Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія
| Вид материала | Документы |
- Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
- Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
- План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
- Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
- О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
- 1. Назва модуля, 29.89kb.
- Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
- Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
- Висновок, 17.41kb.
- Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.
4.4. Українська книга як жертва неукраїнської влади
Книга ще з часів літописця Нестора вважається одним із чинників формування світогляду нашого народу, його культури й національної свідомості, підтримання патріотизму та збере-
ження притаманної українському народові моральності. Однак за роки незалежності українська книга ще не відповідає вищеназваним завданням.
Створення і розвиток незалежної держави має починатися з об’єднання громадян ідеєю державності, із зміцнення суверенітету та формування духовної єдності народонаселення. Найпершим і чи не найголовнішим чинником такого єднання є національна книга як така. Вона має великий вплив на формування світогляду народу і створення політичного іміджу країни на міжнародній арені. Слід підкреслити, що на кінець 1995 року за таким показником, як кількість виданих упродовж року книг на душу населення, Україна і Росія були практично в однакових умовах. Сьогодні ж за цим показником наша держава – європейський аутсайдер.
Наприкінці лютого 1995 року було затверджено широкомаштабну «Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року». У цій програмі було продекларовано бажання Президента і Уряду реформувати економічні механізми й удосконалити податкову політику у видавничій справі. Крім наміру вдосконалити правові норми діяльності у сфері книговидання і преси був намір створити необхідну законодавчу базу видавничої галузі, привести діюче законодавство у відповідність до міжнародних норм. Програма передбачала вкладення у розвиток матеріально-технічної бази галузі 328 млн. доларів США. Але, як показав час, жодна з позицій, внесених у програму, не набула більш-менш реальних обрисів. І випуск упродовж року 7 примірників книг на одного громадянина України, як планувалось у програмі, реально був зведений до 0,36 книги, тобто У 20 разів менше. За даними Держкомітету з інформаційної політики /за станом на початок 2000 року/ цю програму було виконано лише на 13,3%.
Водночас Президент і Дума Російської Федерації вдалися наприкінці 1995 року до введення Закону «О государственной поддержке книгоиздательства и прессы в Российской Федерации». Цим законом було передбачено фактичне звільнення усіх суб’єктів видавничої справи (точніше, всіх технологічних операцій із виготовлення книги) у Росії від федеральних податків (ПДВ і податку на прибуток); було також знято усі митні та інші плати на імпортовані обладнання, технології, матеріали, необхідні для розгортання видавничої справи в Російській Федерації.
Підкріплений відповідними механізмами, закон дав старт швидкому розвитку книговидання в Росії. Тобто завдяки цьому закону російська книга миттєво стала дешевшою від української в 1,5 рази з огляду на видавничі витрати. 1996 рік став знаковим: саме тоді розпочалося стрімке й неухильне згортання українського національного книговидання на тлі такого ж стрімкого зростання російського книговидання та окупації ним книжкового ринку України. Упродовж наступних 4 років (1996 - 1999) російська книга, поступово витіснивши українських видавців з усіх секторів книжкового ринку України, посідає на ньому панівне становище. Окрім хіба що одного сектора – освітньої книги для середньої школи.
Книговидання Росії перетворилось на одну із трьох найприбутковіших індустрій поруч із нафтогазовою промисловістю. Російський уряд не став тоді лити крокодилячі сльози з приводу тимчасового доотримання коштів від податків у бюджет, адже чудово розумів і сьогодні розуміє, що важливість газового та інформаційного важелів у контролі пост-радянського простору приблизно однакова.
Кількість видавництв росла, як гриби після дощу. Російські видавництва формували видавничі плани, закладаючи в тираж не лише свій ринок, а й сусідні ринки, яким у спадок від російської імперії залишилася двомовність. 46-мільйонний український ринок зі своїм кволим і затиснутим у лещата податків книговиданням та білінгвізмом лежав біля їхніх ніг. І потрібен він був Росії не лише як джерело прибутку для видавців. Це була і є державна політика інформаційної експансії, яка з успіхом триває ось уже десять років. Для того, щоб переможний наступ російської книги тривав і далі, потрібно одне: щоб українська книга не піднімалася з колін.
Волання українських видавців про допомогу впродовж останнього десятиліття не збурювали пустельного спокою державних мужів. Заклики про необхідність негайного прийняття аналогічних законів до російських для того, аби хоча б частково підтримати українське книговидавництво (адже ми не беремо в розрахунок мовний фактор, який автоматично збільшує ринок російської книги в десятки разів, а значить, знижує її собівартість порівняно з україномовною книгою), ніхто не хотів чути.
