Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія
| Вид материала | Документы |
СодержаниеВідмінності цінностей та орієнтацій між сходом і заходом Геополітичний вектор і мова 5.1 Чи твої ми діти, Україно? |
- Cловник “українські реалії” За книгою академіка Телешуна С. О., Рейтеровича, 405.98kb.
- Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження:, 5816.53kb.
- Інноваційний розвиток: угорський досвід та українські реалії, 589.56kb.
- Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
- Інформаційно-аналітичні матеріали за підсумками роботи дискусійної студії, 164.36kb.
- Тези. Етнонаціональна ідентичність як чинник успішності особистості, 102.07kb.
- О. Ю. Висоцький українські, 3612.49kb.
- Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
- «Українські землі в XVI xvii ст.», 73.08kb.
- «Роль біоценозів штучних субстратів в процесах самоочищення прибережних вод», 133.17kb.
| 6 | Україна повинна відмовитися від культурного спадку царської Росії та СРСР і в духовному плані розвиватися на власному ґрунті. | 15.6 | 50.3 |
| 7 | Україна має зберегти все цінне зі спадку Царської Росії та СРСР, поєднавши його з власною духовною традицією. | 67.6 | 35.6 |
Як бачимо, етнокультурна модель, яка є популярною на Сході, близька до моделі нації співгромадянства (політична нація). У цьому випадку більша частина етнокультурних проблем стає особистою справою громадян. Політичні та етнічні лояльності у такій моделі досить чітко розподілені. На Заході ж підтримується етнокультурна модель, котра нагадує момент становлення етнонації чи нації-держави. У цьому випадку саме етична солідарність та ідентичність стають основою в суспільстві.
Культура східного регіону України є “більш реалістичною і прагматичною, з виразною перевагою універсалістських критеріїв”, колективістських орієнтацій, спрямованих на євразійський простір. Для Західної України типовими є ліберальна система політичних цінностей, у межах яких свобода приймається як абсолютна цінність, компліментарним до якої є принцип індивідуалізму. Відмінності цінностей та орієнтації цих установок між Сходом і Заходом можна відобразити в наступній таблиці:
ВІДМІННОСТІ ЦІННОСТЕЙ
ТА ОРІЄНТАЦІЙ МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ
Цінності та орієнтації Заходу | Цінності та орієнтації Сходу |
| Орієнтація в політиці на демокра-тію, пріоритет прав особи. | Орієнтація в політиці на авторитарні методи. |
| Орієнтація на конфлікт та узгодження різних інтересів. Визнання прав політичної опозиції.Толерантність,плюралізм. | Орієнтація на безконфліктне сус-пільство. Негативне ставлення до будь-якої опозиції та вільнодум-ства. |
| Орієнтація на горизонтальні зв’язки, цінність громадянського суспільства, індивідуалізм. | Орієнтація на патронажно – клієн-тальні зв’язки, общину,колективізм. |
| Орієнтація на домінування правових норм, гарантії прав і свобод людини. | Орієнтація на домінування примусу, патронаж з боку держави. |
В Україні сьогодні спостерігається функціонування орієнтацій як східного, так і західного типу політичної культури, що призвело до появи значної кількості маргінальних елементів у системі політичних орієнтацій населення України [277:27].
Специфіка політичної культури Західної України полягає в тому, що тут пріоритет мають національно-державні цінності. Розбудова Української суверенної держави є сталою орієнтацією політичної поведінки більшості західноукраїнського населення. Витоки поширення національно- політичної ідеології в Західній Україні пов’язані із її історичним минулим. Західноукраїнські землі розвивалися у політичному та соціокультурному просторі, де функціонувало громадянське суспільство. Ця обставина зумовила свободу самоорганізації національного існування етносу. Тут існували українські школи, друкувалися українські книги, видавалися українські газети й часописи, створювалися українські громадські об’єднання та політичні партії, які мали досвід парламентської діяльності, виступала автономно щодо державної влади українська греко-католицька церква. Сприятливі умови для національного розвитку спричинили специфіку формування національної свідомості. Політичній культурі Західної України притаманний “антиросійський синдром”, який теж можна пояснити, звертаючись до історичного минулого. Включення західноукраїнського регіону до складу СРСР у 1939-1945 рр. започаткувало процеси тотальної уніфікації, які зачепили не тільки соціально-політичні (впровадження комуністичної однопартійності, скасування місцевого самоврядування), соціально-економічні (ліквідація приватної власності, одержавлення суспільного виробництва), але й соціокультурні й релігійні аспекти. Не довіряючи місцевому населенню, радянський режим на керівні посади в західних областях протягом усього свого функціонування призначав вихідців зі східних областей України (так званих “східняків”) або з інших республік Радянського союзу, які впроваджували в суспільне життя не властиві для цього регіону цінності, руйнували життя громадянського суспільства. Саме насильницьке впровадження чужих для західноукраїнського населення стереотипів суспільного життя й обумовило формування “антиросійського синдрому”, бо радянська влада на побутовому рівні свідомості пов’язувалася з Росією. “Антиросійський синдром” нині втілюється у гіпертрофованому неприйнятті ідеї будь-якого союзу України з Росією та механічному перенесенні відповідальності за тоталітарні злочини на Російську Федерацію.
