Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материала

Документы

Содержание Розділ ІІ. Місце і роль 2.2 Менталітет як інтегральний прояв свідомості

Подобный материал:

• Cловник “українські реалії” За книгою академіка Телешуна С. О., Рейтеровича, 405.98kb.
• Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження:, 5816.53kb.
• Інноваційний розвиток: угорський досвід та українські реалії, 589.56kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Інформаційно-аналітичні матеріали за підсумками роботи дискусійної студії, 164.36kb.
• Тези. Етнонаціональна ідентичність як чинник успішності особистості, 102.07kb.
• О. Ю. Висоцький українські, 3612.49kb.
• Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
• «Українські землі в XVI xvii ст.», 73.08kb.
• «Роль біоценозів штучних субстратів в процесах самоочищення прибережних вод», 133.17kb.

Розділ ІІ. Місце і роль

Національної свідомості

в етнополітичних процесах


2.1 Особливості національної свідомості в Україні

Свідомість - це вища, властива лише людині, форма віддзеркалення нею реалій буття в суспільстві та природі (місце проживання в різних геополітичних та природних умовах, рівень розвитку продуктивних сил, освіти й культури, особливостей системи суспільних відносин тощо), які впливають на її світоляд, поведінку і практичну діяльність[276:596-597]. Серед різновидів суспільної свідомості вагоме місце займає складне і багатовимірне поняття політична свідомість. Найпоширенішим є її тлумачення – як сукупність поглядів і настанов, що характеризують ставлення людей до політичної системи, суспільно-політичного життя, політичних цінностей , традицій, норм тощо. Політична свідомість виникає в процесі практичної діяльності та становлення політики як особливої форми взаємовідносин між людьми та реалізації їх інтересів.

З появою нації-держави об'єднуючо-провідною свідомістю виступає національна свідомість, а інституційні форми організації нації, міжнаціональні відносини, інтереси етноспільнот відбиває етнополітична свідомість. Її стрижневий комплекс - нація є центральною цінністю - формується на основі усвідомлення етносом власної ролі у процесах соціального розвитку з використанням історично набутих традицій, звичок, механізмів управління та інституцій політичної влади нації-держи, віддзеркалюючи реалії буття етноспільнот і національних відносин у їх багатоаспектному вимірі та взаємозумовленості.

На відміну від інших форм і типів суспільної свідомості, національна свідо­мість тривалий час залишалася для суспільствознавства непріоритетною проблемою. Звернення до проблем національної та етнічної свідомості за радянських часів в Україні залишалися непріоритетними. Як і вся етнонаціональна сфера, вони перебували під жорстким тиском класово-комуністичної ідеології. І сьогодні ще спрацьовує інерційність мислення не лише буденного, а й теоретичного. Національна свідомість як сфера наукового обґрунтування значною мірою залишається в полоні упередженості, заідеологізованості, вульгарного соціологізаторства. Одні дослідники ототожнюють національну свідомість із націоналізмом у його архаїчних формах та екстремістських проявах. Інші скептично ставляться до перспектив дослідження саме цієї проблематики, оскільки віддають перевагу копіюванню в українському полі­тичному дискурсі західних концепцій політичної модернізації суспільства, прихильникам утворення наддержавних структур типу союзу слов’янських держав і євразійського вибору, а національна свідомість нібито стоїть на перешкоді цим геополітичним ідеям.

Ще не дістала узагальнення сучасна політична парадігма української національної свідомості, передусім в контексті її прояву в етнодержавотворчих і націєтворчих процесах. Майже не вивченою постає сфера взаємовпливу ірраціонального в національній свідомості та національній психології, вияву етнонаціонального характеру, менталітету, історичної пам’яті, міфів у політичній діяльності як еліти, так і широких мас(І. Кресіна, М. Пірен, С. Грабовський). Нові проблеми виникають в геополітичній стратегії держави в площині чіткого усвідомлення й захисту національних інтересів(С. Василенко). Не кращі справи на теоретичному рівні національної свідомості, її науково обґрунтовані й осмисленні ідеї, концепції, програми, світоглядні орієнтації, що характеризують інтелектуальний потенціал нації та її здатність до самоствердження й державотворення(В.Жмир, Є. Маланюк, М.Степіко). На цьому без посеред-ньо фіксуються та формуються національні інтереси, політичні вимоги, державна політика.

У літературі з етнополітичних питань розрізняють етнічну та національну свідомість. Перша традиційно розглядається як така, що своїми коренями заглиблена у сиву давнину і збігається з релігійними уявленнями (примордіалісти, Е. Сміт). Її поділяє більшість українських вчених (Л. Е. Шкляр, С. Чукут, О. Фільц ) як базу для формуванн уявлень про національну свідомісьть. Модерністи ж, навпаки, не вбачають закономірного зв'язку між етнічною та національною свідомістю і вважають, що етнічна свідомість належить виключно до історичних свідомостей (Е. Гельнер), до часу індустріальної епохи зберігається лише у маргінальних формах. Традиція радянської етносоціології збігається з примордіалістською уявою про те, що етнічна свідомість не тільки не зникає з приходом модерністських часів, а й розвиває вищі форми. Г. Шелепов включає до числа етнічних ознак спільноти походження, а С. Токарев відзначає необхідність державної належності. Враховуючи те, що етнічна належність є продуктом не лише свідомості, а й природи людини, перевага надається антропологічним особливостям К. Чистовим та С. Артановським [10:49-52]. Оскільки культура зберігає певну етнічну інформацію, Г. Старовойтова підкреслює безперервність концентрації етнічної специфіки переважно у царині духовної культури [259:23].

Отже, до ознак, які виявляють властивості певного етносу, водночас виокремлюючи його серед інших, безумовно належать етнічна самосвідомість, (уявлення про спільну територію, походження, традиції, норми, мову, звички). З точки зору Є. Афоніна, система етнічних цінностей виступає найвищим рівнем соціальної регуляції, оскільки є різновидом соціальних цінностей, що утворюються культурою певного етносу та є продуктом його свідомості [13:136]. Етнічні цінності - це об’єкти, дії, явища, які відображають культуру етносу в духовній і матеріальній формах, створюються і споживаються ним у процесі історичного розвитку. Розглядаючи етнос як цілісну систему, нерозривно пов’язану з соціально-економічними факторами, Ю. Бромлей визначає його як сталу сукупність людей, що об’єднані спільною територією характеризуються особливостями мови культури та психіки [26:110]. Завдяки цьому людина відчуває свою причетність до одного етнічного угруповання та відокремленість від іншого. Етнічна самосвідомість є однією з найважливіших ознак етносу. На думку українського соціолога М. Шульги, "етнічна ідентифікація особистості є процесом становлення, усвідомлення і підтримання етнічної самосвідомості"[308:79].

Національна cвідомість, на відміну від етнічної, становить політичні уявлення. Її елементами, за Ю. Бромлеєм, є: етнічна свідомість та уявлення про типові риси своєї спільноти; уявлення про рідну землю чи територію народу; уявлення про національний державний устрій [26:176-183]. До ЇЇ базових цінностей Е. Сміт також відносить етнічну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадську культуру, єдині політичні цінності, юридичні права та обов'язки для всіх членів, спільну економіку з можливістю людей пересуватися у межах національної території [256: 23]. Цієї думки дотримується Ю.Хабермас [190:372] П.Струве вважав також, що належність до нації визначається об’єктивною ознакою, здебільшого мовою, духовною єдністю [8175:404-407]. Жан Марітен до ознаки нації відносить спільноту усталених зразків почуттів, вкорінених у матеріальному грунті походження групи,свідомою того, що вона складає спільноту усталених зразків і має волю продовжити своє існування [178:460].

