Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 23

3.3 Хартія як заручниця політичних ігор

З підписанням Україною Європейської хартії реґіональних мов і мов меншин /1996/ (далі Хартія) та з її ратифікацією політичні маніпуляції навколо цієї проблеми не лише не припиняються, але й загострюються. Спираючись на цей документ, прихильники двомовності наполегливо вимагали й вимагають надати російській мові статус другої державної мови, хоч Хартія ніде не згадує про необхідність такої норми для національних меншин чи реґіональних спільнот. Ідеться лише про захист мовних груп,

мова яких може в найближчі роки зникнути чи втратити функнію внyтрішньоетнічного спілкування.

Перш за все, постає необхідність дати відповідь: чи зміцнює Хартія статус української мови? Та текст Хартії, слід наголосити, достатньо розважливий, шанобливий стосовно офіційної мови або мови будь-якої з національних меншин. Переконатися в цьому можна вже з преамбули Хартії. У ній чітко сказано, що Хартія спрямована найперше на захист тих мов, які перебувають під загрозою відмирання, і як кількаразово акцентовано – «захист і підтримка реґіональних мов або міноритарних мов не повинні здійснювати шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх», як і загалом потребам збереження національного суверенітету і територіальної цілісності кожної країни. Так саме підкреслене й те, що розробляючи заходи на виконання Хартії, необхідно враховувати «специфічні умови (...) різних європейських держав». Згідно з Хартією термін «регіональні або міноритарні мови» – це мови, які традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави і становлять кількісно меншу групу, ніж решта населення цієї країни, ... є відмінними від офіційних мов цієї держави.

Не менш ґрунтовно продуманий і доволі гнучкий перелік зобов’язань стосовно мов меншин, що їх пропонує Хартія взяти на себе державам. По-перше, читаємо: «держава має право взяти зобов’язання лише стосовно мови тих меншин, які потребують свого реального відродження» (такими є в Україні мови, скажімо, ґаґаузів, караїмів, кримських татар, увагу до яких і належало б привернути нашому парламенту). По-друге, той вибір зобов’язань, що їх пропонує Хартія, містить досить багато варіантів, на одному або кількох з яких може зупинитися та чи інша держава. Так, у галузі освіти (згадаємо й відомі Гаазькі рекомендації 1996 року) можливі варіанти надання тій чи іншій етноспільноті дошкільної освіти або суттєвої частини початкової освіти, надання середньої, професійно-технічної освіти або її суттєвої частини відповідною мовою. У галузі ж університетської освіти варіанти для вибору такі: від повного функціонування вищого навчального закладу мовою даної меншини до викладання нею окремих дисциплін, чи вивчення даних мов або лише створення при університетах курсів цих мов. (Нагадаємо: на відміну від усіх цих варіантів, вища школа в Україні залишається, за винятком Галичини, зоною майже суцільного зросійщення). Подібного

роду широкий діапазон і у виборі варіантів у розділах Хартії «Судова влада», «Адміністративні органи», «Культурна діяльність», «Економічне і соціальне життя» тощо. Розділ «Засоби масової інформації» містить, наприклад, вимогу «заохочувати створення якнайменше однієї газети мовою даної національної меншини», що аж ніяк не зайве співвіднести з тією нашою реальністю, що перевиконання даної вимоги, очевидно, давно сягнуло в Україні вже межі безглуздя, адже кількість ЗМІ, які функціонують мовою національних меншин – російською, у кілька разів більша порівняно з тими, що функціонують мовою титульної нації [88:127-135].

Важливо також, що кожна країна-учасник зобов’язується застосовувати положення Частини 2 Хартії до всіх регіональних чи міноритарних мов, які відповідають узгодженим визначенням. Відповідно до її вимог щодо кожної мови, яка вказується в ратифікації тією чи іншою державою, учасник зобов’язується застосовувати мінімум тридцять п’ять пунктів чи підпунктів, які підібрані з положень Частини 3. До речі, держави самі визначають мови, які слід враховувати в мовній політиці. Так, згідно з класифікацією Німеччини тут береться під захист шість міноритарних мов: датська, верхньосаксонська, нижньосербська, північнофризька й сатер-фризька, а також ромська (мова німецьких циган сінті та сама рома). Регіональною мовою тут визначається нижньонімецька [165:127].

