Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія
| Вид материала | Документы |
- Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
- Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
- План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
- Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
- О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
- 1. Назва модуля, 29.89kb.
- Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
- Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
- Висновок, 17.41kb.
- Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.
4.2. Деякі міфи щодо державної мови в ЗМІ
З метою заперечити чи пом’якшити інформаційну агресію відносно України, політики й ЗМІ антиукраїнського спрямування поширюють різні плітки та міфи, спрямовані на дезорієнтацію громадської думки щодо мовної, політики.
Міф перший – «обмеження поширення російськомовних газет і книг в Україні». Насправді ж, обмежується право українців на отримання україномовної преси в Україні. Через невідповідність чи радше відсутність державної політики, негативні тенденції є домінуючими на ринку друкованих ЗМІ та у царині вітчизняного книговидавництва. Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28 % від загальної кількості, тоді як ще в 1995 році було 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18 % до 64 %). Питома вага річного тиражу газет, що видаються українською мовою, за 10 років скоротилася з 50 % у 1995 році до 32 %. Натомість російськомовні газети в загальному тиражі зросли на цей час з 45 % до 59 %. За рік на одного українця припадає 27 примірників газет рідною мовою, а на одного громадянина України, росіянина за етнічним походженням – 178.
Останнім часом спостерігається тенденція появи на українському ринку всіляких газет, розкішних глянцевих журналів. Тематика різноманітна: політика, мода, спорт, природа, відпочинок, мистецтво, вивчення іноземних мов; жіночі, чоловічі, дитячі видання. Вони активно рекламуються, просуваються на ринок у всіх регіонах, мають досить пристойні наклади і всі випускаються російською, не враховуючи численних, вже існуючих, російськомовних видань, які просто заполонили Україну. Натомість не чути, щоб останнім часом з’явилося якесь цікаве україномовне видання. Кількість україномовних газет та журналів у роздрібному продажу можна перерахувати по пальцям двох чи навіть однієї руки. Ці видання взагалі відсутні на численних розкладках на вулицях і в метро багатьох українських міст, Київ не є винятком. А де ж створення україномовного соціокультурного простору? Де державний протекціонізм стосовно друкованого українського слова? Де закони, за якими видавцеві було б вигідніше видавати українською?
Випуск книжок, журналів та газет
в Україні за період з 1990 до 2004 року
| Випуск книжок, журналів і газет | ||||
| | 1990 | 1991 | 2000 | 2004 |
| КНИЖКИ | | |||
| Кількість книжок (друкованих одиниць) | 7046 | 5857 | 7749 | 14709 |
| Тираж (млн. примірників) | 170 | 136 | 44 | 53 |
| у тому числі українською мовою | 95 | 73 | 29 | 36 |
| Відсоткове відношення україномовної продукції до загального книговидання (%) | 55,8 | 53,6 | 65,9 | 67,9 |
| ЖУРНАЛИ | | |||
| Кількість журналів та інших періодичних видань | 185 | 194 | 1242 | 2385 |
| Річний тираж (млн. прим.) | 166 | 95 | 52 | 124 |
| у тому числі українською мовою | 150 | 86 | 12 | 35 |
| % | 90,36 | 90,5 | 23 | 28 |
Продовження таблиці
Випуск книжок, журналів та газет
в Україні за період з 1990 до 2004 року
| ГАЗЕТИ | | |||
| Кількість газет (видань) | 1787 | 1891 | 2667 | 3014 |
| Разовий тираж (млн. прим.) | 25 | 27 | 48 | 88 |
| у тому числі українською мовою | 17 | 16 | 13 | 29 |
| Річний тираж (млн. прим.) | 4652 | 3779 | 3459 | 4508 |
| % | 68 | 59 | 27 | 32,95 |
[272]
Як бачимо з таблиці, за період з 1990 до 2004-го років загальна кількість найменувань книжок та газет, що випускалися, збільшилася приблизно у 2 рази (з 7046 до 14709 та з 1787 до 3014, відповідно), а журналів та інших періодичних видань, – у 12 разів. Але тираж зменшився: стосовно книжок з 170 млн. прим. за рік до 53 млн., журналів – з 166 до 124 (втім, це можна вважати підйомом, бо, скажімо, у 1996 та 1997р. тираж складав лише 20 млн. примірників). Стосовно газет маємо іншу картину: разовий тираж збільшився у 3,5 рази, а річний тираж після великого спаду майже досяг тої кількості, що була у 1990 році.
