Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Содержание

Лінгвоцид (мововбивство) щодо української мови
Статус мов країн світу

Подобный материал:

1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23

ДОДАТКИ

Додаток А

ЛІНГВОЦИД (МОВОВБИВСТВО) ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

На початку нового тисячоліття, нівельовані та уніфіковані цивілізацією, люди світу починають гаряче шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності. Відходять у небуття донедавна всесильні доктрини, знову стає вартісним те, що вважалось пережитком минулого і як таке зневажалось та переслідувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу і підганяв інших до «світлого майбутнього».

Відомо, що нація, як і будь-яка інша спільнота людей, не може ні сформуватись, ні існувати без спілкування її членів, без збереження ними своєї пам’яті, надбань духовності, самоусвідомлення, без ідентифікації – відчуття приналежності до цієї спільноти. Безперечно, що універсальним засобом здійснення всього цього є мова. Вона забезпечує єдність, функціонування й розвиток національного організму в просторовому та часовому вимірах. І дійсно, якби не назвати те, що робить українців українцями, – дух народу, національний характер, ментальність нації чи ще як, – зрозуміло, що воно якнайтісніше пов’язане з рідною мовою народу. Зрозуміло й те, що мову нищать не з якоїсь лінгвоксенофобії, ненависті до чужих мов, – а щоб носій цієї мови втратив своє «Я» і розчинився в іншому народові. І дійсно, кінцевою метою лінгвоциду (мововбивство, свідоме, цілеспрямоване винищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації) є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид – ліквідація цього народу, як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу. Саме лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації, без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті, етнічного імунітету, національної самототожності, а без цього, в свою чергу, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим. Стає зрозуміло, чому поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів.

Історія народів світу рясніє безліччю прикладів такої політики. Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі слізьми й кров’ю українського

народу. На думку І. Огієнка, Москва рано починає вести з українцями боротьбу, аби примусити їх «кинути рідну мову й пристати до московської». Пригадаймо ж деякі «чорні» для української мови факти.

1626 р. – наказ Синоду зібрати з усіх церков книги старого українського друку, а замість них впровадити нові московські видання.

Московське духівництво влаштувало суд над українськими книжками Кирила Ставровецького, в яких, на погляд неосвіченої Москви, «сыскалось много ереси». Цар Михайло Федорович особисто наказує «те книги собрать на пожарах сжечь» (чим не Німеччина 1930-х років?) і жодної літератури українського виробництва в Москві не продавати (українських друкарень у ті часи було набагато більше, ніж російських).

1672 р. – сувора заборона в усіх містах Московії та на території Польщі людям усіх чинів книжки видруковані в Україні, «в домах тайно и явно не держать, а отдавать воеводам».

1677 р. – патріарх Московський Іоаким наказав в українських церковних книгах вирвати сторінки, які мають відмінності від московських видань.

1689 р. – Московський патріарх звертається до Патріарха Константинопольського аби той наказав українцям друкувати книжки «по единому образу» з Московією. Патріарх Константинопольський не погодився.

1690 р. – Собор Російської православної церкви осудив книжки видатних українських просвітників: С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського та інших, і наклав на них «проклятство».

1693 р. – ухвалено спеціальний закон, що забороняє привозити до Москви українські книжки. Просвітницькі ідеї Руси-України все ще вважаються на Московщині єрессю тамтешнім духовенством.

1709 р. – ухвалено закон щодо обов’язкової цензури в Москві новодрукованих українських книжок.

1720 р. – Указ російського самодержавця Петра І про будь-які книги, крім церковних, які необхідно «для повного узгодження з великоросійськими з такими ж церковними книгами справляти..., щоб ніякої різниці і окремого наріччя в них не було».

1721 р. – наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й завіренням клеймом цензора».

1724 р. – друкарню Києво-Печерської лаври оштрафовано на 1000 карбованців за друкування книг не в усьому схожих з російськими. На таку ж суму й за таку ж «провину» оштрафовано й Чернігівську друкарню.

