Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Документы

Содержание 5.5. Мовно-конфесійні проблеми українців за кордоном Висновки та пропозиції

Подобный материал:

• Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
• Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
• План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
• Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
• О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
• Висновок, 17.41kb.
• Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.

5.5. Мовно-конфесійні проблеми українців за кордоном

Мільйони українців знаходяться за межами нашої держави. Там вони, як ніде, потерпають від різних негараздів і потребу­ють підтримки й поради в осередку своїх співвітчизників. Таким осередком для діаспори є релігійні об’єднання. Дивовижним


прикладом згуртованості є прихильники ісламу, католики, протгестанти тощо. Українці за етнічністю й громадянством за ме­жами своєї Батьківщини, поза «канонічною територією» Московського патріархату утворюють свої релігійні об’єднання, продовжуючи сповідувати ту віру, що й на своїй малій батьківщині (наприклад, українці в Італії).

Нині на Італію накотилася нова, так звана «четверта» хвиля трудової міграції з України. Це явище складне й суперечливе. Воно потребує окремої, доволі ґрунтовної розповіді. Однак уже й сьогодні можна прогнозувати: 200 тисяч легальних трудових мігрантів з України та ще стільки ж нелегальних у недалекому майбутньому стануть основою для формування потужної української діаспори в Італії.

Конструктивним об’єднуючим чинником для українців в Італії є Українська греко-католицька церква. Вона згуртувала навколо себе чимало іммігрантів. За сприяння цієї церкви 9 листопада 2003 року відбулися установчі збори найвпливовішої організації українців – «Християнського товариства українців в Італії». Згодом частина членів Ради товариства заявила про відокремлення та заснування ще однієї організації – «Товариства українців в Італії».

Не викликає сумнівів те, що головною причиною міграції українців до Італії була церковна Унія 1596 року. Із того часу українські студенти-теологи безперервно навчаються в україн­ській папській колегії Святого Йосафата (м. Рим), котру ще на­зивають «Великою Семінарією». Нині тут є кафедра української мови, де навчається близько 50 вихідців з України та української діаспори. Семінаристи студіюють науку в римських папських університетах та інститутах, а духовно формуються в колегії, вивчаючи літургію, церковний спів та опановуючи історію україн­ської церкви. Викладання ведеться українською й італійською мовами. Студенти видають журнал «Альма Матер» [183:73-77].

В університетському архіві зберігаються манускрипти та рід­кісні документи, зокрема М. Грушевського та його родини. Є тут, також архів президента ЗУНР Є. Петрушевича та частина архіву видатного українського діяча В. Липинського. В університетській бібліотеці зібрано понад 30 тисяч книжок та 20 тисяч одиниць періодики. На території закладу діє музей, де представлені експо­нати релігійного та культурного життя українського народу.

Перед університетським будинком височать пам’ятники Т. Шевченку, І. Котляревському та М. Шашкевичу. У Римі сьогод-


ні діє низка українських організацій, що, починаючи з 1949-го ро­ку, видала з ватиканських і римських архівів 55 томів документів з історії України; також побачили світ 50 томів наукових праць і близько 90 книжок із серії «Українська духовна бібліотека». Ця подвижницька праця доповнюється ще й виданням «Записок чину святого Василія Великого».

Відомі українські стародруки – Острозька Біблія 1581 року, «Граматика» Мелетія Смотрицького 1648 року, а також матеріали із друкарень Львова і Києво-Печерської Лаври ХVІ – ХVІІ ст. ­зібрані в Папському східному інституті. Не є рідкістю в Італії і жива українська мова. Її, зокрема, можна почути в Неаполі, де на базі місцевого університету відкрито відділення української мови. У цьому ж таки місті в 1989 році було засновано Міжна­родну асоціацію україністів. Роком пізніше тут створено Італій­ську асоціацію україністів. Крім університету в Неаполі, україн­ська мова викладається в окремих університетах Рима, Венеції та Флоренції. Також несуть у світ українську мову «Радіо Вати­кан» та «Радіо Рим». Друкуються в Італії й українські періодичні видання. Найповажніше серед них – журнал «До світла», що ви­ходить за сприяння Української греко-католицької церкви. У ціло­му ж, українське друковане слово не лише поступово приживається в Італії, а й віднаходить свого постійного вдячного читача [68, с. 12].

