Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Документы

Содержание Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні Мовна політика в україні Теоретико-методологічні засади Президент України В. А. Ющенко 1.1. Категорійно-політологiчний апарат дослідження Таблиця 1.1 Статус мов у державах світу Країни, у яких Другий шлях виб Четвертий варіант 1.2. Статус і засади, порядок застосування 1.3. Механізм упровадження й реалізації Висновки до першого розділу Мова як об’єкт політики 2.1. Мовна ситуація в світлі перепису населення Національна мова Другим таким фактором Третій фактор Четвертий фактор Етномовний склад населення України Основні етноспільноти ... Полное содержание

Подобный материал:

• Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
• Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
• План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
• Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
• О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
• Висновок, 17.41kb.
• Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна


Куць О. М., Заблоцький В. В.


Мовна політика в Україні:

аналіз та впровадження

(Етнополітологічний аспект)


Харків – 2007

УДК 321.02:81.272

Рекомендовано до видання Вченою радою Харківського

національного університету імені В. Н. Каразіна

Протокол № 2 від 23.02.2007


Рецензенти: доктор філософських наук, професор кафедри політології Харківського національного університету ім. Г. С. Сковороди Денисенко І. Д.;

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови філологічного факультету Харківського національного університету Калашник В. С.;

доктор філософських наук, професор кафедри політології Академії управління при Президентові України м. Київ Пірен М. І.


Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. – 300 с.


У пропонованій роботі розглядаються теоретико-політологічні проблеми мовної політики та її реалізація в Україні, аналізуються мов­на ситуація у світлі перепису населення, проблеми зміцнення держав­ності української мови, політична боротьба навколо двомовності і Європейської хартії регіональних мов та мов меншин, даються рекомен­дації щодо вироблення концепції мовної політики, акцентується увага до інформаційного й релігійного мовного простору.

Для фахівців з питань політології й політичної діяльності, читання спецкурсів у навчальних закладах, працівників освіти і всіх, хто не байдужий до стану мови в Україні.

УДК 321.02:81.272


© Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2007

© Куць О. М., Заблоцький В. В., 2007

© Макет обкладинки Дончик І. М., 2007


Куць О. М.

Заблоцькии В. В.


МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ:

АНАЛІЗ І ВПРОВАДЖЕННЯ


«Всебічний розвиток і функціонування української мови як дер­жавної та мови офіційного спілкування у всіх сферах суспільного життя на всій території України – як основи самоідентифікації народу і держави.»

(Універсал національної єдності, 2006)


ВСТУП

Мова народу є найважливішим компонентом його комуніка­тивності та культури. Вона виникає разом із утворенням етно­спільноти й одночасно є умовою його спілкування, ідентифікації та існування. Тому не дивно, що в процесі утворення, функціо­нування та зміцнення національної держави мовна політика не лише активно служить досягненням цієї мети, але й є засобом формування в суспільстві базових цінностей його існування. Проблема дотримання мовних прав як окремої людини, так і ет­носпільнот в умовах глобалізації і пов’язаної з нею інтенсивної міграції людей зумовила вироблення міжнародних правил і норм


мовного спілкування, які постають обов’язковими для кожної держави, й урахування їх у мовній політиці держави.

Саморуйнація Радянського Союзу й утворення на його терені нових держав, їх суспільна трансформація, обумовили, по-перше, зростання ролі національних мов у національно-державному бу­дівництві та необхідності закріплення їх як державних; по-друге, переоцінку ролі російської мови як домінуючої у минулому на території СРСР, а нині як мови національної меншини в новоутворених національних державах, що викликає неоднозначну реакцію, а подекуди й етнополітичну напругу; по-третє, мова стає активним чинником у технології політики, заручником політич­них ігор, Передвиборних баталій, геополітичних орієнтацій та етнополітичного життя суспільства.

Для посттоталітарних і неоднорідних у культурному сенсі суспільств, зокрема українського, аналіз мовної політики має особливе значення. Мовне питання потребує вирішення не лише з огляду на його конфліктогенність, а й з огляду на значення мо­вного чинника у процесі реформування й консолідації українського суспільства. На динаміку суспільного інтересу до мовної тема­тики серед інших впливає фактор «втомленості» суспільства від мовних баталій, що ведуться з більшою чи меншою силою про­тягом усіх років незалежності України, а також проблема ризи­кованості теми у політичному плані.

У роки незалежності Україна час від часу відчуває потрясін­ня, пов’язані з політизацією нерозв’язаних базових культурно­цивілізаційних (зокрема мовної) проблем. Замовчування або відкладання на майбутнє їхнього всебічного обговорення не мо­жуть бути ефективними стратегічно, хоча нерідко видаються привабливими щодо тактичних планів. Мовне питання, яке ви­значено законом України про Основи національної безпеки (2003) пріоритетним загальнодержавним інтересом, постає од­ним із значущих у політичному дискурсі. Останнім часом деякі органи місцевого самоврядування сходу і півдня країни, пере­ступивши межі своєї компетентності, винесли рішення визнати російську мову регіональною. Вони безпідставно посилаються на Європейську Хартію, що передбачає захист мов, яким загро­жує зникнення, і що абсолютно не стосується російської мови. Відсутність досконалої законодавчої й нормативної бази, а та­кож політичної волі державної влади не сприяють активізації мовної політики, внаслідок чого українське суспільство поділено на україномовні й російськомовні регіони. Дискусії щодо про­блеми інститyціалізації двомовності та «насильницьку україні­зацію» парадоксальним чином поєднуються із твердженням про


«повзучу русифікацію», набувають гострого політичного змісту і впливають не тільки на стосунки між найбільш численними етноспільнотами країни – українцями й росіянами, взаємовідно­сини між якими визначають стабільність суспільства, – але й на можливості маніпулювання мовним чинником політиками на державному й міждержавному рівнях.

В У країні досі не здійснювалися комплексні дослідження мовної політики й перебігу трансформаційних процесів, які пе­редбачали б, зокрема, ідентифікацію позицій ключових політич­них сил, визначення пріоритетів та потенціалу їх впливу на вияв мовного чинника. У цих умовах зростає попит на політологічні дослідження, які б змогли ґрунтовно проаналізувати дію мовної політики в трансформаційних процесах в Україні й запропону­вати можливі шляхи вирішення мовнокризових проблем.

Мовна проблема, її онтологія, гносеологія та роль у суспіль­стві, зокрема в культурі та міжнаціональних відносинах, відо­бражена в чисельних дослідженнях лінґвістики, художньої літе­ратури, культурології, філософії, етнополітології й інших галу­зях знань, що уможливлює залучення в даній роботі різноманіт­них джерел.

Дослідження сучасних політико-мовних процесів базувалося на філософсько-політичних поглядах: а) Аристотеля, Н. Макіавеллі; б) концептуально-етнополітичних положеннях самоорганізації, мовного взаєморозуміння й толерантності в багатонаціональному колективі М. Бердяєва, Л. Гумільова, а також дослідників із проб­лем формування нації, етноспільнот, нації-держави та їх ідентич­ності: Д. Актона, У. Альтермана, П. Альтера, Андерсена Б., П. Р. Брасса, К. Брубейкера, Е. Гельнера, К. Дойча, У. Кимпліч­ки, Е. Сміта, Ю. Хабермаса, К. Хюбнера; в) сучасних російських дослідників: Р. Абдулатіпова, А. Доронченкова, Л. Дробіжевої, В. Козлова, Л. Нікольського, В. Тішкова.

