Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материала

Содержание

4.2 Національна ідея як усвідомлена потреба в консолідуючому державотворчому началі.

Подобный материал:

1 ... 9 10 11 12 13 14 15 16 ... 21

4.2 Національна ідея як усвідомлена потреба в консолідуючому державотворчому началі.

Утворення і розвиток національної держави неможливий без наявності у більшості її громадян підсвідомої ідеї, яка б об'єднувала їх у політичну спільноту, зміцнювала стабільність суспільства, ставала орієнтиром у визначенні перспективи країни. Таким дороговказом виступає національна ідея. Під останньою розуміють кілька різних тлумачень. У найширшому сенсі вона постає як ідея нації, покликана бути мотивацією спільноти до дії, зміцнювати внутрішній зв’язок її членів ( М. Бубер) і концентрованим виразником ідентифікації етносу, надихати на реалізацію його інтересів. Уособлюючи весь комплекс проблем самоутвердження нації як колективної одиниці, національна ідея розкриває перспективи ідеального устрою суспільного життя нації-держави. Вона уособлює мету, засоби досягнення образу майбутнього, спонукає до пасіонарності етнос. У найширшому сенсі вона постає як ідеал, уява про найдосконалішу модель національної держави [175:108], до якого прагне етноспільнота, з утворенням нації-держави – уособлює інтереси цієї інституції. Вона спроможна стати потужним мотивом і стимулом дії особистостей, соціальних та етнічних груп і цілого народу. Дж. Бройи відносить національну ідею до свідомості, в основі якої лежить націоналізм як політична доктрина [255:163-164].

Національна ідея – це ядро, навколо якого інтегрується полі- чи моноетнічна спільнота, це воля до життя самої нації, її постійна боротьба за місце під сонцем, це дороговказ для нації і її духовнй гарант. Вона відбиває глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, сукупність установок та нахилів індивіда, соціальної групи, етноспільноти, народу в цілому. Мала енциклопедія етнодержавознавства так визначає національну ідею: „Це духовна першооснова, джерело особистого розвитку людини, соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігій та конфесій, партій, рухів; джерело соціального поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії, механізм урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів”, які мають спільну історико-політичну долю, орієнтації на майбутнє (175, с.753-775). В основу національної ідеї закладаються світоглядні орієнтири, духовні почуття, філософські складники, і з цієї мозаїки вибудовується реальний комплекс патріотизму. Національна ідея визріває в глибинних пластах народного буття й духу, національної культури, отримує теоретичну і загальнокультурну визначеність зусиллями духовної еліти нації, знаходить своє практичне втілення через механізм традицій, освіти та виховання, засоби масової інформації, культури, системи пропаганди тощо.

Ідея (грецьк.) – те, що в уяві, образ. За словами Даля, це узагальнена уява, що має різні забарвлення. Е. Дюркгейм наголошував, що ідея має велику потенційну зарядженість в історичному поступі і повинна відтворюватися новими поколіннями в залежності від обставин та веління часу на всіх етапах етнополітичного розвитку [175: 98]. Вищим проявом національної ідеї є розуміння народом ідеального устрою суспільного життя і власної держави (Дж. Белл). Тоді ж, коли національна ідея не охоплює інтереси етноспільнот, вона не може претендувати на успіх у самовизначенні і державотворенні. Україна може вистояти політично й усвідомлено як самостійна держава лише тоді, коли українці будуть спроможні вирішити свої внутрішні суперечки і згуртуватися на основі єдиної національної ідеї. „Нація наша роз’єднана політично, ідейно й культурно, – писав В. Липинський. – Щоб не загинути на віки, вона мусить створити свою державу, свою одну національну ідею, одну національну культуру, яка об’єднає нас „в одне тіло” [165:43-44].

Історично національна ідея передувала утворенню нації-держави: у Франції та США – перетворення підданих монарха в народ – джерело влади; в Німеччині – подолання вікової територіально-політичної роздробленості; в Італії та на слов’янських землях – звитяжність справ національно-визвольних змагань. Перебуваючи в орбіті європейської суспільної думки, українська національна ідея увібрала в себе ідеали демократії і свободи, антимесіанську й антишовіністичну спрямованість. На противагу комуністичному ідеалу, який базувався на уявленні про власне минуле як «варварство», українська етнополітична думка ставить минуле України з часів Київської Русі за взірець. Національна ідея надихала українство на боротьбу за самовизначення доби козаччини, УНР, орієнтувала на можливий розвиток України як суб’єкта федерації в межах СРСР. Як антитеза комуністичній ідеї про світле бездержавне майбутнє, вона перетворилася у засіб згуртування національно-демократичних сил, людей різних національностей на боротьбу за вихід із СРСР та державну незалежність України.

З виборенням незалежності перед Україною постала проблема формування політичної системи, заміни радянської номенклатури на нову національно-патріотичну еліту. Але цього в Україні не відбулося, оскільки парламент залишився радянським із совковою свідомістю. Кабінети і портфелі розділила між собою компартійна номенклатура. Брак національної політичної еліти, винищеної комуністичним монстром, відчуваємо у тому, що нема кому обстоювати та захищати національну ідею. Україна не пішла шляхом європейських держав, в яких була схожа ситуація. У багатьох із постсоціалістичних країнах відбулися масові чистки, навіть люстраціїї. В Україні такого не відбулося, КПУ і сьогодні заперечує національну ідею, яка "не может служить созидательным и консолидирующим фактором и является лишь утонченной формой антикоммунизма, средством раскола многонациональной страны по национальному и религиозному признаку"[229:17-18]. У конфлікті комуністичної та національної ідеї остання починає програвати.

