Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія
| Вид материала | Документы |
- Cловник “українські реалії” За книгою академіка Телешуна С. О., Рейтеровича, 405.98kb.
- Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження:, 5816.53kb.
- Інноваційний розвиток: угорський досвід та українські реалії, 589.56kb.
- Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
- Інформаційно-аналітичні матеріали за підсумками роботи дискусійної студії, 164.36kb.
- Тези. Етнонаціональна ідентичність як чинник успішності особистості, 102.07kb.
- О. Ю. Висоцький українські, 3612.49kb.
- Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
- «Українські землі в XVI xvii ст.», 73.08kb.
- «Роль біоценозів штучних субстратів в процесах самоочищення прибережних вод», 133.17kb.
У | | ЯкПолітика | | Захист інтересів нації на міжнародній арені з викори-станням держави як знаряддя досягнення національних цілей, здійснення внутрішньої політи-ки у напрямку зміцнення етнічної нації та держави |
творення національних організацій, партій, політичні акції (мирні та збройні), що мають на меті національне визволення, сепаратизм, відо-кремлення від іншої держави і створення національної державироти власну політичну “одиницю”, тобто державу. Ф. Фукуяма вбачає кореневу або фундаментальну цінність націоналіму в жадобі визнання гідності своєї національної чи етнічної групи [282: 325].
На думку Е. Сміта, термін “націоналізм” вживають у кількох значеннях. Він означає процес формування та утвердження націй або національних держав; свідомість належності до націй разом із почуванням і прагненням, спрямованим на її безпеку і процвітання; мову та “символізм” нації та їхню роль; ідеологію, зокрема й культурну доктрину нації, її ідентичність та волю, а також пропоновані способи здійснення національних прагнень і волі; соціальний і політичний рух задля досягнення цілей нації й утвердження національної волі. Націоналізм – це ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності, спрямований на становлення нації. На серйозну увагу заслуговує точка зору професора Мангеймського університету Е. Яна (ФРН), згідно з якою утворення національних держав Європи (всього 48) відбулося під гаслами націоналізму в його трьох різновидах.
- Реформаторський націоналізм – Данія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Швеція, Іспанія та інші, (всього 16 держав). Типовий приклад – Франція, коли мешканці країни самі проголосили себе нацією-державою, замість підданих короля – громадянами республіки.
- Уніфікаторський націоналізм, коли держави (їх три) утворюються внаслідок об’єднання, наприклад, Швейцарія (з 22-х кантональних політичних утворень у 1848 р.), Італія (з 8 держав і частин держави в 1859 – 1866 рр.) і Німеччина (з 36 тодішніх членів Північно-Німецького союзу в 1871 р.).
- Сепаратистський націоналізм – Бельгія, Фінляндія, Греція, Ірландія, Іспанія, Мальта, Норвегія, Кіпр та ін., а також східноєвропейські держави (колишні соціалістичні країни). До цієї групи належить більшість національних держав – 29. Сюди ж учений відносить і США як націю-державу, що виникла в процесі самовизначення підданих британської корони. Тут американська нація, подібно до французької, розуміє себе як територіальний союз [311: 115 – 116].
Майкл Хардт і Антоніо Негрі назиють ще оборонний націоналізм, який виявляє свою активність при відокремленні від пануючої нації, формуванні інституцій нації-держави та захисті вибореної незалежності [286: 109].
5. Френсис Фукуяма відзначає, що кожний націоналізм проходить певний життєвий цикл. Найбільше піднесення він виявляє при переході до індустріального суспільства. Але коли при певних умовах відмовляють або заважають нації у реалізації політичної свободи чи ідентичності, він становиться агресивним, як це трапилося з фашистським ультранаціоналізмом в Італії та Німеччині.
Націоналізм спрямовує свої дії на націю, виражаючи її ідеологію, а не держави [252:80–81]. Тому спроба використовувати націоналізм як ідеологію держави, наприклад, в Україні в першій половині 90-х років не знайшла конституційного закріплення і підтримки широкої громадськості. Проте залякування пересічного громадянина націоналізмом безпідставні. Опудало націоналізму завжди використовувалось антинаціональними силами для прикриття справжнісінького імпершовінізму або ксенофобії. У Т.Г. Шевченка націоналізм – це любов і повага до Батьківщини, народ якої усвідомив свою неповторність та самобутність. Він апелює до свідомості кожного українця: “…спитайте тоді себе: що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?” [259: 261]. Не можна не послатися на слушну думку В. Литвина: “бути націоналістом означає над усе любити свій народ, і тому не випадає засуджувати цю рису у характері, поведінці та діяльності людей” [171: 4].
1.2 Національна держава і політична нація як вимір демократії
Нині в світі близько 800 націй, ще 2–2,5 тис. етноспільнот, корінних народів мріють про право на самовизначення і конституювання в націю-державу або виборюють його. Поняття «національна держава» включає в себе такі феномени, як «держава» й «нація», які виникають унаслідок самовизначення нації і утворення власної політичної інституції. Суб'єктом суверенітету і єдиним джерелом влади є власне народ (політична нація). Німецький соціолог Ф. Геккманн стверджує, що здобуття незалежності етноспільнотою означає оформлення її в націю політичну і що національну державу створює спільнота, яка має не стільки спільне походження, скільки спільність уявлень (орієнтацій) та переконань про власні політичні інституції. Для німецького політолога М. Вебера нація є перш за все категорією політичною, яка може бути визначена лише стосовно держави, а значить, нація прагне до створення такої. Англійський політолог Д. Локк наголошував, що люди перетворюються в націю тоді, коли погоджуються утворити політичне співтовариство, тобто державу. Слушною є думка сучасних українських етнополітологів (В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко), які стверджують, що потенційна історичність етносу стає дійсною лише тоді, коли спільнота досягає національного самоусвідомлення, коли існування нації спирається на свідому волю її членів, а тому нація – це колектив людей, котрі хочуть бути державою або державною нацією [141:127].
