Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материала

Документы

Содержание Розділ IV. Ідентифікація Опозиція до нації

Подобный материал:

• Cловник “українські реалії” За книгою академіка Телешуна С. О., Рейтеровича, 405.98kb.
• Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження:, 5816.53kb.
• Інноваційний розвиток: угорський досвід та українські реалії, 589.56kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Інформаційно-аналітичні матеріали за підсумками роботи дискусійної студії, 164.36kb.
• Тези. Етнонаціональна ідентичність як чинник успішності особистості, 102.07kb.
• О. Ю. Висоцький українські, 3612.49kb.
• Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
• «Українські землі в XVI xvii ст.», 73.08kb.
• «Роль біоценозів штучних субстратів в процесах самоочищення прибережних вод», 133.17kb.

3.3 Національні інтереси в системі етнополітичних пріоритетів


Створення умов для консолідації українського поліетнічного суспільства навколо завдань розбудови національної держави мають сприяти вірно усвідомлені національні інтереси. Особливості сучасного етнонаціонального буття полягають в тім, що Україна має сформувати й усвідомити загальнонаціональні інтереси як базові засади послідовної і цілеспрямованої внутрішньої і зовнішньої політики, її легітимність. Державні традиції насправді полягають не в умінні гордовито надувати щоки – "ми велика нація", а в підсвідомій звичці ставити понад усе інтереси власної держави, у якої немає постійних друзів, а над усе є постійні інтереси.

Внутрішнім збудником, що спонукає людей до реалізації інтересів, є потреби. Усвідомлення і прагнення до їх втілення чи вирішення виступають в якості інтересів, котрі стимулюють пошук шляхів їх задоволення [276:499]. З огляду на це інтереси ніщо інше як усвідомлені потреби, що спонукають людей, групи чи суспільство до активної діяльності за їх реалізацію. Національні інтереси – це інтегральний вираз усвідомлених потреб і вимог членів суспільства, що реалізуються через політичну систему як компроміс у поєднанні запитів кожної людини, соціальних та етнічних груп і суспільства в цілому. Вони не є інтересами етнічної нації, оскільки перші інтегрують інтереси всіх людей, незалежно від національної приналежності, а другі – лише інтереси окремої етноспільноти [175:110].

Зіткнення інтересів основних суб’єктів політики концентрується навколо питань влади, матеріальних, соціальних, духовних і етнонаціональних потреб з метою задоволення їх специфічних інтересів та збереження ідентичності. Саме держава має як найточніше з позицій загальнодержавного інтересу виявити, узгодити та, визначивши пріоритетність, сприяти їх вирішенню. Сьогодні більшість українських дослідників погоджуються з тим, що головним національним інтересом України (надзавданням національної ідеї теж), реалізація якого дасть змогу перетворити її на і процвітаючу країну, є розбудова і зміцнення власної державності, відтворення високо розвинутої економіки, ідентифікація громадян усіх національностей України у єдиний політичний простір[203:397-399].

Національні інтереси України (не етнічної, а політичної нації-народу) – це сукупність усвідомлених потреб, задоволення яких забезпечує саме існування і можливість прогресивного розвитку особи, держави й суспільства в цілому. Вони усвідомлені суспільством та виражені в Декларації про державний суверенітет України, Конституції України, Концепції національної безпеки, та конкретизовані в документах конституційного рівня у вигляді програмних цільових настанов, спрямованих на задоволення життєво важливих потреб існування та розвитку людини, соціально-етнічних груп, суспільства й держави. Саме тому Концепція національної безпеки України (1997) визначає інтереси України як ,,фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності”. Зазначена Концепція, по-перше, чітко визначає, що вони (національні інтереси) можуть досягатися цивілізованим шляхом, а по-друге, їх пріоритетність визначається конкретною ситуацією, яка складається в державі та за її межами [133].

Національні інтереси для всіх громадян є інтегруючим єднальним чинником їх існування в державі. Щодо цього український народ чітко визначився на основі консенсусу: незалежна, суверенна, соборна демократична держава, характерні риси якої – громадянське суспільство, демократична, соціальна й правова держава, економічний і соціальний плюралізм, ідеологія і мораль, що ґрунтуються на національних і загальнолюдських цінностях, дотримання прав людини й етноспільнот. Жодна з етнополітичних сил України не заперечує цих ціннісних орієнтирів. Саме тому вони становлять національну мету, національну концепцію розвитку, платформу для національної єдності й міжнаціональної злагоди. У цьому руслі мають у подальшому формуватися нові потреби і усвідомлюватися як національні інтереси України. Вони, за твердженням Е.Ренана, "є могутнім зв'язком між людьми" [192:117].

Не слід також забувати, що національні цінності країн Заходу є нормою їх повсякденного етнонаціонального буття. Західноєвропейцям не властива зайва турбота про національну мову, культуру в цілому. Це питання для них вирішене. Вони нині більше турбуються проблемами прав людини, в той же час Україна – молода держава і мусить одночасно враховувати в законодавстві і державотворенні інтереси титульної нації, інших относпільнот і прав людини на підвалинах загальнолюдських цінностей. Проте через відсутність досвіду, суперечки внутрішнього і геополітичного факторів поки що не завжди вдається зберігати гармонію міжнаціональних відносин.

Таким чином, національний інтерес виступає як об’єктивна передумова забезпечення оптимальних умов існування держави і нації, створення для них умов саморозвитку і творчості, зростання авторитету і здобуття широкої міжнародної поваги. Це ще й можливість активної участі в міжнародних справах, у розв’язанні загальнолюдських проблем. Але для цього потрібне осмислення і розуміння того, що національні інтереси України як суверенної держави мають бути нерозривно пов’язані з загальнолюдськими інтересами, і що, таким чином, участь України в міжнародному політичному процесі потребує вироблення такої зовнішньополітичної лінії поведінки, яка будувалася б на такому взаємозв’язку і яка б справді сприяла реалізації загальнолюдських інтересів. Тільки за цієї умови Україна зможе відігравати гідну неї роль на міжнародній арені, і тільки за цієї умови міжнародне співтовариство допомагатиме Україні у розв’язанні її внутрішніх проблем. Це доречно ще й тому, що у наш час долю людства, країн і народів дедалі більше починають визначати глобальні процеси. Для України немає іншого вибору, ніж з ходу включатися у глобальні процеси, зберігаючи та зміцнюючи при цьому себе як державу, свою національну ідентичність. В іншому випадку Україна може опинитися на узбіччі загальноцивілізаційного процесу.