Найпомітніший вплив на визначення теоретико-методологічних підxодів обраного авторами дослідження справили праці українських вчених і мислителів попередніх поколінь. Це, насамперед, роботи В. Антоновича, Ю. Бачинського, Л. Булаховського, В. Винниченка, М. Грушевського, Д. Донцова, М. Драгоманова, М. Костомарова, П. Куліша, В. Липинського, М. Максимовича, М. Міхновського, І. Нечуй-Левицького, І. Огієнка, О. Потебні, М. Скрипника, І. Франка, Т. Шевченка. Кожен із них, згідно з напрямками наукової і твор­чої діяльності, зробив свій внесок у розробку теоретико-­методологічних засад процесу націо- та етнодержавотворення, в яких мовне питання посідає вагоме місце.

Необхідність надання украінській мові статусу державної обґpун­товували багато мовознавців та літератори О. Гончар, Т. Дзюба, І. Світличний, В. Симоненко, В. Сосюра, В. Стус, Г. Тютюнник, М. Хвильовий; забезпечення державою її всебічного розвитку й функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, захисту україномовного простору – І. Драч, В. Захарченко, В. Калашник, Л. Костенко, М. Косів, Д. Павличко, В. Панченко, Є. Сверстюк, В. Яворівський.

Мовну політику царської Росії, спрямовану на утвердження панівної ролі російської мови з імперських позицій, розробляли Н. Катков, В. Ключевський, М. Погодін, В. Солов’єв. Дослі­дження радянських вчених Ю. Арутюняна, Е. Баграмова, І. Біло­діда, Ю. Дешерієва, Л. Дробіжевої, М. Джунусова, М. Ісаєва, С. Калтахчана, К. Ханазарова, А. Холмогорова базувалися на класово-інтернаціоналістських позиціях. У їхніх працях провід­на роль російської мови як мови міжнаціонального спілкування пов’язувалася з успіхами комуністичного будівництва, мовам інших народів країни відводилася роль внутрішньонаціонального спілкування з перспективою поступового їх відмирання. Ненауко­вість цих концепцій довела сама практика несприйняття наро­дами цього комуністичного експерименту.

Вагомий внесок у розвиток мовнополітичної науки України зробили сучасні вітчизняні етнополітологи, зокрема В. Андрющенко, О. Антонюк, В. Євтух, О. Картунов, І. Кресіна, О. Майборода, В. Панібудьласка, Ю. Римаренко, Л. Шкляр, О. Шуба, які, висвітлю­ючи проблеми міжнаціональних відносин, відводять значну роль мові в національному питанні. Безпосередньо пов’язують мовне питання з політичними відносинами О. Забужко, В. Лизанчук, Л. Масенко, А. Погрібний та ін. Розкривають механізм денаціо­налізації на мовному ґрунті, вказують шляхи вироблення мовно­го світогляду й національно-патріотичного ставлення до рідної мови Ю. Гнаткевич, В. Іванишин, П. Кононенко, П. Мовчан, В. Радчук, Я. Радевич-Винницький, В. Ребкало, О. Рудакевич, М. Рябчук, Л. Танюк, О. Тараненко. У їхніх працях дається гостра критика непослідовності політики української влади щодо вико­нання законодавства в мовній політиці та показані вражаючі фак­ти зросійщення українського суспільства на сучасному етапі.

Аналіз і перспективи вдосконалення законодавства щодо мовної політики, проблеми організаційно-правового забезпечення в Україні та вимог Європейської Хартії реґіональних мов і мов меншин, інших міжнародних документів висвітлюються в публі­каціях В. Колісника, Т. Кононенка, О. Майбороди, В. Мармазова, П. Надолішнього, М. Стріхи.

Аспекти переписів населення, соціологічні дослідження, спрямовані на виявлення мовної ситуації, вироблення певних рекомендацій для реґіональних і центральних державних структур, навчально-виховних закладів й організацій порушують у своїх розвідках В. Арбеніна, А. Биченко, О. Куценко, М. Пірен.

Питання розвитку, використання та захисту російської мови, мов національних меншин, віддзеркалення етномовної пробле­матики в технології політики плідно досліджують М. Вівчарик, О. Гринів, Н. Корж, І. Кресіна, Л. Нaгoрна, А. Погребняк, В. Шевчук.

При дослідженні проблеми надзвичайно корисним було ознайомлення з працями українських вчених, у тому числі з діа­спори, наукові інтереси яких пов’язані з вивченням етнополітич­них проблем і мовних процесів зокрема: І. Білінського (США), Я. Дашкевича, В. Євтуха, М. Панчука, А. Свідзинського, В. Тро­щинського, Ю. Шевельова, Р. Шпорлюка (США) та ін.

Багато цікавих ідей, що торкаються окремих аспектів ролі мови в ідентифікаційних процесах, проблем двомовності, толе­рантності у мовній політиці виявлено авторами у публікаціях С. Вовканича, І. Дзюби, М. Жулинського, В. Кременя, І. Кураса, Ю. Левенця, М. Михальченка, М. Поповича, В. Ребкала, М. Степико.

Значний інтерес у плані дослідження проблеми становили праці (монографії, брошури, статті) вітчизняних та зарубіжних авторів-філософів, політологів, істориків, етнологів, літерато­рів і мовознавців, теоретичні та емпіричні ідеї яких були про­аналізовані в контексті формування концепції мовної політики та їі реалізації в Україні.

Утім, поряд із розмаїттям опублікованих праць з мовної про­блематики, у яких інколи проглядаються політичні замовлення або підміняються емоціями, системне й глибоке етнополітичне й політологічне наукове об’єктивне дослідження мовної політики в Україні без крайнощів та однобічних оцінок ще чекає на своє вирішення. Публікації з тематики мовної політики мають здебіль­шого описовий характер, написані переважно філологами і при­свячені з’ясуванню лише окремих її аспектів. Такий стан не на­ближає нас до поставлених цілей ні в функціонуванні державної мови, ні в розвитку науки про мовну політику. Величезному ма­сиву написаного й сказаного найчастіше бракує незаангажованого аналізу та зважених оцінок – того, що є інтелектуальною й духов­ною підставою для дієвого врегулювання взаємин у цій делікат­ній сфері, особливо в нашій лінгвістично та етноцивілізаційно неоднорідній країні. Отже, політизована мовна проблематика не втрачає ні актуальності, ні ступеня своєї гостроти. Також недо-

статньо вивчені й узагальнені питання, пов’язані з використан­ням мовного фактора в технології політики та функціонування державної мови в Україні в контексті європейського досвіду, застосування Європейської Хартії реґіональних мов і мов мен­шин. Майже відсутні праці з проблем толерантності в мовній політиці та діяльності політичної еліти, владних структур різних рівнів у цьому напрямку. Пропоноване дослідження ставить за мету проаналізувати вищезазначені проблеми, узагальнити досвід, дати своє бачення шляхів реалізації і накреслити шляхи вирішен­ня складних проблем етномовного поступу в У країні.