Але чи можна ототожнювати етнічну націю з державою? Однозначно ні. Однак вони взаємозв'язані. Хуан Х. Лінц і Альфред Штепан роблять висновок: нація не має владних структур, юридичних норм членства в ній, відповідних ресурсів для розвитку тощо, лише держава може забезпечити ресурси для досягнення національних цілей [65:668]. Нація-держава можлива при наявності політичної нації. Причому, вказані автори вважають, що висококультурні й багатомовні країни як США, Швейцарії, Індія є не національними державами, а "націями-державами" [65:681].
Політична нація виникає в період остаточного розпаду імперських систем і феодальних структур та формування нових демократичних етнонаціональних цінностей. Рівність у державі перед законом громадян усіх верств населення, незважаючи на майнову, релігійну чи національну різницю, стала першим кроком до утворення політичної (громадянської) нації. Як зазначає О. Дугін, управління здійснюється не за допомогою «божественної ідеї» (теократична чи Священна імперія), не «героїчною аристократичною особистістю» (феодальна система), а «диктатурою закону» (номократія) [85:194].
Держава, яка одержала назву переважно від титульної нації, поступово еволіціонузує до правової - виразника інтересів не лише титульної нації, а всіх національностей - громадян цієї країни. Це другий крок до політичної нації. Національна держава постає як певний вимір демократії, причому представницької. Як зазначає Петер Альтер, нація розглядається як державницька спільнота і як етнополітичний союз різних національностей держави, об'єднаних рівними політичними правами громадян [ 192:584]. Хуан Х. Лінц, Альфред Штепан у праці "Державність, націоналізм і демократія" вказують, що "сама держава почала процес створення державної нації", внаслідок демократизації націотворчості [65:667]. Цей процес вони характеризують як консоціативну демократію. Сутність її полягає в тому, що у багатонаціональному середовищі шанси зміцнити демократію зростають завдяки держаній політиці, яка: надає повне і рівне громадянство, забезпечує індивідуальні та колективні права; визнає національно-культурне розмаїття (етномультикультуралізм) та їх інституцій; утверджує правову та політичну толерантність до партій і організацій, які репрезентують різні етноспільноти. На їх думку, поєднання колективних прав національностей або меншин у багатонаціональному, полікультурному суспільстві з правами індивідів, повністю захищених державою, це, напевне, не менш конфліктний шлях вияву демократичної політики [65:680] .
Сучасні політичні нації як і національні держави беруть свій початок із часів розпаду імперій чи виникнення капіталістичного способу виробництва (марксизм) або переходу від аграрного до індустріального виробництва (Е. Гельнер) і адекватних їм ринкових відносин. Останні зумовили необхідність спілкування виробників однією мовою, виникнення спільних традицій поведінки та норм співжиття людей на певній політично об'єднаній території. Із універсалізацією ринкових відносин та руйнацією патріархально-общинного й феодального способів виробництва життя етнополітичних спільнот набуває загальносвітового характеру.
Витоки утворення політичної нації і національної джержави сягають у XVII століття. Політична нація, писав Г. Сетон-Вотсон, – це спільнота, яка, крім культурних зв’язків, має також правові і державні структури і має розвинуту свідомість [192: 516]. Саме таке розуміння нації як політичної спільноти громадян держави, незалежно від етнічного походження, культурно-мовних та інших особливостей, є найпоширенішим в демократично розвинених країнах Заходу. Неабияку роль у формуванні політичної нації відіграло усвідомлення населенням своїх соціально-економічних та національних прав у єдності, реалізація яких і вивела ці країни на передові рубежі прогресу. Згідно з цим формулювалося почуття патріотизму, за яким громадянин захищає вітчизну, а вона, в свою чергу, гарантує йому особисту безпеку та інші права людини.
У Європі процес утворення національних держав почався раніше, ніж на інших континентах. До цього європейські держави носили назви "королівства", "цісарства", "князівства” "царювання". Франція у XVIII ст. була абсолютною монархією. Інтеграційною силою в ній була особа монарха, влада і могутність якого становили мету державної політики. Замість громадянства були піддані монарха, поділені на "стани”, кожний зі своїми привілеями; суспільство будувалося за принципом станової (соціальної) нерівності. За таких умов про існування французької нації як суб'єкта держави не було й мови. "Що таке держава?" – запитував король Франції й відповідав: "Держава – це я”. Він мав цілковиту рацію для своєї системи політичних уявлень у монархічній ієрархії феодальних відносин. На противагу думці королівської влади, політична думка того часу висунула ідею: “Держава – це ми всі”, тобто нація, народ. Монарх є не Богом даний, а поставлений з волі громадян, він не стоїть над державою, а перебуває в державі; прийняті всіма громадянами закони обов'язкові й для нього. Немає “підданих” монарха, а є громадяни, вільні й рівні. На місце ієрархічної (станової) структури суспільства прийшло егалітарне суспільство. Стани припинили своє існування, а станові збори перетворилися на представницькі органи цілого народу [20:79]. Перетворення суверенітету короля в народний суверенітет стало основою самоутвердження нації [288: 209].
