Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Содержание

1.2. Статус і засади, порядок застосування

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 23

1.2. Статус і засади, порядок застосування

(використання) мов в Україні

Складовою розбудови національної держави, становлення демократії та громадянського суспільства в Україні є активна і цілеспрямована мовна політика, покликана утверджувати українську мову як державну в усіх сферах суспільного життя. Від того, як побудована державна мовна політика, якими є її цілі та пріоритети, залежить стабільність і цілісність суспільства, його самодостатність, ефективне функціонування і розвиток.

Порівняльний аналіз законодавства Росії, Франції, Польщі, країн Балтії дає підстави стверджувати: Україна – чи не найдемократичніша держава світу стосовно забезпечення мовних прав своїх громадян. Розвиток України як незалежної демократичної держави залежить насамперед від рішучості органів влади під час проведення комплексу заходів щодо зміцнення її державних інтересів та пріоритетів. Одним із таких пріоритетів у системі національного законодавства повинно стати законодавство про мови, яке за сучасних умов потребує належної уваги.

Нормативну базу, що визначає засади, статус і порядок застосування (використання) мов в Україні, і є предметом аналізу, становлять зокрема:

Конституція України 1996 р.; Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року (справа про застосування української мови); Закон УРСР «Пpo мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року; Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року; Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року; Закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня 1998 року; Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року; кодекси: а) Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (у редакції від 15 березня 2006 року); б) Кодекс про адміністративні правопорушення (від 23 лютого 2006 року); в) Цивільний процесуальний кодекс України (від 16 березня 2006 року); г) Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року; також норми Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року та інших законів України.

Закон «Про мови в Українській РСР» визначає, що українська мова має юридичний статус державної (частина перша статті 2); у роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій, розташованих у місцях, де більшість громадян, що проживають у місті, районі чи їх сукупності (тобто більшість населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць чи населених пунктів), становлять особи, які належать до інших (крім української) національностей, можуть використовуватися – поряд з українською – національні мови цих національностей або мова, прийнятна для всього населення (частини друга та третя статті 3); громадяни можуть звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій українською чи іншою мовою, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін (частина друга стапі 5); акти місцевих органів державної влади та управління затверджуються і публікуються українською мовою, а у разі необхідності – публікуються й іншою національною мовою (частина друга статті 10); офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій утворюються і подаються українською мовою, а з правого боку (чи знизу) ці назви можуть подаватися у перекладі іншою мовою (стаття 37); топоніми – назви населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів, річок і т.ін. утворюються і подаються українською мовою, а також можуть передаватися національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості (частина перша статті 38). Закон «Про національні меншини в Україні» визначає, що у роботі державних органів, громадських об’єднань, а також установ та організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватись її мова поряд із державною українською мовою (стаття 8). Закон «Про звернення громадян» стверджує, що громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін (стаття 6). Закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» зазначає, що в Автономній Республіці Крим поряд із державною мовою забезпечується функціонування та розвиток, використання і захист російської, кримськотатарської, а також мов інших національно-

стей (пункт 1 статті 10 Конституції АРК); в Автономній Республіці Крим російська мова як мова більшості населення і прийнятна для міжнаціонального спілкування використовується в усіх сферах суспільного життя (пункт 2 статті 10 Конституції АРК); вирішення питань щодо забезпечення функціонування державної (тобто української), російської, кримськотатарської та інших національних мов віднесено до компетенції Верховної Ради Автономної Республіки Крим (підпункт 14 пункту 2 статті 26 Конституції АРК). Кодексами України, які визначають процедуру різних видів судочинства (чи притягнення особи до адміністративної відповідальності), встановлено, що особи, які беруть участь у справі й не володіють (або недостатньо володіють) державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють.

Слід зазначити, що чинне законодавство не передбачає жодних санкцій до порушників Закону про мови. Більше того, базовий Закон (1989) своєю розмитістю окремих положень не може не провокувати його порушень. Так, наприклад, частина друга ст. 6 встановлює, що «незнання громадянином української або російської мови не є підставою відмови йому у прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків». Проте конкретного терміну для цього не встановлено, а отже, службова особа може «оволодівати мовою» аж до виходу на пенсію за віком.

Базовий закон про мови конкретизувався та знайшов своє втілення у нормативних актах, серед яких варто відзначити «Основи законодавства України про культуру» від 14 лютого 1992 р., в якому, зокрема, зазначається: «Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови. Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання у сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України» (ст. 4). Більш однозначно на користь української мови висловлюється Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (від 21 грудня 1993 року): «Телерадіоорганізації ведуть мовленвя державною мовою. Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території, а на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою» (ст. 9).

