Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 23

3.4. Толерантність у мовній політиці

Поняття толерантність було народжено європейською культурою і передбачало релігійну віротерпимість (158).

Спрямованість на проведення зваженої і толерантної мовної політики та досягнення міжнаціональної, міжетнічної злагоди в українському суспільстві знайшла своє відображення в ст. 11. Конституції України. Згідно з нею «держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» [123:9-11].

У міжнаціональному, міжетнічному спілкуванні важливо досягти стриманості, толерантності та взаємної поваги до мови, культури, традицій, звичаїв, релігії, національних реліквій, представників усіх національностей, які проживають в Україні. Це дуже складне завдання, бо в результаті численних експериментів, деформацій і збочень у галузі міжнаціональних відносин, масового характеру набули такі явища, як ксенофобія, національний конформізм, національний нігілізм, підозріле та навіть вороже ставлення до всього національного, а також відчуття національної неповноцінності, другорядності, сором’язливості, самоїдства, а інколи самозневаги та самоненависті. Особливості сучасного стану міжнаціональних відносин в Україні полягають в тому, що на значній її території потребують захисту не лише національні меншини, але й представники корінних народів – українці та

кримські татари. До останнього часу в повсякденному житті та в засобах масової інформації знаходимо як численні прояви ксенофобії щодо національних меншин, так і приклади нешанобливого, зневажливого, зверхнього та навіть презирливого ставлення до історії, мови, культури, релігії кримських татар так само, як і до української історії, української мови, української літератури, українських державних символів тощо.

Толерантність – це, насамперед, визнання того, що всі ми як особистості, як представники різних соціальних і національних груп – носії певної культури – відрізняємося один від одного. Вже самі ці відмінності є самодостатньою цінністю та потребують уваги чи захисту. Діяти разом, залишаючись різними, – цю засадничу мету можна реалізувати за допомогою толерантності. Остання – є необхідною передумовою ефективних дій у творенні демократичного суспільства. Взаємна терпимість може забезпечити етнополітичне та етнокультурне підґрунтя соціально-економічного розвитку полінаціональної держави.

Актуальність і правомірність постановки проблеми толерантності також зумовлена характерним для сучасності процесом наростання інтеґрації та глобалізації. Останні знаходять вираження в тенденціях розвитку світової економіки та політики, в подоланні колишнього протистояння двох світових політичних систем і відповідних воєнних блоків, деідеологізації, виникненні глобальних проблем і становленні планетарної свідомості. Звідси все більш значимим стає завдання пошуку шляхів і засобів входження в новий європейський та загальносвітовий етнополітичний простір.

Дослідники відзначають, що в етнонаціональній сфері толерантність набуває значення найважливішої умови розв’язання можливих суперечок або їх попередження, примирення ворогуючих сторін, дотримання терпимості в міжнаціональних стосунках, не застосування сили тощо [18:136]. Держави, члени ООН, з питань науки, освіти та культури в «Декларації принципів толерантності» (1995 р.) вказали на основні прояви нетолерантності в етнонаціональній сфері. Серед них варто назвати такі як акти нетерпимості до національних меншин, насильства; тероризм, ксенофобія й аґресивний націоналізм; расизм, антисемітизм; відчуження, маргіналізація та дискримінація національних, етнічних, мовних та релігійних меншин, біженців, робітниківеміґрантів, імміґрантів та соціально менш захищених груп у су-

спільстві. Акти насильства та залякування щодо окремих осіб які реалізують своє право на свободу думки та висловлювання переконань. Вище названі й інші не толерантні ставлення до різни національностей останнім часом почастішали і становлять загрозу зміцненню миру та демократії на етнополітичному й міжнародному рівнях [57:65].

Нетерпимість – стан, в якому одиничне переважає загальне, відділяючись від нього, прагнучи зробити його своєю основою; підлеглим засобом. Загальний взаємозв’язок і єдність заперечуються, що веде до самоізоляції, етноцентризму. Це проявляється у фанатизмі, гордині і самовдоволенні. Свідомість людини, стаючи більш односторонньою, спрощеною, втрачає адекватність у сприйнятті світу, що призводить до дисгармонії, напруженості та конфліктності. Починається смуга різних війн, сутичок, викликаних однією загальною причиною: певним виявленням егоїзму (індивідуального, сімейного, національного, класового та інших). Суспільне ціле не може не розпочати деґрадувати, що робить закономірним перехід до наступного етапу еволюції.