Живучість першої та її підтримку деякою частиною населенням можна пояснити розчаруванням у соціально-економічних процесах ніби незалежницького курсу, затяжною політичною, соціально-економічною та фінансовою (2009) кризою, деморалізацією національного буття. Однак досвід усіх національних держав показує, доки вони існують, можна вести мову лише про трансформацію тієї чи іншої з національних ідей, але не про відмирання чи скасування її як такої.

І в сучасному світі, як і в епоху бурхливого виникнення національних держав у Європі, національна ідея, хоча й змінюється її зміст і форма, залишається дороговказом для кожної етнонаціональної одиниці. У тому, що відродилися з попелищ Другої світової війни й увійшли в число лідерів вселюдського поступу Німеччина та Японія, чимала роль належить тим духовним підвалинам, на яких стоїть німецьке та японське національне буття. Саме вони, спираючись на національну ідею, утворили фундамент для формування й реалізації національних стратегічних цілей та дали духовну наснагу для їх досягнення.

Національна ідея найбільш ефективно може реалізовуватися, якщо вона формується на вироблених традицях національного буття з урахуванням світового досвіду. У цьому зв'язку видається слушною думка І. Кресіної, що на "українському ґрунті, як свідчить досвід сучасного державотворення, не спрацьовують ідеально-абстрактні схеми "відкритого суспільства" (Попер), "постіндустріального" чи "інформаційного" суспільств тощо. Спроби механічно перенести на українську суспільно-економічну реальність західні моделі (соціал-демократичну, ліберальну, консервативну) неодмінно наражаються на об'єктивні закони етнонаціонального розвитку."Л. Гумільов пропонував враховувати цивілізаційний вік і фази конкретного політичного розвитку націй. Наприклад, російський суперетнос виник на 500 років пізніше західноєвропейських. Його інтеграція в чужі етноси, на думку автора, спричинить прискорену асиміляцію і може розчинитися в загальноєвропейському морі [142:331].

Навколо української національної ідеї, її витоків, змісту та шляхів реалізації виникають суттєві розбіжності серед дослідників. Значна частина дослідників витоки ідеї відносить до часів Запорізької Січі в тісному зв’язку з національно-визвольною боротьбою проти польського панування, розвитком національної свідомості та початком формування української нації, доводячи мовну, етнічну спорідненість українців від Кубані до Закарпаття; М. Драгоманов радив показувати українцям, що вони нащадки славних запорожців [83:382]. А інші дослідники відлік сучасної національної ідеї відносять до часів кирило-мефодієвців, які закликали виокремити Україну з Великоросії, встановити республіканський лад, спрямувати її розвиток демократичним шляхом у федеративній сім'ї усіх рівноправннх слов’янських народів.

Актуалізація досліджень витоків та сучасних характеристик національної ідеї зумовлена пошуком оптимальної для сучасної України моделі посттоталітарного розвитку, шляхів раціоналізації суспільного устрою, всебічної модернізації. Необхідність об’єднавчої ідеї усвідомлюється широкими колами політичних діячів, науковців. Дискусії навколо цього феномена засвідчують передусім розмаїття поглядів на зміст і спрямованість процесів, які нині відбуваються в Україні. Розбіжності, котрі нерідко пояснюються політичною заангажованістю опонентів мало сприяють усвідомленню того, що реально стоїть за українською національною ідеєю. Національна ідея, як постійно діюча мета кожної нації, повинна вдосконалюватися і спрямовуватися на досягнення нових висот у своєму ствердженні. Її утвердження як домінуючої ідеологеми на основі об’єднання широкого спектра суспільних настроїв та орієнтацій сьогодні має стати одним із пріоритетних завдань у процесі державотворення. Це та духовна субстанція, вважає В. Литвин, яка покликана об’єднувати український народ, оберігати його від національного знеособлення, визначати характер і напрямок історичного розвитку в різних площинах: політичній, соціальній, економічній і культурній. Цементувати політично-ціннісну конструкцію України повинні, на його думку, власна державність (національна організація держави), представницька демократія та ринкова економіка. Тобто ті цінності європейської спільноти, до якої прагнемо й ми [169:9].

Українська національна ідея викристалізовувалася, як зазначає І. Кресіна, у боротьбі проти шовіністичних поглядів на неї. Аргументація з боку імпершовіністичної «науки» (С. Щоголева, Т. Флоринського, І. Линниченко, В. Ключевського, М. Ульянова, М. Смоліна та ін..) проти української національної ідеї будувалися на: 1) запереченні самоцінності й окремішності української культури в її основних виявах – мові, літературі тощо; 2) невизнанні українського народу як окремої нації та українського руху як національно-визвольного; 3) трактуванні на нерозривній єдності українського, білоруського й великоросійського народів як гілок одного цілого російського народу та його культури; 4) виправдовуванні (як безсумнівної аксіоми) зверхності й зухвалості росіян (як начебто розвинутіших у культурному і політичному сенсі) щодо інших інородців імперії; 5) безапеляційному засудженні будь-яких проявів з боку останніх сепаратизму, окремішності, політичних змагань, кваліфікуючи ці прояви як націоналізм у самих негативних тонах [142:253]. Ці погляди та концепції перетворилися на руйнівний чинник міжнародних й міжнаціональних відносин. Вони є виразником великодержавного націоналізму, сутність котрого полягає в: а) насильстві, що посилює опір пригноблених народів; б) антинародному, антидемократичному характері міжнаціональних відносин; в) ідеї слов'янської єдності, котра являє собою етноцентричну утопію.

