Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Содержание

2.3. Політика українізації 20-х років ХХ ст.
Стан навчання національною мовою на 1926 р.

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 23

2.3. Політика українізації 20-х років ХХ ст.:

досвід і уроки

У процесі створення та піднесення української державності на якісно новий сучасний рівень актуальним є звернення до досвіду мовної політики в Україні двадцятих років минулого століття.

Падіння самодержавства (1917 р.) ознаменувалося початком національної революції в Україні й утворенням Української Народної Республіки (УНР). Втім, імперію, що розпадалася, вдалося зібрати більшовикам. У їхньому успіхові не останню роль відіграла прагматична національна політика. З метою позбавити визвольний рух народної підтримки в національних окраїнах колишньої імперії, керівники більшовицької Росії мали погодитися з наданням національним республікам певної самостійності в розв’язанні окремих питань, зокрема питань у сфері національної культyри. Досягнення УНР у галузі культурного будівництва більшовики, наприклад, не могли не брати до уваги. За короткий період українська мова подолала шлях від майже забуття до статусу державної. Вона стала офіційною в державних установах у сфері освіти, культури, законодавства, судочинства, військової справи, у вищих навчальних закладах і наукових установах, широкого розмаху набуло українське видавництво газет, книг та підручників [258:96].

Більшовики на чолі з В. Леніним успішно використали у свої тактиці прагнення мас до національної освіти й культyри, започаткованих УНР, для вирішення стратегічних завдань – перемоги соціалістичної революції. В резолюції VІІІ Всеросійськоі конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) зазначено: «зважаючи на те, що українська культура, мова, освіта тощо протягом віків придушувалась царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) зобов’язує всіх членів партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови та культyри» [36:199]. Цей тактичний захід викликав схвалення деяких прихильників національного відродження, навіть Kepiвників Центральної Ради. В. Винниченко у своїх спогадах «Biдродження нації», цитуючи розділи вищеназваної резолюції, відзначав, що російські комуністи дійсно визнають вагу національного питання в Україні [31:486].

У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику так званої коренізації. Щоб посилити свій вплив і контроль у національних районах, апарат державної влади повинен був засвоїти мову місцевого населення, поповнювати партійний радянський апарат місцевими кадрами, сприяти розвитку національної за формою та соціалістичною за змістом культури [216:188-190]. Український варіант коренізації дістав назву українізації.

Як ми розуміємо українізацію? Який зміст вкладали в це поняття діячі Центральної Ради? Чим насправді була українізація радянського типу? Чому курс в СРСР на українізацію тривав лише 10 років? Чи змінилась національна політика ВКП(б) КПРС після припинення українізації? Які уроки ми маємо врахувати для утвердження української мови як держаної у наш час? Ці питання потребують відповіді.

Поняття, синонімічні українізації, існують у народів, позбавлених власної державності. В історії не раз траплялося таке, що чужа держава силовими методами нав’язувала власну мову та культуру залежним народам. Вони чинили опір, боронили свою національну ідентичність, усвідомлюючи, що без мови народ як етноспільнота існувати не може. Втім, коли мова, а з нею і вся культyра пригноблених народів прищеплювалася в державних установах та суспільних інститyтах, вони більше не відчували себе пригнобленими, навіть якщо не мали окремої державності.

Для методології дослідження важливо враховувати тлумачення тих чи інших понять, які несуть мовно-політичне навантаження, серед них – «українізація». Певні політичні угруповання оцінюють сучасну мовну політику України як другу хвилю «українізації». Остання з легкої руки більшовиків використовувалася у двадцятих роках минулого століття у політиці так званої «коренізації», внаслідок якої до лав компартії та управління залучалися національні кадри союзних республік, а населення – до комуністичної ідеології та соціалістичного будівництва. Потрібна була освіта рідною мовою, а для цього відкривалася широка мережа загальноосвітніх закладів. Український варіант цієї політики був названий українізацією.

Ще у ті часи деякі дослідники й політичні діячі України ставили під сумнів цей термін. І. Огієнко вважав за потрібне говорити «дерусифікація», інші – що це політика «совєтизацїі», спрямована на прискорення входження України в нову імперську систему [193:146]. для імперського центру та противників українського відродження українізація розцінювалась як примусово націоналістична, що ніби несла розбрат.

