, оскільки це зруйнує міф про Україну як околицю імперії, чи то російської, чи то польської.

Сенс національного відродження полягає або в перетворенні етносу в націю, або в піднесенні духовного і політичного життя нації, яка сформувалася раніше, але зазнала занепаду, бо не була політично самостійною. В обох випадках процес відродження охоплює два аспекти: модернізацію національного життя, приведення його у відповідність до вимог сучасної цивілізації, з одного боку, і відновлення традицій, звернення до джерел власного духовного та політичного досвіду, з іншого. Доречно також наголосити, що величезний вплив на етнополітичну сферу здійснює процес модернізації (оновлення, осучаснення – англ.), тобто процес оновлення та вдосконалення всіх сфер суспільного життя.

Самуель П. Гантінгтон під модернізацією розуміє «індустріалізацію, піднесення рівня писемності, освіти, добробуту та соціальної мобільності, а також складну і різноманітну структуру зайнятості… Як цивілізація, що модернізувалася, Захід першим повністю засвоїв модерну культуру. У міру того, як інші суспільства наслідуватимуть схожі моделі освіти, праці, добробуту, класової структури – згідно з аргументом щодо модернізації, – західна культура стане універсальною культурою світу» [285:83].

Глобальна за значенням модернізація, що відповідає на виклик часу, може кваліфікуватися в політологічній літературі як випереджаюча, вчасна або запізніла. Під першою розуміється така, що випереджає час (США, Англія, Японія); під другою – значні перетворення, які сьогодні відбуваються в більшості країн світу, особливо в Західній Європі, Північній Америці та ін.; запізніла модернізація – це зміни, що починаються в країнах уже після того, як подібні відбулися в багатьох інших. Саме такий характер має модернізація, що здійснюється в пострадянських країнах, в Україні зокрема (Кучма).

За твердженням науковців, особливо відчутно модернізація впливає на периферійні етнічні спільноти та на підлеглі меншини. Останні політизуються першими, а сам процес “політизації етнічності” відбувається швидше і активніше, ніж серед великих домінуючих груп. Причинами цього явища є вплив урбанізації та засоби масової інформації, нерівноправне становище, дискримінація [155:272-278].

Значення політизації етнічності неоднозначне. З одного боку, коли дія цієї тенденції розповсюджується на відносно однорідне в етнічному плані населення, то політизація не спричиняє міжнаціональної напруженості, веде до реалізації права на самовизначення, створення національної держави. Дія цієї тенденції являє собою чималу небезпеку і може нести заряд великої вибухової сили, коли політизація поширюється на поліетнічне населення і нерідко веде до прямого “загарбання влади” найвпливовішим етносом, використання її в своїх інтересах, ігноруючи інтереси інших етносів. .

Як не кожна етнічна нація має свою власну державу, так і не кожна держава є моноетнічною в тому розумінні, що на її території володарює одна-єдина повномасштабна нація. У сучасному світі є багатоетнічні та багатонаціональні держави, на теренах яких можуть співіснувати кілька етнічних груп та націй. Тому етнополітичне відродження чи самовизначення ускладнює взаємовідносини між етнонаціональними спільнотами, призводить до посилення боротьби за владу, статус та природні ресурси, а також загострює їхні взаємовідносини з центральною владою. У поліетнічному суспільстві спрацьовує так званий “залізний закон етнічності”: етнополітичне відродження стає фактором зіткнень і протиборств, тобто приводить до етнополітичних конфліктів. У будь-якому випадку процес етнополітичного відродження розвивається за принципом "ланцюгової реакції". Розпочавшись серед якоїсь однієї етнонаціональної спільноти, він неодмінно перекидається на інші і не припиняється доти, доки не охопить їх всіх. Швидкість, розмах і глибина етнополітичного відродження будь-якої етноспільноти відповідним чином відбивається на етнополітичному відродженні інших спільнот.

Модернізація зачіпає безпосередньо й етнополітичну сферу. Проте це не реставрація етносу в його минулих вимірах, аж ніяк не реанімація всього, що було в історії (хоча й не слід відмовлятися від позитивного минулого). Відродження – це модернізація нації, її оновлення в системі реалій сучасного життя, в поступі до загальнолюдської цивілізації. Тобто йдеться про багатогранний процес засвоєння світового досвіду на основі критичного переосмислення традицій народу й водночас створення сучасних господарських, соціокультурних та політичних структур, інститутів та цінностей в інтересах історичного поступу. Звичайно, «запізніла» модернізація має послідовно рухатися до заданого стану і залежати від реформ, що здійснюються в країнах з «випереджаючою» модернізацією. Але це має бути не «вестернізація» (копіювання політичних інститутів), а, насамперед, використання досвіду з урахуванням національних традицій. Для держав із «Запізніою» модернізацією, на думку В. Пугачова і А. Соловйова, можливе втілення поліархії (керування меншості, яка обирається народом на конкретних виборах в умовах суперництва за владу політичних партій). На відміну від поліархії, демократія, як ідеал, передбачає рівну участь усіх громадян у керуванні. У країнах із запізнілою модернізацією поліархія забезпечує відкрите політичне суперництво лідерів, еліт та партій, високу політичну активність населення, що і створює політичні умови для здійснення реформ. Посилаючись на Р. Даля, вони виділяють сім умов, які спонукають рух країн до поліархії: послідовність у здійсненні політичних реформ; встановлення міцної виконавчої влади з метою ефективного соціально-економічного перетворення в суспільстві; досягнення певного рівня економічного й соціального розвитку, необхідного для структурних перетворень у державі; встановлення певних відносин рівності-нерівності в суспільстві; субкультурна різноманітність; наявність інтенсивної іноземної допомоги і контролю за її використанням; демократичні переконання політичних еліт та лідерів [230:431]. При цьому етнополітична злагода в суспільстві, зацікавленість усіх етноспільнот у модернізації відіграють не останню роль.