1753 р. – Указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії – першому вищому навчальному закладі східних слов’ян.

1755 р. – російський Синод нагадує Київському Митрополитові «чтобы сходственныx с выходящими из московской типографии книгами в народ выпускаемо не было... и ни в чем ни малейшей разности не было» і наказує Лаврі переробити кілька книжок, зокрема Патерик Печерський.

1766 р. – Синод видав суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московських друкарнях видаються та апробовані Синодом.

1769 р. – у відповідь на прохання Київської Лаври видрукувати нові українські букварі Синод УПЦ не лише не дає дозволу, а й наказує відібрати букварі, що вже були на руках, а також вилучити українські тексти з писаних церковних книг, а згодом замінити їх на московські.

1782 р. – Наказом Катерини ІІ програма, вироблена для російських шкіл, починає запроваджуватися в школах України.

1784–1786 рр. – Катерина ІІ скасовує викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії і запроваджує обов’язковість викладання російської мови в усіх вищих учбових закладах імперії.

1786 р. – Синод знову наказує Митрополиту Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було.

1789 р. – розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх шкіл руської (української) мови.

1780-ті роки – по всіх церквах наказано, аби молитва читалася виключно «голосом свойственным русскому наречию».

1808 р. – закрито у Львівському університеті «Руський інститут», на двох факультетах якого – філософському і богословському низка предметів викладались українською мовою.

1811 р. – закритгя Києво-Могилянської академії.

1817 р. – Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою.

1862 р. – закриття українських недільних шкіл (безкоштовних для навчання дорослого населення).

1863 р. – Циркуляр Міністра внутрішніх справ царської Росії П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої «не было и быть не может». Цього ж року заборонено ввіз і поширення в Російській імперії львівської газети «Мета».

1864 р. – Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише російською мовою.

1869 р. – ухвалено закон про офіційну доплату за зросійщення України. Чиновникам, що тут служать і є «лицами русского происхождения, производится прибавка к содержанию».

1875 р. – порівняно з 1740–1760 рр. (тобто протягом 100 років) кількість шкіл на теренах нашої колишньої Гетьманщини зменшується втричі.

1876 р. – у м. Емсі цар підписує указ (так званий Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загального визначення російського правопису». Заборонялись також сценічні вистави й читання, друкування текстів та нот українською мовою.

1881 р. – Закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884 р. – заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

1892 р. – російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 р. – Указ про заборону ввезення українських книг з-за кордону.

1895 р. – головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

1903 р. – на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві росіяни не дозволяють виголошувати промови українською.

1905 р. – хоча 1904 року й почалася була нова «відлига», проте вже наступного року російський уряд ухвалює постанову про скасування заборони українського слова «признать несвоевременным».

1908 р. – Указом Сенату Російської імперії україномовна культурна й освітня діяльність оголошені шкідливими бо «можуть викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці».

1914 р. – Заборона в окупованих російською армією Галичині і Буковині друкування книжок, журналів і газет українською мовою, розгром товариства «Просвіта», гоніння на Українську Церкву, закриття українських шкіл і гімназій, які згодом були переведені на російську мову викладання (для чого було організовано курси цієї мови для вчителів).

Прикметно, що німецькі, польські та єврейські навчальні заклади, преса та різні організації й установи продовжували нормально функціонувати, як і до російської окупації. Російський губернатор Галичини Бобринський укомплектував адміністрацію москвофілами та оголосив програму: «Східна Галичина і Лемківщина – давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завше було російське, тому їхня адміністрація має бути заснована на російських засадах».

