Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження: Монографія

Вид материала

Документы

Содержание 3.2. Мовний чинник виборчого процесу Мовне питання у президентських перегонах Мовне питання на виборах до Верховної Ради в 2006 році Відсоток голосів

Подобный материал:

• Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
• Формат опису модуля назва модуля: Економічний аналіз, фінанси І кредит Код модуля:, 19.03kb.
• План Вступ Розділ Аналіз екологічного стану соціуму в Україні та за її межами. Розділ, 498.53kb.
• Назва модуля: Проектний аналіз Код модуля: епі 6042 С01, 19.6kb.
• О. М. Куць етнополітологія, 6703.89kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 277.78kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „Банківська справа" за освітньо-кваліфікаційним, 284.88kb.
• Висновок, 17.41kb.
• Програма семінару: «Необхідність впровадження міжнародних стандартів якості в холодній, 46.52kb.

3.2. Мовний чинник виборчого процесу

На сучасному етапі простежуються тенденції до встановлення досить прозорого зв’язку між мовою спілкування тієї чи іншої групи населення та її політичними та конфесійними орієнтаціями. Так, до політичних партій лівого спрямування, не кажучи вже про організації виразно проросійської (як державно-політичної, так і культурно-мовної або слов’янської орієнтації, та до україн­ської православної церкви Московського патріархату належать або принаймні ставляться з більшою симпатією в основному но­сії російської мови або ті представники україномовного насе­лення, що визнають за російською мовою соціальний пріоритет.

Відповідно до мовних уподобань населення спостерігається й розклад політичних сил і угруповань країни. У 90-х р. індивідуаль­не електоральне ядро провідних партій за етнонаціональними озна­ками розподілялося таким чином: лівого спрямування (комуністи та соціалісти) – за етнічністю – українців 74 %, росіян 25 %, за мов­ним спілкуванням – відповідно 45 % і 59 %; праві партії (в основ­ному, НРУ) відповідно – 94 % і 23 %; 90 % і 10% [204:156].

Відбиваючи певною мірою настрої російськомовного насе­лення України, деякі партії і блоки на виборах до Верховної Ради України та місцевих рад включають до своїх програм вимогу надати російській мові статусу другої державної разом з україн­ською. Компартія України у своїй передвиборчій програмі (1998 р.) записала, шо «українська мова отримає свій природний розвиток, буде очищена від насаджуваної мови діаспори, а російська мова як рідна мова половини населення України нарівні з україн­ською набуде статусу державної мови». Тут простежуємо при­наймні дві похибки. По-перше, як влучно зауважив Дж. Мейс, «Стосовно мови позиція комуністів просто неперевершена за своєю сюрреалістичністю і комізмом». Можна уявити, який «природний розвиток» отримає українська мова без творів Івана Багряного, Євгена Маланюка, Юрія Шевельова, Івана Лисяка-­Рудницького та інших [173:57]. Тут певним чином виражена ві­дома, жорстко підпорядкована ленінська формула формаційного підходу до етногенезу, що ніби соціалізм передбачає не лише зближення націй і народів, але і їхнє злиття в єдиному комуністич­ному й безнаціональному соціумі. Тому збагачувати й розвивати рідну мову немає сенсу, адже вона втратить своє значення в якійсь єдиній мові спілкування. По-друге, радянські переписи населення


засвідчували досить високий рівень мовної свідомості українців, які вважали і вважають своєю рідною мовою українську – 85-90 %. Тому говорити, що «…російська мова як рідна мова для половини населення України…», – означає грішити перед істиною. Для українців як за етнічністю, так і за громадянством характерний європейський менталітет – знання двох і більше мов, що є ознакою культури спілкування, толерантності й освіченості. Неупереджений відвідувач Західної України обов’язково зверне увагу на знання мешканцями цього регіону, крім своєї рідної, також німецької, польської, російської та інших мов. А те, що населення України добре володіє російською мовою, на відміну від росіян Росії, які не лише не знають, але й не бажають оволодіти укpaїнською мовою (проте прагнуть до рівноправного з нами союзу), є не лише ознакою наслідків зверхності панівної в минулому російської мови, але й небажанням знати мову сусіда, з яким пов’язані історичні та культурні традиції. Позиція КПУ залишається незмінною і в наступних виборчих кампаніях та діяльності.