Окремі положення Закону «Про мови в Українській РСР» були деталізовані (або просто дубльовані) низкою інших законодавчих та підзаконних актів. Так, Закон УРСР «Про освіту» у редакції від 23 травня 1991 року проголошував, що «мова освіти визначається законом УРСР «Про мови в Українській РСР» (ст. 6). У новій редакції Закону від 23 березня 1996 року цю статтю (тепер ст. 7) було доповнено словами «визначається Конституцією України...» (і далі за текстом). Такого ж змісту ст. 11 є у Законі України «Про інформацію» (від 2 жовтня 1992 року): «Мова інформації визначається Законом «Про мови в Україні», іншими законодавчими актами України у цій сфері, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною» [88:28-89].

Аналогічний запис зроблено і у Законі України «Про рекламу» (від 6 липня 1996 року): «Мова реклами визначається законами України «Про мови в Україні», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», іншими законодавчими актами України у цій сфері, міжнародними договорами та угодами. Зареєстровані у встановленому порядку товарні знаки, логотипи можуть наводитись мовою оригіналу» (ст. 6).

Зрештою, Закон України «Про видавничу справу» (від 5 червня 1997 року) встановлює: «У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України «Про мови в Україні» та інших законодавчих актів України. Уся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через посередництво державних підприємств, установ та організацій, видається державною мовою. Держава заохочує підготовку, виготовлення та розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні. Дотримання державної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади» [88:55-58].

Варто відзначити, що останній із ухвалених Верховною Радою законів щодо регулювання сфери культури – «Про кінематографію» – взагалі не містить посилань на Закон «Про мови в Українській РСР», обмежуючись загальною декларацією: «Застосування мов у галузі кінематографії здійснюється відповідно до статті 10 Конституції України» (ст. 6). У принципі ця стаття разом зі ст. 22 Закону, що встановлює квоту демонстрування націо-

нальних фільмів у 30 відсотків національного екранного часу, могли б гарантувати відповідний статус державної мови на екранах, проте навряд чи ця вимога є на сьогодні здійсненною з огляду на реальний стан, в якому перебуває сьогодні національне кіновиробництво.

Нарешті, згідно з Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» у редакції від 27 травня 1997 року (ст. 26, п. 50) до виключного відання сесій сільських, селищних та міських рад належить: «вирішення відповідно до закону питання про мову (мови), якою користуються у своїй роботі Рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях» [230: 18-19].

Чинна Конституція України остаточно закріпила основні норми сучасної мовної політики нашої держави. У частині 1 статті 10 Конституції України визначено, що державною мовою в Україні є лише одна – українська. Важливість цієї статті полягає у тому, що вона дає чітку орієнтацію суспільству (організаціям, установам, громадським товариствам, іншим суб’єктам) у розв’язанні мовних проблем та напряму мовного будівництва. У частині 2 цієї статті розкривається зміст терміну «державна мова» як такого, що всебічний розвиток і функціонування мови в усіх сферах суспільного житгя та на всій території України забезпечується державою. Забезпечення функціонування української мови мало б відбуватися законодавчими (закони України, нормативні акти), економічними (обов’язкове державне фінансування), державно-ідеологічними (утвердження загальнолюдських цінностей) та іншими засобами. До державного забезпечення можна також віднести практичну діяльність органів виконавчої влади [123:4-8; 119].

Така норма об’єктивно підтверджена особливостями етнічного складу населення України. Під час розробки цієї норми законодавець виходив із того, що українці є корінним етносом України та мають кількісну перевагу по всій її території, крім Криму. Тому природно, що роль державної мови в Україні виконує одна мова – українська. Частина 4 статгі регулює сприяння держави у вивченні мов міжнародного спілкування – найбільш поширених у світі та закріплених у міжнародному праві офіційних і робочих мов ООН [123:6].

Застосування мов в Україні базується також на таких міжнародно-правових актах: Загальна декларація прав людини; Конвенція ООН про права дитини; Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права; Рамкова Конвенція про захист націо-

нальних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин [88:92-139].

Аналіз статті 10 Конституції України дає підстави стверджувати, що вона гарантує забезпечення рівноправних відносин та тісної взаємодії різних етносів, які проживають в Україні, підтримання атмосфери толерантності, довіри і поваги у взаєминах між ними. Норми, закладені у цій статті, є демократичними та відповідають усім міжнародним стандартам.