У сучасних умовах набула поширення на противагу українській національній ідеї концепція євразійства, в основі якої лежать ідеї православ'я, спорідненість російської культури з азійським сходом, яка протистоїть заходу тощо. Центральна ідея концепції – реанімація єдиної соборної Росії в межах до 1917 року. З євразійським націоналізмом солідаризуються численні проросійські та прокомуністичні угрупування в Україні, що полегшує справу північному сусідові творити нові міфи й українофобську кампанію, спрямовану на формування образу ворога з українців. Йдеться про багатовікову парадигму російської свідомості, яка і сьогодні розглядає українців як обласне відгалуження від великого імперського народу. Для переважної більшості росіян незалежність нашої країни є "першородним гріхом" українців. Тому існування України як суверенної і самодостатньої держави з точки зору імперської свідомості (а російська ментальність і сьогодні залишається такою) є відхиленням від завдань євразійської імперії .

Класики української етнополітичної думки національно-патріотичного напрямку вбачали необхідність втілення української національної ідеї у будівництво власної національної держави. „Лише в окремій державі Українській, – писав В. Липинський, – можна перетворити малоруське плем’я в українську націю” (165, с. XXV). За словами І. Франка, тільки держава спроможна відтворити національну ідею в українській нації, здатної до самостійного життя [280:404]. За Д. Донцовим, нація, щоб вийти зі стану провінції, мусить виробити в собі мобілізаційну ідею, яка б спонукала волю етноспільноти до влади, створювала б власний світ буття та погляд у майбутнє [77:325]. У такий спосіб власна держава постає внутрішнім збудником реалізації національної ідеї шляхом активізації етнополітичного життя, соціально-економічного та духовного і прогресу нації, а зовнішнім – забезпечує її суверенітет та зовнішньополітичну діяльністість.

І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. „Усякий ідеал, – підкреслював він, – це синтез бажань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести їх до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна” [280:170-117]. М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід’ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. „Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності” [57:3].

Згуртуванню і встановленню українського етносу в ХІХ – поч. ХХ ст. сприяли соціально-культурні та політологічні парадигми, які відбивали суперечливий геополітичний стан України. Серед них дослідники виділяють: формування в українства рис малоросійства (гоголівська побутово-хуторянська ідилія); культурно-просвітницька діяльність (Г. Артемовський, П. Куліш, К. Основ’яненко, М. Старицький) по створенню літературної мови (Г. Артемовський,П. Куліш,Т. Шевченко), обґрунтування концепції розвитку України на правах автономії у складі демократичної Росії (кирило-мефодієвці, М. Драгоманов); рух за власну державу та політичну націю (М. Міхновський, Д. Донцов). Термін „українська національна ідея”, вважає О. Забужко, вперше вживається у працях П. Куліша [94:96].

На противагу цьому впродовж усієї боротьби за втілення національної ідеї творилися шкідливі й отруйні міфи. Перше, що спромоглися придумати наші недруги, – говорив І. Драч, – це те, що начебто українська нація від самої природи позбавлена державотворчих властивостей, а якщо і має, то їх занадто мало, щоб творити свою державу. Подібні сумніви ятрили душу не одному з національно свідомих великих українців у минулому, сіяли розчарування, послаблювали прагнення до волі. Навіть М. Костомаров під тиском царської репресивної машини заявляв про недоцільність доводити, що думка про „самобутність про малоросійську державу у вищій мірі безглузда” [84:145]. І найболючіше те, – продовжує І. Драч, – що цинічну вигадку про нашу нездатність до державотворення трансплантували в українську свідомість не лише російська розумова еліта, а й українські більшовики, серед яких одні за покликанням, інші через засліплення виступали воістину могильниками, гробокопачами власної нації. Самопаплюження та самоїдство не були в нашій історії рідкісними, тому і за російською історіографією козаки були „розбійниками”, гетьмани – „зрадниками”, а національні герої – лише як прислужники інших держав.

„Науково” виваженою і ніби історично підтвердженою продукується точка зору, яка заперечує можливість побудови в Україні держави з українським етнонаціональним підґрунтям. Ф. Канак переконливо доводить, що неукраїнська держава в Україні можлива тільки у формах суттєво близьких до післяпереяславської Ради, Гетьманщини та УРСР, тобто, така держава можлива тільки як московський протекторат спочатку і „Юго-Западная Россия” згодом. „Якщо замислювати і будувати суверенну українську державу, а не російську провінцію „на Україні”, то слід починати не з поспішних тез на зразок тієї, що національна ідея не спрацьовує (Л.Кучма), а з твердої впевненості в тому, що держава в Україні має спиратися на український народ [121:46-47]. І ситуація стає зовсім безнадійною, коли теоретизування зводиться до подальшого нагромадження доказів на давно скомпрометовані тези, як-то про неможливість існування України без державної унії з Росією, як самодостатню передумову її небаченого злету, високого добробуту людей. Наукоподібні спекуляції дозволяють різного ґатунку політиканам видавати своє угодництво, запроданство чи українофобію, і не сприяють незалежницькому курсу розвитку України.

Національна ідея має бути могутнім локомотивом історії. Вона, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення і утвердження державності, а з другого, спрямовувати на тісне співробітництво з міжнародною спільнотою, утверджувати в житті загально людські цінності. Її величезним досягненням є те, що українці в минулому роз’єднані геополітично, завжди прагнули „об’єднуватися до купи у власній державі” (М. Міхновський), причому акти такого возз’єднання – це історична злука 22 січня 1918 р. між УНР та ЗУНР; із західноукраїнськими землями 1939 р. та Закарпаттям (1994 р.), проголошення у свій час про входження до Великої України населення земель Буковини, Криму, Кубані тощо. Все це свідчить про незворотність процесу соборності українських земель у єдине національно-державницьке ціле. Це і є політично реалізована мрія українського етносу жити разом у своїй самостійній державі. Ця ідея визріла з самого буття української нації, її історії... Вона згуртовувала українців розумінням єдності всіх поколінь, пов’язаних спільністю походження, мови, історії, культури, території і, головне, тою містичною силою, котра зветься волею до життя, волею творити окрему одиницю між расами” (Д. Донцов).