З одного боку зрозуміло: якби видавець мав право обирати будь-яку мову для свого видання – був би попит. Але з іншого – є усвідомлення того, що за наявності однакових умов для російськомовної та україномовної преси, перша буде просто витісняти з ринку другу за те, що вона успішна. А твердження, що переможе в першу чергу якісне видання, незалежно від мови, просто не витримує критики: люди, що звикли до російської, будуть віддавати перевагу саме їй. Oтже, найближчим часом є необхідність створити систему податкових пільг для друку та розповсюдження української преси та інтенсивне формування потреби в ній.
Через інформацію формується суспільна свідомість, спрямовується громадська думка. Націлено дібрана, замаскована під об’єктивність, інформація дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю. Найперше – це поширення суто московських періодичних видань на території України, зокрема, центральних російських газет, традиційно відомих тут ще з часів Союзу, коли російська преса домінувала повсюдно.
Російські видавці, використовуючи недосконале українське, законодавство та поблажливість вищого українського чиновництва, пішли на хитрість: додавши до традиційної назви часопису слова «Україна» чи «в Україні», реєстрували їх ніби українські підприємства.
За умови занепаду видавничої справи в Україні загалом, ці часописи мають відносно величезні наклади. Так газета «Аргументы и факты. Украина» друкується тиражем 170 тис. примірників. «Труд. Украина» – 185 тис., «Комсомольская правда» в Украине» – 195 тис., «Известия Украина» – 258 тис. примірників. Це при тому, що середній тираж таких всеукраїнських видань, як «Молодь України», «Літературна Україна», «Демократична Україна», «Вечірній Київ» коливається у межах 10-40 тис. примірників. Запитання: «То чий же вплив на українського споживача більший?» звучить суто риторично [103: 65].
Ось як характеризує ці ЗМІ академік Іван Дзюба: «Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізації засобів та смаків людей. І безсоромно паратизує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компроментації української культури й українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, – під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих публічних паскудств. Коли читаєш таку пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні і окупант звіріє з кожним днем». Таке становище, на думку Дзюби, вже загрожує «самому існуванню української нації як рівноцінної нації серед націй світу». А зникнення тієї чи іншої нації з лиця Землі є ніщо інше, як успішне завершення кампанії того чи іншого геноциду [День.15.Х.06].
Слід мати на увазі, що засилля чужомовних видань пояснюється не лише економічно-прибутковими обставинами, але й тим, що Україна за станом свободи слова, свободи думки та інформації стоїть на рівні країн розвинутої демократії, однак ми не створили суворих прав і норм демократичного співжиття, і цим користуються ті, хто просуває свої ЗМІ в Україну. Схвалюючи демократизм і свободу слова в Україні, директор Центру екстремальної журналістики Росії РФ О. Панфілов вважає, що «головна проблема російських журналістів – у тиску влади на
них та контролем над ЗМІ. Практично всі поправки, які вносилися в російське законодавство щодо засобів масової інформації «мають репресивний характер». Що стосується негативного ставлення російських ЗМІ до України, то причина – виключно така, якою її бачать із Кремля [200:7].
Зусилля російськомовної преси супроводжується при потуранні влади активізацією деяких редакцій, дії яких спрямовані проти мовної політики України. Газета «Крымская правда» (редактор М. Бахарев) ставить відверто питання про функціонування неросійськомовних шкіл у Криму, але тільки за змістом українських, а російських за програмами, які діють в Росії. Газета 31 серпня 2005 року вмістила на своїх сторінках виступ депутата держдуми Ф. Д. Рогозіна на зустрічі, яку організували Руська община та партія «Руський блок» Криму. Серед українофобських висловлювань Д. Рогозіна варто навести його промовисту цитату: «Процесс консолидации русского движения в единую силу в защиту русского языка, права на собственную государственность, культуру, победой которого будет воссоединение России и Украины. Это наша главная задача» [263:23]. Це свідомий заклик до ліквідації державної незалежності України та поглинанпя її Росією. До речі, Соціалістична партія України на чолі з її керівником О. Морозом у 2005 році підписала угоду з партією Д. Рогозіна про співпрацю між обома партіями. Партія О. Мороза, як відомо, теж активно виступас за надання російській мові статусу державної поряд з українською.