Політична культура Східної України значною мірою відрізняється від політичної культури Заходу. Тут немає пріоритету національно-державних цінностей. У східноукраїнського населення майже відсутній “антиросійський синдром”. За тривалий термін існування України в складі Росії, а потім Радянського Союзу відбулася значна міграція населення, яка проходила у двох напрямках: велика частина українців через ті чи ті причини покинула свою Батьківщину й переселилася до Росії, та, відповідно, до України мігрувала чисельна група етнічних росіян, виникли міжетнічні шлюби, утворилися міжетнічні сім’ї. Родинні та товариські стосунки між представниками українського та російського етносів і є тим чинником, який запобігає розповсюдженню на Східній Україні “антиросійського синдрому”. Водночас етнічні українці східних регіонів значною мірою втратили свою національну ідентичність. Одним з найважливіших показників денаціоналізації східноукраїнського населення є втрата рідної мови. У побутовому та діловому спілкуванні домінує російська мова, хоча переважну більшість населення в усіх областях України (крім Криму) складають етнічні українці. Національна приналежність, особливо росіян та українців, не впливає на стосунки на підприємствах: від неї не залежить ані кар’єра, ані авторитет або посада, більше чверті всіх шлюбів – міжнаціональні.
Специфіка Донбасу полягає у великою мірою етнічному складі його населення. Це 56.9% відсотків українців, 38.2% росіян та 4 % людей інших національностей. Геофізичні фактори (розміщення регіону на перехрестях міграційних шляхів та міграційна політика радянського уряду) пояснюють присутність у Донбасі більш ніж 130 етногруп, 75 % представників яких вважають рідною мовою російську.
Утім, через вплив історико-культурних причин склалися значні розбіжності в стереотипах мислення й поведінки між населенням заходу та сходу України. Ці відмінності, за свідченням вчених, більш суттєві, ніж відмінності міжетнічні, і яскраво виявляються у ставленні до української державності, її перспектив, політичних симпатій тощо. Різні соціологічні дослідження, виборчі кампанії останнього часу фіксують чітку орієнтацію східного регіону на зближення з Росією, надії на відродження СРСР, негативне ставлення до національної реформації. На Заході навпаки, сильніше виявляється проринкова орієнтація, суспільна думка спрямована проти комуністів і супротивників незалежності України, найбільшою підтримкою користуються національно-демократичні сили. Таким чином, тісні зв’язки між Східною Європою і Росією не лише на рівні символів, але й реально поширюють російську культуру й ментальність у Східній Україні. Аналогічно тісні економічні зв’язки між Західною Україною і східною Європою поширюють європейську культуру й ментальність у Західній Україні.
Геополітичний вектор і мова. Тут вирізняються два питання – ставлення до відносин України з Росією та статусу російської мови. Ця проблема постала під час другого туру президентських виборів 1995 року, коли в 12 областях включно з Києвом більшість голосів отримав Л. Кравчук, в той же час у стількох же областях й Криму переміг Л. Кучма. Уже тоді країна начебто поділилася на дві частини – переважно західну й переважно східну. Розподіл голосів між двома кандидатами виявися найтісніше пов'язаним з прийняттям або неприйняттям саме близьких відносин з Росією. Поширеність у регіонах бажання мати тісніші зв'язки з північним сусідом пояснюється мовним складом населення: чим більше в регіонах виборців, яким зручніше було спілкуватися російською, тим більше там було прихильників об'єднання України з Росією і , відповідно, прихильників Кучми.