Чітку, недвозначну позицію зайняла, наприклад, Франція. Поки що не ратифікувавши Хартію, але підписавши, ця країна зробила з цього приводу особливу заяву, в якій, підтримуючи положення Хартії, що зобов’язують до «вивчення регіональних або міноритарних мов та навчання цими мовами, а також вивчення історії та культури меншин, представлених цими мовами», наголосила: статті Хартії не суперечать тому, «що використання французької мови є обов’язковим для усіх юридичнофіксованих суб’єктів й окремих громадян при виконанні ними функцій, пов’язаних із громадським життям, як і для окремих громадян у їхньому спілкуванні з державною адміністрацією і комунальними службами».

Як уже мовилося, за незначними винятками, на Заході діє, як правило, норма: одна держава – одна (політична) нація – одна державна чи офіційна мова, що є в дев’яносто дев’яти із ста ви-

падків мовою титульної нації. І це за обставин, коли національно однорідних країн у світі майже не лишилося.

З часу підписання Хартії від імені України процес її ратифікації тривав кілька років, супроводжуючись жорстким політичним протистоянням і грубими порушеннями Конституції України й українського законодавства. Досить пригадати той факт, що Закон України про ратифікацію Хартії, ухвалений Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, було скасовано рішенням Конституційного суду України від 12 липня 2000 року. Суд визнав зазначений закон неконституційним через порушення конституційної процедури його ухвалення.

Викладаючи своє бачення Хартії під час її першої ратифікації Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, доповідач із цього питання, перший заступник голови комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г. Попов (фракція КПУ) абсолютно безапеляційно та безпідставно заявив, що «Хартія не регулює застосування державної мови» та що в ній «йдеться тільки про законодавче забезпечення европейських норм, таких, які є в нашій Конституції, про застосування російської та інших мов національних меншин». Показово, що доповідач не дав відповіді на запитання, чому необхідно вишукувати додатково два з половиною мільярди гривень для приєднання до Хартії в умовах, коли «в нас немає підручників державною мовою». Натомість він пояснив, що йдеться про задоволення потреб «близько 12 мільйонів чоловік російського походження», а також «греків Приазов’я, румун України, угорців на Закарпатті», і що «ніяких додаткових коштів для цього не треба». Ці запевнення у відсутності фінансових наслідків приєднання України до Хартії (на тлі хибного тлумачення змісту цього документа) не могли не вплинути на рішення деякої частини депутатів схвалити законопроект про ратифікацію Хартії [27:18].

Причому, закон про ратифікацію Хартії Верховною Радою приймався з грубим порушенням процедури: не обговорювався профільним комітетом, і з його прийняттям не був направлений Президенту України для підписання, а оприлюднений перед народом за підписом Голови Верховної Ради України комуністом В. Ткаченком. Це суттєво вплинуло на рішення Конституційного Суду України щодо його скасування.

Пункт 5 скасованого Закону /1999/ взагалі мав увічнити історичну несправедливість щодо української мови. Тут говорилося:

«При застосуванні положень Хартії не допускається скорочення мережі освітніх, культурних та інших закладів, у функціонуванн яких застосовуються мови національних меншин» [69, 2]. Якщо вважати, що росіяни в Україні є меншиною, то на час проголошення незалежності в Україні в обласних центрах Лівобережжя фактично не існувало україномовних шкіл, у Харкові, наприклад, функціонувала лише одна україномовна школа з ухилом викладання переважно англійською мовою. У вищих і середні спеціальних навчальних закладах викладання української мови велось лише на деяких гуманітарних факультетах, зокрема на відділеннях української мови й то тільки з профільних дисциплін. У буквальному розумінні це означало, що необхідно було призупинити дію Закону про мови /1989/, про впровадження української мови як державної у навчальний процес і всі сфери суспільного життя.