Французький процес становлення нації – це перехід державного устрою від ієрархічно-абсолютистської монархії до егалітарного демократичного суспільства. Це не є переростання біологічного поняття народу в націю як вищу стадію його існування. Це нація громадян (громадянська нація), що утворилася на перетині свободи і демократії, та внаслідок асиміляції периферії паризьким центром. З метою створити національну державу влада діяла жорстокими недемократичними методами, спрямованими на подолання культурно-мовної строкатості і поліетнічності [35:677]. Тому членом французької нації стала кожна людина, незалежно від етнічної належності, яка набула французьке громадянство й ідентифікувала себе з нею. "Нація взагалі дуже зобов'язана демократії, зазначав О.Бочковський, Під захистом демократії постали новочасні рухи. Свою первинну ідеологію вони перейняли з теорії демократії. Демократія сприяла злиттю понять “народ” і “нація”. Тільки в існуванні демократії нація має забезпечити повноту свого розвитку [202:159]. Підкреслимо, що очевидною передумовою появи політичної функції нації є здобуття нею суверенітету, тобто вищої влади в країні, саме її народом. У цьому розумінні "нація – наголошує Е. Сміт, – це джерело всієї політичної влади" [235:342], тобто, нація і народ як джерело влади - поняття тотожні.
Натомість, початок утворення націй-держав датується XVII століттям, а його піднесення – добою Французької революції. Нація, замінивши у свідомості повсталого третього стану французів посаду короля, стала джерелом влади, сувереном держави. Стаття третя “Декларації прав людини і громадянина” від 26 серпня 1789 року проголошує: “Джерело всякого суверенітету ґрунтується, власне кажучи, на нації. Ні сукупність осіб, ніяка окрема особа не можуть здійснювати владу, що явно не виходила б від нації” [67: 135]. Якщо влада монарха здійснювалась шляхом примусу, то нація постає джерелом усвідомлення своєї суспільності, взаємозалежності й прагнення людей узгодити свої особисті інтереси з принципом свободи, справедливості й громадянства. Стаття друга названої Декларації наголошує, що метою людей, які об'єдналися в націю-державу, є забезпечення природних і невід'ємних прав людини. Такими правами є свобода, власність, безпека, право вибору, опір гнобленню. Вірність цим принципам підтверджує нинішня конституція Французької Республіки: “Французький народ урочисто проголошує свою прихильність правам людини і принципам національного суверенітету, як вони визначені Декларацією 1789 року” [70:105].
Не слід забувати, що англійська й французька мови (мови економічно і політично найпередовіших у ХVІІІ ст. народів) культивували політичне значення терміну “нація”, і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, належності держави, політичним символом. Етнічні складники терміна не відігравали суттєвої ролі: до “нації” включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівні громадянські права різних етнічних груп гарантувалися належністю до однієї політичної нації. Французька нація складалася не тільки з етнічних французів, але й з бретонців, провансальців, ельзасців та ін. Саме в цьому випадку, справедливо наголошує Г.В. Касьянов, тисячолітня межа між поняттями “natio” та “populus” зникла. "Нація" стала синонімом “народу” [112:6]. З часом, особливо після Французької революції, поняття “нація” дедалі частіше ототожнювалося з поняттям “держава”. Внаслідок цього слово “нація” (“nation”) в англійській і французьких мовах часто є відтінком слова “країна” або “держава”. Ліга націй, утворена в 1920 р. (Leage of Nations, Sosiete des Nations), була, як відомо, об’єднанням націй-держав, як і її наступниця – Організація Об’єднаних Націй.
Покладання волі народу в основу владних відносин як базовий принцип нового політичного ладу стало історичним завданням нових національних держав. Звідси – повторення “французьких революцій” у багатьох країнах Заходу й утвердження політичних націй як єдиного легітимного джерела політичної влади. Найвища влада в державі, на думку Жана-Жака Руссо, має виражати загальну волю нації. Під нацією він розумів усіх асимільованих паризьким центром мешканців тогочасної Франції, де абсолютну більшість населення становили представники “третього стану” – найбідніші верстви (піддані монарха) різних племенних спільнот, позбавлені монархічно-абсолютистською владою того часу політичних і соціально-економічних прав [20:167-171].
У зв’язку з цим, певний інтерес викликають процеси утворення німецької національної держави. У минулому на німецькій землі мешкали «біологічні народи», споріднені мовою, культурою, традиціями, але роз’єднані штучними монархічними князівствами. Під впливом філософії Й. Гердера й німецького націоналізму ця країна об’єдналася навколо етнічної ідеї (ядра), в основі якої постали духовні чинники, думка про те, що німецька людність – це творіння природи, а монархічні держави – штучне утворення. Течія послідовників Гердера привела до вихолощення монархічної ідеології й до динамічного руху національного об’єднання Німеччини з конфедерації 36 князівств у федерацію під егідою Пруссії [ 20:71-90].
