Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материала

Документы

Содержание Академічний етап (період наукового інтересу) Культурна фаза Політичний етап (зростання масового націо-нального руху) Політична діяльність емігрантських кіл. Політична нація в системі громадянського суспільства.

Подобный материал:

• Cловник “українські реалії” За книгою академіка Телешуна С. О., Рейтеровича, 405.98kb.
• Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження:, 5816.53kb.
• Інноваційний розвиток: угорський досвід та українські реалії, 589.56kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Інформаційно-аналітичні матеріали за підсумками роботи дискусійної студії, 164.36kb.
• Тези. Етнонаціональна ідентичність як чинник успішності особистості, 102.07kb.
• О. Ю. Висоцький українські, 3612.49kb.
• Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
• «Українські землі в XVI xvii ст.», 73.08kb.
• «Роль біоценозів штучних субстратів в процесах самоочищення прибережних вод», 133.17kb.

Академічний етап (період наукового інтересу)		Наддніпрянська Україна: діяльність викладачів Харківського університету (1810 – 1830 рр.) – П.П. Гулак-Артемовський, Г.Ф. Квітка-Основ’яненко, І.І. Срезневський, Рославський та ін. – пов’язана зі створенням нової літературної мови; творчість Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Гулака (Кирило-Мефодіївське братство) та інших діячів Київського університету у 40-х рр. Інтерес до своєї історії під впливом фольклору, звичаїв, мови та словників, грамоти. Галичина: створення у 1835 р. “Руської Трійці”, діяльність М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького.
Культурна фаза (період патріо-тичної агітації)		Галичина: починається з другої половини ХІХ ст. Вибір між суто українським і російським шляхом. Роздвоєння перед першою світовою війною на західних землях діяло 3 тисячі українських шкіл, 7 гімназій, 12 українських кафедр у Львівському університеті, видавалося з півсотні часописів, діяли товариства, спілки і т.п. Наддніпрянська Україна: культурологічний етап було блоковано репресіями і законодавством імперського уряду, використання української мови в друкованих творах, школах, театрі прирівнювалося до злочинної діяльності. Певне послаблення було зроблено під час революційних подій 1905 – 1907 рр. За часів української революції (1917 – 1920 рр.) уряди УНР намагаються підняти культурну сферу, але війна не сприяє цьому задуму. З 1923 р. більшовицький уряд починає здійснювати політику українізації, проте в 30-х рр. вона визнана помилковою; починається негласна, але ефективна кампанія русифікації.
Політичний етап (зростання масового націо-нального руху)		На західних і східних землях перші політичні партії з програмами національного визволення виникають у 90-х рр. ХІХ ст. Національно-визвольні змагання 1917 – 1920 рр. Політична діяльність емігрантських кіл. Боротьба ОУН-УПА у другій світовій війні. Дисидентський рух. Політичні процеси кінця 70-80-х і початку 90-х рр. Реалізовано право на самовизначення (1991).

Другий етап – культурно-просвітницький. Він передбачає створення культурно-просвітницьких організацій для поширення серед народу знань про його минуле, сучасне буття та перспективи. В Україні цей етап пов’язаний із діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства, творчістю письменників, науковців і митців. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало не більше двох років. Воно не стало ані масовою, ані впливовою політичною силою. Та для Російської імперії воно несло небезпечну перспективу розпаду, адже його члени виробляли ідеологію самовизначення українства та інших поневолених народів.

На більшість кириломефодіївців вплинули національно-патріотичні погляди ректора Київського університету М. Максимовича (1804–1873). П. Куліш писав, що, почитавши його збірку «Малоросійські пісні» (1827 р.), вони з М. Костомаровим «одного дня з великоруських народників зробилися народниками малоросійськими». Сам П. Куліш написав для шкільництва «Повесть об украинском народе» (1846 р.), «Буквар» (1861 р.), видав «Кобзар» Т. Шевченка тощо. Помітну роль відіграють громадівський рух, «Просвіта» та земства. Вони домагалися, окрім усього іншого, допущення української мови в сферу освіти, культури, державних установ та церкви. У 1874–1875 рр. у Києві побачили світ «Исторические песни малорусского народа" В. Антоновича. «Це своєрідна історія українського народу, розказана ним самим»,  так оцінив М. Драгоманов витвір народного генія. Олена Пчілка (рідна сестра Драгоманова) досліджувала українську вишивку, писанки, народні пісні. Першою її дослідницькою працею став альбом «Украинский орнамент. Вишивки, ткання, писанки» (1876). П'ятьма виданнями виходили в світ «Українські узори» Олени Пчілки із зразками шиття і ткання. Вагомими були наукові здобутки мовознавців О. Потебні, П. Житецького та К. Михальчука, юриста О. Кістяковського. Останній видав унікальні пам'ятки з історії українського права і серед них  звіт кодексів «Права, по которым судится малороссийский народ» (1879).