Необхідність примирення і досягнення злагоди в суспільстві розуміють і лідери різних конфесій України. Під час політичної кризи 2006 року, коли після парламентських виборів ліві та про­російські партії-переможці у східних регіонах проголосили мов­ний сепаратизм (щоб російська мова стала офіційно вживаною та набула статусу державної) і в регіоні почався розбрат і розкол за мовною ознакою, духовні лідери нашої країни звернулися до політичних діячів держави із закликом до примирення. Особливо стурбовані отці України суспільною напруженістю, що виникла навколо мовної проблеми, яка з гуманітарної переросла в полі­тичну, а також загрозою сепаратизму, яку роздмухують деякі полі­тики, злочинно збуджуючи народ країни. Релігійні діячі різних конфесій були на висоті і в цей небезпечний для країни момент закликали всіх політиків, які брязкають зброєю, схаменутися, по­думати про можливі наслідки, про людей, про країну, про свою відповідальність.

Лідери християнських, іудейських і мусульманських конфе­сій і релігій виступили із Зверненням до всіх українців на Півдні


і Півночі, на Заході і Сході, в якому говорилося: «Ми закликаємо дотримуватися Конституції України та не перетворювати мовне питання на предмет громадянського протистояння, не сіяти навколо нього ворожнечу і ненависть, – треба пам’ятати про наслідки своїх невиважених рішень і дій. Мова – це дар Бога людям, її призначення – об’єднувати, а не роз’єднувати людей, допомагати досягти взаєморозуміння, а не сіяти ворожнечу. Упевнені, що нашій державі не повинне мати місце протиставлення однієї мови іншій».

Духовні лідери країни зазначили: незважаючи на те, що послідовники різних релігій говорять різними мовами й по-різному прославляють Бога та служать Йому, між громадянами однієї країни не може бути переможців у тих або інших конфліктах, бо в такому разі переможеним є весь народ. «Ми закликаємо вecь український народ до співпраці, єдності і консолідації, до побудови нашого загального дому без будь-якого поділу за географічною ознакою», – говориться у Зверненні представників Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій.

Це Звернення, що репрезентує погляди не політиків, а мудрих релігійних діячів, які розуміють, що в сьогоднішньому проти­стоянні переможців не буде, планується вручити кожному депу­тату Верховної Ради.

Потрібно також наголосити, що Звернення схвалили й підпи­сали майже всі члени Всеукраїнської Ради церков: Патріарх Філарет (УПЦ КП), Митрополит Володимир (УПЦ МП), Архі­єпископ Любомир Гузар (УГКЦ), єпископ В’ячеслав Нестерук (Всеукраїнський Союз Об’єднань християн-баптистів), єпископ Маркіян Трофім’як (Католицька церква України), Емірам Аблаєв (Духовне управління мусульман Криму), рабин Якоб Блайх (Об’єд­нання іудейських релігійних організацій України), єпископ В’ячеслав Горбинчук (Українська лютеранська церква), єпископ Михайло Паночко (Церква християн віри євангельської) та інші достойники [72, с. 4].


Висновки та пропозиції

1. Русифікаційна діяльність Російської імперїі та місіонерст­во Російської православної церкви були складовими частинами національної і релігійної політики російського царизму. Оскіль­ки християнство до Росії прийшло з українських земель, русифі-


каційні впливи в Україні з релігійним місіонерством не поєдну­валися. Сама ж русифікація українського православ’я примусово здійснювалася царським самодержавством з метою асиміляції українського етносу.

2. У цілому питання української мови в церквах нашої дер­жави залишається надактуальним. Якщо греко-католицька й ка­толицька церкви в Україні, УПЦ КП та УАПЦ сповідують і пле­кають українську мову, то УПЦ Московського патріархату, якій належить більшість православних приходів в Україні, здебільшого ігнорує державну мову, продовжуючи виголошувати про­повіді переважно церковнослов’янською, за допомогою якої на­магається «зберігати єдність східних слов’ян» [194:29]. Також більшість протестантських організацій (баптисти, євангелісти, адвентисти-п’ятдесятники, свідки Ієгови та ін.), відроджені наці­онально-культурні товариства різних національних громад сповідують традиційні для своєї етнічної батьківщини релігії своєю рідною мовою, а в міжнаціональному спілкуванні використо­вують переважно російську. У своєму виступі на III Всесвітньому форумі українців (2001 рік) відомий правозахисник і в’язень ра­дянських таборів Є. Сверстюк з гіркотою говорив, що нині в Україні будуються сотні православних храмів, що знаходяться переважно під юрисдикцією Московського патріархату. У під­тримуваних владою новозбудованих церквах створюються анти­українські бастіони. «Погляньте на газети, які там розповсю­джуються. Це дух більшовицької нетерпимості. Проти Папи, проти української мови, проти українських символів» [253:23]. Сьогодні МП закликає в Україні віруючих до активних дій. Іє­рарх УПЦ МП митрополит Одеський та Ізмаїльський Агатангел категорично вимагає запровадження в Україні російської мови як другої державної і називає вступ нашої держави до НАТО «безбожною і сатанинською справою». Інший ієрарх вважає «помаранчевих і Президента В. Ющенка розкольниками, дії яких налаштовані на розгром канонічного православ’я» [206:213].