1939 р. – із встановленням радянського тоталітарного режиму на західноукраїнських землях розпочато втілення в життя політики, що передбачала ряд таких цілей:

1) розширити мережу шкіл задля охоплення дітей навчанням за радянськими програмами і підручниками з виразним ідеологічним забарвленням;

2) отримати масовий загін пропагандистів радянського способу життя, підготувати і перепідготувати вчителів з місцевих жителів;

3) закласти основи широкого запровадження в майбутньому російської мови, переведення шкіл з польською мовою навчання на російську. Дуже швидко стали реальністю слова однієї вчительки: «Ви, товариші, приглядайтеся пильніше до науки російської мови. Бачите, тепер у вас тут усе ведеться по-українському, але за два-три роки панівною мовою буде російська...» [Ковалюк В. Культурологічні та духовні аспекти «радянізації» Західної України (вересень 1939 – червень 1939 р.) // УІЖ, – 1993. – № 2-3. –

с. 3-4]. Все більшого розмаху набувала формула офіційної радянської політики у духовному житті, партійно-державна монополія на розвиток освіти і культури, «гонитва» за кількісними показниками. Невпинно проходив процес уніфікації, русифікації українських шкіл, а, отже, вкотре й української мови.

1946 р. – Рада Міністрів УРСР затвердила новий (наближений до російського) український правопис.

1958 р. – Положення про вивчення рідної мови «за бажанням учнів і батьків».

Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами, російську мову треба було вивчати обов’язково, а українську – за бажанням.

1960–1980-рр.:

– соціалістична Польща: кількість українських шкіл зменшилась із 152 до 29. Для порівняння: у 1822-1823 рр. в Галичині було 2532 українські школи, а в 1829-1830 рр. їх залишилось 749. Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги українського народу на всіх розташованих теренах і в усі часи. Саме через освіту йшов головний напрям удару по українській мові. На окyпованій Польщею Волині, Поліссі й Холмщині у міжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичині відкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пункті мешкає мінімум 25 % українців і коли було щонайменше 40 нотаріально засвідчених заяв батьків. Щоб відкрити польську школу (при костьолі) достатньо було двох польських сімей на село.

Безупинний похід польських офіційних кіл на знищення всього українського, усунення української мови з державного життя, планомірний наступ на українську початкову, середню, вищу школи змусили національно-патріотичні, державницькі сили, зокрема ОУН, приділити особливу увагу боротьбі на терені школи, розглядаючи її як безпосередню боротьбу за державність;

– соціалістична Чехословаччина: кількість українських шкіл зменшилась із 800 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців стали вважати себе українцями лише 40 тисяч;

– соціалістична Румунія: закрито українські школи і ліцеї, заборонено українську греко-католицьку церкву. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну приналежність лише 159 тисяч;

1964 р. – умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР, унаслідок якого в Києві загинули тисячі рідкісних видань;

1972 р. – почалась тотальна брежнєвсько-сусловська денаціоналізація, дискримінаційні закони та інструкції. Курс на формування «новой исторической общности – советского народа».

1978 р. – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языкa в союзных республиках». Відповідна Постанова маріонеткового Уряду УРСР №518 від 02.11.1978 р. щодо «общеобразовательных школ УССР».

1978 р. – Постанова ЦК КПУ «Удосконалення викладання російської мови в загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах республіки на виконання рішень ХХІV з’їзду КПРС і Ради Міністрів СРСР.

1983 р. – ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік», яка стала черговим етапом русифікації української освіти та нищення української книги.

1978–1990-ті рр. – продовження закриття українських газет у південних і східних регіонах України;

1989 р. – Прийнято Закон УРСР «Про мови в УРСР». Державною мовою України є українська мова;

1991 р. – Верховна Рада України ухвалила видавати свою газету «Голос України» ще й російською мовою. Газета «Друг читача» у 1992 році зафіксувала 2277 (61,9%) російськомовних і 868 (38,1%) україномовних видань тиражем відповідно 54,4 мільйони (71,7%) і 21,5 мільйони (28,3%) примірників. Російською мовою видано 264 переклади – за тиражем 95,7%, а українською тільки 24 – у 12 разів менше;

1994 р. (липень) – новообраний Президент України Леонід Кучма під час інавгураційної промови оголосив про намір надати російській мові в Україні статусу «офіційної»;

2001–2004 деякі обласні і міські Ради приймають рішення про необхідність надання російські й мові статусу державної. 2006 року відбувся так званий «парад мовних суверенітетів» (мовний сепаратизм), коли місцевими радами східних і південних регіонів було проголошено російську мову офіційною (державною) на території області.