Таким чином, актуальність нашого дослідження зумовлена необхідністю вироблення послідовних і виважених підходів у вирішенні мовних проблем, недопущенні при цьому політичних спекуляцій та етнічних конфліктів, а також створення орієнтирів для органів державної влади й місцевого самоврядування при формуванні ними стратегії і тактики у мовних питаннях, визначенні шляхів і методів активізації роботи щодо формування за­конодавства та здійснення мовної політики, вирішенні практич­них завдань, пов’язаних з оптимізацією мовного простору. У сис­темі державних пріоритетів мовна політика має посідати чільне місце, оскільки її стратегічним завданням, поряд з гарантуванням мовних прав людини, є утвердження суспільної злагоди і політичної стабільності, забезпечення етнонаціональної єдності суспільства та зміцнення української державності.

Монографія підготовлена в межах комплексного наукового дослідження проекту кафедри політології філософського факуль­тету Харківського національного університету «Влада та її реалі­зація в незалежній Україні». У роботі використані дослідження «Языковая среда Луганщины» (2001-2004), проведені під керів­ництвом доктора соціологічних наук, проф. О. Куценко (Харків­ський національний університет).

Автори висловлюють вдячність за цінні поради, настанови й зауваження щодо концепції й змісту книги д.філос.н. проф. М. Сазонову, д.філос.н. проф. І. Денисенко, д.п.н. проф. Л. Півневій, к.ф.н. доц. О. Довбні, к.ф.н. доц. О. Крисенко, по­шукачу кафедри А. Міленіній. Плідну допомогу в підготовці пропонованого видання надали студенти філологічного факуль­тету О. Бакун, Л. Бриль, Ж. Олійник, Т. Попова, Н. Попова, М. Синельникова, А. Тимченко, Н. Ткачова, та директор гімназії м. Стаханово Луганської області Н. Заблоцька.


РОЗДІЛ І


ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

МОВНОЇ ПОЛІТИКИ


«Державність української мови має виступати не тільки інтегруючим чинником, а й слугувати потужним фактором культурно-інформаційної, eкономічної, політичної безпеки нашої держави.»

Президент України В. А. Ющенко


Мовне питання нерозривно пов’язане з боротьбою українського народу за незалежність, утвердженням державності й суверені­тету. Першим правовим актом, який засвідчив утвердження державності України, стало проголошення 1989 року української мови державною мовою УРСР. У прийнятому тоді Законі про мови зазначалося, що «українська мова є одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу» [84:1]. Її державність забезпечує «гарантування його суверенної національно-державної майбутності». У «Декларації про держав-

ний суверенітет України» (1990 р.) зазначалося, що держава за­безпечує «функціонування української мови в усіх сферах суспіль­ного життя» [60:336]. У 1996 році державна українська мова одержа­ла конституційне закріплення, і тим самим мовна політика України набула легітимного нормативно-правового статусу державної.

У даному розділі розглядаються питання про базові дефіні­ції, за допомогою яких здійснюється дослідження щодо засад і правових аспектів функціонування української мови та мов інших етноспільнот, зокрема російської; забезпечення використання державної мови у різних сферах спілкування в регіонах країни у відповідності з Конституцією України; наявність, достатність і дієвість законів та підзаконних актів щодо функціонування украін­ської мови.

Усвідомлення зв’язку мови й політики, сутність якого окреслюється як: «боротьба за мову є символом боротьби за владу», [182:70] є провідною проблемою нашого дослідження.


1.1. Категорійно-політологiчний апарат дослідження

Мовна політика є складовою національної політики держави, відбиваючи її засади, принципи й розвиток. Напрямки та форми впровадження мовної політики детерміновані суспільно-політич­ним ладом і його етнонаціональним складом, політичним режи­мом, міжетнічними відносинами й геополітичними обставинами.

Проблема розробки ефективної мовної політики стоїть перед Україною дуже гостро. А однією з головних передумов її ефек­тивності буде визначення таких завдань, які б відповідали стра­тегічним намірам держави та будувалися на раціональній основі. Мета мовної політики, крім того, має підпорядковуватися пріо­ритетним національним інтересам України.

Мовна політика як наукова проблема в Україні тривалий час замовчувалася з ідеологічних міркувань, бо навіть побіжна згад­ка про неї могла бути витлумачена як український буржуазний націоналізм. Вона довго впроваджувалася в руслі «творення» єдиного радянського народу з єдиною інтернаціональною куль­турою. Насправді ж проблема мови набувала в Україні особли­вої гостроти, навіть суто «філологічне питання мало політично­-репресивне забарвлення». Методологія мовної денаціоналізації


серед українців активно застосовувалася в усіх регіонах України: як на тих територіях, що були у складі Росії, Радянського Союзу, так і на тих, що опинилися під владою Польщі, Австро-Угорщини й інших країн.

Історично першим було, очевидно, прагнення влади до за­безпечення суспільної етномовної однорідності: мовна політика виступала як інструмент централізації, боротьби з «місцевим сепаратизмом». Натомість у багатонаціональних демократичних державах мовна політика стала засобом правового забезпечення (безконфліктного існування різномовних спільнот, а у державах із значними етнічними меншинами – засобом забезпечення культурних прав цих меншин (як-от політика «багатокультурності»). Особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації у країнах, які здобули державну незалежність.

Поняття «мовна політика» зазвичай обмежують кількома пи­таннями, як-от: офіційної чи державної мови (для світової прак­тики ці два поняття цілком тотожні), мови освіти та мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до наведених вище питань ще низку проблем: мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково­психологічної інформації тощо. У ХХ столітті мовна політика вийшла й на міжнародну арену. Скажімо, існує статус «світових мов» ООН (aнглійська, французька, китайська, російська). Питання мовної політики зафіксоване в міжнародних документах.

Сутність мовної політики можна з’ясувати лише у контексті політики як соціального явища взагалі. Звернімося до визначен­ня політики в інтерпретації проф. М. Сазонова: «Політика – це діяльність, спрямована на загальну організацію суспільства, узго­дження інтересів окремих громадян і соціальних спільнот шля­хом застосування влади як відносин панування і підкорення». Субстрат політичного тут становлять, по-перше, діяльність щодо керівництва та уособлення єдності матеріальної (організаційна і контрольна діяльність державних структур) і духовної (теоретич­на діяльність, політична свідомість та ін.) форм; по-друге, загальне організаційне начало, у центрі якого є інтереси; по-третє, влада, яка являє собою особливе вольове ставлення суб’єкта до об’єкта, в якому перший примушує, а другий – підкоряється.

Влада є засобом здійснення політики й одним із фундамен­тальних управлінських чинників. Вона всюди, де є стійкі


об’єднання людей, класів, етноспільнот, груп та колективів. Влада – це певні взаємозв’язки, що передбачають наявність суб’єкта й об’єкта за особливого вольового ставлення першого до другого. Володарювання в суспільстві різноманітне, але най­більш ефективно воно здійснюється у формі легітимних кон­струкцій. Легітимність влади пов’язана з наявністю в неї авторитету, підтримки з боку суспільства [248:252-253].