3. Встановлення української мови як панівної в Україні має відбуватися паралельно зі створенням у нашій державі єдиної помісної православної церкви. Обидва ці процеси є складними й певною мірою взаємопов’язаними: без позитивного їх завершен­ня не можна говорити не лише про успіх нашої євроінтеграції, а й про подальшу перспективу існування власне Української держави. Наразі ж, влада не може похизуватися значними здобут-


ками ні у вирішенні питання мовної політики, ні в розв’язанні проблеми консолідації православ’я в Україні. Факт перебування більшості православних у юрисдикції Москви сьогодні створює потужну передумову для утримання України в статусі духовної колонії. І недарма як Москва, так промосковські політичні сили в Україні все роблять для того, щоб законсервувати позицію домінування в Україні московської церкви з її «церковнослов’янщиною», а реально – «російщиною». Журналіст В. Дискант у статті «Українська демократія – це православізація всієї країни» (День. 9.VIII.06.№132) пише: «Через православну церкву пролягають два шляхи – або назад до Росії, або в західну спільноту.»

4. Незалежність не є остаточною без досягнення повної духовної свободи, яка може бути здобута лише внаслідок об’єднання православних церков у єдину Помісну українську. У своєму виступі на І Всесвітньому конгресі українців Президент В.Ющенко наголосив: «Боляче спостерігати за розколом, який існує між православними цервами в Україні. Доти, доки існує цей розкол і відсутня єдина Помісна православна церква, дуже складно говорити про духовну незалежність нації» [329:3]. Цю ідею підтримує переважна більшість населення України.


ВИСНОВКИ

1. Сучасна мовна ситуація в Україні характерна тим, що вод­ночас одні позиціюють себе як борці із двомовністю, інші - як її, двомовності, захисники. Попри декларації і риторику боротьба точиться не за двомовність (рівність статусу та функціонального поширення обох мов), а за те, якій саме мові бути панівною, а це, в свою чергу, визначає пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики. Водночас дослідження стабільно фіксують позитивне ставлення частини суспільства до підвищення статусу російської мови. Серед прихильників ідеї підвищення статусу російської мови значну частину становлять представники україномовної групи. Цей факт, вочевидь, створює сприятливі передумови для реалізації державної політики в інтересах обох мов і для змен­шення конфліктності мовного питання. Вирішення останнього, на думку дисертанта, має бути в наступному: надання в законодавчому порядку російській мові статусу регіональної в певних регіонах (наприклад в АРК) при збереженні за україЇнською мовою позицій, проголошених у Конституції України. Втім, політичні, соціально-економічні, культурні, правові аспекти функціонування державної мови при всій її специфіці мають бу­ти узгодженими елементами цілісного суспільного світогляду, декларованого як курс держави на гармонію та злагоду в суспі­льстві. Неупередженість, перекоси й самоплив тут приховують загрозу неабияких конфліктів. Поки що спостерігаються час від часу спроби владних структур розробляти «сміливі» проекти, вті­лення яких не відбувається.

1. Пріоритетами держави щодо створення належних умов для розвитку та розширення сфери вживання української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріоти­зму в громадян України мають стати: сприяння процесам духов­ного відродження України; формування державної стратегії у галузі мовної політики, розвиток і підтримка статусу української мови в сучасному українському й міжнародному освітньому просторі; зміцнення позицій української мови як засобу міжна­ціонального спілкування; розробка комплексу заходів, спрямо­ваних на пропаганду української мови, культури в засобах масо­вої інформації; забезпечення виконання державних програм у галузі мови, насамперед Державної програми розвитку та функ-


ціонування української мови на 2004–2010 роки та Міжгалузевої науково-технічної програми «Інформація. Мова. Інтелект».