З Т. Шевченком та його однодумцями з Кирило-Мефодіївського братства пов’язане й усталення національної свідомості, включно з ідеєю самовизначення українського народу. М. Костомаров у творі «Закон Божий (Книга буття українського народу)» так висловив принципову тезу членів цього братства щодо подальшого розвитку українців: «Всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Першою на шлях створення федерації мала стати Україна, а столицею федерації мав бути Київ [195]. Тут чітко проглядається тенденція згуртування й розвитку українців не тільки в культурному, а й у політичному просторі, набуття ними власної державності.

Значення Т. Шевченка виходить далеко за межі його ролі у формуванні новітньої української мови та літератури. Він був також видатним політичним мислителем, який розумів краще, ніж будь-хто з його сучасників, те, що до української нації мають належати, як повноправні громадяни, люди з усіх суспільних класів, і, зокрема, селянство. Це було сучасне розуміння нації. Т.Г. Шевченко прагнув незалежності України зі справедливим державним устроєм – він висловив надію, що колись і Україна матиме свого «Вашингтона з новим і праведним законом» («Юродивий») [298:309]. Національна свідомість отримала свого духовного пророка, а нація – шанс знову вирватися з історичного небуття.

Усім зрозумілі визвольні ідеї Т. Шевченка втілювалися і знаходили шлях до найширших верств. Усвідомлюючи це, царське охоронне відділення дійшло висновку: «…Шевченко набув між друзями славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятися і згодом вкоренитися думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість України існувати у вигляді окремої держави» [117: 340].

На українських землях друга фаза розвитку національної ідеї, на відміну від чехів, словаків та ін., де національне відродження дуже швидко розв’язало завдання першої (академічної) фази й почало вдало займатися питаннями, які належали до другої (культурної) фази, була характерна тим, що наприкінці XIX і на початку XX ст. залишалась незавершеною перша фаза і вибірково, а не всебічно, вирішувались проблеми другої. Головною причиною була несвобода, як внутрішня, так і зовнішня. Наприклад, освіта в Австро-Угорській імперії для чехів, словаків чи українців здійснювалася рідною мовою; селяни, які мігрували в міста, зустрічали там рідномовне середовище й національну культуру; а в економіці процеси здійснювалися національними кадрами, чого для українців у Російській імперії не було. Віддаючи належне культурному й ідеологічному доробкові інтелектуалів та еліти цього етапу, слід ясно розуміти, що вони не спромоглись об’єднаними зусиллями виконати завдання культурної фази, а створили лише формальну можливість перетворення культурної фази українського етносу в націю повномасштабну. Такою ця можливість залишалася ще більше як півстоліття – аж до революційних подій 1917 року (202:107].

Третій етап – етап політизації українського етносу, прагнення до державного самовизначення й незалежності. Виникають національні політичні організації й започатковується масовий рух, вимоги якого мають політичний зміст, пов’язаний із питаннями самовизначення та виборенням незалежної держави. У 1900 році в Харкові створюється перша в Україні Революційна українська партія, 1902-у з цієї партії вийшла група націонал-радикалів і утворила Українську народну партію (УНП), яку очолив М. Міхновський. Розв’язання соціально-економічних питань цією партією ставилося в залежність від проблем політичного самовизначення України («Самостійна Україна» М. Міхновського). Деякі інші партії соціалістичного та ліберально-буржуазного напрямку (УСДРП, УРП, УДП) виступали за автономію України у складі Росії. Під час революційних подій 1905 року виникає українська преса. На вимогу студентства й громадськості в деяких вищих навчальних закладах починають викладати предмети українською мовою. На західноукраїнських землях скрізь лунали вимоги відкриття середніх шкіл із українською мовою навчання, створення українського університету, про возз’єднання всіх українських земель у єдиній демократичній державі, що й здійснилося в часи УНР.