Досвід багатьох країн запізнілої модернізації показав, що успіху досягають і ті країни, які здійснювали реформи під проводом авторитарних режимів (Південна Корея, Тайвань, Чилі), і цього не можна заперечувати. Але й ігнорування значення демократизації може викликати суттєву небезпеку свавілля політичних еліт і переходу політичних режимів до відвертої диктатури й тоталітаризму.

Питання модернізації української нації-держави. Етнічні зв’язки (етнокультурна й мовна належність) і зв’язки за регіональною територіальністю (існування на власній землі, боротьба протии посягань на власну територію) свідчать про рішуче повернення етноспільнот до колективної свідомості. Особливо за сучасних умов, коли інтернаціоналізація економіки, інтегративні процеси охоплюють все більший простір у глобальному масштабі. Вони викликають певний супротив в особі політичного націоналізму. Глобалізація зумовлює посилену міграцію як явища, що відповідає законам ринку (приїзд мігрантів загострює місцевий шовінізм, виїзд з країни помешкання спричиняє етнодемографічні проблеми). Тобто глобалізація, з одного боку, загострює або притупляє національні почуття, з другого, маргінальну етнонаціональну спільноту.

Дотримуючись принципу рівності в етнокультурному розвитку національностей, у районах, де етнічні українці становлять меншість населення або в яких унаслідок історичних обставин вони зазнали денаціоналізації, держава має сприяти відродженню їхньої етнокультурної самобутності, реалізації прав на навчання та отримання інформації рідною мовою, розвитку й зростанню престижу української культури. Утім, незавершеність консолідації титульного етносу, брак нацональної свідомості, нездатність етнічних українців відстоювати свій національний інтерес, позбавляють державу міцного етнонаціонального ядра, навколо якого б ефективно формувалася ідентичність політичної нації. Невизначеність політичної еліти щодо перспектив розвитку і геополітичних орієнтацій виштовхує країну на узбіччя світових глобалізаційних процесів.

Ураховуючи такий стан, Україні слід, з одного боку, вирішувати проблеми модернізації всіх сфер суспільного життя, етнополітичного зокрема, з другого – знайти свій шлях стратегічного розвитку з урахуванням геополітичних реалій.

Перше. Це проблема вибору шляху геополітичної орієнтації та інтеграції в світове співтовариство. Провідні науковці вважають, що стратегічний вибір полягає у розробці нової моделі інтеграції та реалізації національної стратегії випереджаючого інтелектуально-іноваційного розвитку .Перешкодо на цьому шляху – проблема "невідповіності калібру нинішніх державних лідерів масштабам і складності історичних завдань України" [22:40-42].

Друге. Вражаюча соціальна нерівність та несправедливість у розподілі доходів та багатств в Україні стали джерелом політичної й економічної кризи, нестабільності в суспільстві, що зумовило недовіру до влади, зневіру в можливості держави задовольнити потреби людей. Це, у свою чергу, змушує їх у пошуках кращої долі емігрувати за межі країни. Еміграція незатребуваної інтелектуально-кваліфікованої робочої сили, кращх фахівців є рівнозначною втраті стратегічних конкурентних переваг. Цей інтелектуальний капітал, на підготовку якого витрачені величезні ресурси, приносить чималий прибуток іншим державам. Еміграція, наприклад, одного вченого означає 300 тис. доларів втраченої вигоди [156:278-279]. У Держдумі РФ розроблено законопроект про «Карту росіянина» для громадян України, яку плану­ють видавати всім охочим знайти роботу в Росії. Це дозволить Кремлю уник­нути проблеми подвійного громадянства, забороненого нашим законодавством. «Карта росіянина» дозволяє це зробити без того, щоб приймати російське громадянство. Також без ро­сійського громадянства можна закінчити російський універ­ситет. Багато українців боять­ся, що в разі вступу України до НАТО між нашими країна­ми з'являться візові або інші бар'єри, але, володіючи цією картою, ми даємо їм гарантію, що вони не постраждають», — кажуть у Держдумі. Передбачається, що ви­дачею «Карт росіянина» займатимуться консульства на підставі особистої заяви про те, що людина вважає себе «належним до російської культури, що його рідна мова російська». Для порівняння, вже за­раз українці мають можли­вість отримати «Карту поляка». Але «приналежності до культури» та знання мови тут недостатньо. Посольству Польщі в Україні слід нада­ти документи, які підтвер­джують ваше польське похо­дження. Також «Карта поляка» не заміняє візи до Поль­щі, а лише спрощує процес її отримання. Поль­ща заявила (2008 р.), що близько 140 тис. громадян України ма­ють польське походження і можуть подавати заявки на отримання «Карти поляка». Україна посідає третє місце серед країн за кількіс­тю громадян польського по­ходження. На першому місці Литва (400 тис), на другому Білорусь (250 тис).Власники таких карт отримуватимуть національну річну візу до Польщі безко­штовно, але за шенгенську їм доведеться платити. Видачу «карт поляка» в Україні Польща розпочала 28 березня 2008 року.(Кухоль А. Не в двері, так у вікно // Народна газета. – 2009. - № 2.- С.2) Про намагання Бухарес­ту створювати серед грома­дян України прошарок осіб із румунською ідентичністю, «Народна газета» писала ра­ніше.