За даними книжкової палати України у 2004 році в нашій державі видано 14790 номінацій книг і брошур, загальним ти-
ражем 52,8 млн. примірників, що становить 1,2 книжки на одного мешканця. Проте більшу частину тиражів (понад 28 млн.) складають наукові, науково-популярні, нормативно-практичні й навчальні видання, методичні та інші посібники для загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів. На масового читача різноманітної літератури залишається всього 14,8 млн. примірників, що становить 0,31 книжки на одного мешканця України [255:5].
Панівне становище передбачає тотальний контроль, і російські видавництва здійснили прорив і цього останнього захисного редуту українських видавців. Улітку 1999 року Міністерство освіти дало свій гриф і право на видання навчальних посібників кільком московським видавництвам – окупація російською книгою сектора освітньої літератури українського книжкового ринку стала лише питанням часу. Загалом за період 1996 - 1999 років держава значно врізала бюджетне фінансування видання підручників для загальноосвітніх шкіл. Найпоказовіший приклад: якщо 1989 – 1999 рр. щорічні наклади підручників, виданих за бюджетні кошти, тільки що стосується базового видавництва Міністерства освіти України, коливались у межах 4046 млн. примірників, то в 1997 – 1999 роках видавництвами всіх форм власності їх було випущено всього близько 23 млн. примірників, що становить лише половину річної норми фізичного забезпечення підручниками. Підводячи підсумки, можна констатувати: 1) на 90 – 92% книжковий ринок України окуповано часто дешевою російською книгою; 2) розпочалося активне проникнення російських видавництв у раніше суто національний сектор книговидання освітянської літератури; 3) в Україні залишилося близько 150 реально діючих видавництв, які разом видали у 1999 році менше книжок, ніж одне московське видання «АСТ»; 4) практично згорнуто програму видання шкільних підручників (видавництва власних коштів не мають, а держава неспроможна фінансувати їх з бюджету); 5) більшість накладів 1999 року коливалися в межах від 2 до 3 тис. примірників, а це означає, що вже на момент виходу книга являє собою «бібліографічну рідкість»; 6) будь-яку книгу може купити лише один із чотирьох громадян. Решта навіть за наявності у них грошей зробити цього не може через відсутність книг як таких; 7) реальний стан економіки країни та неспроможність відповідних керівників урядових структур оцінити майбутні наслідки від утрати власної видавни-
чої галузі не лишають місця для особливих надій на те, що буде вжито заходів, які б змінили на краще стан видавничої справи в і Україні. Виходячи з оцінки реального стану українського книговидання до з’ясування причин, які його зумовили, слід передусім назвати головну з них – окрім державної влади – відсутність в органах державного управління (до функцій яких входить і опікування кадрами), професіоналів, котрі на практиці засвоїли ази видавничої справи в сучасних ринкових умовах і мають незашорене державницьке мислення.
Для урядів країн-членів Ради Європи вже давно є аксіомою, що книга – це явище культури, а не суто продукт споживання чи товар для продажу. І таке ставлення до книги знайшло втілення і у відповідних міжнародних правових документах: Флорентійській конвенції та Найробському протоколі до неї. Цю конвенцію підписали всі цивілізовані країни Європи, в 1994 році до неї приєдналась і Росія. А от Україна поки чекає. На основі міжнародної угоди уряди країн Європи сформували для своїх видавничих галузей особливі, відмінні від інших виробництв, пільгові умови оподаткування, митних тарифів, плати за аренду приміщень та послуги пошти тощо. Все це має на меті всіляку підтримку національного книговидання завдяки забезпеченню низької собівартості книги на внутрішньому ринку й високої її конкурентності на зовнішньому.
На жаль, якщо абстрагуватися від суто словесної підтримки української книги окремими політиками, на рівні керівних структур України національну книгу сприймали і сприймають як звичайнісіньку товарну продукцію без права претендувати на якесь особливе ставлення до неї. До речі, криза державної книготоргівлі теж сформована владою.