Важко уявити квітучу економіку США, Німеччини, Японії або Південної Кореї без чіткого усвідомлення, що за ними стоїть пріоритет національних інтересів, що саме ці інтереси первинні, а всі інші (групові, кланові, корпоративні, не кажучи вже про приватні) обов’язково вписуються в загальнонаціональні.На сучасному етапі головний національно-державницький інтерес – прискорений екномічний розвиток.Втім, за розрахунками В.Тарасенка, який посилається на вказані цифри зростання на початку нинішнього століття ВВП на 6-7 %, ми збільшимо його у 5 разів за 25,5 років. Щоб наздогнати країни-кандидати до вступу в ЄС, при умові, що ВВП зростатиме на 3 % щорічно, Україні потрібно 48 років. Це термін, протягом якого виростає 2,5 покоління. За цей час може не один раз змінитися політичний режим в Україні, соціальний характер і напрям реформ. Не виключено, що невдовзі виникне за цей час так званий синдром втоми від чекання обіцяних позитивних наслідків реформ [263:56].

Вочевидь, національні інтереси країни повинні бути належним чином захищені створенням відповідної системи необхідних засобів та заходів, без чого неможливе забезпечення національної безпеки України. ,,Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України” тлумачить національні інтереси нашої держави як ,,стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз”. Також зазначається, що національна безпека досягається шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у таких сферах, як: політична, економічна, соціальна, військовооборонна, екологічна, науково-технічна тощо. Конкретні засоби і шляхи забезпечення національної безпеки обумовлюються пріоритетністю національних інтересів, необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз цим інтересам і ґрунтуються на засадах правової демократичної держави. У цьому зв’язку в Концепції подається ґрунтовна характеристика сутності національних інтересів України, існуючих загроз національній безпеці, і формулюються основні напрямки, система забезпечення національної безпеки України.

Одним із визначальних етнополітичних пріоритетів є проблема дружніх стосунків чи вічнх інтересів України і Росії. Процес соціокультурного взаємозбагачення українців і росіян сягає часів Київської Русі, але, напевно, вперше в історії цих стосунків вони лише нині вчаться співіснувати як дві незалежні держави на шляхах демократії та поважання добросусідських відносин, вибудовуються відносини не підлеглості, а дійсного рівноправного партнерства. Для цього потрібні свідомі зусилля політичних еліт обох сторін, в основі яких мають бути повага до поглядів, вибору політичного розвитку, самобутності народів, незалежності країн, вибору пріоритетності їх взаємоприйнятних національних інтересів і співробітництва.

Одним з найболючіших питань є звинувачення у тому, що ніби прихильники незалежності України проти дружби й співробітництва з російським та білоруським народами. Цю думку нав'язують ті, хто проти незалежності. Хто в Україні не розуміє, що без добрих стосунків із сусідами не буде спокою і нам. Але потрібно перш за все дбати про національні інтереси України, сусіди ж дбають про свої. Це світова практика міждержавного життя.

Варто усвідомлювати, що природа влади в Росії дрейфує в бік авторитариму, відновлюючи політику месіанства щодо утверджен­ня свого домінування на постра­дянському просторі. І головна проблема для Кремля на цьому просторі — це проблема України, оскільки тут утверджується демок­ратична система влади. Сам факт вільного незалежного розвитку є викликом і дискредитаці­єю авторитарного режиму з його керованою демократією тощо. Цей режим не може цього допустити.

Існує велика загроза агресивної експансії російського капіталу в Україну, захоплення великих сегментів нашої економіки. Це нові, абсолютно нові реалії, капітал російський не менш безпощадний і цинічний, ніж, скажімо, американський чи німецький. Без осмислення цих змін, ностальгія за минулим призведе до неволі, яка не краща за будь-яку іншу. Ніхто не проти братерських зв'язків з Росією, з її народом, але братерства капіталів не буває, а сьогодні вони правлять балом.

Гальмом у наших стосунках залишається етнонаціональна образа, яка, з одного боку, здатна стимулювати державотворчий процес та національне відродження, а з другого – поглиблювати національну та релігійну нетерпимість. Проте інколи вона є причиною того, що деякі українські політики свої прорахунки у власній діяльності намагаються списувати на колись панівну російську націю, вбачати в усіх сучасних національних та соціально-економічних негараздах "руку Москви". Розв'язання проблем міждержавних та міжнаціональних відносин, поліпшення економічних та культурних зв'язків між Україною та Російською Федерацією є велінням часу. Визнання нашими держвами стратегічного добросусудського партнерства не на словах, а у практичних справах, сприяло б усуненню більшості суперечок, однак при умові рівноправності й бажання з обох боків будувати такі стосунки.

