Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Документы

Содержание 2.4. Націодержавотворчий та ідентифікаційний по­тенціал мови Другий етап Третій етап Четвертий, сучасний етап

Подобный материал:

• Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
• Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
• План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
• Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
• О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
• Висновок, 17.41kb.
• Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.

2.4. Націодержавотворчий та ідентифікаційний по­тенціал мови

Нація, як і будь-яка інша спільнота людей, не може ні сформуватися, ні існувати, ні діяти без внутрішньо-національного спілкування її членів. А. Бурячок влучно зауважив, що «завдяки мові нормально функціонує її організм як політично, так і економічно, і культурно. Мова – найголовніший чинник консолідації нації, її основна ознака... Втрачаючи мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже, етнічної спільноти… Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвику нації: словник – це те, що знає нація про світ, а граматика – те, що вона про цей світ говорить» [26:275]. У рідній мові концентрується сама сутність буття людини, вплетеної в етноспіль-


ноту, політичну організацію. М. Хайдеґер доводить, що за допо­могою мови людина ідентифікує себе зі світом у його багато­манітності й різновидах [307:226,259].

Оскільки мова є провідником і супутником мислення, вона несе в собі та розповсюджує навколо усталену, глибоко ешело­новану систему цінностей у вигляді ієрархії понять. Вони фор­мують численні семантико-лексичні мережі, за допомогою яких не тільки передаються, а й акумулюються у свідомості певні дум­ки та поняття. У процесі спілкування такий мовний засіб дає можливість співпереживати, бути однодумцем, мати спільні пе­реконання. Саме так завдяки єдиній мові, перш за все рідній, істо­рично формується нація як спільнота ідентифікаційно перекона­них однодумців, які закладають гарантію патріотичної одностай­ності розвитку власного політичного утворення, у нормативні акти і технологію діяльності державних інституцій. Одностай­ність думки та чину на ґрунті спільної мови уможливлює – за тих самих ресурсів й умов – багаторазове збільшення потуги народу завдяки вірі, надії і любові. У тому числі завдяки вірі один в од­ного, надії на спільне переборення труднощів і досягнення успі­хів. Рідна мова – це основа народного «МИ». Кожен народ ство­рює свою мову, і ніхто інший замість нього здійснити цього не в силах. Український етнос сам створив свою національну мову, початок якої губиться в глибині віків його історії.

Духовне багатство українського народу, надбане ним протягом свого існування, зберігається в його мові. М’яка й мелодійна українська мова є скарбницею історічної пам’яті і досвіду нації, в ній виявляється високий народно-філософський ґеній, результати діяльності глибокого інтелекту й духовності, тонка спостережли­вість народу та найстрункіша логіка його думки, незбагненна чут­ливість до найменших змін у природі, справжнє поетичне почуття, вражаюча правдивість висловів тощо. Усі складові є цеглинами будівлі і національної ідентичності. У надрах української мови сформувалася багата народна творчість, із джерел якої черпають своє натхнення митці: поети, музиканти, художники. У рідні мов­ні глибини поринають науковці – філософи, філологи, природо­знавці, педагоги – будівничі нації і держави. Українська мова, як органічний витвір народу, стала найповнішим і найдостовірнішим літописом усього його багатовікового духовного життя, відобра­жаючи історію, природу рідної землі, зберігаючи результати дія-


льності кожного покоління людей як неоціненну спадщину для нащадків. Усі надбання свого духовного житгя український народ сумлінно зберігає в рідній мові, у якій яскраво проявляється етнонаціональне бугтя. Тож мова є основною ознакою нації, «репрезентанткою національної єдності» (І. Франко).