Однак, «Кримська правда» замовчує, що російськомовна державна телерадіокомпанія в Криму усі передачі транслює російською мовою, і тільки один раз на тиждень виходить в ефір десятихвилинна передача українською мовою «Млин». У Криму видається близько 300 часописів, усі російською мовою. І тільки одна газета друкується українською. Це «Кримська світлиця», яка переживає значні труднощі фінансово-матеріального ґатунку (через відсутність власного приміщення її весь час виселяють з орендованих приміщень). Проте «Кримській правді», яка є приватним підприємством, не без сприяння місцевої влади надається незаконно кількамільйонна дотація з державного бюджету.
Квоти на використання іноземної мови в інформаційній продукції друкованих та електронних ЗМІ, на радіо та телебаченні існують в усьому світі. Наша сусідка за колишнім соціалістичним табором – Чехія вже захистила свій мовний простір відповідним
законом, яким зобов’язала 66,6% інформації подавати державною мовою. Порушення такого закону автоматично скасовує державну ліцензію на право випускати газету чи журнал. У Франції, Росії, Польщі теж існує подібний закон. В Україні законом передбачено 50% інформаційної продукції подавати державною мовою. Але ми не знайдемо україномовних «Фактів» або «Київських відомостей» чи інших подібних російськомовних видань. Хто ж контролює у нас стан справ у національному просторі? На жаль, ця сфера, як і цілий ряд інших, є з боку влади України безконтрольною. Мовний простір лишається у нас у стані кинутого напризволяще, у стані, який більше фіксується, ніж контролюється. Мусимо констатувати, що нас штучно позбавляють власної мови, роблять «двомовними», змінюють мовний генетичний код нації на чужий, вводять у побут замість однієї з найвишуканіших мов світу говірку дикунів – суржик, а загалом – крадуть душу. Криза української культури очевидна. Зрозуміло, чому знеславлюється і все те, що давало силу нашому національному організмові. Всі славні спогади минулого, шляхетна гордість вільного народу, його завзяття, предківська мудрість, власна правда, велич культури... Де вони? На наших екранах, на наших театральних сценах чи на кіноплівках? Переповненість теле- і радіоефіру російською інформацією, в якій присутня пропагандистська агресія Москви, повінь російськомовної продукції на книжковому та культурному ринках України перетворюють нас у духовну колонію, наслідком якої може бути абсолютна манкуртизація...
Міф другий. Неукраїнські за духом ЗМІ стверджують, що «американці фінансують українські друковані видання, а відтак спрямовують їх в антиросійське русло». Русофіли сприймають усе проукраїнське, у тому числі й українську мову, крізь «американські окуляри». «Гранти, перш за все американські, ніби і дістаються головним чином організаціям із національною українською орієнтацією і практично не дістаються організаціям із нейтральним у цьому плані відношенні» (вважай проросійським). Однак, навіть поверхневий аналіз українського ринку ЗМІ показує, що західний капітал на ньому майже відсутній. Винятками є англомовне видання «КYІV POST» і двомовний тижневик «Дзеркало тижня». Водночас, російський капітал присутній у редакціях газет «Кієвскій Телеграфъ», «Деловая столица», «Столичныe новости», «Столичка», «Деловая Украина» тощо, не кажучи вже про регіони, особливо сходу і півдня нашої країни.
Невтішна картина засилля російськомовної преси, потік інформації із сусідньої держави, не завжди правдивої, навіть упередженої, доповнювалась за режиму Л. Кучми так званими «темниками», згідно яким редакціям рекомендувалося, що можна, а що не можна друкувати. Свобода слова, суспільна правда рідною мовою для українця не доходила або спотворювалась.
Свобода слова – благо нематеріальне. Її не можна взяти в руки, виміряти чи зважити. Проте без неї людина стає сліпою й беззахисною, а суспільство втрачає орієнтири у своєму розвиткові. Свобода слова і свобода інформації є невід’ємним правом людини. Без них усі інші свободи немислимі. Щоб народ міг сам вирішувати, як йому жити, він повинен знати, що насправді відбувається, мати можливість вільно обмінюватись думками. Для нормального розвитку країни потрібен діалог, люди повинні чути одне одного. Без вільної преси, у викривленому інформаційному просторі зробити це неможливо.