Отже, за цим справедливо скасованим Законом, російська мова як домінувала в минулому так і мусила домінувати. Залишалась надзвичайно вразлива для української мови норма, яка увічнювала національну дискримінацію українців. Тодішній Президент України Л. Кучма під тиском прихильників двомовності ще двічі – 12 вересня 2001 р. і 26 жовтня 2002 р. – подавав до Верховної Ради ідентичні в концептуальній хибності законопроекти. Під відвертим тиском прокучмівської більшості Bepxoвна Рада України 15 травня 2003 р. ухвалила Закон України № 802-ІV «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин» [87:2]. Відомий політик і діяч Просвіти Ю. Гнаткевич так засвідчив цю подію: «Вже після 18 годин при напівпорожньому залі, за масового голосування чужими картками та без повторного обговорення (адже місяць тому Хартія вже ставилась на голосування і не пройшла), такого В. Литвин не мав права собі дозволити. Я тричі прочитав стенограму і ледве зміг збагнути, за який же варіант з двох існуючих голосували депутати. А вони ж бо о 18 год. 10 хв. вже були перевтомлені» [Літ. газ. 15.VІ.03]. Газета «День» 26.ХІ.06 назвала цей документ «Хартія розколу», інші ЗМІ – «це ревізія Конституції України та загроза нації».

Всупереч духу та змісту Хартії, цей Закон покладає на державу надмірні зобов’язання щодо особливого захисту тих мов, які цього не потребують, і залишає поза сферою своєї дії низку мов, яким справді потрібні особливий захист і підтримка. Ухвалення цього парадоксального й абсурдного Закону було зумов-

лене кількома чинниками. По-перше, підписанню Хартії не передували ретельне експертне вивчення цього документа, глибокий аналіз мовної ситуації в Україні та фахове обгрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови. По-друге, на ратифікацію до Верховної Ради України було подано текст Хартії у перекладі з російської українською мовою, здійсненому, всупереч елементарним правилам, не з офіційних копій автентичних примірників (англ. і фр. мовами), а «політичні демагоги спотворили її зміст» (І. Дзюба). Такий, м’яко кажучи, безвідповідальний підхід спотворив винесений у назву Хартії базовий термін, який є ключовим для розуміння її суті і змісту. Крім того, низку інших принципових положень Хартії переклали не вірно. Слід погодитись з думкою відомого правознавця В. Маляренка, що найважливіші офіційні міжнародні документи переглядаються не якісно [163а, с. 12]. Внаслідок цього частину депутатського корпусу було введено в оману, а інша частина свідомо долучилася до вироблення і підтримки законопроекту, який, за великим рахунком, був спрямований проти української мови [50:17-18]. По-третє, певною мірою на депутатський корпус впливали й демагогічні заклинання про необхідність виконання Україною зобов’язання приєднатися до Хартії протягом року після набуття членства в Раді Європи. Справді, у відомому висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи йшлося про підписання та ратифікацію Хартії впродовж року. Підписавши Хартію в травні 1996 року, Україна частково виконала своє зобов’язання та мала підстави не форсувати її ратифікацію, з огляду на практику держав-членів Ради Європи, які не поспішали з ратифікацією цього складного документа.

Хартію, що була вироблена в 1992 р. Радою Європи, на час її прийняття Україною підписали 14 держав, а ратифікували тільки чотири. В 1999 р. Хартію підписали 18 держав, а ратифікували лише дев’ять. У 2003 р. підписали 28 держав, а ратифікували 19. У 2005 р. із 46 держав-членів Ради Європи Хартію підписали 30 держав, а ратифікували 19 [163а, с. 12]. Отже, ратифікація документа державами-членами Ради Європи – складний і тривалий процес, обумовлений їхнім відповідальним і прагматичним ставленням до визначення обсягів своїх міжнародних зобов’язань відповідно до умов, передбачених Хартією [27].

По-четверте, процес ратифікації Хартії фактично став частиною плану, який Російська Федерація наполегливо втілює в життя. Його важлива складова – розширення російської мовної експансії.

Саме тому залежні від російської влади і широко присутні в українському інформаційному просторі російські ЗМІ одностайно стали агітувати за ратифікацію Хартії Верховною Радою України. До цієї кампанії активно включилися й офіційні особи Москви, які відверто зажадали від України ратифікувати Хартію, хоч Росія не ратифікувала її досі.

Згідно Закону про ратифікацію Хартії /2003/, в якому серед 13 мов «національних меншин України», до яких застосовується положення Хартії, названа і російська та з перемогою на вибора /2006/ Партія реґіонів вдалася до антиконституційних дій у тих областях, де в радах вона одержала більшість. Ради, ніби на виконання цього закону, прийняли ухвали про надання російській мові статусу реґіональної, тобто офіційної (державної), на обласному і міському рівнях.