Ще глибше в своїх вимогах ідуть партії проросійської орієнтації. Так, партія «Союз», яка вважає, що надання російській мові статусу другої державної стане «основою консолідації суспільства». Важко уявити подібну «консолідацію» й досягти стабільності українського суспільства при тривалій нерівності мов у минулому та при збереженні цієї нерівності сьогодні. Ця партія пропонувала «визнати росіян разом із українцями другою державотворчою нацією в Україні». Чого тут більше: фантазії та емоцій чи політичного підтексту? Напевно, останнього. Адже право нації на самовизначення передбачає наявність власної етнічної території і власного етнополітичного самоврядування. Надання такого статусу в Україні етнічним росіянам при наявності поруч їхньої батьківщини завжди буде посилювати етнополітичну напругу та сепаратистські настрої в суспільстві й, звичайно, напругу між двома суверенними державами – Україною та РФ. Досвід ФРН і Північної та Південної Кореї, судетських німців у Чехословаччині напередодні Другої світової війни й інших корінних народів, роз’єднаних за етнічно-територіальним принципом, не дає нам права на подібні експерименти. Світова співдружність у своїх документах так фіксує цей досвід: «Національна меншина, етнічна батьківщина якої знаходиться поза межами країни мешкання, повинна претендувати на політичне і територіальне самоврядуван-


ня чи окреме представництво у владних структурах, а має обмежу­ватися лише національно-культурною автономією» [88:92-99].

Не змінила своїх поглядів і не врахувала уроків минулих ви­борів партія «Союз» і у виборчій кампанії 2006 року. Задовго до виборів шляхи України були прикрашені величезними, яскраво розмальованими бігбордами. Одному витвору монументально-аґітаційного мистецтва вдалося вирізнитися на тлі цього різнобарв’я. Йдеться про щит партії «Союз», на якому були зображені портрет лідера партії О. Костусєва (він же – український держав­ний службовець, голова антимонопольного комітету України) і кілька промовистих слів: «З нами Бог і Росія»). Із початку свого виникнення ця партія на чолі зі своїм лідером бореться за надан­ня російській мові статусу державної, але не маючи шансів по­трапити до Верховної Ради через мінімальну підтримку електо­рату, кличе на допомогу Росію. Зрештою, керівник цієї партії опинився у виборчих списках партії регіонів, а «Союз» як полі­тична одиниця увійшла до передвиборчого блоку В. Януковича.

Із 30 політичних партій України, які зібрали необхідну кіль­кість підписів і вибороли право брати участь у виборчій кампанії 1998 р., лише 14 до своїх програм включили положення про мо­ви: чотири з них виступали за надання російській мові статусу офіційної, дві – за надання цій мові статусу державної. Решта партій і блоків стояла на позиціях конституційних вимог щодо мовної політики [208:3-136].

Партії і блоки, що виступили в програмах за надання росій­ській мові статусу офіційної або державної, набрали 34,71 % го­лосів виборців. Вони спиралися в досягненні своєї мети не лише на російськомовне населення, висуваючи мовні гасла, але й на певні кола антиукраїнського спрямування: на тих, хто не бажає бачити Україну незалежною, а виступає або за союзи слов’янських держав, або за повернення до радянських часів (але все це­ зневіра в спроможності українського народу власними зусилля­ми збудувати заможну та сильну державу). Утім, значний відсо­ток виборців, які висловилися за надання російській мові статусу державної або офіційної (що одне й те саме), вимагає посиленої уваги з боку етнонаціональної політики до мовної проблеми.

Питання про надання російській мові статусу другої держав­ної поряд з українською не було зняте й у виборчій кампанії 2002 р. Вибори засвідчили, що з 32-х партій і блоків, які вказали у своїх програмах вимогу надати російській мові статусу держа-


вної, було лише п’ять: КПУ одержала 20,04 % голосів виборці компартія робітників і селян – 0,41 %, партія «Справедливість» 0,08 %, ЗУБР – 0,43 %, Руський блок – 0,73 %. У порівнянні виборами до Верховної Ради ] 998 р. ці партії набрали значи менше голосів виборців. Партії, які не двозначно висловлюють за двомовність, неухильно втрачають підтримку електорату. Т ] 998 р. КПУ одержала 24, 65% на виборах до Верховної Рад України, а в 2006р. лише 3,66, відповідно СПУ – 8,35 і 3,66 о Союз цих політичних інституцій у Верховній Раді з правооліга хічними угрупованнями (антикризова коаліція) не придасть ї авторитету серед свого електора1У – малозабезпечених верс населення. Блоки і партії, які безпосередньо вказали на необхі ність державної підтримки української мови, одержали вагом підтримку електорату: блок В. Ющенка «Наша Україна» 13,95 %, БЮТ – 22,29 %, інші націонал-демократичні об’єднання до 5 %. Результати свідчать, що серед українського народу ви ріває тенденція не лише до зміни вла,ДИ, яка не забезпечила у пішний розвиток країни шляхом демократії і зростання доброб ту населення, але й до зміцнення національно-державницьки позицій і національної культури й мови. І це надає оптимізму.

