Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Документы

Содержание Висновки до другого розділу Мова у політичних технологіях 3.1. Державна мова у діяльності політичної еліти

Подобный материал:

• Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
• Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
• План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
• Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
• О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
• Висновок, 17.41kb.
• Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.

Висновки до другого розділу

1. Нація, як і будь-яка інша спільнота людей, не може ні сформуватися, ні існувати й діяти без внутрішньо-національного спілкування її членів. Саме так, на єдиній мові, перш за все рідній, історично формується нація як спільнота переконаних однодумців, які закладають гарантію патріотичної одностайності в мету розвитку власного політичного утвopeння, у нормативні акти і технологію діяльності державних інституцій.

2. Необхідною умовою пробудження державницької свідомості й ідентифікації етносів у націю є формування єдиного культурного простору засобом єдиної мови, «люди хочуть буги політично об’єднаними з усіма тими, хто поділяє їхню культуру» [44:307].

3. Вибір єдиної мови для загальнодержавного та міжетнічного спілкування проявляється у прагненні політичної еліти нації зміцнити культурно-політичну єдність різномовних етносів власної етноспільноти, якщо вона роз’єднана внаслідок розподілу етнічної території між окремими державами, призупинити

сепаратистські настрої. Україна в цьому плані не є винятком, внутрішньодержавна інтеґpація якої (формування внутрішньо­ринкових відносин, єдиного інформаційного простору, етнополі­тичної єдності суспільства при широкій культурно-національній автономії тощо) може успішно вирішуватися при функціонуван­ні державної мови. Конституційне визнання української мови державною – це наслідок боротьби українського народу за наці­ональне самовизначення, за власну мовну політику, що є ваго­мим кроком на шляху до вирішення мовного питання.

4. Формування та зміцнення етноспільноти на основі авто­хтонної мови, усвідомлення мовної й етнічної єдності характерні для періоду національної консолідації. Автохтонна мова, задо­вольняючи потреби нації-держави в комунікаційних процесах країни, стає символом етнополітичної єдності, а її підтримка та розповсюдження є складовими політики держави. Втім, право на рідну мову як право колективне для українців обмежене, оскільки українська мова в усіх сферах суспільного життя не набуває все­бічного вживання і розвитку [240:114]. Той чи інший народ ство­рює власну державу насамперед для того, щоб захистити свою мову й культуру і таким чином зберегти свою ідентичність. Бо­ротьба за незалежність Чехії була насамперед боротьбою проти онімечення чеського народу. Хорватія стала домагатися незале­жності передусім тому, що їй загрожувала мадяризація. Квебек раз по раз ставить питання про вихід зі складу Канади не через економічні чи соціальні проблеми, а заради збереження власної мови й культури. Коли у Франції 200 років тому виявилося, що французькою мовою володіє менше половини населення країни, французькі уряди доклали всіх зусиль, щоб єдиною мовою спіл­кування тут стала французька. В Італії у 1861 р. італійською мовою розмовляло тільки 2,4 % населення – італійська еліта до­моглася, щоб у країні повсюдно запанувала італійська мова. Ко­ли постала незалежна Польща, Варшава розмовляла російською мовою, тепер про російську мову там і згадки немає. Коли відновлювалася держава Ізраїль, івритом володіли одиниці – тепер це звична повсякденна мова країни. У Сполучених Штатах Аме­рики – етнічний конґломерат, а мова – одна. Росія – багатонаціо­нальна країна, але не чути, щоб у школах із російською мовою нaвчання повноцінно викладалася ще й татарська, чи башкірська мова, чи мова якоїсь іншої автохтонної національної меншини.


5. Невизначеність керівництва держави щодо остаточного та недвозначного пропагування саме української мови підтримує в Україні соціальну напругу. Багато представників законодавчої, виконавчої, судової влади, які виросли з комуністичної номенклатури, всупереч Конституції України ігнорують українську мову, гальмують розвиток національної освіти, культури, мистецтва, книгодрукування, українських засобів масової інформації. З метою зміцнення власного суверенітету, національної безпеки майже кожна держава законодавчо підтримує мову як ознаку держави, а також її політичну роль. Проголошуючи німецьку мову державною, законодавство Австрії вимагає, щоб обговорення в Національній Раді та її комітетах проводилося винятково німецькою мовою.

6. Очевидним у нашій українській ситуації є те, що українська мова може повноцінно розвиватися лише в Україні, тоді я російська основну свою базу має не в Україні, а в Росії, як угорська – в Угорщині, польська – в Польщі тощо. Очевидним є і те, що в Україні українська мова, мова титульної, корінної і чисельної нації не є повно присутньою у суспільному житгі. Вона витіснена на периферію в засобах масової інформації, науковом житті, зрештою, і міському побуті. Працездатність української мови паралізується, а таким чином гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нею.