У цілому, вищезазначене дає підстави визначити певні ознаки німецької нації: спільна національна історія й зумовлені нею спільні традиції; загальна національна культура та мова; пасіонарна воля до єдності, солідарність, де нація виступає як “спільнота почуттів”; національна держава (нація-держава) і пов’язана з нею спільність політичної долі. Німецька модель нації ввібрала в себе риси корінних етносів (біологічних народів), що знайшли своє відображення в національному дусі, національних почуттях, у спільних мові та культурі – Kulturnation [2:126]. Отже, у німецькій свідомості нація нерідко ототожнюється з державою. Георг Гегель ототожнює "народ-націю" як джерело влади в державі [45:227].
Як зазначає А. Білінський, філософія Гердера знайшла своїх прихильників серед чехів, словаків, хорватів, сербів, італійців та інших, зокрема українців. В останніх, наприклад, пробуджується інтерес до витоків власного буття та культури, рідної мови; зароджується народна література, започаткована І. Котляревським, Г. Квіткою-Основ’яненком та іншими й розвинута Т. Шевченком; згодом виникають рухи й партії, ідеологи яких ставлять питання про самостійну Україну [20: 80–81].
Є й інші шляхи етногенезу націй-держав. Так, при уворенні США, Австрії, Великої Британії, Мексиці та інших поліетнічних суспільств був відсутній титульний етнос. Тут жодна етноспільнота не могла нав’язувати всім іншим свій спосіб буття. Скажімо, в США суспільство, сформоване з іммігрантів різного етнічного і расового походження, складає єдину політичну націю. Її об’єднують тільки їй властиві цінності, серед яких домінують свобода, демократія, громадянство, індивідуалізм тощо. Але не слід забувати, що ця країна в недалекому минулому слугувала й класичним прикладом національної несвободи, расової дискримінації, спричинених рабовласницькими відносинами. На час проголошення “Декларації незалежності” (1776 р.) лише в штаті Вірджинія серед 567 614 мешканців було 296 852 вільних громадян і 270 762 рабів, що складало співвідношення 11:10. Обурюючись таким становищем, один із творців Декларації Томас Джефферсон писав, що рабство в країні – це ганьба [68:172]. Після скасування рабства в середині XIX ст. і майже до середини XX ст. проблеми відносин між різними расами й етноспільнотами цієї країни були дуже складними й супроводжувалися гострими етноконфліктами.
На час прийняття конституції США питання про скасування рабства не стояло. Лише Тринадцята поправка до конституції, прийнята наприкінці Громадянської війни 1865 року, скасувала рабство. Однак колишні раби й надалі потерпали від систематичної офіційної дискримінації. Південні штати ухвалили так звані “чорні кодекси”, що відкидали такі привілеї чорношкірих, як право укладати договори, право голосу чи володіння землею. За скоєння однакових злочинів чорних карали суворіше, ніж білих. Тому головним завданням наступних поправок до конституції, ХІV (1866 р.) та ХV (1869 р.), прийнятих Конгресом США, було ліквідувати цю дискримінацію. Чотирнадцята поправка не тільки передбачає, щоб із чорними поводилися так само, як і з білими, а вимагає “щонайсуворішого нагляду за будь-яким проведенням різниці, що грунтується на расових принципах”. Однак час, який пройшов від прийняття Конгресом поправок до ратифікації окремими штатами, досить значний – більше ста років. ХІV поправку останнім ратифікував штат Кентуккі (1975 р.), а ХV – в 50–70-х роках ХХ століття штати Орегон, Каліфорнія, Меріленд [68:34 – 35].
Отже, коли прихильники чи захисники американської демократії вимагають від відносно молодої демократії пострадянських країн дотримання прав людини чи виконання прийнятих зобов’язань перед міжнародним співтовариством із питань етнополітики, варто враховувати тривалий досвід вирішення цих проблем. Тобто реалізація демократичних законів країною або прийняття міжнародних зобов’язань є важливим і необхідним, але слід зважати й на поправку часу. Свідомість людини, етноспільноти не так легко піддається змінам. І як тут не згадати висловлювання Девіда П. Каррі (США): “Збігло майже ціле століття, поки права, гарантовані чорношкірим, втілилися у життя. Це навряд чи той розділ конституційної історії, який можна з гордістю показувати людям. Одначе, це є витверезливе нагадування про те, що навіть Конституція, укладена з щонайкращими намірами, має обмежену силу” [68: 82].
Сучасні національні держави за формою територіального етнополітичного устрою будуються переважно як унітарно-республіканські та федеративні. Поняття “національна держава” не слід тлумачити одновимірно. Ф. Геккманн фіксує дві її концепції: “демотично-унітарну” та “етнічно-плюралістичну”. У першому випадку, підвалину національної держави становить титульний етнос (у Франції – французи, у Польщі – поляки, в Естонії – естонці і т.д.); у другому – об’єднання відбувається навколо не якогось одного етнічного елемента, а певної політичної ідеї /Швейцарія, США/. Обидві концепції зводяться до єдиного поняття – політичної нації (народ як політична одиниця), завдання якої полягає у задоволенні прав людини будь-якої національності. У “Декларації незалежності США” (1776 р). говориться: “Усі люди створені рівними. Творець обдарував усіх деякими невід'ємними правами, до яких належать життя, воля і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані уряди, що одержують свою силу від згоди керованих” [68: 24]. Ф. Геккманн, не заперечуючи етнічного фактора в творенні нації-держави, наголошує, що націю, а зрештою й національну державу творить “не так спільне походження, як спільність ціннісних уявлень (орієнтацій), інституцій і політичних переконань”. Водночас відзначимо слушна думка В. Євтуха про те, що етнічна основа, як правило, відіграє провідну роль саме на початковій стадії процесу державотворення (традиції, культура, мова, етнічна територія тощо), яка відрізняє етноспільноту від інших [90:167-168].
