Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Документы

Содержание Висновки до першого розділу Мова як об’єкт політики 2.1. Мовна ситуація в світлі перепису населення Національна мова Другим таким фактором Третій фактор Четвертий фактор Етномовний склад населення України Основні етноспільноти

Подобный материал:

• Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
• Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
• План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
• Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
• О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
• Висновок, 17.41kb.
• Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.

Висновки до першого розділу

1. Успіх в утвердженні державної мови в усіх сферах суспіль­ства на території України може буги досягнутий лише за умов існування надійної чіткої нормативно-правової бази, механізм забезпечення якої державною владою має розглядатись як важ­лива складова державотворення й національної безпеки. При­кладом успішного розв’язання мовної проблеми можуть бути програми відродження національних мов у країнах Прибалтики, які за короткий тepмін досягли значних успіхів в утвердженні латиської, естонської та литовської мов як державних, у впрова­дженні їх в усі сфери суспільного життя (державне управління, військо, міжнародні відносини, виробництво, освіту, культуру, побут тощо). Успіхи в реалізації національно-мовної політики в країнах Балтії стали наслідком, а з одного боку – політичної волі керівництва цих держав у розв’язанні даної проблеми, з іншого – ­добре продуманих, прагматично орієнтованих, реальних, позба­влених декларативності та фінансово забезпечених програм.


2. Гальмування реалізації мовного законодавства України, його відставання від потреб життя значною мірою зумовлюється тим, що в нас досі не вироблені чіткі принципи цілеспрямованого впливу держави на мовну практику, не створено спеціального державного органу, для вироблення стратегії і тактики мовного планування. Непослідовність дій влади, посилення тиску проро­сійських політичних угруповань, спрямованого на посилення ро­сійської мови в Україні, зумовили скасування більшості інсти­туцій, призначених для реалізації державної мовної політики та раціоналізації російської мови. Своїм Указом від 5 квітня 2001 року тодішній президент Л. Кучма доручив виконання функцій забез­печення реалізації державної мовної політики державному комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України [141:242]. Утім керівник цього комітету був активним прихиль­ником двомовності в Україні на державному та законодавчому рівнях [141: 115]. До речі, успіх мовної політики у 20-х роках XX ст. на території Украіни був забезпечений тим, що Центральну комісію з українізації очолював Голова Уряду УРСР В. Чубар.

3. В Україні не було враховано позитивного світового до­свіду, який свідчить, що найдосконаліше мовне законодавство не ефективне без наполегливості державних органів, які мають його впроваджувати. Зокрема, у багатьох країнах світу при пар­ламентах й урядах створені спеціальні комісії, комітети з мовних питань тощо. Наприклад, Вищий комітет у справах французької мови (Франція), Британська рада (Великобританія), Робоча гру­па у справах німецької мови при Міністерстві закордонних справ Німеччини, Комісія у справах офіційної мови при парламенті Індії тощо, а також аналогічні державні органи у країнах близь­кого зарубіжжя (Молдова, Казахстан, держави Балтії та ін.). Ва­жливим чинником мовної політики Росії є наявність особливої Ради з російської мови при уряді РФ, створеної ще в часи, коли ним керував В.В. Путін. Рада хоча і є дорадчим органом, наділе­на величезними повноваженнями й можливостями: очолює її заступник голови уряду, у її складі міністр освіти і провідні учені Російської Академії наук та інших наукових установ. Варто особливо відзначити, що в Російській Федерації подбали і про відпо­відність за порушення закону про мови. Окремою статтею заборо­нено прийняття будь-яких правових актів як на федеральному, так і на рівні суб’єктів федерації, спрямованих на обмеження викорис­тання державної мови і на порушення прав громадян на користу-


вання державною мовою. «Нарушение настоящего Федерального закона влечет за собой ответственность, установленную законодательством Российской Федерации».

4. Головними причинами неефективної мовної політики в Україні є зруйнований механізм управління мовними процесами та безвідповідальність виконавчої влади. Колегія Рахункової палати Beрховної Ради. України (2004) у висновках щодо результатів аналізу матеріалів засвідчила, що «жоден державнии орган не проаналізував та не звітував перед урядом про стан виконання Державної програми розвитку української мови та Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування україської мови» [188:3-4].

5. Законодавча база з мовного питання в Україні переважно відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами. Однак загальноси­стемного узгодження між цими правовими актами й досі не про­ведено; до того ж, вони недостатньо забезпечені необхідними виконавчими механізмами. Аналіз мовної ситуації свідчить про те, що лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного та незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо – потрібний механізм реалізації вищезазначених правових документів щодо функціонування української мови, а також вирішення питань, пов’язаних, із удосконаленням юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють механізм використання державної мови. Утім, створення оптимального мовного середовища у країні ускладнюється відсутністю ефективної законодавчої бази. По­ложення статей 10, 11 і 12 Конституції України щодо розвитку та функціонування мов не підкріплені належним чином механізмами, які б забезпечили їхнє ефективне застосування. У державній мовній політиці потрібні нові концептуальні підходи: насамперед, слід усвідомити, що мовне питання не може бути друго­рядним або виступати предметом спекуляцій. У процесі його розв’язання пеpeд суспільством постають нові завдання, дії під час виконання яких можуть враховувати реальний стан, тенден­ції та перспективи розвитку мовної ситуації в Україні.

