Geum.ru

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материалаДокументы

Содержание


Одне лиш страшно –випасти зі стада…
2.3 Різновиди меншовартості в українських реаліях
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21

Одне лиш страшно –випасти зі стада…


Коли стрижуть нас – ми тому не раді:

Незрозуміло нам і неприємно…

Та раз усіх стрижуть, то, мабуть, недаремно:

Це діло пастухів – вони при владі!”[16]

Тотальна залежність індивіда від держави й психічна інфляція особистості фактично означає, що ця держава складається суцільно з таких самих індивідів, занурених у власні турботи. Неминучим результатом такої тотальної залежності є комунізм, за якого, кожний індивід перетворюється на раба кожного іншого індивіда в даному співтоваристві, а останнє змушене уособлюватись диктатором, контролем за підлеглими. Типовим прикладом була комуністична радянська держава з необмеженими повноваженнями, або феодальна абсолютиська монархія [142:148]. Однак не варто забувати, що соціальна безвихідь у сьогоднішніх українських умовах почувається особливо гостро на тлі картинок з минулого життя. Радянська влада навіть у період глибокої системної кризи розуміла, що значить створювати перспективи для молоді. Вона відкривала нові будівництва і сфери нових можливостей, надаючи пріоритет наукомістким та соціально важливим проектам, що сприяло модернізації країни, суспільства й людини, привносило в життя відчуття руху вперед, до нових рубежів соціального й науково-технічного прогресу.

Не слід забувати також і про те, що українці, які були залежні в минулому від метрополій і безправні, генетично успадкували страх перед певними санкціями. Під тиском слідства, загрозою застосування надзвичайних, передбачених тодішнім законом санкцій, усі обвинувачені в основному „визнавали” свою провину. І багато хто з них, намагаючись набути довіри й ласки органів ДПУ, а здебільшого позбутися моральних і фізичних страждань, активно викривали «інших». Все це передавалося з катівень “на волю” і викликало в одних обурення, а у більшості страх, безсилля та конформізм. Останні складали лави людей з колективістською психологією, а нині вони схильні до меншовартості. Нерозвинутість настанов на повнокровне національне буття спричиняє свідомості психічну інфляцію.

Колективістська психологія людини, споживацька ідеологія властиві колективним формам соціалістичного буття протистоять індивідуалізму, властивому приватновласницьким ринковим відносинам. Індивід, як особа, як продукт епохи Відродження та ліберальних ідей – це повний простір для самопізнання, натхнення й прояву своєї енергії, задовольняючи свої потреби у здобутках власної праці, діяльності, підприємництва, мистецтва, науки…[196:343]. У свій час М. Костомаров відзначав у українцях сильно розвинутий індивідуалізм, зокрема селянства, яке вело хутірський спосіб життя. Рисами індивідуалізму наділені більшість громадян у країнах з ринковою економікою. Вирішальним чинником відновлення і вдосконалення рис індивідуалізму людини в Україні має бути соціально зорієнтована приватновласницька економіка. Завдяки приватній власності людина має можливість усвідомити свою неповторну окремішність, створити себе в якості індивіда. Без власності (земельної, речової, інтелектуальної і свободи підприємницької діяльності) людина перетворюється на руйнівно-демонічну силу історії (В.Липинський). Цивілізоване суспільство, що базується на визнаній недоторканості індивіда та приватновласницьких відносинах є історично виправданим. Це основа громадянського суспільства та правової держави, у яких домінує людська індивідуальність, прагматична, незалежна орієнтація та соціальна свобода. Індивідуальність особи, зазначає Ф.Фукуяма, "очень сильно размывается в коллективе" [280:351]

Населення України природно тяжіє до індивідуалізму. Воно було втягнуто в соціалістичну "чорну дірку” не тому, що це зробила Росія, а тому, що ідеї соціалізму, які людство “вынашивало тысячи лет” (ідеї соціалізму більш давні, ніж ідеї капіталізму), були на той час надзвичайно надійні. На цій хвилі Україна була втягнута в соціалізм, хоч вона мала відмінну від Росії соціально-економічну генетику: кріпацтво тут не пустило глибоке коріння, а орієнтація людей на приватну власність і власне господарство були значно виразнішими. Політика сучасної ідентичності заповнила порожнечу, що була в політичній теорії ліберальної демократії На відміну від Росії з її правовим нігілізмом, Україна мала більш розвинену правосвідомість, в т.ч. розповсюджене в містах магдебурзьке право та елементи цехового устрою. Схильність до демократії формувалася козацькими вільностями, ринковими відносинами, започаткованими входженням частини українських земель до складу Литви, Польщі та Австро-Угорщини. Готовність повернутися до приватновласницьких ринкових відносин значної частини населення СРСР було вагомою причиною його розпаду [211:111 - 112]. Аналізуючи українську вдачу, нашу ментальність, екс-президент України Л. Кучма не без гордості наголошував, що „ми вільнолюбиві індивідуалісти” [160:391].

Незважаючи на спільність історичних традицій та етнічного походження населення Росії та України, є між ними також істотні відмінності. У Росії ніколи не було капіталізму й ринку як системи відносин. Російський капіталізм мав “точечний характер”, тобто капіталістичні промислові райони Москви та Петербурга плавали в океані патріархальності й напівдикості (В. Ленін), Росія протягом віків демонструвала негативну антиринкову спрямованість, а всі соціальні рухи за своїм змістом були соціалістичними. Народники, есери, анархісти та більшовики були за своїми ідейними переконаннями соціал-утопістами тому, що основною метою для них була община з її зрівнялівкою, яка обумовлювала деспотичний характер держави. Доля реформаторів тут була трагічною, були відсутні масові буржуазні партії, скажімо, кадети, конституційні демократи як буржуазні партії не знайшли підтримки мас. Тому невипадково Росія обрала соціалістичний шлях розвитку [211:111].