Центральним інститутом політичної влади виступає держава як організація і система установ, наділених верховною легаль­ною владою на певній території. Специфіка державної влади, як зазначає П. Шляхтун, цолягає у тому, що вона, по-перше, здійс­нюється спеціальним апаратом, по-друге, поширюється на всю територію країни, по-третє, наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу [316: 176].

Складовою державної політики виступає етно національна політика. Останню визначають як діяльність суб’єктів (держави, етноспільнот, партій тощо), спрямовану на досягнення стабіль­ності поліетнічного суспільства через урахування й розв’ язання їхніх інтересів чи вимог [140:34], серед яких чільне місце посі­дають мовні проблеми. Англійський політолог Р.Н. Берки до важ­ливих функцій політики відносить також створення загальнозро­зумілих для суб’єктів мови вербальної і символічної, здатної за­безпечити взаємодію і взаємопорозуміння між усіма учасниками мовного спілкування [175:18].

Мовна політика стосується не лише багатонаціонального су­спільства. «Мала енциклопедія eтнодержавознавства» (Київ, 1996 р.) визначає мовну політику як «сукупність ідеологічних настанов, нормативних актів та практичних дій, спрямованих на регулю­вання мовних відносин у країні або на розвиток мови у певному напрямі» [163:533]. Лінгвістичний енциклопедичний словник мовну політику визначає як сукупність заходів, що «запрова­джуються державою, партією, класом, товариством, угрупован­ням для зміни або збереження існуючого функціонального роз­поділу мов або мовних підсистем, для введення нових або збе­реження старих мовних норм» [154:303].

Звичайно, йдеться про мовну політику демократичних дер­жав. Але там, де взаємодія суб’єктів етнополітики у мовних питаннях відсутня, де панує диктат одного із суб’єктів, мовна політика носить тоталітарно-панівний характер однієї з мов. Тут упроваджуються вольові дії суб’єкта лінгвополітики, влас-


тиві авторитарним методам управління. Політику колишнього Радянського Союзу, наприклад, можна охарактеризувати як по­літику командно-адміністративної системи, спрямованої на вті­лення повної одноманітності не тільки в політичному, економіч­ному та соціальному житті, але й у мовній сфері. Однією з при­чин розпаду багатонаціонального СРСР вбачають у тому, що він намагався побудувати не лише безкласове, але й безнаціональне й одномовне суспільство. Але цього не вдалося: ігнорування націо­нальних (у тому числі мовних) факторів виявилося одним із чин­ників нежиттєздатності імперії, тому що багатонаціональній державі потрібен не тільки плюралізм політичних й ідеологічних думок, але й розмаїтість національного розвитку її складових.

У проекті «Закону про розвиток і застосування мов в Україні», поданому Кабінетом Міністрів до Верховної Ради (1997 р.) і не прийнятим нею до розгляду (оскільки він не влаштовував ліву та проросійську частину парламенту), мовна політика визначається як політика держави, спрямована на забезпечення належних умов для всебічного розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій тери­торії України, гарантування вільного розвитку та використання національних мов в Україні [233:3]. Л. Б. Нікольський визначає політику у галузі мови як систему заходів держави для збере­ження або зміцнення мовної ситуації, для стабілізації або зміни існуючих лінгвістичних форм [191:47]. Цікавим і глибоким є визначення мовної політики у словнику-енцикпопедії української мови, в якому зазначається, що мова – це сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі [190:328]. У наведених визначеннях мовна політика розу­міється як завдання держави у питаннях лінгвістики й етнолінгвістики, але не вказується на взаємодію суб’єктів етнополітики (етноспільнот, їх представників в особі громадсько-політичних об’єднань чи їх еліт), їх роль і участь у цих процесах, безпосеред­ню зацікавленість у вирішенні питань своєї рідної мови.

Заслуговує на увагу думка О. Трибушного, згідно з якою мов­на політика має відповідати потребам населення країни – титуль­ної нації, іншим меншинам – громадянам даної держави [286: 101].

Отже, мовну політику слід розглядати як діяльність суб’єктів етнополітики (держави, етноспільнот, політичних партій та ін.), спрямовану на виявлення, врахування і реалізацію національно-


мовних інтересів, гармонізацію міжнаціональних відносин та зміцнення стабільності полетнічного суспільства. Із цього визначен­ня випливає, що тут взаємодіють суб’єкти етнополітики як рів­ноправні партнери у виробленні та реалізації лінгвоетнічних проблем на засадах демократії.

Але слід зауважити, що рівноправність мов не повинна за­важати зміцненню єдності суспільства, держава якого поклика­на, окрім інших чинників, за допомогою мови спрямувати всі етноспільноти до єдиних етнополітичних цілей і завдань. Цьому має сприяти державна мова, яка виконує комунікативну інтеграційну функцію і виступає як символ даної держави.

Саме завдяки цим властивостям мова може виконувати і ви­конує такі важливі для суспільства та державотворення функції:

– комунікативно-інтегруючу – як засіб спілкування й інфор­мації. Мова об’єднує людей, навіть поділених на стpати, клани й партії, створює у них відчуття певної близькості, спорідненості, сприяє згуртуванню і перетворенню етносів у націю – державу;

– регулятивну – за допомогою мови регулюються відносини між людьми у суспільстві, узгоджуються їхні інтереси, видають­ся закони, нормативні акти, здійснюється однозначне їх тлумачення; завдяки цьому суспільство неухильно цивілізується;

– суспільно-виховну – засобом мови утверджуються певні моральні цінності у суспільстві, виробляються поняття щодо позитивних і негативних якостей, щодо добра і зла, формується громадська думка, суспільство поступово стає більш одухотво­реним, людянішим;

– акумулятивну – мова дає змогу нагромаджувати й узагаль­нювати життєвий досвід, набутий народом як у даний час на всій його території, так і протягом усього попереднього історичного існування, і таким чином створює умови для його поступового духовного і матеріального розвитку;

– вирівнювальну – завдяки мові певна інформація, знання стають здобутком широкого кола людей у межах держави, вна­слідок чого дедалі зростає культурний та інтелектуальний рівень усього суспільства, його творчі можливості;

– етноідентифікаційну – мова виступає як перша зовнішня ознака, за якою можна розпізнати етнонаціональну групу чи ії представника. Ця функція має могутній консолідуючий потенціал для зміцнення групової єдності [141:10].


– символічну – мова поряд із прапором, гербом і гімном є си­мволом держави, ставлення до якої має бути шанобливим.

Але ці функції мова може чітко виконувати, якщо вона єди­на, спільна для всіх членів суспільства. Відомо, що мова най­краще себе реалізує у середовищі компактного проживання етніч­ної групи. Рідна мова є ретранслятором національної культури. Саме найважливіша інформація (життєві цінності, поняття моралі, поведінкові аспекти, звичаї, традиціі) найбільш повно передається в усній і писемній формах. Тому українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українсько­го народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здо­рового духовного і ментального розвитку.