Відомі історичні події початку ХХ століття (Перша світова війна та спричинений нею розпад Австро-Угорської і Російської імперії, більшовицька революція) дали українцям унікальний шанс створити власну державу, що завадило українській еліті досягти цієї мети – добре знаємо з історії. Насамперед – це наявність (здебільшого банальних) міжособистих та ідеологічних суперечностей серед провідників нації і відсутність універсальних умов, які об’єднували б усіх українців (наприклад, единої церкви). На відміну від української еліти, В. Ленін та його послідовники висунули дуже прості гасла: „Земля – селянам!”, „Заводи і фабрики – робітникам!”. Саме ця привабливо зрозуміла ідея, безперечно, допомогла більшовикам захопити владу. А потім націоналізація та колективізація сталінським режимом позбавила українця прав на власність і результати своєї праці як головних чинників свободи, претворивши їх у слухняну безправну масу, якою легко маніпулювати. На цей факт треба звертати увагу сьогодні, бо історія має здатність повторюватись.

В цілому українська національна ідея знаходиться в річищі загальноєвропейських духовних засад. Вона надихала українство на боротьбу за самовизначення доби козаччини й УНР, орієнтувала на можливий розвиток України як суб’єкта федерації у Союзі РСР, а на противагу ОУН – УПА рішуче встала на шлях виборення незалежності. Набувши широкого загалу як антитеза комуністичній ідеї часів горбачовської перебудови, українська національна ідея перетворилася в засіб згуртування національно-демократичних сил людей різних національностей на боротьбу за вихід із СРСР та державну незалежність України. Нині висувається не менш складна на сьогодні друга частина проблем національної ідеї – згуртування українського народу навколо завдань і гасел, які б приваблювали, надихали українців на боротьбу за справедливу, незалежну і заможну державу, згуртовували б громадян всіх національностей в єдину політичну націю.

Таким чином, національна ідея складається з чітко сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого спрямована національна воля, з мотивів і думки, що надає почуттям певно означеної форми. Вона виходить із концепції пріоритету нації, воля якої не ідентична із сумою поодиноких воль, вона означає самоутвердження нації, забезпечення свободи й незалежності. Національна ідея виступає як внутрішній ідентифікаційний чинник нації, тоді як зовнішнім виступає державність. "Добудова нації" в сучасних умовах означає набуття рис та ознак модерності.

Втім, не слід забувати, що за радянського тоталітаризму склався негативний стереотип щодо національної ідеї кожного етносу, яку офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на „буржуазні” та „соціалістичні”, націоналізм кваліфікували як „буржуазний”, а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з комуністичною перспективою. На переконання Д. Павличка, в українську національну ідею націоналістичний рух вніс патріотичну одержимість, яка мала і свої негативні сторони, але взагалі служила головному законові демократії – національній свободі [206:17].

У незалежній Україні, на жаль, почався процес заземлення національної ідеї. М. Грушевський, В. Липинський, М. Міхновський, Д. Донцов, сотні дисидентів, політв’язнів, внесок яких у теорію державності досить значний, були забуті або недооцінюються. Національну ідею, на жаль, перетворили на швидко сконструйований механізм, у якому ліберальний демократизм позначився плюралізмом політичного життя і розмаїттям політичних партій з їх міжусобицями і політичними амбіціями, а не з пошуками шляхів розбудови суверенної національної держави.

Складним є питання, що саме слід розуміти під національною ідеєю: чи це поняття базується виключно на етнічній основі, охоплюючи людей однієї національності, чи воно поширюється й на все населення держави.

Світова практика переконує, що національна ідея, як правило, виходить за межі суто етнічного характеру, хоч саме етнос, скажімо, український, його ідеологія, світогляд, ментальність є вихідною позицією у визначенні своєї мети, ідеї. Внутрішні ознаки останньої поєднуються з багатонаціональним складом політичної спільноти народу, потребами та цінностями йому притаманними, прагненням до самовдосконалення і засвоєння вселюдських цінностей, потреби до розбудови власної держави та її удосконалення. Сучасна національна ідея має враховувати історичне минуле свого народу, усі позитивні демократичні та гуманістичні надбання, і, головне,нашу багатонаціональнісь, якої постає Ідеал української політичної нації.

За сучасних історичних умов для України в соціально-етнічному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:

вироблення форм і засобів стимулювання політичної активності поліетнічного українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;
здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;
вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій, які мають бути спільними для всіх членів нашого поліетнічного суспільства;
формування національно-патріотичної еліти, провідників нації-держави, відданих справі утвердження незалежності.