Ведучи боротьбу з індивідуалізмом, марксизм спрямував свої зусилля на ліквідацію його соціальної бази. За радянських часів політика спрямовувалася на знищення приватної власностї (націоналізація й колективізація) та впровадження в суспільство принципу соціальної рівності, що фактично призвело до загальної зрівнялівки (егалітаризму). Влада була не зацікавлена в тому, щоб якийсь індивідум домігся особистого успіху. З цього приводу З. Бжезинський зауважує, що у США, коли ми дізнаємось, що якась особа стала міліонером, ми пишаємося і питаємо себе, як вона цього досягла. Чи зможу я досягти цього? У СРСР, якщо людина розбагатіла законним шляхом. Таке ставлення до особи-індивідуаліста зумовлює зрівнялівку, а суспільство, яке не прагне до заможності кожного члена, приречене. Найбільш деструктивної трансформації зазнали за радянських часів основні складові економічної поведінки особи: наснага до праці, ставлення до приватної власності, керівницька поведінка та здатність до підприємництва. Набувши гіпертрофованих форм, ці риси запобігли впровадженню егалітарно-колективістських цінностей. Чи не тому пересічний українець з колективістсько-споживацькою психологією, очікуючи від держави вирішення своєї долі, сьогодні залишається песимістом? Небезпека байдужості посилюється й тоді, коли влада не здатна вивести країну з тяжкого стану внаслідок своєї некомпетентності або має за мету плани, далекі від інтересів народу, недемократичні за своєю спрямованістю.

Отже, індивідуалізм, це явище позитивне чи ні? Індивідуалізм може відігравати різну роль. Прояви його залежать від обставин у суспільстві. У всі часи свобода вабила людей, найбільше – сильних, творчих індивідуальностей. Але й злочинців, лиходіїв теж. Ось тут і виникає перша проблема й перші сентенції свободи: не анархія, не вседозволеність, але й відповідальність. Позбавлений альтруїзму, крайній індивідуалізм – це той же ниций егоїзм. Місце героя нашого часу зайняв тип ділової людини з напівпрозорим минулим (таємниця першого мільйона), але впевненим майбутнім. Цей тип людини, що уособлює гібрид бізнесмена, чиновника, політика, кримінального авторитета й представника спецслужби чи партії-корпорації, і заявив про повну й остаточну перемогу нового суспільно-економічного ладу – неолібералізму (більше нагадує неофеодалізм), у якому він є одноосібним хазяїном усіх ресурсів, у тому числі й трудових, котрі представлені рештою населення країни. Нині у шані той, хто багато краде, зневажає конституцію й мораль, хто викручує руки залякуванням, переслідуванням, шантажем, цинізмом. Влада, на жаль, здебільшого виражає інтереси не народу, а кланів і олігархів, ні перед ким не звітує, використовуючи в своїх інтересах державний інструментарій..

У підсумку слід наголосити: знання про позитивні й негативні риси менталітету й характеру потрібні, перш за все, для самовдосконалення кожного індивіда. І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, проте духовне здоров'я нації цілком залежить від здоров'я кожної особистості. Розбудова української держави негально вимагає глибокого та об'єктивного вивчення й розуміння: хто ж ми такі, на що здатні, що можемо? Без знання характерних, специфічних рис народу, його душі, "серця", неможливо побудувати сильну, незалежну Україну. Можна погодитись з думкою В.Касьяна, що "сутність та форма держави, відображаючи менталітет українців, повинні мати свою специфіку, характерні риси, властиві лише українській державі" [118:17]. Сучасний стан української ментальностй й національного характеру необхідно враховувати з позицій соціальнопсихологічних складників, які склалися історично. У давні часи, коли суспільство розвивалося природним шляхом, ієрархія суспільних відносин – це князь, воїни, хлібороби, наймити. У кожної з верств існував певний тип звичок, виховання, поведінк, а отже, й спцифіка ментальності та характеру в кожній із цих верств. Оскільки Україна знаходиться на перехресті шляхів сполучння цивілізацій та релігій, її мешканці ввібрали в себе різні типи ментальності та характерів. Дослідники вирізняють серед них наступні.

1. Нордійський тип, якому властиві витривалість, правдолюбство, повага до порядку, власна свобода, вивещення над натовпом. Це тип аристократа, державного мужа, , навіть полководця поширений у Скандінавії, Англії, північних регонах Західної Європи. 2. Понтійський тип. За характером це творчі натура, закохані в життя, мистецтво, поважають усе вишукане, революціонери, змовники, ідеалісти,добрі провідники й оратори (поширений у південних регіонах Європи). 3. Динарсьrий тип. Його представники люблять свій край, веселі, співочі, чесні, гордовиті, але вразливі й добрі вояки; витримали всі навали й за тисячоліття зберегли свої традиції, віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею, при наявності добрих провідників можут досягти великих успіхів. (Цей тип поширений на Балканах і Карпатах). 4. Остійський тип – посередні розумові здібності, пристосуванці ло середовища, нерішучі у вчинках, працюють заради грошей, але не задля ідеї. У них не спалахую іскра творчого вогню до праці, за Д.Донцовим. Не поважають до творчих індивідуальностей, зате в колективі почуває себе комфортно. Такі типи можуть бути небезпечними в критичні моменти історії.

Співвідношення всіх чотирьох типів за характером в українській історії не завжди було одинаковим. У давні часи провідна верства плекала і об"єднувала націю, її не змогли знищити ні татаро-могольська навала, ні польсько-литвоське панування. Вона виборола Козацько-Гетьманську державу. У послідуючі ХУ11 – ХУ111 ст . серед українців ще жила пам'ять про власну національну аристократію, її жертовність. У Х1Х – ХХ століттях ми зовсім її втратили. Расова структура українців змінилася в порівнянні з князівською добою. Нині 44% українців – це динарський тип, 27% - остійський, решта – 29% мішанина двох рас і лише незначна кількість понтійського та ще менше нордійського типу [175:138 – 139].

Існує різниця в ментальності не тільки серед різних націй, але й у середині однієї нації - відмінність у світоприйнятті повідників і маси. Якщо для аристократа княжої доби найвищу цінність давали служіння державі –слава,честь, відвага, гордість, то для пересічного мешканця на перше місце виступала матеріальна потреба, яка забезпечувала стабільність і спокій. "Ковбасна" психологія може розвинутися лише в плебейській верстві з заниженим почуттям людської гідності. Отже, занепад українського народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей з психологією наймитів, побавлених життєвої енергії, яка могла б відродити й модернізувати націю, плекати її національну ідею.


2.3 Різновиди меншовартості в українських реаліях

Національна несвобода в минулому не сприяла усвідомленню українською нацією почуття гідності та рівноправності серед інших етноспільнот, гордості за минуле й впевненості в майбутньому. Такий стан формував у її членів певну неповноцінність, яка й сьогодні проявляється в різних формах меншовартості: національної приниженості, невпевненості, сором’язливості, сподівання на допомогу сильнішого тощо. І. Франко не випадково назвав таких українців расою егоїстичною, незграбною, сентиментальною, позбавленою гурту й сили, мало здатною до політичного життя на власному смітнику [280:142].