Автори погоджуються з юридичними висновками Міністерства освіти Кабміну України щодо рішень деяких органів місцевого самоврядування східних і південних peґioнів країни, у яких пропонується доручити відповідним органам виконавчої влади (із залученням Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права) у найстисліші строки підготувати Концепцію державної мовної політики в Україні, предметом якої має стати унормована система основоположних настанов, які б ґрунтувалися на комплексній оцінці мовної ситуації в Україні і якими мали б керуватися органи державної влади та державного управління в своїй практичній діяльності, виходячи передусім із потреб. Відновлення історичної справедливості в питанні функціонування та розвитку української мови. Утвердження української мови як державної – це питання слід вирішувати як інститут державності, а не як культурологічне чи етнокультурне явище. Здійснення державної політики для забезпечення мовних прав національних меншин відповідно до Європейської Рамкової конвенції. Забезпечення державного захисту загрожених мов відповідно до Європейської хартії; розглянути


та вирішити питання про створення в Україні інституційної системи забезпечення державної мовної політики (відповідно до по­ложень Концепції), яка б включала (окрім існуючої Національної ради з питань радіо та телебачення) нові інституції, зокрема: а) Національну раду з питань мовної політики при Президентові України; б) Департамент мовної політики у складі Міністерства юстиції; в) Національну комісію з питань правопису та мовних норм Національної академії наук України; г) Національну комісію правничої термінології тощо; забезпечити підготовку (з наданням статусу офіційного) виправленого перекладу українською мовою Європейської хартії реґiональних або міноритарних мов (із залученням до цієї роботи Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції та Національної комісії зі зміцнення демократії та утвер­дження верховенства права); забезпечити підготовку та подання на розгляд Верховної Ради України законопроекту (як невідклад­ного) з метою приведення Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин» у відповідність з об’єктом і цілями автентичної хартії, укладеної офіцій­ними мовами Ради Європи – англійською та французькою [324:4].

7. Висновки й пропозиції базуються на тому, що останнім часом у мовній сфері все виразнішими стають такі взаємопов’язані між собою тенденції: усвідомлення громадянами України, незалежно від національності, соціально-політичної необхіднос­ті опанування державної мови; зростання національної свідо­мості та потреб у вивченні мов тих національностей, які прожи­вають в Україні; прагнення до інтеґрації у світовий ін­формаційний простір і пов’язана з цим потреба у вивченні та за­стосуванні іноземних мов.


РОЗДІЛ 3

МОВА У ПОЛІТИЧНИХ ТЕХНОЛОГІЯХ


«Політика – дуже тонка штука!» – пояснював Мусі Павук, коли та заплуталась у ледь помітній павутині.

Політик


Технологія (гр. teechne – мистецтво, ремесло, logos – вчення) означає сукупність знань про спосіб виробництва чи вирішення певної проблеми. У нашому випадку – це політична мова, за допомогою якої здійснюється політичний дискурс, політична комунікація тощо. Енциклопедичний словник «Політологія» (М., 1993) визначає політичну мову як один із чинників політики, за допомогою якої здійснюється формування, функціонування та передача політичної інформації [219:408]. На думку Л. Нагорної, це інструмент, що використовується у боротьбі за владу та її статус. Науковці також додають до цього, що вона є «підсистемою національної мови» [186:72].

Отже, під мовою політичною зазвичай розуміють термінологію та риторику політичної діяльності, де політики виступають своїй професійній ролі. Але вона є не обов’язковою прероґативою лише професійних політиків чи державних чиновників, а ресурсом, відкритим для всіх членів мовного співтовариства. До сфер політичної мови відносять також весь спектр проблем, пов’язаних з політичною діяльністю та маніпyляцією у сфері мовних відносин. Окрім цього, надмірна ідеологізація, декларативний


стиль, лозунговість, претензії на абсолютну істину – саме те, що характеризує політичну мову і є по суті, як інколи висловлю­ються, театралізованим дійством.


3.1. Державна мова у діяльності політичної еліти

Мова виникає й функціонує як необхідна потреба у спіл­куванні та діяльності людей. Успіх упровадження в життя української мови як державної значною мірою залежить від формування державною владою суспільної потреби в ній. «Потреба, – читаємо у словнику синонімів української мови, – це відчуття необхідно­сті задовольнити щось... це те, без чого не можна обійтись» [261:362-363]. У формуванні суспільної потреби в українській мові як основного засобу спілкування людей, згуртуванні та життєдіяльності нашого політичного суспільства, ідентифікації в полі­тичну спільноту визначальна роль мала належати владі та її но­сіям – політичній еліті. Водночас дискусії навколо мовних пи­тань не рідко призводили й продовжують призводити до протистояння та роз’єднання серед політичної та інтелектуальної еліти нації з цілком конкретними виявами та наслідками.