Від поширеності національно-політичних орієнтацій найбільше залежав поділ голосів виборців на президентських виборах 2004 року між В. Ющенком та В. Януковичем, а також на наступних парламентських виборах між "помаранчевими" та "біло-синіми". При цьому інші чинники на розподіл голосів впливали значно менше. Втім, нині в усіх областях країни людей найбільше турбують не національно-мовні питання, а соціально-економічні. Тому вміло поставлений акцент на їх реальному розв'язанні, на завданні підвищення рівня життя людей може слугувати ментальному об'єднанню різномовних українців. Але й тут є можливості маніпуляції. Довіра мешканців регіонів до політичних сил напряму залежить від мови, якою політики оголошують соціальні й економічні програми, а також від того, куди закликають "іти" – на схід чи на захід. У результаті моноетнічні українці схиляються більшое до тих політичних сил, які українською мовою переконують, що життя в Україні покращується через вступ до Євросоюзу, НАТО і виступають на захист української мови і культури. А русько-українці й моноетнічні руські схиляються до довіри тим політикам, які російською мовою переконують, що життя покращиться, якщо Україна не приєднуватиметься до НАТО, матиме тісніші зв'язки з Росією й надасть російській мові статус державної
В історії українсько-російських відносин ставлення росіян до українців та України завжди мало деякі однотипові забобони, але, залежно від історичної доби, розставлялися відповідні акценти. У XVII ст. українофобія мала перш за все релігійне мотивування: «нечистість» українців («черкесів») пояснювалась московськими національними традиціоналістами (насамперед, старообрядцями) католицьким впливом на український варіант православ’я та зв’язками української церкви з грецькою. У XVIII ст. українофобські мотиви офіційної імперської ідеології пояснювалися перш за все соціальною занепокоєністю: російські царі й органи влади розглядали українських козаків як соціально небезпечних бунтівників, цим аргументувалося й зруйнування Запорізької Січі. Сьогодні багато російських націонал-патріотів заохочують до поширення ідей і навіть до прямих дій, спрямованих на підрив територіальної цілісності України. Геополітик О. Дугін пише: «Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественного нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию» [85:379].
Причин, які б змусили Схід та Захід бути єдиним цілим, політологи називають досить багато, проте найчастіше зустрічалися наступні:
1. Насамперед, це – національна ідея, яка б проголошувала, що ми є однією нацією, українською нацією зі своєю історією та традиціями, що формувалися протягом тривалого періоду й не були зламані країнами, якими була захоплена Україна; спільна мова (звісно, українська); вони не можуть існувати окремо, оскільки одне забезпечує розвиток іншого, і навпаки; створення національно-патріотичної партії на чолі з авторитетним і впливовим лідером, яка буде в змозі об’єднати ці два регіони в єдине ціле. Український народ це усвідомлює, на відміну від його політичної еліти. Так, на виборах 2006 і 2007 років до Верховної Ради України була обрана більшість депутатів патріотично проукраїнського спрямування. Але, як завжди, через чвари й непослідовну позицію Президента України В. Ющенка та амбітність Ю. Тимошенко вони не змогли на 2009 рік досягти ні єдності, ні успіху на шляху до утвердження й розвитку Української держави.
2. Добре відома формула, що належить лідерам, які завершили об’єднання Італії: „Ми створили Італію, тепер будемо творити італійців”. Саме така ж ситуація спостерігається на сьогодні в Україні: „У нас є створена держава, але нема єдності серед українського народу. Тому першочерговим завданням, є подолати хибні уявлення про розкол між Заходом та Сходом. Виступає надактуальна проблема політичної еліти.