Мовна політика може стати об’єднуючим фактором тільки тоді, коли вона відображатиме всю різноманітність мовного спектра та матиме чіткі механізми вирішення існуючих проблем. У зв’язку з цим особливе значення у вирішенні мовного питання


мають консолідуючі дії органів державної влади та різних полі­тичних і громадських сил. Вони у своїй діяльності мають спира­тися на конституційні принципи, науково обґpунтовані висновки і рекомендації.

Правовому забезпеченню здійснення державної мовної полі­тики сприятиме: підготовка та внесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України «Про розвиток і застосу­вання мов в Україні», проекту Закону «Про внесення змін до За­кону України «Про національні меншини в Україні»; внесення змін та доповнень до чинного законодавства: Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, з метою посилити адміністративну та кримінальну від­повідальність за порушення законодавства про мови та створен­ня, відповідно до Указу Президента України, урядового органу з питань мовної політики та виконавчої вертикалі.


РОЗДІЛ 2

МОВА ЯК ОБ’ЄКТ ПОЛІТИКИ


«Ви хочете двомовність? Добре. Так вчіть українську, бо ми російську добре знаємо. А може, візьмемось за тримовність, і будемо Європейцями?».

І. Драч


Подальше зміцнення стабільності нашого поліетнічного сус­пільства зумовлює необхідність постійної уваги до мови як об’єкта політики, зокрема впровадження у соціальну практику української мови. На сучасному етапі українська мова як суттєвa ознака нації, національної ідеї має виступати важливим чинни­ком державотворення, консолідації нашого поліетнічного суспільства, формування політичної нації, відігравати виключно важливу роль у згуртуванні етнічних українців у єдину україно­мовну націю, які відчувають потребу у відновленні своєї націо­нальної ідентичності.

Функціональний аспект мови цікавить наше суспільство чи не найбільше, оскільки з ним пов’язані, передусім, задоволення мовних та комунікативних потреб громадян, а також певні полі­тичні орієнтири, оцінки нашого минулого і теперішнього, погляд на майбутнє. Розвиток і функціонування мов, їхній правовий захист, вивчення, збереження, поширення є предметом активного обго­ворення не лише у наукових колах, але й на державному рівні.

У зв’язку зі зміною мовної політики сучасній мовній політи­ці України властиві процеси протидії старих стереотипів і нових


тенденцій мовного планування. Найсуттєвіші новації спостері­гаються у сфері оцінних ознак мови. Українська мова серед україномовного та неукраїномовного населення країни з часом стає більш престижною, в суспільній свідомості поступово під­вищується показник її комунікативних якостей та естетичної цінності. Водночас на сході та півдні України серед населення інспірується сепаратистський рух щодо надання статусу офіцій­ної російській мові, на Закарпатті існує думка про так звану етно­мовну окремішність русинів [195:382].


2.1. Мовна ситуація в світлі перепису населення

України 2001 року

Характер виникнення будь-якої мовної ситуації визначається цілою низкою об’єктивних факторів, як власне лінгвістичних, так і демографічних, геополітичних, економічних, соціально­міґpаційних і, перш за все, на думку Л. Д. Швейцера, мовною політикою держави [310:161]. Утім, зупинімося на етномовній ситуації, що склалася на сьогодні в Україні.

Мовна ситуація, на нашу думку, характеризує притаманний су­спільству спосіб задоволення комунікативних потреб за допомогою однієї або кількох мов. Під терміном «етнолінгвістична ситуація» науковці розуміють «розселення етносів та територіальне розпо­всюдження їхніх мов» [168:6] або взаємодію мов у межах певних регіонів чи адміністративно-політичних утворень [154:616].

Вищезгаданий проект Концепції державної мовної політики визначає мовну ситуацію в Україні як результат «тривалої війни проти української мови, української ідентичності й української державності, яку Росія розпочала після 1654 року і яка продов­жується і зараз у формі мовно-культурної експансії» [122, с.4]. На деформованість мовної ситуації в Україні вказує кількісне співвідношення носіїв української і російської мов, яке не відпо­відає кількісному співвідношенню етнічних українців і росіян на території держави. За данними Всеукраїнського перепису насе­лення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, у той час як українську мову визнало рідною лише 67,5% (в 1926 р. – 76,2%).


Таблиця 2.1

Мовна ситуація в 1926 році

Національна мова	Відсоток населення за мовою	Відсоток учнів за мовою
Українці	76,2	75,9
Росіяни	15,3	10,6
Євреї	4,1	2,9
Поляки	0,8	0,9
Німці	1,3	1,4
Молдавани	0,8	0,4

[260:288]

Українська мова в українському поліетнічному суспільстві у більшості реґіонів не стала домінуючою і державною з огляду на її вживання у повсякденному спілкуванні людей. Такий стан обумовлений цілеспрямованою і системною політикою «у незрі­внянно ширших масштабах та із застосуванням найжорстокіших і найвитонченіших методів аж до умисного знищення мільйонів но­сіїв української мови, систематичного викорінення української національної еліти» [109, с.4]. Це виявилося у голодоморі 1932–­1933 рр., спрямованому проти українського селянства, у репресіях проти української інтелігенції (не лише українців, а й поляків, німців, євреїв, греків, болгар та ін.), у ліквідації освіти, преси мовами національних меншин (викладання національною мовою було збережено лише для частини поляків Західної України, ру­мунів, молдаван та угорців, у депортації українців під час колективізації. оргнaборів тощо за межі України і в організованому переселенні в Україну населення з інших республік Радянського Союзу. Внаслідок цього в Україні склалася ненормальна демографічна ситуація, кризова для української мови (особливо у східних і південних областях) та інших неросійських мов [104:31-42].