Політична еліта розробляє та впроваджує засобами владних важелів політику взагалі, і мовну зокрема. Відомий англійський соціолінгвіст Р. Т. Реджер з цього приводу зауважує: «Досі ми не звертали уваги на питання, хто ж має вирішальний голос у справі мовного планування у країнах, що розвиваються (а циніки твердять, що в інших так само). Відповідь може бути одна: елі­та» [244:221]. Цього не можна сказати про наших провідників. Ще в 1995 році Конгрес української інтелігенції констатував: «Наш народ упродовж століть всупереч заборонам оберігав і ви­кохував рідну мову, і зараз, у самостійній державі, йому дово­диться боротися за її порятунок». Безпрецедентно: народ має свою мову, а більшість урядовців розмовляє мовою чужої краї­ни, з викликом демонструючи «незалежність» від власного на­роду. Чи можна собі уявити іншомовних представників влади у Росії? У будь-якій країні світу? Сказано ж бо апостолом: «Коли я молюся чужою мовою, то хоч дух мій молиться, та розуміння моє залишається без плоду» [168:1-2]. Конституційний Суд України відзначив, що посадові особи Верховної Ради України,


Кабінету Міністрів України, Адміністрації Президента України під час виконання службових обов’язків нехтують державною мовою, «відбувається свідоме ігнорування» державної мови й у більшості навчальних закладів України. Положення статті 10 Конституції України щодо забезпечення державою всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України належно не виконується. Одна із причин цього явища така: активна «деукраїнізація» більшої частини української політичної еліти відбувалась чи не впродовж усієї української історії. Так, за часів входження Україн до складу Речі Посполитої саме українська шляхта найбільшою мірою підпала під вплив польської культури, масово приймала католицтво і переходила на польську мову. Після входження України до складу Росії, колишня козацька старшина, якій були надані права російського дворянства, досить успішно інтегрувалася до панівної еліти Російської імперії, значною мірою втративши українську національну ідентичність. У радянську добу україномовний посадовець – «націоналіст».

Необхідність володіння українською мовою представника елітних кіл постала ще в добу УНР. Один із її керівників С. Шелухін вважав: «Українська мова як державна повинна бути обов’язково для урядовців, для всіх урядових установ. Коли хто не знає української мови, то як хоче служити в українській державі, мусить вивчити... Хтo не знатиме..., повинен буде залишити свою службу в державі. Того вимагають гідність української держави і повага до її народу» [318:175].

Державність української мови – чи не єдиний здобуток нашої незалежності. Але як у минулому, так і нині мовні питання нашою елітою вирішуються кволо. Здається, законодавчо – мовні вимоги до державних діячів достатні для виконання своїх обов’язків. Володіння державною мовою віднесено до головних вимог, які Конституція України висуває до кандидатів на посаду Президента України (ст. 103), професійних суддів (ст. 127), суддів Конституційного Суду України (ст. 148) тощо. Реалізація вищеназваних вимог можлива лише за наявністю політичної волі та патріотичних обов’язків влади та її провідників. Утім, як зазначають фахівці правознавчих наук, поточне законодавство не встановило критеріїв визначення достатнього рівня володіння державною мовою, а також, яким чином і хто має визначати цей


рівень. Тому можлива ситуація, коли відповідальна посадова особа буде демонструвати обмеженість типового запасу слів, несистемне використання мовних засобів і убогість мовних зво­ротів, принижуючи цим авторитет і престиж державної мови й ображаючи почуття тих, хто вважає її безцінним набутком народу та невід’ємним атрибутом культурної спадщини. Стаття 9 Закону України «Про вибори Президента України» (2004 р.) проголо­шує, що на посаду Президента нашої держави може бути обраний громадянин України, який володіє державною мовою [232:3]. Така вимога була і у попередніх законодавчих актах щодо об­рання Гаранта української Конституції. Екс-президент Л. Кучма за час свого керування так і не оволодів досконало державною мовою, не кажучи вже про його «прихильність» до рідної мови. А на виборах 2004 р. на посаду Президента балотувалося чимало тих, хто або не володів державною мовою, або в своїх програмах виступав за надання російській мові статусу державної поряд з українською, а ще гірше, коли у заяві до ЦВК щодо участі кан­дидатів у президентських виборах робили граматичні помилки з української мови. Вибори до Верховної Ради України 2006 року продемонстрували, що деякі партії та їх лідери взагалі ігнорували державну мову.

Українська влада розробляла чимало документів, які були спрямовані на відповідальне ставлення політичної еліти та дер­жавних службовців до державної мови. Так, при Президентові України Л. Кучмі Рада з питань мовної політики підготувала й узгодила проект постанови Кабінету Міністрів України «Про додаткові заходи по розширенню функціонування української мови». Ці заходи, зокрема, передбачали переатестацію держав­них службовців усіх категорій і рангів з урахуванням рівня во­лодіння ними українською мовою та використання її під час ви­конання службових обов’язків; перевірку стану реалізації дер­жавної мовної політики в усіх сферах суспільного життя, в тому числі з дотримання органами державної влади й місцевого самоврядування конституційних вимог щодо вживання мови під час здійснення ними своїх повноважень; недопущення порушень україномовного режиму в повсякденній роботі апаратів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування тощо [127: 115].