3. Проблеми загальної консолідації виявилися досить складними для України. Якщо для кінця 80-х - початку 90-х було характерне національне піднесення, яке врешті і привело до державної незалежності, то чим далі, тим все більше чути розмов про те, що Україну можна віднести до категорії «некомпетентних демократій». Населенню України у найрізноманітніших формах підноситься те, що наша держава не така вже й однорідна, щоб напрацьовувати, наприклад, національну ідею, яка б могла об’єднати націю. Врешті, з вуст найвищих посадовців ми почули фразу, що «національна ідея не спрацювала». Не спрацювало ще багато чого – не справдилися сподівання на економічне піднесення, на утвердження національних і демократичних цінностей. Почали говорити, що в Україні існує більше факторів, які роз’єднують країну, ніж об’єднують. З’явилися розмови про сепаратизм – від галицького до донецького – які з різних боків утверджували ідею, що Україна скоріше є сукупністю регіонів, ніж цілісною державою. Можна говорити про відмінності між міським і сільським населенням, які так само можуть полягати у різниці між підтримуваними політичними силами чи у рівні доходів на душу населення. Але погляди на всеукраїнський загал співпадають. На питання про бажані відносини між Сходом та Заходом респонденти дали такі відповіді: "Необхідно шукати злагоди через компроміс" – Схід -74,4%, Захід – 68,0%; "Слід досягти перемоги Сходу над Заходоми". Відповідно 9,0% і 1,7% [ 235:120].
4. Україна має наблизитися до Європи не географічно й історично – вона споконвічно європейська держава. У різні періоди вона була тут присутня як вагомий чинник загальноєвропейської політичної та економічної сцени (згадаймо хрестоматійну історію про дочок Ярослава Мудрого, про козаків під Дюнкерком, зрештою про українську пшеницю, яка годувала всю Європу ще на початку 20 століття). За часів царя Петра І та його наступників Україну позбавлено права безпосереднього сполучення з Європою. «Європа» має стати для нашого пересічного громадянина не просто землею на захист Бугу. «Європа», насамперед, повинна означати для нього відповідальну українську владу, непідкупний суд, нашу армію без дідівщини, суспільство високого рівня життя, міжнаціональну злагоду, громадянське суспільство та правову державу. І не деінде, а в самій Україні заради такої Європи варто боротися.
5.Звернемося до А. І. Вернадського. Він наголошує, що національна самосвідомість українців на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурного потягу, які пов’язували Україну із Західною Європою та історичним укладом народного життя, що сталося, проникнута духом демократизму [37:348]. Щодо Росії, то вона, ідучи шляхом демократії, у цьому виграє. Бо Україна добра й рівноправна сусідка, а не молодша сестра. Європейська дійсність помножена на український ідеал – ось своєрідне кредо України, якого ми маємо постійно й неухильно дотримуватись.
Виходячи із вищевикладеного, вкажемо, що державна стратегія подолання проявів сепаратизму та розбіжностей між населенням Сходу та Заходу повинна містити цілеспрямовану політику загальнонаціональної інтеграції (через освітню, інформаційну, соціально-економічну та правоохоронну політику), яка має включати:
- Випереджувальні заходи з вирішення соціально-політичних,
економічних проблем у регіонах. Центральна влада має йти попереду
місцевої влади у вирішенні цих проблем.
- Високу якість кадрової політики в регіонах і в центрі, ретельний добір керівників усіх рівнів.
- Ліквідацію недоторканості депутатів місцевих рад, що провокує їхню діяльність поза межами правового поля України.
4. Забезпечення невідворотності правової відповідальності лідерів партій, представників політичних сил за здійснені заклики до сепаратизму та відповідні дії, у тому числі з метою недопущення подібного в майбутньому:
- посилення дієздатності державних інституцій та правоохоронних органів з акцентом на протидію проявам сепаратизму;
-урахування в мовно-культурній, освітній, інформаційній політиці держави регіональних, мовних, етнічних особливостей українського суспільства, їх поєднання із загальнодержавними пріоритетами суспільного розвитку; Зміцнення фундаментальних основ єдності Української держави, для чого необхідно: а) забезпечити щорічне видання значним накладом книг, присвячених обґрунтуванню належності усіх регіонів до Української держави, єдності України, популяризації її історії, ролі етнічних, мовних тощо спільнот у спільній історії. Книги для публікації за державний кошт мають розглядатися на конкурсі й обиратися кваліфікованою комісією. Кожна книга має обов'язково широко презентуватися як інформаційний привід для ствердження єдності України, в тому числі в регіонах; б) встановити якісні пам'ятники та історичні пам'ятки в регіонах України, які наголошуватимуть на історичній легітимності їх приналежності до України, єдності їїтериторій навколо спільних історичних подій (битв, походів, національно-визвольних і повстанських подій тощо) та особистостей (князям, гетьманам, отаманам, легендарним запорізьким козакам та ін.), в тому числі тих, що безпосередньо стосуються східних і південних областей. Забезпечити повноцінне проведення державних свят у всіх регіонах. Розробити й обладнати на належному рівні туристичний маршрут Київ - Канів - Чигирин -Хортиця - Глухів - Батурин - Чернігів - Київ, особливо для включення його у шкільні програми; в) визначити перелік історичних імен України й довести як рекомендації місцевим органам влади для назв (перейменування) вулиць у відповідності з українськими державними та культурними традиціями. Сприяти впровадженню цих рекомендацій на місцях; г) забезпечити цілісність інформаційного простору України та активну присутність у регіонах державницького погляду на процеси суспільного розвитку.