Причому у сучасних умовах варто акцентувати увагу на тому, що формування нової якості української нації відбувається на засадах громадянства і державності, а не на етнічності. Наголошення на обов’язковості української національної ідеї на принципах етнічності для всього українського поліетнічного народу призводить до конфлікту і суперечок на міжнаціональному ґрунті. Отже, йдеться про українську національну ідею не в етнічному плані, тобто ідею виключно етнічних українців. Вона теж має бути чітко сформульована і усвідомлена на сучасному етапі, оскільки завдання виборення незалежності виконане, задача нині – закріпити завойоване і досягти рівня європейських стандартів, спираючись на об’єднавчу ідею тепер уже політичної нації. З процесом формування сучасної української національної ідеї пов’язані такі проблеми як відродження й модернізація української етнічної нації, етноспільнот, становлення політичної нації як складової громадянського суспільства, так і подальшого розвитку суверенної Української держави, як рівноправного авторитетного члена європейського й світового співтовариства. Вона має формувати у масовій свідомості людей бажану модель майбутнього, у найзагальнішій формі визначити місце і роль усіх суб’єктів суспільного буття у процесі її втілення в життя; сприяти психологічному єднанню соціуму навколо всім зрозумілих та суспільно значущих завдань, реалізація яких буде обумовлювати етнополітичну єдність і міжнаціональну злагоду. Людина і нація мають бути цілісною вартістю національної ідеї і підґрунтям етнодержавотворення.

Необхідність об’єднавчої ідеї висловлюють більшість дослідників, політичних партій. Кожен громадянин поступово під впливом об’єднавчої ідеї має оцінювати свою роль, мотивацію поведінки як представник українського народу. Міжнаціональна злагода має бути досягнута навколо національної ідеї, в центрі якої – права і свободи людини, забезпечені державою.

Але чи має національна ідея етнічних українців також бути переконанням неукраїнців – громадян України? Ю. І. Римаренко вважає, що вона не сприймається беззастережно в усіх регіонах і не може стати всеукраїнською об’єднавчою ідеєю [238:22]. Посилаючись на те, що у нашій країні понад вісім мільйонів етнічних росіян, котрі громадянами України, є й інші національності, національна ідея являються етнічних українців для них не прийнятна і спричиняє етнополітичні суперечки та конфлікти в певних регіонах [186:34-40]. На думку О. Шморгуна, українська національна ідея „віддзеркалює формування теорії українського націоналізму” [303:10 ] і тому не сприймається іншими етносами.

Дійсно, націоналізм української етнічної нації не може бути взятий беззаперечно як доктрина й ідеологія політичної нації. У Програмі Конгресу українських націоналістів чітко наголошується, що вони борються за державотворення в Україні на підвалинах української національної ідеї і не сприймають „псевдоукраїнську ідею „нової політичної чи слов’янської нації”, в якій нехтується визначальна роль українського етносу” [228:5]. Таким чином, націоналізм української етнічної нації в питаннях модернізації своєї нації, її поступу до рівня передових націй має бути, і це виправдано. Але ж ми ставимо завдання формувати політичну українську націю, а це означає, що її доктриною та ідеологією має бути всезагальна об’єднуюча національна ідея, виразником якої повинен бути й націоналізм уже політичної нації.

Якщо обмежитися формально-логічним визначенням, то національна ідея політичної нації – це соціальний, економічний і духовний феномен, що має багатошарову структуру, де співіснують ідеї, погляди, почуття широкого спектра – від національного, ліберального, демократичного та ін. спектрів. Це сукупність ідей, системи поглядів на об’єднання громадян різних національностей навколо загальної мети, корінних принципів і цінностей даної держави, що відбиває довгострокові внутрішні і зовнішні інтереси політичної нації (народу), спрямовані на зміцнення державності та її поступу.

Національна ідея в цьому сенсі – це постійні пошуки шляхів міжнаціональної злагоди в ім’я Української держави, а саме: вироблення засад і форм консолідації суспільства; це спрямування до утвердження національної та інтелектуальної свободи, до відкритого та громадянського суспільства; йдеться про потребу єднання представників різних політичних сил, етноспільнот в ім’я незалежності України. Саме національна ідея має згуртовувати всіх: лівих, правих, центристів з їх різними поглядами і ідеологіями на сенс внутрішньо та зовнішньо політичного й соціального розвитку.

Зміст і поняття „національна ідея політичної нації” повинні включати такі ознаки, як гуманізм, соціальна справедливість, демократія, забезпечення пріоритету прав людини й прав колективних етноспільнот, створення гідних умов життя та розвитку здорового інтелекту членів суспільства, задоволення їх інтересів, надання всім громадянам рівних можливостей для реалізації своїх здібностей тощо. Національна ідея – це, по-перше, своєрідний проект на майбутнє, який розуміється як сукупність народних прагнень до кращої організації економічного й соціального життя, розвитку суспільства відповідно до передових соціальних стандартів, у яких поєднуються історичні традиції, уявлення про добро і щастя у житті народу з сучасними проблемами, завданнями, які він повинен розв’язувати на своєму шляху. По-друге, мова має йти про ставлення людини до даного ідеалу: як вона сприймає, служить йому, забезпечує його матеріалізацію у реальному житті (тут доречно згадати вислів К. Маркса, який вказував, що теорія стає матеріальною силою, як тільки вона оволодіє масами). По-третє, національна ідея повинна бути зорієнтована на досягнення відповідної інтеграції, солідарності в суспільстві – власне цим і виправдовується самий сенс її існування. Зазначене може розглядатися як найзагальніші уявлення про конкретну спрямованість національної політичної нації, що формується в Україні.

Слушні приклади, коли національна ідея спрацьовує як у поліетнічній, так і моноетнічній державі. Скажімо, американці США вибороли незалежність у своєму багатонаціональному складі. Для них національна ідея є об’єднуючою і на сьогодні (американська мрія та етномультикультуралізм). Країни Заходу теж прийшли до національної держави під проводом етносу, що дав ім’я державі, і національна ідея якого була і є домінуючою тоді і тепер тому, що представники інших національностей, виборюючи громадянство, приймають разом з ідеєю і всі цінності цих країн.