Але революційна хвиля, під ударами якої впали Російська та Австро-Угорська імперії, не принесла Україні політичного визволення. Її становище навіть погіршилось, оскільки українські землі були поділені вже не поміж двома, а поміж чотирма державами – СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Не в останню чергу поразка визвольних змагань в обох частинах України пояснювалася низьким рівнем національної свідомості українства та його еліти. Лише на короткий час національна самосвідомість «вибухнула» у 1991 році.

Особливість етнонаціональних процесів в умовах незалежності України полягає в наступному. По-перше, формування нової якості української етнічної нації у взаємозв'язку з становленням політичної нації на засадах відродження етнічності та зміцнення єдиного громадянства. По-друге, збільшення питомої ваги й ролі культурно-національних товариств як елементів громадянського суспільства. По-третє, етнонаціональний розвиток суспільства вимагає утвердження єдиної національної ідеї як об'єднавчо-стабілізуючого фактора. Перед етнодержавотворенням України постають дві взаємопов’язані проблеми: питання про сутність національного відродження і врахування проблем становлення національної держави. Сутність першого, за Ю.Римаренком, – це процес розкритя та реалізації раніше затриманих чи не здійснених можливостей нації до розвитку відповідно до вимог сучасності [238:106]. Розповсюдженим є погляд, згідно з яким національне відродження ототожнюється з процесом перетворювання етносу в націю-державу [203:163].

Становлення української нації та її державості зазнавало занепаду (внаслідок як внутрішніх, так і зовнішніх чинників), піднесення й розвитку. Схему їх чергування і хронологію в історії України уявляють по-різному – залежно від розуміння суті національних процесів, самого поняття «нація» та його співвідношення з поняттям «етнос». Я. Дашкевич, уважаючи, що нацією є кожен етнос, який створив державу, у котрій він є гегемоном, пропонує схему націогенезу українського народу.


Схема № 1.7.

Поступ української державності

/Київська Русь/ /Гетьманщина/ УНР Україна -.

(IХ-ХШ ст) (ХП-ХШ ст) (1917-1920) 1991…


1-й 2-й 3-й 4-й

етногенез Національне

націогенез занепад занепад занепад відродження

формування

політичної нації [242:44 – 53].

Якщо говорити про піднесення (відродження) не лише національного, а й етнічного (донаціонального) життя в Україні, то з цією схемою погоджується значна частина дослідників. Адже з вищенаведеної схеми видно, що у названі чотири періоди, згідно яких боротьба за державність то спалахувала, то згасала на українських землях. Проте з погляду на формування модерної нації як суб’єкта політичного життя у вищеназваній схемі є спірні моменти. Вони стосуються передусім Київської Русі – держави, котра творилася на базі консолідації українського етносу, але яку не можна розглядати як національну державу в сучасному розумінні. Більшість дослідників відносять націогенез українців і початок українського національного поступу до часів Запорозької Січі та Гетьманщини й пізніше [177:159–167].

Деякі автори (В. Євтух) вважають, що замість терміну “національне відродження” краще вживати термін “ренесанс”, причому не національний, а етнополітичний, виділяючи в ньому етнічний та етатичний (державницький) аспекти. На їхню думку, цей термін прийнятніший, бо охоплює, окрім процесу національного етнодержавотворення, також піднесення й активізацію життя етноменшин, що входять до складу даної держави. А як показує досвід етнодержавотворення України, це збігається з державотворчими процесами української нації [90:168].