Боротьба народів світу за свою незалежність, утворення національних держав тривають. Визнаючи свою окремішність щодо розташування, мови, культури, традицій, соціального, економічного та політичного устрою, народи також виборюють право на власну етнічну територію. Самовизначившись, вони формують політичну націю – основу легітимності національної держави.
Тут важливо звернутися до думок західних політологів, які стверджують, що нація-держава є перш за все спадкоємницею етнічної держави. Також слід наголосити, що світ знає три типи держав, побудованих за за етнічним принципом: етнічна держава (типічні грецькі поліси), багатонаціональні імперії, які трималися лише завдяки примусу, та національні держави, котрі утворюються внаслідок розпаду імперії чи політизації етносів. Роберт Даль (США) переконливо доводить, що сучасні демократичні ідеї й практики є продуктом двох основних трансформацій в етнополітичному житті. Перша бере початок з часів античних етнічних держав Греції та Риму, коли панувало «народне правління». Однак міста-держави (етнічна держава) згодом були поглинуті імперським або олігархічним володарюванням. Наступна трансформація, «спадкоємницями якої є ми», розпочалася внаслідок поширення демократії міста-держави на більш широкі простори «нації-держави». У XIX ст. демократія одержала могутній розвиток в Європі й англомовному світі. Протягом ХХ сторіччя ідея демократії стає світовим явищем [61:329].
Національна держава, таким чином, – це ніщо інше, як ускладнена форма демократії. Р. Даль називає дев’ять визначальних обставин, які змінили особливості античної демократії етнічної держави і відкрили широкий простір для її поширення у світі уже в межах національної держави.
1. Представництво. Представницька демократія у світі стає домінуючою в порівнянні з загальними зборами громадян античного міста-держави (безпосередня, пряма демократія).
2. Необмежене розширення. Усунувши перешкоди міста-держави, представницька демократія охоплює все населення території нації-держави.
3. Обмеження демократії участі. Внаслідок великих розмірів нації-держави, деякі форми політичної участі стали менш обмеженими, ніж у містах-державах (безпосередня демократія).
4. Різноманітність. Масштабність території зумовлює збереження різноманіття політичних форм (традиції, етнічна й расова ідентичність, релігія тощо).
5. Конфлікт як неминучий супутник суспільного життя, який демократія має ураховувати.
6. Поліархія. Представницьке правління, багатоманітність і конфлікти зумовлюють наявність і розвиток різних політичних інститутів на шляху демократизації й лібералізації суспільства.
7. Соціальний і організаційний плюралізм – поява в поліархіях соціальних груп, що взаємодіють з владою, і автономних у вирішенні внутрішніх проблем.
8. Розповсюдження індивідуальних прав.
9. Громадянство, яке охоплює всі верстви населення нації-держави незалежно від національної належності [61:329].
У чому ж сутність національної держави? Її загальними етнополітичними ознаками є:
- влада, в якій рівноправні етноспільноти, об'єднані в політичну націю (народ), пріоритет здебільшого належить титульній нації, але політична еліта формується переважно за професійними якостями представників національностей, що мешкають у країні (поліархія). Так, стаття 2 конституції Естонії наголошує, що держава створена за правом самовизначення естонського народу; конституція Македонії – що держава є спільним домом македонського народу, який складається з представників різних національностей.
-уверенітет, тобто верховна влада на всій території, джерелом якої є поліетнічний народ (політична нація). «Національний суверенітет належить народові Республіки Молдова» (Стаття 2 конституції Республіки Молдова); «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (стаття 5 Конституції України).
-єдине громадянство, не пов'язане з національною належністю. «Народ Узбекистану становлять громадяни Республіки Узбекистан незалежно від їх національності» (стаття 8 основного закону цієї країни). Стаття 4 Конституції України проголошує, що в державі існує єдине громадянство.
-наявність мультиетнокультурного розвитку як різновиду реалізації права етносів на самовизначення. Право на національно-культурний розвиток гарантується конституцією демократичної держави. [129:131].
-це держава, кордони якої збігаються в основному з етнічними кордонами держаної нації і має особливий мовний простір спілкування з єдиною комунікативною структурою, що склалася історично.
-нявність спільних домінуючих цінностей і символів, передусім патріотичних.
У «Малій енциклопедії етнодержавознавства» так подається визначення національної держави: “Це держава, утворена відповідно нацією, що компактно живе на певній території, в результаті здійснення нею основного права на політичне самовизначення, яка забезпечує належні умови для збереження і розвитку всіх націй, етнічних груп, що проживають у даній державі” [175:539].
Режим національної держави залежно від співвідношення політичних сил може дрейфувати в бік авторитаризму і тоталітаризму, але в цілому тенденція до правової демократичної держави і громадянського суспільства є провідною. Як ядро політичної організації – національна держава виступає головною ланкою в управлінні міжнаціональними відносинами в країні.
Людство, таким чином, у своєму розвитку має пройти етап національної держави, структурні характеристики якого, на думку британського політолога Е.Д. Сміта, включають «переконання, що людство природним чином поділяється на нації; що нації мають свій особливий, тільки їм притаманний характер; що вся політична влада походить від нації; що людина, аби досягнути свободи й самореалізації, повинна ідентифікувати себе з певною нацією; що нації потребують свого втілення у власних державах; що людина мусить врешті-решт зберігати вірність інтересам своєї національної держави; і нарешті, що національна держава є необхідною умовою світової свободи й гармонії» [256:21].