Цього не сталося в Україні. Неукраїнці селилися не в Українській державі, а на територіальному просторі колишніх Російської, Австро-Угорської, Румунської держав, і їм не потрібно було пристосовуватися до українських норм життя, навпаки, вони впроваджували менталітет своїх метрополій серед „тубільців”. З проголошенням незалежності вони автоматично набули громадянство України, а українська національна ідея для багатьох не стала їх переконанням.

Тому сьогодні ми не маємо відповіді на питання – чи можлива побудова у країні громадянського поліетнічного суспільства та правової держави на підмурках української етнокультури? Зрештою, чи може ця культура й яким чином стати визначальною засадою інтеграції багатонаціонального населення країни в єдину спільноту – політичну націю? Чи є за сучасних умов сенс і перспективи побудови в Україні національної держави, подібно тих, що виникли в постреформаційній Європі?

Натомість національна ідея, яка б сприяла згуртуванню громадян усіх національностей в розбудові незалежної Української держави, повинна бути. Вона має виражати інтереси всіх. Шевченкове „розкуйтеся, братайтеся”, Драгоманове „шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям” [92:469], бути „збуджуючими ферментами оновлення суспільства”, зміцнювати зв’язок української території та її населення (М. Грушевський) .

Як було наголошено, основні засади національної ідеї сформульовані в Конституції України, у якій підкреслено мету українського народу – прагнення розбудувати суверенНу, незалежну, демократичну, правову і соціальну державу, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та діяльність останньої. Основний Закон забороняє будь-які привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Саме сприйняття системи загальнолюдських вартостей, котрі мають стати спільними для всіх національностей, є логічним втіленням української національної ідеї в нашій Конституції.

Багато століть український етнос функціонував у різних державних утвореннях, пристосовуючись до відповідних територіальних структур. Нині Україна, здобувши омріяну державність, зіткнулася з територіально-політичними проблемами, серед яких одна з головних – зміцнення територіальної єдності. Тому складовою національної ідеї є ідея всеукраїнської соборності – надійного фундаменту регіональної етнонаціональної політики, здатної об’єднати нас в одне ціле [169:3].

Зрештою, не можна не погодитися з В. Ткаченком про те, що історичні ідеї живуть не стільки своєю внутрішньою силою, скільки тим, наскільки вони задіяні в даний момент тією чи іншою силою. Якщо ідея висувається прогресивною соціальною силою, то прогресивним буде її втілення. Коли ж її несе суспільству регресивна, антиісторична соціально-політична сила, то ідея стає руйнівною. Це в однаковій мірі стосується як ідей демократії, так і ідей патріотизму. Згадаймо лише у що перетворилася ідея національного відродження Німеччини в 30-х роках – ідею нацизму, расової вищості. Так само деформується ідея лібералізму в наших умовах – у виправдання насилля мафіозних структур [175:99].

Отже, носієм національної ідеї політичної нації в Україні є нині не політична еліта (вона покликана втілювати ідеали в практику розбудови держави), не політичні партії, які повинні розробляти програми і діяти з урахуванням національної ідеї, не етнічна нація чи етноспільноти, у котрих дійовим чинником виступає націоналізм, а весь український поліетнічний народ (політична нація), перш за все його інтелектуали. Відповідно для цієї політичної спільноти має продукуватися вищеназвана ідея, практичне втілення в дійсність якої може виконати націоналізм уже політичної нації.

Національно-державницька ідея за час незалежного розвитку уже наповнилась певним етнополітичним та соціально-економічним змістом. Можна погодитись з І. Кресіною, що національну ідею слід вважати ідеєю етноспільноти: 1) поліентічної, консолідованої інститутом громадянства, приналежністю до України як спільної Батьківщини; 2) свідомої своєї політичної мети – побудови незалежної економічно міцної, соціальної, правової й демократичної держави; 3) об'єднаної спільністю історичної долі, мовою, культурними традиціями, толерантністю корінного українського етносу щодо етнічних груп, що мешкають в Україні [142:328].

У завершальному оформленні національна ідея політичної нації України – це Батьківщина громадян всіх національностей, котрі пов’язали свою долю з українською землею і причетні до творення на ній заможного поліетнічного суспільства, у якому пануватимуть стабільність, добробут, злагода і толерантність, будуть реально, а не декларативно підтримуватися права людини, її прагнення до самореалізації як особистості та національної самобутності. Як інтегруючий чинник демократичних перетворень, така ідея має бути тісно пов’язана з перспективою ринкових відносин, формуванням громадянського суспільства та побудовою правової держави. Остання відповідальна за продовження глибокої історичної традиції і водночас за поєднання цієї традиції зі стратегією європейської спільноти і світового розвитку.

Ураховуючи нинішній стан державотворчих процесів, національна ідея політичної нації має виконувати наступні функції у етнополітичному розвитку нашої країни:

- стати головним змістом творення національної, соціально згуртованої демократичної й правової держави, фундаментом її стабільності;

- мусить легітимізувати докорінні суспільно-економічні і політичні перетворення, надавши їм "друге дихання" ;

- бути найприйнятнішою для всіх етноспільнот України;

- стати стрижнем формування й функціонування національної свідомості й самосвідомості українського народу;

- на різних рівнях національної свідомості (державотворчому, політико-ідеологічному, буденно-регіональному) має бути конституйованою, концептуально розробленою та інтеріоризованою;

- вона має стати світоглядним орієнтиром у системі освіти, національно-патріотичного виховання та соціалізації особи;