Вихід, здавалося, є і він добре відомий: треба просто побудувати нормальні відносини, які б не заважали підтримувати стосунки родичів і друзів, що опинилися після 1991 р. у різних державах. Треба також, визнати сучасні реалії як де-факто. В Європі ж кордони теж є, але люди їх не відчувають, чому так не може бути між Росією та Україною? Навіть сьогодні в Україні є чимало людей, які й досі почувають себе "молодшими братами". Політично вони орієнтуються на Москву, допомагають тим силам, які не бажають бачити Україну сильною, незалежною, з якою мають рахуватися інші держави на рівноправних засадах. Значна частина громадян не переконана, що власними силами в незалежній державі можна досягати успіхів у самостійному розвитку. Звідси нетерпимість та упереджене ставлення іншої частини населення України до Росії є своєрідно зворотною реакцією на колишнє і теперішнє зверхнє ставлення до українців, зневагу, утиски, яких вони зазнавали у політичній, національній, культурно імовірній та релігійній сферах.Частина громадян України ще добре пам’ятає про історичну кривду Москви, денаціоналізацію українського люду різними засобами. Тобто йдеться про таке явище, під яким розуміють "збереження у пам’яті народу емоційно-експресивних почуттів про минулу залежність, підкореність, безправність або напругу з боку більш великого етносу”. Зрозуміло, що у свідомості українців комплекс тривалого національного скривдження та ображені національні почуття знаходять свій вияв у формі русофобії. Така національно-психологічна установка базується нині на емоційному сприйнятті ситуації і знаходить свій вияв не лише у свідомості, а й у поведінці окремих індивідів, перешкоджаючи об'єктивному осмисленню та адекватній оцінці всього комплексу відносин між Україною і Росією.

Однак і Росія не відкинула імперські амбіції. Вона, на жаль, розглядає Україну до цього часу з позицій великодержавних інтересів. Не можна не враховувати і сучасну геополітичну стратегію Росії щодо України. На думку геополітика 0.Дугіна "Украинская проблема – главная и самая серьезная проблема, которая стоит перед Москвой... "украинский вопрос" требует от Москвы немедленных ответственных мер, поскольку речь идет о нанесении России уже в настоящем стратегического удара, не реагировать на который "географическая ось истории" просто не имеет права. Учитывая, что простая интеграция Москвы с Киевом невозможна и не дает устойчивой геополитической системы, даже если это произойдет вопреки всяким объективным препятствиям, Москва должна активно включится в переустройство українського пространства"[85:383].

Ось так, якщо не включити Україну до складу Російської федерації, то слід активно втрутитися в її перебудову, звичайно, за російським сценарієм. То чи не може це викликати сумніви навіть у тих, хто стоїть на позиціях сталих добросусідських відносин з російським народам? Звичайно так. Якщо на сьогодні Україна існує майже повністю в своїх етнічних кордонах, то О.Дугін "радить" московським політикам, розчленувати Україну, а західноукраїнським областям, зокрема Волині, Галіції та Закарпаттю, які стоять на націоналістичних позиціях і активно проводять антимосковську політику, надати автономію, навіть політичну [85:381].

Сьогодні силові потуги вирішення геополітичних проблем не в моді. На перший план виходять економічні, науково-технічні та паливно-енергетичні імперські проблеми, завдяки яким можна досягти бажаних проблем. Щодо України Росія якраз ставить ці питання. Л.Кравчук свідчить: "У мене є солідний досвід участі в різних переговорах із Москвою. Ви не уявляєте, який неймовірний тиск здатні організувати росіяни. Йдеться передусім не про самого президента, а про його команду. Вона, як правило, поводиться вкрай напористо, навіть агресивно. На їхньому боці (будемо відверті) більше знань, уміння й досвіду. Вони пресингують українську команду, яка, у свою чергу, впливає на позицію лідера. Нашим політикам і чиновникам ще доведеться довго і копітко вчитися, щоб опанувати мистецтво такого ж ефективного відстоювання своїх національних інтересів. [День 11.12.04].

Наші законодавці у Верховній Раді вкотре показують всім українцям, хто з них справді відстоює національні інтереси, а хто лише свої власні. Під час голосування щодо ратифікації угоди по формуванню Єдиного економічного простору (ЄЕП) та договору про співробітництво з Росією у використанні Керченської прокоти і Азовського моря (2002) парламентська більшість долею держави переймалася в останню чергу. Вона ратифікувала угоду про надання Азовському морю та Керченській протоці статусу внутрішніх вод двох країн (,,за” – 274 голоси), яка не закріплює рівноправні партнерські відносини. Верховна Рада у квітні цього ж року розглянула питання про вступ до організації Єдиний економічний простір (ЄЕП). Ратифікація цієї угоди може обернутись для України серйозними проблемами. Під ЄЕП сторони розуміють економічний простір, що поєднує митні території країн-учасниць, на якому функціонують механізми регулювання економік, заснованих на єдиних принципах; забезпечується вільний обіг товарів, послуг, капіталу та робочої сили; єдина зовнішньоторговельна, податкова, грошово-кредитна і валютно-фінансова політика.

Вся небезпечність цієї угоди полягає в кількох моментах. Так, згідно з угодою Росія матиме в цьому органі близько 75% голосів. Достатньо поділити ці 25% між Україною, Білоруссю, Казахстаном і все стає зрозуміло. Ця угода суперечить Конституції України, оскільки обмежує наш суверенітет. Відповідно до пункту 2 статті 4 договору, ,,органи ЄЕП створюються на основі сполучення міждержавних елементів і принципу передачі частини повноважень сторін єдиному регулюючому органу з поступовим підвищенням значущості останнього”. Передача частини повноважень сторін – це принципова передача частини нашого суверенітету регулюючому органу з поступовим підвищенням значення останнього. Щоб приймати таке рішення, необхідна конституційна більшість, а не 226 голосів. Крім того, цей регулюючий орган діє з урахуванням економічного потенціалу сторін. Зрозуміло, що Україна ніколи не матиме 50+1 відсоток необхідний для прийняття потрібного лише їй рішення. Воно, скоріше за все, прийматиметься за бажанням Кремля. Нарешті, варто згадати про нашу орієнтацію на Європу. Єдине, що врахували 265 парламентарів, то це застереження, що Україна братиме участь у формуванні і функціонуванні ЄЕП лише в рамках, які відповідають вітчизняній Конституції. За великим рахунком, це є здача національних інтересів України в економічне підпорядкування іншим державам, як би далеко вони не знаходились – чи то під боком, чи за океаном. Значна частина парламентріїв у "газовій" війні, російсько-грузинському конфлікті відверто встала на позиції інтересів Росії, всіляко ганьблячі політику Президента В.Ющенка та уряд на чолі з Прем'ром Ю.Тимошенко у цих непростих питаннях.