Мова – це найважливіший, найбагатший, найміцніший засіб зв’язку в одне велике історичне ціле минулих, сучасних і майбутніх поколінь народу; це яскрава ознака життєдіяльності нації і держави, вона згуртовує і консолідує певні корінні етнічні групи в єдину націю. Аналізуючи процес утворення націй в Європі, Е. Ян дійшов висновку, що споріднені між собою спільністю походження, традицій, культури і особливо мови етногрупи мають тенденцію до об’єднання. Духовні лідери етнічних (національних) рухів доби Просвітництва, Французької революції (початок формування сучасних націй й утворення національних держав), орієнтуючись переважно на селянську культуру, на противагу культурі придворній, розробляли на підставі одного або декількох наріч уніфіковані стандартні писемні мови за зразком класичних, чим сприяли злиттю невеличких етноутворень у великі етноспільноти. Так у ХІХ-ХХ ст. культурно-етнічні рухи перетворюються в національно-політичні і висувають вимоги не лише утворення власних держав, але й впровадження єдиної мови в країні [326:116]. Національна мова, успадкувавши традиції живої мови народу, як засіб його спілкування виконує функції збереження і розвитку нації, ідентифікації її членів, внутрішньої відокремленості від інших націй, а також функцію накопичення і збереження інформації, одержаної в процесі його тривалого етнобуття. Передаючись із покоління в покоління протягом віків, конкретні, неповторні властивості закріплюються в житті народу у вигляді традицій і звичаїв, що акумулюються в мові, таким чином, за допомогою мовних засобів виражається неповторність етносу. У рідному слові схована велика таємниця народу, здатна викликати у кожного відчуття причетності до національної історії, культури. З цим найтісніше пов’язане і почуття патріотизму – любові до своєї Батьківщини [136:19]. На кожному з етапів саморозвитку етносу від родоплемінних об’єднань до нації, мова забезпечує цілісність етноспільноти, засобом набутого досвіду сприяє пізнанню світу, виступає запорукою стабільності суспільства. Професор Харківського сільськогосподарського національного університету І. Белебеха порівнює українську


ву з Даром Божим, посланим нам «як дороговказ, як знамено, як духовна зброя» [15:4].

Необхідною умовою пробудження державницької свідомості та ідентифікації етносів у націю є формування єдиного культурного простору засобом єдиної мови. Що це означає? Переконливу відповідь на це питання дає британський дослідник Е. Гельнер. Він пише, що культури, як і рослини, можна поділити на дико­рослі та культивовані. Дикі рослини зростають самі по собі, спонтанно, відповідно, людські спільноти з так званою «дикою» культурою також відтворюються від покоління до покоління без свідомого проектування. Культивовані, або садові, культури, розвиваючись із «диких різновидів», відрізняються складністю і багатством. Так і люди відзначаються писемністю та наявністю спеціалізованих наукових установ та персоналу, без яких загинули б. [44:302]. Отже, об’єктивною ознакою нації є розвиток не культури взагалі, а «високої» (садовоі) культури, на відміну від «низької» (дикоі), адже «люди хочуть бути політично об’єднаними з усіма тими, хто поділяє їхню культypу». Ознакою високої культури і мови є усталення «засобів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академічними установами, унормованих відповідно до потреб точного, бюрократичного та технологічного спілкування» [44:307, 309]. Завдяки унормуванню мови поширюється і вдосконалюється той єдиний комунікативний простір, який потрібен для існування й розвитку модерної нації.

Мова є також ознакою приналежності людини до певного територіального, економічного, інформаційного та інших просторів держави, навіть певних союзів країн. Піднесена до рівня державної, мова, якою творяться закони, стає пріоритетною в усіх сферах суспільного життя та державного управління. Вона виконує представницьку функцію на міждержавному рівні.

І, нарешті, мова є важливим фактором геополітичної ідентич­ності національної держави, базовою формою збереження її ін­тересів у глобальному просторі політики. Сильна та жива, дер­жавна мова є гарантією присутності країни у площині світової культури і цивілізації, створює унікальний національний кон­текст глобального розвитку людства. Держава з чіткою націона­льністю та мовною ідентичністю має широкі можливості презентації власної волі в сучасному світі. Г. Гадамер пише: «Людина, що живе у світі, не просто забезпечена мовою як певним знаряд-


дям, а на мові побудоване і набуте свого вираження те, що для людини взагалі є світом» [41:409].

Українська мова – не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. У вироб­лених протягом віків різноманітних формах буття української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні й казки, міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті.

Небезпідставно Б. Гаврилишин зауважив, що значна частин країн досягла проґpесу завдяки тому, що вони «культурно, мовно однорідні», це полегшувало управління народним господарством. Важко керувати державою, яка полікультурна та багатомовна. «Радянський Союз розпався з багатьох причин, але не останню роль у його «розвалі» відіграли культурна, етнічна і мовна неоднорідність» [39:134].

Для українців і подібних до них народів, які перебували у залежності від великих держав, генеза національної культури, а також пов’язаного з нею «національного відродження» та мови, проходить принаймні три фази. Користуючись схемою відомого чеського дослідника М. Гроха [142:22], можна назвати такі 3 періоди:

Перший – період «наукового зацікавлення». У цей час національна інтелігенція формує мовне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортають дослідження у сфері етнографії, філософії, філології, історії тощо, які формують образ нації, визначають основні її ознаки (М. Максимович).