Одними з головних завдань політичної еліти та громадян України є: подолання розколу, створення всіх умов для формування спільної національної ідентичності, розвитку національної свідомості українців. Проведений аналіз свідчить, що між жителями різних регіонів України існують досить суттєві розбіжності в ставленні до історичного минулого України, статусу російської мови, в оцінках ментальної та культурної близькості з мешканцями інших регіонів, у зовнішньополітичних орієнтаціях.
Водночас дані соціологічних досліджень засвідчують наявність у національній свідомості значного інтегруючого потенціалу. Насамперед, це досить високий рівень патріотичних почуттів громадян України, однаково добре ставлення в усіх регіонах до країни в цілому та переважно добре — до інших регіонів. Серед чинників, що можуть слугувати об'єднанню громадян України — спільне прагнення працювати на благо країни, обстоювати рівність прав усіх національностей, що в ній є, піклуватися про стабільний добробут своєї сім'ї, боротися за дотримання прав і свобод громадян, а також притаманна більшості мешканців кожного регіону повага до законів та інститутів влади. Наголошування на надуманій тезі – про розкол на Схід та Захід як загрозу соборності є штучним. За даними опитування, проведеного ЦСД "Софія" 3-11 липня 2006 року (опитано 2022 респондента віком від 18 років), практично половина (48,1%) опитаних вважає, що політичний розкол і конфлікти між окремими регіонами України зумовлені боротьбою різних бізнес-еліт за владу. Ще 14,4% респондентів вважають, що розкол і конфлікти зумовлені боротьбою Росії та США за вплив на Україну. І тільки кожен п'ятий (19,7%) опитаний схильний убачати причину розколу в розбіжності політичних інтересів населення окремих регіонів.
Існування суттєвих відмінностей між регіонами зумовлено тією культурно-історичною та є соціально-політичною реальністю, з якою треба рахуватися. Однаково небезпечно як драматизувати ситуацію, нагнітаючи настрої катастрофізму й приреченості розбудови повноцінної української держави та нації, так і применшувати небезпеку реального розколу суспільства внаслідок непрофесйної політики влади. Треба не лише констатувати існування суттєвих ідентифікаційних відмінностей між людьми, що проживають в окремих регіонах, а й робити конкретні виважені кроки щодо пом'якшення цих відмінностей. Потрібна комплексна програма, яка би враховувала економічні, соціальні, історико-культурні, а також геополітичні чинники, що генерують поглиблення відмінностей між регіонами або заважають їх зближенню, а також передбачала би реалізацію комплексу заходів з їх подолання.
Дорогою до Ужгорода, за кілька кілометрів від закарпатського міста Рахів, знаходиться геофізична позначка – «Центр Європи». Від неї однаково далеко, як до Геркулесових стовпів Гібралтару, так і до Уральського хребта, як до берегів Північного, так і Середземного морів. Коли б Європа захотіла повністю відірватися від решти світу і обертатися навколо власної осі, то цю вісь треба було б встановити саме там, у цій точці: на схилі гори, край дороги, що пролягає вздовж норовливої річки Тис.
В и с н о в к и
У національній ідеї мають знайти відображення органічно вписані в європейський цивілізаційний процес природні права як титульної нації, так і національних меншин, а поняття політичної нації лише тоді наповниться конкретним змістом, коли вона синтезує та гармонізує в собі їх кращі традиції й цінності всіх етноспільнот держави. Трансформація національної ідеї зі зміною суспільно-політичного ладу є необхідною умовою подальшого збереження єдності етнополітичного організму.