Зміст і характер національного відродження багато в чому залежить від того, яких саме народів він стосується; чи нація формується вперше, чи процеси національної консолідації відновлюються, посилюються, набувають сучасних форм, а сама нація підноситься на новий, вищий щабель розвитку. У будь-якому разі, відродження не має нічого спільного з поверненням до старих, анахронічних форм культури, з реанімацією минулого. Водночас відродження означає і відновлення національних традицій, критичний відбір і використання тих аспектів історичного досвіду, які найбільше сприяють засвоєнню здобутків сучасної цивілізації та перенесення позитивного на національний ґрунт. Постає питання, що відібрати, відродити, а що залишити в минулому. Проблема вибору завжди існує, і кожне покоління має змогу вирішувати її заново.

Для українського етносу, звичайно, властива гетерогенна модель становлення нації. Тому не можна погодитися з думкою М. Степика, який у цікавій і корисній для вивчення націогенезу праці «Буття етносу» фактично заперечує або применшує роль і значення української титульної нації в подальшому розвитку національної держави, ставить питання про створення «надетнічної політичної культури» з нечисельних етносів, жоден із яких неспроможний домінувати в державі [250:131]. Можливо, слід говорити про її відродження та становлення як модерної політичної нації. Тим більше, автор сам собі суперечить, коли наводить на сторінках 119 – 120 вказаної праці вислів І. Варзара про титульний етнос.

Титульним народом-етносом, вважає І. Варзар, у багатоетнічному суспільстві, як правило, є найбільший за своєю фізичною чисельністю та найстаріший (автохтонний, не просто аборигенний) мешканець на цій геополітичній площині; це також народ-етнос, який робить найвагоміший внесок у соціальну результативність життєдіяльності даного суспільства. Титульний народ-етнос є основним ойкуменним номінатором – він дає своє ім’я не лише країні, а й державі, державно-політичним атрибутам владарювання – території та кордонам, природній специфіці й ландшафту, копалинам і шельфу, територіальним водам і повітряному басейну, дипломатичній службі й збройним силам, валютно-фінансовій системі й типовій економіко-господарській діяльності, парламенту й уряду, мові офіційного спілкування й моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним взаєминам народів. В Україні титульним етносом є етнос український, і цього не можна не враховувати.

До етнополітичних чинників національної держави стосовно України можна віднести: наявність певної етнічної території, на якій кількісно переважає корінний етнос. Українці складають більшість у всіх областях, за винятком Республіки Крим; народ – носій суверенітету й єдине джерело влади, до якого належать представники всіх етносів, що населяють країну і наділені громадянством. В Україні більшість становлять етнічні українці, завдяки наявності власної суверенної держави їхня спільнота здатна функціонувати як повномасштабна нація. Росіяни, євреї, кримські татари або представники ще близько 130 етнічних груп і етносів є повноправними громадянами України, репрезентують відповідні національні меншини й водночас українську політичну націю. Як члени саме такої спільноти, вони мають ті ж права й обов’язки, що й етнічні українці. Ще 1 листопада 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила «Декларацію прав національностей України» у якій стверджується, що всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на території Української держави, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права [96:11 – 12].

Спільність уявлень про політичні цінності та перспективу державотворення в напрямку правової держави й громадянського суспільства знайшла своє відображення в Конституції України. Основою стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом мають стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Йдеться про реалізацію стратегічної мети – входження України (вже до кінця першого десятиріччя ХХІ століття) до провідних технологічно розвинутих країн світу. Це може стати не лише визначальною метою економічної стратегії, а й пріоритетним поступом національної ідеї, базовою основою політичної консолідації нації [159:7]; участь у управлінні державою представників усіх національностей; функціонування різних видів національно-культурної автономії для етноспільнот із метою збереження й розвитку їх національної культури.