Другий – період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються українською мовою серед освічених верств і сприяють їх «націоналізації». Тим самим у мовно спорідненої етнографічної групи пробуджується і формується національна свідомість і почуття своєї окремішності (М. Драгоманов).

Третій – період «масового національного руху», який є продовженням попередніх двох періодів і набуває політичного змісту, тобто утвердження української мови за допомогою державних органів.

В Україні, за висловом М. Грушевського, питання функціонування української мови завжди було політичним і пов’язува-


лося з національно-визвольним рухом та утвердженням незалеж­ної держави. І. Огієнко, діяч УНР, писав про українську мову: «Мова наша – це національна ознака, в мові – наша культура, сту­пінь нашої свідомості... і коли живе мова – житиме й народ як на­ціональність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться під чужим народом» [193:239-240].

Мова виступає духовною зброєю у формуванні духовних та ідейних основ нації-держави, ідентифікуючи її членів у єдину спільноту. Закон Української РСР про мови (1989 р.) чітко фор­муює її місце і роль: «Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу». Тому боротьба за державність української нації є також і боротьбою за утвердження рідної мови. Не можна недооцінювати великої зна­чущості слова як «духовного меча» нації у боротьбі за втілення власної національної ідеї, а також у вирішенні питань, що по­стають перед етносом повсякчас. Виникнення, скажімо, Запорізької Січі обумовило створення системи захисту нашої віри, культури, освіти, рідної мови. Іноземні мандрівники свідчать: «У кожному місті дуже багато дітей, і всі вміють читати, навіть сироти (вдів та сиріт у цій країні дуже багато, їхніх чоловіків і батьків було вбито у безперервних війнах)». І далі в іншому місті: «По всій землі русів, тобто козаків, ми помітили одну пречудову рису, що викликала наш подив: усі вони, за винятком дуже небагатьох, навіть більшість їхніх дружин та доньок, уміють читати і знають порядок служб та церковні наспіви... » [259:28]. Могутній поштовх для свого подальшого розвитку здобула народна мова за доби гетьманщини. Важливе значення для розвитку української літера­тури стала Могилянська академія, що стала освітнім і науковим центром, у якому сформувалися кадри просвітителів для багатьох слов’ янських земель – Росії, Сербії, Хорватії, Словаччини.

Більшість політичних лідерів України, зокрема гетьмани, зміцнювали позиції держави розбудовою освіти й культури. Слушно зауважив М. Жулинський, який пише, що споруджуючи храми, освітні заклади, домагаючись грамотності населення, во­ни розуміли: лише внутрішня єдність і духовна енергія народу є запорукою виборення власної державності [76:3]. Наша рідна мова була і є генетичним кодом, джерелом сили й життєздатності української нації, її державотворчих потенцій. Патріарх Філарет українську мову вважає складовою національної ідеї [Порадниця. ­2007. – №1, с.3].


Тогочасна інтеліґенція всіма силами намагалася поєднатися з народом. Звертаючись до народної словесності, вона шукала в ній підсвідомі погляди українців на світ. Адже народні пісні, перекази, прислів’я є безцінною скарбницею, в якій зберігаються традиції давнього минулого, елементи національного світогляду. І. Крип’якевич з цього приводу зазначав, що настала просто мо­да на українську пісню та побут, відкривалося нове завдання: цінності минулого використати для нової культури. На першому місці постала справа мови. Наприклад, вчені-філологи, насампе­ред М. Максимович та І. Срезнєвський, науково довели само­стійність української мови, спростовуючи антинаукові погляди, зокрема, М. Погодіна про неприродне її походження [132:287-288]. Отже, народна українська мова виконувала і виконує важливу культурно-об’єднувальну функцію.

Українська нація в усі часи володіла ефективним механізмом реґенерації й у сприятливі періоди національної історії відновлю­вала свою цілісність. За влучним висловом Курта Хюбнера, мова в радянські часи «ставала засобом опору національному гніту, була чи не основною політичною силою в боротьбі українців за збереження національної ідентичності, а захист рідної мови був і є національним обов’язком» [309:344]. Враховуючи цю життєву потребу українців, їх недруги неодноразово спрямовували вістря своїх списів на цю складову нації. Протягом десятиліть українсь­ка мова «підганялась» (у тому числі й через правопис) під стандарти іншої мови – російської. Тобто русифікації піддавались не лише українці, а й їх рідна мова: вона набувала рис російської, відчутно втрачала свою самобутність, оригінальність. Так наближали світосприйняття й менталітет українця до росіянина.