У згаданих уже статтях 10 і 11 Конституції України закладені підвалини й у загальному плані сформульована суть мовної політики нашої держави. Але, на жаль, поки що положення цих статей залишаються декларацією, бо належним чином ще не підкріплені механізмом, який би їх «привів у дію». Потрібні законодавчі та нормативно-правові акти, створені на новій основі, на базі яких має вирішуватися мовна проблема.

Функціонування української мови як державної (офіційної) та її державна підтримка як мови корінної нації повинна поєднуватись із повагою до мов національних меншин, що історично мешкають у межах України та забезпеченням мовних прав осіб, що належать до таких меншин. Гарантування вільного розвитку, використання та захисту мов національних меншин відбувається відповідно до Конституції України, законів України, (Декларація прав національностей України, Закон України про національні меншини в Україні та ін.) із урахуванням стану кожної з них та реальних можливостей держави. У свою черry забезпечення мовних прав осіб, що належать до національних меншин, та сприяння захисту і розвитку їхніх мов не повинно перешкоджати вивченню і застосуванню державної мови в усіх сферах суспільного жипя країни. [88:11-15]

Водночас ст. 2 Закону «Про національні меншини в Україні» наголошує, що громадяни України всіх національностей зобов’язані дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її держаний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин [88:13-15]. Однак ці вимоги закону не завжди виконуються. Тому має бути стратегія збереження і зміцнення збалансованості та гармонізації взаємин між українською нацією та національними меншинами України. У зв’язку з цим потрібно активно забезпечувати вивчення всіма громадянами української мови як державної та сприяти вивчен-

ню і захисту мов національних меншин України. Треба створювати умови для гармонійної взаємодії української мови з іншими мовами національних меншин України. Інструментом регулювання міжнаціональних відносин в Україні повинна стати державна політика у сфері застосування української мови як державної і мов національних меншин.

Таким чином, державність української мови як правовий інститут уперше в історії дістала закріплення у Законі «Про мови в Українській РСР», що набрав чинності з 1 січня 1990 р. На той час це був досить прогресивний документ [88:41-49]. Прийняттю цього Закону передувала ще в умовах СРСР більш як дворічна робота окремих прогресивних груп, громадсько-політичних і культурних організацій, таких як Спілка письменників України, товариство «Спадщина», Українська Гельсінська спілка, Народний Рух України, окремих діячів культури, науки тощо. Верховна Рада створила робочу групу для підготовки проекту доповнень Конституції УРСР про надання українській мові статусу державної [272]. Стосовно майбутнього Закону було висловлено 23 967 пропозицій і зауважень. З них у 13,3% містилася схвальна оцінка проекту в цілому, у 4,6% — негативна оцінка й у 77,2% були конкретні доповнення та пропозиції.

Принагідно варто відзначити, що рішення Конституційного суду України щодо захисту державної мови (1999) спричинило надзвичайно жорстку за тоном ноту МЗС РФ від 28 січня 2000 року. Нею вказано, що «у російської сторони викликає серйозну стурбованість дальше посилення адміністративних та інших заходів, які застосовують в Україні проти збереження і розвитку російської мови». Ця нота викликала низку обурливих заяв із боку політичних партій національно-державницького спрямування, які відзначили неприпустимі за тоном заяви сусідньої держави, прагнення втручатися у внутрішні справи України. Проте показово і дуже небезпечно, що російську офіційну позицію повністю підтримали деякі нечисленні, але скандальні організації, які намагаються сьогодні виступати від імені всих етнічних росіян України, і, звичайно, комуністи. Подібні заяви з боку РФ фактично набувають постійного характеру.

На думку уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, рішення Конституційного Суду України щодо сфери застосування державної мови жодним чином не обмежує права російськомовних громадян у вільному використанні російської

мови. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернув увагу, що численна російська національна меншина в Україні й українська – в РФ мають бути могутнім чинником взаєморозуміння, зміцнення дружби та поглиблення співробітництва двох держав і народів. Тим більше, що договір між Російською Федерацією і Україною, на який посилаються російські дипломати, передбачає рівні можливості й умови для збереження розвитку мовної та культурної самобутності як росіян в Україні, так і українців у РФ. Але умови угоди щодо українців – громадян Росії – ігноруються.

Для задоволення етнокультурних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3 тис. дитячих дошкільних закладів, близько 5 тис. державних загальноосвітніх шкіл.

Натомість для задоволення культурно-мовних потреб мільйонів українців у Росії не створено жодного державного дошкільного чи навчального закладу, жодного театру, бібліотеки, газети, журналу, телепрограми. До того ж, у Росії час від часу роздмухується антиукраїнська істерія, застосовуються принизливі методи тиску на українську еміграцію, нехтуються гуманістичні засади міждержавного Договору про дружбу, грубо порушуючи права національних меншин.