Політична нація в системі громадянського суспільства. Отже, український етнос на своїх землях утворив власну національну державу. Але він ніколи не ставив питання про небаженість тут інонаціонального населення, з яким виборював незалежність. «Правовою підвалиною нашої свободи, – пише Ю. Бадзьо, – юридичною підставою самовизначення української нації і становлення української державності є той незаперечний факт, що майже вся територія сучасної України (за винятком Криму, де ми ділимо історичні права з кримськими татарами, за якими першість) є етнічною територією українців, їхньою історичною власністю – Батьківщиною (материзною), отже, сучасна Українська держава будується на українських етнічних землях. Звідси, з цього фундаментального факту, випливають права українців як корінного народу й права інших етносів як національних меншин українського суспільства. Тому ми говоримо – і це справедливо – про Українську державу як державу національну» [14:4]. Автор цитованої статті слушно зауважує: якби всі партії, національності, що населяють Україну, усвідомили священне право українців на свою землю (священне право приватної власності), то в нас не виникали б питання ні про федеративний устрій держави, ні про офіційний статус російської мови, ні про регіонально-культурну політику, ні про якісь союзи, що ведуть до втрати незалежності... Не випадково В. Липинський наголошував, що найважливішою ознакою нації є територіальна самосвідомість. Поняття нації він ототожнює не лише з «мовою, вірою, племенем», а й з територіальним патріотизмом. Це є головне, концептуальне питання для нього: нація як спільне надбання людей. «Зрештою, як не існує чистокровних американців, – пише В. Липинський, – так не існує і чистокровних українців. Колонія є колонія: осідок людей різних племен, рас, вір. Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб з різних її племен, рас, вір утворилася одна держава Українська, а творцем України – той, хто вірить у святе діло унезаконення української колонії і приносить все найкраще, що є у ньому й у тій культурі, з якої він прийшов» [165:ХХ].

Суттєвою вадою сучасної української етнополітики, як в теорії, так і на практиці є недостатній наголос на важливому зв'язку між завданнями політичного націєтворення та проблемами формування громадянського суспільства. Громадянське суспільство має бути підвалиною правової держави, а становлення політичної нації – похідне від цих феноменів. Такий підхід зумовлює погляд на політичну націю як наслідок взаємодії трьох складових: етноспільнот, правової держави й громадянського суспільства. Із урахуванням цих складників можлива реалізація конституційної вимоги щодо державного сприяння консолідації й розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної та мовної самобутності всіх етноспільнот в України (132:6) Вирішення проблем встановлення української політичної нації буде залежати від успіхів формування громадянського суспільства та правової демократичної держави. Громадянське суспільсьво вимагає підтримки багато культурності, яка природно склалася, рівності всіх перед законом та індивідуальної оцінки кожного за результатами соціально значущої діяльності, незалежно від етнічних, конфесіональних та інших стереотипів. А це означає, що потрібно діяти згідно ідеалу мультикультуралізму, до якого вже дійшли розвинуті країни демократії. Одна з основних рис громадянського суспільства – відокремлення від держави структур суспільства, до якого належать різноманітні асоціації, добровільні об'єднання людей, у тому числі й етнонаціональні [176:631].Усебічний розвиток української нації є головною умовою забезпечення інтеграції всіх структурних етнонацiональних компонентів українського соціуму в український народ. Важливо, щоб держава забезпечила всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в нашій країні з метою сприяння розвитку духовних сил українського народу, гарантування його суверенної національної державності.

Саме в такий спосіб національного державотворення – на засадах громадянства, а не етнічності вважав найбільш перспективним В. Липинський. Його намагається дотримуватись більшість українських етнополітологів. І. Дзюба говорив: «Можливо, сьогодні відбувається формування нової якості української нації і на принципі державності, а не етнічності. Консолідуючою ідеєю у цьому процесі є ідея України як вітчизни всіх громадян, які пов’язали свою долю з українською землею і причетні до творення на цій землі суспільства, що відповідальне за продовження глибокої історичної традиції і водночас за пов’язання цієї традиції із стратегією світового історичного розвитку» [71:4].

Така українська національна держава дотримуватиметься принципу національного інтересу та національних пріоритетів у державному значенні, як це властиве сучасним розвиненим демократичним державам, а не в етнічному розумінні. В останньому значенні держава може бути етнократичною, тобто влада перебуває в руках певної етногрупи, а інші етноспільноти усунені від державного управління, зазнають утисків і дискримінації. Неувага до взаємозв'язку етнонаціональних аспектів розвитку громадянського суспільства полягає у протиставленні прихильників цього суспільства національній ідеї, національного – демократичному, громадянському. Національна ідея трактується як реакціонно-консервативна ідеологія минулого, сповідування якої веде не вперед, а назад. У практиці політичної боротьби гасла відкритого громадянського суспільства інколи використовуються для заперечення національного характеру української державності.