Велике значення має також література, що існує у нерозривному зв’язку з етносередовищем, через яку бачення людиною світу стає предметнішим і глибшим [309:333]. Відомий американський дослідник Б. Уенстейн пише, що головну роль у процесі націобудівництва відіграють визначні письменники, поети, перекладачі й укладачі словників, яких він називав «мовними стратегами», бо «перо набагато могутніше за меч». «Їх вибір мови для літературних праць може піднести мову на флагшток ідентичності. Віртуозність пера створює символи для нових кордонів спільноти та нових інтересів, які визначаються і захищаються ударом меча» [195:277]. Виникнення літератур, заснованих на народній мові стає підвалиною високої національної культури [44: 118].


Важко уявити українське національне відродження ХІХ століття без генія Т.Г. Шевченка та інших сподвижників національно-визвольного руху і творців духовності України. Ніби та квітка ломикамінь, українська мова як феномен національної сутності дивом починає пробиватися через залізобетонну плиту спочатку завдяки творам, призначеним нібито для розваги, тому царська адміністрація не угледіла в них нічого «предосудительного». Пишуться п’єси, організовуються вистави, вечори, поширюється інтерес до народної творчості, з’являються, як чиновники презир­ливо називали, «хохломани», завдяки яким розцвітає український культурний світ. У центрі Європи відбувалось відкриття і становлення цілого етнокультурного континенту. В надрах укра­їнського етносу визрівало нове політичне утворення – нація­-держава. Отже, геній Шевченка з’являється не на порожньому місці й стає могутнім рушієм і знаменом цього процесу відро­дження. Були, крім того, і російськомовні письменники, які прославили український народ – надзвичайно поетичний, з великою героїчною історією. Перше місце тут належить М. Гоголю. Його твори на українську тематику («Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Тарас Бульба») стали дуже популярними як у Росії, так і за кордоном, викликали інтерес читачів до героїчної й воле­любної минувшини українців. Утім визначальна роль належить Т.Г. Шевченку. Якби його не було, ми шукали б себе в списку давно забутих народів (В. Яворівський).

У кінці 50-х років ХІХ ст. значного поширення набули так звані недільні школи, метою яких було поширення грамотності українського населення, зокрема й серед дорослих. Ці школи утримувалися переважно на громадські кошти. Навчання тут проводили на добровільних засадах вчителі та студенти, які не одержували за це ніякої платні. Однак реакційна частина суспільства вельми вороже ставилася до недільних шкіл, тоді як пред­ставники української громадськості цим школам надавали величезного значення і всіляко їх підтримували.

У сучасній мовній політиці України важливо подолати стерео­типи імперського погляду на українську націю і її мову. У секрет­ній інструкції імператриця Катерина ІІ писала: «Думка, що вони (малороси) є нація, абсолютно відмінна від нашої, є аморальна». Вона пропонувала уряду Росії вжити заходи відносно українців, щоб примусити «їх самим делікатним способом зрусифікуватись». За словами В. Винниченка, ця настанова стала заповітом


російської політики, у відповідності до якої будувалися різні концепції [30:308]. Відома погодінська думка, згідно з якою Україна вважалася «окраиной» Росії, українці – малоросійським племенем, їх мова – зіпсована російська, засмічена польськими термінами, тому нагадує полонізоване наріччя. Історик М. Карамзін вважає українську мову «варварською» тому, що вона є мужи­цькою, адже нею користуються лише темні селянські маси [193:242]. Відповідаючи на подібні імперські версії, М. Драго­манов писав: «Це не мова простолюдинів тільки, як стверджу­ють московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої ще попереду» [68:145]. Отже, для імпершовіністів визнати українську мову означало визнати українську державність. Не­далеко від великодержавницьких позицій щодо Укpaїнської мови відійшли і деякі сучасні автори. О. Солженіцин, наприклад, стверджує, що українська мова сформувалася під впливом польської та німецької мов, і тим самим націоналісти одержали «соблазн отучить карпато-руссов от русской речи» [261:3]. Подібна арґyментація як в минулому, так і тепер спирається на відсутність серед слов’ян великого мовного бар’єру, що полегшує Росії та Польщі обґpунтування своїх прав на Україну. Поширеною є також думка, що мова Київської Русі була єдиною для трьох слов’янських народів і стала підвалиною для утворення сучасних білоруської, російської та української мов [247:33]. Але відомо, що Російська Академія Наук на запит уряду Росії (1910 р.) щодо правомірності вживання української мови, відповідала, що «малорусское население должно иметь такое же право, как великорусское, говорить публично, печатать на родном языке» тому що «її ніхто не видумував, а вона існує так само віковічно як і великоруська». За М. Грушевським, у найдавніших писаних книгах ХІ століття «неоднакова була мова « як в Україні «і в великоруських північних сторонах» [48:35-37]. На запитання, яко мовою розмовляли в Київській Русі, відомий російський історик В. Ключевський відповів, що такою, як тепер розмовляють хохли. (Урядовий кур’єр, 4.VІІ.02). Навіть у Переяславській угоді (1654р.), яку царат брутально порушив, міститься пункт про збереження мережі освіти українською мовою в гетьманаті. (Віче. – 2006. №12, с. 72) Таким чином, немає сумніву, що українська мова має свою давню історію розвитку, окремо від російської мови. З іншого боку ці мови є близькі і зрозумілі для обох народів, що можна сказати й про інші слов’янські мови.