Професійна демократична влада неможлива без терпимості та дотримання норм права. Спроба створення етнічно однорідних держав, етнічних чисток, геноцид, насильство – є насамперед ознаками неспроможності політичної влади, яка не має нині права бути визнаною легітимною світовим співтовариством. Будь-яка нетолерантна соціальна чи етнічна група ризикує втратити своє обличчя й основи своєї ідентичності. Толерантність – є необхідною умовою реального самовизначення, зокрема, мовного, окремих людей і різних спільнот.

У наш час ідея толерантності має практичну цінність, якщо говорити про вплив певних суспільних патологій на національну гідність пересічних громадян. Звичайно, маються на увазі такі хвороби сучасного складного суспільного ладу, як расова дискримінація, апартеїд, міжетнічна ворожнеча, геноцид, лінґвоцид, етнічні чистки та, врешті-решт, всі ті суспільно-політичні наслідки, що спричиняються ксенофобськими ярликами, які навішують на ті чи інші етногрупи як критерій того, кому в житгі розкошувати, а кому бути приреченим на животіння або й навіть смерть. Роль толерантності у формуванні громадсько-правового ладу (як на місцевому й реґіональному, так і на глобальному рівнях) надто добре видно, коли все це розглядається у контексті етнодискримінації, репресій, масових убивств та зґвалтувань,

зникнення людей та інших порушень прав людини і норм людської моралі. Відомий європейському рухові толерантистів С. Кастелліан (ХVІІ ст.) вважав, що той, хто вдається до таких злочинів, має подумки поставити себе на місце жертви. Участь останньої повинна уявлятися йому жахливішою [266: 155-156]. Така доля часто спіткає українців.

У розпалі Помаранчевої революції (2004 р.) образи щодо людей, які розмовляли українською мовою в деяких реґіонах, населення яких віддавало переваги російській мові, мали місце в різних варіантах. Ось один із прикладів, які приводить А. Погрібний: міліцейський чиновник в Донецькому реґіоні звернувся до активіста «Пори» (прихильника кандидата в Президенти В. Ющенка): «И прекратите разговаривать на этом бандеровском языке. Это вам Донбасс» ...І це прозвучало не на базарі, не в побуті. Така позиція офіційної посадової особи міліцейського чину, покликаного бути на варті законності в державі, на варті Конституції України [213:5].

Моніторинг мовної ситуації у Луганській області (2004 р.) засвідчив, що в цілому, відсутній гострий конфлікт на мовному ґрунті завдяки толерантні й позиції україномовної частини населення. Причому, близько половини з них виступає проти надання російській мові статусу другої державної, оскільки вважає, що державною мовою має бути лише українська. Однак менш терпеливими в цих питаннях є громадяни, які вважають себе російськомовними, вони категорично вимагають двомовності [6:27]. На запитання «Чи згодні Ви з думкою, що в Україні офіційною мовою спілкування має бути лише українська мова?», серед російськомовних висловись проти – 47 %, за – 7 %; україномовних відповідно 21 % і 20 %.

Більшість населення Луганської області (85 %) вважає, що всі бажаючі мають вільно використовувати та розвивати українську мову. Моніторинг відзначив деякі особливості у відповідях представників різних мовних груп:

– двомовні групи вважають, що в області відсутня будь-яка дискримінація україномовних громадян за мовною ознакою – 91 %;

– з утиском прав української мови зустрічаються частіше україномовні мешканці області – 10 %. Водночас серед решти населення подібні факти зустрічаються в середньому вдвічі менше;

– з дискримінацією російськомовного населення з приводу їх рідної мови справи значно гірші. Кожен четвертий мешканець

області, який розмовляє російською, відчуває утиск своїх прав у використанні російської мови.

Питання про утиски російськомовного населення відноситься більше до політичних позицій певних партій та рухів, які в своїх вимогах прагнуть заручитися підтримкою електорату. Дійсна ситуація щодо утисків стосується україномовних громадян.

