Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Содержание

5.3. Православні українці за рідну мову
5.4. Консолідуюча роль мови

Подобный материал:

1 ... 12 13 14 15 16 17 18 19 ... 23

5.3. Православні українці за рідну мову

Християнство зацікавлене у спілкуванні народів із Богом рідною мовою, перекладі Святого письма і правленні літургії мовою християнізованих націй. Із цією метою, на думку

В. Німчука, до слов’ян були направлені візантійські брати Костянтин (Кирило) та Мефодій, які створили для них писемність і впорядкували їхню першу писемно-літературну мову, посприявши таким чином поширенню православ’я місцевими мовами на слов’янських землях [194:12-14] та ідентифікації слов’янських народів в окрему етнічну групу.

Право називатися слов’янськими просвітителями та апостолами слов’янства св. Кирило і Мефодій заслужили тим, що, по-перше, створили слов’янську азбуку – глаголицю, по-друге, витворили норми першої літературної мови слов’ян – старослов’янської, по-третє, зробили перші переклади християнської богослужбової літератури старослов’янською мовою. Завдяки неперевершеному дипломатичному хисту св. Кирила та Мефодія слов’яни першими в Європі здобули офіційне право говорити з Богом рідною мовою.

Св. Кирило і Мефодій показали і сучасникам, і прийдешнім поколінням, що лише невтомна просвітницька праця, освячена християнською любов’ю, дає щедрі плоди, здатні служити людям тисячоліття. Саме тому свято рівноапостольних св. Кирила та Мефодія, яке щорічно відзначається 24 травня, дає нагоду для осмислення духовного заповіту видатних слов’янських просвітителів, апостолів слов’янства, які спричинилися до становлення християнської культури українців в часи Русі-України і спадщина яких допоможе відповісти на виклики ХХІ століття.

Старослов’янська мова, що була літургійною мовою наших предків, у добу Київської Русі активно взаємодіяла з місцевою писемною мовою, збагачуючи таким чином свої виражальні можливості та сприяючи формуванню української мови. А вже в середині ХVІ ст. українською мовою було перекладено майже увесь Новий Завіт та інші євангельські тексти.

Для збереження й розвитку української мови багато зробили визначні діячі того часу, зокрема П. Могила. Час, на який припадає його діяльність, позначений національно-визвольною боротьбою проти польського гніту. Одним із виявів цієї боротьби був рух проти наступу католицизму на православну віру та церковнослов’янську мову, яка на той час була літературною. П. Могила сприяв не лише утвердженню православної церкви, а й поширенню освіти в Україні (організація шкіл у Києві, Вінниці, піклування про розвиток книгодрукування, заснування Києво-Могилянської колегії тощо), поглибленню самосвідомості народу.

Палкими захисниками рідної мови були козаки. Запорожці висували високі вимоги до священнослужителів, що прибували до січової церкви Покрови: читання проповідей не з папірця лише українською мовою, красномовність, гарний голос, тверезість проповідника. На навчання дітей та утримання шкіл Січ виділяла кошти, «очолював» освіту отаман січової школи. Іноземці відзначали високий рівень грамотності українців [259:27-29]. Подальший розвиток української культури відбувався у важких умовах політичної та церковно-релігійної роз’єднаності України. Однак єдина духовна спадщина, зокрема церковнослов’янська мова української редакції, українська писемно-літературна мова, розвиток і функціонування яких тісно пов’язані з християнством, не дали розпастися українському етносові на різні народності, формувала єдину українську свідомість, створювала українську духовну державу.

Тривала русифікаційна діяльність російського самодержавства і російської церкви в Україні значно послабила етнонаціональну й конфесійну ідентичність українського народу. Утім, її залишки стали основою для майбутнього національного та релігійного відродження, перекладу Святого Письма українською мовою. 1518 р. Валентином Негалевським (Острозька академія) було здійснено переклад Біблії розмовною українською. Як відомо, вперше повний переклад Книги книг рідною мовою заповзявся зробити видатний український письменник, етнограф, перекладач, уродженець селища Вороніж (нині Шостський район на Сумщині) Пантелеймон Куліш, який залучив до цієї справи не менш знаного серед сучасників своєю високою мовною ерудицією письменника Івана Нечуя-Левицького, а також Івана Полюя – одного з найвизначніших світових учених – фізика, хіміка, астронома, богослова, перекладача, який ґрунтовно знав п’ятнадцять світових мов.