Зрештою, фальсифікація мовної політики в минулому нічому не навчила політиків з імперським мисленням. Стурбовані подаль­шою політизацією і суверенізацією національних республік в Росії, їхнім прагненням домогтися статусу власних мов як дер­жавних чи офіційних, вони пропонують «обеспечить стремитель­ную русификацию всех так называемых национальныx районов России, проявляющих поползновение к национализму» [157:170]. Тому показовою є думка О. Майбороди, який розглядає типи ро­сійського націоналізму. Основний – великодержавний, котрий, як і російський етнонаціоналізм в Україні (цей вид націоналізму спрямований на відносно безболісну психологічну адаптацію до нової культурної атмосфери), усіляко опікується питанням збере­ження та розвитку російської мови й культури і намагається ско­ристатися етнічним фактором для сприяння у вирішенні тих полі­тичних питань, у яких виявляє зацікавленість Російська держава [141:97]. Тобто ще раз йдеться про використання мовного питання для вирішення проблем у сфері політики, про захист прав ро­сійськомовного населення не для них самих, а виключно як захист престижності Росії та відновлення Євразійської імперії. Тому й докази, які наводять представники російськомовної діаспори, час­то не виважені та не відповідають дійсності, ситуації, що склалася на території України.

Говорячи про мову як об’єкт політики, слід враховувати особливість української етнополітики щодо російської мови, сутність якої полягає в тому, що ні етнополітична думка, ні за­кони й нормативні акти, обґpунтовуючи проблему державності української мови, ніде не заперечують необхідність вивчення й використання російської мови в Україні. Ці ідеї базуються на поглядах Т.Г. Шевченка, П. Куліша, М. Грушевського та інших велетнів українського духу. У поданому проекті української делеґації до розгляду в Думі Росії (1908 р.) про вивчення і застосування української мови знаходимо такі пункти:

1. «Щоб у тих сторонах, де живе український народ, у на­родних школах учено українською мовою».

2. «Руської мови щоб учили обов’язково».

3. «Книжки до учення щоб були приладжені до розуміння дітей українських і до потреб тамтешнього життя».

М. Грушевський пояснював, чому необхідно українцям також знати російську мову: «Російської мови, розуміється, треба вчити, се вже не раз казали. Вміючи добре по-українському чи-


тати і писати, діти і по-руському добре вмітимуть. Не будучи калічити як тепер, мішаючи на сміх українське з російським. І бу­дуть дитині такій всяка дорога відкрита, і наука їй дасться легше, і буде та наука краща, міцніша. Бо буде дитини основа: добре знане читання і писання на своїй мові. А як сеї основи немає... то трудно навчитися іншої мови» [48:40]. Заперечуючи тим «осві­ченим» невігласам, які називали українську мову «мужицькою», М. Грушевський з гіркотою писав, що поруч, у Галичині, в шко­лах українці «тою мужицькою мовою всяку науку проходять. Чи в гімназії, чи в семінарії учительській, чи в університеті: вчать по-українськи, українською мовою. І не шкодить то їм, вона, мо­вляв, мужицька» [48:41].