Досягнений у жовтні 1989 року «мовний компроміс» до певного етапу демонстрував свою дієвість. «М’яке» мовне законодавство (cyттєвo ліберальніше від багатьох як пострадянських, так і західних зразків), разом із ухваленими Верховною Радою «Декларацією прав національностей» (1991 р.) та Законом «Про національні меншини в Україні» (1992 р.) дозволили уникнути сyттєвої напруженості на мовно-національному ґрунтi, наслідки якої могли б виявитися для України непередбачуваними. У цілому Закон «Про мови в Українській РСР» став, як говорилося, наслідком політичного компромісу між тими, хто обстоював повсюдне впровадження української мови як необхідну передумову справжньої незалежності України та тими, хто де-факто захищав збереження і надалі двомовного характеру українського суспільства (де українській мові було б відведено другорядну функцію), фактично прагнучи тим зберегти підпорядкований Москві статус України.

Суттю компромісу стало те, що формально проголосивши, за Конституцією, українську мову єдиною державною на всій території республіки, закон де-факто надав російській мові статусу

другої офіційної мови, закріпивши низкою статей (ст. 6, 10, 13, 14, 25, 27, 30, 31, 34) абсолютно рівний формальний статус російської й української мов у багатьох важливих сферах і застерігши право громадян користуватися будь-якою мовою в усіх випадках спілкування з державними органами, у судочинстві, під час отримання юридичної допомоги тощо.

Знайдена тоді формула компромісу була зумовлена особливостями часу, коли ухвалювався закон. З одного боку, формальне закріплення у законі статусу російської мови як другої державної (а це було вельми реально – ще у лютому 1989 року сам відповідальний за розроблення Закону Л. Кравчук схилявся до такого варіанту) фактично прирекло б українську мову і далі перебувати у дискримінованому становищі, в якому вона опинилася внaслідок багатовікового колоніального становища України. Такі процеси спостерігаємо сьогодні у Республіці Білорусь, де панівне становище посідає одна з двох формально рівних державних мов – російська, а другу «державну мову» – білоруську – фактично витіснено з повсякденного вжитку. Зрозуміло, що таке становище викликало б гострий опір значної частини суспільства (особливо у західних та центральних регіонах, де україномовні громадяни за даними соціологічних досліджень становлять близько 78% населення). З іншого боку, прагнення різко змінити вже наприкінці 1980-х рр. лінгвосоціальну карту держави неминуче наразилися б на не менш гострий опір південних та східних регіонів держави (де україномовні громадяни складають незначну меншість – лише 16% населення). Та і не допустили б тоді цього «союзні органи», які фактично контролювали ситуацію в Україні.

«М’який» компромісний характер базового закону на певному етапі певною мірою полегшив впровадження української мови до різних сфер суспільного життя (хоча й уповільнив темпи такого впровадження). Проте сьогодні цей закон практично себе вичерпав. Він уже майже не здатний захищати подальший розвиток української мови, її утвердження в усіх сферах суспільного життя. Більше того, протягом останнього часу намітилися тривожні тенденції до повного згортання сфери вжитку української мови,

Позитивно оцінюючи мовне законодавство у цілому, треба зазначити, що у ньому є положення, які не відповідають сучасним політичним реаліям, пов’язаним із проголошенням державної незалежності України. Найістотнішими недоліками є відсутність будь-яких санкцій за його порушення, а також закріплення

тривалих термінів реалізації статей про мовні обов’язки службових осіб. А це призводить до недотримання основних положень Закону як на державному рівні, так і в інших сферах вживання української мови. За своїм мовним законодавством Україна може бути прирівняна до найдемократичніших європейських держав. Де-юре тут насправді домінує мова колишньої метрополії.

Глобалізація та пов’язані з нею інтеграційні процеси, cepeд яких міграція відіграє особливу роль в утворенні багатонаціональних колективів, відчутно впливають на мовний простір країн. Держави чутливо реагують на ці обставини, зокрема Російська Федерація. Тут особливу роль у консолідації сучасної російської держави, тобто цементуванні суспільства і формуванні російської політичної нації ХХІ ст., відіграє мова титульного етносу, етнічних росіян. Прийнято закон про державну мову Росії. Треба cкaзати, що в країні функціонує закон 1991р., тобто прийнятий на два роки пізніше, ніж аналогічний закон України (Української РСР), «Про мови народів Російської Федерації». Але законодавець, ycвідомивши значення мови для державотворення, вирішив зміцнити позиції мови етносу-носія державності. Новий закон вельми лаконічний, складається лише з шести статей (сьома має протокольне значення). Особливості цього закону, його твердий і відповідальний перед майбутнім Росії характер починаються вже з назви, у якій чітко сформовано суть питання «Про державну мову Російської Федерації». Центральною статтею є 3-тя – «Сфери використання державної мови Російської Федерації», яка охоплює практично всі сторони діяльності федеральних, суб’єктних і місцевих органів правління, судову систему, міжнародні й внутрішньофедеральні відносини, географічні й документальні назви, діяльність «загальноросійських, регіональних і муніципальних періодичних друкованих видань», в рекламі та «в інших випадках».