Третє. Як відомо,святе місце не буває порожнім, і наші міста, навіть села потроху освоюють вихідці із Азії,Близького Сходу й Африки. Незважаючи на нашу бідність, до України прибувають ще бідніші з усіма своїми принадами: низькою культурою, іншими традиціями і світосприйманням, навіть із екзотичними хворобами. Оскільки брак волі влади наполегливо зберігати українські традиції, культуру, особливо мову, прибулі емігранти неохоче засвоюють наше національно-специфічне, тим більше, що самі українці байдужі до свого, вони у спілкуванні як на роботі, так і в побуті послуговуться іншою мовою та звичками . Українці можуть перетворитися у меншість у власному домі, як це сталося з індіанцями Америки, ескімосами Канади, народами Півночі Росії, аборигенами Австралії. За прогнозами Ради з вивчення продуктивних сил НАН України, приток мігрантів із Третього світу в серединіХХ1 століття щороку буде сягати до 300-400 тисяч. У 2040 році в Україні їх буде мешкати до 50 млн.осіб. Українці на своїй етнічній землі можуть стати не лише меншістю ( з точки зору мовного й національно-культурного фактора, вони уже майже у меншості), але й стануть на зразок вищеназваних аборигенів шароварною екзотикою [1157: 278] За переписом 2001 року, українська на­ція складала 80 % усього населення України. Враховуючи народжуваність, смертність і міграцію, за приблизними підрахунками, ук­раїнство втрачає понад півтора мільйона осіб щороку. І вже за століття демографіч­ний показник української нації зменшиться до нуля. Отже, в той час, як укра­їнці осідають за межами рід­ної країни, до нас і надалі їдуть з метою «закріпитися» тут назавжди нелегали — пе­реважно з Середньої Азії та Китаю.

Четверте. Безрадісна преспектива глобальних процесів для українського етносу очевидна. Держава має дбати про збереження й зростання чисельності етнічних українців на власній землі та припиненню згубного процесу їх депопуляції. Поряд із заходами, спрямованими на повернення діаспори на Батьківщину, слід заохочувати молоді родини мати трьох і більше дітей. Головне – недопустити розпорошення нації по світу, і надзавдання – прискорити поступ інтерації до ЄС та посилити роль держави й громадськості у цих процесах.

П'яте. В етнонаціональній політиці слід завжди враховувати, що будь-якій демократії неминуче властиві етнократичні риси, оскільки, по-перше, вибір державної мови,домінуючої культури ставить у привілійоване становище тих громадян, котрі належать до титульної нації і для них ці цінності є рідними і традиційними; по-друге, у привільованої культури шанси на самозбереження у національній державі вищі, ніж в інших етноспільнот. Етнонаціональна політика нації-держави, заохочуючи етномультикультуралізм, повинна домагатися інтеграції етноспільнот в єдині політичну націю та енополітичний простір держави.

Наприкінці цього розділу зазначимо, що з часів Французької революції набуває поширення ідея, яка потім стає потужним двигуном усіх етносоціальних перетворень, – ідея про те, що суб’єктом творення держави новоєвропейського типу, заснованої на принципах демократії, націоналізму, лібералізму та дотримання прав людини, має бути народ країни, самоорганізований як етнополітична спільнота – нація-держава.

Підкреслимо також, що українська нація утворювалася й розвивається в руслі європейських традицій, увібравши досвід самовизначення й незалежності під впливом націоналізму й демократії Розділяючи думку більшості дослідників, що між націоналізмом і демократію є більше спільного, ніж відмінного, зробимо кілька узагальнень.

Свідченнями і безпосередніми виявами етнополітичної модернізації є остаточне зникнення імперій, дезінтеграція багатонаціональних країн, формування політичних націй, перетворення централізованих унітарних держав на децентралізовані, народження нових національних держав, дедалі більше втілення в життя принципів етнічного плюралізму, етнополікультурності, автономізації та регіоналізації, поступове, але невпинне зростання кількості федеративних держав, побудованих за національно-територіальною ознакою [203:533].