Фактори, які впливають на творення нації-держави, можна згрупувати у три блоки: матеріальний – територія, національна економіка, соціальна інфраструктура; духовно-культурний – освіта, наука, культура, релігія, суспільна пам’ять; інформаційно-комунікативний – мова, засоби масової інформації та комунікації. Названі блоки взаємопов’язані і без державної підтримки неможливі. За цих умов нації стають суб’єктами політики і політичної влади, її легітимації. Усвідомивши себе політично, нація стає формою суспільного розвитку, ґрунтується на підвалинах соціально-економічного й політичного життя, етнічної території, мови, духовності.
Теоретичні прогнози про можливість утворення націй без «своєї» державності (української, білоруської, молдавської тощо), які пропагувалися у радянській традиції, не справдилися. Вони орієнтували політологічну думку не на пошуки оптимальних шляхів прогресу етноспільноти, а навпаки – на їх згасання. Синдром національної незакінченості, недобудованості нації сприяє перекосам у політиці в бік її тоталітарних, расово-шовіністичних тенденцій або збереження залежності від метрополії.
Не працює на розв’язання проблеми розбудови національної держави думка тих, хто визначає націю як «усю сукупність людей, пов’язаних спільністю характеру на ґрунті спільної долі» (О. Бауер), оскільки тут етносу відводиться роль пасивного об’єкта, а не суб’єкта своєї долі –
Схема № 1.5.
-
П
олітико-правові засади політичної нації
Н | | Національно-етнічні | | Національно-територіальні |
аціонально-державні
| Н  адання усім постійним мешканцям громадянства з рівним обсягом прав та обов‘язків | | Право вільного вибору для національних меншин: або добровіль-на асиміляція з основним етносом, або підтримка етнічності | | Регіонально адміністра-тивний устрій держави, що враховує специфіку етнічної структури, нерівномірність розсе-лення етносів, наявність етноареалів (компактне проживання) |
| К орінні (автохтонні) етноси по відношенню до держави не мають п  ереваг порівняно з некорінними народами | | Принцип культурної автономії | | Створення національ-них районів, федераль-них земель, національ-них або територіальних автономій для корінних народів |
| Б удь-якадискримінація за етнічними, расовими, релігійними ознаками заборонена і розглядається як кримінальний злочин | | Право національних меншин створювати культурологічні об‘єд-нання, релігійні громади, вільно використову-вати свою мову, вида-вати книги, газети та тощо | | Державна політика, що націлена на інтеграцію окремих регіонів, земе-ль, автономій у полі-тичну націю |
| В ільна еміграція та можливість вийти з громадянства | | Державна підтримка мови, культури, істо-ричних традицій і самобутності корінного (основного) етносу |
Ідентифікація всіх громадян в єдину державну спільноту
| Н  абуття громадянства для іноземців регулює-ться положеннями кон-ституції та окремим законодавством |
відсутнє право на власну територію та можливість захисту своїх інтересів політичними засобами. «Нація – це народ, який має власну державу» (К. Дойч). Становлення нації-держави, згідно схеми М.Гроха, проходить три етапи:
1. створення інтелектуалами, які належать до етносу, традицій, звичаїв, символів і особливо мови, їх популяризації і розповсюдження в масах задля надбання особливої етнічної ідентичності;
- на етапі політизації етнічна спадщина набуває функції значущого політичного ресурсу. Те, що раніше було груповою традицією, стає засобом культурної і політичної боротьби за національну державність. Найбільш яскравим прикладом трансформації такого типу є радикальна зміна інтерпретації історичного минулого. Розшукується глибоке історичне коріння свого етносу, створюється його “героїчна історія”, видатні герої минулого стають національними героями;
- на етапі становлення етноцентризму етнічну спільність, її культуру перетворюють на абсолютну, сакральну цінність, яку необхідно зберегти і захистити від впливів чужих культур. Це завдання виконує національна держава.
Отже, засобом політичного самовираження і самоствердження етноспільноти є національна держава. А прагнення націй до самостійного державного існування є настільки розповсюдженим і незаперечним, що воно ввійшло у поняття нація-держава як суб’єкт політичного процесу і міжнародного права. Національна держава, тобто власна держава політичної нації (народу), складає етнополітичний організм, здатний відстоювати і свою гідність, і свої інтереси, і своє світобачення (національну ідею) серед інших народів. Вона надає етнічній нації нової якості, завершуючи процес її етнокультурної консолідації, і започатковує консолідацію поліетнічного суспільства на державницькій основі. вою національність громадянин починає визначати не стільки етнічним походженням (яке залишається важливим в етнокультурному розумінні), скільки належністю до держави.