За обсягами експорту-імпорту Росія стоїть на першому місці серед країн – стратегічних експортерів України.. Основними товарам, які експортувала Україна в Росію, були вироби чорних металів, машини й устаткування, поставки газотурбінних агрегатів, двигуни для літаків, різні види сільгосппродуктів, тощо. Що ж до імпорту російських товарів в Україну, то тут 72,3 відсотки припадає на газ, нафту та продукти її переробки, пластмаси, каучук. Обсяги інвестицій Росії в Україну зростають, українських інвестицій у російську економіку зменшуються. Це шлях до повного витіснення України з її економічного простору, а от стрімке зростання російських інвестицій в нашу економіку продиктовано стратегічними та економічними інтересами Росії, яка використовує для цього такі важелі, як гостроту проблеми енергоносіїв, проросійську діаспору і кланово-олігархічну структуру влади при підтримці політичного істеблішменту України.

Росія придбала більшу частину акцій надзвичайно перспективних та прибуткових енергетичних і промислових підприємств та комунікаційної системи України. Серед них – Миколаївський глиноземний завод (придбав Сибірський алюмінієвий завод), Запорізький алюмінієвий завод (Автозаз), Лисичанський та Одеський нафтопереробний завод та "Оріану" (Лукойл), Херсонський нафтопереробний завод (Казахойл, що входить до російської), Побузький феронікелевий завод (Нікомед), Укрнафта (Альфа-Нафта)/, Кіровоградобленерго Херсонобленерго, Рівнеазот (Газпром) та інші. Якщо взяти до уваги об'єднання української та російської енергосистем, стає очевидною повна залежність нашої економіки не тільки від енергоносіїв, а й від енергетики Росії. О.Білорус пише: „Російський капітал захопив чорну металургію, алюмінієву та інші стратегічні галузі, що веде до втрати не лише економічного суверенітету, а й політичного. А тоді хто ж господар у нашому домі? Танцюй враже, що нам пан накаже!” [22:42].

Українські олігархи, по суті, представляють контори російських корпорацій і спецслужб в Україні. Всі основні українські капітали нагромаджено на російських енергоносіях та завдяки галопуючій інфляції першої половини 90-х років. Тому в нинішніх умовах об'єднувальні процеси України та Росії, на яких наполягають деякі наші (у тому числі й ліві) партії, означають не об'єднання народів, а об'єднання капіталів. А це зовсім інше – об'єднання заради прибутку. Газета "Слобідський край" за 29.УIII.07. повідомляла, що група «ГАЗ», підконтрольна російському олігарху Олегу Дерипасці, найближчим часом збирається завершити угоду про купівлю Харківського тракторного заводу. Підприємство очолить російський громадянин Олександр Косов, який працював на ХТЗ виконавчим директором. «Зараз на заводі — юристи й менеджери російської групи «ГАЗ» Олега Дерипаски, вони в Харкові займаються оформленням документів на придбання у людей Олександра Ярославського контрольного пакета акцій ХТЗ», — повідомляє РЇА Новини. Після зміни власника ХТЗ увійде до складу російського дивізіону «Спецтехніка» (група «ГАЗ»). Сьогодні в складі «Спецтехніки», за даними офіційного сайта групи «ГАЗ», п'ять російських заводів, які випускають автогрейдери, бульдозери й екскаватори. Тривалий час рейдерською атакою прагнуть захопити велетень колишнього радянського машинобудування Харківський завод "Турбоатом" на користь російського олігарха Григоришина. Директор заводу соціаліст В.Суботін разом із колективом звернувся до Президента України В.Ющенка з проханням не допустити приватизації підприємства, яке працює на повну потужність, має замовлення від багатьох держав світу і дає чималі прибутки для держави, забезпечує повну занятість працівникам і високі заробітки. Влаштуватися на роботу на це підприємство не так просто. 21 січня 2009 року директор заводу в своєму виступі по телебаченню, дякуючи главі держави за підтримку, заявив, що лобіює інтереси російського олігарха керівник харківських комуністів А.Александровська.

За економічними "успіхами" посилюється вплив Росії на Україну в сфері політики. Він почав здійснюватися іншими методами, не такими сокирними, як це було раніше, під час помаранчевої революції, коли Путін демонстративно підтримував В. Януковича і навіть двічі вітав його з перемогою. Але втретє вже привітав з перемогою В. Ющенка. Сьогодні ми не бачимо Путіна на парадах у Києві, зустрічах і в обіймах Партії регіонів, але путінська Росія ніколи не змириться з тим, щоб Україна впевнено рухалася шляхом демократичних реформ.

Росія наполегливо, прагматично і небезуспішно тисне на Україну, а саме: – ініціювання Газпромом будівництва трубопроводу для транспортування газу в Європу в обхід України; блокування ратифікації багатосторонньої угоди про вільну торгівлю в рамках СНД; постійне нагнітання ситуації навколо боргу України за газ та викорстання газотранспортної системи , яка постачає газ із Росії в Європу з метою встановити над нею свій контроль; нагнітання та створення в засобах масової інформації негативного іміджу України (щодо крадіжок російського газу); ініціювання антидемпінгового розслідування щодо поставок з України (м'ясних і молочних продуктів, солі) та ін.

Найближчим часом можна очікувати прискорення капітуляції Украї­ни в більшості стратегічних суперечок з Росією, насамперед, щодо здачі стратегічних нафто- і газотранспортних магістралей під виглядом консорціума на умовах, запропонованих Росією. Під цим кутом зору слід розглядати еволюцію режиму в бік ЄврАзЕС. В умовах України, в якій проживає близько восьми мільйонів етнічних росіян, легко перед­бачити, що російські бізнесмени ак­тивно використовуватимуть своє перебування в Україні для успіш­ного проведення економічної та політичної лінії, потрібної росій­ській державній владі, оскільки в Росії бізнес знаходиться в заліз­них «обіймах» держави і жоден — навіть найбагатший — російський інвестор не захоче сваритися з кремлівською владою.