Перша стаття, що дає визначення державної мови, містить ще й норму, згідно з котрою обов’язковість використання російської мови не є обмеження використання інших мов (хоча не дуже зрозуміло, яким чином можна поєднувати взаємо протилежні вимоги). Там же міститься дуже важлива вимога до культури мови, її чистоти й літературності: «При использовании русского языка как государственного языкa Российской Федерации не допускается использование слов и выражений, не соответствующих нормам современного литературного русского языка, за

исключением иностранных слов, не имеющих общеупотребительных аналогов в русском языке». Подумалося, що б робили наші високопосадовці, аби така норма iснувалa у нас? Важливою новацією в системі прав громадян є проголошення окремого права на користування державною мовою. Стаття 6-та не просто проголошує, але й забезпечує права громадян РФ на користування державною мовою. Це означає, що ні органи управління, ні державні, ні приватні й громадські підприємства й організації не мають права будь-якими діями перешкоджати громадянам використовувати російську мову як державну.

Законом передбачається: отримання освіти в державних і муніципальних освітніх установах, інформації в органах державної влади усіх рівнів та організаціях усіх форм власності, інформації російською мовою через загальноросійські, регіональні, муніципальні ЗМІ та право на користування послугами перекладача при захисті прав і інтересів громадян, які не володіють державною мовою [85:8].

Виходячи із цього, логічним є ухвалення цілком нового закону «Про державну українську мову», який регулював би особливості функціонування і державного захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну тут на сьогодні цілковиту безсистемність. При цьому державна підтримка мов національних меншин могла б регулюватися окремими законодавчими актами (проектів, зареєстрованих у Верховній Раді України на сьогодні маємо вже чимало, і великих проблем це не становить).

Стосовно державної мови не можна вживати слово «захист», а лише «гарантування», адже вона повинна стати потужним засобом захисту національних інтересів України. Народ як джерело всієї повноти влади є головним гарантом статусу державної мови, і це повинно чітко відображатись у законі про державну мову. Обов’язково має бути стаття про те, що органи державної влади створюють умови для вивчення й удосконаленого володіння українською мовою громадянами України, іноземцями та особами без громадянства. Громадські організації та інші структури, включаючи політичні організації й партії, обов’язково повинні застосовувати державну мову в усіх формах діяльності за винятком внутрішньої діяльності, спрямованої на збереження і розвиток мовної, культурної, релігійної та звичаєвої самобутності

етнічних громад. При цьому публічна діяльність поза межами етнічної громади здійснюється з обов’язковим використанням державної мови. В публічному спілкуванні та в галузях суспільної діяльності громадяни України зобов’язані використовувати державну мову і всебічно сприяти утвердженню її статусу.

У розділі щодо фінансування реалізації закону про державну мову слід передбачувати фінансування цих заходів як першочергових найвищої державної ваги, що визначають інформаційну й загальну безпеку та конкурентоспроможність суспільства. Заходи щодо забезпечення статусу державної мови мають органічно враховувати бюджети підприємств, організацій, як державних так і громадських, і фінансувати в обсязі витрат на забезпечення їхньої діяльності, адже без державної мови така діяльність неможлива.

Концепція державної мовної політики має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках: приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України, насамперед у частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою народними депутатами України і державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади у системі державної влади та місцевого самоуправління, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов’язкового складання вступних іспитів з української мови у вищі навчальні заклади та її застосування у роботі всіх державних навчальних закладів України; створення належної нормативної бази підтримки і пільг для україномовних ЗМІ, книгодрукування українською мовою, українського кіно і української пісенної продукції; виховання української мовної свідомості та гідності; загального піднесення престижу української мови; вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови; розширення застосування української мови, її життєдіяльності у межах всієї України; поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах України; створення системи дієвого контролю за дотриманням мовного законодавства.

Ці пропозиції можуть бути використані для розробки концепції державної мовної політики.

Blog

Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Содержание