Санкціонування офіційної двомовності (тобто одномовності російської), надання російській мові в Україні статусу офіційної (тобто державної) – це створення нині передумов для остаточного занепаду, знищення української мови, національної культури, духовності в Україні. За останнім, 2001 р., переписом населення на території Луганської області, приміром, мешкає 58 % етнічних українців, 39 % – етнічних росіян і лише 3% припадає на інші національності. Це якраз не означає, що росіяни – корінний етнос на Луганщині, вони такі ж меншини, як всі інші в Україні. Прикро, але це правда – для надання «арґументованості» власному рішенню обласна рада спотворила статистичні дані про кількість мешканців Луганщини, які визнають російську мову рідною, оприлюднивши висновок, що їх начебто – ні мало ні багато понад 90 %. Насправді ж ситуація зовсім інша. За результатами перепису, 52 % мешканців Луганської області визнають рідною мовою саме українську мову.

На Луганщині, як у багатьох інших областях України, триває розпочате за часів колишнього СРСР штучне створення умов, які змушують корінний етнос, а саме українців і представників інших народів, переходити на спілкування російською мовою, тобто щоб російська мова стала для них примусово рідною. І це тоді, коли саме українська мова досі перебуває в багатьох областях упослідженою. Тут про це свідчить, зокрема відсутність обласної україномовної газети, не кажучи вже про радіо- й телеканали, які цілодобово ведуть мовлення майже лише російською мовою. Крім того, часто службовці в обласній і місцевих радах,

силових структурах та інших закладах не тільки між собою спілкуються російською, а й нав’язують російську як мову спілкування мешканцям, чим порушують чинне законодавство України.

У цій Хартії чітко написано, що вона покликана захищати мови, якими говорить «група людей, чисельно менша від решти населення держави» (пункт 1.1. а) і). Але ж російськомовне населення України сьогодні найбільша група серед носіїв інших мов. Тобто тепер захищати російську мову в Україні на основі цієї Хартії – це те саме, що захищати російську мову в Росії, де більшість людей говорить російською. Таким чином, до того часу, поки російська мова не стане справді мовою меншості мешканців України і поки їй не загрожуватиме зникнення, застосовувати цю Хартію до російської мови на тій підставі, що вона є «мовою меншини», буде неправомірно.

Крім того, російська мова не є й «історично-реґіональною» ні для жодного із peґioнів України, оскільки про неї не можна сказати, що вона «традиційно використовується в межах певної території» (пункт 1.1. а) і). Іншими словами, в межах сучасної України немає етнічних російських земель. Як показано в попередніх главах, частини України ставали то польськомовними, то російськомовними, то німецькомовними, то румунськомовними на час і тільки через входження в різні імперії. Коли ж панування імперій слабшало й українці повертали свободу, то всі землі України ставали україномовними. Згадаймо хоча б українізацію 20-30-х років минулого століття, коли не тільки вся територія, а й прилеглі області Росії стали україномовними. Тому і межі поширення російської мови в Україні постійно змінювались. Навіть сьогодні не існує компактної російськомовної частини України: великі міста України – російськомовні, а околиці, що їх оточують (навіть на сході України) – україномовні. Проте місто, в якому розмовляють однією мовою (в нашому разі – російською), а навколо нього іншою (українською), з давніх часів називалося «колонією».

Згадана ж Хартія не призначена захищати мови метрополій у колишніх колоніях. Навпаки, у преамбулі цього документа зазначено, що його завдання – «захисту історичних реґіональних мов або мов національних меншин Європи, яким загрожує вимирання». Ця Хартія була задумана для захисту мов народів Європи, що не мають своїх етнополітичних інститутів (наприклад, у Нідерландах і Німеччині визнано реґіональною фризьку, а у Великобританії – валлійську та ін.), а також мов частин народів, які хоч

і мають свої держави, але опинилися в іншій державі через незбіг державних й етнічних меж. Таким чином, в Україні ця Хартія захищає угорську мову угорців, що живуть у Берегівському районі Закарпаття, румунську мову румунів Герцавського району Чернівецької області й інші мови національних меншин, що компактно живуть на своїх етнічних землях, але вона не захищає російську мову, наприклад, російськомовних українців-киян, які втратили рідну мову внаслідок трьохсотлітньої насильної pyсифікації. Адже ніхто сьогодні не вимагає надання статусу реґіональної німецькій мові в Чернівцях на підставі того, що в період; Австро-Угорської імперії вона була розмовною в цьому місті.