Для розуміння сучасної мовної політики нашої держави мають важливе значення дефініції «полонізація», «румунізація», «русифікація» чи «білорусизація» (у республіці Білорусь чимало українців, зокрема у Берестейщині, примусово записані у документах білорусами). То чи можна в один ряд з ними ставити й україніза-

цію, якщо розглядати цей процес в історичній перспективі? Автори поділяють точку зору Я. Верменича, В. Даниленка, Ю. Шевельова, зрештою визначного діяча УНР, згаданого вище, І. Огієнка: термін слід розуміти як дерусифікація, деполонізація й т. ін., тобто – відродження української мови Діаспора нa Заході виступала проти вживання терміну «українізація». Українська Революційно-Демократична партія у діаспорі вважала, що на відміну від більшовицької українізації, у «Незалежній Україні… головною метою має бути дерусифікація» [186:425]. Отже, тати понятгя «відродження» і «українізація» не варто, останнє, за певних умов, веде до загострення міжнаціональних відносин і політичних спекуляцій. Українізація в сучасній інтерпретації – нонсенс, дерусифікація має розумітися як процес відродження.

Більшість дослідників пов’язує українізацію з національно-культурними процесами, що відбувалися в УРСР, приділяючи основну увагу так званому відродженню України початку ХХ ст. При цьому невисвітленими часто залишаються обставини прийняття рішення про необхідність українізації. Політику україцізації було використано більшовиками з метою розширення соціальної бази свого політичного режиму в Україні. Опинившись на початку 20-х років у кризовому стані, комуністи змушені були скорегувати свої пріоритети у галузі національної політики: по-перше, відбулося падіння престижу інтернаціональних гасел і цінностей, пов’язане з переходом до НЕПу та лібералізацією суспільства; по-друге, прагнення зберегги під власним контролем підкорені раніше царизмом землі й народи, посилити залежність національних окраїн від центру, необхідність створення перевaжно національного за складом адміністративно-управлінського апарату промосковського характеру і цим розколоти національну єдність; по-третє, відбувалося зростання опозиційних настроїв у республіках як реакція на посилення централізаторських тенденцій, створення унітарного Радянського Союзу; по-четверте, послаблення тиску лівих сил у інших країнах світу, погіршення міжнародних відносин не на користь СРСР. Важливо було продемонструвати перед зарубіжною, а також західноукраїнською громадськістю, де поширювалися колоніальні процеси, переваги «вирішення національного питання в СРСР» і водночас перекласти на плечі республік відповідальність за ймовірні невдачі. Водночас існування національних республік (з 1922 р.) було підставою для позитивного розв’язання питання про користування

національними мовами в державному апараті та суспільно-політичному житті.

Можна погодитися з визначенням поняття українізація харківськими вченими В. Калініченком та І. Рибалком, які наголошують, що українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади; впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади; розвиток національної за формою й радянської за змістом культури; створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин. які проживали в Україні [101:224].

Здійснення «куцої» національної реформи, як її називають деякі історики, в умовах «диктатури пролетаріату» ставило за мету використати процес національно-культурного піднесення для поступової «більшовизації» і «совєтизації» сфери освіти, науки, культури та виховання «нової людини», поступового входження УРСР у новоімперську систему – СРСР. Таким чином, і за радянської влади термін «українізація» не був конкретно визначений. Про українізацію за таких обставин не йшлося. Ситуація вимагала від більшовицького режиму хоча б часткового відновлення історичної справедливості й зменшення розриву в пропорційному відношенні між корінним населенням та його суспільно-культурними інститутами. Йшлося не про українізацію як таку, а про процес, який можна назвати «дерусифікацією». Але й цей термін адекватно не відбиває масштабів і характеру ререальних змін, що торкнулися життя України. У свою чергу, дерусифікація стала лише частиною масового руху за національно-культурне відродження, стихійного, неконтрольованого, а отже, небезпечного для влади. З такою українізацією активно боролися. Від 1926 року цей термін дедалі частіше вживається з означенням «більшовицька». Керівництво більшовиків прагнуло спільними зусиллями домогтися, щоб у партію та державний апарат ішли не тільки росіяни, щоб службовці вивчали місцеві мови і користувалися ними, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів на комуністиних засадах.

Перш ніж братися за українізацію, необхідно було провести зміни в партійному керівництві України, яке переважно складалося з відряджених із Москви радянських урядовців чи місцевих