Українська мова – невід’ємний державницький атрибут, що збері­гає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносy українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні. Руйнування мовного простору рівнозначне до позбавлення на­роду його єдності і спадщини, традицій, культури. Повноцінне функціонування мови залежить від її статусу у державі. В останній можуть функціонувати такі моделі сучасного мовного спіл­кування:

1. Державна мова. Вона закріплюється, як правило, нормами конституційного порядку. У поліетнічній країні мова титульного етносу переважно виступає обов’язковим засобом спілкування в установах державного рівня, офіційного державного церемоніалу, державного діловодства, а також є необхідним елементом у навчальному процесі. Вона є водночас і літературною мовою, хоча остання багатша і постійно розвивається шляхом запозичення іншомовних слів і систематизації та узагальнення власної термінології.

2. Офіційна мова. Це мова офіційних церемоній, прийомів, презентацій тощо. Якщо такі заходи проводяться на державному рівні, то вона співпадає з мовою державною, в інших випадках ­будь-якою, прийнятою як комунікативний засіб різними сторо­нами. Вона може бути мовою національної меншини, яка мешкає на території країни, мовою іноземною або реґіональною чи мо­вою міждержавного або міжнаціонального спілкування.


3. Мова національної меншини. Такою виступає мова не ти­тульного етносу держави. Остання, якщо вона будує свою етно­політику на демократичних засадах, піклується про розвиток мов національних меншин, створює умови для їх розвитку, зви­чайно, в залежності від економічних можливостей суспільства.

4. Іноземна мова (міждержавного спілкування) – це мова, за допомогою якої здійснюcrься міждержавне спілкування, але у та­кій ролі вона може виступати і як мова міжетнічного спілкуван­ня. Між двома останніми часто виникає суперечність, пов’язана з проблемою розвитку мови національної меншини, яка водно­час є і мовою іноземної держави. Ця дилема вже переходить у сферу політичну, виступає предметом гострого соціального і міжпартійного протистояння.

5. Регіональна мова. Являє собою своєрідний діалект, місце­вий різновид, говірку, суржик (суміш декількох мов, об’єднаних штучно без дотримання літературних норм) і традиційно вико­ристовується громадянами у межах певної території держави [215:408-409; 219].

6. Міноритарна мова. Це мова певної меншини, що є досить занедбаною, не має можливостей для свого розвитку або разом із етносом може зійти з історичної арени. В Україні це мова караї­мів, кримчаків, гагаузів – корінних народів. На необхідність за­хисту міноритарних мов звертає увагу «Європейська хартія реґінальних мов та мов національних меншин».

Кожна із вищеназваних мов неополітична за своїм змістом, але за певних обставин вона набуває політичного змісту. На дум­ку Л. Нікольського, культурний та соціально-економічний роз­виток обумовлюють в умовах багатонаціональності в одній дер­жаві необхідність обрання єдиної мови, яка б забезпечувала ко­мунікативні потреби суспільства [191:172]. Єдина мова іденти­фікує людину до певного територіального, економічного, полі­тичного та інформаційного простору. Піднесена до рівня держав­ної, вона стає пріоритетною в усіх сферах суспільного життя, державного управління, виконує представницьку функцію на між­народній арені [141:11].

Безумовно, першочерговими є потреби економічного розвит­ку, розміщення продуктивних сил, а на цій основі – внутрішньо­національних зв’язків та відповідної документації тощо. Значна частина країн досягла економічної ефективності завдяки тому, що вони «культурно і мовно однорідні», і це полегшує управління


народним господарством. Значно складніше здійснювати управ­ління у полікультурній і багатомовній державі [39:134].

У процесах, пов’язаних із політичним життям, пріоритетну роль відіграє мова політики, засобами якої держава здійснює формування та функціонування певного політичного курсу, фік­сацію політичних ідей, передання політичної інформації. Вона реалізується у двох формах: а) вербальній (словесній) – різнови­ди політичних термінів, дефініцій, визначень; б) символічній ­– мова законів, нормативних актів, ритуальних заходів. Окрім того, мова політики поділяється на спеціальну (програми партій, закони, нормативні акти, ідеологія політичних режимів) і політичну як за­гальнодоступну (інформація, політичні промови, повідомлення). Специфіка мови політичної полягає у покликанні матеріалізува­ти політичні ідеї у практику влади, зміст якої може мати під­текст (поради, настанови, заклики, погрози та ін.).

Будь-які політичні ідеали, цінності та норми формуються у межах тієї мови, якою користуються певні суб’єкти політики, соціальні верстви суспільства, що прагнуть до влади. Мова є також засо­бом передання у маси політичних ідей, нав’язування громадянам волі володарюючих, формування суспільної, політичної та наці­ональної свідомості. За допомогою мови пізнається духовна спадщина суспільства, нації, формуються уявлення щодо полі­тичних інститутів і цінностей, відносини між владою та населен­ням. правила політичної поведінки тощо [215:408-409].

Аналіз законодавства нашої держави показує, що мовна по­літика здійснюється на засадах демократії, принципи якої перед­бачають:

– державне забезпечення всебічного розвитку та функціону­вання української мови в усіх сферах суспільного життя на тери­торії України;

– урахування невід’ємного права особи спілкування рідною мовою;

– сприяння реалізації етносами права користування та розвит­ку власної мови;

– принцип поєднання функціонування державної української мови і гарантій розвитку та використання мов національних груп і корінних народів [88:39-40];

– розвиток мов етноменшин не повинен перешкоджати роз­витку державної мови, необхідності її знати, вивчати і викорис­товувати у повсякденному спілкуванні;


– толерантне ставлення з боку суспільства до рідної мови людини як до особливої форми почуттів і скарбу етносу, до яко­го вона себе відносить;

– охорону і розвиток мов етноменшин, корінних народів як важливого внеску у розбудову Європи, її культурного розмаїття та впровадження традицій демократії [88, 89, 147, 77].

Слід наголосити, що на території України через різні геополі­тичні обставини склалася ситуація двомовності та багатомовності, що за правильного підходу може служити не тільки джерелом взаємного збагачення мов і культур, зміцнення української дер­жавності та мовної консолідації суспільства, але і за певних обставин загрозою самому існуванню нашої етоноспільноти та незалежності. Держава у мовній сфері повинна унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави у дена­ціоналізований простір, який стане легкою здобиччю тих держав, мови яких витіснять українську і стануть панів ними на всій тери­торії країни або в окремих її частинах. [108:4]

Не менш складним є розуміння терміну «державна мова». Боротьба навколо державної мови та двомовності в Україні загострюється і є одним із важливих питань етнополітики. Уже сам термін «державна мова» виділяє її серед інших мов. «Словник української мови» тлумачить цей термін як такий, що «має важливе значення для держави і може впливати на стан її справ». «Мала енциклопедія етнодержавознавства» державну мову визначає як таку, що обслуговує суспільство в офіційному спілкуванні і виступає одним із символів державного і національного суверенітету [163:533]. Майже дослівно дуб­лює це визначення і «Політологічний енциклопедичний слов­нию» (Київ, 1997) [217].