Як стрижень загальнонаціональної ідеології, національна ідея не є незмінною. Якщо на час проголошення незалежності національна ідея виражала прагнення переважної більшості етнічних українців до власної державності [88:280], то тепер стоїть завдання зміцнення державного ладу на підставі Конституції України українського народу (політичної нації).
Попри всі негаразди українського національно-державницького розвитку, український народ зберіг свою самобутність. Навіть всупереч тому, що українська нація втрачала й державність, і культуру, вона, однак, ніколи не зрікалася своєї національної ідеї – ідеї суверенності. Втілюючись у національно-державницькій ідеології та практиці, українська національна ідея політичної нації є дороговказом своєму народу до прогресу вспівдружності передових країн світу
І ще. Формують і виховують провідників не гроші й не корумпована влада, а висота державницького національного духу. Якраз у дефіциті нашої національної еліти – лицарства нашого національного конструктивного духу – і вбачається корінь нашої важкої ходи до Європи, бо для того, щоб стати європейцями, перш за все треба стати українцями.
РозділV. Національно-патріотична
спрямованість свідомості
5.1 Чи твої ми діти, Україно?
Боротьба українського народу за свою державну незалежність датується не сьогоднішнім днем, вона століттями тривала й ніколи не припинялася, набуваючи певної форми: від захисту соціальних прав до національно-визвольних змагань, збройної боротьби, виборення та утвердження незалежності. Традиція цих звитяг грунтується на нечуваній жертовності борців за волю України. Сучасне національне відродження базується на тих самих традиціях, на котрих визріває політичне прозріння. Тому необхідно гідно оцінити всіх, хто причетний до становлення її незалежності, а особливо тих, хто боровся за її свободу зі зброєю в руках, не шкодуючи свого життя. Кожна нація має природне право пишатися своїми героями, які заслуговують на пошану і вічну пам'ять з боку держави й народу.
Проголосити нашу незалежність відносно легко. Визволитись від самих себе, тобто від конформізму, нігілізму, байдужості до національних здобутків, мабуть, важче. Щоб успішно вирішувати державотворчі процеси, необхідно також звільнитися від духовної в'язниці, інертності. Над цією проблемою замислювались і наші попередники. У Т. Шевченка образ українського народу прочитується як пригноблений, позбавлений права на освіту, культуру, але який має славне історичне минуле, багату спадщину духовних цінностей і потенції стати повноцінною нацією. Пророк розумів нагальну потребу всебічного прагнення українців до свободи і високого рівня національної свідомості й гідності, які можливі лише тоді, коли ми будемо ідентифікувати себе як нація-держава. Справжніми українцями за своїм національним характером і ментальністю він вважав козаків та гайдамаків, беручи за зразок демократичні засади устрою та організації Запорізької Січі. Кобзар прагне розпалити бодай малу іскру надії на національне відродження в Україні, тому у творах постають епізоди української історії, де зіставляється минуле з теперішнім, порушуються питання про причини глибокого занепаду й Руїни в Україні (Див. "Гупалівщина", "Гайдамаки" тощо).
Козацькою республікою, її демократичним устроєм цікавилися іноземці, високо оцінюючи мужність її воїнів. "Благородні й вільні рицарі, – йшлося у зверненні до запорізьких козаків короля Швеції Густава-Адольфа 25 червня 1631 року, – мужі, хоробрі володарі Дніпра й Чорного моря..." Високо цінували звитяжні справи козаків посли Австрії, Трансільванії, Польщі, Московії та інших країн, які відвідали тогочасну Січ.
Чи досягла влада уже незалежної України у своїй діяльності відродження історичної пам'яті, яка б сприяла формуванню єдності суспільства на базі, принаймні, єдиних цінностей нашого героїчного минулого? Чи гідно вшановує своїх борців за свободу й незалежність? Питання не риторичне, але суперечливе.
І добре, якщо за справу відродження пам'яті звитяжної боротьби беруться наші теперішні провідники. Ось приклад: осягаючи геніальну особистість Пантелеймона Куліша, автора широко відомих "Записок о Южной России", історичного роману "Чорна Рада", "Граматики", одного із перших перекладачів Святого письма українською мовою, ми ніби відтворюємо у своїй душі непросту історію нашого народу. Сьогодні ми всі разом і кожен окремо долаємо складний шлях пізнання себе й пройдемо його лише тоді, коли віднайдемо свої витоки й джерела власної духовності. Саме відновлення цих життєдайних джерел є чи не головною метою Міжнародного благодійного фонду Пантелеймона.