На запитання газети «День» (5.VII.02). «Яка риса українців вам найбільше не подобається?» 34% опитаних відповіли — комплекс меншовартості. На другому й третьому місцях — терплячість 18%, песимізм 16%, Але варто також наголосити, що не сам народ комплексує як такий, а саме наша еліта, особливо управлінська. Відчуваючи в собі власну меншовартість (нездатність досягти бажаних результатів), вона екстраполює її на український загал. До того ж, у нас такий комплекс має явно «російський вектор» або синдром «молодшого брата».

Влучно аргументує М. Степіко наявність меншовартісних ознак у культурі українського етносу, детермінантних дією так званих маргінальних чинників, що їх створила геополітична ситуація в Україні ("загроза знищення", "грані смерті", "випадковість", "історичний шанс", "незахищеність" та ін.). Унаслідок впливу багатьох таких ситуацій сформувалися два основні типи українського світовідчуття: 1) козацький тип ентузіаста-авантюриста; 2) постійний стиль існування, "анабіотична поведінка за принципом "моя хата скраю...". Цей комплекс неповноцінності або меншовартості серйозно вразив душу українця, який призвичаївся до стану постійного виживання, і котрий породив синдром комплексу пристосовництва або зрадництва [250:201].

До комплексів "неповноцінності" науковці відносять: "упослідження нації", "одвічно гнобленої нації", "другосортності", "межового геополітичного прокляття", "яничарство", "державної неспроможності українців", "національної соромливості", "національного самоїдства", "культурного епігонізму", "міжнародної безсуб'єктності", "другорядності", "мазохізму", "манкуртизму" тощо. Це своєрідна експлуатація національного страху, який, на думку І. Кресіної, збочується не лише в напрямку сепаратизму, шовінізму, але й національної неповноцінності [142:144]. Національна сором’язливість, за Ю. Римаренком, - це спроба "зняття суперечності, роздвоєности, трагічного розладу особи із самою собою шляхом відкидання власної національної культури й засвоєння "чужої", ніби впливовішої та престижнішої. В основі національної сором’язливості - самоїдство, рабська психологія: раб ненавидить не того, хто його уярмлював, а того, хто хоче звільнити від рабства, визволити духовно, соціально, морально[95:61-63].

Під тиском політичних інституцій колишньої імперії формувалася й така ознака меншовартості українця як комплекс малоросійства, який походить від слова "Малоросія" і вживався на позначення людей, які мешкали у певному регіоні Російської держави й ніби належали до єдиного російського народу. В. Вернадський справедливо наголошував: "Урядова політика цього періоду прагнула певної мети – досягти повного злиття українців з пануючою народністю й знищити шкідливе для останньої: свідомість своєї національної окремішності в українській спільноті" [37: 350]. В епоху «зняття» табу на все українське малоросійство прояв­ляється як заперечення всього російського, об­стоювання вартості української мови та культури або як постійна го­товність до «втечі» від власного наробку без опору до оголошення своєї позиції помилковою і не реагування на образи й приниження з боку колишніх поневолювасів. Відтак, робить висновок С. Грабовський, малоросійство є внутрішнім чинником українського буття, який зу­мовлює його численні злами, неусталеність і неповноту норм, розмитість вартостей, внутрішню неструктурованість тощо. Це є не останньою причиною того, що впродовж тривалого часу українська спільнота й українська людина взагалі не спромоглися захистити себе й свою землю й забезпечити «нормальне» цивілізоване життя центральноєв­ропейської держави [57:42]. У даному випадку доречно звернутися до Є. Маланюка, який доводить, що трагедія українського культурного процесу полягає у відсутності внутрішньої суцільно-структурної єдності, яка мала б сцілювати "покалічений і пошматований організм культури, історії, нації" [176:223].

C. Грабовський виділяє низку засад, на яких грунтується малоросійськість. Це, по-перше, відчут­тя своєї другорядності та меншовартості, перебування в «страху», налаштованість на «втечу від лиха» і доведення своєї «справжньої неукраїнськості». По-друге, соромливість і страх перед власною мовою, яка тривалий час була крамольною і суворо заборонялася. По-третє, дистанціювання від української народної, навіть професійної культури як другосортної, «сільської», «провінційної». По-четверте, відраза до самостійного раціонального громадського об'єднання, тобто українська отаманщи­на. По-п'яте, мислення категоріями «великої держави» й нехтування місцевих інтересів. По-шосте, недооцінка власних українських здо­бутків, акцентування на поразках і відтак виправдання неможливості самостійного існування Української держави та культури, отже, спо­собу особистого хуторянського існування. До політичних типів малоросійства С. Грабовський зараховує: 1. "федералістський", спрямований на відродження української державності в рамках федерації (М. Грушевський); 2. "галичанський" – досягнення реальних результатів на шляху соціального й національного визволення (І.Франко); 3. ліберальний, що не апелює до українських питань, визнає доцільність переходу до західних зразків політичного устрою без урахування національного фактора [52:58-70 ]. Малоросійство дослідники відносять не лише до політичних типів мислення, але виділяють також і соціокультурні. Серед останніх – "гоголівський" антинаціональний та просвітянсько-культурницький ( П. Куліш, М. Старицький).

Зрозуміло, що росіяни здебільшого важко сприймають ідею незалежної та рівної за статусом України. На офіційному рівні ця ідея більш-менш прийнятна, але вона ще далека від органічно-внутрішнього сприйняття. Потрібен час і важка праця, спрямована на подолання стереотипів, які не на користь у свідомості росіян і українців. В. І. Ленін у статті "Україна" писав: "Проклятый царизм превращал великороссов в палачей украинского народа, всячески вскармливал в нем ненависть к тем, кто запрещал даже украинским детям говорить и учиться на родном языке" [163:342].

Феномен малоросійства набув нових рис у радянські часи. Голодомори й політичний терор 1932-1933 років, масові репресії, які здійснював тоталітарний імперський режим СРСР щодо української інтелігенції, священиків, кожного активного носія української національної свідомості, сформувавши в українців ще один різновид меншовартості – страх. Замість добра і злагоди українським суспільством від часів Й. Сталіна оволодів цей принизливий комплекс неповноцінності, "який живе і сьогодні" (В. Ющенко). Страх передається із покоління в покоління, вивітрює в людей гідність, пам'ять, потяг до національної культури й мови, навіть причетність до своєї нації, Батьківщин… Одночасно люди піддавалися прискореній русифікації, бо доведені до безвиході, вони розуміли, що їх тероризують лише через те, що вони українці [154:84-88]. Страх тоталітарного часу не вивітрився: у людській пам'яті ще зберігаються гулагівсько-психіатричні методи боротьби з найменшими проявами українства, хоч минуло чимало часу після розпаду "імперії зла". Демографи доводять: якби не було цих злочинів щодо українців, то зараз наша держава була б однією з найсильніших у Європі з населенням майже 100 мільйонів людей. Хоч їх сьогодні не менше, якщо урахувати всіх земляків, розпорошених не по їх вині, від безвиході й бездержавного існування, по всьому світу.