Тіньова приватизація на користь Росії і підтримка олігархів, які залежать від російських енергоресурсів, постійно виникаючі і (на щастя) провальні проекти інтеграції СНД, що створюють у Заходу враження, що не варто чекати Україну, оскільки вона вже прямує згідно з радянською доктриною „говори одне, думай друге, роби третє” – усе це робить свій внесок у поступову втрату Україною суверенітету і її тіньову інтеграцію з Росією. Тепер, це процес, який сьогодні вийшов із тіні і стає очевидним для всіх. Звичайно, Захід втомився чути про „Європейський вибір” України, тоді як її дії свідчать про зворотнє, і навряд чи йдеться про національні українські інтереси.

Спільний з Росією протиповітряний простір, спільний інформаційний простір, спільні підприємства (що поступово переросли на території України в потужні російські концерни), російська військова потуга на нашій території, російська нафта і газ як засоби політичного тиску, російське втручання в політику, російська Церква, російська власність в Україні, російські кадри на відповідальних посадах... Залишилося лише ратифікувати Верховною Радою України потрібний Росії договір про ЄЕП, і антиукраїн­ський костюм буде застібнуто на останній ґудзик. І тоді вже ніхто не гарантує, що будь-якого грома­дянина України не можна буде звинуватити в будь-чому, щоб вислати потім до дуже віддалених від України місць, де досі тліють кістки наших співвітчизників. І тих, що боялися, і тих, що ні. Процес ліквідації суверенної України, її не­залежності виходить на фінішну пряму.

Росія шукає й сама оберає свій шлях. Але яким би він не був, поле для розширення основи основ двосторонніх відносин існує вже сьогодні. Не можна звужувати його лише до інтересів великих бізнес-груп чи кланів. Необхідно передусім враховувати ін­тереси громадян України і Росії. Вони повинні відчути на собі переваги рівноправного економічного партнерства. Дуже складно сформулювати національні інтереси Росії, оскільки для цього потрібно визначити носія цих національних інтересів. Якщо ним вважати російський політичний клас, то він сьогодні формулює свій інте­рес як побудову якоїсь ліберальної імперії і домінування на пострадянському просторі. А.Дугін, піднімаючи імперську роль В.Путіна, писав: ”Это некий символ, некое значение, знак Евразии в переломный момент. И мы должна наполнить Путина и его власть евразийским содержанием" [180:5]. Ця імперсько-месіанська ідея й політика рано чи пізно веде до краху. Росія не вперше втрачає імперію – вона її втратила 1917 року. Та незабаром тріумфально відновила, не маючи особливої сили, тому що реалізовувалась утопічна комуністична ідея, але допомогла продовжити існування Російської імперії ще на 70 років.

Потрібні суттєві вливання в нашу економіку, щоб різко підняти життєвий рівень людей, зробити привабливою країну, яку не будуть покидати громадяни в пошуках кращої долі. Хіба не впливає на нашу свідомість зростаючий рівень життя країн, завдяки високим темпам економічного розвитку? Відомий економіст В.Черевань у газеті "Голос України" (24.01.08), аналізуючи соціальні програми, спрямовані на підвищення виплат населенню у грошовій масі (пенсії, заробітної плати, повернення заощаджень по збірбанку колишнього СРСР тощо) ставить під сумнів їх виконання. Без економічного зростання й вагомих інвестицій така соціальна політика приречена на важкі випробування. Витрачаючи на соціальні проекти великі кошти, США у 2007 році щоденно вливали в економіку 8 мільярдів доларів, Канада –1 млрд., країни ЄС – біля 700 мільйонів євро на день. В Україні мільярд доларів інвестувалоя в економіку лише за рік, тобто в 365 разів менше від вищеназваних країн. Соціальні зобов'зання у нас також значно вищі, ніж в Росії, але там одержують величезні кошти за рахунок реалізації газу й нафти. За мінливих цін на енергоресурси, вкрай витратної економіки та зношених фондів виробництв, без яких наша економіка не зможе забезпечити ні економічне зростання, ні високі стандарти життя, а значить і вселяти оптимізм у наших громадян. Окрім того, державні бюджети за останні роки все більше перетворюються з бюджету розвитку на бюджет споживання, оскільки кожна політична сила використовує владу як засіб завоювання виборця популістськими обіцянками, а не розвитку економіки.

Як відомо, економічний вплив легко конвертується в політичний за допомогою нерівноправних економічних, а потім і політичних договорів, а також за допомогою створення свого лобі в парламенті, серед місцевої влади. Це дозволяє надалі змінювати місцеві не дуже сприятливі правила за своєю мір­кою. Все це добре знайоме з досві­ду деяких африканських та лати­ноамериканських країн. Виникає питання: адже іно­земні інвестиції активно працю­ють у світовій політиці, то чому б Україні їх не використовувати? Вико­ристовувати їх неодмінно потріб­но, але за певними правилами, що дотримуються у всіх країнах, які прагнуть зберегти економічну та політичну незалежність. Серед цих правил наші інтереси такі:

— розподіл іноземних інвести­цій і власності серед представни­ків якнайбільшої кількості країн;

• територіальне розосеред­ження іноземної власності. На­приклад, переважання бельгій­ського капіталу в провінції Катан­га призвело свого часу до сепара­тистського заколоту під керівниц­твом Чомбе в цій конголезькій провінції;
  
• еквівалентний обмін інвестиціями. Ми продаємо у себе, але натомість купуємо в країні, що ін­вестує в нашу економіку. Тоді за­лежність стає взаємною;
  

— збереження стратегічно важливих підприємств у держав­ній власності, навколо яких іде запекла боротьба;