Розбудити в пересічному українцеві почуття громадянина – власника своєї долі, відповідального за свою національну державу, непримиренного до сваволі корумпованої влади – це завдання громадянського суспільства, в центрі якого має бути заможний середній клас. А це означає, що українська національна ідея в дії.

Отже, національне відродження – це не реставрація нації і аж ніяк не реанімація того, що було в історії. Це її оновлення в системі реалій сучасного життя, поступ до всезагального прогресу. Власне, йдеться про всеосяжне національне будівництво на демократичній основі в постімперській країні. Але кожна імперія лишає по собі у вивільнених колоніях значну кількість люду, котрий, попри свою етнічну ідентичність орієнтований на колишню імперію. З іншого боку, імперія народжує велику кількість невдоволених нею, знов-таки, поза їхнім етнічним статусом, таких собі заповзятих руйнівників будь- чого, у тому числі – і власного дому. Опора на власні сили, на свій народ – одна з визначальних рис національно-державницької концепції В. Липинського. Він застерігав, що ніхто не збудує нам держави, коли ми самі не захочемо бути нацією.

Шануючи своє національне, ми плекаємо майбутнє. У нашій державі в питаннях модернізації визначне місце займає проблема використання самоврядного потенціалу українства як одного зі складників його генетичного коду та внутрішніх потужних творчих сил. Унаслідок несприятливих обставин ці потенції переважно залишилися без запиту через тривале бездержавне чи напівдержавне існування, але вони збереглися в ментальності українства. Відзначимо головні чинники цього потенціалу.

1. 
   Психологія працьовитого господаря-хлібороба з його одвічним потягом до землі, здатністю навіть за несприятливих умов знаходити різноманітні індивідуальні й громадські форми раціонального господарювання. Цей сплав виникає в ментальності українців внаслідок обставин, за яких чекати допомоги не було звідки, тож доводилося давати собі раду, боротися за виживання (хутори в часи козаччини, облаштовані господарства українців у Сибіру, Казахстані, Канаді, Аргентині, які відрізняються від інших своєю заможністю, землеробською культурою і звичаями).
   
2. Прагнення до свободи, стихія вільної самодіяльності особистості. Її виникнення пов’язане з тим, що Україна з давніх-давен «знати не хотіла ні царя, ні пана» (М. Костомаров). Це й зумовило створення дієвої системи місцевого самоврядування. Від січових часів, особливо козацько-гетьманської державності, істотної ваги набула така ознака, як виборність. Навіть такий козацький ватажок, як І. Сірко, котрий користувався небувалим авторитетом і обіймав посаду кошового отамана, за присудом громади, до самої смерті зобов’язаний був щорічно звітувати перед нею і лише тоді продовжувати виконання обов’язків.
   
3. В умовах бездержавності зберігалася й відтворювалася самодостатня система звичаєвого права на свободу, землю, власність, працю, вільне господарювання (копні суди, братське судочинство, трансформація магістратських судів у бік звичаєвого права, національно-своєрідний характер земства).
   
4. Здатність до громадсько-політичної творчості «знизу». Окрім вищезазначених форм самоврядування, це Магдебурзьке право в містах, козацька автономія, гетьманські статті та Конституція П. Орлика, які вимагали «старших поміж себе вибирати вільним волевиявленням і голосуванням» [208:33]. Усе це засвідчує, що формування владних структур ґрунтується на місцевому самоврядуванні, до чого спонукала потенційна творча енергія українського люду. Незважаючи на спроби викорінення самоврядних потенцій в умовах колоніальної залежності або тоталітаризму, дух самоврядності зберігся, і його слід відроджувати як серйозну гарантію проти тенденції до авторитарно-тоталітарних домагань.
   

Наявність і стійкість самоврядних потенцій української ментальності є невід’ємною часткою нашої історії і свідченням того, що будь-яка реформа в Україні приречена на невдачу, якщо вона не сприймається місцевим самоврядуванням. Адже, ще за засторогою Цицерона, сутність держави має відповідати сутності народу. Традиції самоврядності якраз належать до базових рис українського народу, які вкупі з іншими чинниками покликані сприяти створенню національної демократичної держави, адекватної вдачі українців [1:134 – 135].