Національна свідомість, як і будь-яка форма суспільної свідомості, репрезентує діалектичну єдність двох складових повсякденної та ідейно-теоретичної свідомості нації. До першої В. Чигринов та І. Поліщук [294:20-21] відносять рівень стихійного, емпірічного відображення дійсності у буденній свідомоті широкого національного загалу і до другогї – науково обгрунтоване, соціально-політичне орієнтоване узагальнення окремих елементів повсякденної національної свідомості (національна ідея, норми,цінності зразки поведінки тощо). Як різновид суспільної свідомості вона ґрунтується на уявленнях етноспільноти про соціальні вартості, норми, про соціальне походження, традиції, які своїми коренями ідуть у далеке минуле. Вона глибоко пов’язана з територією, мовою, соціально-економічними здобутками і акумулюється в ідеологіях, національній мрії, національній психології та культурі тощо. Таке усвіломлення глибоко карбується у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань, відображаючи об'єктивне становище індивіда, етноспільнот, суспільства в цілому.

Примордіалістська та радянська традиції дають відповідь на складну проблему політизації етносу і його усвідомлення необхідності до самовизначення. Адже розвиток будь-якої етноспільноти залежить від реалізації нею своїх інтересів. Останні (територія, національні багатства, духовна сфера, мова та інше), що стосується національних інтересів) потребують активної ролі політичних інститутів. Усвідомлення своїх інтересів, боротьба за їх реалізацію, зумовлюють політизацію етносу (етнополітична свідомість) і боротьбу за право на самовизначення, формування власних політичниї інституій.

Наша позиція узгоджується з думкою упорядників "Малої енциклопедії етнодержавотворення" (1996 р.), які підкреслюють, що національну свідомість слід розглядати як вищий щабель, порівняно з етнічною, яка пов’язана з ідеєю національної держави, системою її ідеологічних і політичних цінностей.. Початкове вирішення "ми" через національну ідеологію набуває інституалізованої завершеності у формі "ми в нашій державі" [175:104 - 105]. Генеза національної ознаки "ми" усвідомлювалася українцями у таких поняттях, як " Київська русь", а згодом Козацька держава, "русин", "українець", "Україна", "Батьківщина", які, будучи складовою національної ідеї, надихали їх на боротьбу у визвольних змаганнях. Русь була, звичайно, найдавнішою назвою, яка походила з Київського князівства і включала в себе поняття "Русі" як території династії Рюріковичей та церкви із митрополітом Київським і Всія Русі [117:163]. Інтелектуали того часу поширювали свою належність до свого етносу. Полеміст та історик С.Оріховський (1513-1566) про своє походження писав:" Я українець, і цим пишаюся, і про це охоче заявляю, пм'ятаючи про свій рід і українську кров, про місце, де народився й виріс" [190:24].( Примітка. Термін "Мала Русь" вживався для розрізнення у зв'язку з утворенням 1301 році метрополії на Суздальських землях і тому для розрізнення двох митрополітів Русі патріарх Константинопольський та грецькі прелати почали вживати за розміром території терміни "Велика Русь" та "Мала Русь". Після Переяславської ради (1654) цар змінив свій титул з "Цар всея Руси" на "Цар Великої и Малой Руси".

В епоху Відродження у Західній Європі формуються етноспільоти,які виокремлюються у нації-держави. Велику роль у формуванні національної свідомості відіграло книгодрукування на розповсюдження народної мови, яка знаходила читача.

До найбільш рухливих елементів утвердження повсякденної національної свідомості належать передусім потреби, динаміка їх перетворення чи змін і віддзеркалюються у масових настроях. Бенедикт Андерсен у своїй праці «Уявлена спільнота" пов'язує утвердження національної свідомості з виникненням капіталістичних відносин, у котрих потреба книговидання, друкованого слова стали товаром, що в свою чергу зумовило створення єдиного інформаційного простору, формування спільної мови, яка стає мовою влади й політики та поширння загальнонаціональних цінностей [192: 569-575]. Юрген Хабермас у своїй праці "Европейська національна держава" відзначае вирішальну роль національної свідомості у виникненні держави, яка складалась на базі мови, спільної історії, культури певної нації [190:367]. Подібне спостерігається в Східній Європі. Однак репресії, терор імперських держав по відношенні до носіїв української національної свідомості, особливо до інтелектуалів та інтелігенції, які продукувли засобом друкованого слова у маси ідеї свободи і самовизначення, притуплювали національну свідомість. Так, з 1626 року, коли московське духівництво наказало з усіх церков зібрати книги українського друку, у котрих "много ереси" і були прилюдно спалені за вказівкою царя, і в наступні роки політика лінгвоциду щодо української мови реалізовувалась через сотні заборон. У Валуївському циркулярі 1863 року про заборону видавати літературу для народного читання українською мовою наголошувалось, що такої мови " не было и быть не должно" . Таку ж політику щодо рідної мови українців, але чуть ліберальнішу, проводили на українських землях сусідні держави – Польша, Чехословаччина, Румунія [153:253-258]. Усе це сьогодні дається взнаки. У свідомості людей побутують стереотипи мислення минулого, а різні концепції щодо державної мови чи двомовності активно використовуються у маніпулятивних технологіях. За результатами численних досліджень вітчизняних та зарубіжних фахівців доведено, що ні класова, ні професійна, ні соціальна приналежність жодним чином не витісняють зі свідомості людини уявлення про свою національну належність та власні інтереси своєї етнічної спільноти.

Зумовлючи могутній мобілізаційний потенціал нації, національна свідомість забезпечує її згуртованість та впевнений поступ у майбутнє. Саме нація як спільнота, її ідея, культура, традиції та політичні інституції, стають стрижнем, висхідною точкою усвідомлення своєї окремішності, і, чи не найголовніше, – критерієм самоідентифікації та етносоціалізації особи. Як зазначає французький філософ Жак Марі тен, "Нація є спільнотою людей, які усвідомлюють себе такими, якими їх зробила історія, які високо цінують своє минуле, люблять себе такими, які самі себе знають або уявляють, не без дещиці неминучого самозаглиблення" [178:460].

Підвалиною національної свідомості є національна самосвідомість індивіда, яка визначається як сукупність поглядів, оцінок, думок та відносин, відбиваючи зміст, рівень і можливості уявлень членів етносоціальної спільноти про свою історію, сучасний стан і перспективи свого розвитку. Вона є здебільшого індивідуалізованим поняттям, що виражає перш за все ступінь засвоєння тих чи інших компонентів суспільної свідомості та самоідентифікації індивідами – членами певної етноспільноти [214:203]. А саме, самоусвідомлення індивідом своєї національної належності. Займаючи центральне місце в національній свідомості, національна самосвідомість індивіда зумовлює: усвідомлене відношення нації до своїх матеріальних і духовних цінностей, здатності до творчості заради їх примноження, розуміння необхідності свого згуртування для реалізації власних інтересів та успішних взаємовідносин з іншими етноспільнотами. Тобто, сукупність усвідомлених членами нації теоретичних, буденних, масових, національних і етнокультурних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, цінностей, інтегрованих в єдине національне ціле, сприяють розвитку етноспільноти, її функціонуванню в усіх сферах суспільного життя.. Зміна характеру і форм зв'язків людини з нацією безумовно відбивається на національній свідомості. Юрген Хабермас та інші дослідники цієї проблеми вважають, що національна самосвідомість сприяла зростанню політичної активності громадян у національній державі, започаткувавши демократичний спосіб її легітимності [190:368].