Пантелеймон Куліш, який узявся за нелегку справу перекласти рідною мовою Старий і Новий Заповіти, добре розумів неоціненне значення цієї акції для престижу української нації в світі. Проте йому так і не судилося побачити своє дітище виданим: першого перекладу, який був зроблений з церковнослов’янської мови, Лондонське біблійне товариство не затвердило, і Куліш, із властивою йому наполегливістю та енергією, починає брати уроки давньогебрейської мови, беручи за основу Новий заповіт, виданий українською мовою. І от, нарешті,

з’являється нова, цілком завершена, в основному, редакція Біблії. Та злий фатум і цього разу підстерігає перекладача: рукопис згорів під час пожежі на хуторі Мотронівці 1885 року. Загинуло все, окрім надрукованих у пресі уривків. Куліш устиг відновити лише три чверті цієї клопіткої й талановитої праці. Після його смерті довів цю справу до кінця Іван Полюй, якого пов’язувала з Кулішем щира дружба та співпраця. Перший повний український варіант Біблії – «Святе Письмо Старого і Нового Заповітy» – побачив світ у Відні 1903 року [47:72].

Цю працю одностайно було визнано одним із найкращих слов’янських перекладів Біблії. «Отсю книгу повинна мати кожна читальня і кожний поодинокий чоловік», – відгукнувся на її вихід Іван Франко. А відомий наш сучасник Дмитро Степовик висловився так: «Боже Провидіння підказувало їм /авторам перекладу/: народ, який має Біблію власною мовою, – вічний і незнищенний; кожна мова, якою перекладена Біблія, не вмре і не загине» [273:2].

Повний переклад Євангелія належить випускнику Харківського університету Пилипу Семеновичу Морачевському (1806–1879), який працював математиком у чоловічому училищі м. Суми, а потім – у Ніжинській гімназії. Він береться до перекладу Євангелія українською мовою, хоча розуміє, що після завершення цієї праці виникнуть проблеми з надрукуванням книги, а тому вирішує отримати підтримку впливових діячів церкви.[100:254]

«Ваше Високопреосвященство, – пише він у листі до Митрополита Санкт-Петербурзького і Новгородського Ісидора 28 вересня 1960 року. – На всех языках, словесно и письменно, проповедуется слово Божие; исповедники Христа Спасителя имеют Библию на своих языках, а Малороссия, которой языком говорит около 12 миллионов православних христиан, не имеет на своем языке даже Евангелия. С этой целью я приступил к переводу Евангелия на малороссийский язык, сличая славянский текст с текстом русским, немецким, французским и польским...» 14 жовтня Митрополит Ісидор відповів Морачевському категоричною відмовою: «Почастном совещании с Святейшим Синодом, уведомляю вас, что перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печати».

Тоді Пилип Морачевський намагається отримати підтримку з боку Академії наук. Переклад Євангелія рецензують академіки Ізмаїл Срезневський та Олександр Востоков. Їхня думка була

одностайною: «Євангеліє, перекладене малоросійською мовою П. Морачевським, є у вищій мірі праця знаменна як з боку науково-філологічного, так і з боку релігійно-морального...» Синод, не зважаючи на думку академії, посилає переклад ще на додаткове рецензування калузькому архієпископу Григорію, шефові жандармерії Довгорукому та київському генерал-губернаторові Анненкову. Архієпископ Григорій був родом із Чернігівщини. Тільки-но він почав читати Євангеліє – відразу розплакався й кинувся до свого домашнього лікаря, також українця, зі словами: «Ось ідіть подивіться, яку Бог послав мені радість на чужині». Тож і відгук він надіслав до Синоду схвальний, порадивши якомога швидше надрукувати цю важливу працю [155:87-89].

Здавалося, що все сприяло виходу перекладу у світ. Але цього не сталося з причин суто політичних. Налякані катковською істерією, шеф жандармів Долгорукий і генерал-губернатор Анненков одностайно заявили, що Євангеліє, перекладене Морачевським, є книгою «опасною и вредною». Усе це й породило «секретне відношення по цензурному відомству» від 8 липня 1863 року № 394, що й увійшло в історію як Валуєвський указ.