Фонд ставить перед собою цілком конкретні завдання. По-перше, перекладати твори письменника та його дружини Ганни Барвінок. По-друге, створити вже в найближчому майбутньому музей Пантелеймона Куліша в столиці нашої держави Києві та оголосити конкурс на створення пам’ятника письменникові. Одним із найближчих завдань, які поставив перед собою фонд, є також відродження садиби Білозерських-Кулішів, яка існувала на хуторі Мотронівка поблизу містечка Борзна, що на Черкащині. Цей невеличкий хутір посідає особливе місце в історії розвитку української духовності. Саме тут перетнулися шляхи визначних провідників нашої культури: Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Василя Білозерського, Ганни Барвінок, Iвана Пулюя та ін.
Ансамбль садиби Білозерських-Кулішів у с. Мотронівка буде сприяти не тільки відродженню нашої духовності, а й збільшуватиме можливості національно-патріотичного виховання, матиме певний економічний сенс - привабливість національного туристичного комплексу "Намисто Славутича" . І тоді лунатиме з новою силою пророцтво-звернення П. Куліша("Слово правди"):
Воскреснеш, нене, встанеш з домовини...
Тебе я словом правди привітаю,
І розіллється слава України
По всій Вселенній, од краю до краю
[149:180].
Заклик Пантелеймона Куліша трудитися над пробудженням суспільно-національної та патріотичної свідомості земляків України не втрачає актуальності. У своючергу, пише Андерсон,- "необхідні образи і символіка націоналізму" [190:16].
Аналіз світових та вітчизняних історичних реалій переконливо доводить, що в 1991 році Україна не започаткувала своєї державності, а відновила її самостійне існування. А тому, згідно з нормами міжнародного права, відлік становлення новітньої Української держави маємо вести від Української революції 1917 року, не оминаючи жодного кроку й подій, особливо таких визначних, як проголошення Четвертого Універсалу Української Центральної Ради (який маємо всі підстави називати Актом Самостійної України), Акт Злуки 22 січня 1919 року, діяльність ОУН, рух опору УПА тощо. Отже, у тому, що сьогодні Україна стала суверенною державою, є значна заслуга Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА). Сьогодні у суспільній думці й свідомості значної частини громадян вже відбулася переоцінка ролі вояків УПА у ході Другої світової війни, долаються стереотипи та фальшиві нашарування. Сотнями наукових досліджень доведено, що рух опору ОУН і УПА був національно-визвольною боротьбою за утвердження Української соборної держави, а його учасники – послідовними безкомпромісними борцями за виборення незалежності України.
Йдеться про роль націоналізму в об'єднанні й захисті українських земель. Неупереджені дослідники вказують на визначальні зусилля націоналізму у мобілізації населення, захисті національних символів, традицій, культури, мови, відродити мрію про право володіти їх спадковими землями у власній державі.
В історичних умовах, що склалися на початку Другої світової війни, саме ОУН виявилася найбільш організованою політичною силою, здатною об'єднати навколо національної ідеї широкі верстви населення для її реалізації шляхом збройного опору. Варто також зазначити, що Західна Україна ввійшла до складу Радянського Союзу у вересні 1939 року, тобто в той час, коли сталінський режим тісно співпрацював з фашистською Німеччиною. Щоправда, возз'єднання українських земель в єдиній Українській державі здійснилося лише за рахунок приєднання колишніх польських та румунських територій і не торкалося етнічних українських земель, які опинилися у "внутрішніх кордонах" СРСР, зокрема в Росії,Білорусії та щойно утвореній Молдавській РСР. Втім, розширення кордонів республіки, додавання потужного галицького ферменту вплинули на піднесення української національної та етатиської свідомості пересічних українців. Слід погодитись із висновками авторів шеститомної "Політичної історії України" (К.,2003) про те, що здійснювана більшовиками українізаційна політика в західноукраїнському регіоні проводилась на тлі згасання процесів українізації на Сході, який уже встиг відчути на собі потужний тиск русифікації. До певної міри приєднання Західної України до СРСР врятувало східних українців від суцільної асиміляції та розукраїнення. Процес возз'єднання надав "друге дихання" тим прихильникам національного відродження, які зуміли зберегтися за умов сталінського терору[220:105].