До структургих елементів національної свідомості дослідники відносять: відношення нації до її матеріальних і духовних цінностей та здатність до їх відтворення та примноження; розуміння необхідності до згуртування і реалізацї національних інтересів; здатність до успішних взаємовідносин з інишими національно-етнічними групами; увідомлення необхідності реалізації завдань та інтересів засобом політичних інституцій і влади.

Що є ідентентом свідомості нації та національної ідентичності на відміну від етнічних аналогів? Д.Міллер визначає п'ять його найважливіших ас­пектів: по-перше, це людські переконання: нація існує доти, доки її члени визнають один одного як єдине співтовариство, що їхні характеристики схожі і разом прагнуть продовжувати спільне існування; по-друге, спільне історичне минуле (причому не лише переможні моменти, а й поразки), однакові обов'язки й уявлен­ня про спільне майбутнє; по-третє, спільні дії (рішення, досягнення результатів), тобто дійова ідентичність; по-четверте, постійне про­живання в одній країні (батьківщина, держава) переважно на своїй етнічній території. Це той етнотериторіальний елемент, який скріплює зв'язок між нацією і державою як політичним інститутом, що здійснює законну владу в межах певного простору. По-п'яте, спільні характеристики, які об'єднуються поняттям «націо­нального характеру» і які Д. Міллер називає загальнонародною культу­рою. Носії такої культури належать до різних етнічних і расових груп [141: 232-240]. Спільна культура може бути визначена як ряд уявлень про те, як група людей повинна співіснувати. Ці уявлення включають такі полі­тичні принципи, як демократія чи верховенство права й закону, і не лише їх. До спільної культур належать також соціальні норм: чесність при складанні декларації про доходи, навіть черга як засіб визначення, хто рані­ше ввійде до автобусу. Також сюди можуть бути включені певні куль­турні ідеали — релігійні переконання чи прагнення до чистоти націо­нальної мови. Національна ідентичність не є всеохоплючою, і тому спільна культура може залишати простір для великої кількості інших куль­тур, які можуть розвиватися в рамках нації. Не слід уявляти і націо­нальний характер як такий, що складається з особливостей, обов'яз­кових у своєму вияві для всіх представників нації.

З перелічених ідентентів нації найважливішим є, звичайно, націо­нальна свідомість. Засадничими уявленнями тут виступають національні концепції О.Бочковського, В.Старосольського, Л.Ребета та інших. Сучасні дослідники (Ю.Римаренко, О.Картунов, І.Кресіна Л.Нагорна, В.Панібудьласка Л.Шкляр, М.Вівчарик), які вважають національну свідомість найважливішою властивістю нації, активним чинником державотворення, формування нації на завершальному етапі засобом і національної інтеграції. Ми вважаємо національну свідомість не лише чинником чи ознакою, а конституїтивною основою нації як суб'єктивної реальності.)

У національній свідомості як цілісній системі духовних феноменів компонент ідентичності є одним із основних, бо виявляється фокусом, у якому сходяться всі інші проекції та лінії розвитку. На відміну від етнічної ідентичності, де головним ідентитетом є спільне походження, в національній ідентичності цю функцію викону­ють культурні та громадянсько-політичні цінності національні традиції, інтереси, цінності , норми та перспективи політичного розвитку. Це ще раз свідчить на користь вищенаведеної тези про динамізм національної ідентичності.

Як бачимо, національна свідомість і етнічна свідомість – різні як за змістом так і за масштабами духовної реальності. Перша є уособленням поліетнічної політичної спільноти, у котрій акумулюються ознаки та цілі, характерні для свідомості всіх етносів як складників політичної нації. Її сутність полягає в єдності індивідуального і групового, суспільного й національного [142:82]. Домінантами самоутвердження є спільне громадянство, територія, національні інтереси, юридичні права, соціальні норми, культурні традиції та ін. Друга – виявляє певні етнічні ознаки,які виражаються формулою: " Ми не такі, як вони".

Національна свідомість виконує притаманні їй специфічні функції, до яких слід віднести :

-пізнавальну, тобто визначення тенденції етнонаціонального розвитку;

- світоглядну як осмислення життєвих орієнтирів, які впливають на життєдіяльність етноспільнот;

- національної соціалізації – залучення до світу власної культури, засвоєння етнополітичного досвіду, що визначає ідентифікаційний чинник;

- консолідуючу – згуртування етноспільнот навколо спільних інтересів і цілей;

-інтегративну - через спільні духовні й матеріальні ціності, їх спадок, зумовлює об'єднавчі патріотичні справи ( символи, традиції, визначні спільні події чи свята або пісні);

-символічну – сприйняття та поширення знань про конкретні справи національного розвитку та конретні знакові символи;

- комунікативну - відтворення звичаєвих норм, зв'язок поколінь, зв'язок між різними соціальними акторами та ін.,
- модернізаційну, спрямовану на переосмислення і створення нових моделей розвитку,демократизація етнополітичного розвитку тощо.

Національна свідомість завжди в динаміці й розвитку разом із витворенням, конструюванням політичної етноспільноти: спочатку націоналізм як ідея, ідеологія,(Е.Гельнер), як воля і рішучість до творення спільноти, а птім сама нація як результат. Як унікальний феномен духовного життя українського суспільства вона розвивається за своєю внутрішньою логікою, демонструючи багатство виявів і форм, глибину думок і почуттів, життєздатність у самоутвердженні нації та етнодержавотворення. Різні аспекти цієї проблеми висвітлюються у науковій літературі. Але особливу увагу, на наш погляд, слід звернути на думки. І.О.Кресіної «Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: етнополітичний аналіз», у якій всебічно проаналізовано феномен української національної свідомості в контексті тих політичних процесів, що відбуваються в Україні. Найважливішими складниками національної свідомості, на думку дослідниці, є етнічна та національна мрія, національна ідея, національний менталітет і характер, національні психологічні «комплекси» тощо.

Усвідомлення державно-політичної та громадсько-територіальної спільності (соборності), духовної єдності, етнічної та історичної спорідненості, культурної неповторності та самобутності є визначальним. Життєздатність нації, її політико-державна організація здебільшого визначаються рівнем та особливостями її самосвідомості. На відміну від етнічної самосвідомості, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільності біогеографічно-психологічно-культурних чинників з основним ідентифікаційним принципом «ми-вони», національна свідомість ґрунтується на державній самоідентифікації політичної нації.

Самосвідомість нації є невід’ємною частиною світу, який нація утворює в процесі свого розвитку і не зводиться до національної самосвідомості індивіда. Національна самосвідомість виникає, коли те, що оточує націю, стає частиною її самої. Спочатку вона об’єктується у політичних ідеях, витворах мистецтва, релігійних рухах, в яких, насамперед, підкреслюється індивідуальність нації, відмінність її культури від культур інших народів. Життєдіяльність нації як цілісності можливе завдяки існуванню унікального поля культури даної нації та групи людей – певного суб’єкта, який здатен відтворювати національну самосвідомість на рівні мистецтва, науки, релігії, політичних інституцій тощо. суб’єктом відтворення самосвідомості нації є інтелектуали, інтелігенція та еліта – люди, що професійно присвятили себе духовній чи політичній діяльності.

Самосвідомість і свідомість нації має акумулюватися в усвідомленні нею державно-політичної та громадсько-територіальної спільності. Незалежність України – це передусім ступінь консолідації людей навколо вищеназваних цінностей, що є вищим проявом їх національної свідомості та самосвідомості. Суверенна українська національна держава, в свою чергу, є базовим засобом самореалізації усвідомлених ідей, які органічно вплітаються в політичну свідомість нації.