Тож сподівання Морачевського побачити свою працю надрукованою були марними. Та він, окрім Євангелія, перекладає ще й «Діяння Апостолів» і «Псалтир», укладає курс «Священної історії» для училищ і народних шкіл. Він вірив, «що все минеться, правда зостанеться». Усі зібрані переклади він надіслав Академії наук – на зберігання до кращих часів. Нарешті, навесні 1906 року, переклад Морачевського побачив світ. В кожної нації є постаті, які визначають її культуру, ментальність і, зрештою, її совість. Такою постаттю, великим подвижником, людиною, що заклала перший наріжний камінь у розвій української літературної мови, за словами Івана Огієнка, був Пилип Морачевський [197:211-212].

Паралельно з боротьбою за автономний статус української мови та державну самостійність України (УНР) активно розгортався рух за утворення незалежної української церкви. На чолі цього руху стояв видатний церковний діяч України, митрополит Василь Липківський. Ідею розриву церковних зв’язків із Москвою підтримав Уряд гетьмана П. Скоропадського, зокрема міністри віросповідань В. Зінківський та О. Лотоцький. Прихильником церковної самостійності України стала також Директорія. Велике значення у справі українізації церкви мала діяльність на посту міністра віросповідань Української Народної Республіки І. Огієнка.

У 1919 р. самостійний статус української автокефальної православної церкви був закріплений спеціальним законом, що розглядав її як «одну з головних підвалин державності українського народу», дієвий засіб відродження української нації. Лише з утворенням справжньої української церкви впровадження української мови у спілкування прихожан із Богом стає реальністю. У жовтні 1921 року на Першому всеукраїнському православному соборі було офіційно проголошено створення Української автокефальної церкви /УАПЦ/, однією з основних ознак якої стала українська мова в усіх сферах конфесійного життя. Рідна мова для українців зазвучала в церквах на повний голос. Однак опір, що чинив Московський патріархат, та репресії з боку радянської влади не дали УАПЦ стати життєвою потребою українців, і вона функціонувала в глибокім підпіллі. Лише із проголошенням незалежності України УАПЦ у складних умовах відновила свою діяльність [197].

Переклади Святого Письма УАПЦ та українською Православною Церквою Київського Патріархату /УАПЦ КП/ характеризуються максимальним використанням живого мовлення та літературних норм української мови, піднесеним, божественним звучанням українських текстів. Ієрархи свідомі того, що українську конфесійну мову необхідно вдосконалювати, плекати її в церкві як зразкову в усіх відношеннях. Патріарх УАПЦ Мстислав /Скрипник/ в одному з інтерв’ю сказав: «Я не можу бути вдоволеним тією мовою, якою ми користуємося під час Богослужіння. Українська мова – це скарб із скарбів Божих, що їх має нація... Я гадаю, що Церква мусить стати інститутом української мови та її чистоти» [Україна. – 1990. – № 13 /лютий/. – с. 27].

Варто відзначити, що українська мова дедалі більше поширюється й «уцерковлюється» іншими церквами в Україні (УАПЦ, римо-католицькою, лютеранською та деякими сектантськими організаціями). Мільйони віруючих є учасниками церковних відправ, а професійні тексти не можуть не впливати на мовну практику народу. І як належить, провідну роль у вихованні поваги до рідної мови відіграє національно орієнтоване духовенство. І. Огієнко радив: кожен священик повинен добре знати літератyрну мову й вимову народу, якому служить, дбати про стан рідної мови серед віруючих, звертати увагу на те, якою мовою церква проводить богослужіння.

Доцільно буде розглянути, якою ж мовою проводять богослужіння церкви на сучасному етапі. Українська православна

церква Київського патріархату у «Посланні Всеукраїнського Православного Собору до православних віруючих України» проголосила: «...Мовами Богослужіння в нашій церкві будуть церковнослов’янська та українська». Українська автокефальна православна церква: від самого її заснування була сучасна українська літературна мова. Покійний патріарх УАПЦ Мстислав зазначав: Українська мова – це скарб із скарбів Божих, що їх має наша нація. Я вважаю, що церква мусить стати інститутом української мови та її чистоти».