На нашу думку, Хартія не захищає російську мову навіть росіян в Україні, бо вони не є історично реґіональним населенням, їх, радше можна класифікувати як міґрантів. У 1926 р. росіяни становили лише 8,2 % населення України (без шести західноукраїнських областей), а в 1989 – уже 22,1 % населення всієї України. При цьому в 1989 р. близько 60 % усіх росіян в Україні були прямими імміґрантами! Згадаймо радянську політику «змішування» для створення нової історичної спільноти – радянського народу: російських військових, випускників ВНЗ та ін. «розподіляли» в Україну, а украінців навпаки, – в Росію. При цьому українці в чужому середовищі, звичайно, забували рідну мову, а росіяни – ні, бо держава скрізь створювала їм умови для користування рідною мовою. Але ж у згадуваній Хартії ясно написано, що мову міґрантів вона не «захищає». Навіть і в Криму історично реґіональною мовою можна визнати кримськотатарську і караїмську.

Ясна річ, якщо людина пов’язала свою долю з певною країною, то в її інтересах підтримувати цілісне поле цієї країни та поважати місцеву мову: в Україні – українську, в Росії – російську, в Німеччині – німецьку, в Англії – англійську тощо. Інтенсивне просування в будь-яку країну чужої для неї мови є актом мовної аґресії, яка руйнує цілісність національного біополя і підриває його життєспроможність. Саме тому могутні держави дбають про збереження власної мови й енергійно протидіють експансії чужих мов. Настав час цю істину зрозуміти й українцям.

Таким чином, Україна опинилась у складній і неприємній ситуації. Вихід із неї є. І першим кроком має стати якісний кваліфікований переклад Хартії.

Як уже говорилося, «Європейська хартія реґіональних мов і мов меншин» перекладена на українську з російського тексту із суттєвими вадами. Хибний переклад заплутав ситуацію як з визначенням мов, котрі потребують підтримки і, зрештою, захисту в умовах України, так і з вибором способів реалізації положень Хартії. Офіційний переклад, поданий Президентом України В. Ющенком (2006) до Верховної Ради України на ратифікацію, читається так: «Європейська хартія реґіональних або міноритарних мов» [122:20-21].

У базовому терміні англійського тексту Хартії слово «minority» має значення не «меншини», а «меншості» та вживається для означення меншої кількості людей, які розмовляють тією чи іншою мовою, а не для означення етнічної одиниці. Правильність такого тлумачення і перекладу підтверджується тим, що в англійській мові слово має також значення «меншість» у сенсі кількості, а не етнічної приналежності. Саме тому у статті 1 «в» Хартії, де визначено термін «територія, на якій використовується реґіональна або міноритарна мова», йдеться не про мову певної національної меншини, а про мову, яка є засобом спілкування певної кількості осіб.

Правильність такого тлумачення випливає зі змісту Хартії, об’єктом якої є насамперед мови, які можуть зникнути з мовної карти Європи, інші реґіональні та міноритарні мови, їх підтримка й особливий захист. У Хартії не йдеться про вживання особливих охоронних заходів щодо мов усіх без винятку меншин у даній країні.

Звичайно, реґіональна або міноритарна мова є одночасно і мовою етнічної меншини, але ці терміни не тотожні. Захист мовних прав європейських меншин реґламентується іншим документом Рамковою конвенцією 1995 року про захист національних меншин [242:23-42]. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (2006) ухвалила нову редакцію офіційного перекладу на українську мову цієї Хартії і назвали її «Європейська хартія реґіональних або міноритарних мов»[122:20].

Важливою обставиною є те, що Хартія надає можливість державам-учасницям самостійно визначати режими захисту конкретних мов, поширювати на мову або заходи базового захисту, або додаткові особливі заходи захисту. Роль держав полягатиме не у свавільному виборі цих варіантів, а в пошуку для кожної реґіональної або міноритарної мови формулювань, які найкраще

відповідають стану розвитку цієї мови. Пояснювальна записка до Хартії навіть допускає варіант, коли держава може обмежитись ратифікацією документа без вживання заходів особливого захисту щодо якоїсь конкретної мови. Хартія закликає «враховувати витрати, яких потребує реалізація багатьох положень, та відмінність адміністративних і фінансових можливостей європейських держав». Крім того, на мови, не пов’язані з певною територією, поширюються лише базові заходи захисту.