Енциклопедія «Українська мова» визначає, що державна мова – ­це мова, закріплена традицією або законодавством, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловод­ства, громадських закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку й інформатики. Термін «державна мова» з’явився у часи виникнення національних держав. У мононаціональних держа­вах немає необхідності юридичного закріплення двомовності. У багатонаціональних країнах Конституцією (законодавством) статус державної, як правило, закріплюється за мовою більшості населення, здебільшого титульної нації. У деяких країнах відпо­відно до їхнього територіального й етнічного складу статус дер-


жавних надано двом і більше мовам (наприклад, у Канаді – анг­лійській і французькій). У демократичних країнах зі статусом однієї мови як державної забороняється дискримінація громадян за мовною приналежністю. Як носії інших мов вони мають пра­во користуватися ними для задоволення своїх потреб [88:43-45].

Питання державної мови було у центрі уваги політики колишніх соціалістичних країн. Ідеологічною підставою такої по­літики були настанови В. Леніна та програмні положення ком­партій. До жовтневого заколоту 1917 р. більшовики рішуче ви­ступали проти політики царату з мовного питання, зокрема, про­ти функціонування російської мови як державної. У той же час В. Ленін визнавав право народів на державність національної мови як мови, що сприяє реалізації права народу на самовизначення [149:138-139].

У роки соціалістичного будівництва деякі союзні республіки у своїх Конституціях проголосили мови корінних народів, що дали назву республіці, державними (зокрема в Туркменській РСР). У ст. 22 Конституції Білоруської РСР зазначалося, що у зв’язку зі значною питомою вагою білорусів у населенні республіки біло­руська мова набуває переважного статусу у мовному спілкуванні із державними та громадськими установами й організаціями [203:17]. У Конституціях 1978 рр. у всіх трьох Закавказьких рес­публіках (ст. 72 Конституції Вірменії, ст. 73 Конституції Азер­байджану, ст. 75 Конституції Грузії) мови корінної національно­сті були проголошені державними. Так, у Конституції Грузинської РСР зазначалося, що «державною мовою Грузинської РСР є грузинська мова» [113:304-305].

Але мовна політика комуністів була спрямована в цілому на домінування у СРСР російської мови як мови міжнаціональ­ного спілкування й становлення нової спільноти радянського народу та розповсюдження ідей і практики комунізму у національ­них республіках. Питання перспектив національних мов марк­сизм пов’язує із подоланням класових мовних відмінностей, ус­піхами комуністичного будівництва та домінуванням декількох мов – англійської або російської [135:552-557]. Відомий фахі­вець із національного питання С. Т. Калтахчян писав, що підтри­мка національної мови вигідна лише буржуазії, оскільки це сприяє зміцненню її влади у державі [102:109]. Отже, національ­на мова гальмувала здійснення проектів комуністів, а її підтрим­ка на деяких етапах боротьби за комунізм була лише тактичними


кроками з метою залучення етноспільнот для вирішення своїх стратегічних завдань.

Із виборенням незалежності нові держави, утворені на тери­торії СРСР, відмовилися від мовної політики комуністів і прого­лосили мову нації, що дала назву державі, державною. У частині 1 ст. 10 Конституції України визначено, що державною мовою в Україні є лише одна – українська. Важливість цієї етапі поля­гає у тому, що вона дає чітку орієнтацію суспільству (організа­ціям, установам, громадським товариствам, іншим суб’єктам) у розв’язанні мовних проблем та напряму мовного будівництва. У частині 2 цієї етапі розкривається зміст терміна «державна мова», всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя та на всій території України забезпечується державою. Забезпечення функціонування української мови реалізується законодавчими (закони України, нормативні акти), економічними (обов’язкове державне фінансування), культурни­ми (освітня і духовно-інформативна сфера), державно-ідеологіч­ними (утвердження загальнолюдських цінностей) та іншими за­собами. Державне забезпечення мовної політики Основний Закон покладає на органи виконавчої влади [124:5-6, 53-54].

Тaка норма об’єктивно підтверджена особливостями етніч­ного складу населення України. Під час розробки цієї норми за­конодавці виходили з того, що українці є корінним етносом України та мають кількісну перевагу на всій її території, крім Криму. Тому природно, що роль державної мови в Україні виконує одна мова – українська. (Відповідно до перепису 2001 р., в Україні проживало 37,5 млн. українців, що становить 77,8% загальної кількості населення держави) [129:11].

Частина 3 ст. 10 Конституції унормовує використання в Україні російської мови та мов національних меншин і визначає співвід­ношення у зобов’язаннях держави щодо забезпечення функціо­нування української мови як державної та російської і мов інших національних меншин, визначаючи, що Україна гарантує, тобто створює відповідні умови для реалізації мовних потреб росіян та інших національних меншин. ця ж частина статті 10 виділяє ро­сійську мову як мову найчисленнішої національної меншини.

Утім, відтоді, як українська мова проголошена Конституцією України державною, певні політичні сили посилюють не без зов­нішньої підтримки свої спроби домогтися закріп.пення російської мови як другої державної. Основний аргумент – майже половина


населення України спілкується російською мовою. Конституцій­ний Суд України з цього приводу ухвалив спеціальне рішення.

Вищий судовий орган нашої держави, зазначаючи, що Кон­ституцією України статус державної мови надано українській, наголосив: це повністю відповідає державотворчій ролі україн­ської нації, яка історично проживає на території України, стано­вить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі. Положення про українську мову як державну міс­титься у розділі І «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття дер­жавної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад». Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право ви­значати і змінювати конституційний лад в Україні належить ви­ключно народові (частина третя статті 5 Конституції України) [77:5-6]. Положення статті 10 Конституції України, як і інших статей розділу І «Загальні засади», можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому її статтею 156, шляхом прийняття закону, який затверджується Всеукраїнським рефере­ндумом. Причому законопроект про внесення змін до статті 10-ї Конституції України подається до Верховної Ради України Пре­зидентом України або не менш як двома третинами від консти­туційного складу Верховної Ради України і, за умови його при­йняття, не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується Всеукраїнським рефе­рендумом, який призначається Президентом України [123:73].

Конституційний Суд України роз’яснив також і таке поняття, як «публічна сфера», у якій застосовується державна мова. Вона охоплює насамперед сфери здійснення повноважень органами за­конодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними ор­ганами та органами місцевого самоврядування, мова роботи актів діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів.

Із вищезазначеного випливає, що державність української мови є: а) ключовим чинником консолідації нашого суспільства на всій території України; б) умовою формування української політичної нації (народу); в) символічним уособленням україн­ської державності та національно-патріотичної легітимності вла­ди; г) гарантією збереження і зміцнення національної ідентич­ності українського етносу та державної єдності народу України; д) основним комунікативним засобом України. З огляду на це по-


літика має забезпечити захист і розвиток української мови, якісну розбудову україномовного простору на всій території України.

Отже, справа державності української мови залежить, по-перше, від національної свідомості українців, по-друге, від волі і наполегливості політичної влади та гаранта Конституції України ­Президента. Чого, на жаль, поки що бракує нашим провідникам.