євреїв. З 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату окружного та районного рівнів українською мовою володіли лише 798 [216:190]. Більшість з них значною мірою не розуміли необхідності українізації і не були схильні втілювати її у життя. До того ж, значна частина владної еліти підкреслено демонструвала російську зверхність над «місцевими». Першим кроком для здійснення українізації було усунення від влади відвертих шовіністів, таких як перший секретар ЦК КПУ Емануїл Квірінг та ін. На їх місця призначали таких лояльних і дисциплінованих представників Москви, як Лазар Каганович (український єврей, котрий очолив партапарат України й був готовий проводити лінію партії за українізацію), або українців, які щиро бажали успіху українізації і були віддані справі соціалізму. До останніх належали Влас Чубар, який замістив Христіяна Раковського на посаді голови українського радянського уряду, Олександр Шумський (комісар народної освіти) і старий більшовик Микола Скрипник (комісар юстиції) та ін. Для конкретного керівництва і виконання партійних рішень при політбюро ЦК КПУ було створено Комісію з українізації, яку очолив секретар ЦК Володимир Затонський, Всеукраїнську центральну комісію українізації – голова уряду Влас Чубар. На місцях діяли губернські й окружні комісії. Лише після того, як були відносно усунуті з посад непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Володимир Ленін, український радянський уряд міг братися за здійснення радянської мовної політики.

Суттєвою в українізації стало директивне поширення вживання української мови в урядових і партійних установах. «Члени РКП(б) на території України, – відзначалося у згаданій вище партконференції, – повинні на ділі впроваджувати право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою» [36:199]. Саме в освоєнні та поширенні на державному рівні національної мови полягала суть радянської українізації як форми коренізації влади й завоювання нею довіри населення.

Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв тільки російською, в уряді ж це співвідношення було один до трьох. Щоб усунути цю диспропорцію, партійні й урядові службовці отримали вказівку щодо спеціально організованих курсів української мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожу-

вало звільнення. В 1925 р. чиновникам наказали користуватись виключно українською мовою в урядовому листуванні та публіющіях, все партійне діловодство мало вестися українською мовою. Попри відсутність політичного ентузіазму серед численних неукраїнців членів уряду й партії, нова політика показала вражаючі результати: якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то у 1927 р. – вже 70 %.

Водночас зросла кількість етнічних українців в урядових установах. З 1923 р. українці складали лише 35% серед службовців і 23% – серед членів партії. До 1926–1927 рр. їхня частка становила 54% й 52% відповідно [216:191]. Однак, отримавши більшість, українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії.

Тактика більшовиків сприяла тому, що деяка частина інтелігенції радо зустріла українізацію та переходила на бік радянської влади, компенсуючи свою поразку в національно-визвольній революції активною культурно-освітньою діяльністю. Повернулися із eміґрацiї М. Грушевський, В. Винниченко, багато інших прихильників УНР, задекларувавши своє схвалення українізації і свою лояльність до радянської влади. Створилася ілюзія еволюції України до справжньої національної державності.

Кампанія українізації охопила всі сфери життя Радянської України. Найбільший вплив вона мала на сферу освіти. На відміну від царського режиму, влада приділяла велику увагу освіті – їхні досягнення в цій царині вражають. Ця зацікавленість пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору – це впливовий засіб виховання нових поколінь у дусі радянської ідеології; більше того, освічене населення активно залучали до індустріалізації і колективізації; і, нарешті, освіта надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності. Найбільших успіхів було досягнуто з ліквідації неписемності.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник – голова комісаріату освіти з 1927 р. по 1933 р. Завзято працюючи, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою, 90 % українських дітей навчалися рідною мовою. Мова навчання в школах відповідала національному складу населення [256:102]. До революції, коли українських шкіл практично не існувало, українофіли могли лише мріяти про умови, які були створені за ці 10 років.

Втім, відчувалась нестача навчальної літератури та кваліфікованих викладачів: програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба наштовхнула М. Скрипника на думку про те, аби запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося отримати на це дозвіл Москви, – можливо, тому, що радянську владу лякала висока національна свідомість галичан.

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, книга, для яких перші роки радянської влади не були сприятливими. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Вірьовка та багатьом іншим. Українська мова була впроваджена в школах командного складу, в більшості частин військового резерву в Україні, передусім внаслідок скарг М. Скрипника на те, що Червона армія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали навіть ті відомі командувачі Червоної армії, які не були українцями, зокрема Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотів М. Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов’язана із загальним процесом модернізації. Не лише патріотизм і традиціоналізм були головними причинами збереження й поширення українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська мова краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, отримувати корисну інформацію з газет і часописів, спілкувати зі службовцями та виконувати свої професійні обов’язки. Українізація відбулася в умовах, коли суттєво змінювалась соціальна та національна структура суспільства. Масовий курс на індустріалізацію зумовив велику потребу в міських робітниках, водночас політика колективізації звільнила величезні маси селян, які переважно осідали в промислових центрах, докорінно змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри та ін.) зупинила процес русифікації населення в містах Сходу та Півдня. Так, якщо у 1923 р. в таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ і Дніпропетровськ, етнічні українці складали 38; 7 і 16 % мешканцв відповідно, то через 10 р. їхня частка зросла до 50; 31 та 48 %.