— перевага під час продажу власності надається представни­кам національного капіталу. Дех­то стверджує, що євреї Коломойський та Пінчук або казанський татарин Ахметов не є представни­ками національного українського капіталу. Але це не зовсім так. Вони ними не були раніше. Багато хто помітив, як за останні роки змінилася поведінка і Пінчука, і Ахметова. Пінчук поступово з ро­сійського єврея перетворюється в українського, а Ренат Ахметов вже давно не казанський татарин, а донецький;

— протегування безпечного «дружнього» капіталу на взаємній основі. В умовах України це можуть бути польські, казахстанські, прибалтійські інвестори;

— закриття дверей під час про­дажу об'єктів перед інвесторами з тих країн, з якими в України є або можуть виникнути в майбутньому значні проблеми. Коли китайці та араби побажали купити деякі американські порти, влада США рішуче сказала «ні»;

— рішуча вимога до всіх іно­земних власників дотримуватися всіх законів і розпоряджень нашої держави: природоохоронних, культурних, мовних тощо;

— збереження більшої частини економіки в руках національного капіталу і збільшення його внутрішньої спрямованості. Це може завадити обвалу національної економіки при раптовій «втечі» іноземного капіталу або зовнішній кризі. Під час всесвітньої валютно-промислової кризи на грудень 2008 року з України було вивезено капіталу на 40 млрд грн. (Голос України 27.ХП.08) Оскільки при економічних кризах відбувається перерозподіл власності, то у світовій економіці існують сили, зацікавлені в прово­куванні економічних криз. Нап­риклад, якщо існує капітал, а всі ніші для його вкладання зайняті, то провокація місцевої або загаль­ної кризи — це єдина можливість зайняти нішу слабшого конкурен­та. Внаслідок «ігрового» характе­ру сучасної економіки (з її фондо­вими біржами, акціями тощо) ни­нішні економічні кризи — це ре­зультат не лише перевиробництва, але й усвідомленого впливу різних економічних груп і політичних сил.

У нашій країні є сили, сенс іс­нування котрих — це протидія сильній, міцній, соборній Україн­ській державі. За розробленими московськими політтехнологами планами ці сили повинні відіграти головну роль у такому:

— розмивання та знищення на­ціональної ідеї українців;

• маргіналізація української мови та культури шляхом законо­давчого закріплення в Україні двомовності;
  
• розпорошення і протистав­лення українців один одному за конфесійною, мовною, регіональ­ною ознаками;
  

— послаблення Української держави через роздмухування внутрішніх суперечок серед еліти з фундаментальних питань існування країни, для чого насичувати її органи влади представниками п'ятої колони, а також через штучне провокування і загострен­ня національних та економічних проблем, енергетичної кризи.

Ці сили оформлені у вигляді маси політичних партій, громад­ських організацій, псевдорелігійних рухів, різних «союзів», «двіженій», «общин», «блоків» та «братств». Якщо і далі не звертати увагу на їх діяльність, це буде ка­тастрофою для України і україн­ського народу. Адже їм потрібна Україна як аморфний територі­альний анклав, де замість нації проживає безнаціональне насе­лення (якщо вже неможливо пе­ретворити їх на справжніх росі­ян), а державна влада непатріотична й ко­румпована, її керманичі погрязли у міжособистих стосунках у боротьбі за "булаву". Відсутній також впливовий лідер, який би своїм авторитетом об'єнав країну. А поява такого провідника викликає відразу,нищівну кртику й шельмування, зокрема з боку п'ятої колони. Ще батько Олександра Македонського цар Філіпп II говорив, що військо оленів, кероване левом, небезпечніше за військо левів, керованих ослом. Країна без руля і вітрил стає беззахисною перед будь-якою загрозою.

Треба врешті-решт зрозуміти, хто і чому підриває нашу незалежність, розхитує човен, у якому ми усі перебуваємо, і головне, у чиїх інтересах це дійство? Зупинимось на такому понятті як п’ята колона в Україні. Воно розглядалося у багатьох дослідженнях, зокрема в роботах Івана Діяка: «Національне відродження чи нова русифікація?» (2000), «Україна–Росія. Історія та сучасність» (2001). У своїй праці «П'ята колона в Україні: загроза державності» (2006) Іван Діяк наводить історичні приклади як зі світової, так і з вітчизняної історії, прямо вказує на ті сили, котрі намагаються заперечити українську державність та розхитати її єдність як в політичному, так і в територіальному аспекті; на ляльководів, котрі вже й особливо не ховаються за лаштунками «театру масок», а практично цілком відверто і цинічно декларують свої цілі та задіюють механізми їх реалізації [72:28,104].

І Діяк, ретельно дослідивши механізми, засоби, методику дій «п'ятої колони» в Україні, визначивши її складові (бюрократична, комерційна, етнополітична, слов’янська, колишня номенклатура, комуністична, церковно-політична, ренегатська, іноземна військова присутність), обгрунтовує їх роль і завдання, поставлені кремлівськими господарями. Ось, наприклад, слова Леоніда Грача (КПУ): «В общем-то мы все в политической команде России. В том числе и те, кто находится в Киеве. Они отдают себе отчет: Украина сегодня расколота на две части, но Украину можно заарканить в результате выборов…» Кирил Фролов (Синод Украинской православной церкви Московского патриархата) призывает, чтобы православное большинство Украины также организованно выступило против Ющенко»]. К. Затулін не приховує своєї місії: «Я курирую в «Единой России» отношения с Партией Регионов, это мое партийное и депутатское поручение» [72:70-97].

Аналізуючи програмові декларації, заклик та конкретні дії ряду політичних партій, громадських організацій, псевдорелігійних рухів, різних «союзів», «двіженій», «общин», «блоків» та «братств», помічаємо діяльність КПУ, ПСПУ, Партії регіонів, керівництво УПЦ (МП)…, які узгоджено й синхронно взаємодіють щодо України з московськими політтехнологами. Прикладом може бути діяльність Інституту країн СНД, який очолює член Державної думи РФ К. Затулін. За повторенням його розробок ми можемо спостерігати, вивчаючи програмні документи окремих партій в Україні.