Ось чому громадяни демократичних країн такі чутливі до найменших обмежень свого права на правдиву інформацію. Узимку 2001-го сто тисяч людей вийшли на вулиці Праги на знак протесту проти утисків телеканалу «Громадське телебачення». Громада не просто захищала журналістів, яким довіряла. Вона захищала своє право на прaвду. На фоні такого прикладу становище зі свободою слова в Україні видається дуже невтішним. Режим Кучми розглядав газети і телебачення не як інструмент діалогу із суспільством, а як засіб промивання мізків та маніпуляцій свідомістю людей. Олігархічні клани кинули величезні ресурси на те, щоб прибрати до рук весь медіа-простір, установити тотальний контроль за інформаційними потоками. Незалежні засоби масової інформації нищились.
Помаранчева революція (2004 р.) рішуче постала на захист демократичних цінностей. Як свідчать працівники ЗМІ, ситуація з порушенням проти журналістів та медіа, а також переслідуванням суттєво покращилася. Зокрема, зафіксованих фактів цензури вп’ятеро менше, ніж у 2004-ому. Така ж показова пропорція і щодо іншого показника – політичний, економічний та непрямий тиск. У країні зникли «темники», зникли татуйовані теми та заборони показувати чи цитувати окремих політиків, натомість подача інформації стала значно збалансованішою, а «картинки» подій ближчими до об’єктивних. У країні перестали переслідувати журналістів та цькувати неугодні видання [200:8].
4.3. Мовне питання в радіотелепросторі
Ще складніші справи в українському радіотелепросторі. На 2005 рік близько 90% теле- і радіостанцій України (щоправда не державних) вели трансляцію не державною, а російською мовою.
Нескінченні серіали зранку, вдень і ввечері, різноманітні ток-шоу, часто доволі цинічні й вульгарні за своїм змістом, щодня пропонуються нам до перегляду. У цих передачах нас обтяжують російськими проблемами, пропагують російський світогляд. Аргументація керівників українських каналів, коли їм закидають щодо засилля російських програм, така: мовляв, ми – комерційні канали й ставимо в ефір ті програми, які мають відповідний рейтинг і залучають при цьому гроші рекламодавців, що російські програми і фільми якісніші, тому що в Росії рекламний ринок удесятеро більший за український, і, відповідно, в їхні програми і фільми вкладається більше грошей. Тобто за таких умов виходить ніби замкнуте коло. Більшість українського населення любить дивитися російські програми, точніше, їх привчили до цього ще за радянських часів. А хто ж формуватиме потребу українських глядачів дивитися свої програми та фільми? Прикро, але факт, що Перший національний канал використовує лише 4–5 годин власної продукції. Решта – реклама і куплена зовні телепрограма.
Отже, ситуацію слід урегулювати на законодавчому рівні, насамперед збільшуючи вимоги до українських телеканалів щодо підвищення кількості якісного національного продукту державною мовою. На інформаційному ринку поступово створюється конкурентне середовише, яке розширює можливості впливати на мовну ситуацію. Якість передач, мовно-патріотична позиція журналіста і його матеріальна зацікавленість суттєво впливають на вибір мовлення. Законодавство з питань інформаційної політики вимагає, щоб державна мова звучала належним чином у радіотелемовленні. Стаття 10 п.4 Закону про телебачення і радіомовлення недвозначно наголошує: «для загальнонаціонального мовлення частина ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, має становити не менше 75 відсотків загального обсягу добового мовлення» [236:4].
Звідси міф третій – «дискримінація телерадіостанцій Росії і російськомовних передач в Україні». Ця спекуляція настільки популярна, наскільки й абсурдна. Реальний стан справ носить
дзеркальний характер – росіяни домінують в телерадіопросторі України. Сьогодні в Україні Росія контролює «СТБ», «Новий канал», ТРК «ЕРА», «ТV Табачук», «НТУ», радіо FМ «Zet» (Россияне, 12.02.02). У Криму прийнято рішення про ретрансляцію московського «ОРТ». В Україні без обмежень можна приймати практично всі російські канали як по супутниковому, так і сітьовому зв’язку. У РФ немає жодного українського телеканала й відсутні передачі українською мовою.