Близько 90 % заводських багатотиражок друкувалися лише українською мовою. До середини 30-х років українці переважали майже в усіх великих містах. Програми українізації спонукали їх зберігати рідну мову і не використовувати російську, як це траплялося раніше. В Україні, як і скрізь у Східній Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру та мову міської меншості. Завдяки політиці українізанізації, українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс невеличкої групи інтеліґенції чи ознакою приналежності до відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження сустільства, що модернізувалося.

Українську мову почали використовувати понад чверть інститутів і більше половини технікумів, більша частина книжок, журналів і газет стали видаватися українською мовою [256:466]. На Кубані та в інших peґioнax Росії, де компактно проживали українці, відкривалися нові школи, видавалися українські газети, транслювалися україномовні радіопередачі, не менш наполегливо здійснювалася політика коренізації у районах України, компактно населених національними меншинами. Було утворено 13 національних районів (польських, болгарських, німецьких й інших), 954 національні сільради. Працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання. Тоді без ніякого примусу, добровільно буквально всі державні установи, підприємства, організації, навчальні заклади, пароплавства, військові з’єднання переходили на українську мову.

Через деякий час українізація почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки: збільшувався прошарок української інтеліґенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої [216:225], Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати усім народам російський шлях до нього, що кожен народ, у тому числі й український, повинен іти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючись до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О. Шумський, економіст М.Волобуєв. Сталінщина оголосила їх діяль-

ність проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом» [216:225] і насильницькою українізацією.

Політика українських патріотів у галузі освіти скрізь натикалася на прихований і відвертий спротив промосковських сил, які боялися відродження й розвитку української мови, літератури, культури, утвердження національної свідомості громадян. Коли українізація почала набирати обертів, з боку радянського керівництва надходили звинувачення Наркома світи у «форсуванні українізації» й навіть у «буржуазному націоналізмі».

Твердження про насильницьку українізацію дедалі настирливіше випливало на поверхню суспільно-політичного життя. Його виникнення інспірувалося переважно представниками керівної верхівки СРСР і УРСР. Наприклад, у квітні 1926 року один із діячів Росії Ю. Ларін на сесії ЦВК СРСР заявив, що в Україні пригноблюють росіян. Такий висновок він зробив на основі того, що Харківський окрвиконком зажадав подавати ділові папери українською мовою. Неодноразові заяви про неприпустимість подібного «насильства» над росіянами, російською мовою та культурою лунали з вуст генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича. Вони мали підтримку міського населення України, посилюючи опір процесові дерусифікації. Неприйнятгя основною частиною політичної еліти української мови й культури, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь спробував обґрунтувати теоретично. Мовляв, російська мова і культура в Україні пов’язані з містом і «проґресивним робітничим класом», а українська мова і культура – з селом і «відсталим» селянством. Звідси обов’язком членів КП(б)У, на думку Д. Лебедя, було сприяння природному процесові перемоги російської мови та культури [154:176]. У цьому протистоянні українській культурі належало вичерпати себе і загинути.

Теорію «боротьби двох культур» у КП(б)У не підтримали, оскільки вона була відверто шовіністичною. Однак російська більшість ЦК КП(б)У і губкомів партії «гнула свою лінію». Для цього досить було не виявляти особливої уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепадала без державної підтримки. І хоч у цей період уряд затвердив ряд декретів і постанов на користь української мови, діяти вони так і не почали. Причини такого становища слід шукати в особливостях української партійної організації: у 1922 році в КПУ було 23 % українців і 54 % росіян, за переписом 1923 року питома вага українців не пе-

ревищувала 35 %. Особливо незначною вона була в керівних структурах. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40 % із євреїв, на 37 % з росіян, і тільки на 14 % з українців. У КП(б)У на початок 1924 року налічувалося 57000 членів і кандидатів у члени партії, серед яких було 45 % росіян, 33 % українців, 14 % євреїв. При цьому більшість українців користувалися російською мовою. На ставлення до української мови впливали спомини про недавні події громадянської війни, боротьбу з УНР і віра в «світову революцію» з ії інтернаціоналістськими гаслами.

Oтже, українізація не могла не спричинити дерусифікацію України, зростання національної самосвідомості та державницьких прагнень її населення. Ці наслідки були вкрай небажаними для центральної влади.