Мабуть, одним із перших кроків до занепаду українського книговидання стала ліквідація 1992 року указом Президента України Л. Кравчука книготорговельного об’єднання «Укркнига». Добре відлагоджена система реалізації книжкової продукції в Україні враз перестала існувати, видавництва були відкинуті до часів натурального господарства: сам виробляю, сам шукаю покупців, сам займаюсь оптовою, роздрібною торгівлею, сам забезпечую транспортування і т.д. Набувши чинності російський закон і поступово збільшувався оберт російської книговидавничої галузі та зростання експорту російської книги в Україну, настав час згорання виробництва для українських видавців, полі-
графістів і паперовиків. Вони змушені погіршувати якість продукції, штучно зменшувати наклади, давати чиновникам хабарі за отримання грошей з державного замовлення і, розштовхуючи ліктями колег, дерти гроші з батьків школярів за підручники в серпні-вересні [255:7].
Байдужість уряду та Верхової Ради України до змін в оподаткуванні книжкової галузі в РФ призвело до витіснення з ринку української книги вдвічі дешевшою російською. Це означає, що один із чотирьох важелів інформаційного впливу (ще преса, телебачення і радіо) на свідомість населення України тримають у своїх руках вже не українські, а російські політики. Саме вони захопили основний стратегічний політико-психологічний інформаційний плацдарм – і для використання його достатньо тільки їхнього, а не нашого бажання.
Засилля російської книги (у політичному ракурсі) призведе до оновленого іміджу Російської Федерації як старшої сестри і захисниці. Сьогодні за допомогою дешевої російської книги відбувається нова русифікація населення України. Причому темпи цієї русифікації значно перевищують те, що ми мали за часів Радянського Союзу. Найяскравішим підтвердженням цього є фактичний провал реалізації мовного законодавства України. Украй злиденний стан українського книговидання позначився й на зовнішньополітичному іміджі нашої держави. Адже за роки незалежності громадськість країн світу (передусім – Західна Європа) майже не отримувала від нас книг англійською, німецькою, французькою та іншими мовами, які б могли донести інформацію про історію, науку, культуру українського народу. Брак бюджетних коштів та бідність вітчизняних видавців не дають змоги реалізувати ці досить дорогі видавничі проекти. А російські видавництва навряд чи будуть витрачати власні кошти для створення привабливого іміджу незалежної України в очах її зарубіжних партнерів. Сьогодні представництва нашої країни за кордоном практично не мають друкованої продукції, яка б представляла її як державу.
Крім того, крок Міністерства освіти й науки України, спрямований на залучення російських видавництв до виготовлення їхніми коштами підручників і посібників для українських шкіл – надзвичайно згубна політична помилка. Це означає подальшу колонізацію книжкового ринку України російською книгою і передачу дитячого населення – найчутливішого до сприйняття
будь-якої ідеології – під вплив інформаційного середовища Росії. У цьому контексті наслідки майбутнього України можуть бути дуже й дуже тяжкими.
Необхідно прийняти ще низку актів і положень, які мають забезпечити: перехід від платного до безкоштовного підручника, з передбаченням механізму дотування батьків, що мають дітей шкільного віку, зокрема через зменшення нарахувань на їхню заробітну плату; розробку положення про держзамовлення на будь-яку книжкову продукцію з тендерними умовами його розміщення і паралельним запуском у дію механізму пільгового дострокового кредитування вітчизняних видавництв; уведення мораторію на арендну плату за площі, арендовані для виробничих потреб видавництвами, книжковими магазинами, іншими суб’єктами видавничої справи; створення під егідою держави відкритого акціонерного товариства, основним напрямком якого буде створення сучасної системи книгорозповсюдження.
Результатом передбачених дій має стати поступальний рух галузі до відродження. Упродовж короткого терміну можливе зростання видань у накладах до 100 млн. примірників і поступове повернення вітчизняних видань у ті жанрові ніші книжкового ринку, з яких їх уже фактично витіснено російською книгою. Через деякий час можна буде говорити про відносний паритет, принаимні за кількістю видань на душу населення, між українською і російською книгою. Україна має відвойовувати нині втрачені позиції в національному інформаційному просторі, зробити серйозний крок для утвердження духу державності в цій царині української культури.
Імперія без книжки неможлива: ні британська, ні французька, ні голландська чи іспанська. Вони завжди дбали про книгу. У Росії з самого початку була розроблена державна програма не тільки з надання книжці якихось бізнесових можливостей розвиватися, а й із проникнення на нашу територію. Уже в 1992 році почала функціонувати така програма – «Русский язык», – за якою спрямовувалися певні кошти на експансію російської книги за кордон, і до нас зокрема.