Україна, позбавлена в минулому владних структур самозахисту, балансувала на межі виживання, а її представники ставали жертвами принизливих оцінок з боку поневолювачів. Відповідно будувалися щодо українства думки й концепції. На думку російського філософа Г. Федотова, національна свідомість українців є не різновидом, а навпаки, специфічною особливістю російської ментальності [274:27]. Типовим є висловлювання російського політолога С. Добренка, який доводить, що російська національна свідомість – це органічне ціле, що вбирає в себе "великоросійське, малоросійське та білоруське", подібне німецькому, яке вбирає в себе баварське, саксонське, швабське; або французькому – провансальське, норманське, бретонське; ще іспанському – кастільське, астурійське, галиційське особливе тло [73]. Якби не розпались російська чи радянська імперії, напевне, така доля спіткала б і українців, територія яких могла поділитися за географічними ознакамии. Втім так не сталося. Редактор книги «Украина и Россия» Д. Є. Фурманов визнає колосальний шлях, який здійснився у свідомості росіян, - від заперечення права на незалежність України до її рівності з Росією. Проте, на його думку, і в росіян, і в українців у свідомості більше спільного, ніж відмінного, а про других як "особливий народ" говорять лише українські націоналісти [284:13].

У деякої частини українців меншовартость набувала рис манкуртизму. У відомому романі Чингіза Айтматова говориться, що за допомогою найжорстокіших тортур людей змушували відмовлятися від національної ідентичності, перетворюючи їх на манкуртів. Це слово киргизького письменника набуло загальновизнаної оцінки за свою влучність і емоційне наповнення. У періоди суспільних криз руйнування історичної пам'яті використовується як цілеспрямована програма політичних сил. Людина, яка нічого не пам'ятає з історії свого народу, стає зовсім беззахисною проти маніпуляції нею. Вона поставлена перед небхідністю заново визначати своє місце в етносередовищі, а звільнена від історичного досвіду свого й інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатна жити лише сьогоднішнім днем, сприймаючи будь-які стереотипи, які їй нав'язують. Саме таких людей сьогодні багато в суцільно зденаціоналізованих південно-східніх регіонах України, де їх історичне безпам’ятство ретельно підтримується місцевою владою та ЗМі, церквою московського патріархату. Їх часто деякі політичні сили використовують у деструктивних цілях.

У радянські часи меншовартість українців набула етнічного конформізму, тобто пасивного й слухняного сприйняття культурних вартостей панівної нації. Вплітаючись в українську ментальність, наша меншовартість далася взнаки на грудневому референдумі 1991 року, коли після пробудження національної свідомості та ейфорії від того, що нібито Україна є багатою, що у самостійній державі будемо жити самодостатньо та згідно з європейськими стандартами, країна вступила в системну кризу. Поряд із катастрофічним падінням виробництва зростає політична напруга. Набувають розвитку антиукраїнські, антидержавні настрої певної частини населення. Невпевненість у завтрашньому дні, навіть прагнення повернутися до радянської доби й злитися в єдиному соціумі – все це загрожує нашій незалежності, виживанню української нації. Багато рис українського менталітету (терплячість, меншовартість, довірливість та нездатність до сталого й послідовного індивідуалізму) набули гіпертрофованих форм.

Серед них ознаки масової денаціоналізації (різновид меншовартості), коли людина налаштована конформістськи вороже до культурної спадщини власного народу. Значна частина громадян нашої держави хотіла б мати подвійне громадянство (тобто бути громадянами ще й Російської Федерації), чимало з них вважають українців та росіян одним народом. Хоча за своєю сутністю ці народи – діаметрально протилежні! На відміну від східного сусіда нам ніколи не була притаманна ідея народу-богоносця (О.Дугін); ми не страждали на імперський синдром навіть за часів Київської Русі чи козаччини. Коли Гетьман П. Сагайдачний зі своїми козаками у складі польських військ (російсько-польська війна 1612 р.) підійшов до Москви й побачив, що це такі ж православні люди, з укладом життя як і в українців, він не став штурмом брати російську столицю й повернувся на Україну; ми не обожнювали нікого з верховних правителів – ані князів, ані гетьманів, ані королів ( Данило Галицький); індивідуальне начало в нас превалює над колективним. Отже, ми – принципово інші за ментальністю! Але в нас є суттєві відмінності в середині етносу.

Малороси, писав М. Грушевський, знають, що вони українці, але говорять російською чи польською мовами й борються з усім українським, бо бояться й ненавидять свій народ. Хохли говорять мішаною мовою (українсько-російською чи українсько-польською), їм байдужа доля України й усього українського. Що стосується свідомих українців, то вони знають і поважають рідну мову, історію, свій народ, його віру й звичаї, роблять все можливе, щоб повернути волю й незалежність. Але у свідомості вищеназвані стереотипи зберігаються.

Користуючись методологією М. Грушевського, вкажемо на розбіжності, які спостерігаються в сучасній українській національній самосвідомості та свідомості. Умовно можна виділити декілька рівнів свідомості українців.