Ці та інші заходи, спрямовані на посилення ролі державної мови у владному управлінні, викликали негативну реакцію з бо-


ку державних органів, політичних кіл та ЗМІ Російської Федерації. Міністерство РФ надіслало відповідну ноту (лютий 2000 р.), преса Росії на своїх сторінках зарясніла відгуками на кшталт «Украина готовит всеобщую дерусификацию». Не відставали у негативній оцінці окремі громадяни й організації України. Втім, брак політичної волі вищого керівництва, небажання загострювати стосунки з північним сусідом і певною частиною власного електорату, яка не сприймає української мови як державної, та войовничість реґіональної політичної еліти східних і південних областей, не схильної виконувати мовне законодавство, фактично звели нанівець прагнення українського народу утвердити свою мову як державну.

Пострадянські країни, у політичній культурі яких гостро стоїть проблема державності мови автохтона, ставлять додаткові жорсткі вимоги до державних діячів. Так, у Казахстані перевірка знань державної мови у кандидата на посаду президента передбачена Конституцією та виборчим законодавством. Екзамен складається у вигляді письмової роботи, відповіді на запитання та 15-хвилинного виступу державною мовою. Балотуючись на посаду Президента Казахстану Нурсултан Назарбаєв (2005 р.), одержавши позитивну оцінку лінґвістичної комісії на екзамені зі знання державної мови, заявив: «Я виконав вимоги з перевірки знань казахської мови» [306:3].

На відсутність чіткої мовної політики, брак волі державно влади та її провідників щодо неухильного дотримання і впровадження української мови у практику державотворення вказав Конституційний Суд України. Своїм рішенням від 14 грудня 1999 року Суд категорично наголосив: «Володіння українською мовою є одним із обов’язків державних службовців» [98:8]. Здавалося б, що рішення Конституційного Суду України має бути не лише обов’язковим для урядовців, але й суворою пересторогою. Але минув час, і що ми маємо? Давно вже стала «немодною» тема дотримання мовного законодавства нашими урядовцями.

Інше відношення до державної мови в Росії. Підтримуючи в Україні рух за надання російській мові статусу другої державної РФ ставить жорсткі вимоги для посилення єдиної державної мови у власній країні, її використання у діяльності державних органів влади. Закон «О государственном языке Российской Федерации» (2005) наголошує: «Государственный язык Российской Феде-


рации подлежит обязательному использованию: 1) в деятельности федеральных органов власти, органов государственной власти, субъектов Российской Федерации, иных государственных органов местного самоуправления, организаций всех форм собсвенности, в том числе в деятельности по ведению делопроизводства».

Відповідно обов’язковість державної мови встановлюється при підготовці й проведенні виборів, референдумів, у судових органах і відносинах федеральних органів влади суб’єктів Федерації тощо. Стаття 6 цього закону передбачає відповідальність за порушення законодавства РФ про мови Російської Федерації (81 с.7).

Отже, українську політичну систему поряд з іншими чинни­ками переслідує криза легітимації в мовній політиці. Ніде в національних державах чиновник, співробітник служби безпеки, армії, поліції, дипломатії не може ставитися зверхньо, неприязно, нігілі­стично, а то й вороже до затвердженої у конституції державної мови. В Україні це цілком можливо, і більше того – вважається мало не нормою (А. Погрібний).

Ставлення політичного бомонду до державної мови та її утвердження в суспільстві є показником його ідеологічної та національно-патріотичної орієнтації. У травні 2003 р. у Верховній Раді України відбулися слухання «Про функціонування української мови в Україні», на яких була спроба затвердити конкретні та ділові рекомендації для владних структур. Зокрема, у них йшлося про необхідність для забезпечення практичного виконання статті 10 Конституції України створити центральний ор­ган виконавчої влади з питань мовної політики; подати до Вер­ховної Ради України проекти концепції державної мовної полі­тики України та загальнодержавної програми розвитку, функціовування й дослідження української мови на 2004-2010 рр. та ін­ші слушні пропозиції. Із 431 депутата «за» проголосувало лише 134. Решта, 297, або не проголосувала (292), або утрималась (2), або була «проти» (3). Важко визначити, скільки з них були етніч­ними українцями, та й, зрештою, річ не в тім: ким би вони не були, але ж представляли і тих 37,5 мільйонів, що за переписом 2001 р. називались українцями, й тих 67,5 % населення, яке вва­жає своєю рідною мовою українську. То що ж це за обранці, які ігнорують волю народу? Не говорімо вже про їх національно­-державницьку позицію [103:3].