Як бачимо, еволюція етнонаціонального розвитку нерозривно пов’язана з демократичними процесами, в основі яких є прагнення до національної свободи. Ідеї народного суверенітету і їх втілення у добу Французької революції започаткували сучасний націоналізм, національні рухи, утворення нації й нації-держави. Ідея народного суверенітету або верховної влади народу, прийшла на зміну ідеї династичного суверенітету (право монарха на монопольне здійснення фізичного примусу і законодавчої влади на певній території). Протягом ХІХ і ХХ ст. народний суверенітет крок за кроком завойовував стійкі позиції у світі; інколи для цього здійснювалась революція, у іншому випадку було досить реформ. У сучасних умовах легітимною вважається та державна організація і форма правління, яка відповідає волі народу, тобто волевиявленню усіх громадян або їх більшості. Найбільш повним виявом влади народу (демократії) є державна влада, що забезпечує права громадянина і людини. Тому державний народ, на думку Е. Яна (ФРН), являє собою правову спільноту за волевиявленням, належність до якої пов’язана з соціальним, конфесійним або етнічним походженням. Згідно з початковою ліберальною ідеєю, народженою Французькою революцією, державний народ є спільнотою всіх громадян і нація ідентичні [314:115].
Національні держави стали нормою політичного життя (Е. Гельнер). В ідеалі кожна нація прагне до створення власної національної, територіальної, господарської, політичної, врешті-решт, державної організації, яка б відстоювала її інтереси. При цьому національна держава, за незначними винятками, не є моноетнічним утворенням. А тому суверенітет народу має своєю передумовою узгодження принципів природних та невід’ємних прав титульного етносу на збереження й розвиток своєї культури та самобутності з принципом забезпечення громадянських прав та культурного самоврядування всіх етнічних груп, що проживають на даній території. Отже, проблема так званих національних меншин – це проблема демократичного устрою суспільства на основі міжнародного права.
За яких умов логіка державної політики, спрямованої на розбудову політичної нації , узгоджується з логікою політики, спрямованої на зміцнення демократії? Конфлікти згладжуються, коли емпірично всі жителі держави ототожнюють себе з суб'єктивною ідеєю нації, яка практично збігається з державо. Ці умови можна задовольнити лише тоді, якщо немає так званих не приєднаних територій за межами кордонів даної держави, якщо в цій державі існує (або пробуджується) тільки одна нація, і якщо в межах держави існує невелике етнокультурне розмаїття. Практично тільки за цих обставин лідери уряду одночасно здійснюють політику демократизації і політику розбудови національної держави. Така узгодженість емпірично ліквідує більшість проблем державності, і тому її слід вважати за умову зміцнення демократії [202:672].
Але за сучасних обставин існує дуже мало держав, де ще слабкі паростки демократії і можуть почати перехід до демократії з дуже високим рівнем однорідності, характерної для національної держави. Наприклад, із низки держав тільки Португалія, Греція, Польща, Чілі, Уругвай та Аргентина почали свій перехід до демократії, бодай трохи наблизившись до ідеального типового стану однорідності "національної держави". У межах таких держав як Грузія, Болгарія, Іспанія тощо існує більше ніж одна нація, їм властива тенденція загострення проблем державності.
Як зазначалося вище, процес будівництва нації переважно йде двома шляхами. У політично незалежних і державних етносів він прямує згори донизу, тобто від етнічно та національно свідомої еліти до широких мас. Саме так формувались нації Західної Європи. У політично залежних і бездержавних народів зазначений процес здебільшого йшов і йде у зворотному напрямку – знизу догори, тобто від народних мас і особливо від селянства, у товщі якого зберігалися й примножувалися традиції, з яких виходила еліта при утворенні національної держави.
Демократія є головним імпульсом виникнення національної держави, у якій реалізуються права людини й нації, національна справедливість і національна свобода. Тут необхідно навести думку Арнольда Дж. Тойнбі, який стверджує, що національна держава, як витвір демократії, своєю появою заперечує несвободу, оскільки «демократія – це політичний вираз гуманізму, а гуманізм і рабство – смертельні і закляті вороги» [266: 280]. А за влучним висловом М. Сазонова, національну державу слід розглядати як «зрослу й ускладнену одиницю виміру демократії» [246: 246]. Розглядаючи взаємовідношення нації, націоналізму й демократії, важливо наголосити, що на певній стадії свого розвитку демократія зумовлює існування інтенсивного націоналізму. З поглибленням демократії напруження між цими двома політичними силами нерідко призводить до гострого конфлікту. Але будь-який політичний лад, якщо він хоче бути стабільним і міцним, повинен спиратися на міцне коріння демократії, заглиблене в товщу народу та його національних традицій. Націоналізм на початкових етапах становлення національної держави, за Ю. Хабемасом, "слугував двигуном її успіху" [190: 373].
Сучасна концепція політичної нації ґрунтується на єдиному для всіх національностей держави громадянстві, основними характеристиками якого є належність людини до певної держави; підданство, тобто підпорядкованість законам держави, чинність яких поширюється на її громадян; володіння відповідними правами, закріпленими в Конституції; законослухняність - рівність перед законом, лояльне і водночас вимогливе ставлення до органів державної влади; правосуб’єктивність особи настає за досягненням людиною певного віку (здатність діяти відповідно законодавчих вимог і самоусвідомлення своєї причетності до норм і традицій держави).
За цією концепцією «нація-держава» об’єднує всі національності як титульний етнос, так і етнічні групи, що населяють державу, набуваючи ознак поліетнічності та плюралістичності (в сенсі полікультурності й урахування національних інтересів). Держава з націоналістичними рисами (влада одного етносу) поступово еволюціонує до демократії (влада народу), тобто політична нація стає тотожною поняттю народ. Причому, функціонують й модернізуються неполітичні ознаки й традиції титульного етносу, які суттєво не впливають на міжнаціональне життя країни, оскільки зберігаються й культивуються традиції громадян, які належать до інших етноспільнот (етномультикультуралізм).