Українська греко-католицька церква. У греко-католиків нині функціонують дві мови – церковнослов’янська української редакцїї та сучасна українська літературна мова, яка була введена в конфесійну практику після ІІ Світової війни. Якою мовою має правитися богослужіння у храмі, обирає сама церковна громада. На синоді УГКЦ, що відбувся у Львові 17-31 травня 1992 року, було підтверджено зазначену двомовність [100:614-615].

Українська православна церква Московського патріархату. У богослужіннях використовується переважно російська мова. Римо-католики та баптисти церковнослов’янську мову не визнають та у відправах не використовують; вибір мови богослужіння залежить від їх місцезнаходження. Українська лютеранська церква зорієнтована на місцеве населення, його культуру, мову, традиції. Сучасна УЛЦ прагне відновити гасло своїх піонерів: «Через Реформацію – українізацію». Мусульманство. Мусульмани потребують видання ісламських текстів українською мовою, бо їх читають арабською мовою [124:5].

На захист рідної мови стають православні партійні об’єднання. Українська християнсько-демократична партія, Християнський національний союз, Християнсько-демократична партія України. Одночасно у виборах беруть участь прихильники УПЦ Московського патріархату, висувають навіть своїх церковних ієрархів.

Відомо, що католицька церква має широкий вплив на віруючих, які є представниками різних етносів тому, що враховує їх національні почуття та традиції, проводить богослужіння національними мовами цих народів. Не випадково Папа Римський звертається з посланням до віруючих на багатьох мовах світу. Упродовж п’яти днів папського паломництва в Україні влітку 2001 року мало не всі проповіді Павло ІІ виголосив українською мовою. Цей факт не зміг не привернути увагу не тільки самих українців, а й багатьох західних спостерігачів і журналістів. Виголошення

проповідей і промов українською мовою мало особливе значення. Українська мова хоч і є державною мовою нашої країни, але, як відомо, для багатьох посадових осіб, міських мешканців численних регіонів вона не є мовою щоденного спілкування.

Ігнорувало візит понтифіка лише РПУ МП, влаштувавши акції протестy під гаслом «Нет католической экспансии!». «МЬІ живём на российской земле, – пишет представитель МП Н. Николаев, и нам нет дела до того, что отравленные национализмом политики наши общие земли предпочли переименовать в «Украину» [196:8].

Виступаючи проти відродження української мови, автор вищеназваної статті наводить примітивні факти «утиску російської мови», її повсюдної заборони та примусового насадження української і пише далі: «Ну ввели украинский в военные инструкции и наставления... в результате запутались и развалили систему управления Черноморским флотом, сбили российский пассажирский лайнер». Дійсно, цей трагічний випадок стався у 2001 році, коли запуском ракети на військовому полігоні у Криму під керівництвом тодішнього Міністра оборони України О. Кузьмука та військових експертів Росії було збито російський пасажирський літак, на бортy якого було понад 70 пасажирів (громадян Ізраїлю та Росії) і 12 чоловік екіпажу. Цей прикрий випадок Україні обійшовся дуже дорого – 200 тис. доларів компенсації рідним за одного загиблого, вибачення перед урядами Ізраїлю та Росії тощо. А міністр оборони України був змушений подати у відставку... Але при чому тут українська мова?

У «Різдвяному посланні» (2006) Патріарх Київський і Всія Руси-України з тривогою наголошував: «Надбання і дотримання миру є першочерговим завданням християн України, особливо це стосується тих православних, які розпалюють ворожнечу, ображають і принижують гідність своїх братів і сестер. Не може бути благодаті Божої в серцях тих православних, які дихають агресивністю і не бачать в українцях своїх сестер і братів по вірі. Без примирення православних ієрархів, духовенства і віруючих не може бути об’єднання українського православ’я» [324].

Між іншим, Київський патріархат видав закон Божий у перекладі митрополита Філарета накладом у 500 тисяч примірників, які розповсюджуються безкоштовно. У всіх приходах цього патріарxaтy, автокефальних та грекокатолицьких, служба ведеться українською мовою. А служба у храмах Московської патріархії, за словами Філарета, ведеться переважно церковнослов’янською. І це

при тому, що більша частина парафіян не розуміє цієї мови... А ось у наших церквах, де служба ведеться українською, люди нарешті почали розуміти зміст богослужбових книг, що доходить до їхніх сердець, вони задоволені, що служба ведеться рідною мовою... Майбутнє в церквах України – за українською мовою.