Національна свідомість визначає самосвідомість індивіда. Остання ґрунтується на уявленнях і переконаннях (ідентифікація) про вартості та норми, визначені для віднесення себе до якоїсь спільноти, групи певного етносу. Такій людині притаманні почуття патріотизму, гніву, осуду, обурення щодо ворогів, невдоволення станом власного середовища та ін. Деякі автори відзначають і такий динамічний складник національної свідомості, який включає в себе усвідомлення індивідом своєї національної належності, специфічних рис власної нації, відмінних від інших, історичного минулого, а також відношення до соціально-політичних і духовних цінностей, яких нація набула в процесі свого розвитку.

Формування у національній свідомості причетності до своєї національної держави, особливо нації, що дала назву своєму державному утворенню, є надактуальним завданням. На цьому акцентують увагу російські етнополітики. У своїй праці "Основи геополітики" О.Дугін пише: "Російський націоналізм повинен апелювати не лише до сьогодення нації, а й до минулого і її майбутнього, що взяті одночасно, як сукупність єдиної духовної істоти. Ця "істота" - великий російський народ у його надісторичній тотальності - має усвідомлюватися кожним росіянином і впізнаватися у самому собі як неймовірна буттєва розкіш, як найвища антропологічна гідність. Пропаганда цієї національної винятковості має стати віссю політичного виховання народу" [84:258].

Рівень національної самосвідомості індивіда є показником того, яку роль відіграє його належність до нації у мотивації та поведінці. Він може бути високим, якщо національні цінності та інтереси посідають значне місце у детермінації поглядів і вчинків особи. Рівень є низьким, якщо людина у повсякденному житті звертається до досвіду та цінностей нації значно рідше, ніж до цінностей та вимог інших груп (родинних, професійних тощо). Національна свідомість також може відігравати роль найважливішого складника в самосвідомості людини: у такому випадку апелювання до національного чинника повністю підпорядковує індивідуальні групові мотиви, а світ надії посідає місце цілого, інтереси якого - понад усе.

Проте в українців, нації в цілому, тривалий час національна свідомість існувала в латентній формі (спогади про велич Київської Русі, Козацько_гетьманської держави, національні образи чи поневолення тощо). За висловом Курта Хюбнера, така свідомість природним шляхом не може "загинути", а, навпаки, буде посилюватися, якщо етноспільнота буде її захищати й зміцнювати політичними засобами. Інакше вона (свідомість) почне "затухати" [287:346-347].

Витоки національної свідомості та ідентичності українців більшість дослідників відносить до етнічної самосвідомості мешканців Київської Русі. У сучасному розумінні національна свідомість українців разом із витоками національної ідеї бере свій початок від часів Литовсько-Руської та Козацької держави, коли домінуючими ознаками "ми" стають власна етнічна територія, право, мова й релігія. Кожна з цих ознак сприймалася комплексно: право на традиційній території вживати власну мову: традиційне віровизначення на власній території через власну мову, за власним правом.

За польського гніту етнічна свідомість піднялася до рівня політичного мислення та ідеології: ідея створення державних інститутів для захисту національних інтересів, вироблення внутрішньої самовизначеності в особі Гетьманату. Уява величі та звершення пращурів того часу, багатство та привабливість свого краю, наступні звитяжні справи викарбували в національній свідомості волю та енергію, переконання в тому, що й в умовах втрати незалежності та поневолення українська держава існує потенційно, в серцях народу. Знущання з українського народу з боку поневолювачів, руйнування його козацької держави, призвели до сталого формування у свідомості української нації, в її ментальності незгасаючого державницького інстинкту до свободи, який передавався з покоління в покоління упродовж століть [175:104-106]. Але, на жаль, національна свідомість та ідентичність розмивалися трагічними обставинами історичної долі українців, геополітично змушених існувати на зламі християнського та мусульманського світів, а також західноєвропейської та російської етнонаціональних платформ. 3’явився значний масив українців із подвійним, маргінальним, на думку Л. Нагорної, етнонаціональним світовідчуттям". Типовим став вислів М. Гоголя: "Сам не знаю, яка в мене душа, хохляцька чи російська" [188:52]. Не випадково М. Драгоманов писав, що "помоскалення йшло у нас поволі й за допомогою наших земляків" [83:172].

Незважаючи на розподіл в минулому України між різними монополіями, усвідомлення "ми інші, ніж вони, бо в нас інші мова, право та віра" тоді існувало, тому ми вимагаємо нашого права у нашій державі, на нашій території. Ці базові цінності національної свідомості розвивалися в різних напрямках і до початку 90-х років. Фізичне знищення свідомої частини українтва (репресії, голодомори), безконтрольне панування офіційної комуністичної ідеології привели до фактиного притуплення національної свідомості на терені України. Національна ідеологія вважалася як явище націоналістичного кримінального порядку, національна свідомість, національний характер ретельно викорчовувались комуністичною практикою. У свідомості українського народу вже була накопичена "критична маса" історичного та культурного досвіду, яка сприяла усвідомленню своїх національних інтересів. За першою ліпшою нагодою вибух цієї "критичної маси" став неминучим.

Панівною тенденцією етнонаціонального розвитку свідомості українства є його етнічна консолідація. Під останньою розуміється злиття споріднених за мовою, культурою етнографічних груп в єдиний етнос [187:9-10]. Специфікою внутрішньоетнічної консолідації є те, що питання мови, культури як чинників згуртування української нації не втратили своєї актуальності й сьогодні. Втім, наші соціально-етнічні недуги є зворотнім боком драматичної нестачі національної консолідованості суспільства, етнокультурної незідентифікованості, що, в свою чергу, є наслідком століть роз’єднаності народу, перебування його в складі різних (причому, що дуже важливо) ворожих одна одній імперій. У цих імперіях український етнос і українська культура були найнижчим ступенем, і сьогодні мало що робиться для виходу з цього стану, а могутній потік російської та американської "маскультур" може довершити справу культурної денаціоналізації вже за допомогою так званих "ринкових механізмів", що тріумфально експлуатують нашу людську невибагливість.

Етнополітичну свідомість часів тоталітаризму, особливо під кінець саморозпаду комуністичного режиму, маємо визначати як таку, що характеризується більшовицьким і проросійським характером. Для політичної свідомості і політичної поведінки широких народних мас українського населення характерними були політична інертність і конформізм, роздвоєння моралі, острах перед владними структурами. Корені тоталітаризму беруть свій початок у ключових помилках демократії, її бюрократизації, недоліків, що кидаються в очі. Такою ж самою є і демократія: виростає конфлікт, що постає не в боротьбі окремих партій чи політичних систем, а в конфлікті ідей чи навіть, якщо брати вужче, цінностей [240:93]. Цінності цієї доби характеризуються приниженням почуття національної гідності, відсутністю орієнтації на державну самостійність України як вищу політичну цінність. Суб'єктивне відчуття тиску не було в тоталітарному суспільстві гострим, тому що вдалося примушувати громадян думати в значній мірі так, як це було потрібним владі. Пропаганда в тоталітарному суспільстві підкоряється єдиній меті - отримати владу над свідомістю людей. Саме тому в суспільстві стає характерним таке явище, як двомислення. Американський соціолог та письменник Дж. Оруел відмічає, що двомислення (амбвівалентність) означає властивість дотримуватись в одну і ту ж хвилину двох протилежних точок зору. Казати неправду навмисно і одночасно дотримуватись віри в неї, забувати будь-який факт, що стає зайвим і згадувати його, ледве він знову буде потрібним, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш.