Противники незалежності твердять: українці за своїм сформованим у правіки етно-психологічним архетипом – «недержавний» народ. Гаразд, хай так, але ця риса не є перешкодою для побудови нашого поліетнічного суспільства як структури самоорганізованих і самоврядних спільнот, груп і особистостей. Принаймні, самоврядування територіальних громад – наша давня традиція, як на заході, так і на сході країни. Нині воно, аби не бути формальним, найбільше потребує розширення прав і кращого фінансового забезпечення. Без цього його реальна спроможність залишиться незначною, скільки б семінарів на тему місцевого самоврядування не проводилось.

Тому вихід із кризи, яка з певних причин панує в Україні, можливий передусім за умови об’єднання зусиль усіх етносів, що проживають на терені держави, довкола консолідуючої загальногромадської ідеї побудови міцної держави, яка могла б відстоювати їхні інтереси. Саме реалізація цієї ідеї всіма громадянами уможливлює створення в конкретно-історичних обставинах підґрунтя ідеології державотворення на основі етномодернізації за умови громадського миру й злагоди.

Специфіка, особливість і складність сучасної етнополітичної ситуації в Україні полягає в тому, що нині синхронно відбуваються три різноспрямовані, але взаємопов’язані процеси: розбудова національної держави, внутрішнє об’єднання української нації та відродження інших етноспільнот, їх міжнаціональна консолідація в єдиному українському народі. Сьогодні провідним серед цих процесів є етнодержавотворення. Причому більшість фахівців із цієї проблеми вважають, що розбудова саме української національної держави зумовлюється перш за все тим, що український народ є визначальним етнокультурним та державним чинником на власній території. [127:167]. Зрозуміло, що держава, як засіб реалізації національної ідеї, має бути не суто націократичною, а, звичайно, й демократичною, правовою, у якій абсолютно усунуті можливості приниження громадянських і національно-культурних прав інших етнонаціональних спільнот. Серед науковців існує небезпідставна думка, що найближчим часом розвиток української етнічної та української політичної нації має набути характеру взаємопогоджуваного симбіозу двох нетотожних, але й нероздільних культурно-політичних сутностей. В іншому випадку Україні загрожуватиме фізичне й історичне забуття [202:598].

Проте на користь першого випадку діють обнадіючі й переконливі фактори. До політичної нації належать усі без винятку громадяни України, різні за своїм етнічним походженням, спільним інститутом громадянства в єдиній державі. Соціально-економічне й духовне життя держави також базується на єдиних нормах і цінностях. Визначальним чинником творення нації й ознакою національної ідентичності стає не кровне походження людей, а громадянська самосвідомість і політична воля до спільного проживання в одній державі. З урахуванням етнополітичних інтересів у свідомості всіх мешканців країни мають утверджуватися наступні базові чинники: тотожність соціального життя, неподільність території, єдність прав і обов’язків громадянина, формальна рівність членів суспільства, певна система політичної культури й державницької ідеології, спільність мови, символів патріотичних почуттів, міфів та поглядів у майбутнє, що пов’язують усі національності України.

При такому підході до етнодержавотворчих процесів національні меншини в Україні не повинні ставати «п’ятою колоною» чи розмінною монетою в геополітичних стратегіях далеких і близьких сусідів. У цьому сенсі «народ» і «політична нація» - поняття тотожні, оскільки носієм державного суверенітету і єдиним джерелом влади є, власне, така політична спільнота як народ. По-перше, ця спільнота існує передусім завдяки усвідомленню індивідами своєї належності до нації, яка витворила дану державу, тобто йдеться про громадянську солідарність; по-друге, всі національності пов’язані історичною долею і новими політичними цінностями та згуртовані навколо титульного (корінного) українського етносу в єдиній державі. Підтверджується висновок В. Липинськго: «нація для нас - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної держави» [165:ХІІІ]. Формула для сьогодення така: українська політична нація - це всі мешканці України, які пов’язані громадянством і вважають її своєю Батьківщиною, а етнополітику й державну владу - легітимною.

Слід також узяти до уваги, що запозичення світового досвіду не може бути некритичним, воно повинно враховувати особливості історії України, її нинішнього духовного й матеріального буття.