Процес неухильного витіснення української мови із багатьох сфер суспільного життя і прогресуюче зменшення носіїв україн­ської мови не припинило навіть надання українській мові стату­су державної у 1989 р. та подальше закріплення цього статусу у Конституції незалежної України як одного з основних положень головного документа країни. Сучасна мовно-політична ситуація в Україні обумовлює необхідність утвердження державної мови, а також нормативно-правове забезпечення функціонування ро­сійської мови та мов національних меншин. Дві найчисельніші етноспільноти – українці та росіяни – складають 95,1% насе­лення України, і, звичайно, мовна ситуація та мовна політика буде визначатися взаємовідносинами між цілими етноспільнотами. Спостерігається відсутність інституційних і комунікацій­них можливостей для розв’язання конфлікту між деякими суспі­льними групами. Українці споконвічно проживають на своїй ет­нічній території і вважаються етносом, який складає 77,8% на­селення країни. У дванадцяти областях вони перевищують 90% (Волинська, Вінницька, Тернопільська, Івано-Франківська, Рів­ненська, Чернігівська, Львівська, Київська, Хмельницька, Пол­тавська, Житомирська, Черкаська). Понад 50 і більше відсотків українців мешкає у інших областях (лише у Кримській автономії їх всього 24,3%). Від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх кількість серед мешканців Украї­ни – на 5,1%.

Росіяни – друга за кількістю мешканців національність серед існуючих в Україні, і дорівнює 17,3% (в 1926 р. – 15,3%). Росія­ни мешкають в усіх областях країни і посідають друге за кількістю місце після українців, за винятком Закарпатської і Чернівецької (4-і місця). Але найбільш компактно росіяни зосереджені на Сході й півдні. 89,9% усього населення країни вважає мову своєї наці­ональності рідною: для українців цей показник складає 85,2%, росіян – 95,9%, кримських татар – 92%. Найменший цей показ­ник серед євреїв – 3,1% [229:11]. Історично склалося так, що мешканці міст і сіл України західного peґioнy держави переваж­но україномовні, а сходу та півдня обласні міста – переважно російськомовні.

Етнічний склад населення України за роки УРСР змінювався не на користь корінної нації. Українців протягом 1926 – 1989 років збільшилося лише в 1,6 рази, росіян відповідно у 4,2 рази, чи­сельність інших національностей скоротилася майже в 2 рази і


не досягла рівня 1926 року [141:68]. Така динаміка демографічного розвитку цих етноспільнот не могла не відбитися на їхній національній, політичній свідомості. У росіян природно відчувалось усвідомлення того, що це територія Росії або СРСР і, оселяючись на українських землях, дотримуватися традицій і норм цього краю не було для них обов’язковим так само, як і володіти українською мовою. З розпадом СРСР і утворенням незалежних держав значна частка росіян та представників інших національностей виїхала з України на свою етнічну батьківщину. Це зумовило зменшення кількості росіян в Україні з 22,1% до 17,3%, відповідно євреї перемістилися з третього на десяте місце тощо. Тепер значна частина росіян і представників деяких інших національностей не готова сприймати українську мову як державну і вимагає законодавчого закріплення за російською мовою статусу державної поряд з українською, як це зроблено в Білорусі та Казахстані. Щодо українців, то повільне збільшення суспільної ваги російської мови не можe не викликати у них почуття загрози. Політизація відносин української та російської етноспільнот загострює етноконфлікт.

Характер мовно-політичної ситуації в Україні, що склалася на сьогодні, визначається кількома основними факторами: як тими, що залишилися від минулого (вони поки що переважають), так і новими. На перше місце серед них за впливом на мовну ситуацію О.Тараненко ставить поділ населення за ознакою «україномовності – російськомовності» і широке функціонування російської мови у різних сферах суспільного життя на більшості території країни, що обернено пропорційно впливає на використання української мови [276:2-3]. Цей поділ ускладнюється ще й тим, що: а) він є не суто етнічним (з досить однозначним критерієм виділення груп), а етнічно-мовним (з нечітким і плинним критерієм; б) етнічні групи, за незначним винятком, реґіонально не розмежовані. І тому Україна відрізняється від таких класичних дво- та кількамовних країн, як Швейцарія, Бельгія або Канада [276:3].