Перший рівень національної свідомості українців, за Грушевським, – це "малороси" – ті, хто не лише байдужий, але й ворожий до всього українського. Це наслідки тривалого колоніального стану. Безмежний цинізм і політичне жонглювання можна проілюструвати на прикладі використання шовіністами в дореволюційному Харкові термінів:"украї-нець", "хохол", "малорос". Чорносотенна газета "Мирний труд"( Харків) того часу наводить градацію вживання цих термінів: "украинцев не было, нет и не будет", "хохол" – це, як правило, дуже хитра істота, але перша стадія в розвитку людини на шляху до перетворення "в истинно русского человека".
"Малорос", як найбільш вживаний термін в імперські часи, – це вже розвинутий "хохол", який під благородним впливом нашої дійсності може перетворитися у працьовитого "русского человека". У листі до російських письменників В. Винниченко (1913 р)писав, що вони у своїй переважній більшості змальовували хохлів трохи дурнуватих, неодмінно ледачих. "Що не постать, то або вайлуватий дурень, або придуркуватий ледар, то ледачий пройдисвіт. І зрідка-зрідка це недалекий, сентементальний, незлий простак…" [ 39:14]. Зрештою з такою образливою назвою "хохол" значна частина країнців була вимушена змиритися. Є. Маланюк наводить епізод зі спогадів генерала петлюрівської армії часів громадянської війни минулого століття Ю. Тютюнника. Генерал приїхав до одного гарнізону, щоб вирішити питання про ставлення солдат до формування українського війська. Зібраним у російських одностроях людям він наказав: "Українці, підніміть руки!". З тисячного натовпу піднеслося лише кілька рук. Тоді він сказав: "Малороси, підніміть руки!". Піднесла частина натовпу. Врешті: "Хохли, піднесіть руки!". Піднесло три чверті натовпу. А коли він наказав: "Українці, малороси й хохли, піднесіть руки!", то підніс майже цілий гарнізон.

Залишаючись за паспортом українцем, вихованим на класово-комуністичних ідеалах під девізом "Хто не з нами, той проти нас", заподатливо кидаючись на все українське, люди з психологією малороса й сьогодні є гальмом на шляху до реформ українського суспільства, зручним електоратом антиукраїнськи налаштованої політичної еліти. Такі " українці" витравили в собі почуття племені-роду, навіть той акцент, який так часто видає наше етнопоходження, а підлабузництво є їх першою потребою. Про таких індивідів римський філософ Сенека говорив: "Гірше рабства може бути те, що раб не прагне до свободи". Для такої групи "українців", за В. Яворівським, "це сумне блукання людського розуму у пітьмі, та ще й без свічки" [Літ.Україна.4.Ш.05]. О. Ольжич висловився ще влучніше: рабська закомплексованість завжди штовхає до зради свого народу.

Малоросійські за своєю суттю й російські за мовою сучасні ретробільшовики – відверті противники нашої державності – для зневаги останньої іронічно наголошують: "так звана незалежність" чи "самостій-ність". Як і сто років тому українська справа зіткнулася з пасивною силою опору й активною ворожнечею. Коли ми заздримо полякам чи народам вчорашніх Прибалтійських радянських республік, то треба наголосити, що вони віддані своїй нації. Польський комуніст спочатку вважав себе перш за все поляком, а відтак – комуністом. Так само вчиняли комуністи Балтії. У нас – навпаки.

Такі українці за рівнем національної свідомості – це стереотип імперського впливу на особу, що зневажливо ставиться до всього українського як до чогось незрозумілого, незаконного, неповноцінного, холопського, примітивного. Така другорядність у свідомості українця є суттєвою перешкодою в мобілізації внутрішніх ресурсів соціального й національного прогресу. Принизливе ставлення до самого себе, відсутність досвіду бути справжнім українцем – явища досить поширені. Дуже не любив таких українців Іван Франко за їх байдужість і пиху – плодючих перевертнів найрізноманітнішого роду [280:31]. Україна як "повія ханів і царів", як "зґвалтована москалем Катерина" – таку гнівну саркастичну оцінку в барвах найїдкіших метафор за покору чужинцям, за недостатність сил і духу протистояти їх напливу дає Є. Маланюк. Сьогодення – це постійне стояння на колінах перед "старшим братом і агресивно-знахабніла поведінка тих, хто стоїть за цим" (Ю.Шевельов).

Самосвідомість українців такого рівня як за національністю, так і за громадянством – це та категорія виборців, які не лише байдужі до всього вітчизняного, а й до того, кого вони обирають. Ними добре маніпулюють популісти, демагоги, завдяки чому до керма державних установ проникають деструктивні антиукраїнські елементи. До цієї групи за свідомістю також належать люди з чіткою пропольською чи проросійською орієнтацією. За походженням це переважно етнічні українці. Вони підтримують партії й рухи, які виступають за створення організацій, які працюють не на корсить зміцнення незалежності, чи негативно ставляться до західного способу життя, підтримуючи думку про меншовартість української культури; при кожній нагоді агітують за надання російській мові статусу другої державної або проти європейського вибору. У цьому хорі українофобів чимало сучасних та колишніх комуністів-великодержавників, до яких приєднуються маловіри-українці, які не вірять у можливість довготривалої української державності.

Друга група представників викривленої етнополітичної самосвідомості українців – це ті, у яких національна свідомість характеризується абвівалентністю (присутність у свідомості суперечливих, діаметрально протилежних настанов, ідей, гасел, цінностей). Ще М. Гоголь у свій час говорив: "Сам не знаю, яка в мене душа хохляцька чи російська". До цієї групи сьогодні належать представники старшого покоління, а також бізнесмени, службовці, військові, молодь, які ще не порвали з минулим, твердо не стоять на національно-незалежних позиціях, або, за М. Грушевським, "говорять мішаною українсько-російською чи україсько-польською мовами" та ін. Значний прошарок цієї групи становлять маргінали. Останні – це наслідок того, що особа одночасно належить до двох етногруп. Часто перебувають у такому стані діти зі змішаних сімей, причому тоді, коли особа перебуває на межі двох культур, цінності яких або несумісні, або антагоністичні. Саме це породжує феномен маргінальної особи в точному значенні цього слова. Увібравши в себе несумісні культурні цінності, маргінал втрачає можливість мати власну стійку систему цінностей. У нього наявні суперечки між свідомим і несвідомим, установки розмиті [175:36]. Маргінальний стан як особливість етнополітичної свідомості української нації, на думку В. Кизими, виявлявся у наявності різних інтересів, прагнень та ідеологій у структурах влади, в основі яких були і є орієнтації на різних сусідів України [115:19]. Конкретизуючи вищеназвану орієнтацію, І. Поліщук додає, що, перебуваючи на перехресті інтересів сусідів, роз'єднане українство постійно потрапляло в маргінальні ситуації, а наявність різноспрямованих (по суті протилежних геополітичних) орієнтацій у галицькій та наддніпрянській гілках етносу якнайкраще доводить загальний маргінальний характер української політичної ментальності. Тому й сподіваються на когось і "східняки", і "западенці" [218:143-145].