На цьому тлі і постає ціннісний конфлікт тоталітарного суспільства - реальні цілі не співпадають з нав'язаними, тими, які прийняті апріорі за вірні, до того ж аксіоми весь час змінюються - що підриває довіру суспільства до будь-якої влади взагалі, як і до будь-яких цінностей. Із феноменом "етнічне поле" тісно пов'язане явище пасіонарної індукції. Пасіонари, що є джерелом індукції, спонукають оточуючих діяти цілеспрямовано й координовано. Причому вирішальним є момент особистої присутності пасіонарія-індуктора. При віддаленні від нього дія індукції знижується. Прояв пасіонарної індукції регулюється відповідним видом біологічного поля – пасіонарним полем. Той факт, що пасіонарії-індуктори сильніше впливають на осіб однакової з ними належності, вказує на інший прояв етнічного поля, яке здійснює свою регулюючу функцію в етносі.

У випадку різкого розходження стереотипів поведінки та ментальності в межах якоїсь етнічної системи спостерігається явище розколу етнічного поля. Воно супроводжується втратою почуття компліментарності між цілісними системами, що утворилися при цьому. На рівні суперетносу це особливо яскраво виявляється у фазі надлому. Якщо розкол етнічного поля означає виникнення на місці єдиної частини коливань (ритму) двох нових, що відрізняються один від одного, то це породжує втрату компліментарності [75:360-361], посилює асиміляційні процеси і набуття нової ідентичності.

Як підсумок, в Україні вже склалася у свідомості людей уява про єдину національно-політичну спільноту. Цитуючи Василя Симоненка, скажемо:

«Народ мій є!

Народ мій завжди буде!»

Руйнівну силу антикультури, антитрадицій, антидуховності, варваризацію інформаційного простору можна зупинити цілеспрямованою загальнонаціональною роботою з відродження й утвердження українських національних ідеалів, відновлення морального клімату в суспільстві. Справжню націю об'єднують мова, культура, релігія, територія, загальнолюдські цінності - любов, взаємоповага, толерантність, доброта, здатність співчувати - відступають на другий план. Разом із тим нав’язана телевізором реклама вчить: «все й відразу», «не відмовляй собі ні в чому» наносить шкоду справжній свідомості.

Таким чином, національна свідомість – це сукупність соціальних, політичних, економічних, морально-етичних, філософських, релігійних та ін.. поглядів, що характеризують зміст, рівень та особливливості духовного розвитку нації. Вона включає в себе усвідомлене відношення етноспільности до різних цінностей суспільства, відбиває процес її історичного розвитку, власні досягнення й перспективи [214:206].


2.2 Менталітет як інтегральний прояв свідомості


Ментальність є важливим чинником для розуміння етнополітичної свідомості. Вона включає глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, і, звичайно, й підсвідомий її компонент.

Не так давно в Україні тема ментальності народу не досліджувалась через політизованість науки тоталітарним режимом. Виховані на „інтернаціоналістичних принципах” науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити в коло українських буржуазних націоналістів. Але на сучасному етапі актуалізація питання є закономірною, адже народи з давніх часів, спілкуючись між собою, придивлялися один до одного, помічали якісь характерні риси сусідів, давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів.

Лише з початку 1990 років в Україні відбувається процес переосмислення понять „народ”, „нація”, „національна свідомість”, „національна ментальність”, "ідентичність" тощо. У наші дні актуалізація проблеми українського менталітету, як зазначає В Васильєв, пов’язана з тим, що необхідно знати одвічне "хто ми є", щоб будувати державу, адекватну вдачі українського народу. „Знання базових рис конкретного народу та його культури допомагає зрозуміти, чому в одній і тій самій ситуації даний суб’єкт поводить себе інакше, ніж в інший, і як він здатен буде повести себе у подальшому ” [34:51]. Українська національна ментальність та український національний характер стають об’єктом дослідження багатьох сучасних вчених: О. Тульчинського, С. Грабовського, М. Гончаренка, І. Грабовської, О. Забужко та ін. Менталітет плутають іноді з політичною культурою, або він вільно трактується як душа людини, внутрішній стан нації чи її характер.

У сучасній науковій літературі існує значна кількість тлумачень терміну "менталітет". Менталітет (лат.mens, mentis – мислення, спосіб мислення) – це сукупність традицій, установок і звичок у свідомості, властивих окремим індивідам або людським спільнотам, які формують систему цінностей та форми поведінки людей. Від розширеного його визначення як душі, психології, національного характеру, вдачі у поєднанні зі специфікою світосприйняття взагалі, картини світу, яка властива певній спільноті, до обмеження змістоного поля поняття складом думок, умонастроєм, розумовими здібностями певної соціальної чи етнічної єдності. При чому, ментальність здебільшого залишаєтьмся незмінною "під впливом ідеологічного тиску" [175:53].

В.Васильєв наголошує, що перш за все слово "менталітет" пов'язане з латинським mentalis – "розумовий", mens, mentis – "розум, думка, інтелект". Простеживши погляди на термін "менталітет" від часів Кирило-Мефодіївського братства до сучасності, автор зазначає, що "це поєднання свідомості, інтелекту та розуму, щo присутній він у характері мислення народу і в способі його дій, у культурі, яка є душею народу, й у віруваннях людей" [34:53].

Власне термін "менталітет" введено до широкого наукового обігу представниками французької школи. Французьке слово "Mentalite" – це і "умонастрій", і "мислительна настанова", і "колективне уявлення", "уявлення взагалі", "склад мислення", "бачення світу", "спосіб думання"[52],[58]. Політологічний словник „Политология” /Москва/ тлумачить „менталітет” як „сукупність і специфічну форму організації, своєрідний склад певних психічних властивостей і якостей, особливостей та проявів” – і використовується під визначенням оригінального способу мислення, складу розуму чи умонастроїв, зокрема з етнічним забарвленням /грузинський, російський, німецький/, для певної спільноти – це визначення спільного соціально-психологічного розуміння оточуючої соціально-політичної реальності, що сприяє спадкоємності існування та стабільності поведінки членів, що її складають [219:174-175]. Менталітет несе певне ідентифікаційне навантаження, в англійській мові це слово означає „розум, інтелект, розумові особливості, умонастрій, напрямок, склад думок”. Оксфордський словник сучасної англійської мови визначає цей термін як ”загальний характер інтелекту, ступінь інтелектуальної сили, характерний склад розуму...”

Як бачимо, у всіх наведених прикладах для менталітету характерним є розум, інтелект, умонастрій, спрямування думок, розумові особливості, розумовий рівень. Менталітет в цілому – це певний рівень індивідуальної ї суспільної свідомості, а також пов’язаний із ним спектр життєвих позицій, культури та моделей поведінки особи або спільноти, які вказують на їх відмінність чи особливість. Певним аналогом поняття "ментальність" в українській традиції є дефініція "національна вдача" або "вдача народу". Це те спільне, що є в усіх і об'єднує їх в один людський тип, а у відношенні до інших народів, до всього людства і є тим, чим народи відрізняються один від одного. Ментальність проявляється у всьому, вона пронизує все людське життя, вона існує на всіх рівнях свідомості і поведінки людей. Саме тому так важко визначити її межі [52:59].

Ментальність – це психологічні характеристики суб’єкта політики (особи, етносу, соціальної групи чи політичної еліти), що виявляється у способі та характері мислення, світовідчутті, соціальних та психічних настановах і поведінці. Вона є внутрішньою характеристикою суб’єкта політики – нації, соціальної або демографічної групи. Етнічний менталітет притаманний даному народу, чий склад мислення вважається незмінним навіть під ідеологічним тиском.