Про недолугу мовну політику, яку проводив у свій час Л. Кучма, в українській літератyрі вже багато сказано. Саме з цього почалась ганебна традиція під час загальнонаціональних виборів розігрувати мовну карту, тобто приносити у жертву українську мову на користь російської. Дії політичних лідерів, державних діячів ще й у такій делікатній сфері, як національні традиції і національна мова, мають бути етнонаціонально бездоганними. Цим демонструється їхній власний приклад культyри мови та поведінки, зразок для підлеглих, але подібний взірець – рідкість, з цим у нас не все гаразд. Послухати, наприклад, трансляцію засідань Верховної Ради України – скільки державних діячів з мандатом народного депугата виголошують промови недержавною мовою, нехтyючи законами й попередженням Конституційного Суду України про обов’язковість «спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування» [98:8] українською державною мовою.

Ще гірше, коли призначають на високі посади держслужбовців осіб, які не володіють державною мовою, іноді обіцяють за короткий термін оволодіти нею й користyватися у спілкуванні під час виконання службових обов’язків, але здебільшого ці обіцянки не виконуються. Але чи може держава повною мірою здійснити конститyційний обов’язок стосовно того, що «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у сферах суспільного життя на всій території України» (ст. 10), якщо жодним законом не передбачено обов’язкове володіння її величезним державним апаратом українською мовою. Закон «Про державну службу» і не згадує про державну мову, якою маю володіти чиновники владних структyp. Протилежне спостерігаємо у державних установах Росії, де право встyпати на державну службу мають громадяни РФ, які «володіють державною мовою...» [127:122-123], поєднується з вимогою закону про обов’язкове використання державної мови в діяльності федеральних органів влади, суб’ єктів федерації і місцевого самоврядування [81:7].

Сплески дискусій навколо мови здебільшого відбуваються під час зростання суспільної напруги загалом. Часто ці дискусії ініціюються для того, щоб відвернути увагу від головних питань (наприклад, під час «касетного скандалу»). Так, на виборах до Верховної Ради України (2002 р.) блок партій «Наша Україна»


одержав найбільший відсоток голосів виборців і мав, згідно з демократичною традицією, формувати більшість у парламенті та право очолювати Кабінет Міністрів. Влада й пропрезидентські партії, невдоволені результатами виборів, вчинили шалений тиск на обраних депутатів. Використовуючи адміністративний ресурс, підкуп, економічні і соціальні важелі, обіцянки високих урядових посад, погрози тощо, вони утворили «більшість» у парламенті всупереч результатам виборів до Верховної Ради. Не вдоволені діями владних структур, партії і блоки («Наша Україна», КПУ, Соц. партія, БЮТ), провели акції «Повстань, Україно!» з вимогами свободи слова, об’єктивного розслідування загибелі журналі­ста Гонгадзе, усунення від влади Президента Л. Кучми, форму­вання коаліційного уряду та ін.

У свою чергу, «партія влади» вдалася до різних заходів нейтралізації та роз’єднання опозиції, активно використовуючи й мов­не питання. Обласні ради східних peґioнів у своїх рішеннях висунули вимоги до опозиції припинити антипрезидентську кам­панію, інакше вони ініціюватимуть прийняття закону про надан­ня російській мові статусу другої державної мови. У такий спо­сіб владні структури сподівалися зруйнувати єдність опозиції, адже КПУ відстоює двомовність, а «Наша Україна» – за єдину українську державну мову.

Президент України Л. Кучма терміново подав до Верховної Ради законопроект про ратифікацію нею «Європейської хартії регіональних мов та мов національних меншин», яку опозиція сприй­няла по-різному. Пропрезидентська більшість у парламенті разом з комуністами, які враз забули про свою опозиційність, 15 травня 2003 р., 249 голосами ратифікувала поданий законопроект Пре­зиента [88:139]. Після президентських виборів в Україні (2004 р.) сформувати базові засади державної політики у мовній сфері вимагають як захисники російської (русофіли), так і української (українофіли) мов.

Політична реформа (2004) не зміцнила стабільність суспіль­ства. Протистояння між гілками влади посилилась. «Антикризова коаліція» (ПР, СПУ, КПУ) та сформований нею уряд, з метою обмеження конституційних повноважень Президента України, вдалася до різних форм тиску. Представники коаліції запропо­нували обирати Президента Верховною Радою, комуністи – взагалі скасувати посаду глави держави, а місцеві органи влади,


контрольовані парламентською більшістю, активно використали й мовний чинник.

Донецька міська рада звернулася до Президента України Прем’єр-міністра та депутатів місцевих рад Львівської та Тернопільської областей з пропозицією поважати право донеччан застосування єдиної в регіоні офіційної мови – російської… Оскільки, мовляв, Донбас є відчутним «донором» держбюджету, то й має право вимагати від західних регіонів України поваги до «рідної» донеччанам російської мови.