5.4. Консолідуюча роль мови

Ми маємо приклади, коли мова, якою послуговується релігія, відіграє консолідуючу роль у становленні та зміцненні національної державності. Загальновідомим є той факт, що під час проголошення Італійської держави у 1860 р. населення країни відзначалося значною етномовною строкатістю. Лише близько 10 відсотків громадян розмовляли італійською.

Відомо, що не одну тисячу років тому розпочалося поневіряння по всіх світах народу гебреїв (євреїв). Завойовники не лише зруйнували державу, а й, щоб назавжди відрізати гнаному народові шлях на Батьківщину, позбавити бажання повернутися на свої правічні землі, зруйнували храм його Бога. Від зруйнованого храму залишився тільки мур. Але мудрі й мужні священнослужителі зберегли мову народу, котрою в чужих землях постійно нагадували йому про землю пращурів і про те, чому колись веселий і щасливий, працелюбний і мужній народ став перетворюватися на юрбу двоногих істот, потреби яких зводилися лише до втамування голоду. Хто втрачав мову, той втрачав і історичну пам’ять, забував про рідну землю, слова священнослужителів ставали для нього порожніми звуками. Мова гуртувала роз’єднаних людей в уярмлений, а все ж таки народ, і пам’ ять про зруйнований храм і залишок від нього, мур, стала провідною зорею вночі блукань серед чужих земель, що закликала до відродження держави на поверненій прабатьківщині. Уже в наші часи залишки храму стали муром плачу, біля якого донедавна уярмлений народ омиває душу від бруду рабського минулого. Адже не можна збудувати державу щасливої нації, не звільнивши її психологію від кайданів рабства і хамства. Біля муру збираються люди – оплакувати жертви доби гонінь і геноциду, оплакувати мовою, котра не дала їм розчинитися в морі тих, хто їх пригнічував і нищив. І цією ж мо-

вою, мовою національного єднання, нині державний народ славить Бога за своє повернення на Прабатьківщину.

Болючим питанням для громадян Чехії (поневоленої німцями) була мова храмових проповідей – на вулицях і біля храмів чехи все голосніше вимагали проповідей не лише латинською або німецькою, а й чеською мовою. Саме ця наполеглива вимога стала причиною заснування Віфлеємської каплиці, незабаром прославленої Я. Гусом.

Ця каплиця створювалася спеціально для проповідей чеською мовою. Король Вацлав не лише дозволив її відкриття, але й домігся на це архієпископської згоди, хоча проти заснування цієї каплиці повстапи всі німецькі магістри та каноніки. Кожен виступ чеських проповідників збирав у каплиці і біля каплиці юрби народу, особливо в ті дні, коли там проповідував Гус (його політичні та релігійні переконання до того часу вже склалися, а свою мову він довів до досконалості). Без неребільшення можна сказати, що Віфлеємська каплиця стала тоді центром Чехії, а Ян Гус – першою людиною країни.

Коли Ян Гус став ректором Празького університету, його головне завдання полягало в тому, щоб забезпечити там керівну роль чеським ученим. У 1409 р. король Вацлав ІV поступився: передав управління університетом етнічним чехам. Німецькі ж викладачі, утративши своє панівне становище, покинули Празький університет і створили власний у Лейпцигу [55:7]. Ян Гус – це взірець людини і чеського патріота, утілення вірності ідеалам і поваги до народу, його мови, самовідданості і самопожертви...

Сучасна арабська мова – це мова, якою написано Коран, «мова, якою Бог звертався до свого народу» [28:179]. Коран є основним документом мусульманської цивілізації. У ньому визначені духовні й моральні засади та ідеали, норми поведінки, критерії арабської писемності. Усі автори, що досліджують проблеми арабізації, поділяються на дві категорії: традиціоналісти й модерністи. Головна теза традиціоналістів полягає в тому, що вони пов’язують подальший розвиток арабського суспільства зі збереженням вірності арабо-мусульманським традиціям, арабській культурній спадщині, арабській літературній мові. Модерністи шлях розвитку арабського світу пов’язують з активним співробітництвом із країнами Заходу, його культурою, де важливу роль відіграють англійська та французька мови. Домінуючою тенденцією є традиціоналістська. Кількість прихильників мусульманської

релігії в її традиціоналістській формі збільшується на всіх континентах планети.