В Україні є мовне питання. Воно потребує особливої уваги, передусім з огляду на не завжди вдалий досвід розв’язання мовних проблем у інших країнах. Досить сказати, що однією з головних причин збройного конфлікту в Придністров’ї в 90-х рр. минулого століття до цього часу є саме мовне протистояння. До того ж слід врахувати рівень загальної правової свідомості та конфронтаційну спрямованість мислення значної частини населення, коли турбота та шанування своєї культури, мови, історії для багатьох означає категоричне їх неприйняття, іноді навіть підкреслено вороже, негативне, підозріле, зверхнє ставлення. Так, наприклад, окремі заходи та заклики щодо поширення сфери використання української мови в Україні досить часто сприймаються як такі, що обмежують сферу застосування і стримують розвиток насамперед російської мови та навіть ображають і принижують її носіїв. Красномовним є той факт, що в червні 1999 р. в Києві на урочистому засіданні, присвяченому 200-річчю з дня народження О. Пушкіна, інтеліґентні та «інтернаціонально» налаштовані учасники зборів не дозволили виступити українською мовою Віце-прем’єр-міністру України з привітанням від імені Президента України, сприймаючи виступ офіційної посадової особи близькою слов’янською мовою як образу. З іншого боку, намагання забезпечити розвиток російської мови в Україні сприймається певною частиною населення як обмеження можливостей розвитку української мови.

Тому мовне спілкування в поліетнічному суспільстві, як і міжнаціональні відносини в цілому, вимагає високої культури міжнаціональних взаємин і толерантності. Виокремлення в конституційному тексті питання розвитку історичної свідомості, традицій і культури українського етносу виправдано з огляду на складну і трагічну історію українського народу, який виборов своє право на національне відродження. З іншого боку, українська держава виходить із демократичної концепції націонапьно-етнічного плюралізму й тому не лише визнає за всіма корінними народами та національними меншинами право на розвиток етнічної, куль-

турної, мовної і релігійної самобутності, aлe й зобов’язується сприяти такому розвиткові.

Толерантність має відповідати принципу справедливості. Втім українські реалії ще далекі від дійсності. За роки незалежності на сході й півдні країни, пише І. Лосєв, не зроблено майже нічого для покращення мовної ситуації. У Севастополі місцева громадськість усі роки прохає відкрити хоч би одну україномовну гімназію. Результат нульовий. Зате з’явилася російська супергімназія, побудована за сприяння мера Москви Ю. Лужкова. Немає філії Києво-Могилянської академії, про яку ведуть розмову з дев’яностих років. Зате в місті з 378 тисячами населення працюють десять філій ВНЗ Російської Федерації. Нині 80 тисяч севастопольских українців для свого повноцінного національно-культурного буття не мають практично нічого. А попит на україномовну освіту великий. Конкурс в єдину україномовну гімназію в Сімферополі – п’ять дітей на одне місце [156:4]. Для порівняння: угорців, що компактно проживають лише в Закарпатті, значно менше, ніж севастопольських українців, але для них функціонує 96 шкіл з угорською мовою навчання. Президент України В. Ющенко, перебуваючи в Криму, засвідчив, що 98% бюджету АРК йде на фінансування російської мови – від дитячого садочка, шкіл до ВНЗ. Він наголосив: «Ми підтримуємо цю мову і говоримо, що що бачимо в цьому коректність, толерантність нашого відходу.» (Слово просвіти.23.ІІІ.О6) Але чи толерантно не звертати уваги на стан української мови в деяких регіонах держави?!

У цілому зрозуміло, що злагода неможлива без взаємних зусиль, бажання йти на компроміси в розв’язанні спільних мовних питань. Навіть у країнах стабільної демократії мовні проблеми завжди нелегко вирішуються. В будь-якому етноконфлікті виникає потреба в мові спілкування. Професор В. Параховський (Київ) вважає, що сторони, які ведуть переговори, можуть обрати одну з таких стратегій: а) нав’язування протилежній стороні власної мови; б) вироблення нейтральної мови; в) толерантне використання мови протилежної сторони. У першому випадку ведеться боротьба за встановлення мовного панування, тобто перехід однієї сторони на позиції іншої мови, в другому – пошуки якоїсь нейтральної мовної системи, або звернення до мудрості, досвіду третьої сторони, авторитетної для обох сторін; у третьому – толерант-

ність, коли кожен прагне перейти на мову іншого, виявляючи добру волю, взаєморозуміння та довіру [203:231-233].