Й. Сталін після смерті В. Леніна, домігшись абсолютної влади, кардинально змінив політику щодо України, зокрема українізації, систематично руйнуючи всі ознаки її відродження. Причина була та сама: УРСР за матеріальними та людськими ресурсами практично дорівнювала всім іншим національним республікам разом узятим. У добу «колективного керівництва» для Й. Сталіна важливо було забезпечити суспільну й апаратну підтримку з боку України, він шляхом українізації досяг цієї мети. Коли потреба в підтримці відпала, для Й. Сталіна на перший план вийшов інший чинник – потенційна загроза сепаратизму, яку могла відчути Москва, хоча б через сам факт існування потужного українського центру в Харкові (з 1934 року – в Києві).

Для центральних партійно-державних структур теза про нанасильницьку українізацію була зручним прикриттям для посилення централізаторських тенденцій у зміцненні унітарного СРСР. За фасадом політики українізації ховається саме цей процес. Конституція СРСР 1924 р. фактично стала Основним Законом єдиної унітарної держави. Інтенсивно створювалися загальні союзні структури, що підпорядковували собі все нові й нові сфери життя радянської України; її мешканці масово переселялися в інші райони СРСР.

Питання про «насильство» було спрямоване, по суті, на підрив українізації. Воно врешті-решт і відіграло роль у її згортанні. Хоч насправді основна причина полягала в тому, що вже в другій половині 20-х років стало зрозуміло: тактичний маневр з коренізацією спрацював. Ніякого вибуху не сталося. В 1926 році в Москві вирішили. що українське національне самовираження набуло значних

масштабів. СРСР, як унітарна держава, вистояв і почав зміцнюватися. В Україні поширювалася думка про згубність і непотрібність українізації. Більшовицьке керівництво починало розглядати її в котексті антирадянської культури. На початку 30-х рр. компартія припинила українізацію, поширилa репресії проти української інтеліґенції, посилила антиукраїнську шовіністичну реакцію.

Таблиця 2.5

Стан навчання національною мовою на 1926 р.

Національність та мова викладання	Відсоток населення даної національності до всього населення	Відсоток учнів, що їм викладається даною нац. мовою, до заг. кількості всіх учнів
Українська	80,1	75,9
Російська	9,2	10,6
Єврейська	5,4	2,9
Польська	1,6	0,9
Німецька	1,4	1,4
Молдавська	0,9	0,4
Білоруська	0,3	-
Татарська	0,1	0,01
Грецька	0,4	0,005
Болгарська	0,3	0,2
Чеська	0,1	0,03
Українська та російська	-	6,1
Інші	0,2	1,5

Відсоток учнів, що навчалися українською мовою, майже на 5 % від відсотка української національності серед цілого населення. Відсоток росіян, за національністю, майже на 1,5 % менший, аніж відсоток учнів, що вчаться російською мовою. У німців той відсоток однаковий. Для решти ж національностей відсоток учнів за мовою викладання значно менший, аніж відсоток тої національності серед усього населення України. Зокрема, велике розходження тут для малочисленних національностей – татарської, грецької та чеської [260:287-288].

Чи йшлося в 20-ті роки про насильницьку українізацію інших народів, які проживали в Україні? Зрозуміло, що ні. В 1924 році було утворено Молдавську Автономну республіку. Крім того, існувало 25 російських, німецьких, болгарських, єврейських, грецьких і польських районів, понад 1000 національних Рад. Національними мовами видавалася велика кількість книг, газет, журналів; працювали відповідні школи, клуби, бібліотеки, вищі та середні навчальні заклади. В національних районах рідною мовою велися діловодство та культурно-освітня робота.

У 1925 році політбюро ЦК КП(б)У визнало за необхідне «викладання російської мови в усіх навчальних закладах України». Унаслідок цього, незважаючи на значні здобутки українізації, на кінець 20-х років в Україні 1,3 млн зрусифікованих українців вважали російську мову рідною. Відсоток початкових і середніх шкіл, у яких мовою викладання була російська, лишався значно вищим, ніж відсоток російського населення [101:198-203]. Попри все у 1932–1933 навчальному році в Україні працювали 21971 школи, із них з українською мовою навчання – 18905, російською – 1001, польською – 656, єврейською – 470, німецькою – 451, іншими мовами – 488.

У 634 бібліотеках, 96 клубах, 366 сільбудах, 314 хатах-читальнях було запроваджено національні мови. У складі Всеукраїнської академії наук у кінці двадцятих років почав роботу Інститут єврейської літератури, з 1931 – Інститут польської культури. Із 2454 газет, що виходили в Україні у 1935 році, 89 видавалися мовами національних меншин (21 – німецькою, 19 – єврейською, 18 – молдавською, 17 – польською, 7 – болгарською та ін). Крім традиційних етнографічних самодіяльних колективів, активно діяли єврейський, болгарський та грецький театри [152:178].