Мусульманська релігія на перший план ставить релігійну приналежність людини, а потім уже національну. Арабська мова є головним чинником ідентифікації арабів в єдину націю. Стаття 8 «Примірної конституції Ісламу» проголошує: «Релігією держави є іслам», а наступними статтями вказує, що особа короля країни є «недоторканна і священна» (ст. 23), а сам король зобов’язаний піклуватися про «шанобливе ставлення до ісламу та Конституції» [ст. 21, с. 25]. Арабській мові, в умовах конституційної та релігійної підтримки, ніщо не загрожує, особливо коли на її сторожі стоїть глава держави [230:120].

Отже, національні держави активно зміцнюють свою етнополітичну й релігійну єдність засобом мови народу, який дав ім’я країні. Двомовність в Україні, якщо її буде впроваджено законодавчо, посилить позиції Московського патріархату в нашій державі, а разом із тим міжнаціональну ворожнечу та розбрат.

Чому ж українці залишаються в полоні російськомовного середовища? Системними ознаками імперії є наявність політично домінуючого етносу, державної релігії, ідеології та мови. У Росії всі ці ознаки акумулювалися в одній – приналежності до православ’я. Німець, єврей або татарин міг займати вищі державні посади, якщо сповідував державну релігію. Усі інші піддані царясамодержавця зараховувалися до категорії «інородців» – людей другого сорту. Вони не переслідувалися за те, що відрізнялися мовою, релігією чи національними традиціями. Імперія ставилася до них толерантно, але не довіряла їм.

Коли науковці або публіцисти роблять спробу визначити становище українців у Російській імперії, вони часто забувають про цю головну особливість соціального устрою самодержавної православної імперії. Не враховуючи її, ми ризикуємо зовсім перекреслити свої твердження про пригноблене становище українців, а твердження ці спираються на об’єктивно існуючий емпіричний матеріал.

По-перше, українцям, як німцям, євреям або татарам, не потрібно було доводити свою відданість імперії переходом у православ’я. Вони були православними від народження. По-друге, імперія не розглядала українців як людей іншої національності. Вона вважала своєю власністю не тільки династію Рюриковичів, яка перетворила маленьке московське князівство на велику дер-

жаву, а й усю історичну спадщину Київської Русі, включаючи населення губерній по обидва боки Дніпра. У цього населення навіть відібрали етнічну самоназву. Щоб відмежуватися від домінуючого за назвою в імперії народу, українській інтелігенції довелося в ХІХ ст. перетворити давньоруський топонім «Україна» в етнотопонім.

Звідси випливає, що українська інтелігенція не могла, по суті, розраховувати на терпиме до себе ставлення з боку російської влади, адже відстоювала право свого народу на власну літературну мову, відмінну від російської, національну історію, самобутню культуру. Якби вона цього не робила, то перестала б бути українською інтелігенцією. Самим своїм існуванням вона утверджувала малоросів як окрему від росіян націю, а тому кидала виклик імперським колам. В освіченій людині, яка не переходила в спілкуванні на російську мову, підозрювали сепаратиста-«мазепинця». Малороси не були інородцями, але не мали права на власну інтелігенцію. Проте українці не залишалися етнографічною масою. Процес творення нації був об’єктивним і невідворотним. Серед малоросів завжди знаходилися люди, які досягали успіху в економічній або духовній діяльності, але не бажали втрачати національну ідентичність. Ті, хто йшов шляхом Тараса Шевченка, поступалися чисельністю тим, хто обирав шлях Миколи Гоголя. Проте кількісні параметри не були вирішальними. Росія мала справжні колонії – такі, як Закавказзя та Туркестан, але Україну ніяк не можна зараховувати до них.

Тимчасовий уряд 1917 р. був змушений визнати український визвольний рух і саму Україну, визначити її кордони не за етнографічним, а за історичним принципом: Україною стали називатися землі, що входили до складу Козацької держави гетьмана Богдана Хмельницького.

Відмова від твердження про колоніальне становище України означає тільки одне: доводити пригноблене становище українців в імперії слід інакше. Проте самі ці норми свідчили про те, що імперська влада визнавала поляків і євреїв як національні меншини, тобто вони мали право на власну мову й культуру. Українців дискримінаційні норми не стосувалися, але тільки тому, що влада не визнала українців за окрему націю.