Другим таким фактором, що впливає на мовну ситуацію, є наявність у країні peґioнів із відмінними культурно-мовними, а також соціально-політичними традиціями й орієнтаціями, що зумовлено входженням у минулому частин України до різних метрополій і, як наслідок, їх тривалим роз’єднаним співіснуванням та різним за часом об’єднанням у єдину державу. Тому Україна має в своєму складі низку peґioнів з різним рівнем націо-


нальної свідомості корінної нації, з відмінним історичним досві­дом, з несхожими геополітичними, ідеологічними й етнокультур­ними орієнтаціями та симпатіями населення, які слід враховува­ти в мовній політиці. Можна погодитися з науковцями, які поді­ляють країну за географічним положенням на такі відмінні за етнонаціональними ознаками реґіони: Середнє Подніпров’я (Центральна Україна), Захід, Схід, Південь, Крим [239: 12-17].

У цілому, такий peґioн, як Центральна Україна, має всі можли­вості відіграти провідну роль у національно-мовному відродженні держави. Переважна більшість українців має тут ознаки своєї етніч­ності, але зберігається тенденція до зменшення відсотку україно­мовних людей. Так за переписом 1989 р. українську мову вважали своєю рідною у Вінницькій області 98,2% українців, а за перепи­сом 2001 р. цей відсоток знизився до 94,8%; у Дніпропетровсь­кій – відповідно 84,8% і 67%; Житомирській – 96,8% і 93%; Київській – 98% і 92%; Кіровоградській – 96,4% і 98,9%; Пол­тавській – 97,1% і 90.0%; Сумській – 90,8% і 84%; Черкаській­ – 97,9% і 92,5%; Чернігівській – 93,3% і 89% [див. табл. 1].

Особливість Західного peґіону полягає в тому, що тут україн­ське населення як на селі, так і в місті міцніше зберігає націона­льнумову. Якщо в середньому по Україні частка українців, які називають рідною мову своєї національності, складає 87,7%, то в Західних областях вона вища, але теж зменшується. За переписом 1989 р. в Закарпатській області вона становила 98,4%, а за переписом 2001 р. – 81%, Івано-Франківській відповідно ­99,4% і 97,8%, Львівській – 98,9% і 95,3%, Рівненській – 99,1% і 97,4%, Тернопільській – 97,3% і 75,6%.

Серед етнополітичних конфліктогенних ситуацій у Східному peґіоні варто назвати такі: відчутні проросійські настрої, вимоги двомовності, спроби протиставляння Східного peґіону Західно­му, низька національна самосвідомість українців на відміну від росіян. Саме на Сході українське населення найбільше зазнало мовної русифікації. У Донецькій області лише 59,5% українців назвали, за переписом 1989 р., рідною мовою українську, а за переписом 2001 р. лише 24,1%, у Луганській відповідно – 56,3% і 30,0%, Харківській – 79,5% і 53,8%. За таких умов, коли на­віть значна частина сільського населення мовно русифікована, міста регіону, звичайно, позбавлені україномовності.




Зараз переважна більшість етнічних груп Півдня русифіко­вана. Це стосується численних національностей, що тут мешкають. Дані останнього перепису (2001 р.) викликають занепокоєння. У Херсонській області частка українців, які вважають рідною мовою мову своєї національності, становить 73,2% (за перепи­сом 1989 р. – 87,7%), у Миколаївській області відповідно – 69,3% (було 83,7%), Запорізькій – 50,2% (було 77%), Одеській – 46,3% (було 74,2%), у Криму лише 10,1% тих, хто вважає українську мову рідною.

Значна частка українців Сходу і Півдня, втративши свою на­ціональну ідентичність і не сприйнявши повністю російської культури, представляє собою конгломерат нечіткої національної приналежності, який продукує надзвичайно примітивний засіб спілкування – суржик. Це вже, за словами Ліни Костенко, «хро­нічна хвороба нації». У науковому етнополітичному розумінні ­це маргінали, які не є активними носіями національної свідомос­ті. Звідси і низька національна свідомість серед етнічних україн­ців Півдня і Сходу України. Звідси і велика кількість тут тих, хто не вважає українську мову рідною (40-50%), і проросійські на­строї у цих регіонах. А на противагу українцям – висока національна свідомість серед етнічних росіян та ворожі настрої до всього українського.

Отже, про число етнічних росіян України, які не вважають ро­сійську мову рідною – таких практично немає, а російськомовних українців – мільйони. За 15 років незалежності нічого не зміни­лося. Якщо проаналізувати результати президентських виборів 2004 року, парламентських виборів 2005 року, можна помітити, що за «помаранчевих», за національно-патріотичних голосують тільки області, де етнічні українці становлять понад 90% насе­лення. Області, де етнічних українців близько 80-70%, за патріотів уже не голосують. Регіони, де етнічні українці становлять від 55% до 85% населення, а етнічні росіяни – від 15% до 45%, голо­сують за проросійські сили. До речі, ці області, не зважаючи на те, що в них такий високий відсоток етнічних українців, вважаються російськомовними. Констатуємо: низька національна свідомість, немає самоідентифікації. А яка може бути національна самоіден­тифікація, коли розірвано ланцюг: мова – культура – історична


пам’ять – етнічна нація (фундамент держави). А що зроблено для зростання української національної свідомості? – Нічого.