Відносно кількості чи чисельності актів заборон української мови. Л. Петровський у статті «Найполітичніша мова» (День. 12.VIIІ.06) називає цифру 173, на парламентських слуханнях (2003) говорилось про 479, а («Літературна газета» 26.V.05) писала про 642 заборони. В.Лизанчук вважає, що за 350 років було видано 479 циркулярів указів (Українське слово 16-22.VІІІ.06).

Дискримінаційне становище, в якому опинилася українська мова внаслідок її упослідження впродовж століть, що видається недругами України за природну історичну реальність, сьогодні деяким політичним силам дуже хочеться законсервувати.

Додаток Б

СТАТУС МОВ КРАЇН СВІТУ

ЄВРОПА

№	Країна	Державна мова	Офіційна мова	Мови автономій	Посилання Джерело/ Том/Сторінка
1	Австрія	німецька			6/1/27
2	Албанія	албанська			6/1/183
3	Андорра		каталонська		6/1/228
4	Бельгія	фламандська, французька, нідерландська			6/1/377
5	Білорусь	білоруська, російська			6/1/301 7/131
6	Болгарія		болгарська		6/1/394
7	Боснія та Герцеговина	сербська, хорватська	боснійська		13/19
8	Ватикан	італійська, латинська			2/84 3/106 16/21
9	Великобританія	англійська		валлійська, шотландська, гельська	2/84 3/108 16/22
10	Греція		грецька		5/237
11	Данія		датська		5/297
12	Естонія	естонська			5/3/717 13/624
13	Ірландія	ірландська, англійська		мови автономій	6/1/786
14	Ісландія	ісландська			2/121 3/213 16/38
15	Іспанія	кастильська (іспанська)		мови автономій	6/2/51 8/173
16	Італія		італійська		5/417
17	Латвія	латиська			6/2/308
18	Литва	литовська			6/2/334 13/584
19	Ліхтенштейн	німецька			6/2/375
20	Люксембург		німецька, французька, люксембурзька		5/453
21	Македонія		македонська		6/2/435
22	Молдова	молдавська			6/2/550 7/380
23	Мальта	мальтійська	англійська		6/2/469
24	Монако	французька			6/2/591
25	Нідерланди	нідерландська (голландська)			5/471
26	Німеччина	німецька			2/97 3/144 16/28
27	Норвегія	норвезька		італійська, угорська	2/183 3/387 16/61
28	Польща		польська		6/2/609
29	Португалія		португальська		5/511
30	Румунія		румунська		6/3/65
31	Сан-Марино	італійська			16/73
32	Сербія	сербська

33	Словаччина	словацька			6/3/113
34	Словенія		словенська		6/3/173
35	Угорщина	угорська			2/86 3/11 16/26
36	Україна	українська		російська, кримсько-татарська	6/3/311 12/5 7/659
37	Фінляндія	фінська, шведська		саамська	17/59 2/235 3/546 16/82
38	Франція	французька			8/32 2/235 3/551 16/84
39	Хорватія		хорватська		6/3/449
40	Чехія	чеська			2/240 3/568 16/91
41	Чорногорія	сербська			16/89
42	Швейцарія	німецька, французька, італійська, ретороманська			8/227
43	Швеція		шведська		5/659

Всього країн: 43

Державних мов: 40

Офїційних мов: 16

Кількість країн з наявними мовами автономій: 5

Кількість країн, мова яких співпадає з назвою держави: 32

Кількість країн, мова яких не співпадає з назвою держави: 11

Кількість країн, у яких збереглася мова (державна чи офіційна) метрополії: 2

Blog

Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Содержание