Формування ситуації толерантності, взаєморозуміння та довіри у мовних відносинах можливе тільки в умовах демократії. У Швейцарії стало правилом, коли протилежна сторона намагається говорити мовою іншої держави, відсуваючи власну. Не зрозуміємо цієї загальнолюдської істини – неминучим стане перехід на мову однієї зі сторін, що є приводом для встановлення відносин панування і підкорення. Це стосується, в першу чергу, російськомовного й україномовного населення. Особливістю першого в Україні є те, що практично все воно двомовне, тобто, крім російської володіє українською і навпаки. Акумулюючи в собі величезний інтелектуальний, культурний та виробничий потенціал, російськомовне населення назавжди пов’язало свою долю з Україною, воно життєво зацікавлене в її процвітанні і є рівноправною складовою українського народу. Свій патріотизм, відданість інтересам України російськомовне населення доводило неодноразово, зокрема в ході грудневого Всеукраїнського референдуму 1991 року, під час якого всі, в тому числі переважно російськомовні області, проголосували за її незалежність. Воно має рівну з україномовним населенням можливість на підвалинах двомовності активно розбудовувати нашу спільну українську державність. Однак поки що повага й перехід до спілкування росіянина з українцем мовою останнього є явищем рідкісним. Це відбувається тому, що наші достойники й урядовці навпаки завзято змагаються між собою, хто з них краще володів російською при розмові, зокрема з представником із Росії.

Сьогодні в Україні дуже багато (більше, ніж у будь-якій іншій європейській країні) людей, які не можуть віднести себе до певного етносу, а почувають тривкі зв’язки відразу з декількома етнокультурними або мовними групами, відносини між якими не завжди толерантні. Прикладом є толерантність у мовному спілкуванні швейцарців.

Закони Швейцарії передбачають чітку систему мовної освіти. Тут учні обов’язково вивчають німецьку мову у німецьких кантонах, французьку – у французьких, італійську – у італійських кантонах. Така ж практика навчання впроваджена у вищих учбових закладах. Закони й постанови уряду обов’язково видаються трьома мовами. Президент, державні службовці зобов’язані знати ці мови. У Швейцарії діє територіальний принцип мовного ре-

жиму, згідно з яким у багатомовних кантонах визначається ще мова офіційна, якою користується певна чисельна меншина. В населених пунктах, розташованих на території мовних коридорів, функціонує двомовність, надається право громадянам вільного вибору мови спілкування та навчання в школі [86:30-31].

У цій країні дорожні знаки, назви населених пунктів, вулиць представлені мовою, яка функціонує на території відповідного кантону. Вважається доброю ознакою відправити листа, скажімо, з франкомовної зони в німецьку мовою останньої [87]. Взаємна терпимість, повага та злагода допомагають швейцарцям забувати про мовні кордони, при цьому кожна етногрупа зберігає та розвиває свою самобутню культyру, поєднуючи мовно-культурну толерантність із її леґітимністю. Проте інтеґpаційні процеси обумовлюють загальнодержавну свідомість. Швейцарець за кордоном ідентифікує себе представником Швейцарії, хоч у своїй країні він підкреслює своє кантонське та мовне походження [5:315].

Та звернімо увагу, як старанно замовчують деталі цього досвіду, як і те, чому загалом він з’явився, ті наші політики, що стверджують доцільність надання офіційного статусу в Україні російській мові. Логіка, яка тут застосовується, цілковито позбавлена будь-яких умотивувань. Усе ж дехто волів би тут вирішувати на засаді «не обсуждать»: мовляв, якщо в Швейцарії, Бельгії чи Канаді та ще в деяких країнах по дві державні мови, то хай так буде і в Україні.

«Он у Канаді...», – арґументують або необізнані, або політичні спекулянти. Або: «Он у Швейцарії, Бельгії, Фінляндії...». У «мозкових атаках» (поки що – «мозкових»?) адептів офіційного запровадження російської мови в українську владу подібні посилання набули вже вигляду раз у раз розігруваного, обов’язкового ритуалу. Власне, на незнанні нашим людом того, як то воно є в реальності з мовним облаштуванням у світі, й спекулюють ті, котрі, домагаючись офіційного статусу для російської мови, тим самим готують українській упосліджену, третьорядну роль. Цей акцент рівні права і привілеї – повторюється і в інших варіаціях, і тут навмисно привертається увага до нього, оскільки, дійсно, декларуєгься (в практиці життя, як то про це йшлося, далеко не завжди так є) те, що ці дві мови цивілізовано, взаємошанобливо перебувають поряд, а не мають тенденцію до заміщення одна одної, як то маємо в безлічі сьогоденних ситуацій функціонування росій-

ської мови замість української за обставин, коли російська ще не наділена отим статусом офіційної. Що тоді було б, повторимо.