Для кожного народу і його представників є свої специфічні особливості ментальності. Ми – українці! Ми – частина людства, чимось відмінна від інших. Крім зовнішніх відмінностей, є щось значніше, що відбивається на організації життя, що формує культуру, потреби соціального плану, економіку, політику, особливості освіти й виховання дітей, особливості сприйняття інформації та реакції на неї. Це невидимий внутрішній духовний світ, який проявляється у всіх сферах життєдіяльності, способі мислення, менталітеті народу, „загальний дух народу” (за Ш. Монтеск’є).

Ю. Артьомов до української ментальності відносить: інтроверсованість вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється в різних формах відсередкованого, партикулярного прагнення до особистої свободи, без належного прагнення державності, коли бракує ясних цілей, достатньої стійкості, дисципліни та організованості; перевага емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом [11:10]. У культурі української нації одночасно виявляються різні і навіть протилежні якості: героїзм, пасивність, волелюбність, індивідуалізм і конформізм, довірливість, підозрілість тощо. Визначальними українськими ментальними установками є: граничний індивідуалізм (егоцентризм), перевага емоційного, почуттєвого над інтелектом і волею, та певні компоненти селянської психологічної установки.

Водночас ментальність не є ідеологією. Остання має справу з продуманими системами мислення, виражає світогляд і інтерес певної спільноти. А ментальність в головному залишається сферою невідрефлектованого й логічно не виявленого, і не "змінюється під впливом ідеологічного тиску" [175:53]. Ментальність – це не філософська, наукова чи естетична система, а той рівень суспільної свідомості, на якому думка не відділена від емоцій, від латентних звичок і прийомів свідомості. З цієї точки зору дослідниця цього питання І.Грабовська не погоджується з таким визначенням ментальності, яке дається у "Політологічному словнику"[214:174] .

Збірник "Українська душа" [270] визначає менталітет як душу конкретного, в даному випадку, українського народу. Менталітет – це спільне психологічне оснащення представників певної культури, що дає змогу інтегрувати хаотичний потік різноманітних вражень у певне світобачення. Це частково пояснюється філософськими настановами українських дослідників, акцентуваннм на кордоцентризмі українського світосприйняття, внаслідок чого і сама ментальність виступає швидше не як спосіб "передумування" світу, а як спосіб світопереживання.


Таким чином, менталітет етноспільноти - це єдність свідомості, інтелекту і розуму, який проявляється в характері її мислення, способі дій, психологічних особливостях, світобаченні та поведінці, у культурі й віруваннях, традиціях і звичаях людей. Можна погодитись із деякими дослідниками, що саме невизначеність терміну "менталітет" має свої переваги при проведенні цілого ряду досліджень буття людських спільнот. Хоча не треба забувати, що ці схеми не вичерпують усіх пластів у розумінні і потрактуванні історії існування конкретної спільноти та глибинних основ її буття і розвитку [142:230].

Менталітет народу формуєтьється під впливом комплексу природних і геополітичних чинників: кліматичні особливості, географічне положення та взамовідносини із сусідами (рівноправні чи ворожі), релігія, закони, принципи правління, традиції, звички тощо. Змінити менталітет народу не під силу окремій людині або групі людей. Він носить, на думку вчених, об’єктивний характер. И. Гердер відзначав слов'янську вдачу так: "Вони любили землеробство, любили розводити худобу, вирощувати хліб, знали чимало домашнього ремесла й повсюдно відкривали корисну торгівлю виробами своєї країни, творами свого мистецтва… Вони були милосердні, гостинні до марнотратства, любили сільську свободу, але були покірні і слухняні, чим скористалися вороги розбою і грабунку. Все це не допомогло їм захиститися від поневолення, а навпаки, сприяло цьому. Адже вони не прагнули до панування над цілим світом, не мали войовничих дідичних правителів і ладні були скоріше платити податок, тільки б не чіпали їхньої землі, то чимало народів, а найбільше німці, вчинили щодо них великий гріх" [142:19].

Звідси виникає дуже важливе положення, доленосне для кожного народу: керівництво та управління ним повинно відповідати його менталітету. Тільки таке правління буде зрозумілим народу як звичайна річ, що не вимагає пояснень чи тлумачень; дійове, ефективне, що сприяє розкриттю і реалізації можливостей конкретного народу; демократичним за суттю, за визначенням; владою не знеособленого масиву людей, а народом.

Ментальність є важливим чинником для формування етнополітичної свідомості. Суб'єктом менталітету є не так окремий індивід, а певна спільнота, що утворюється в межах особливих географічних та соціально-історичних умовах: етносу, народу чи нації. За допомогою менталітету відбувається самоусвідомлення соціуму, загальне світосприйняття, яке виробляється упродовж століть, стає системою орієнтирів поведінки, самозбереження чи самовиживання. Відкритість кордонів, які дають можливість проникати будь-кому не лише з добрими намірами, а й недругам та завойовникам. Тому в поведінці українців, щоб вижити, виробилася така риса, як хуторянство і психологія поведінки "моя хата скраю, я нічого не знаю."

Ментальність – це психологічні характеристики суб’єкта /особи, етносу, соціальних груп, політичної еліти тощо/, що виявляється у способі та характері мислення, світовідчутті, соціальних та психічних настановах і поведінці. Вона є внутрішньою характеристикою суб’єкта політики – нації, соціальної або демографічної групи, народу в цілому. Іншими словами, менталітет формується під впливом соціокультурних чинників і набутих традицій, культури, економічного й політичного життя та інституцій суспільства, і, звичайно, природно-географічних та геополітичних факторів.

Якщо, наприклад, формування менталітету типового американця відбувалося в жорстких природнх умовах засвоєння території і боротьби за виживання, то це сприяло становленню не поета чи філософа, а – прагматика, віртуозного конструктора, винахідника, підприємця, фермера. Ментальність українця – це психологія працьовитого господаря, хлібороба, захисника-воїна. Вічні пошуки правди, гостинність, щедрість, доброзичливість, ласкавість, пісенність, ніжність, глибокий ліризм, душевне багатство – типові якості українського національного характеру".

Але у передмові до книги видатного філософа України М.Шлемкевича "Загублена українська людина" доктор філософських наук В.Храмова застерігає від того, що "...вивчаючи українську ментальність, не досить обмежитися панегіриком на честь українця (хоч би він того і заслуговував) та пошуком "зовнішнього ворога", що понівечив, занапастив нашу Правду, Волю, Долю. Річ у тому, що українська душа сама безпосередньо причетна до вибору народом своєї історичної долі, а це не дає підстав плекати хибне почуття власної чистоти. "Ворог не лише ззовні, але й всередині нас" [112:32]. Настав час, коли ейфорії відносно українського менталітету слід позбутися. Важливого значення набуває потреба звернутися до негативних рис українського характеру. "Саме вони здатні спричинитися навіть до втрати суверенітету України, загальмувати реалізацію української національної ідеї, втілення її в життя" [112:19]. Ця ментальність – типовий комплекс народів, які не мали власної держави.