Одним із перших партійних документів про необхідність державної української мови є проект «Основного Закону Само­стійної України», запропонованого Українською народною пар­тією (1905 р.). У ньому говориться про те, що «Офіційною мовою є українська, але всі мови, уживані в Україні, суть вільні» [258:62]. «Офіційна» за цим проектом розуміється як мова дер­жавна. Проект «Всі мови, уживані в Україні» ще раз підкреслює, що українці, навіть ті, кого називають «націоналістами» (цей проект виконаний М. Міхновським), не залишають поза увагою мови інших національностей в Україні, на відміну від імперського погляду. У Другій думі (1907 р.), наприклад, депутати від України (47 чол.), підготували законопроекти, в яких передбачалося запровадження української мови в школі, суді та церкві, створення кафедр української мови та літератури в університетах, введення української мови в учительських семінаріях [221:18]. Але чорно­сотенська більшість думців проголосувала проти. В. Жаботинський свідчить: «Коли вирішували питання щодо мов інородницької школи, вони задля сміху голосували навіть за якихось «шайта­нів» та «казанських греків», але щойно справа дійшла до україн­ської мови, вони відкинули і блазнювання, і хитромудрі розра­хунки і просто піднесли руки проти, бо відчули, що тут найне­безпечніше місце» [74:62].

Утім, питання впровадження української мови в освітні заклади, відкриття шкіл з українською мовою навчання постає в практичній площині навіть у імператорських університетах. Газета «Южный край» за 17 квітня 1907 року повідомляла, що вчена рада Харківського університету одностайно схвалила


рішення про відкриття на історико-філологічному факультеті кафедри малоросійської (української) мови та кафедри малоро­сійської історії з обов’язковим викладанням цих предметів україн­ською мовою.

У боротьбі українців за відновлення і впровадження рідної мови в усі сфери суспільного життя України можна виділити декілька етапів.

Перший етап. Українці мають більш як тисячолітню історію вживання рідної мови в різних сферах громадського та культур­ного життя. Давньоруська мова в добу Київської Русі була не лише мовою художньої літератури, літописів, а й мовою законо­давства та справочинства, офіційного та приватного листування. Отже, вона фактично була мовою державною. Історична доля українського народу склалася так, що його мова протягом історії не завжди функціонувала як державна.

Із ліквідацією Козацько-Гетьманської державності (кінець ХVІІІ ст.) наступив бездержавний період поневолення України й лінгвоциду її мови. Бажання мати свою власну мову, за З. Бжезинським, є першим етапом пробудження народу, а боротьбу українців проти царату В. І. Ленін справедливо називав рухом до свободи та рідної мови.

Особливість мовного питання полягала в тому, що, втратив­ши свою еліту – головного носія літературної мови, – українці відносно пізно (з кінця ХVІІІ ст.) починають відроджувати літе­ратурну мову, засновану на власних традиціях і мовних діалек­тах. Колоніальний стан обумовив повільний і суперечливий характер цього процесу, велике відставання українців у своєму на­ціонально-мовному розвитку як від народів Європи, так і від багатьох країн світу. Однак питання мови у національновизвольному русі завжди стояло на першому плані. Кирило­-Мефодіївське товариство, наприклад, у своїй програмі ставило зaвдання: «Щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу і свій власний устрій» (Костомаров М. «Брати – Українці»),

Цікавими є роздуми М. Драгоманова з приводу мовних проблем, серед яких на особливу увагу заслуговує проблема надання повної свободи для ширшого розвитку української та інших міс­невих мов, викладання українською мовою в середніх та вищих навчальних закладах, запровадження в усіх середніх і вищих навчальних закладах особливих кафедр місцевих мов, відкриття


при цих кафедрах курсів для розвитку української та місцевих мов.

Драгоманов мав усі підстави вірити в щасливе майбутнє української мови, мови єдиної та великої нації. Оцінюючи твори Гете і Шекспіра в перекладі І. Франка, Драгоманов писав: «Пере­кладачу п. Іванові Франку належить честь довести московським націоналістам, а разом з ними й усім великоруським літераторам, що українська мова в багатстві, витонченості та гнучкості форм не поступається жодній із сучасних літературних мов слов’янства і не така бідна, щоб нею важко було передати глибину філософської думки і відтворити високохудожні образи. Це не мова тільки простолюддя, як запевняють московські неуки, а мова цілої нації, політична майбутність якої ще попереду» [68:145] Тому невипадково німецький дослідник К. Хюбнер справедлив доводить, що слов’янські нації пов’язували своє пробудження з новим відкриттям своєї власної мови [309:343]. Сформувавшись, українська мова створила націю, мова заступила собою відсутність держави, створення якої було неминучим.