Третій фактор. Залежно від переваги тієї чи іншої мови, населення країни диференціюється не тільки за реґіональним (наприклад, з одного боку, Галичина та Волинь як переважно україномовні, з іншого – русифіковані Крим та Донбас) і територіально-соціальним принципом (проживання на селі чи в місті), але й з віком (у російськомовних містах велика кількість двомовних родин, де батьки продовжують у побуті користуватися українською мовою, тоді як діти віддають перевагу російській).

Відмінність між названими реґіонами полягає: а) у різному ступені української національної свідомості та державотворчої активності й, відповідно, опору політичній і культурно-мовній експансії сусідніх держав, насамперед русифікації; б) як продовження попередньої відмінності – у прийнятті або неприйнятті комуністичної ідеології, яка в умовах колишнього СРСР стала невід’ємною від русифікації, а в пострадянський час пов’язується з прагненням до союзу східнослов’янських держав чи до відновлення Радянського Союзу, де домінувала б знов-таки російська мова.

Як бачимо, в Україні реально існує проблема розбіжності етнічного й мовного факторів і, відповідно, різних пріоритетів; фактично не етнос, а мова є тут показником ідентичності. На початку третього тисячоліття Україна опинилася перед дилемою, яка для більшості цивілізованих країн давно є пройденим етапом: бути чи не бути українській мові ознакою нації та держави?!

Кризовий стан українського суспільства, звичайно, не може викликати ентузіазму відносно активного засвоєння и впровадження населенням мови нації, представники якої, прагнучи кращої долі, шукають її за межами країни за допомогою чужої мови. А державні мужі не виявляють достатньо політичної волі й патріотизму, щоб подолати мовні негаразди.

Четвертий фактор, що обумовлює особливості мовної ситуа­ції в Украіні на сьогодні, – це проблема села. В усі часи україн­ська мова живилася за рахунок своїх носіїв – вихідців із переваж­но україномовного сільського населення. Міста, що виникли вна­слідок індустріалізації і урбанізації, ставали здебільшого російсько­мовними, а на західноукраїнських землях відповідно польсько­мовними чи зі значною перевагою мов німецької, угорської або


румунської. Перепис населення в 2001 році зафіксував подальше зменшення кількості сільського населення серед мешканців України, яке становило лише 32,8%. Найменша його частка в індустріальних регіонах: у Донецькій області – 10%, Луганській ­14%, Дніпропетровській – 17%, Харківській – 21%. Відповідно тут домінує російськомовний простір.

За умов ліквідації колгоспно-радгоспного напрямку розвитку сільського господарства, ігнорування владою проблем аґрарного сектору, у сільській місцевості почали діяти незворотні й небезпечні процеси, а саме: масове безробітгя та виїзд із місць прожи­вання працездатного населення у пошуках кращої долі до інших peґіонів, навіть за межі країни, назовсім або тимчасово; різке скорочення кількості учнів у сільських школах, що призводить до закриття навчально-виховних закладів. (Кількість учнів поча­ткових класів нерідко сягає лише 5-6 осіб); зменшення інтеліге­нції, особливо це стосується механізаторських, учительських кадрів села, спеціалістів сільського господарства (низька заробі­тна плата, відсутність або неякісний соціальний захист не викликають у випускників вузів ентузіазму щодо праці у селі); великі витрати коштів сільськогосподарським населенням на послуги соціальної сфери (транспорт, паливно-енергетичні ресурси, при­ватне житло, медицина, побут тощо).

У деяких peґioнax ці негативні явища набувають загрозливого характеру не лише в питаннях скорочення україномовного кон­тинґенту у сільській місцевості, але й у соціально-економічному розвитку країни. Тому акценти на збереження та захист україн­ської мови, неухильне виконання конституційної вимоги щодо державності української мови мають переноситися на міста. Ви­рішення цієї проблеми залежить перш за все від політичної волі влади та її структур, зосередження україномовного середовища в органах управління, освітніх закладах, у інформаційній сфері, сфері послуг.

П’ятий фактор – мови національних меншин в Україні. За переписом населення 2001 р. в Україні мешкають представники понад 130 національностей: від 37,5 млн. українців (78%), 8,3 млн. росіян (17,3%) до представників таких етносів як евени та нога сани, яких налічується менше, ніж по 10 осіб.


Таблиця 2.2

Етномовний склад населення України

(за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р.)

Основні етноспільноти	Вважали рідною мовою, %
Мову своєї національності	Українську	Російську	Іншу мову
1	2	3	4	5
Українці	82,5	х	14,8	О
Росіяни	95,9	3,9	х	0,2
Білоруси	19,8	17,3	62,5	0,2
Молдавани	70	10,7	17,6	1,7
Кримські татари	92	0,1	6,1	1,8
Болгари	64,2	5	30,3	0,5
Угорці	95,4	3,4	1,0	0,2
Румуни	91,7	6,2	1,5	0,6
Поляки	12,9	71	15,6	0,5
Євреї	3,1	13,4	83	0,5
Вірмени	50,4	5,8	43,2	0,6
Греки	6,4	4,8	88,5	0,3
Татари	35,2	4,5	58,7	1,6
Цигани	44,7	21,1	13,4	20,8
Азербайджанці	53,0	7,1	37,6	2,3
Грузини	36,7	8,2	54,4	0,7
Німці	12,2	22,1	64,7	1
Ґaґаузи	71,5	3,5	22,7	2,3
Інші національності	32,6	12,5	49,7	5,2

[229]

Як було сказано, українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 р. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення. Порівняно з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. Відсоток інших мов, які були вказані як рідні, за міжпереписний період збільшився на 0,4% і становить 2,9% [212: 12].