Секретар донецької міськради М. Левченко, відверто висловлюючи думку тих, хто виступає уже не за двомовність, а за російську одномовність, так прокоментував це рішення: «В Україні державною мовою повинна бути одна російська, і так рано чи пізно й буде... Щодо української, то їй нічого не загрожує, це мова фольклору. І після надання статусу державної російській мові необхідність розмовляти українською просто відпаде. Вона не годиться для розвитку науки, міжнаціонального спілкування тому, що її ніхто не знає. Та вона не помре. Нею будуть писати пісні, розповідати анекдоти. Вона стане фольклором»... Народний депутат від ПР Тарас Чорновіл так прокоментував заяву свого однопартійця: «Це печерний шовінізм, елементарне тупе хамство» [Україна молода. 2.ІІІ.07.] Здається парад «містечкових мовних суверенітетів», призупинений судами, не пішов на користь тим, хто порушує Конституцію У країни.

Ще більшу небезпеку й загрозу становленню й зміцненню державності української мови, етнополітичної стабільності суспільства становлять певні заяви тих, від кого залежить реалізація мовної політики. Йдеться про висловлювання на кшталт: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». А ніби наступ на «свободу выбора языка гражданином Украины является разновидностью инквизиции [281:5]. Тобто, певні кроки на шляху до утвердження державної мови сучасні керманичи трактують як «націонал-інквізиція». Українську інтелігенцію, яка в усі часи виборює право на власну мову, зневажливо називає «вузьким прошарком», в інтересах которої і здійснюється ніби культурна політика. Зміст цих постулатів І. Дзюба назвав «страшним», а «на зміну нинішньому


фактичному функціонуванню двох мов прийде одномовність – російськомовність». [65а:6]

Процес утвердження української мови як державної, безперечно, потребує часу, що охоплює проміжок життя принаймні двох-трьох поколінь, але було б великою політичною помилкою зволікати із упровадженням низки заходів, які забезпечили б пе­реорієнтацію мовної поведінки нових поколінь українських громадян. У цьому переконує досвід мовно-культурної політики еліти тих народів, які успішно вирішили подібне до нашого завдання відродження своєї мови у постколоніальну добу. До та­ких народів належать чехи, словаки, фіни, литовці, латиші, естон­ці, хорвати та ін. Цим країнам вдалося відродитися після трива­лих мовно-культурних утисків з боку агресивніших сусідів за­вдяки приходу до влади патріотично сильної політичної еліти, свідомої своєї відповідальності за долю спільноти. Так, перший Президент Чехословаччини Т. Масарик з перших днів свого во­лодарювання у 1918 р. недвозначно заявив про колонізаційний характер заселення німцями окраїнних чеських територій. За його урядування національна мова республіки не тільки була про­голошена державною, а й через низку законів активно впрова­джувалась у суспільне життя. Усі державні урядовці та військові офіцери мусили складати іспит із чеської та словацької мов. Завдяки наполегливості й безкомпромісності у питаннях, що стосувалися захисту прав своєї мови на повноцінне побутування у дер­жаві, чеська еліта змогла повернути мову свого народу в германізовану за Австро-Угорщини Прагу й інші чеські міста [22:55].

Заслуговує на увагу ситуація у Фінляндії, яка за часів швед­ського панування втратила свою національну мову. Як зазначає мовознавець Богдан Ажнюк, «особливу сторінку в історію мов­ного життя Фінляндії вписала її столиця». Наприкінці ХVІІІ ст. Гельсінки було переважно шведськомовним містом. Це була мова не тільки соціальних верхів, а й робітництва. Більше того, довко­лишні сільські райони – основне джерело міґрації до міста також були шведськомовними. Перший перепис населення, проведений у Гельсінки у 1870 р., показав, що шведською мовою користувалися 57 % мешканців, фінською – 27 %, російською ­12 %, іншими мовами (переважно німецькою) – 5 % [150:22-23]. Починаючи з цього часу, кількість фінськомовних мешканців столиці стала швидко зростати й через 20 років (у 1880 р.) зрівня-


лась у процентному відношенні з кількістю шведськомовних – по 46 %. Ще через 30 років (у 1920 р.) фінською мовою користувалися майже дві третини населення столиці (64 %), а шведською тільки третина (33 %), іншими мовами – 3 %. У 1970 р., через сто років після першого перепису, кількість шведськомовн мешканців столиці становила 11 %, а під час наступного перепису в 1980 р. зменшилась тільки на 1 %. На 2005 р. фінською мовою говорили 91,3 %, шведською – 5,4 %, саамською (лапландською) – лише 1700 осіб [273: 10].

Порівняно швидкий і успішний перебіг деколонізації Фінляндії відбувся завдяки жорсткій мовній політиці, внаслідок чого фінська мова була впроваджена в усі сфери суспільного життя – адміністративну, судочинну, освітню, культурну, причому фінські урядовці підтримували мовну політику «розлучення» із шведами ­та росіянами відповідно демографічно: фінів, які мали переселитися з російської території, вони селили окремо від шведських поселень, запобігаючи у такий спосіб лінгвоетнічній фіксації населення [61:55].