Толерантність, наприклад, фінів у розв’язанні проблем двомовності на державному рівні поєднується із наполегливістю та твердістю у відстоюванні прав своєї мови на власній території. Сьогоднішню мовну стійкість фінів, яку вони виявляють у ситуаціях двомовного спілкування, ілюструють дорожні нотатки видатного мовознавця професора Ю. Шевельова, де він описує поведінку мешканців фінської столиці у випадках, коли до ни звертаються по-шведськи: «Фінляндія жила сотні років під Швецією. Тепер шведів у Фінляндії чи 6, чи 9 відсотків. За законом країна має дві державні мови. Ось я в Фінляндії, іду в Гельсінках до крамниці. По-шведськи я вмію, по-фінськи – ні. Говорю по-шведськи. Дивляться на мене, як на божевільного, нічого не розуміють (а в школі ж вивчали). Пояснюю, що я не фінський швед, який не хоче говорити по-тутешньому. Що я живу в Швеції. Моментально всі мене розуміють. Вони думали, що я тутешній... Мораль вивести не важко. Державна мова сама собою, Конституція Конституцією, а фіни фінами».

Дошукуючись у країнах Європи підтримки своїм домаганням, адепти офіційної двомовності піднімають на щит і ще одну країну – Швейцарію. Мовляв, «якось же цивілізовано, нормально люди влаштовуються не тільки з двома, проти чого ви протестуєте, але й з чотирма мовами». Так, це справді необхідно – примірювати до України і цей, швейцарський досвід, довкола якого спостерігаємо масу спекуляцій. Основних мов у Швейцарії, як відомо, чотири. З них німецька, французька й італійська мають статус національних і державних, а ретороманська, що нею говорить один відсоток населення має статус лише національної. Але ось що привертає до себе увагу: в практичному вияві державна тримовність означена здебільшого тільки тим, що всіма цими трьома мовами видаються загальнодержавні, федеральні документи. У решті ж ділянок життя панує на теренах Швейцарії, хоч як це не було б комусь дивно, усе та ж одномовність, що характерна практично для всіх країн Західної Європи. І то, знову ж таки зовсім хибне уявлення, ніби в практичному житті швейцарці раз-по-раз змінюють мову спілкування. [217:30].

Насправді, не змінюють, оскільки в кожному з кантонів (усього їх 26) повноправним господарем почувається одна зі згаданих мов: у німецькомовних кантонах (їх найбільше в країні) –

німецька, в французькомовних – французька, в італійських – італійська. Промоделюймо ситуацію. Ви захотіли переїхати працювати з італійськомовного кантону до німецькомовного? Будь ласка. Але не сподівайтеся, що на тій підставі, що ваша італійська мова – теж державна, ви обійдетеся на роботі саме нею. Та ні – без знання німецької мови вас просто не візьмуть на роботу. Чому? Бо це – німецькомовний кантон, а отже, з німецькомовними порядками.

Або й такий варіант. Німецьку мову ви знаєте, отже, на роботу в німецькомовному кантоні вас беруть, але ви, переїжджаючи з італійськомовного кантону, де ваша дитина вчилася в італійській школі, хотіли б, щоб вона і тут також вчилася по-італійськи. Одначе нічого у вас не вийде: в німецькомовному кантоні всі державні школи функціонують по-німецьки. Оскільки ж державної італійської школи годі тут шукати (усі вони лишилися в італійськомовних кантонах), то вихід ви можете знайти тільки один – віддати свою дитину до приватної італійської школи.

Ось така специфічна ця Швейцарія, яку, дарма що в ній три державні мови, багатомовною країною можна скоріше не вважати, ніж вважати. Парадокс? Але так воно є насправді. Самі бо швейцарці зізнаються, що не так вже й масово зустрічаються в них люди, які вільно знають дві мови (по дві державні мови є тільки в окремих кантонах), а щоб хтось знав усі три державні мови, то це і загалом рідкість. Навіть більше, існує у цій країні жарт, який звучить так: «Швейцарці добре уживаються разом тому, що не розуміють один одного!» [310:31].