- мусить забезпечити консолідаційні процеси в супільстві – між нацією, національними й етнічними групами та соціумом, між центром і регіонами, між політичними партіями й рухами та між конфесіями [142: 350]. У зв'язку з цим постає питання про місце держави у вищеназваних процесах. Слушна думка О. Майбороди про те, що нині в етнополітичних процесах виділяються дві взаємопов'язані (та водночас і суперечливі) тенденції. З одного боку, триває етнічне відродження, зростає увага й інтерес до історії, культури, традицій "свого" народу. З іншого - зміцнюється національна ідентичність населення України, ототоження громадянської і національної приналежності. Існування останньої тенденції дає багатьом підстави для тверджень про існування в Україні надетнічної нації. Та все частіше лунають заклики до створення нової української нації, політичної за своїми ідентифікаційними ознаками. Її завданням на перспективу - дати абсолютно нові стандарти суспільного життя, на порядок справедливіші, ніж сьогодні вони існують, навіть у найрозвинутіших країнах, мають стати взірцем навіть найзаможнішим країнам світу Ця мета має стати українською національною ідеєю: привабливою, гідною й величною, що буде згуртовувати в єдину спільноту всі національності з гордим ім’ям – українці.

Підґрунтям національної ідеї виступає мрія. Панівні й незалежні нації свої мрії втілювали засобом розбудови й вдосконалення своїх держав, власної культури, національних традиції, бутті, українці ж мали єдине прагнення – звільнитися від ганебного національного гніту. Народ плекав ідею визволення з рабського ярма і мріяв про волю, а не розбудову держави чи її інституцій. Держави, під гнітом яких знаходилася Україна, намагалися знищити те національне й особливе, що відрізняло наш етнос від загальноімперського, гальмували розвиток української національної культури, відсували її на задній план, відштовхували українців від загальносвітових цінностей і процесів, формували конформізм до всього українського [175102].

У незалежній Украні не можна йти шляхом національного нігілізму та запереченнмя науково виважених проектів-мрій на майбутнє. Утвердження єдиних базових цінностей, національного міфу зокрема, – це завдання інтелектуальної еліти будь-якої країни. Одним із аспектів цієї проблеми є синдром дива, котрий вкорінюється до практичної свідомісті, надихаючи волю до життя. Ця риса виявляється в традиційній для нашого народу замріяності, надії на краще в житті, очікуванні месії, який ось має з'явитись і розв'язати всі проблеми. Диво навіть може трактуватись як національний ідеал. Останній в сучасних реаліях кореспондується як з українською політичною нацією, так і з українським народом, оскільки зміст цих понять полягає в уявленнях про досконалу систему політичного устрою країни і відповідає традиціям та менталітету народу, забезпечуючи його соціальний розвиток (Ю. Римаренко, Л. Шкляр).

Особливістю мрії українців є те, що вона базується на природно-географічних реаліях. За природним ресурсним потенціалом Україна посідає третє місце у світі. Маючи левову частку світових запасів чорнозему, який не втрачає своєї цінності, на відміну від інших корисних копалин, українці мріють про те, що наша держава буде першою у світі за життєвим рівнем і добробутом населення. У мріях українців постійно відчувається туга за своїм природним багатством, яке розграбовували чужинці або ж розтринькують "наші" зденаціоналізовані провідники. Мрійники гадають, що Україну чекають чудові часи. Зрозуміло, це станеться не відразу. Важливо, щоб ми не тішили себе ілюзією про манну з неба. Ні, вона не впаде, бо те, що ми так тяжко живемо, гадають мрійники, є Божою карою за те, що ми нічого не робимо для того, щоб жити краще. Хоча добрих прикладів у нас теж достатньо. Наші співвітчизники подобаються своєю працездатністю та співучістю. Якби ще вони виховали в собі дисциплінованість... І до своєї землі, найкращої у світі, щоб ставилися по-господарськи. Коли ж так буде, Україна не матиме собі рівних у Європі.

Ми інколи не розуміємо проблем, інколи ігноруємо їх, боїмося якихось санкцій. На цю особливість звернув увагу під час візиту до України колишній президент США Б. Клінтон, який словами Т. Шевченка закликав: "Борітесь, поборете!". І сьогодні українські лідери націонал-патріотичного напрямку звертаються до кожного українця: "Люби Україну, дбай про неї, борись проти недругів і зайд, які хочуть зробити нас, українців, підневільними". Монумент Незалежності Сполучених Штатів Америки у Вашингтоні асоціюється з "американською мрією". У такому разі монумент Незалежності України на головному київському майдані асоціюється з самою Україною та її перспективою. Американець любить демонструвати, як він шанує незалежність своєї держави, уособлену в символіці. Прапор, гімн, руку до серця, урочисто-серйозне обличчя. Для українця День Незалежності лише вихідний. День, коли просто можна трохи розслабитися після щоденної боротьби за виживання.

Було б, одначе, несправедливо змальовувати все чорною фарбою. Незалежність має зовсім юне обличчя, і саме їм, юним, вона потрібна, бо вони народилися вже в незалежній державі і не бачили іншої, і навряд чи побажають іншої (за назвою). І вони, очевидно, краще знатимуть, чого і як вони хочуть і яку саме владу задля цього вони оберуть. Український народ уже продемонстрував чудеса виживання й терплячості. Потрібно лише не зловживати цим. Україна вже довела (найбільше – сама собі), що вона не Росія (не Білорусь, не Молдова, не Польша). Українець лише зараз почав позбуватися комплексу «меншовартості», який так заважав дивитися вперед. Хотілося б, щоб ми усі зрозуміли: в нас є всі шанси досягти того, щоб День незалежності України був святом для кожного українця і був днем реалізованої української мрії.