Неоімперські сили РФ добре усвідомлюють, що на зміну індустріальних суспільств приходить глобалізація та інформаційні суспільства з новітніми технологіями. Тепер необов’язково володіти чужими територіями, краще простором – інформаційним, політичним ,економічним, мовно-культурним. На жаль, це просторове захоплення сусідом в Україні має відчутні результати. І схоже на те, що у нас цьому мало хто протистоїть.

Домінуючі в Києві й у Москві уявлення про партнера і мету співробітництва не співпадають. Українська сторона часом бачить на Сході лише джерело енергоносіїв. Російські політичні сили часто бачать в Ук­раїні лише втрачений простір. У такій ситуації на державному рівні залишається тільки в муках вигадувати які-небудь по­рожні ініціативи.

Реальний зміст двосторонніх відносин формують економіч­ні інтереси бізнес-груп. Зацікавлені в певному проекті групи лобіюють його на всіх рівнях чиновників і політиків. Російські групи потужніші, їх проекти масштабніші. Російський бізнес почувається як риба у воді в непрозорих методах прийняття рі­шень, характерних для нинішньої української влади. Його проникнення в Україну часто забезпечують специфічні «технології успіху». Останнім часом українська влада

Схема № 3.1.

Інтереси Росії у викладі Інституту країн СНД та інтереси деяких партій, що рекомендації інсти-туту Затуліна	Партія регіонів України	КПУ	ПСПУ
Послаблення централь-ної влади в Україні шляхом федералізації держави	Федералізація України	«Територіальний устрій України з урахуваннямспецифіки регі-онів»	Федераліза-ція України
Надання державного статусу російській мові в Україні	Російська мова має бути державною в Україні	Російська мова має бути держа-вною в Україні	Російська мова має бути держа-вною в Україні
Збереження духовної монополії РПЦ в Україні	Захист каноні-чного православ'я в Україні у вигляді УПЦ МП	Захист каноніч-ного православ'я України у вигляді УПЦ МП	Офіційна заборона українсько-го православ'я, духовна монополія РПЦ МП
Втягування України до ЄЕП та Ташкентського оборонного пакту, виключення України з євроатлантичних інтеграційних процесів	Членство в ЄЕП, «Україна без НАТО»	Членство в €ЕП і Ташкентсько-му пакті, «Укра-їна без НАТО»	Єдина дер-жава з Росі-єю та Біло-руссю, «Україна без НАТО»

пропонує росіянам специфічний бартер: об'єкти в обмін на політичну підтримку.

Через це недовіра громадян України до власної влади проектується на економічне співробітництво, а далі – і на весь спектр двосторонніх відносин. Українська влада постійно запізнюється, вона не може запро­понувати жодної системної ініціативи. Дві держави, кожна по-своєму, шукають свою ідентичність у XXI столітті.

Не меш складні проблеми в захисті національниї інтересів, пов'язаних із зовнішньо безпекою. Члентво в ООН, ОБСЄ, Раді Європи,
партнерські відносини з НАТО і ЄС не створюють надійних механізмів захисту національної безпеки. Досить реальна загроза воєнної ескалації поблизу кордонів України через наявність так званих "заморожених" конфліктів. Підтвердженням таких реалій стало російсько-грузинське збройне зіткнення. Не тотожною за фомою, але близькою за змістом стала і друга російсько-українська газова війна 2009 року. В Горбулін і О.Литвиненко в газеті в статті "Українська політика національної безпеки України: актуальні виклики – адекватні відповіді" попереджають: "Аналіз конфліктів доводить, що керівництво РФ готове боротися за відродження свого домінування на території колишнього Радянського Союзу всіма доступними засобами із застосуванням воєнної сили включно".На підтвердження цього висновку вони пишуть, що газові протистояння 2006-2009 років супроводжвалися такими інформаційними кампаніями, які, без перебільшення, можна зарахувати до інформаційних воєн. Водночас у пресі, на телебаченні, насамперед в Інтернеті активно мусюється тема "неминучої уже в 2010 році війни між американською маріонеткою – помаранчевоюУкраїною та Росією" [49:5] Лише за перш місяці 2009 року в Росії вийшли друком книжки, які описують розгортання воєнних дій в Україні: "Война-2010: Украинский фронт", "Русско-украинские войны", " Независимая Украина: крах проэкта"… "Это есть наш последний и решительный бой" попереджає анотація до кижки Г. Савіцького "После боя – Украина. Сломанний трезубец". Подібні книги та інші видання тиражуються і на теренах України.

Втім, було б необ'єктвно у відносинах Росії з Україною вбачати лише руку Москви. Внутрішня нестабільність робить Україну вразливою на міжнародній арені, шкодить її національній бепеці. А деякі політичні сили в пошуках зовнішньої підтримки на догоду кон'юктурним електоральним настроям схильні ігнорувати законодавчо визначені національні інтереси.

Справжні національні інтереси Росії полягають у тому, щоб Україна як найближчий сусід і як одна з ключових держав на пострадянському просторі, ставала стабільною процвітаючою державою й разом з нею рухалася до Європи. На теперішньому переломі нова Росія і нова Україна повинні навчитися жити поруч, ро­зуміючи один одного. Шлях до цього лежить не лише через дис­кусії політиків і великі проекти на зразок газового консорціу­му. Шлях до партнерства лежить через політику, яка дає мож­ливість пересічним росіянам і українцям відчути повагу до їх інтересів.