Подібні маргінальні ситуації призводили Україну до стану, в якому вона ніби є, і ніби її нема, а намагання українців говорити про свою особливість, окреме існування розглядалися й розглядаються як щось несерйозне й навіть смішне: українська мова, наприклад, це лише діалект дещо "полонізоване російське" чи "русифіковане польське". Щось подібне доводиться чути й відносно української нації чи держави, її незалежності. І коли українець цієї групи слухає подібні інсуніації, він або погодиться, або промовчить. На захист своєї гідності він не здатний. Подолання протилежної спрямованості сповідань різних частин українства як подвійної, маргінальної, етнонаціональної свідомості є нелегким завданням. Можна лише уявити собі, як формує така особа свідомість у молоді, коли вона є вихователем чи вчителем?

Етнічний маргінал проявляє психічну нестійкість, намагається жити одночасно у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Його духовний світ конгломеративний: одних цінностей він відцурався, а іншіх не надбав. Звідси відчуття неповноцінності або комплексу зверхності, що веде до агресивності, невмотивованої жорстокості. Маргінал постійно шукає опори, стабільності. Один із можливих шляхів набуття стабільності він вбачає в прилученні до якогось авторитету. Втративши своє "я", він готовий злитися з чужим "я", яке видається йому авторитетним. Він постає як психологічно роздвоєний тип (амбівалентна особа). Для нього характерні суперечки між свідомим і несвідомим. Характерно, що понад 80% опитаних українців при звертанні до них українською мовою відповідають також українською. Водночас при звертанні до них російською абсолютна більшість української молоді ( 90%) переходять на російську мову спілкування.Це вияв поваги до спібесідника, але це має бути властивим й протилежній стороні. Росіян в Україні характеризує стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли звертаються до них українською (відповідно 98,2% і 95,3%). Поява російськомовного співбесідника призводить до зміни української мови спіклування на російську у 74,8% від загальної кількості опитаних україномовних українців і в 95,6% російськомовних українців, тоді як група російськомовних росіян з появою україномовного співбесідника не переходить на українську мову спілкування – менше 1%.

У ситуації етнічних маргіналів знаходяться не тільки діти зі змішаних сімей, а й представники національних меншин. Адже формування особи, в тому числі її етнічних якостей, відбувається не тільки в сім'ї, але і в школі, у побутовому середовищі, через засоби масової комунікації, що прищеплюють особі етнічну якість культури того етносу, в середовищі якого вона знаходиться. Маргінали можуть на особистому рівні самовиявлятися у вигляді однієї з чотирьох моделей: перша – психологічна, моральна амбівалентність, "розірваність" душі між культурами, етносами, мовами; друга – самоідентифікація з одним із етносів; третя – усвідомлення себе космополітом; четверта  самоідентифі-кація себе з двома-трьома етносами (1:93).

Ця амбівалентна категорія людей-маргіналів стає сприятливим середовищем для проникнення антинаціональних, антипатріотичних ідей, руйнації того, що сприяє прогресу міжнаціональної злагоди, навіть розпалюванню конфлікту в середині нації, наголошуючи, наприклад, на відмінностях регіональних (Схід-Захід України), релігійних, міжетнічних. Вони разом з ворогами нашої незалежності не зупиняються ні перед жодними вигадками. Лякають населення східних регіонів "львовізацією" та "бандеріщиною" і тим, що нібито зі східних промислових центрів відраховується значна частина прибутків на користь західних областей. "Науково" доводять існування двох українських націй – передової й заможної східної та відсталої західної. Остання ніби розвивається за рахунок експлуатації східних регіонів.

Фетишизація соціальних проблем і ролі соціологіч­них чинників витісняють пріоритети національних інтересів. У суспільстві й соціогуманітарних науках домінує тематика соціально-економічна, розподільча, політико-інституційна. Відтак у свідомості як нації в цілому, так і окремої особистості формується своєрідна деформація: національне тлумачиться як таке, що стосується надто локальної сфери життєдіяльності суспільства й особи, другорядне по­рівняно з економічними та соціально-політичними проблемами. І якщо на початковому етапі українського державотворення спостерігається відродження історичної пам'яті нації, її культурних здобутків, послідов­но проводиться лінія на утвердження української мови як обов'язко­вої у діловій, освітній, культурній сферах, то згодом (з кінця 90-х років) етнонаціональна парадигма суспільного розвитку поступається соціально-економічній та державотворчій. Відповідно поступово, але настійно російська мова, культура витісняють українську із ділової, інформаційної та освітньої сфер. Це в часі збігається з невиправданими поступками Ук­раїни у сфері захисту національних інтересів на міжнародній арені, розпорошеністю національно демократичних сил. На останніх виборах до Верховної Ради (2008), одержавши мінімальну більшість, вони так і не змогли довести через дріб'язкові чвари лідерів свою дієздатність національно-демократичних сил. Наступ лівих реваншистських сил та їхнє блокування з антиукраїнськими силами в Україні, безініціативна мовчанка націонал-демок­ратів остаточно призводять до розгубленості людей, зневіри в націо­нальних ідеалах, «зацикленості» на питаннях виживання. Люди відтак дедалі більше переконуються в утопічності ідей національної держав­ності в Україні, а сама національна ідея деякими теоретиками со­ціально-економічного добробуту (космополітичного лібералізму) зух­вало ганьбиться ототожненням або з націоналістичною ідеологією, або з архаїчними історичними ремінісценціями. Відтак у індивідуальній свідомості спостерігається психічна інфляція щодо національного. Таку людину легко зробити знаряддям антинаціональної політики чи манкур­том і т. ін.

До другого рівня етнополітичної свідомості слід також віднести коло людей з яскраво вираженою космополітичною орієнтацією. Україну вони розглядають як географічну територію, де роблять свій бізнес усі, кому не ліньки. До української ідеї, культури, традицій це коло людей ставиться у кращому разі поблажливо. У своїй підприємницькій діяльності вони полюбляють вихваляти іноземні товари, рекламувати їх якість англійською мовою тощо. Ці люди народжені в Україні, виховані радянською системою, вони психологічно відчувають себе поза нею, цураючись усього українського, наприклад, назви фірм і підприємств, які підтверджують космополітичну орієнтацію людей. Це коло людей дотримується ліберальних поглядів, виступає за впровадження ринкових перетворень, за побудову громадського суспільства, але бачить Україну якоюсь абстрактною демократичною державою з позанаціональними формами. Вони не визнають історичних прав українців на створення своєї національної держави. Така ситуація провокує в українців національне озлоблення. До того ж Конституція України не фіксує національний статус нашої держави як країни, що створена лише титульною українською нацією. Природне ж право українців на створення саме своєї держави замовчується в основному документі.