Другий етап – практичне втілення в політичне й духовне життя української мови. У всіх державних установах та навчальних закладах у часи Української Народної Республіки (1919–1920 рр.) українська мова набуває статусу державної та обов’язкової для використання. Мови інших національностей, що мешкали в Україні, згідно із законодавством Центральної Ради, одержували «право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами» [258:75]. У проекті Основного закону Української Народної Республіки було чітко сформульовано, що «внутрішньою і зовнішньою урядовою мовою і мовою нарад» є українська мова. Діяла програма «Про запровадження в усіх вищих школах лектури українською мовою», у державних установах є виключно українська мова [258:96]. Набуваючи свого державно-політичного значення, українська мова зустрічала шалений опір з боку її противників. Про останніх В. Винниченко писав, що «вони з цинічним лицемірством піднімали галас: українці хочуть примусово українізувати руських». У цьому хорі протестуючих дружньо з’єдналися чорносотенець і демократ, які виступали проти «насильственной украинизации». А в цей час представники української інтелігенції, зокрема вчителі, боязливо прохали Центральну Раду, щоб вона «всякими способами» полег-


шила справу викладання української мови, оскільки зустрічали саботування з боку противників українізації, які наполягали на yепорушному збереженні «за руською мовою значення держав­ної мови» [31:111-115].

Третій етап. Утворення УРСР і проголошення курсу так зва­ної «українізації» у 20-х рр. та її згортання. Більшовики розглядали повсюдне впровадження української мови до вжитку як засіб розповсюдження комуністичних ідей серед трудящих мас України (М. Скрипник). У той час було досягнуто вагомих успі­хів у відродженні українського етносу і його мови. Незважаючи на примусове згортання у 30-ті рр. політикою сталінщини курсу «українізації», втрати політичної функції мови, українська мова продовжувала виконувати свою освітню та культурну роль. Але класовий підхід зумовив її однобічне вживання. Вивчалося лише те, що було дозволено тоталітарною системою, а дійсно народне, Українське (історія, традиції, національна культура, діячі тощо) оголошувалося буржуазно-націоналістичним, ворожим. Відбувалося поступове витіснення української мови із суспільно-політичної сфери шляхом русифікації і впровадження російської мови як мови міжнаціонального спілкування. Але боротьба за українську мову як мову політичну продовжувалася. Одним із перших відкритих виступів за проголошення української мови як державної вважається конференція, присвячена культурі мови, що відбулася у Києві в лютому 1963 р. (Хрущовська відлига). На ній була висунута вимога про надання українській мові ста­тусу державної та захист прав національної меншини українцям, що мешкають у РРФСР [173:523].

Зовнішньо ліберальна реформа Хрущова в галузі освіти була досить суперечливою. Положення про вивчення української мови «за бажанням учнів і батьків» 1958 року давало право батькам обирати для своїх дітей мову навчання. Але оскільки основну постанову 1938 року про обов’язкове вивчення російської мови в усіх національних республіках не було скасовано, то за цими двома документами виходило, що обов’язково потрібно вивчати лише російську мову, а українську – за бажанням [160:37-42].

Брежнєвська епоха характеризувалася для України повер­ненням у минуле і русифікацією. Було проголошено, що всі нації в СРСР переживають свій розквіт, а завдяки створенню спільних політичних, економічних і культурних умов стають ближче одна


до одної і врешті-решт зливаються в єдине ціле, в нову історичну спільність – радянський народ. Весь цей ідеологічний «новояз», що нації можуть розцвітати, втрачаючи свою самобутність маскував одне-єдине явище – русифікацію (І. Дзюба у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація»: вважав, що за новою русифікацією стоїть старий російський шовінізм і колоніалізм, загорнені в псевдомарксистську ідеологію; колоніалізм у формі «братства» характерний саме для російського колоніалізму).

В Україні прес асиміляції був особливо важким через мовну та культурну близькість до росіян. Українці були потрібним об’єктом русифікації і через економічні причини (економічна важливість України для СРСР не допускала можливості розвитку «сепаратистських» тенденцій). У роки, що передували розпаду Радянського Союзу, за допомогою жорстких адміністративних і дискримінаційних заходів було асимільовано значну частину українського етносу, передусім у великих промислових центрах Східної, Південної і частково Центральної України. В умовах помітного скорочення населення у сільських місцевостях України та агресивного здійснення комуністичним режимом політики злиття народів СРСР у єдиній спільноті «радянський народ» мовна асиміляція українців набула загрозливих масштабів.