Аналіз практики реалізації Хартії свідчить про диференційований підхід держав-учасниць до визначення заходів захисту конкретних мов. Причому окремі держави (наприклад, Данія) повідомили, що не звітуватимуть про заходи захисту таких peґioнальниx/міноритарниx/ мов, як фарерська і ґренландська, посилаючись на наявний високий рівень захисту цих мов. Тим часом деякі держави повідомили, що спеціальному режиму підлягатимуть державні мови – ретороманська й італійська Швейцарії і шведська у Фінляндії.

У світлі викладеного, як наголошує В. Василенко, стає очевидним, що розробці ухваленого Верховною Радою України законопроекту (2003) про ратифікацію Хартії не передувало ретельне і відповідальне опрацювання найраціональніших і найреалістичніших варіантів захисту мов, які використовуються в межах нашої країни. Нехтуючи необхідністю диференційованого підходу до оцінки фактичного стану окремих мов, цей закон передбачає застосування абсолютно тотожних заходів особливого захисту до мов таких меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської. Наявність у цьому переліку грецької, єврейської /мов чи меншин/ породжує плутанину. Якщо автори закону мали на увазі мови, то греки та євреї в Україні сьогодні використовують, відповідно, новогрецьку та ідиш. Якщо – меншини, то це суперечить Хартії, предметом якої є мови, а не меншини. Але серйозніша вада полягає в тому, що, всупереч меті Хартії, закон не згадує такі мови як, наприклад, караїмська, кримчацька, ромська, носії якої традиційно живуть у певних місцевостях України [87].

Є всі підстави вважати, що, наприклад, такі мови як болгарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська не потребують особливого захисту. Вони є офіційними у відповідних державах, з огляду на свій статус, мають

необхідний державний захист. У межах України також не існує перешкод для застосування цих мов представниками відповідних національних меншин у місцях їх компактного проживання. Стан мов цих меншин в Україні цілком задовільний, оскільки українське законодавство та практика традиційно приділяють пильну увагу захистові прав національних меншин, у тому числі й мовних.

Серед зазначених мов найсильніші позиції має російська, яка тривалий час була імперською мовою та продовжує широко використовуватися в межах усієї України, особливо в її східній частині. В Україні російська мова не є реґіональною або міноритарною, бо, відповідно до Хартії, підпадає під визначення мови, не пов’язаної з певною територією. Це є додатковою підставою застосовувати щодо неї не особливий, а базовий режим захисту. Інакше кажучи, названим у законі мовам, крім гагаузької, кримськотатарської і, можливо, білоруської, не загрожує зникнення з карти Європи, і тому щодо них мав би застосовуватися лише базовий режим захисту.

Натомість особливий режим захисту мав би поширюватися на такі мови, як гагаузька, караїмська, кримськотатарська, кримчацька, ромська. Ці мови не є широковживаними ні в Україні, ні поза її межами. Вони не захищені офіційним статусом, оскільки народи, які ними говорять, не чисельні й не мають власних державних утворень. До цього переліку, мабуть, варто було б додати білоруську мову, яка, попри її офіційний статус у Білорусі, продовжує занепадати, внаслідок тотальної русифікації.

Нарешті, відповідно до 3 статті Хартії, заходи особливого захисту повинні застосовуватися до української мови, яка попри її статус державної мови залишається в стані, який загрожує її існуванню. У роки незалежності спостерігалося навіть погіршення фактичного стану української мови та звуження її застосування в певних сферах суспільного життя. Внаслідок цього етнічні українці, які становлять 77,8 % населення в Україні, згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, опинилися в становищі дискримінованої національної меншини у власній країні. Не можна не погодитися з Іваном Дзюбою, який досить точно оцінив ситуацію таким чином: «Якщо дивитися правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є україномовні українці».

Дотримуючись думки В. Василенка, Л. Масенко, А. Погрібного, Товариства «Просвіта» та ін. наголосимо, що необхідно

внести істотні поправки до Закону України «Про ратифікаці Хартії реґіональних мов і мов меншин», а саме:

1) ретельно вивчити реальний стан мов через з’ясування ареалів поширення, кількість носіїв, компактність їх проживання в певних місцевостях тощо;

2) визначити остаточний перелік мов, які справді потребують особливого захисту;

3) розробити конкретні варіанти зобов’язань держави щодо кожної з цих мов;

4) врахувати реальні можливості держави, наявність у неї необхідних фінансових і матеріальних засобів, а також спеціалізованого ресурсу – кваліфікованих кадрів зі знанням рідкісних мов.