Національний склад студентів вузів найбільших етноспільнот
Українці	Росіяни	Євреї
1923-24 рр.	1926-27 рр.	1923-24 рр.	1926-27 рр.	1923-24 рр.	1926-27 рр.
34,5	48,5	23,0	18,5	41,3	28,6
Національний склад студентів технікумів
56,9	58,0	18,7	15,5	20,8	21,8

[260, додаток № 14]

У цілому українізації були притаманні такі риси: планомірність, послідовність і високі темпи. На початку 1927 року навчання українською мовою велося в 79 % шкіл соціального виховання і 80 % шкіл ліквідації неписьменності. Біля 50 % українців навчалися у вищій школі. На Харківщині діяло 85 % yкpaїномовних шкіл (водночас у самому Харкові їх було тільки 35 %, а російськомовних – 42,4 %). Якщо в 1917 році не було жодної україномовної школи, то вже в 1932-1933 навчальному році 88,5% школярів України відвідувало украінські школи, частка україномовних газет зросла з 12,5% (1923 р.) до 91,7% (1932 р.). У 1929 75,9 % співробітників місцевого рівня були етнічними українцями, відповідно у центральних органах влади їх кількість складала 36,2 % [239:129]. Українізація набирала темпів. Одним із найголовніших її наслідків було витворення нових українських державно-партійних, господарських і культурних еліт. Це не лише непокоїло московське керівництво, але й викликало зростаючу антиукраїнську шовіністичну реакцію Кремля, а керівництво республіки було звинувачено в «буржуазному націоналізмі».

Припинення політики українізації офіційно не оголошувалося. Інша річ – українізація за межами УРСР. У грудні 1933 р. була прийнята постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлі на Північному Кавказі. Ряд пунктів стосувався не заготівель, а національної політики. Українізація майже половини районів Північного Кавказу засуджувалася як «петлюрівщина» [222:583]. Справочинність у радянських установах українізованих районів переводилося знову на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців». Проголошувалися негайна ліквідація українських навчальних установ, припинення випуску українських газет і заборона українського радіомовлення. Перепис 1926 р. засвідчив, що населення Кубанського округу майже на 2/3 складалося з українців. Під час перепису 1939 р. українцями могли назвати себе лише ті, які тільки-но приїхали з України, решту кубанців різними заходами, зокрема й терором, голодом примушували вважати себе росіянами.

Зловісний 1937 рік розпочався в Україні набагато раніше, ніж в інших районах СРСР. У січні 1933 р. Й. Сталін надіслав у республіку з диктаторськими повноваженнями П. Постишева. Перед ним стояло два завдання: навести порядок у колгоспах, тобто активізувати каральні реквізиції продовольчих запасів у «боржників» і хлібозаготівель, що і спричинило небачений досі

голод і загибель мільйонів українців; «утихомирити українську інтеліґенцію як потенційного носія сепаратизму». Він упорався з обома завданнями.

У липні 1933 року М. Скрипник, зацькований П. Постишевим, покінчив життя самогубством. Після смерті колишнього наркома освіти було ліквідовано багато здійснених ним у руслі загального курсу на українізацію справ і починань. Почалися гоніння на мову та культуру національних меншин. Було ліквідовано національні райони та сільради, здійснено депортацію десятків тисяч німців і поляків.

Вістря репресій скеровувалося проти української політичної та культурної еліти. Одягнений замість френча (традиційної уніформи більшовицьких вождів) в українську вишиванку, П. Постишев вів нещадну боротьбу з носіями «українського буржуазного націоналізму». До концтаборів потрапила більшість діячів української культури, зокрема багато представників нової ґенерації (в основному робітничо-селянського походження), жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в українській національній революції у 1917–1920 рр. Усі, хто в тій чи іншій мірі був причетний до українізації, опинилися в «трудових таборах», на побудовах Біломорканалу чи були розстріляні взастінках більшовицьких тюрем.

Із усього вищесказаного ми можемо зробити висовок про досвід та уроки українізації. Культурне відродження 20-х років виросло з того революційного полум’я, із тих мрій про волю, якими були, попри все, перейняті діячі УНР. Українізацію схвально зустріла українська діаспора на заході. Іван Лисяк-Рудницький писав: «1920-ті роки були найщасливішими в історії Української РСР... Її досягнення в сферах освіти, науки, літератури та мистецтва справді вражають... До 1930 р. Україна наближалась до стану повністю розвиненої, культурно зрілої нації.» [156:461]. Українці перетворилися з «величезної етнічної маси» (І. Франко) на структурно-повноцінну, урбанізовану та сконсолідовану націю, тобто набрали тих характеристик, яких їм бракувало під час революції 1917–1920 рр. Вони вступали у ХХ століття як модерна нація.