Мова для цієї групи людей – інструмент підприємництва, а не інтерес, без якого не існує нації. Розвиток торгівельних стосунків використовується для розмивання рідної мови та її підміни російською або англійською. Такі люди породжують плітки про близький занепад української держави чи про нездатність української еліти до державотворення. У сфері соціально-трудових відносин це коло людей дивиться на корінну націю як на робочу силу, що приносить прибуток міжнародним компаніям. Відсутнє почуття економічного патріотизму й націоналізму, а звідси висновок: мовно-культурний та інформаційний простір рано чи пізно привласнять ті сили, котрі сконцентрували значні фінансові ресурси й мають реальний економічний вплив на владу. Збайдужіння значної частини населення до відродження країни посилюється ще й тому, що ми, найбагатша республіка у минулому, стали бідними, нездатними дати лад цьому багатству. Небезпідставною є думка, що економічні реформи в нас штучно затримуються, аби створити сприятливі умови для розкрадання державної «нічиєї» власності й нагромадження первісного капіталу й легалізації в новій формі колишньої партійно-радянської номенклатури. При цьому розкрадання чиниться у формах, відповідних новій ситуації — «прихватизація», коли будь-який матеріальний об’єкт легко, майже за безцінь стає власністю номенклатурних можновладців.

Особлива небезпека для держави виникає тоді, коли збайдужілий електорат, основу якого складають представники примітивного рівня національної самосвідомості, обирає до владних структур "українців", які проводять антиукраїнську політику. Призначаючи "своїх" на відповідальні посади, такі політики чудово використовують демократію в своїх інтресах. Не випадко про таких "будівничіх" України з іронією говорять: "Українську ідею впроваджують у життя ті, хто ненавидить її". А тоді кажуть: "Ідея не спрацювала!". Не випадково В. Кучабський з іронією зауважує: «Не сусіди наші поневолюють нас, лише ми самі шукаємо оті мотузки, якими нас в'яжуть" [122:530].

Третій рівень національної самосвідомості – природне почуття особистої належності людини до свого етносу, бережливе й поважне ставлення до всього національного, історичної та духовної спадщини власної етноспільноти, інших народів, вміння поєднувати національно-державницькі інтереси із загальнолюдськими, неприйняття ксенофобії, шовінізму, етноциду, лінгвоциду та інших протиприродних явищ. Але й не байдужі до цих негативних явищ і безкомпромісно ведуть боротьбу за їх подолання. Це пов'язано з тим, що наша етнічна психіка Ґрунтується на емоційно-почуттєвому характері, або "кордіцентричності", тобто, коли найхарактернішим типом української колективної підсвідомості є теплі взаємовідносини між ласкавою, плодючою Ненькою-землею і вдячним, люблячим Сином-хліборобом (О.Кульчицький). Обожнювання поняття "земля" формує м'яке, приємне ставлення до навколишнього світу, довірливість та ін. риси, що узгоджуються з кордіоцентричністю долі українця. Саме українська неагресивність породила одну з найгуманніших людських рис, якою можуть пишатися українці – толерантність.

Виразниками таких почуттів та інтересів виступають національно-патріотичні партії та рухи. Носії справжньої національної ідеї шанобливо ставляться до духовних цінностей, політичної культури іншого народу, у середовищі якого вони мешкають (українці в Канаді, Росії), прагнуть спілкуватися мовою цього етносу, не забуваючи своєї, відчувають своїм серцем, що твоє українство є дорогим (Л. Кучма). Подібного індивіда в радянські часи звинувачували у "націоналізмі" тощо. У сучасній Україні таких національно свідомих українців більшість. Не можна також не зазначити, що є українці, які не завжди пам'ятають про своє українське походження, не володіють рідною мовою. Звичайно, ця група не становить більшості сьогоденного суспільства, але за цих людей треба боротися (І.Белебеха).

У цілому, виразником високого рівня свідомості за роки незалежності було виявлено під час Помаранчевої революції. Фактом є пробудження могутньої духовної енергії не лише на заході й у центрі, але й на її сході. Наголос на загальнонаціональних, а не етнічних пріоритеттах вселяв надії на можливість зближення Заходу зі Сходом, формування зрілої політичної нації й дієздатного громадянського суспільства. Але оскільки деклараціїдуже швидко розійшлися з реальними справами, ефект роз'єднання двох частин України лише посилився, чим вправно скористалися радикали з обох сторін [91:88-89].

Глобалізаційні процеси обумовлюють нові риси меншовартості, в порівнянні з добою Грушевського. Українофоби мають нові «козирі» й нові засоби. По-перше, вони намагаються хизуватися перед пересічним українцем англомовними запозиченнями, а "крута" суржикомовна шпана "вивищується" брутальною російською лайкою, бо людська гідність у пострадянському суспільстві не знає державного захисту. По-друге, українофоби утримують найсильніший засіб впливу – телебачення, а воно пропонує невибагливим споживачам "вєрок сердючок", "кроликів", "джентельменов", "діканьок", "гусаков" тощо. Навіть за тоталітарного режиму не було такого антиукраїнського цинізму. По-третє, романтичні нардепи-патріоти випустили з рук найголовніше: борючись за культуру, вони забули про її фінансово-матеріальне підґрунтя. Як наслідок, закони й нормативні акти про мови в Україні залишилися звичайними деклараціями, державні органи, особливо місцеві, використовують всі "діри" в чинному законодавстві, щоби загальмувати деколонізацію в духовній сфері. [56:238-239].

Недругам української незалежності немає іншої наснаги, як внести в наш дім розбрат, смуту й неповагу один до одного, поро­дити нову Руїну, як це було в ХVII столітті. Брак сильного національного почуття, вважав І. Франко, в масах народу був причиною всіх отих хитань. Тоді такими людьми можна було так легко маніпулювати. Як просто з великої нації зробити зомбованих роботів, які виконують будь-яку брехливу вказівку. Навіть в умовах незалежної держави українство лякається того "недоречного глузування", про яке писав М. Грушевський ще на початку минулого століття, коли відроджувався "провінційний патріотизм". Все, що відрізняється від російського, піддається глумові. Українські інтелектуали навіть з патріотичного табору з питань мови не позбулися комплексу меншовартості, постійно оглядаються назад. Що скаже вчорашній "старший брат? Щоб з'ясувати деякі незрозузмілі українські слова, вони шукають російських відповідників. Ось типовий приклад. На вул.иці Римарській м. Харкова продавалися вироби під спільною назвою "Хохол". Незважаючи на обурення громадян, критику в центральних та місцевих ЗМІ після цього нічого не змінилося. Більше того, під такою назвою кількість страв збільшилася. Тоді орган облвиконкому "Слобідський край ".29. хп. 05 помістив знову критичну статтю про це неподобство. Але й після цього з вітрин харчового закладу не зникли продукти з образливими для українців назвами. Чи не дивно? Але така вже українська дійсність.