Складним і недостатньо вивченим в етнополітичному плані є розуміння дефініції «офіційна мова». Термін «офіційний» озна­чає, згідно зі «Словарем синонимов русского языка» [М. 1975], «формальний», «дотримання всіх формальностей». Двотомний «Словник синонімів української мови» [190:101] трактує «офіційний» як витриманий відповідно до правил, скажімо, уря­довий, який ґрунтується на дотриманні формальностей (офіцій­ний візит урядової делегації, наприклад). У нашому випадку йдеться про законодавче запровадження в Україні другої держа­вної (офіційної) російської мови. У цьому контексті варто роз­глянути проблему двомовності на державному рівні і, перш за все, проблему офіційної мови.

Офіційна мова в енциклопедичних словниках тлумачиться як мова, що законодавчо або традиційно закріплена як обов’яз­кова для використання у державному і суспільному житті країни чи її певного регіону, у роботі установ та організацій, у справо­чинстві, суді, армії, навчанні, освіті, науці та літературі. Окрес­лилися два розуміння поняття офіційної мови: звичайне для сві­тового мовного законодавства і новіше, відоме з політико­юридичної практики колишнього СРСР та деяких пострадян­ських держав [154, 210, 57].

У мовному законодавстві багатьох зарубіжних країн поняття «офіційна мова» ототожнюється із поняттям «державна мова». У 201 країні світу державними мовами законодавчо проголошено 230, офі­ційними – 100. Більше мов (державних, офіційних) тому що в 66 державах закріплено дві і більше таких мов. Стаття 3-я ст. Консти­туції Іспанії проголошує: 1. Іспанська (кастильська) є офіційною державною мовою. Усі іспанці зобов’язані її знати і мають право користуватися нею. 2. Решта мов Іспанії є також офіційними в автономних утвореннях з відповідним статусом [111:372]. У Кон­ституції Алжира записано, що «національна і офіційна мова арабська», а основний закон князівства Ліхтенштейну проголо­шує німецьку мову державною й офіційною [110:6].


Таблиця 1.1

Статус мов у державах світу

		Кількість мов у країнах			Країни, у яких
Континент	Число держав	державних	офіційних	дві і більше державні (офіційні) мови	наявні мови автономій		мова не співпадає з назвою держави	мова співпадає з назвою держави
Європа	43	40	16	7		7	9	34
Азія	52	61	11	12	7		32	20
Африка	57	75	66	39	32		54	3
Південна Америка	12	12	7	4	5		12	-
Північна Америка	23	24	-	1	-		23	-
Австралія й Океанія	14	18	-	3	6		11	4
В цілому	201	230	97	66	65		137	64

(див. додаток Б)


Офіційною, Тобто державною, законодавчо закріпили іспан­ську мову країни Латинської Америки, Куба, Нікарагуа, Сальва­дор, Еквадор та інші. «Офіційною мовою Республіки є іспанська мова в її кастильському виконанні. Уряд зобов’язаний піклува­тися про ії збереження і викладання», – проголошує стаття 10 конституції Республіки Сальвадору [84:462].

У поліетнічних країнах світу Конституції закріплюють дві і більше офіційних мов. Подібний факт має місце у тих держа­вах, де важко визначити якусь одну домінуючу корінну національ­ність (наприклад, у Люксембурзі мешканці спілкуються двома офіційними мовами – французькою і німецькою). У Швейцарії державними є німецька, французька, італійська та ретороманська. Утім, чотиримовність реалізується тільки на рівні центральних державних установ, скажімо, у роботі Федеральних зборів. Фак-


тично ж країна розділена чітким мовним кордоном на частини, в кожній із яких функціонує як офіційна тільки одна із цих мов [268:30]. У зв’язку з цим варто пригадати думку швейцарського вченого Урса Альтерматта, який пише, що у Швейцарії конституційно зафіксовано багатомовність уже у XIX ст., а у 1938 р. оголошено ретороманську мову четвертою державною і, таким чином, піднято до рівня національної мови навіть нестандартизовану реґіональну мову, що означало, що ні кількість тих, розмовляє нею, ні культурний престиж не відігравали ніякої ролі» [5:311]. Але слід зазначити, що надання статусу державній ретороманській мові відбулося з урахуванням стано­вища ретороманців як корінного етносу, у якого відсутня етніч­на батьківщина в інших країнах.

Не менш складною є мовна ситуація у Бельгійській федераціі, У статті 4-й Kонституції Бельгіі записано: «Бельгія складається із чотирьох лінгвістичних реґіонів: регіонів французької мови, ре­гіон нідерландської мови, двомовний реґіон Брюссель – столиця і реґіон німецької мови. Кожна комуна Королівства є частиною одного із лінгвістичних реґіонів» [111:109].

Офіційні мови існують у Фінляндії (фінська і шведська). Та­ка ситуація склалася в основному внаслідок компактного тери­торіального поділу різномовних етнічних груп. Ця країна вибо­рола незалежність з-під влади Росії у 1917 р. і при цьому визнала фінську і шведську мови національними та офіційними. Тексти законів друкуються цими мовами, хоч 95% населення розмов­ляє фінською мовою. (Однак, не російською, яка тут була пану­ючою, а мовами, які потерпали від чужоземпого панування). У 1991 році Фінляндія визналa на регіональному рівні також лапландську мову офіційною для корінного народу провінції Лапландія [5:311-12].

У деяких країнах мова титульної нації, що дала назву, не за­кріплюється у законах як державна. Це пов’язано з тим, що на­ція, самовизначившись політично, вважає свою мову легітимною ознакою держави, що забезпечує внутрішньодержавні і міжна­родні комунікативні зв’язки, колективну ідентифікацію політич­ної спільноти національної держави [13:310].

Однак всеохоплююча глобалізація змушує навіть розвинуті країни, мови яких є загальновизнаними світом офіційними, вда­ватися до їх конституційного захисту. У чинній Конституції


Французької республіки державна мова посідає чільне місце – ­нею розпочинається засадничий розділ Перший «Про суверенітет». Статгя 2 закріплює, що мовою Республіки є французька. Важли­во, що цією нормою Конституція доповнена законом зовсім не­давно – 25 червня 1992 року [166:106]. Для того, щоб перешко­дити засиллю іноземних слів у цій країні активно функціонує комісія зі словотворення у складі представників літератури, нау­ки, інших фахівців з метою регулювання та впровадження в обіг нових термінів і слів.

Існують випадки юридичного впровадження офіційної мови не як державної, а як паралельної. Так було зроблено в СРСР у 1990 р., після того як мови корінних національностей у союзних республіках були проголошені державними, офіційною мовою у межах усього Радянського Союзу було запропоновано вважати російську «як засіб міжнаціонального спілкування» [65]. Оскіль­ки Союз розпався, то у законодавстві України запроваджувати це положення не було необхідним. Співіснування понять «дер­жавна» й «офіційна» мова під тиском радикальної частини ро­сійськомовного населення було закріплено лише у Кримській автономії (1996 р.). У новій Конституції Автономної Республіки Крим (1999 р.) цей курйоз виправлено. У статті 10-й Конституції АРК говориться, що «поряд з державною мовою забезпечується функціонування і розвиток, використання і захист російської, кримськотатарської, а також мов інших національностей» [89:6]. Тобто колишні неузгодженості між законодавством Києва і Сім­ферополя приведені у відповідність положенням Конституції АРК з Основним Законом України.