Мовний досвід Фінляндії вартий уваги і тому, що оборонці українсько-російської двомовності постійно посилаються на авторитет цієї країни як на зразок толерантного розв’язання міжвовного конфлікту. Справді, Фінляндія належить до тих небагатьох європейських держав, у яких двомовність затверджено державному рівні: Конституцією 1919 р. тут було проголошено державними дві мови – фінську та шведську, але слід звернут увагу на час і умови прийняття такого рішення. В 1919 р. фінська мова вже не потребувала державного захисту, оскільки нею користувалися понад 80 % населення та більше половини мешканців столиці. Психологічною мотивацією такого кроку з боку фінського уряду була, крім того, загроза втручання радянської Росії у внутрішні справи Фінляндії, що сприяло згуртуванню обох мовних груп (фінської та шведської) всередині країни перед лицем спільного ворога [78:8-9]. Успіх відродження національних мов і культур, що пережили тривалий період пригнічення, залежить від поєднання двох чинників: колективної волі до незалежності та свідомість зусиль національної еліти, яка впроваджує у державі мовну політику протекціонізму своїй культурі. Особливо велика відповідальність за долю своєї мови лягає на національну політичну еліту в


добу державного будівництва. Показовим тут може бути при­клад Ізраїлю, де завдяки ініціативі видатної особи – Елієзара Бен-Ієгуди, який присвятив своє життя справі відродження івриту – вдалося здійснити, здавалось би, неймовірне: вдихнути життя у мову, яка протягом багатьох століть була мертвою, існувала тільки у писемних текстах релігійного змісту [141:121]. Чомy ж ті євреї, які переїздять до Ізраїлю, доволі швидко почина­ють не лише читати й розмовляти, а й мислити на івриті? Тому що вони не тільки обов’язково вивчають цю мову на курсах за рахунок держави, а й потрапляють, якщо так можна висловитися, у івритомовне середовище: іврит домінує в органах влади, засобах масової інформації, освіті, науці, культурі, виробництві, у друкованій продукції тощо. Так має бути і у нас, але, зрозуміло, з мовою українською. При бажанні можна воскресити навіть мертву або напівмертву мову, при небажанні можна і з цілком живої мови зробити мертву.

У позиції урядовців і членів парламенту виразно проглядає прагнення будь-що зберегти нейтралітет у мовно-культурному протистоянні, що дедалі більше стихійно загострюється. Склада­ється враження, що наша правляча верхівка хоче водночас і розширити сферу використання української мови, і зберегти сучасний рівень поширення російської мови. Мовне питання трактується не з визначальних позицій національної ідеї, національ­ного інтересу кон’юнктурно, у залежності від аудиторії, електорату чи peґioнy [148:52].

Як бачимо, посилення процесів русифікації України викли­кано не тільки і не стільки кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства і ринковою конкуренцією, скільки неспроможністю старої влади здійснювати сильну і системну мовну політику. За минулі роки політична еліта не спромоглася ні затвердити концепцію державної мовної політики, ні розроби­ти і здійснити ефективну програму мовного планування, ні ство­рити дійовий механізм відродження і підтримки української мо­ви, ні протидіяти мовно-культурній експансії Росії. На практиці це означає створення сприятливих умов для подальшого утвер­дження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужит­ку української.

Так, у східних і південних регіонах, особливо в АРК, зокрема одночасно з виборами проводиться опитування щодо статусу


мов. Однак опитування нічого не вирішує, осільки згідно з Конституцією України «порядок застосування мов» має визначатися виключно законами України. Воно лише спричиняє надмірні сподівання серед значної частини електорату, дозволяє переорієнтувати увагу людей на пошук «винних» та підігріти невдоволення, повертає українське суспільство від зваженого толерантного діалогу до конфронтаційного способу мислення, дріб’язкового взаємного приниження національних почуттів.

Як вияв потурання владою часів президентства Л. Кучми подальшому зросійщенню населення України, є ліквідація управлінських структур, моніторингу мовної та національної політики при секретаріаті Кабінету Міністрів, Ради з питань мовної політики при Президенті України та ін., на які громадськість поклала певні надії... Ці та інші численні факти свідчать, що влада брyтaльно порушує законодавство з мовної політики, мовні права етнічних українців, принижує, зрештою, статус України як держави, її легітимність. І

Отже, влада як головний чинник реалізації мовної політики не виконує своїх функцій у мовному питанні. Не виникає сумнівів, що передусім треба домогтися, аби чиновники усіх рангів на державній службі, в офіційних виступах у засобах масової інформації користувалися виключно державною мовою, щоб кожен державний службовець високого рангу, як і депутат Верховної Ради України, був у цьому питанні прикладом для наслідування. Зразком цьому може слугувати мовна практика вищих державних службовців Російської Федерації, які використовують, скажімо, в парламенті, не державні мови автономій, а виключно державну російську мову.