Українці як нація мають все необхідне для створення держави в економічному, політичному, культурному плані. Українські інтелектуали використовували аргументи, узяті не лише з минулого чи сучасності, але й з уявного майбутнього нації. Міфи були, з одного боку, засобом відмежування "нас" від "них", тобто виконували етнодиференціюючу функцію, з іншого, – етноінтегруючу, сприяли солідаризації членів спільноти. Конституючи спільноту, вони певною мірою забезпечували її життєздатність у майбутньому. Сприяючи усвідомленню міфів, культурно-мовних традицій, інтелектуальна еліта намагалась окрім того "демаркувати" територію українців та довести, насамперед, її самоздатність. Нація, яка не має проекту бажаного майбутнього, втрачає життєздатністть і поступ вперед, і навпаки, такі проекти, мрії обумовлюють здатність соціуму поставити перед собою великі цілі і досягти їх /Л. Кучма/. Бажаною мрією для українського суспільства є входження України у XXI столітті до спільноти провідних технологічно розвинених країн світу, стати нацією, яка б йшла в ногу з європейськими й загальносвітовими процесами.

Пропаганда національної ідеї-мрії має бути професійною. Треба довести, що Україна– європейська держава, потужна і потенційно багата країна, що розраховувати на заможне життя в ній можна тільки за умови її незалежного розвитку. Ми мусимо позбавити нащадків тих комплексів неповноцінності і меншовартості, які мали наші пращури й мають сучасники, зруйнувати у свідомості дітей і молоді стереотипи про українську відсталість і провінційність. Майбутні громадяни повинні мати високе почуття власної гідності і любові до своєї Батьківщини, а не лише мрійництво, як прагнення видати бажане за дійсне.

На жаль, національна ідея досі не знайшла відгуку серед усіх верств населення, а про національну мрію пишуть лише українські письменники, деякі дослідники чи публіцисти. Успішність державного будівництва і реформ залежать у значній мірі від того, яке місце у свідомості людей посідає національна ідея, і, звичайно, національна мрія. Історія знає безліч прикладів, коли ідея або національна мрія виводили цілі народи і спільноти із кризи, піднімаючи їх на вищий щабель суспільного розвитку. Мрія американських колоністів одержати свободу від англійської метрополії завершилася їх перемогою (1775-1783). Подолавши комплекс власної неповноцінності і скасувавши рабство, вони, повіривши у власні сили, збудували одну з наймогутніших і заможних держав. А Фінляндія і Польща хіба б мали такий рівень економічного добробуту сьогодні, якби не вирвались із пазурів "російського ведмедя"? Зруйновані Другою світовою війною Німеччина і Японія постали нині світовими економічними гігантами, зразком добробуту людей і стабільності суспільства. Зрештою, країни Балтії – республіки колишнього СРСР, подолавши кризові явища і наслідки спадщини минулого, стали повноправними членами Євросоюзу. Причиною піднесення вищеназваних країн сьогодні є їх власна гідність, патріотизм, національна ідея, окрилені національною мрією.

Тому наша "українська мрія" співзвучна з ідеалом, має бути спрямована на оптимістичне майбутнє. Адже національній ідеї як сфері належного, передує національна мрія, як сфера бажаного [88:264]. Вона існує за будь-яких обставин. Порівняно з національною ідеєю, яка коригується у своїх змістових параметрах залежно від суспільно-політичних парадигм розвитку нації, національна мрія більш консервативна і не підвладна політичній кон'юнктурі. Якщо в тоталітарному суспільстві ігноруються вартості етноціонального розвитку, то національна мрія набуває латентного стану. Незнищенність української нації, її ідеї та мрії особливо яскраво продукували й демонстрували в найжорстокіші часи поневолення: уряд УНР, численні наукові й культурні центри української діаспори, збройна боротьба УПА, рух шістдесятників, Гельсінська спілка та ін. Нація, позбавлена своєї державності, не втратила надії і мрії на "свою хату, свою правду, свою волю" /Т.Шевченко/, довела своїм історичним досвідом політологічну істину: в основі національної спільноти як поліетнічної, громадянської, соціокультурної єдності лежать свідомість (зокрема, мрія) і воля (політичне змагання). І тільки досягнута мета (здійснена мрія) ведуть до зміни цілей, коригування орієнтирів національного поступу. Так сталося нині з національною ідеєю, яка після здобуття Україною незалежності, прийняття Конституції набуває нових обрисів, змістовних засад. А мрія фактично залишається незмінною, бо ще треба багато часу й зусиль нації, щоб бути, нарешті, у своїй хаті – вільній та новій сім'ї, де своя правда і воля.

У такій взаємопов'язаності ідеального, як політичного майбутнього, і політичного, як самореалізації (тобто реального) полягає сенс модерної нації. Українська мрія має враховувати притаманні лише українцям світогляд і духовність, надбання нашої свідомості, традиції та культуру. Ця мрія має розкрити перед кожним громадянином можливість реалізувати власні здібності. Він має відчути, що його спокій, безпека і добробут залежать від стабільності в державі, від успіху її становлення. Слушна думка з цього питання С. Пушика про те, що тільки творча інтелігенція спроможна створити в країні певний настрій, посіяти оптимізм, який виведе народ із цієї довгої й важкої духовної кризи... Людині потрібно подарувати мрію і пісню, щоб матері хотілося народжувати дітей, співати своєму маляті над колискою й вірити, що на нього чекає велике майбутнє [231:63].

Зрештою, національна ідея – це також і реалізація незатребуваної ще
української мрії, українського конституціалізму, органічного поєднання
національного відродження з етнодержавотворенням. Але при всьому цьому, ще наголошував І. Франко: „Ідеали мусять бути одягнені самою „іманентною" силою розвою продуктивних відносин... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього".[279:171]. Ідеал за Донцовим, це панування українців на землях, які вони одержали від батьків і можуть залишити своїм дітям [192:195]

Blog

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Содержание