Після "визвольного походу" Червоної армії на Західну Україну й Західну Білорусію (1939 р.) українські націоналісти втратили свого ворога – Польську державу, яка прагнула силою полонізувати українців. Одночасно з'явився новий, серйозніший ворог – більшовицький тоталітарний режим. Якщо спочатку ентузіазм західноукраїнського населення ще підтримувався фактом об'єднання з радянською Україною в єдиній державі, то дуже скоро настало розчарування внаслідок впровадження казарменого соціалізму та розгортання масових репресій. Були проведені широкомасштабні акції, спрямовані на придушення національної самосвідомості громадян, заборони діяльності усіх політичних партій, громадських об’єднань, товариств, зокрема "Просвіти", Наукового товариства ім. Тараса Шевченка; більшість із чотирьохтисячної Комуністичної партії Західної України репресовано. Характерно, що органи НКВС масово використовували в своїй брутальній справі матеріали польської дефензиви та польських націоналістичних організацій, де були зібрані докладні дані про українських громадських культурних та політичних діячів. Це підтверджує думку Джона Пламенаца, що націоналізм є реакцією людей, які почувають себе скривдженими [192:638].
Органи влади розпочали масові "чистки" на підприємствах та установах з метою виявлення "ворожих елементів". Для цього створювали "облікові групи", які очолювали співробітники каральних органів. Лише з осені 1938 по осінь 1940 318 тисяч сімей (1.173.170 осіб) були репресовані за політичними мотивами, депортовані без суду й слідства та навіть без письмових доказів скоєного "злочину". Це становило близько 10 % населення Західної України й Західної Білорусі [220:93-105]. Під час відступу радянських військ було вбито десятки тисяч політв'язнів, яких НКВС не встигли або не мали наміру вивезти в східні регіони СРСР.
Крім примусового створення колгоспів, нав'язування заздалегідь непосильних для виконання продовольчих податків, провадилося масове висилання селянських сімей до Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, Півночі. Відповідно до таємної постанови РНК СРСР № 34 від 6 січня 1941 “Про план сільськогосподарського переселення на 1941 рік", протягом того самого 1941 передбачалося переселити з України в інші регіони СРСР 60 тисяч господарств, причому переважно із Західної України.
Відповідальні посади заповнювались партійними й радянськими функціонерами зі Сходу, які погано інтегрувалися в місцеве населення. На 1 січня 1947 тут працювало на номенклатурних посадах таких осіб понад 50%. Незнання або погане знання української мови, необізнаність зі специфікою регіону, зрештою, класова неприязнь до "релігійно - відсталого" населення, елементарна безтактність і агресивність справляли на місцеве населення прикре враження. Влада всяляко обмежувала висунення місцевих фахівців на керівні посади
Така антинаціональна політика комуністичного режиму провокувала громадянську війну. До того ж західноукраїнське населення мало у приватній власності землю, одержану внаслідок буржуазних революцій в Австро-Угорській імперії. Якщо колективізація у Наддніпрянській Україні супроводжувалася нечуваним Голодомором і репресіями 30-х років, то неприйняття колективізації на західноукраїнських землях вилилось у форму збройної боротьби. Спочатку війна Німеччини з СРСР розглядалась ОУН як шанс втілення в життя ідеї української самостійності й уникнення подальшого соціалістичного експерименту з боку Радянського Союзу, а її керівники плекали ілюзію щодо можливості сприяти цьому з боку німців. Проте проголошення Акту відновлення Української держави й утворення тимчасового уряду 30 червня 1941 року не було схвалено гітлерівцями, члени уряду арештовані, подальші репресії й окупаційний режим обумовили необхідність організованої боротьби на два фронти. Відлік створення УПА традиційно ведеться від Покрови 14 жовтня 1942 р. Першочергово Українська Повстанська Армія, як національне збройне формування розбудовується саме під антинімецькими гаслами [183:336-337]. Але після наближення лінії радянського фронту до західних областей України, перед загрозою нової "більшовицької окупації" ОУН активізує пошуки нової тактики. У період наступу Червоної армії (1943-1944 рр.) УПА зосереджується на збройній протидії її фронтовим з'єднанням та радянським партизанам. Ця визвольна боротьба була припинена тільки насильницьким вивезенням півтора мільйона західноукраїнського населення та смертю зі зброєю в руках сотень тисяч вояків УПА.