Дискримінація українців з особливою силою виявилася під час Першої світової війни 1914–1918 рр. Російські війська, які прийшли в Галичину й на Буковину в 1914 році, за лічені тижні

зруйнували всю культурну інфраструктуру, яку українці створювали протягом десятиліть. Німецькі школи продовжували функціонувати (хоча Росія в цей час вела війну з Німеччиною), українські ж відразу були переведені на російську мову навчання, хоча діти й не знали цієї мови; було заборонено пресу, що виходила українською мовою [54:5-6].

Не менш складним мовним питанням є проблема канонічної церкви, за допомогою якої Московський патріархат хоче отримати виключне право на володіння всім російськомовним простором. Термін «канонічна територія» став могутнім щитом, який торпедує спроби українського суспільства впорядкувати українське православ’я, законно отримати необхідний для нього автокефальний статус, іншими словами – відтворити єдину, визнану Вселенським православ’ям Українську церкву. Та всі зусилля з боку українців наштовхуються на таке твердження Московської патріархії: «Україна є канонічною територією РПЦ, а українське православ’я – невід’ємною частиною московського».

Як відомо, після програної Першої світової війни, незалежність від Російського православ’я здобуло декілька православних церков (окрім, на жаль, Української церкви). Після відокремлення Фінляндії від Росії, у червні 1919 року Собор православної церкви Фінляндії звернувся до патріарха Тихона із клопотанням про надання повної самостійності /автономії/ фінській церкві, яку й було «даровано» 1921 року. Фінський уряд, проте, наполягав на повному розриві православних «канонічних пут» Фінляндії з МП. Уряд також зажадав запровадження до церковного вжитку григоріанського календаря і висунув голові Фінської церкви архієпископу Серафиму вимогу вивчити в тримісячний термін фінську мову та скласти з неї іспит. Та архієпископ Серафим не виконав цього, за що й був усунутий від церковного управління та заточений у монастирі. Місце глави церкви посів єпископ Герман – фін, поставлений не Москвою, а Вселенським патріархом Мелетієм ІV, що означало перехід Фінської церкви (із точки зору Москви «неканонічно» й самовільно) під юрисдикцію Константинопольського патріарха. Лише через 30 років після цих подій Московська патріархія визнала юрисдикцію Константинополя над Фінською церквою, яка самовільно залишила межі «канонічної території».

1917 року, після відновлення патріаршества в Росії, патріарх Тихон надав Естонській православній церкві широку автономію.

Однак 1923 року, за наполяганням естонського уряду, настоятель церкви архієпископ Александр поїхав до Стамбулу – без узгодження з Москвою – й отримав від патріарха Мелетія томос (Указ Патріарха), який встановив автономію Естонської апостольської православної церкви в юрисдикції Константинопольського патріарха. Тоді ж до церковного вжитку в Естонії було запроваджено григоріанський календар і почалася активна «естонізація» церковного життя.

У 1921 р. польський уряд через посланника в Москві повідомив патріархові Тихону про те, що він зацікавлений в автокефальному устрої православної церкви в Польщі. Усі єпископські кафедри було зайнято владиками, готовими до співпраці з польською владою. Вселенський патріарх Григорій VІІ разом із синодом дав благословення на утворення автокефальної церкви в Польщі /1924р./ Приблизно теж саме відбулося після 1917 року в деяких інших регіонах колишньої Російської імперії. [54:8] Подальша трансформація канонічної території Російської церкви відбулася, як відомо, після розпаду СРСР. Наприклад, в Естонії сьогодні є дві православні церкви: одна – у складі Московського патріархату, а інша - у складі Константинопольського. Трагедія Московської патріархії полягає, вочевидь, у тому, що її претензії залишаються незмінними, незалежно від історичної ситуації. Як їй жити в мирі зі своїми сусідами, якщо вона й досі вважає, що «канонічна територія» Російської православної церкви включає православних віруючих Росії, України, Білорусі, Молдови, Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Киргистану, Таджикистану, Естонії, Латвії та Литви? Особливо вразливим є те, що при цьому МП постійно й послідовно створює свої парафії або єпископські кафедри в багатьох країнах світу, зокрема й там, де давно існують православні церкви іншої юрисдикції, – у чужому «канонічному просторі» [54:8].

Blog

Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Содержание