Українізацію сприйняли не лише етнічні українці, але й представники інших національностей. На думку останніх, бути українцем означало ототожнювати себе з інтересами Радянської України, її господарством і культурою. Усе це викликало пере-

ростання українською політичною нацією рамок української етнічної етноспільноти. Показовим є той факт, що такі представники «національного ухильництва», як Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) та М. Волобуєв були етнічним росіянами. Перший закликав письменників у своїй творчості спиратися на національну духовну спадщину та орієнтуватися на європейські цінності. Другий – обґрунтовував необхідність розвитку економіки України як цілісної системи. Маючи козацькі корені, В. Маяковський якось несподівано – чи то під впливом спілкування з літераторами Наддніпрянщини, чи втіливши виношене у підсвідомості – враз проголосив з притаманною йому гучномовністю, щоб почули геть усі: «Разучите эту мову на знаменах, в лексиконах алых, – эта мова величава и проста»: Чуєш, сурми заграли, час розплати настав».

Проблеми українізації та національного відродження в незалежиій Україні залишаються актуальними. Українська мова культура дуже постраждали від цілеспрямованої русифікації, і тому вони потребують особливої державної підтримки. Однак методи радянської українізації 20-х років, спрямованої передусім на зміцнення більшовицької диктатури і позбавлення будь-якого суверенітету УРСР, абсолютно неприйнятні. У наших умовах українізація означає тільки одне – дерусифікацію. Демократична держава може й повинна сприяти їй без силових методів, масштабно, але тактовно. Усім громадянам України – не тільки етнічним українцям – має бути забезпечене конституційне право на розвиток мови і культури, але при цьому знання й володіння державною мовою має бути обов’язковим.

Загалом українізація 20-х років, за якою стояло українське культурне відродження, стала могyтньою підвалиною національної ідеї. Вона дала можливість українському народові усвідомити себе національною спільнотою, відчути значення мови, культури, традицій як факторів духовного розвитку нації. Саме вона стимулювала ідеї «європеїзму». У літературі, мистецтві на повний голос заявила про себе нова ґенерація національної інтеліґенції. Почало стрімко розвиватися народознавство, зріс інтерес до національних традицій, фольклору, етнографії. Набули великого значення суспільні функції української мови, яка до революції фактично була заборонена, в якій нехтувався шар суспільно-політичної лексики. Українська мова наблизилася до рівня розвинутих мов світу. Українізація сприяла не лише консолідації

української нації, а й поглибленню культурних контактів між Східною та Західною Україною з перспективою возз’єднання українських земель.

Із остаточним припиненням українізації процес русифікації, по суті, набирав обертів аж до кінця 80-х рр. Віховими в його розвитку були сталінська постанова про обов’язкове вивчення російської мови (1938 р.), постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови й літератури («Брежнєвський циркуляр» 1978 р.), постанова ЦК КПРС і закон про посилення вивчення російської мови у школах («Андропівський указ», 1983 р.), постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР (1989 р.) та ін.

Якщо у двадцяті роки головною у сфері національних відносин вважалася небезпека російського шовінізму, то з 30-х рр. і до розпаду СРСР КПРС висунула на перший план небезпеку «буржуазного націоналізму». Українізація була тактичним кроком комуністів, спрямованим на виявлення й ліквідацію національних почуттів українського народу та його державнонезалежницьких прагнень, на шляху до своєї стратегічної мети – комунізму. Тактика більшовиків щодо українізації виправдалася. Вона виявила палких прихильників національного відродження, їх віру в майбутнє українського народу в незалежній суверенній Українській державі, але все це заперечувало стратегію комуністів. Як справедливо доводить М. Попович, «українська культура, що так плідно розвивалась в 20-ті роки, була розгромлена» [222:461], а її представники були репресовані та знищені більшовиками. Харків як центр українізації після короткого ренесансу поступово втрачає українське обличчя. Уже в незалежній Україні на сесіях Харківських обласної і міської рад депутати спілкуються переважно російською мовою.

Термін «українізація», до речі, відсутній і в Законі про мови, і в офіційних документах незалежної Української держави. Жупелом українізації лякають росіян; як прапором, нею розмахують прихильники «єдиної та неділимої», ті, хто не вважає Україну своєю Батьківщиною, не відчуває себе частиною народу, на землі якого живе. Вимога визнати російську мову державною – це не просто дискусія, а надзвичайно гостра політична проблема. Урівняти нині в правах на державному (офіційному) рівні українську й російську мови в Україні – значить реанімувати теорію та практику «боротьби двох культур», зупинити процес дерусифі-

кації. Російська мова неофіційно дедалі більше стає офіційною, для українців цілком реальним стає реґіональний розвиток з обмеженою й непривабливою говірковою культурою. Щоб цього не сталося, українська мова потребує реального та повсякденного конституційного захисту. Свого часу В. Винниченко з гіркотою підсумовував: «Державна влада на Україні повинна бути в національно-українських руках, бо інакше вся справа національного відродження народу буде загублена» [30:312]. Українізація, яка виявила кращі творчі сили нації в 1920-ті рр., їх же і згубила в 1930-ті рр.