Отже, чіткого і вмотивованого розмежування понять «дер­жавна» й «офіційна» мови немає. Більшість дослідників та пра­вові акти кваліфікують ці дефініції як тотожні [154:129]. Роз’яс­нюючи питання мови в Україні, Конституційний Суд нашої держави зазначив: «Під державною (офіційною) мовою розумі­ється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічній сфері суспільного житгя» [98:4]. Надзвичайність розуміння «державної» й «офіційної» мов за Конституційним Судом України очевидна. Таке формулювання підкреслює, уточнює і роз’яснює, що державна мова й офіційна­це одне і те ж. Утім, паралельне впровадження у поліетнічних країнах понять державної чи офіційної мов із чітким розмежу-


ванням статусів і, відповідно, сфер їх уживання доцільне тільки зі співставленням загальнодержавної і реґіональної мов.

«Універсал національної єдності» (2006 р.) визнає державну українську мову як мову «офіційного спілкування в усіх сферах суспільного життя по всій території України – як основи само­ідентифікації народу та держави». Цим самим поставлено крап­ку дискусіям щодо вимог надання статусу російській мові як мо­ви офіційній у нашій державі [294:2].

Проблема державного унормування співіснування мов різ­них етносів завжди виникає при поліетнічності населення краї­ни. Слід погодитися з думкою Б. Тернопільского, який виділяє три основних підходи щодо розв’язання цієї проблеми.

Перший найпоширеніший підхід полягає у тому, що мовою державного життя обирається мова однієї національності ­зазвичай тієї, що зробила основний внесок у формування держа­ви та переважає у кількісному відношенні інші етнічні групи. Він може бути зафіксований у Конституції, як, наприклад, в Іспанії та Франції, або не зафіксований, як у Великобританії, США. Такий cтaтyc мають, наприклад, іспанська (кастильська) мова в Іспанії, французька у Франції, англійська у Великобританії тощо. У законодавстві різних країн назва цієї мови може буги різною: офіційна, державна, національна або просто мова даної держави (наприклад, «мова Французької Республіки – французька»). Зага­лом у зарубіжному законодавстві переважає перше з цих визна­чень, яке, до речі, повністю відповідає значенню «державна мова» у законодавстві країн – колишніх республік СРСР.

Другий шлях вибору загальнодержавного засобу спілкування в умовах двомовності (багатомовності): визначення як офіційної, тобто державної, всіх основних мов країни. Це має місце пере­важно у тих країнах, де важко визначити якусь одну корінну на­ціональність (наприклад, у Люксембурзі, де дві офіційні мови ­французька і німецька) або є території компактного проживання двох і більше етносів.

Світова практика засвідчує і третій варіант: також із законо­давчим закріпленням у функції офіційної мови двох або більше мов, поширених у країні, або зі співіснуванням у законодавстві країни понять «офіційна» («офіційні») і «державна» («держав­ні») мови. Статус двох офіційних мов – місцевої національної і мови колишньої метрополії – практикується переважно у постко-


лоніальних країнах, наприклад, хінді й англійська в Індії, ірландська та англійська в Ірландії. Формально у законодавстві цих країн місцевій національній мові відводиться нібито голов­ніша роль (вона фігурує першою у переліку офіційних мов, а у нині чинній Конституції Індії, прийнятій 1950 року, офіційна роль англійської мови, крім того, була обмежена тільки найбли­жчими 15 роками), насправді ж панівне становище в їх держав­ному житті займає саме мова колишньої метрополії [278:68].

Четвертий варіант: офіційні мови запроваджуються у різних міжнародних інституціях з метою полегшення спілкування між учасниками переговорного процесу. У європейських інституціях такими офіційними мовами є переважно англійська, німецька, французька й іспанська, в інституціях ООН – мови постійних членів Ради Безпеки ООН (англійська, китайська, російська і французька); у СНД – лише російська.

Для дослідження й характеристики сучасного стану мовних процесів варто залучити теорію соціального капіталу, тобто «но­рми або цінності, які роблять можливими колективні дії», Френ­ціса Фукуями, початок розвитку якого, на його думку, спостері­гається і в Україні. (302а) Суттєвою складовою соціального капіталу дослідники відносять також і інтелектуально-ментальний капітал – накопичена наукова, історико-культурна, чи літературна інформація, виробничо-професійний досвід, традиції поко­лінь тощо. (249а) Вони закодовані в рідній мові народу й пере­дають інформацію перш за все своєму етносу. Тому потреба в засобах комунікацій саме у власній мові нації чи державі є обу­мовлено необхідністю.

Чому, наприклад, євреї обрали мову іврит? Коли ідеологи сі­онізму та «отці» держави Ізраїль розмірковували про те, як бути з державною мовою, то вони рішуче відкинули пропозиції зро­бити державною мовою англійську, німецьку, російську або ідиш (мова єврейського населення Східної та Центральної Євро­пи, а також США, яка виникла на основі німецької мови), хоча цими мовами розмовляла величезна більшість як євреїв у всьому світі, так і евреїв – жителів тогочасної Палестини. Була штучно відроджена мова іврит мова святих іудейських книг, які могла читати тільки незначна частина еліти – іудейські служителі культу. Була відкинута і двомовність і тримовність. Треба собі тільки уявити, як важко було створити з мови святих книг су-


часну мову із науково-технічною, військовою, спортивною чи літературно-культурною термінологією! Але це вдалося зроби­ти, і це було мудре рішення. Воно збагатило євреїв – давши їм власну мову, котра пов’язала їх минуле з нинішнім станом. А німецькою, англійською, чи російською ізраїльтяни володіють і зараз, але не вимагають проголосити їх державними.

Виходячи з історичних особливостей формування етнічного складу України, коли українці є корінним етносом майже на всій її території, та сучасного розселення, мають кількісну перевагу на всій території, окрім Криму, роль державної (за зарубіжною термінологією, офіційної) мови в Україні має виконувати одна мова – українська. Статус державної забезпечує українській мові можливості поступового розширення сфери функціонування, яке століттями обмежувалося.

З урахуванням мовної ситуації в Україні і законодавчо ви­значених функцій української мови і мов національних меншин державна мовна політика має бути скерована на досягнення таких цілей: 1) утвердження української мови як державної (офі­ційної) у всіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території України і під час здійснення офіційними особами представницьких функцій у міжнародному спілкуванні; 2) поси­лення функції державної мови як мови громадянства – об’єднав­чого і консолідуючого чинника в українському суспільстві і за­собу зміцнення державної єдності України; 3) утвердження української мови як і мов міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності і національної безпеки; 4) утвердження і підтримку української мови як самобутньої мо­ви титульної нації; 5) сприяння розвитку мов національних меншин зі спеціальним наголосом на захисті мов, що опинилися під загрозою зникнення; 6) підтримання мовного розмаїття України та міжкультурного діалогу; 7) сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян; 8) захист мовного простору України від чужоземної мовно-культурної експансії; 9) запобі­гання дискримінації за мовною ознакою та запровадження захо­дів позитивної дискримінації щодо мов, які потребують особли­вого захисту, зокрема щодо української мови у деяких регіонах України; 10) сприяння у задовільненні мовних потреб українців у країнах поселення.