Як видно з таблиці 2.3, чи не найскладнішим завданням є оволодіння населенням українською мовою. Майже повністю


російськомовними себе вважають євреї – 83%, греки – 88,5%, білоруси – 62,5%, німці – 64,7%, татари – 58,7% тощо. Деякі національності на час проголошення незалежності України та переходу до ринкових відносин мали певний стартовий капітал і, спираючись на зв’язки з етнічною батьківщиною, нині активно відроджують свої національні святині, відкривають власні навчальні заклади, де навчання здійснюється, окрім, звичайно, рід­ної мови, російською мовою. Їхні представники у політичній еліті, працівники сфери освіти чи інших сфер не поспішають спілкуватися державною мовою, посилюють протестний потенціал прихильників двомовності. Має рацію академік І. Юхновський, який наголошує, що у цивілізованих суспільствах, де державна еліта усвідомлює консолідуючу державотворчу роль мови, так розв’язують проблему організації навчання в школах мовами національних меншин: усі предмети викладають державною мовою, за винятком кількох – літератури, мови, історії тієї чи іншої етноспільноти. У нас же, скажімо, на Закарпатті, є школи тільки з угорською чи румунською мовою викладання, чи ще якоюсь. Для якої держави ми вчимо дітей – на це риторичне запитання відповіді немає [312:4].

Слід підкреслити, що водночас об’єктом русифікації стали і національні меншини України. Напередодні Другої світової війни в Україні було ліквідовано систему культурно-освітніх закладів, що обслуговували потреби національних меншин. Під час і після війни окремі національні меншини були піддані репресіям і вислані за межі України, а їх повернення на свої етнічні території створює немалі труднощі. Нині на території України проживають 10,9 млн. осіб – представників 134 національностей, для забезпечення культурно-освітніх потреб яких створено 1067 на­ціонально-культурних товариства.

Таким чином, впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супрово­джувалось системними заходами, спрямованими на подолання тяжкої спадщини – деформованої мовної ситуації, спричиненої політикою мовно-культурної асиміляції неросійських народів, що її проводила Російська імперія в обох своїх іпостасях – само­державній та комуністичній. Робота у галузі відродження, вивчення та захисту національних мов може бути ефективною ли­ше за активної участі у ній національно-культурних товариств і центрів, які здатні виразити культурно-мовні інтереси відповід-


них етносів. Утім, жодна з мов національних меншин, що функціонують в Україні, не може бути використана як привід для розпалювання ворожнечі між прсдставниками різних національностей. Необхідно забезпечити гармонійний розвиток і взаємодію державної та національних мов,

Суть заходів на підтримку української мови полягає не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати мову батьків (або) свідомо вивчити мову своєї національності з урахуванням перспектив, які відкривають її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав.

Як уже зазначалося, українське суспільство не перебуває у стані гострого конфлікту між носіями двох провідних на сьогодні мов – української та російської. Більше того, відсутній і caм чіткий поділ суспільства на дві групи за мовною ознакою. Соціологи здебільшого поділяють населення за етномовними ознаками на такі три основні групи: україномовні українці, російськомовні українці та росіяни (україномовних росіян, кількість яких навіть не наближається до рівня статистичної похибки, в окрему групу не виділяють). За іншим підходом, що враховує користування мовою, окрім російськомовних та україномовних, виділяють також групу суржикомовних і двомовних (українська та російська).

Попри відсутність різкої поляризації, мова (і в аспекті користування нею, і як чинник ідентичності) може стати джерелом напруженої сітуації. Особливо це стосується двох ліній, що поділяють українське суспільство в мовному плані, соціальної та географічної. Причому обидві зумовлені історичним обставинами.

Перший поділ на україномовне село та російськомовне місто – ­наслідок русифікації в період масової урбанізації початку минулого століття та індустріалізації 1930-х. Характерно, однак, що попри виразне суспільне маркування («міське», російськомовне – престижне, а «сільське», україномовне – відстале), конфліктність за цією лінією не надто значна. Причини полягають як у прийнятті значною частиною сільського населення свого нижчого статусу, так і у відсутності «жорсткої» асиміляції з боку держави. Водно­час слід зауважити, що і цей поділ не універсальний, наприклад, стосовно мовної ситуації на Закарпатті, Донбасі чи в Криму.


Друга лінія – географічний поділ. У спрощеному вигляді його подано в концепції «двох Україн»: «російськомовної східної» та «україномовної західної». І хоча спрощеність цього підходу вже не раз критикувалася, він ефективно використовувався для мобілі­зації населення (передусім східних і південних областей) на ми­лулих президентських виборах. Поява та утвердження регіональної «східноукраїнської ідентичності», яка базується, насамперед і майже виключно, на мові, хоч і менш імовірне після президентських виборів 2004 р., проте не втратило своєї актуальності.