Що таке Гете-інститут? Це напівдержавна структура, яка поряд із іншими функціями, просуває німецьку книжку і культуру в цілому за межі своєї країни. Тим же займається «АРС-Полона» у Польщі та Британська рада в Англії, Росіяни це роблять також. Щоправда, здебільшого нелегальним шляхом. Хоча вони все-таки
намагаються легалізувати цю справу. Рік Росії в Україні (2003) теж одна з форм проникнення на нашу територію. 90 відсотків завойованого українського ринку – нормально з точки зору імперії. Але ж абсолютно ненормально з точки зору захисту наших прав. По-перше, обмежується право на знання того, що відбувається в інтелектуальному просторі; ми не можемо широко читати українських авторів, бо видаються вони менше. По-друге, 9 із 10 книжок – податки, які йдуть до російського бюджету, на утримання російських, а не українських пенсіонерів. Тут хотілося б процитувати колишнього прем’єр-міністра А. Кінаха (2002): «Наших шанованих економістів та фінансистів недостатньо турбує той факт, що за останні сім років Україна втратила майже півмільярда доларів США, які сплачено за книги, ввезені з-за кордону, за рахунок чого інші держави модернізували свою видавничо-поліграфічну галузь. В Україні ж останніми роками власний книжковий ринок заповнений продукцією інших» [«Урядовий кур’єр», 14.09.02].
Відомо, що середньоєвропейський показник кількості назв виданих книжок на 100000 мешканців – 70. Україна протягом 1991 – 1994 років мала показник 10 – менше, ніж Албанія, Румунія, Молдова. На 2000 рік кількість назв випущених у нас книжок зросла на 50%, але при цьому зменшився (проти рівня 1995 року) загальний тираж – із 68 млн. до 44 млн., у тому числі й українською мовою – із 32 млн. до 29 млн. А це менше одного примірника на людину. Такий показник не просто найнижчий у Європі, за ним падіння рівня освіченості нашої молоді, падіння духовності, нівелювання почуттів патріотизму й відповідальності за долю своєї країни (яка, до речі, однією з перших в Європі запровадила книгописання, а згодом і книгодрукування). Ще один показник, який не може не хвилювати, – випуск дитячої літератури. У 2000 році він складав 0,16 примірника. Це означає, що на шестеро наших юних співвітчизників припадає лише одна книга, написана й видрукувана в Україні.
Для підтвердження цього невтішного висновку наведемо висловлювання письменника Драго Янчара (Словенія): «Ми, словенці, яких тільки два мільйони, кожний рік друкуємо 4000 нових книг, українці ж... на 50 мільйонів жителів видають тільки 1000 найменувань книг власною мовою». Комплекс власної меншовартості словенці додають, дякуючи впертому руху до
зміни незалежності, в якому чільне місце посідає їх національна книга [304:3].
Статистика засвідчує ще одну тривожну тенденцію – зменшення питомої ваги книг державною мовою в загальному обсяз. випущеної літератури за тиражами (у 2000 році – 64,4%, у 2001 році – 60,8%); російськомовна література на вітчизняному ринку посіла панівне місце: із урахуванням завезеної із-за кордону – близько 90% – за назвами та 70% – за тиражами [«Урядовий кур’єр» від 14.09.02].
Таким чином, ситуація, яку ще з 1994 року інакше як кризовою не називають, пояснюють кількома причинами: відсутність державної підтримки книговидання, засилля дешевих російських книжок, знищення державного книжкового ринку, обмежене функціонування української мови і потреби в ній в суспільстві, а також надто висока ціна українських книжок. Для порівняння: ринок української художньої літератури дорівнює аж чотирьом відсоткам від ста. Тож, коли ми почнемо цінувати те, що маємо, усвідомивши, що національний генетичний код має кілька складових, серед яких – національна ідентифікація, мовна культура та загальний інтелектуальний рівень [146:9]. Небезпідставно робить наголос тижневик [«Слово просвіти» 21-31 03.04], що це культивування зневаги до свого, національного, що призводить до обмеження політичних прав корінного етносу у власній державі».
Аналогічних порушень своїх прав зазнають громадяни у книговидавничій сфері. Сьогодні вони позбавлені елементарного права можливості прочитати книжку українською мовою. Така ситуація у книговидавничій сфері є катастрофічною для майбутнього України. Адже засилля іншомовної книжкової продукції неминуче приведе до втрати ідентичності українського народу та як наслідок – до втрати державності. Заповнення ринку книжковою продукцією, що імпортується з інших країн, досягло своєї критичної межі, коли книжці, що видається українською мовою, просто немає місця на ринку. Якщо держава не вживе кардинальних заходів, українська книжка назавжди зникне з українського ринку. А відтак, держава має зробити рішучі конкретнi кроки для подолання кризи у вітчизняному книговиданні та створення сприятливих умов для його розвитку на ринкових засадах.