Джерело комплексу української людини – у середині самої національної вдачі українців. М'якість, лагідність, розспіваність, певна "жіночність" українців, їхня схильність до компромісу, до вибухової запальної емоційності, яка швидко сходить на ніщо – це руйнівні чинники для українців, оскільки вони не врівноважуються раціональними, вольовими, чоловічими [176:223]. Звідси негативні риси, які виробилися за довгий час колоніального гноблення у психології багатьох українців, – деяка пасивність, терплячість, очікування, пристосування. Це наслідок відсутності політичних, культурних, громадянських традицій прав і свобод. І як результат – параліч самостійної волі і думки, нездатність раціонально осмислювати ситуацію і діяти, невміння зосереджуватися на визначальних напрямках у досягненні мети. Відчуття національної неповноцінності, зневага до рідної мови, традиці, можливо, саме звідси всі наші негаразди історичні та політичні.

Національний характер – складова менталітету.Паралельно із терміном "менталітет" у науковій літературі часто вживають такі поняття, як "національний характер", "національна вдача". На нашу думку, поняття "менталітет" дещо ширше за "національний характер". У „Малій енциклопедії етнодержавознавства" говориться про національний характер, як про спосіб світовідчуття, притаманний національній спільноті на певному етапі розвитку. Він виявляється передусім у сукупності соціально-психологічних рис, котрі репрезентують ціннісні відношення до світу в культурі, традиціях, звичаях, обрядах даного народу [175:112]. Тобто це комплекс життєвих зразків поведінки, що регулюють поведінку нації протягом тривалого часу і є суттєвою ознако ідентитчності (Е.Сміт). О.Бауер доповнює дане визначення ще таким чинником як фізичні й духовні якості, що відрізняють націю від інших [190:60].

Національна свідомість включає в себе і такі важливі компоненти як емоційні елементи, які є складною гамою почуттів, настроїв, особливостей темпераменту, емоційно вольові устремління і детерміновані ними форми виразу в образах, звуках, фарбах і в сукупності складають те національно-особливе в повсякденному житті, що вважається національним характером [214:207].

Неможливо, вивчаючи окремих індивідів скласти уявлення про націю в цілому. Окрема особливість не розкриває в повному обсязі національний характер. Але проблеми національних характерів цікавили людство здавна. Вже у Платона і Аристотеля простежуються спроби зрозуміти, чому цілі народи, не кажучи вже про певні групи людей, по-різному сприймають ті ж самі події, вчинки, (зокрема,) політичні ситуації [8:51]. Але далі розрізнених зауважень справа не пішла. Тільки починаючи з ХIХ століття робляться спроби побудувати так звану теорію національного характеру, з’являються історіософські дослідження В.Антоновича та М, Костомарова. У радянські часи „дослідження у сфері масової психології зводилися до вивчення масової ідеології інтернаціоналістського спрямування» (52:58). Важливим чинником українського характеру дослідники вважають індивідуалізм (В.Липинський,) домінування емоційності над волею (М.Костомаров), утопічна мрійливість, своєрідна втеча від світу (Г.Сковорода).

Більшість дослідників феноменологічного напряму до найусталеніших рис українського національного характеру як комплексу сталих типових зразків поведінки, традицій і суспільно-політичної практики відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність (що часто переростає в анархізм чи, за В.Липинським, охлократію), толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, доброту, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство тощо. Національний характер як сукупність емоціонально-чуттєвих проявів, настроїв, темпераменту та здатності засвоєння світу, а також в швидкості й інтенсивності реакції на події, що відбуваються. Він проявляється в особливостях поведінки й способі життя різних націй і народів. Являючись елементом психічного складу етноспільноти, національний характер активно впливає на ідентифікацію представників однієї нації, що не схожими на членів других етногруп [214:211].

На характер українця впливає геополітичний фактор як ситація "пограниччя" між "осілими" та "кочовими" елементами. На стику двох цивілізацій виявилася низка характерних суперечностей народу, у якому зіштовхнулися дві протилежні частини світу, дві різновекторні стихії – європейька обережність та азійська безтурботність, простодушність та хитрість, сильне діяльне начало ( М.Гоголь, «Тарас Бульба») та превеликі лінощі й млість, потяг до розвитку й вдосконалення …Відмінна риса цього пограниччя – виразне анархістсько-бунтарське начало у ставленні до громадських і політичних інституцій.Такого начала цілком вдосталь було для Коліївщини, однак забракло для самостійної державності. Гуляй-поле – це не осіла й державницька інституція, вона при зіткненні з більш централізовано і політично організованими сусідами обернулася втратою власної політичної організації[ 175:113].

Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та неприпустимості насильства влади – чи не найстійкіший компонент українського національного характеру впродовж усієї трагічної історії України. Звідси – непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до волі. Українській душі зовсім не притаманне відчуття дизгармонії буття, на відміну від росіян. Свідомість російського народу поєднана з анархо-волелюбними інтенціями, потягом до володарювання. Спроба "ощасливити" світ, привнести істину в життя закорінена в російській душі як потреба вселюдського "переобустройства", відмови від індивідуалізму заради планетного "всеєдинства". Звідси розуміння патріотизму, розширеного до загальноєвропейських та всесвітніх масштабів [52:63].

Зовсім інакше сприймає світ українець. Йому притаманне
гармонійне, "земне" ставлення до навколишнього світу. Взаємодія з
природою, що завжди була щедрою для українців, породжує
оптимістичний етнопсихологічний настрій, а специфіка землеробства
на власному полі породжує індивідуалізм, як одну з найтиповіших рис українського характеру – єдність з природою і землею-годувальницею. Ще у кінці ХVI століття київський єпіском Йосиф Верещинський писав: "Хто України закоштує, той вже остатися в ній мусить, бо тягне вона кожного народу людину, як магнес залізо… Що Україна положення своє має під веселим небом, в повітрі добрім, в землі родючій, що кличе вона і всіх приваблює до себе" [142:192] Участь природи в українських звичках надзвичайно велика: поезія не розлучається з природою, вона оживляє її, поділяє з нею радощі й журбу людської душі; трави, дерева, птаство, звірята, світила неба, ранок і вечір, спека і сніг – усе це дихає, думає, живе разом із людиною, все відгукується до неї чарівним голосом – голосом то співчуття, то надії, то присуду. Цю визначайну рису виділяли И. Гердер, М. Костомаров, О. Кульчинський, А. Липинський та ін.

На характер впливає геополітичний фактор як ситуація "пограниччя" між "цивілізацією плуга" і "кочовим" елементом (В.Липинський). Відмінна риса цих пограничних людей – виразне анархістсько-бунтарське начало у ставленні до громадських інституцій і державних структур ("Коліївщина", "Гуляй-поле"), яка при зіткненні з більш "доцентрово" зорієнтованими переважаючими сусідами неодноразово оберталася втратою державності [175:113].

Природні ж особливості України екстримом не рясніють. Родючі землі, порівняно м’який клімат, віддаленість від епіцентрів можливих руйнівних землетрусів, повенів, цунамі й торнадо. Одне з рідкісних місць на земній кулі, де земля щедро винагороджує своїх обробників. І непотрібно нічого винаходити – знай орати, засівай, збирай врожай. Це формує в українця поняття про працю як про традиційний монотонний і продуктивно корисний процес. Чим більше й інтенсивніше трудишся, тим вищий твій добробут. Оскільки українська земля - це ніяк не випалена сонцем прерія, то і в орача вона недоліку майже не знала. Ця обставина знижувала до мінімуму можливість розширити свій наділ, не зачепивши інтереси інших землевласників. Отже, підвищення добробуту українця також досягалося через бережливе, дбайливе господарювання й обмеження споживання та витрат. Низькопродуктивний важкий характер праці сприяв залученню в цей процес усіх членів сім’ї (за винятком зовсім маленьких дітей). Для здійснення керівництва, належного підкорення дітей батькам у сім'ях культивується повага до старших. Терпінню, покірливості вчить і релігія. У таких умовах радість українцю приносить не стільки сам процес праці, скільки його результати. А ось душа українця відпочиває в дозвіллі, пісні, дотепному слові, красі житла та одягу. При чому, час для дозвілля обирався лише тоді, коли були відсутні умови для польових робіт осінньо-зимової пори.