Усі ці суперечності не привели до міжгрупової напруженості чи протистояння. Утім, вони є базою для постійних конфліктів і протистояння на політичному рівні – між політичним силами, які претендують на роль презентантів конкретних мовних груп про це йтиметься далі).

Не спиняючись на достатньо широко описаному функціональному аспекті мовної ситуації в Україні, відзначимо явний дис­баланс на користь російської мови у більшості сфер суспільного життя (йдеться про засоби масової інформації, книгодрукування, бізнес, шоу-бізнес). Причому після проголошення незалежності України та надання українській мові статусу державної, позиції останньої послабшали. Винятки тут – хіба що політична та освітня сфери. Очевидно, що функціонування мов також має peґіональний аспект. Так, найменше потреби україномовних українців задовольняються в південних і східних областях. Як свідчать дані дослідження серед студентів Дніпропетровська, лише 6,3% тих із них, хто назвав рідною мовою українську, послуговували­ся нею у державних установах, ще 30% використовували під час спілкування з офіційними особами українську та російську. За час, що минув після цього опитування, загальна ситуація із за­безпеченням мовних прав україномовних громадян певною мі­рою змінилася. Найпомітніші зміни за останні кілька років (як щодо статусів, так і щодо сфер функціонування української та російської мов) відбулися у Києві [319:40].

Утім, формальний статус української мови навіть в офіційній сфері не збігається з фактичним. Так, українська стала мовою судочинства на всій території України тільки з 1 вересня 2005 року. При чому це було одразу витлумачено захисниками позицій росій­ської мови як дискримінація.

Водночас відмова російській мовній групі у офіційному ста­тусі створює певне джерело напруженості у цій групі. Причому


джерело незадоволення тут має швидше символічний і перспективний характер. Мається на увазі передусім привілейований, порівняно з україномовними, статус, який мали російськомовні в Російській імперії та Радянському Союзі. Завдяки домінуванню російської мови у більшості суспільних сфер, російськомовні мають досі якщо не вищий, то принаймні рівний з україномоним статус. Однак формальне прирівнення до «національних меншин» створює відчуття небезпеки зниження цього статусу за зразком Латвії або Естонії.

Щодо представників україномовної групи, то найбільше джерело напруженості тут – обмеженість функціонального поширення української мови, підсилена невідповідністю офіційно проголошеному привілейованому (порівняно з російською та всіма іншими мовами) статусу єдиної державної.

Ситуація у закладах освіти України демонструє тенденції до поступового збільшення кількості учнів і студентів, які навчаються українською мовою. В 1999 р. 100% дошкільних закладів Вінницької, Волинської, Івано-Франківської, Тернопільської областей і міста Києва перейшли на українську мову навчання. Кількість учнів середніх навчальних закладів, які навчаються українською мовою досягає 70%. Проте лише 0,6% сягає кількість учнів денних середніх україномовних навчальних закладів на початок ХХІ ст. У Донецькій – 12%, Луганській – 15%, що навіть не відповідає кількості українців серед населення цих областей. Суттєво покращилось становище в Одеській – 42, Харківській 51, Херсонській – 73%. Відносно високий відсоток україномовних середніх навчальних закладів в решті peґіонів.

Стосовно російськомовних середніх освітніх шкіл денного навчання, то тут показники не можуть викликати невдоволення тих, хто виявляє претензії щодо нібито обмеженого функціонування російської мови в Україні. Незначне зменшення навчальних закладів цієї категорії з 50% до 32-х % ще не відповідає питомій вазі росіян в Україні, яких за останнім переписом мешкає лише 17,3%.

Підсумки моніторингу «За анкетою студентів» на 1 жовтня 2005 р., проведеного науково-дослідним інститутом українознавства Міністерства освіти й науки України (опитано 2566 грома­дян віком від 18 до 30 років і охоплено всі реґіони України) за­свідчили позитивні тенденції зростання української мови в сис­темі освіти.


На запитання «Що для вас є українська мова?», 74% респондентів засвідчили, що вона для них є рідною, а 22% назвали її мовою офіційного спілкування. «Чи задовольняє Вас якість отриманої україномовної освіти?» 51% вказали, що задовольняє частково. І це зрозуміло: відсутність достатньої кількості спеціальної літератури українською мовою, кваліфікованих україномовних кадрів викладачів, переважно неукраїномовна оточуюча атмосфера тощо впливають на якість україномовної освіти. Але 32% відповіли ствердно, тобто якість освіти українською мовою їх задовольняє.

Моніторинг засвідчив також, що змінилося ставлення студе­нтів до української мови протягом останніх 3-5 років, а саме: 63% вказали, що відбулися зміни на краще, а 15% відзначили, що їх ставлення до української мови істотно поліпшилося.

Опитані студенти вважають за потрібне для піднесення соціального престижу української мови поліпшити якість і збільшити кількість літературної продукції українською мовою – 33%, а 30% з них – збільшити кількість годин для ґрунтовного вивчення української мови й україномовних предметів та збільшити кіль­кість, позалекційних україномовних заходів.