Те, що відбувається в гуманітарній сфері, то наслідки державної політики тут є не менш, якщо не більш вагомими, але у більш віддаленій перспективі. Це міна сповільненої дії. І це –
золотий ключик до інформаційного простору України. Що ми матимемо через десяток-другий років, коли виросте покоління, що проводить дозвілля за гральними апаратами та телевізором і не знає власної історії, не бачить українського кіно, не буває в театрі, не читає український книжок? Чи можемо ми без повнокровного книжкового ринку розвивати націю, яка говоритиме не на суржику – адже «книжкова» проблема пов’язана з «мовною» як сіамські близнюки – і зможе усвідомлювати свою українськість не лише на рівні вболівання за футбол на чемпіонаті світу?
4.5. Влада і мовно-національний інформаційний простір
Кожна країна захищає свої національні інтереси, в тому числі й за допомогою ЗМІ. Росія, захищаючи власні інтереси, проводить інформаційну експансію по відношенню до України. І це при тому, що вона розуміє абсурдність своїх тверджень щодо утисків російської мови в Україні. Тому все залежить виключно від патріотичності нашої влади, керівної політичної еліти, українських підприємців-патріотів, які мають захищати українську мову й культуру – чинники формування патріотичних почуттів. Мовне питання в сучасному інформаційному просторі є складовою безпеки України, і це мають усвідомити наші провідники. Втім, як зазначає відомий дослідник питань інформаційної політики В. Лизанчук, «найвищі посадові особи не розуміють (це йшлося ще за режиму Кучми), що їхнє мовчазне потурання асиміляції, яка є національною катастрофою, буде не меншою, ніж Чорнобильська, – ніщо інше, як державний злочин» [155:313].
День рідної мови, свято на Нестора-літописця 9 листопада в День української мови та писемності – усі ці заходи відбуваються з вишуканою риторикою, оплесками і концертами. Може скластися враження, що з українською мовою в нашій державі все гаразд, але варто звернути увагу на такі факти.
Факт перший. З квітня 1999 року – ліквідовано Департамент із мовної політики, що був у складі Держкомнацміграції, і досі він не відновлений у жодному відомстві. Це був єдиний дієздатний спеціалізований орган в уряді, який контролював виконання
прийнятих урядом державних програм розвитку мови, українського громадянства в контексті збереження розмаїття мов меншин.
Факт другий. Як «подарунок» до 3-го Всесвітнього форуму українців і ювілею Незалежності у серпні 2001 скасовано сектор моніторингу мовної політики при Кабміні.
Тоді ж уряд, очолюваний В. Ющенком, подав до Верховнох Ради України законопроект про поліпшення книговидання в нашій країні. Однак за нього проголосувало лише 76 депутатів. Це і є державницьке мислення народних обранців епохи кучмізму.
Факт третій. Створену ще в 1997 році Раду з мовної політики при тодішньому Президентові Л. Кучмі теж було скасовано. При неувазі влади, особисто тодішнього Гаранта Конституції України, і цей важливий для впровадження в нашу дійсність статті 101 Основного Закону про державність української мови орган не мав ні повноважень, ні підтримки високих посадовців, а його напрацювання та настанови нікого з керівництва державою не цікавили.
Факт четвертий. При затвердженні Державного бюджету України на комплексні заходи з розвитку мови виділяють певні кошти, але в порівнянні з іншими статтями витрат – це мізерна сума. Країни, які фінансують розвиток своєї мови, мають на цьому колосальні прибутки. Велика Британія, приміром, заробляє собі експортом англомовної літератури 3 млрд. доларів щороку – це шостий рядок із списку товарів на вивіз.
Факт п’ятий. Ніхто інший, як уряд ще 1994 року зобов’язав створену ним самим спеціальну комісію відредагувати й уніфікувати український правопис. Уряд А. Кінаха в 2002 році призначив новий склад комісії з питань правопису, призначивши замість визнаних фахівців з мови нових членів, таких як археолога П. Толочка, затятого противника правописної реформи, співголовами комісії істориків І. Кураса та В. Кременя тощо. Коментуючи цей вчинок, В. Лизанчук пише: «Комісія створена для того, щоб звести нанівець реформування правопису на принципах самобутності української мови» [155: 185].