Сутність мовної проблеми як політичної в цей час відзначалася тим, що боротьба за мовну емансипацію сприймалася не інакше, як боротьбою з режимом на щонайінтимнішому з його плацдармів – на терені людського духу, тож хвилювання Системи зрозуміти неважко. В боротьбі між радянським керівництвом, яке намагалося створити «радянський народ», і українцями, які намагалися зберегти свою національну самобутність, основна «лінія фронту» проходила через питання про мову.

Малоросійство в українській культурі – це наслідок тривалого перебування Наддніпрянської України у полі дії державної машини Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Якщо згадати вислів Еріха Фромма, то малоросійство є специфічним українським різновидом «втечі від свободи» [298:193]. Малoросійство ґpунтується на усвідомленому чи неусвідомленому відчутті своєї другорядності, меншовартості, неповноцінності, на страхові і дистанціюванні від рідної мови і культури з apґументацією, що вона є «другорядною, вторинною, провінційною». Російська імперія і СРСР довго переконували українців у їхньому неіснуванні, а панівна культура нав’язувала спотворений «об-


раз себе», котрий не лишав місця для самоповаги. Влада мала в своєму розпорядженні цілий набір засобів з метою прямого і опосередкованого тиску на людей, щоб примусити їх користyватися російською мовою, наприклад, російськомовна вища освіта. В українців свідомо вироблявся комплекс меншовартості по від­ношенню до рідної мови через приниження її статусу і престижу.

Не випадково відновлення незалежної держави України наприкінці століття було спричинене зокрема усвідомленням україЇнською елітою і переважною більшістю українців того факту, що українська мова як найважливіша ознака буття української нації опинилась під загрозою повного знищення. Без повноцінного функціонування української мови в усіх регіонах України українській нації загрожує втрата cтaтycy і ролі титyльної і державної нації та, врешті-решт, постyпове зникнення з етнічної та полі­тичної карти Європи.

Хоча партійне керівництво того часу на чолі з П. Ю. Шелестом не підтвердило формального визнання української мови державною, проте в ці роки зроблено численні завуальовані на­тяки на необхідність такого визнання. В пресі 60-х рр. можна знайти вимоги щодо піднесення статусу української мови в усіх сферах життя республіки. Але намагання громадськості України та керівників республіки на чолі з П. Шелестом піднести роль української мови розбігалося з політичною лінією Москви. Україна зазнала нових репресій: П. Шелест був звільнений із посади, рух «шістдесятників» був розгромлений. Це була політична поразка «українського партійного керівництва, інтелігенції та широких кіл громадськості, що підтримували перші намагання піднести статус української мови у післясталінський період» [173 :259].

Четвертий, сучасний етап. Набуття українською мовою ста­тусу державної (1989 р.). Під тиском обставин радянська система змушена була погодитися на прийняття цього закону Верховною Радою України. Конституційне визнання української мови дер­жавною – це наслідок боротьби українського народу за національне самовизначення, за власну мовну політику. Зроблено вагомий крок на шляху до вирішення мовного питання.

Проте, незважаючи на конституційне закріплення української мови як державної, вона на певних ділянках нашого життя не набуває статусу життєво необхідної для національної держави, а державна влада не забезпечує виконання завдань мовної політики. Національна спілка письменників України в газеті «Літературна


Україна» від 4.06.2002 р. відзначала, що тенденція «деукраїнізації України набуває обертів при потypанні влади». Академік І. Дзюба робить тривожний висновок, що «русифікація України... сягла такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації як рівноцінної серед націй світу» [«День», 24.12.2002].

Насамкінець зазначимо, що українська мова є мовою найчисельнішого корінного етносу України і невід’ємною базовою ознакою його ідентичності протягом багатьох століть. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності українського народу та його територіальної роз’єднаності, українська мова зберегла самодостатність і, зрештою, стала важливим чинником воз’єднання українських земель і відновлення соборної незалежності нашої держави. Водночас українська мова створила і розширює той мовний простір, який є природним середовищем буття української нації, нашого народу. Його збереження і зміцнення є неодмінною умовою самого існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення й реалізації мовних прав українців й національностей країни. Президент України В. Ющенко наголошує: «Важливим фактором формування суспільних цінностей є мова. Нація не може посісти гідне місце серед провідних країн світу, якщо не дбатиме про свою мову і про її розвитою) [324:3].