У законопроекті «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних або мов меншин» (2006), поданому до Верховної Ради України, Президент В. Ющенко пропонує назву Хартії в такій редакції: «Європейська хартія реґіональних або міноритарних мов». У проекті також ставиться питання про необхідність застосування положень цієї Хартії і до української мови в АРК, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та місті Севастополі. Це стосується, зокрема, освіти в навчальних закладах, судових інстанцій, органів влади і місцевого самоуправління, публічної сфери тощо [120:20-21].

Цілком очевидно, що підготовка нового законопроекту та його ухвалення Верховною Радою потребуватимуть певного часу. Європейська ж спільнота очікує від України виконання зобов’язань, визначених у її власному законі. У ситуації, що склалася, практичний вихід полягає у виконанні зобов’язань щодо особливого захисту гагаузької та кримськотатарської мов. На думку фахівців, фактичний стан цих мов справді незадовільний, їх захист передбачений чинним законом, і вони, безперечно, залишаться об’єктом захисту після внесення поправок до нього. Застосування заходів особливого захисту щодо гагаузької і кримськотатарської мов має стати першим етапом виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань, відповідно до мети й об’єкта Хартії.

До того як по-новому подаватиметься Хартія на ратифікацію, неодмінно варто внести до Закону України «Про національні меншини в Україні» зміни, чітко визначивши/перелічивши/, які

етнічні спільноти підпадають під це поняття. На думку А. Погрібного, відповідно до критеріїв, що їх пропонує міжнародноправове поле для визначення поняття «національна меншина», таких в Україні може бути 15-40. Це сприятиме також і розмежуванню понять «мова меншини» та «міноритарна мова».

Новообраній Верховній Раді можна порадити набратися сміливості для виключення російської мови із переліку реґіональних мов, мов меншин, для яких Україна ратифікувала цю Хартію.

Будь-який лінґвіст і чесний політик знають: для відродження пригнічуваної мови в сучасному світі потрібне її правове домінування (або баланс у застосуванні) над мовою колишньої метрополії. Якщо цього немає, то ослаблена мова рано чи пізно помре. В Європі тепер є така країна, де титульна нація втратила рідну мову, – це Ірландія. Майже повна смерть ірландської (гельської) мови сталася тому, що після здобуття незалежності Ірландія не осмілилась проголосити її єдиною офіційною, залишивши також і англійську, а для урівноважування цих мов не ввела потрібних законів. Як наслідок – тепер ірландською (гельською) говорять тільки в деяких віддалених сільських районах Західної Ірландії.

Рада Європи готова допомогти Україні в розгляді питання про законність надання російській мові статусу реґіональної відповідно до Європейської хартії реґіональних мов чи мов національних меншин. Про це на прес-конференції в Страсбурзі (2006) заявив генеральний секретар Ради Європи Террі Девіск. «В разі відповідного звертання Рада Європи обов’язково відреагує», додав він. Водночас генсек РЄ зазначив, що без ознайомлення з рішеннями місцевих рад він не може коментувати їхню законність.

Кожного року Рада Європи очікує від Києва докладного звіту про стан мов відповідно до прийнятого закону про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов чи мов національних меншин. Такі звіти Україна повинна подавати до Ради Європи щороку протягом трьох років, починаючи з наступного, передає УНІАН [Урядовий кур’єр. – 17.VIII.06]. Такого звернення до Ради Європи від уряду антикризової коаліції не дочекатися.

Таким чином, державний статус української мови несумісний з пропагандою чи іншою практичною діяльністю, спрямованою на запровадження другої державної мови, будь-яких форм автономії або проголошення діалектів української мови окремими мовами [109: 5]. Органи місцевої влади та органи місцевого

самоврядування не вправі регламентувати статус мов та їх застосування своїми актами. Спроби запровадження офіційної багатомовності на національному або реґіональному рівнях всупереч Конституції України і встановленій конституційній процедурі не можуть кваліфікуватися інакше ніж дії, спрямовані на мовний розкол країни, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу і державної єдності України. Президент України В. Ющенко вимагає: «Треба раз і назавжди припинити спекуляції на мовні, національні та релігійні теми... Український політик і посадовець повинен виконувати свої обов’язки – знати, вживати і жити державною мовою...» [229:3].

Blog

Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Содержание