Відбувалися «чистки» у редакціях газет та журналів, репресовані були ті, хто в 20-ті роки виступав за широке впровадження української мови в усіх сферах суспільного життя; велика кількість україномовних газет і журналів були закриті. До кінця 30-х років була обмежена самостійність українців та інших не російських народів, яку вони мали раніше.

Паралельно із цими процесами розгорталася кампанія возвеличення усіх сфер російської культури та мови, постійно підкреслювалася провідна роль Росії та російського народу в СРСР. Це робилося під приводом виховання інтернаціоналізму, пролетарської солідарності та «дружби народів». При цьому само собо розумілося, що культура й мова українців та інших неросійських народів несе в собі риси відсталості та провінціалізму. Панівна культура владно нав’язувала українцям спотворений, гротескний «образ себе», котрий не лишав місця для самоповаги. З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна і Сталіна, а це, відповідно, ставило в особливе привілейоване становище її носіїв – членів російської національної меншості в союзних республіках.

Посилилось явище так званого лінґвоциду, тобто свідомого цілеспрямованого нищення мови, в даному випадку – української як головної ознаки етносу. Лінґвоцид є передумовою масової денаціоналізації, манкуртизації. Без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті, націонапьної самоідентичності, а без цього, в свою чергу, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим. Ось чому народи-поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневірюваних наро-

дів. Форми лінґвоциду можуть бути відвертими чи закамуфльованими, однак це не змінює ні суті, ні кінцевої його мети. Лінґвоцид української мови здійснювався різними засобами і шляхами, нариклад, через заборону української мови, через приниження статусу й престижу цієї мови, через зближення й уподібнення її до іншої мови, через освіту. «Вы говорите серьезно или по-украински?» – демонструвало свою дотепність населення Радянської України в той час.

У кінці 30-х років російська мова стала обов’язковим предметом вивчення в українських школах (Постанова 1938 року «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР»). У цей же час український алфавіт, граматика та словник були наближені до норм російської мови, а остання активно витісняла українську з повсякденного життя. Починаючи з 30-х років, поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне справочинство, українська мова витісняється з наукової сфери. Протестувати було небезпечно. Чому?

Згадаймо, що було далі. 2 липня 1937 р. політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову «Про антирадянські елементи», у якій секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося в п’ятиденний термін створити «особливі трійки» і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або виселенню. Операція розпочалася 5 серпня 1937 р. за наказом керівництва НКВД СРСР №00447 і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) лише 15 листопада 1938 р. Це була наймасовіша за всю радянську епоху «єжовская чистка» населення, яке, на думку керівництва СРСР, не було придатним для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї страшної вакханалії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених, винесли 681692 смертні вироки. Списками. Вироки виконувалися негайно. Цілковито в дусі настанов Леніна. який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи, не допускаючи ідіотської тяганини».

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репpeciї двох категорій: перша – розстріл, друга – ув’язнення. І як

завжди, відразу посипалися звіти про перевиконання лімітів; мало того – розгорнулося канібaльське соціалістичне змагання за їх перевиконання. Висувалися зустрічні плани. Вимагали збільшення лімітів, особливо першої категорії. Знову Україну заполонили орди русифікаторів, які відкрито проповідували шовіністичні ідеї, вимагали збільшення російськомовних шкіл, друкованих видань, двомовності в справочинстві, «злиття націй».

Минули роки. Україна стала незалежною, суверенною державою. Але й нині звучать ті самі гасла і заклики: «Нет украинизации школ!», «Идет ползучая украинизация!». Пам’ятаймо, Помаранчева революція ще не перемогла. Шалений наступ русифікаторів після Майдану триває. А постійні волання національної еліти до Президента як гаранта Конституції залишаються без відповіді.

Українізація 20-х років, з одного боку, зміцнила більшовицький режим в Україні, а з іншого – зрушила процес дерусифікації українського суспільства, посприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету національних цінностей і традицій, стала основним засобом спілкування і самовираження української етноспільноти. Водночас вона поглибила суперечність між прагненням українського народу до незалежності й проґpесу та спробою більшовиків відновити імперію на засадах соціалізму.

Blog

Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Содержание