Недивно, що американці – це демократи в ставленні один до іншого й кожний до самого себе. Адже за рахунок особистої заповзятливості стати багатим може кожен з них. Так само, як і відстояти своє право через профспілки, через закон. В українця ж співвідношення „бідний-багатий” змінюється менш динамічно, якщо він працює за законом чи правилами. Куди швидше відбувається збагачення за рахунок використання сили й влади. Але такий спосіб швидше виключення, ніж правило. „Причесаний” вихованням українець частіше вибирає підвищення свого освітнього рівня, який, на його думку, може допомогти піднятися соціальними сходами. Тобто, українець живе значною мірою у координатах ієрархії, автократії. Якщо американцю для самореалізації просто необхідно не заважати забезпечувати високу міру свободи індивідуальності, то в умовах України це не може спрацювати в принципі. Соціологічні дослідження вказують теж на ментальну відмінність кожного народу, яка формується на власному ґрунті. Ландшафтні особливості нашої держави, як вважають дослідники, стали джерелом "величності", що породжує естетичне й релігійне почуття і філософську настанову. Чуттєве ставлення до навколишнього світу одна з основних рис характеру української людини притаманна українській жінці, яка живе казкою від тисячоліть, і саме ця здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині. Для українця характерна органічна єдність з природним середовищем, заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосмосу. На основі кордоцентричності українця формується ідеалістичне уявлення про нього як сентиментальну, м'яку людину. У подальшому селянська сентиментальність, ліризм, у поєднанні з жорстокістю та нераціональністю козацького вольового начала, обумовлює психічну і світоглядну роздвоєність українського менталітету. Важливу роль при цьому відіграла геополітична ситуація в Україні. Неспокій і рухливість, пов'язані із прагненням до переливу в усе нові й нові форми, ще й посилені артистизмом українського характеру, мають як дуже позитивні, так і максимально негативні наслідки – нестабільність, тенденція до взаємної боротьби, руйнування власних і чужих життєвих форм.

У характері українця поєднані взаємозумовлені два типи рис: 1) велика пасіонарна енергія, войовничість і стихія, жертовність і аскетизм. Втіленням свободлюбивої й самодіядьної, демократичної й анархічної стихії стало козацтво [246:441]; 2) покірность, відсутность політичної волі, ідеалістичний спокій, мрійливість, песимізм. Французький мандрівник Г.Л.Боплан залишив таку характеристику українців ХVII ст.: " вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку й холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидже нерозважливі, бо не дорожать своїм життям… Всі вони досить розумні, але зосереджуються лише на корисливому й необхідному, головним чином на тому, що пов'язане з сільським господарством [142:330] .

Ю.Липа відзначає хліборобську вдачу українця,
що сягає своїм корінням трипільських часів. Звідси такі риси як терпеливість, мовчазна відвага, передбачливість, соромливість, скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, витримка [85:57-58]. Дослідники виділяють і український егоцентризм – перевагу всього особистого над усім загальним (моя хата скраю [142:197], також толерантність – повага й терпіння, здатність розуміти іншу людину чи народ, у котрих свій шлях, відмінний від нашого. У характері українця відсутня звичка зазіхати на чужі території.

Викликає цікавість ставлення українців до сусідів, тобто інших етносів. Вони неохоче вступали в шлюб (жінки й чоловіки) з предстаниками інших етносів через релігійні уподобання, іншу ментальність і характер, низький рівень культури й поведінки. З іншого боку, під тиском постійних впливів з боку Західної Європи та Росії, "серединності" положення України, сформувалося "культуро-морфологічне" підґрунтя української ментальності, що відобразилося в толерантності українського характеру, терпимості як культурної, так і релігійної, у тому числі і до особистісних переконань та систем цінностей [57:67]. Водночас периферійність України щодо культурної Європи спричинила і специфіку освоєння тут хвилі ідей "європейського духу". Це знаходить відображення як у культурі, так і в політико-економічному житті українців.

Однією з цікавих спроб пояснити причини нинішніх негараздів в Україні саме особливостями національного характеру є феномен малоросійства як головного ворога українського народу й пояснюється «базовими» характеристиками, про які йшлося вище. Є.Маланюк зазначає, що малоросійство [176:163] є наслідком тривалого перебування Наддніпрянської України в полі дії державної машини Російської імперії, відсутності політичних, культурних, громадських прав і свобод, поєднаної з цілеспрямованим прагненням влади зробити з усіх підданих імперії «справжніх росіян», бюрократичного самодурства, сваволі чиновництва, присланого з «центру» на «периферію» і не обмежуваного жодними правовими традиціями. Результатом виступає параліч самостійної волі й думки, нездатність раціонально оцінювати ситуацію і діяти, невміння зосереджуватися на певному предметі й досягати мети. Це стосується усіх царин людського життя, але найбільше – публічних, прилюдних. Відтак, за Маланюком, малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція, причому капітуляція ще перед боєм, яка своїм корінням сягає властивого українській національній психіці фатального песимізму. На відміну від москвофільства як певної національної політики, малоросійство – це втеча від політики й від властиво всього національного. Ці ознаки малоросійства пов'язані з перебуванням етнічного українця у світі не просто чужої, а й тією чи іншою мірою ворожої культурної домінації, в даному випадку – російсько-імперської.

Найбільш виразно ментальність і характер українців проявляється в колективістській та індивідуалістичній свідомості й поведінці.

Реально пануючим типом колективістської особистості радянських часів була людина з недостатньо вираженою дієздатністю й соціальною мобільністю, але сприятливою для адміністративно-бюрократичної системи. Для людини з такими рисами властиві настрої зрівнялівки та утриманства, колективістське споживання і прагнення до соціального патерналізму, притаманні інфантилізм та холуйсько-прохацька вдячність “начальникові”, несхильність до ініціативи, але присутнє прагнення колективно вирішувати проблему. Людина працює в колективі не задля матеріальної вигоди, а для визнання її в групі. У колективістських структурах є можливість уникнути особистої відповідальності, панує злюмпенізована свідомість лякливого пристосуванця, який не звик самостійно думати, брати на себе відповідальність, але зобов'язаний виконати волю колективу, групи і владних структур. Звідси небажання змін, зрештою й реформ. Як зазначає польська дослідниця Мацея Фальковська, демонструють прихильність до минулих принципів люди з егалітарним мисленням та представники недостатньо забезпечених верств, які не бажають втрати набутих раніше пільг тощо [273:351].

Колективістська особа з її егалітарним мисленням є підвалиною тоталітаризму. Етакратична (тоталітаристська) держава - всеосяжне втручання влади в життя громадян, яке включає всю їх діяльність у обсяг управління й примусове регулювання, всебічно поневолює людину. Такий політичний режим звільняє індивіда від права думати, проявляти ініціативу, вирішує за неї долю: “Чтоб не думать ничего, фюрер думает за него”, “Новый год в Кремле встречая, Сталин думает за нас”. Сатирик В. Баханов(Москва) у вірші “Монолог стада” так описав колективістську "свободу" (автократію по-радянськи):

“Ми стадо баранів – це наш закон і доля:

В кошару гонять – поспішаємо радо,

У поле поженуть – біжимо у поле.