Тепер торкнемося питань українських FМ-радіостанцій, якщо, звичайно, їх можна назвати українськими. Мусимо сказати, що результати дуже невтішні. Українську мову від ведучих чути рідко, здебільшого вдень, коли слухачів мало. Натомість у вечірньому ефірі домінує «великий и могучий». Деякі станції взагалі ігнорують державну мову. Враховуючи те, що FМ-станції слухають здебільшого підлітки та молодь, ця верства населення підлягає просто шаленій русифікації. Не кажучи вже про пісенне наповнення цих FМ-станцій, яке, як відомо, на 60 – 70 % складається з пісень російських виконавців. Із вітчизняних можна почути лише трьох – чотирьох виконавців, переважно «розкручених», що засвітилися у Москві. А де ж решта?
Тут постає питання. Коли всі ці станції отримували ліцензію на право мовлення, в ній був зазначений суттєвий відсоток мовлення українською. Тож куди він подівся? Запитання в першу чергу до Нацради з питань телебачення та радіомовлення, яка має контролювати цей процес.
Радіо- і тележурналісти використовують вплив слова на слухача, глядача через музичний або зоровий супровід мовної інформації, через використання чоловічих та жіночих голосів, їх чергування в ефірі. Радіо- і теле простір зберігають живе слово носіїв української літературної мови – письменників, науковців, акторів, передають зразки ораторського мистецтва, мистецтва публічного спілкування політиків, державних і культурних діячів. Мова телебачення й радіо відбиває характер спілкування між учасниками комунікативного акту.
Про це йшлося на парламентських слуханнях 1 грудня 2002 року: і про недостатню законодавчу базу для розвитку вітчизняної журналістики, і про відсутність громадської критики та впливу на мас-медіа, економічної незалежності ЗМІ, і про обмеження конституційних прав громадян на свободу слова тощо. Стаття 9 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» визначає, що
мовою радіо і телемовлення у нашій державі є українська [236]. Більшість телеканалів порушує чинне законодавство щодо права контролю вітчизняного телеринку, щодо пріоритетного права мовлення на загальнонаціональних телеканалах, щодо заборони рекламування виробів із тютюну та алкоголю і тому подібне. На 100 етнічних українців припадає лише 7 годин українською мовою, а на 100 етнічних росіян – 54 російськомовні години [«Літературна Україна», 25.Х.02]. Можливість втрати власного історично- і інформаційно-культурного простору становить чи не найбільшу загрозу українському суверенітетові, оскільки в сучасному індустріальному суспільстві засоби масової інформації мають величезний вплив на формування масової свідомості [див. додаток Б].
Не менш знаковою є інтервенція в український радіо- і телепростір російськомовної естради (а точніше – агресивної попси: музично-пісенної, гумористично-сатиричноі). Ті, хто здійснює її ескалацію (експансію) на терени нашої держави, більш ніж обізнані з поняттям семіотики. Хіба не знаково, що народні артисти України В. Данилець і В. Мойсеєнко представляють свою нову програму «Криша приєхала», де знаряддям «гумору» став жахливий суржик. Невже пересічний глядач не розуміє, що його привчають не до справжньої високохудожньої сатири на наше сьогодення, а до брутального знущального висміювання титульної нації та її мови? Російським шанувальником пострадянської естради спотворений образ українця більш ніж довподоби. Тому Кролики разом із Сердючкою бажані саме в Москві й Санкт-Петербурзі...
Інакше кажучи, українців привчають слухати не завжди притаманні нашій ментальності російські пісні. Привчають захоплюватися московською естрадою. Привчають любити її за принципом широковідомих експериментів вченого І. Павлова, які полягають у виробленні у піддослідних тварин умовного рефлексу на зорові та слухові подразники. А привчивши пересічного громадянина будь-якого регіону України сприймати винятково російськомовне, перед місцевими аборигенами можна вже без боязні відкривати навстіж двері напівблатному «Шансону», а за ним безперешкодно надавати російській мові пріоритетність на державному рівні, навіть законодавчо. Хіба не є підтвердженням цього те, що й нині деякі чиновники виголошують промови недержавною мовою, особливо це стало помітним після Помаранчевої революції. Ніби вимоги на Майдані 2004 про затвердження української мови в усіх колах суспільного життя їх не
стосуються. А можливо, навпаки – це демонстрація невизнання тих змін, які започатковані новою владою.