Не буде зайвим підкреслити й те, що жодна з мов Швейцарії не здобувала собі силоміць ані клаптика швейцарської території, як то ми бачимо на прикладі зросійщення теренів України. У той час, як упродовж віків і до сьогодні швейцарцям пощастило зберегти й свій природний стан, в українців же цей стан зазнав суттєвих деформацій.

Чимало прикладів толерантного спілкування у багатонаціональних територіальних громадах в Україні, зокрема на Закарпатті, в Ужгороді. Сам Ужгород налаштовує на толерантність і міжнаціональні контакти. На вулицях міста рівноправно й невимушено звучить словацька, румунська, польська, німецька, чеська, хорватська мови, не враховуючи російську й українську. У Закарпатській обласній державній телерадіокомпанії працює 5 національних редакцій, де готуються передачі різними мовами для різних етносів реґіону [День. 22.08.03].

Однак у цілому непослідовна мовна політика держави, суперечливе мовне законодавство при майже повній відсутності спроб його вдосконалити, роз’яснити та пропагувати викликає в багатьох громадян України занепокоєння й водночас дозволяє окремим політичним силам періодично спекулювати мовним питанням, особливо в період передвиборчої аґітації. Так, наприклад, виборчі кампанії демонструють складні спекуляції навколо проблем міжнаціональних відносин і національно-етнічного розвитку. При цьому широко використовують укорінені мовні штампи та міфологеми попередньої епохи.

Очевидно, що для зваженого вирішення мовних проблем та досягнення міжнаціональної злагоди в Україні важливо здійснити перехід від конфронтаційного способу мислення та сприйняття духовності інших національностей до толерантного, взаємно шанобливого, стриманого, коректного. Слід наполегливо шукати засобів формування в суспільній свідомості поваги до надбань не лише своєї, але й інших культур та стимулювати відмову від нігілістичного, максималістського, негативного, зверхнього ставлення до всього, що є національними святинями чи торкається національних почуттів інших громадян. Дуже важливим кроком у цьому напрямку стало закріплення на конституційному рівні положень, присвячених використанню мов в Україні. Конституція України визнає українську мову державною. Держава бере на себе зобов’язання забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя по всій території України. Конституційне закріплення такого положення не є характерним для переважної більшості країн, але воно обумовлене своєрідною мовною ситуацією в Україні. Адже в окремих місцевостях і навіть peґioнax українська мова, незважаючи на її офіційне визнання державною мовою ще в 1989 р., потребує захисту так само, як і мови національних менщин. Варто підкреслити, що мова згадується в тексті чинної Конституції України 16 разів у 10 статтях, що є переконливим свідченням усвідомлення законодавцями всієї гостроти й актуальності цієї проблеми для нашого суспільства.

Зрештою, зазначимо, що толерантність у мовній політиці має бути скрізь: від доброзичливого ставлення до співрозмовників у повсякденному житті чи на виробництві, в установах і навчанні, до впровадження в життя законодавчих актів. Прикладом може бути громадянський рух «Не будь байдужим!», який розпочав

нову акцію «Зроби подарунок Україні – з 2007-го переходь на українську!». Акція «Не будь байдужим!» започаткована у вересні 2005 року. З травня 2006 року ініціатива перетворилася в громадський рух. Цією акцією активісти громадянського руху «Не будь байдужим!» намагаються допомогти людям, які живуть в Києві й хочуть розмовляти українською, але не наважуються, бо соромляться російськомовної більшості. Акція пропонує розірвати коло – «я не розмовляю українською, бо ніхто не розмовляє». Усі, хто хоче, зможуть одночасно перейти на українську в перші дні січня. Від початку ініціативи учасники руху поставили перед собою два завдання. По-перше, сприяти відновленню української національнї свідомості. По-друге, донести до мешканців цих міст думку, що зробити Україну справді Україною – розвинутою українською державою – можливо лише за умови їхньої громадянської активності, створення самими людьми повноцінного життя у своєму місті, містечку, селищі. Громадяни України повинні володіти українською мовою як мовою свого громадянства та використовувати її у сферах публічного спілкування. Знання української мови є неодмінною умовою набуття громадянства України. При цьому кожен громадян України є вільним у виборі мови або мов у приватному спілкуванні.

Всеукраїнське піднесення, яке панувало на майданах восени 2004 р., викликане невдоволенням авторитарним режимом Л. Кучми, вимогою права вибору й гідного життя, вказало також на шлях розв’язання мовного питання.

Blog

Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Содержание