2. Використовуючи всю потугу держави (насправді, на жаль, малопотужної), рішуче змінити реальну ситуацію в бік забезпе­чення українській мові належного домінантного місця в усіх сферах суспільного життя. За всієї виправданості та невідклад­ності цієї мети засоби, що випливають з такого романтично­-волюнтаристичного підходу, здаються, по-перше, малопродуктивними з огляду на принципову обмеженість адміністративних можливостей нетоталітарної держави, по-друге, морально і пси­хологічно небездоганними, по-третє, також здатними провоку­вати конфронтаційність з огляду на непоступливість частини так званого російськомовного населення, підігріту відповідальною пропагандою всередині України і ззовні. Але є й третій підхід, елементи якого і були, і будуть предметом багатьох обговорень і дискусій. Цей підхід полягає в поступовому створенні об’єктив­них обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру – привабливою і кон­курентноспроможною на всіх рівнях суспільного життя. Зробити це не просто з огляду на глибину русифікованості українського суспільства та на могутню дію стихії подальшої русифікації.

3. Аналіз мовної ситуації свідчить про зростання етнополі­тичної напруги навколо проблем реалізації конституційних ви­мог щодо розвитку й застосування мов в Україні. Головна при­чина занепокоєння – вкрай повільне впровадження владних управлінських рішень щодо української мови як державної в усі сфери суспільного життя, особливо у зросійщених peґioнax Ліво­бережжя та Півдня, а саме: процеси русифікації продовжуються й набувають витончених форм; будь-яке розширення сфери вжи­вання української мови кваліфікується як витіснення російської, ініціюючи постановку питання про необхідність прийняття радикальних заходів щодо захисту останньої і надання їй статусу державної (офіційної) разом з українською; деякі політичні сили намагаються розіграти «мовну карту» у власних інтересах, особ­ливо під час виборів із метою заручитися підтримкою певної час­тини електорату; посилюється мовно-інформаційна експансія «північного сусіда», перед якою Україна в цій сфері практично беззахисна; дуже неохоче та кволо переходить до українського ділового мовлення численний корпус державних службовців. Рідко можна почути українське слово у таких сферах як спорт,


військова служба, підприємництво, кредитно-фінансова сфера, сфера послуг тощо.

Усе це створює неабиякі труднощі та висуває серйозні за­уваження щодо управління, формування та здійснення мовної політики, головною метою якої є створення оптимального мов­ного простору держави, успішне подолання мовних проблем, що забезпечило б консолідацію суспільства, збереження міжнаціонального миру й злагоди. Особлива увага має бути звернена на забезпечення пріоритетного розвитку української мови як держав­новажливого чинника державотворення й консолідації української нації. Оволодіння державною мовою має стати життєвою потребою кожного громадянина, невід’ємною складовою патріотизму. Від­так необхідно подбати про підвищення її статусу й престижу. Вирішувати всі ці проблеми, успішно здійснювати програмні завдання щодо проведення мовної політики можна лише за наяв­ності достатньої правової бази, на порозі створення якої ми пе­ребуваємо сьогодні.

4. Важливо не формально, а по-державному провести повну атестацію держслужбовців. Влада має стати українською. Про це з усією очевидністю свідчать непоодинокі факти зневаги до української мови, культури, їх неприйняття, мовний режим Вер­ховної Ради, владних структур України, вилучення із Законів про вибори народних депутатів (2001 і 2006 рр.) пункту про обо­в’язкове володіння кандидатом у депутати державною мовою, видавнича діяльність, ЗМІ, «тихий» саботаж чиновництва про­грам і нормативних актів, спрямованих на впровадження та захист державної мови. Масове призначення на високі державницькі посади провідників, які, тільки-но посівши посади, ніби прагнуть вивчати чи спілкуватись українською мовою для «годиться», а в колі свого оточення та в кабінетах забувають про неї. Подвійні стандарти у мовній політиці посадових осіб, мова в державних установах, у сфері послуг тощо – все це не на користь ні україн­ській мові, ні утвердженню державності й незалежності, та, зви­чайно, іміджу України.