Таблиця 3.1

Мовне питання у президентських перегонах

Програмові вимоги кандидатів у президенти	Рік 1994	Рік 1999	Рік 2004
Прізвище кандидатів	%	Прізвище кандидатів	%	Прізвище кандидатів	%
За одну укра-їнську державну мову	Л.М. Кравчук	45,06	Л.Д. Кучма	56,26	В.А. Ющенко	51,44
За російську – другу державну мову	Л.Д. Кучма	52,11	П.М. Симонен-ко	44,09	В.Ф. Янукович	44,20

Спостерігається відчутна залежність між мовним уподобан ням політика, державного діяча та його відданістю українські національно-державницькій ідеї. Не випадково на виборах Прези дента України 1994 р. за прихильника електорату проросійсько орієнтації Л. Кучму проголосувало приблизно 80 % етнічних ро-

сіян і близько двох третин російськомовних українців, тоді як за Л. Кравчука лише понад 70 %.

У політичній діяльності мовний чинник відіграє не останню роль. Команда Л. Кравчука, як про це було згадано раніше, програла вибори 1994 р. у першу чергу тому, що орієнтувалась на політичну культуру західного регіону, не помічаючи небезпек, що випливають із вузько етнічного наповнення національної ідеї. Відсоток поданих у різних регіонах голосів проти Л. Кравчука досить добре узгоджується з відсотком прибічників надання російській мові статусу державної; варто також зазначити, що визначальний вплив на підсумки виборів до владних структур справляє інформаційний тиск з боку Росії і проросійських ви­дань на інформаційному полі України, а також електорат лівого спрямування. Утім, тактичний захід Л. Кучми щодо необхідності врахування проблеми російської мови та поставлене питання про офіційне її застосування в житгі українського суспільства принесли йому успіх на виборах.

Передвиборча обіцянка Л. Кучми у 1994 р. надати російській мові статусу офіційної схвально зустріла значна кількість на­родних депутатів Верховної Ради України, які виступили у пресі із заявою (152 підписи) на підтримку намірів голови держави, вони демонстративно почали спілкуватися й виступати в Парламенті російською мовою. Це є безпосереднім порушенням статті 15 Закону про мови в УРСР, у якій наголошується, що «мовою сесій та роботи інших дедержавних органів є українська мова» [84:5]. Але громадськість націонал-демократичного напрямку, більшість Рад усіх рівнів рішуче виступили проти намірів колишнього Пре­зидента Л. Кучми. «Статус офіційної російської мови в Україні, ­говорилося в заяві спілки письменників України та партій демократичного спрямування, – означав би продовження процесу «деукраїнізації» [90]. Голова держави змушений був відмовити­ся від своїх намірів. Як не згадати слова радника Президента Л. Кучми В.Д. Малинковича: «Тема языкa стала темой политиче­ских спекуляций, разменной картой в игре наших ведущих по­литиков. Вспомните поведение Президента, который сначала выдвинул идею официального статуса русского языкa (я ему по­могал разрабатывать эту идею), потом на практике он от нее отказался» [238:58-59].

Л. Кравчук як перший Президент незалежної України разом з українським народом виборював державність української мови,


нині, будучи одним із лідерів партії СДПУ, активно включився в боротьбу за двомовність на державному рівні. Історія українських лідерів, які не витримали випробування боротьби за національні ідеали, повторюється.

Не змінилася мовна ситуація й на президентських виборах 1999 р. розклад голосів, поданих за кандидата, що виступив за дві державні мови, склав 44,09 % голосів виборців. Перевагу здобув Л. Д. Кучма – 56,26 %, як правоцентристському та правому кандидату.