Факт шостий. За роки української свободи не здійснено жодних деколонізаційних мовних заходів ані на карті України у топонімії, назвах вулиць і площ, – ані в атестації держслужбовців, ані в роботі рад, управлінь, судів, ЖЕКів, ані в закладах освіти та культури, ані в рекламі й на транспорті, ані в ЗМІ, ані в жодній іншій сфері, на яку поширюються конституційні гарантії
щодо плекання мови. Весь цей час прямий саботаж Основного закону здійснюється попри його пряму дію при потуранні нашої влади. «Українська мова в Україні не захищена, її знавцям немає ні честі, ні шани – «на нашій, на своїй землі» вони почуваються діаспорою» [154:5].
Факт сьомий. Будь-яке вільне суспільство може нормально жити й розвиватися, коли має об’єктивну правдиву інформацію.
Ми ніби вільні в нашій незалежній державі, і засоби масової інформації нічим не обмежені, і в громадян не зв’язані руки й не зашиті роти. Однак постійно відчуваємо брак тої самої об’єктивної інформації.
У чому ж річ? Та в тому, що у незалежній українській державі переважна більшість засобів масової інформації виходить не державною мовою й служить не своїй державі. Інформаційно-культурний імперіалізм сьогодні не визнає ні законодавства, ні наших національних традицій, ні елементарних моральних норм. У нас панує російський капітал, який захопив більшість електронних і друкованих ЗМІ й диктує їм, як і що робити. Серед багатьох наших «державників» немає політичного розуміння, наскільки мовне питання загрожує існуванню самої держави, їм бракує елементарного почуття патріотизму. Немає ані державної вимогливості, ані державної відповідальності за ситуацію, в якій опинилася державна мова. Як наслідок, високий посадовець безапеляційно заявляє, що українською мовою стурбоване лише вузьке коло україномовної інтелігенції. Дозволив би собі такі висловлювання міністр будь-якої держави, що має виразне національне обличчя. Ось чому сьогодні українська книжка посідає десяту часточку книжкового ринку порівняно із дев’ятьма десятими, які займає книга російського виробництва.
Факт восьмий. Суверенітет у мовно-інформаційнім просторі є надактуальним для безпеки держави. Дуже цікавим є досвід Канади. Упродовж всієї історії ця країна витримує тиск у культурній сфері з боку Великої Британії, США і Франції, так само, як Україна з боку Росії та інших сусідів. Канада зуміла створити ефективний механізм підтримки національної культури, інформаційного простору й книгорозповсюдження. Зокрема, Програма розвитку книговидавничої справи забезпечує видання і поширення книжок канадських авторів, які відображають у своїх творах культурно-національну специфіку країни. Цю Програму реалізує спеціальне міністерство зі щорічним бюджетом понад 30 млн. доларів.
На думку фахівців з книговидавничої справи й розповсюдження книг, важливо надавати відчутну фінансову підтримку публічним і шкільним бібліотекам, щоб вони мали можливість купляти 30 – 40 відсотків книжок українських видавців та створити дієву систему книгорозповсюдження на основі нових інформаційних технологій. Так, наприклад, влада США сприяє тому, що 8946 публічних бібліотек (2004р.) закупили книг на суму 1,8 млрд. доларів, що становить 15% виданих в цій країні книг. Майже 2,7 млрд. доларів витрачено на закупівлю книг для університетських бібліотек [255:6].
У зверненні до Президента України В. Ющенка відомі діячі науки й культури В. Брюховецький, М. Жулинський, В. Смолій, М. Попович та ін. [2006р.] наголошують: «Цілеспрямовані утиски української мови в умовах колоніального минулого України вимагають сьогодні від держави відновлення прав та престижу української мови силою закону». Вони вважають за необхідне: встановити обов’язкову норму видання українською мовою частини накладу для журналів, газет із загальнодержавною сферою розповсюдження у розмірі не менш як 70 відсотків від загального накладу видання, вжити рішучих заходів стосовно захисту вітчизняного книжкового ринку шляхом запровадження квот на імпорт книжкової продукції з інших країн, встановити для вітчизняних книговидавців обов’язкову норму видання українською мовою частини накладу у розмірі не менш як 70 відсотків від загального накладу кожного видання [94:8].
Втім, усе, на що спромоглася українська держава у підтримці свого книговидання, – це звільнення від ПДВ оборотів з продажу українських книжок та ще ухвалення програми випуску соціально значущих видань.