Політична еліта України повинна бути не лише правлячою, але й згуртованою навколо ідеалів і цінностей, що цементують нашу державність, політичну спільноту, серед яких одне із чільних місць належить державній мові. І тут потрібна чітка та недвозначна позиція наших провідників. Для держслужбовців згідно законодавства були створені належні умови для оволодіння державною українською мовою, але згодом інтерес до опанування державною мовою у них був втрачений, а потреба в українській мові для державних діячів зведена нанівець. Тому варто відродити перш за все потребу державних службовців вищих рангів і посадових осіб місцевого самоврядування в ужитку


української мови під час виконання ними посадових обов’язків. Мова відродить національну свідомість, а остання зробить українську націю непереможною. Тоді і влада в Україні буде українською, і працюватиме вона на Україну, і ми всі пишатимемося такою владою.

При цьому доцільно звернутися до вітчизняного досвіду. Українізація 20-х років ХХ ст. була обов’язковою для усіх пра­цівників державних установ. Кожен службовець мав скласти іспит зі знання української мови й культури. Для тих, хто не воло­дів українською мовою або мав вади у вільному її використанні, були організовані спеціальні курси. Спочатку курси функціону­вали на безкоштовній основі, але навчання відбувалося у поза­робочий час. Згодом навчання стало платним. Тих, хто уникав навчання, або не спромігся скласти іспит звільняли з посад без права отримання матеріальної допомоги з безробіття. Інструкторські курси при установах підпорядковувалися Центральним кypcaм українознавства у Харкові, на останні покладалися функції розробки навчальних програм і ходу їх виконання, при них працював штат інспекторів, які здійснювали перевірку процесу українізації у різних установах та інституціях [315: 94].

Заслуговує на увагу рішення деяких реґіональних органів влади про обов’язковість знання та користування державними службовцями державною мовою. За рішенням сесії Луцької міської ради посадові особи під час працевлаштування будуть складати іспит на знання та вільне володіння державною мовою. Уже працюючи, чиновники міськвиконкому повинні до 1 вересня 2006 р. скласти іспит з української мови [162:4]. Рів­ненська обласна рада започаткувала диктанти з української мови для всіх держслужбовців із метою удосконалення знань і навичок використання державної мови під час виконання посадових функ­цій [306:2]. Розпорядженням губернатора Дніпропетровської області кожного четверга, наприкінці робочого дня, співробітники обл­держадміністрації відвідуватимуть заняття з української мови, які для них проводитимуть викладачі Дніпропетровської філії Академії державного управління при Президентові України. Щоб уникнути прогулів, а також скарг з приводу витрат коштів з убогої чиновницької зарплати на транспорт, навчання вирішили організувати прямо у приміщенні облдержадміністрації – так би мовити, без відриву від виробництва. Відвідувачами курсів на-


самперед повинні стати начальники відділів апарату й керівники структурних підрозділів, адже їхній приклад повинен благотворно вплинути й на підлеглих. На офіційному сайті Дніпропстровської облдержадміністрації розміщений опорний конспект з ділової української мови під назвою «Культура фахового мовлення» (День 17.10.06). Усі ці процеси й тенденції у діях влади національно-демократична громадськість розцінює, як украй загрозливі не тільки для української мови та культури, але й для самого існування української незалежної держави.

Теперішня Верховна Рада має прийняти закон про використання державної мови держслужбовцями під час виконання ними своїх службових обов’язків. При цьому, вони повинні спілкуватися з відвідувачами на місцях мовою відвідувачів. Той, хто служить, приймає на себе відповідні зобов’язання й повинен їх виконувати. Потрібно вимагати відсторонення від роботи держслужбовців, що не володіють українською мовою або не бажають послуговуватися нею на робочих місцях.

Доцільно зобов’язати дотримуватися цього закону усіх, без виключень, депутатів Верховної Ради, а також депутатів обласних та районних рад, які у ролі державних службовців виступатимуть на робочих місцях, а також під час виконання інших державних обов’язків. Наприклад, інтерв’ю у свій робочий час усі державні службовці повинні давати державною мовою. У проекті Концепції державної мовної політики, обнародуваної за підписами Президента України В. Ющенка та Прем’єра В. Януковича справедливо й категорично наголушується, що «Володіння державною мовою та її використання посадовими і службовим особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування є однією з обов’язкових умов для перебування на відповідних посадах. Особи, що не зважають на ці умови, мають бути свідомими того, що їхній власний вибір може викликати для них несприятливі наслідки, пов’язані з певними вимогами, встановленими Законом» [122, с.4].

Державна мова повинна стати нормою української влади тобто, фактично треба зробити те, що свого часу робилось у Російській імперії та СРСР, але, цілком зрозуміло, іншими, не насильницькими, не імперськими, а методами переконання з усебічним урахуванням мовних та інших особливостей регіонів.