З метою забезпечення чіткої координації усіх гілок державної влади, органів місцевого самоврядування, Національної Академії наук України, громадських організацій і творчих спілок бажано:

– при Президентові України відновити чи створити Коорди­наційну Раду з питань мовної політики в Україні;


– Президентові України та Кабінету Міністрів України від­повідно до Конституції України кадрові призначення державних службовців на керівні посади в державі здійснювати за умови досконалого володіння ними державною мовою;

– проводити постійний моніторинг атестації державних служ­бовців, ураховуючи рівень володіння ними державною мовою, як це визначено Положенням про проведення атестації держав­них службовців;

– Кабінету Міністрів України створити Державний Комітет з питань мовної політики, поклавши на нього обов’язки контролю за дотриманням чинного мовного законодавства та належного функціонування державної мови в усіх сферах життєдіяльності суспільства;

– створити ради із захисту та розвитку української мови в усіх областях України та зарубіжних центрах українознавства;

– забезпечити фінансування Державних програм, спрямованих на утвердження державного статусу української мови. З цією метою в Бюджетному кодексі запровадити спеціальний розділ «Фінансування Програми розвитку української мови».

5. Використання Європейської хартії реґіональних мов і мов національних меншин з метою законодавчо закріпити двомов­ність в Україні недопустиме. Відомо, що приєднання до цієї Ха­ртії, як доведено вище, відбулося не на науково виваженій осно­ві, а внаслідок політичних ігор і боротьби проросійських сил за зміцнення своїх позицій. У той же час ніхто не згадує, чому Ро­сія не приєднується до вищеназваного документа.

Чи можлива в Україні без певних застережень ратифікація Хартії? На переконання автора, ні. Європейці не можуть собі навіть уявити багатовікового лінгвоциду Російської імперії щодо української мови. У традиції західної демократії – це турбота про долю невеличких за чисельністю народів і національних меншин, надання їм сприятливих можливостей для розвитку, зокрема мов. Тому укладачі Хартії спиралися на європейський досвід, не враховуючи досвіду колоніального відношення Росії до української мови, мов інших народів імперії, які було постав­лено у становище упосліджених та призначених до зникнення.

Отже, розглядати російську мову в європейському розумінні – ­це ігнорувати той факт, що ця мова була штучно накинутим знаряд­дям національного пригнічення колоніальних народів. Саме цього факту не враховує Хартія. Надання колишній панівній мові прав

рівних з раніше приреченою на зникнення, а тепер державною мовою, означатиме повернення колоніальних порядків у незале­жній Українській державі. А це те саме, що скасувати незалеж­ність України та право українського народу на національне від­родження і його входження до європейської спільноти на правах рівноправного суб’єкта.

Тому, як вважає автор, на рівні вищих органів влади необхід­но вжити наступні заходи: створити компетентну комісію під особистим наглядом Президента України для встановлення леґі­тимності рішення ВР про приєднання до Європейської хартії реґіональних мов та мов національних меншин; звернутися до Конституційного Суду України з клопотанням про встановлення відповідності Європейської хартії реґіональних мов і мов націо­нальних меншин як Конституції України, так й історичним реаліям, що склалися в Україні, зокрема встановити, чи можна мову колиш­ньої метрополії, насильницьки накинуту в свій час населенню залежної країни, вважати реґіональною мовою?; звернутися до Верховної Ради України з клопотанням переглянути рішення про приєднання України до Хартії, додавши до ухвали про при­єднання окремий параграф, у якому зазначити, що застосування Хартії не може загрожувати незалежності держави. У випадку такої загрози дію Хартії зупинити; звернутись до Європейського парламенту з клопотанням зробити поправку до Хартії з ураху­ванням реалій лінґвоциду в державах, що перебували під тоталі­тарним гнітом; накласти мораторій на дію Європейської Хартії реґіональних мов та мов національних меншин на території Укра­їни до розв’язання усього комплексу мовних проблем; доцільно прискорити прийняття нового Закону з мовної політики, який би з урахуванням Хартії ефективно та всебічно захищав і утверджував українську мову як мову не лише нації, але й держави. Розроблені проекти нового Закону про мови суб’єктами законо­давчої ініціативи обговорюються у відносно невеликому колі фахівців, а до громадськості в масовому порядку вони не «дохо­дять». Мова народу, що дав ім’я країні й державі, вкотре може стати розмінною монетою на міжнародних торгах. Тому вкрай важливо у Верховній Раді України прискорити створення конст­руктивної національно-демократичної більшості, що державницьки налаштована на прийняття доленосних законів для України;

6. Мовна політика будь-якої держави приречена на поразку, якщо в ній доступною мірою не врахований чинник середньої і


вищої освіти в утвердженні мови в статусі державної. Нинішні зусилля нашої держави у подоланні деформованого мовного ре­жиму навчання в середній школі та ВНЗ недостатні. До того ж за лукавством офіційної статистики про темпи впровадження україн­ської мови в освіту виразно виступає ситуація, яка засвідчує, що попри помітні кроки за роки незалежності на шляху утвердження державної мови в нашій ще недавно зросійщеній вищій школі, остаточний, незворотний злам ще не відбувся.