У студентської молоді зростає потреба у вивченні й спілкуванні українською мовою. Арґyментація опитаних така: щоб бути по­-європейськи освіченою й культурною людиною – 47%. Викликає оптимізм і те, що 41% відчули національну ідентичність [321:5].

Таким чином, аналіз мовної ситуації в Україні виразно засвідчує наростання стагнаційних явищ у посиленні русифікації насе­лення деяких peґіонів, розвитку державних функцій української мови. Це виявляється насамперед у катастрофічному зменшенні тиражів української книги, періодики, у різкому обмеженні, порі­вняно з початковим етапом дії Закону про мови, кількості курсів для вивчення української мови. Дедалі більшого поширення набу­вають погляди щодо необхідності зміни мовного законодавства в напрямі закріплення державних функцій і за російською мовою. Сьогодні ситуація в мовній сфері залишається складною, характе­ризується низкою негативних явищ і тенденцій. Сучасній мовній ситуації притаманний розвиток процесів, які негативно впливають на стан української мови, а саме: українська мова як держав­на ще не набула необхідного поширення в усіх сферах суспільного життя; подекуди навіть спостерігаються процеси звуження сфери застосування української мови, що спричиняє соціальну


напругу у суспільстві, породжує сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної безпеки України, ставить під загрозу її суверенітет і державне самовизначення; викликає занепокоєння скорочення навчальних годин на вивчення української мови та літератури в основній ланці середньої загальноосвітньої школи, що позначається на рівні знань учнів із цих предметів. Випускники загальноосвітніх (а подекуди і вищих) навчальних закладів не мають достатніх знань і навичок з орфографії, пунктуації, стилістики, усної мови, ділового спілкування і письма. У навчальних закладах Автономної Республіки Крим, деяких південних і східних областей не вживаються належні заходи для переходу на викладання державною мовою; більшість підручників і навчально-методичних посібників не відповідають сучасним вимогам і потребують заміни чи оновлення; скорочено функціонування української мови в недержавних засобах масової інформації (газетах, журналах, на телебаченні, радіо); скорочено видання книг українською мовою, значно зменшились їхні наклади, скоротився ринок української книги та система державного книгорозповсюдження; недостатньою є пропаганда української мови в засобах масової інформації, в загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих на вчальних закладах, у професійній сфері; неповною мірою використовується українська мова в структурах державної влади, Збройних силах України, правоохоронних органах, кредитно-банківській сфері, на громадському транспорті та у сфері обслуговування; незадовільним є поширення української мови в середовищі комп’ютерних комунікацій, зокрема в українському сеґменті Інтернету; не вживаються необхідні заходи з розвитку вітчизняних лінґвістичних технологій, що загрожує становленню вітчизняної технології знань і може спричинити довічне аутсайдерство України в технологічній сфері.

Питання дискримінації за мовною ознакою потребує спеціальних досліджень, особливо з огляду на численні факти, наведені як представниками російської (переважно в західних peґіонax), так і українських (решта території країни) мовних груп. Oтже, враховуючи привабливість цього питання для політичних сил, що претендують на роль захисників обох мовних груп, об’єктивну картину дискримінації буде складено лише шляхом чіткого визначення цього поняття у відповідності до мовної си­тyації в Україні, а також неупередженого розгляду оприлюдне­них даних. Як бачимо, мовна ситуація в Україні диктує необхід-


ність об’єктивного, наукового вивчення мовних процесів і тенденців у різних регіонах країни і на цій основі розроблення системи ефективних засобів, спрямованих на забезпечення плано­мірного та безконфліктного розвитку мовних відносин, створення оптимального мовного середовища.

Посилення процесів русифікації України викликано не стільки кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства і ринковою конкуренцією, скільки неспроможністю непа­тріотичної влади здійснювати сильну і системну мовну політику. За минулі роки влада не спромоглася ні затвердити концепцію державної мовної політики, ні розробити та здійснити ефективну програму мовного планування, ні створити дійовий механізм відродження і підтримки української мови, ні протидіяти мовно­-культурній експансії Росії. У практичному плані це означає ство­рення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української.

Нинішню мовну ситуацію в Україні слід розглядати як ре­зультат незавершеного асиміляційного процесу примусового перетворення україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою цілковито розчинити етнос в російському і знищити українську Україну.

Заслуговують на увагу окремі специфічні риси, що є важли­вим доповненням окресленої проблеми мовної політики. По-перше, характерною особливістю мовної проблеми є диференційований ступінь зацікавленості окремих сторін у різних її аспектах. Так, найбільші протести з боку російськомовної частини суспільств висловлюються щодо українізації у сфері освіти, сказане особливо стосується етнічних росіян. Що ж до україномовних українців, то в них найбільше занепокоєння викликає стан інформаційного простору та питання закріплення за українською мовою статусу офіційної мови. Остання проблема важлива для них не тільки у площині фактичного вживання української мови посадовцями, скільки з огляду на символічне значення офіційного статусу мови. По-друге, мовна проблема має вагому психологічну складову. Неможливість задовольнити свої інформаційні, комунікативні чи освітні потреби рідною мовою викликає як в україно-, так і в російськомовних гро­мадян відчуття другосортності, яке спрямовує розвиток мовної політики у конфліктогенну площину.