Що стосується Харківщини, то головним джерелом суспільнополітичної інформації в Харкові є випуски новин російських телеканалів, що поступово переходять на збільшення ефірного часу українською мовою. Але транслювання новин з Росії майже не зменшується ні у часовому вимірі, ні у кількості передач. В місті працює інформаційне агентство «Харьковские новости», що готує щоденні новини, аналітичні та соціально-суспільні програми, щоправда, українськомовними вони стали лише з 2003 року (транслюються на каналах А/ТВК, «Фора», «Фаворит»).
Єдиним повністю українськомовним каналом є Харківське обласне державне телебачення, яке, як і інші комерційні російськомовні канали, готує місцеві новини - «Сьогодення». ця передача не має великої популярності через украй незручно призначений час та ДМХ-діапазон. Оперативність новин теж незадовільна: зйомки, що проходять після 12 години, монтуються і подаються в ефір тільки наступного дня (через брак сучасної новітньої апаратури, що безперечно впливає і на якість). Місцевих магнатів і політиків влаштовує можливість прийти в прямий ефір і без особливих зусиль, не змушуючи себе говорити «языком селюков», висловити свої політичні погляди. А потім дивуються всі, чому це в Украіні з року в рік процвітають російськомовні ЗМІ, чому українці нехтують державною мовою і досить скептично сприймають словосполучення «національна свідомість»? Усе це роками «вбивалося» в нашу голову, абсолютно неприховано нав’язувалося. Так і сформувався такий собі синдром національного неблагополуччя, національної закомплексованості, якщо хочете. Тому і маємо досить плачевну ситуацію сьогодні: у національному (на цьому наголошую) університеті викладач пропонує читати лекції російською, бо, бачите, українською не дуже зручно. Зрозуміло, що протестувати проти такого рішення студенти не дуже й поспішають... Хоч той самий викладач в іншому ВНЗ за гроші (така умова) послуговується українською.
Патріотична громадськість Харкова не перестає порушувати перед адміністpацією міста та області питання мовного режиму ЗМІ Харківщини. Щоразу отримує обіцянки. Або іноді і того гірше зневажливе мовчання. Майже всі телеканали Харківщини працюють у режимі ретрансляції московських телепрограм, подаючи лише свою рекламу. Серед друкованих ЗМІ є лише одна
(обласна) виконкомівська україномовна газета «Слобідський край», міських немає, хоч раніше існували «Ленінська зміна», «Вечірній Харків», тепер – російськомовні і за змістом далеко не українські. Не в кращому стані місцеве радіомовлення.
Висновок наступний. Стаття 9, п. 2 Закону «Про телебачення і радіомовлення» (2006), вимога якої «У загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 відсотків має становити національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців» повинна стати пріоритетною для виконання тими, хто причетний до українського інформаційного простору [236:3]. Радіо- і телепередачі мають бути українськими не де-юре, а де-факто; українськомовний музичний продукт має бути на кілька порядків якіснішим за російськомовний і спрямований на зміцнення єдності української державності, політичної та національної ідентичності. Тож українським співакам, музикантам, естрадним артистам слід демонструвати найкращі якості бійців, довести конкурентоспроможність української музичної культури і в шоу-бізнесі. Треба здобувати перемоги і в інформаційній війні. Успіхи на інформаційному просторі, естрадному фронті є неабияким внеском у перемогу в боротьбі за свободу yкpaїнського слова, за єдність суспільства, за українську мрію.
Деякі ЗМІ перетворилися в рупор певних бізнесово-політичних структур, формуючи антинаціональну культуру та виготовляючи антиукраїнський інформаційний і монокультурний продукт. Тому створення національного конкурентноспроможного інформпродукту є нагальною потребою і вимагає низки невідкладних заходів, насамперед в освіті та підготовці кадрів.
В епоху глобалізації, коли англійська мова стає загальною і водночас у світі щомісяця зникає дві мови, потрібно більше приділяти уваги мові національній, яка забезпечує інформаційну мовну безпеку держави, а також те, що українська мова має бути інтегрована у світовий інформаційний простір.