Визнання фундаментальної ідеї свободи, гідності різних його верств – що становить сутність націотворення – є в той же час основним принципом народовладдя. Сучасна демократія народилася, певною мірою, разом із виникненням нації на шляхах свободного волевиявлення та самовизначення. Вони обидві нерозривно пов'язані, і жодну не можна повністю осягнути поза цим зв'язком. Націоналізм був формою, у межах якої з'явилась демократія, що містилась у національній ідеї так само, як метелик у коконі. Спочатку націоналізм розвивася як демократія; там, де умови для такого початкового розвитку зоставалися, ідентичність між ними зберігалась. Слід наголосити також на тому, що демократію і націоналізм не можна експортувати. Вони природно виникають із ідеї свободи, але в різні історичні періоди. Вільні громадяни античності реалізовували свою владу через демократію, а націо виборювали підлеглі короля чи феодала, щоб стати вільними громадянами, утворивши владу в особі нації-держави.
Націоналізм у своїй зрілій формі з'вився у новітній європейській історії. Саме внаслідок його впливу старий політичний порядок зазнав суттєвих змін відтепер його базисним елементом стала національна держава – найважливіше політичне утворення та найважливіша політична реальність. Націоналізм зруйнував традиційні феодальні імперії, згодом успішно продовжував руйнувати буржуазні колоніальні держави. Розпад соціалістичних федерацій (СРСР, ЧССР, СФРЮ) і держав, заснованих на нерівноправних міжнаціональних відносинах теж є свідченням його сили. Отже, націоналізм, як потужна політична сила та ідеологія, за влучним зауваженням П.Альтера, визначив особливості європейської історії останніх двох століть і був срямований на утвердження націй і національних держав [65:686].
У цьому зв'язку варто нагадати тим, хто розглядає націоналізм у негативному плані, висловлювання Бенедікта Андерсена (США), який у своїй праці "Уявлена спільнота" пише: "Гадаю, все стало б на свої місця, якби ми поставили націоналізм в один ряд із такими поняттями, як "спорідненість" і "релігія", а не з такими як "лібералізм" чи "фашизм" [96:56].
1.3 Становлення української нації-держави
На шляху становлення незалежної демократичної України, проблеми національного виміру виявляються вельми актуальними. Унаслідок тривалої монополії марксистсько-ленінського підходу до розуміння націй як історично безперспективних після пролетарської революції спільнот, ворожих “новій історичній спільноті – радянському народові”, науковці й політики були відлучені від накопиченого у світі теоретичного й практичного досвіду. Але події кінця 80 – 90-х років, коли у Центральній, Східній та Південній Європі виникла низка нових незалежних держав, довели життєздатність національного чинника, безпідставність і шкідливість його ігнорування в осягненні найновіших регіональних і загальносвітових процесів. Тому ефективний поступ України як суверенної держави, а її народу – як сучасної повноцінної модерної нації вимагає ретельного вивчення відповідних здобутків суспільствознавства та їх використання задля оптимізації процесів творення нації, держави, демократії.
У контексті загальноєвропейської націєдержавотворчої традиції просліджується з певними особливостями виникнення й утворення української нації та її державності. Керуючись схемою М. Гроха стосовно України, можна виділити три етапи політизації українського етноса й реалізації національної ідеї. Перший, академічний етап, – період збирання спадщини, пошук історичних та етнографічних пам’яток культури, відмінних рис свого етносу, відображення в літературі героїки козаччини та підневільного життя українців. Це, наприклад, “Записки о Малоросии” Якова Марковича (1798 рік), “Грамматика малороссийского наречия” О. Павловського (1818 рік), “Історія Русів” (кінець ХVІІІ століття), “Енеїда” І.Котляревського, а також “Дві руські народності” М. Костомарова – праці, покликані диференціювати Україну від Великоросії. У цих та інших дослідженнях доводиться, що історія перетворення українського етносу на сучасну етноспільноту складна й сповнена внутрішніх суперечностей і зовнішніх перешкод. Науковий пошук щодо власної культури почався якраз у той час, коли було скасовано автономію України. Це був час, коли пробуджувались інші слов’янські народи, скажімо, чехи й словаки, а значна частина освічених українців, котрі перейшли на службу до метрополії, вважали, що окрема українська національність перестає існувати, а з нею й мова, народна культура. Але інша частка інтелектуалів продовжувала збирати історичні документи, народні пісні, легенди, твори мистецтва тощо, закладаючи підвалини майбутнього українського люду. Мовознавці намагалися довести, що спосіб спілкування українців – це справді окрема мова, а не діалект польської чи російської. Героїчний епос козацької держави, гетьманату – це не лише пам’ять про політичні права, державний устрій, але й сприятливі умови для формування модерного руху. Можна погодитися з думкою Зенона Е. Когута, що українське дворянство зуміло зберегти рештки малоросійської самосвідомості аж до 30–40-х років ХІХ століття. У той же час під впливом Гердера та романтизму наступні покоління обгрунтували як окрему спільноту – український народ із його самобутньою мовою. Молоді студенти почали себе ототожнювати зі словом “український” [117:171]. Рухи за визнання української окремішності набували легітимних форм у дусі націоналізму [192:298]
Схема № 1.6.
| ШЛЯХ ДО Української НАЦІЇ |