Успіх Л. Кучми полягав у тому, що він зайняв проукраїнську позицію. Загроза для української мови змушує українців обирати певний, не властивий їм, спосіб її захисту. Так, на виборах 1999 року Л. Кучма, що переміг удруге, отримав такий відсоток голосів виборців, що його можна порівняти хіба що з результатами «виборів» радянських часів: в Івано-Франківській області – 92,3%, Львівській – 91,6 %, Закарпатській – 84,5 %, Рівненській – 75,5 % Волинській – 75,4 %. Однією з причин успіху Л. Кучми було те, що його альтернативний кандидат П. Симоненко як лідер КПУ ставив недвозначне завдання: домогтися законодавчого проголошення російської мови як другої державної. Тому західні українці віддали перевагу Леоніду Даниловичу, який у мовній політиці на той час висував гасла, близькі до норм Конституції України.

У виборчих перегонах на посаду Президента України 2004 р у першому турі змагалося 25 кандидатів, і всі вони тією чи іншою мірою висловили своє ставлення до мовної політики. Перемога національно-патріотичних сил на чолі з В. Ющенком ніби довела безперспективність подальшої боротьби за надання російській мові статусу державної, оскільки переважна більшість населення бажає мати єдину державну мову – мову єднання, стабільності та формування політичної нації.

Однак на останніх виборах до Верховної Ради України (2006) як свідчить аналіз програм і виступів кандидатів, мовне питання знову посіло чільне місце, причому його важливість навіть посилилась. Із 45 партій та блоків у виборчих перегонах активно використовували мовний чинник 25 учасників. 9 із них виступали з подальше зміцнення державності української мови і одержали 40,78% голосів виборців, 9 – за двомовність на державному рівні (38,7), за вільний розвиток мов висловились 5 (10,25) за надання російській мові статусу регіональної – 2 (0,46). Розклад політич­них сил у Верховній Раді свідчить, що питання двомовності поряд


з проблемами НАТО і ЄЕП вийшло на перший план. Партія регіонів, СПУ і КПУ, утворивши коаліційну більшість – 240 депу­татів, наполегливо ставлять питання про двомовність. Мовне питання поряд з двома вищезазначеними чинниками постало цементуючим у функціонуванні цієї коаліції.

На початок 2007 р. у Верховній Раді України зареєстровано було більше ніж два десятки законопроектів із цього питання. Їх умовно можна поділити на ті, що відстоюють домовність і ті, що за зміцнення державності української мови. Перші арґyментують свою законодавчу ініціативу тим, що чинний Закон «Про мови в Українській РСР» від 1989 року не враховує змін, які відбулися в українському суспільстві з часу його прийняття, та не забезпечує повної реалізації прав людини в мовній сфері. Згідно з цим законо­проектом, державною мовою в Україні є українська. Водночас ро­сійська мова визнається офіційною мовою на всій території України, що передбачає її використання поряд із державною мо­вою в роботі органів державної влади та місцевого самоврядування, у документації та діловодстві, під час проведення офіцій­них засідань тощо. На території, де більшість населення тради­ційно використовує інші мови (приміром, на Закарпатті – угорсь­ку, на Буковині – румунську), вони можуть бути визнані офіцій­ними рішеннями районної чи міської ради на підставі результа­тів місцевих референдумів. Посадові та службові особи зобов’язані володіти державною мовою, тобто українською, росій­ською й офіційними мовами відповідної території в обсязі, не­обхідному для виконання ними службових обов’язків. Незнання особою державної або офіційної мов не є підставою для відмови в прийнятті на роботу. Англійська та російська мови визнаються мовами міжнародного спілкування в Україні.

Утім, нескладно припустити, що розгляд цього законопроекту викличе неоднозначну реакцію сесійної зали. До того ж на розгляді ВР нині перебуває ще ряд законопроектів на мовну тематику під різними назвами: «Про внесення змін до закону про мови в Українській РСР», «Про застосування російської мови в Україні». Усі вони фактично є новими редакціями закону про мови в Україні, але ще не пройшли в парламенті навіть процедуру першого читання. Майже, всі проекти передбачають істотне посилення ста­тусу російської мови й інших мов національних меншин – від надання російській мові статусу офіційної до визнання російської мови другою державною мовою. Політики зазвичай апелюють до


багатотисячної «армії» російськомовного населення, особливо на сході та півдні України. І за дивним збігом обставин із новою гостротою порушується мовне питання в політичних акціях.