7. Мовна ситуація в будь-якій країні багато в чому залежить від мови маскультури. На жаль, у сучасній Україні такою здебільшого є російська мова. Проблему мови маскультури не можна недооцінювати, зважаючи на її винятковий вплив на мову й за­галом культуру молоді. Є тільки один шлях нейтралізації російсько­мовного засилля в нашій маскультурі – всебічна державна під­тримка розбудови маскультури на українській мовній основі. Саме державні інституції відповідальні за розвиток культури, вони повинні ініціювати та патронувати чисельні програми конкурсів української народної й естрадної пісні, українських шлягерів, українського гумору, українського анекдоту; державну опіку повинні відчувати студії, які спеціалізуються на аудіо- та відеозаписах україномовної писемної маскультури. Вона повинна тиражуватись і реалізуватись на пільгових засадах, забезпечених державою.

8. Успіх у цій важливій справі етнополітичногo розвитку нашого суспільства може бути забезпечений лише тоді, коли утвердження української мови в статусі державної нашими урядовцями буде розглядатися як важлива складова державотворення й національ­ної безпеки. Прикладом успішного розв’язання мовної проблеми є програми відродження національних мов у країнах Прибалтики, які за короткий час досягли значних успіхів в утвердженні лати­ської, литовської та естонських мов як державних, впровадження їх у всі сфери суспільного буття – у державне управління, військо, міжнародні відносини, виробництво, освіту, культуру, побут. Успіхи в реалізації національно-мовної політики в Прибалтиці стали наслідком, з одного боку, політичної волі керівництва цих держав розв’язати проблему, а з іншого, добре продуманих, пра­гматично орієнтованих, реальних, позбавлених декларативності і, що особливо, фінансового забезпечення програм.

9. У сучасних умовах, не зважаючи на матеріальну скруту, держава робить усе для забезпечення повноти культурно-мовних запитів найбільшої за чисельністю меншини в Україні – російсько-


мовної. З величезним перевищенням дійсних потреб росіяни мають різні типи державних навчальних закладів, державні ро­сійські театри, державне фінансування під російські підручники і російські газети, журнали, на підготовку вчителів російської мови тощо... Може, існують подібні факти у Сполучених Штатах чи в Німеччині, чи в тій же Росії (поза її автономіями), де моно­національного народу також не існує, але все державне йде ви­ключно під англійську чи німецьку, чи російську мови? Звичайно, ні. Тому вимоги про утиски російської мови безпідставні, вони мають політично сепаратистську спрямованість.

10. Значення національної мови як ідеологічного важеля у ста­новленні та розвитку державності не нове явище в історії. Україн­ська мова для пострадянської України так само важлива, як і збереження чистоти французької для Франції у її протистоянні тотальній американізації. Виходячи із сьогоденної ситуації у на­шій країні, де загроза русифікації української мови є актуальною, французька модель повинна слугувати прекрасним взірцем для наслідування.

11. Основними завданнями держави зі створення належних умов для розвитку мов національних меншин України є: спри­яння збереженню мережі навчальних закладів із викладанням мовами національних меншин України; розроблення і затвер­дження навчальних програм і наочних посібників для навчальних закладів із навчанням мовами національних меншин України у зв’язку з переходом на новий зміст, структуру і дванад­цятирічний термін навчання; збільшення кількості годин у шкіль­них програмах для учнів загальноосвітніх навчальних закладів із викладанням мовами національних меншин України на вивчення та опанування української мови як державної; розроблення та видання нових шкільних підручників із мов та літератури національних меншин України; регулярне проведення всеукраїнських олімпіад із мов національних меншин України, видання літера­тури для учнів загальноосвітніх і студентів вищих навчальних заклaдів із викладанням мовами національних меншин України.