Як у минулому, так і тепер українці згуртовуються лише перед небезпекою. Всенародний референдум 1991 пройшов під знаком унікального національного консенсусу, демонстрації здатності українців згуртуватися в годину історичних випробувань навколо національної ідеї. Але то був ще значною мірою романтично піднесений час завищених оцінок. Проте ця більшість, виборовши національну свободу на шляхах демократії до цього часу не може розумно розпорядитися нею. Ще яскравіше проявився дух свободи під час "Помаранчевого вибуху" (2004). Як тільки небезпека минула, знову панує байдужість, спокій, навіть хуторянство, замість наполегливості й завзятості довести боротьбу за втілення національної ідеї до логічного кінця. Як тут не навести слова Євге­на Чикаленка, відомого діяча УНР: "Ще поки гнітили нас, то ми якось трималися купи. Як тільки полегшало після 1905 року, всі одразу опини­лися в глухій опозиції один до одного з тим, щоб хоч би й на руїнах, а все одно залишитися, як пам’ятник Геростратової слави...". Що можна додати щодо цього вбивчого коментарю, ураховуючи сьогоднішні події в Україні, яка вступила практично в нову РУЇНУ?

Але це стосуються не лише наших внутрішніх бід. Відомо, як напо­легливо й рішуче вболівала й боролася за долю поневоленої Батьківщини українська діаспора Заходу. Вибороли незалежність. І що? Нині серед наших співвітчизників як у Європі, так і в Північній Америці повіяло байдужістю до проблем Матері-України, зневірою у можливості навести лад у нашій державі, втрачається інтерес взагалі до її перспектив. Багато заможних спонсорів української діаспори припиняють вкладати кошти в нашу економіку, лякаючись анархії та масового розкрадання й безконтрольності в державі.

Як може зрозуміти етнічний українець, за походженням громадянин США чи Канади, звиклий до політичної культури, заснованої на демократичних засадах свободи, спостерігати девальвовані цінності, за які боролися в Пома­ранчевій революції? Похід у Верховну Раду(2006,2007) за виборчими партійними списками "цілими двора­ми" разом із членами родини, секретарями, навіть з власними водіями – це унікальне явище новітньої меншовартості українців, які, звільнившись від тоталітарних ланцюгів, опинилися майже в безвиході, розгубленості чи байдужості, не знали й не розуміли, за кого ж віддати свій голос, якій партії надати пріоритет? З приводу сучасної української меншовартості, відносної байдужості щодо подій у власній державі О. Гринів пише: "Лише тоді станемо на шлях демократичного розвитку, політичної культури європейського рівня, коли будемо спиратися на високий рівень національної свідо­мості й почуття солідарності" [56:241].

Подоланню психології меншовартості має сприяти, на думку М. Кармазіної, діяльність націоналізму [107:24]. Однак,хвороба без держав-ності знайшла в нашій ментальності таку негативну рису українців як войовничий націоналізм – відразливе чи зневажливе ставлення до інших народів. Ця риса, на жаль, притаманна в тій чи іншій мірі більшості етноспільнот (ксенофобія). Вона може переростати у фашизм, імпершовінізм, расизм тощо. В українців ця хвороба виявилася внаслідок тривалої боротьби за незалежність у періоди колоніального роз'єднання території й етносу, поразок та національного гніту. Проти цих рис рішуче виступали М. Грушевський, В. Винниченко, М. Драгоманов, відстоюючи необхідність порозуміння між народами. Сучасні українофоби прагнуть брати за приклад практику минулого інтегрального націоналізму, щоб дорікати прихильникам боротьби за захист українського буття, культури й мови, що це ніби послідовники націоналізму, котрий бере свої витоки від інтегрального націоналізму. Дійсно, інтегральний націоналізм як політика й практика мав місце в тоталітарні часи комуністичного чи фашистського режимів, коли він був змушений діяти адекватно щодо своїх поневолювачів. Цим вони відлякують деяку частину нестійких за свідомістю українців. Демократично-правові норми нашої держави покінчили з тоталітаризмом і, відповідно, з інтегральним націоналізмом, який набуває первородного звучання: націоналізм як патріотизм своєї нації.

Усе це органічно входить у нашу амбівалентність, коли у свідомості спостерігається внутрішня роздвоєність. У  східно-азійському пострадянському просторі вдаємо європейців, і географічний центр Європи – на наших українських теренах, а західніше того центру виглядаємо азійцями. Але національна свідомість не повинна доводити до абсурду стосунки між націями чи міждержавними відноси­нами. Якщо "радикальний" український націоналіст, демоструючи в Москві нездатність спілкуватися на переговорах без перекладача російською мовою, а російський посадовець у Києві неспроможний розуміти українську, то виникає питання, чи ми здатні порузумітися на теренах східннослов"янської цивілізації, яку так посилено нам пропонують? Тут досвід Швейцарії нам не завадить. Представник франкомовного кантону в зверненні до спірозмовника німецького кантону, щоб висловити свою толерантність і повагу, звертається німецькою.

У підсумку другого розділу наголосимо,що в умовах, коли різні частини етнічної території української нації пов'язані одна з одною лише політично й не відчувають економічних потреб між собою одна в одній, коли підприємець Львова не буде життєво пов'язаний виробничими зв'язками з діловими колами Луганська чи Харкова, регіональні відмінності в політичному світогляді етносу будуть домінувати. У таких умовах етнонаціональна свідомість залишається надбанням вузького кола людей, зокрема національно-духовної еліти. Поруч з економічними чинниками важливо посилити роль духовних надбань українського народу, Конституції України як об'єднуючих чинників єдиної держави. Внесення в самосвідомість українства різних регіонів ідеї про свою національну самоідентичність – складна праця національно-патріотичного виховання та державних інституцій, але життєво необхідна. Підвищення національної свідомості українців має принципове державотворче значення саме зараз, коли об’єктивно необхідна внутрішня консолідація нашого суспільства, яка може відбутися лише на основі національного самоусвідомлення. Цей факт повинен бути на особливій видноті в період глобалізаційних процесів, негативні наслідки яких будуть відчутні там, де відсутня внутрішня консолідація нації та держави.