Таблиця 3.2


Мовне питання на виборах до Верховної Ради в 2006 році

Програмові вимоги партій та блоків	Кількість партій і блоків	Обраних депутатів	Відсоток голосів
Парламентські партії	Партії, які не подолали виборчий бар’єр	Партії, які мали іншу точку зору
За єдину державну українську мову	9	210	36,24	4,54
За російську мову як другу державну	9	207	35,8	2,9
За рівність у розвитку мов	5	33	3,66	6,59
За регіональну російську мову	2				0,46
Не визначились	20				5,28
Всього	45	450	75,72	13,96	5,68

Правий тодішній спікер Верховної Ради України В. Литвин, заявив: «Якщо Україна матиме дві державні мови, можемо втратити не лише українську мову, а й державу».

Водночас друга група законопроектів вважає, що в Україні не має потреби надання російській мові статусу лержавної чи офі-


ційної на державному рівні. Вона й без того займає панівне ста­новище в мовній комунікації країни. Звичайно, потреба вдоско­налення закону про мови в Україні давно назріла. Так законо­проекти урядом України направлялися до нашого парламенту, але, як уже було сказано, були торпедовані, тобто не набрали більшості. Законопроект «Про мови в Україні», за яким знання та вільне володіння державною мовою є обов’язковим для всіх громадян України, а для державних службовців – ще й умовою під час прийняття на роботу, зустрів шалений опір депутатів, які не бажають навіть у вищому законодавчому органі послуго­вуватися українською мовою. Також висувається положення, за яким виготовлення фільмів та музичної продукції за фінансової чи іншої участі держави (органів місцевого самоврядування) здійснюється українською мовою. Кожен фільм українського та іноземного виробництва, виготовлений іноземою мовою чи мовою національної меншини, перед його демонстрацією та розповсюдженням в Украіні підлягає обов’язковому дублюванню (озвученню, субтитруванню) його оригінальної версії українською мовою. Щодо книжок, то не менш як 70 відсотків від загального тиражу (накладу) кожної книж­ки чи іншого неперіодичного видання мають видавати українською мовою. А от друковані засоби масової інформації в Україні можуть видаватися українською мовою, а також іншою мовою.

Проект встановлює вимоги щодо володіння державною мовою і використання її під час виконання посадових чи службових обо­в’язків Президентом, народними депутатами, членами Конститу­ційного Суду та Кабміну, державними службовцями, службовцями органів місцевого самоврядування, суддями, військовослужбовця­ми, працівниками міліції та інших військових формувань, особами, що представляють Україну за кордоном, у тому числі працівника­ми дипломатичних та інших представництв України; працівниками освіти, науки та культури.

Таким чином, усупереч усьому історія свідчить, що україн­ська літературна мова єднає українців усіх територій, сприяє усві­домленню ними спільної долі, історії, традицій, духовності. Спроби роз’єднати українців шляхом політичних маніпуляцій за мовною ознакою, поділити їх за етнографічним або мовним принципом – на східняків і західників, заперечувати їх окреміш­ність, можуть мати лише тимчасовий успіх, бо в найвідповідаль­нішу мить історії, за умов екстримальної ситуації у ґенезі націо­творення спрацьовує інстинкт етносамозбереження, як це не раз


засвідчила історія, зокрема України. До цього можна навести приклад Франції, яка в 1994 р. здійснила вдалу мовну реформу. Показово, що ініціатива йшла від владних структур, була підтримана ЗМІ та опозицією, яка перемогла на парламентських виборах і мала вже готовий законопроект. Ситуації, які склалися у Франції та Україні, звичайно, не рівнозначні, але ж переконливим є той факт, що країна, котра не мала, на перший погляд, тaких мовних проблем, як двомовність, вдається до рішучих дій проти експансії англійської мови (подібна ситуація склалася зараз у Німеччині). Цікаво, що французами було прийнято циркуляр, за яким у кінці року під час атестування державних службовців бралися до уваги ті зацікавлення й старання, які виявляє депутат для шанування мови, а ще те, що державні та адмініст­ративні органи повинні показувати приклад правильного слово­вжитку [218: 140-144].

Політична еліта, уособлюючи владу, має бути національно свідомою та своєю діяльністю не лише упроваджувати в життя мовне законодавство, а й домагатися престижності української мови в усіх сферах суспільного життя країни. Тобто ми можемо зробити висновок, що мову нації-держави треба захищати, пік­луватися про неї навіть тоді, коли їй, на перший погляд, нічого не загрожує, а державні службовці повинні бути прикладом у ви­користанні правильної літературної мови, а не використовувати її лише у політичних іграх. Спекуляції політиків, які звертаються за підтримкою до російськомовного населення, проявляючи повну байдужість до української мови, повинні одержувати належну оцінку.