Підумовуючи резцультати дослідження питань третього розділу, наголосимо, що наша нація-держава, яка після тривалого літургійного сну бездержавності та відсутності повного політичного суверенітету сьогодні спроможна лише на одержавлення шляхом бюрократизації, а не справжнє державотворення, нездатність осягнути масштабність завдань націотворення, а відтак безперспективність етнополітичного розвитку, деформацію національних цінностей, уявлення про другорядність національного самоутвердження. Жовтень 1990 р. та події 2004 року ввійшли в історію як революції небувалої політичної активності, навіть пасіонарності. Цей місяць став межею у протистоянні страху та волі. На політичну арену вийшла молодь, яка ще не набула рис конформізму або психологічної залежності від влади і була сповнена романтичної віри і бажала прискорити й радикалізувати процеси перетворень. Виявивши неабияку самоорганізацію, молодь оголосила голодовку і безстроковий страйк у Києві, відкрито виступила за волю, за незалежність України. З-за відсутності досвіду, недостаньої підтримки ще не пробудженого народу, владу зберегла комуністична номенклатура, яка звільняла студентів-радикалів з університетів за націоналізм [240:5].

Соціальна й міжнаціональна злагода, яка має місце в Україні, аж ніяк не пов'язані з політичною мудрістю еліти чи державної служби, а скоріше – з пасивністю переважної більшості населення і надією на кращі часи. Ці надії пов'язані також із прискореним формуванням національно-демократичного світогляду політичної еліти, яка повинна ушляхетнити соціальний простір, вселити впевненість у своїй самобутності та розвивати елементи демократичної національно-патріотичної свідомості в усіх членів суспільства, політичної еліти зокрема..

Розділ IV. Ідентифікація

в політичну націю чи не

найскладніше завдання


4.1. Особливості індентофікації в етнічну та політичну націю

Нині в усьому світі відбувається пошук ціннісних підстав (легітимації) для існуючих ідентичностей, який супроводжується "кризою ідентичностей", переважно в країнах постмодерністського розвитку та перехідних суспільствах. Криза зумовлює руйнацію старих ідентичностей і пошук нових. Подолання цієї кризи можливе виключно на підставі нової стратегії суспільного розвитку, що передбачає не лише соціально-економічні, культурні і демократичні перетворення, але й етнополітичні[, 254:10].

"Ідентичність" виникає із діалектичного зв'язку між індивідом та суспільством і має багатовимірний характер. Вона може бути пов'язана як з особистісними, соціально-економічними, духовними чи політичними чинниками окремо, так і з усіма ними в сукупності [190:30-301]. Серед різновидів ідентичності (класової, релігійної, ідеологічної та ін.) національна є найбільш стійкою. Ф Фукуяма у своїй праці „Ідентичність та імміграція” визначальними чинниками ідентифікації вважає релігію і націю. За Е.Смітом серед основних форм етноідентентів є ідентифікація національна та ідентифікація етнічна [256:140]. Він пише: "Члени тієї чи іншої групи схожі саме в тих аспектах, у яких вони відрізняються від нечленів за межами групи. Саме ці особливості схожості і несхожості й становлять одне зі значень національної "ідентичності" [256:82]. Втім, жити життям вільної людини означає мати свободу, виражати свою ідентичність через зв’язок з іншими людьми.

Етнополітична ідентичність пов’язана перш за все з еталонами (стандартами) суспільної поведінки в міжнаціональних відносинах та відносинах етносів з державою. Термін "етноідентифікація" (індивідуальна) означає ототожнення себе з певною групою, її звичаями, нормативними й функціональними характеристиками [142: 89]. У нашому випадку йдеться про колективну національну ідентичність, яка враховує теоретичні уявлення про дві моделі нації: громадянську (політичну) і етнічну [254:18-21] Б. Андерсон (США) дає ще одне визначення нації –"уявлена спільнота", представники якої не знають більшості своїх співвітчизників… і все ж в уяві кожного живе образ їхньої співпричетності" [2: 25]. Для всіх моделей національне тут ототожнюється з етнічним і передбачає існування у громадян почуття спільності з минулим, сучасним і майбутнім цієї етноспільноти. Йдеться також про існування рівноваги у фундаментальних питаннях соціально-економічного та культурно-політичного розвитку нації. Це процес ототожнення, співставлення себе з певною етнічною групою. Він розгортається як відчуття особливої укоріненості в цій спільноті. Перший напрямок пов’язаний з відповіддю на питання: „Хто я?”, зі з’ясуванням, фіксацією свого місцезнаходження у системі суспільних, соціально-психологічних та моральних відносин. Другий – надає почуття своєї безперервності та спадкоємності в єдиній етнопсихологічній цілісності: "Хто МИ?" (колективна ідентичність). Стереотипи поведінки, спільні для індивіда і групи, середовище інформаційного комфорту витворюють почуття єдності і захищеності. Не мати почуття спадкоємності, не бути причетним до колективу означає особисте відречення від нього. Ось чому для Джона Бройі об'єктом політичної ідентифікації і лояльності "в першу чергу і головним чином є нація" [190:204].

Колективна ідентифікація обов’язково вимагає урахування таких чинників, як свобода вибору, добровільне підпорядкування індивіда групі, сумісність з демократичною справедливістю. Емі Гутман у праці "Ідентичність за демократії" наголошує: "Демократична справедливість зумовлює ставлення до всіх індивідів як до рівних громадян, що мають однакову свободу і можливість" [ 65:544] Групи з певною ідентичністю є інструментом публічної політики для своїх членів, вони забезпечують взаємопідтримку і відчуття приналежності, сприяють зменшенню непевності, дають індивідам мотиви разом боротися з несправедливістю. За своєю суттю колективна ідентичність є процесом багатовимірним і тісно пов’язана з етнічною та національною ідентичністями. Незважаючи на поширену в суспільстві думку, ці поняття не є ідентичними, хоч вони мають і багато спільного.

Головними чинниками національної ідентичності є спільна історично-етнічна територія, спільні міфи та історична пам’ять, культура, релігія, традиції, які в сукупності обумовлюють самобутність та особливості особи, етноспільноти чи суспільства.. Для утворення колективу людей з однаковими етнічними властивостями – мовою, культурою, психікою – всі його члени повинні певний час знаходитись у безпосередньому зв’язку між собою. Такий зв’язок можливий тільки тоді, коли група людей, яка започаткувала певну спільноту чи народ, проживає на певній території. Незважаючи на зміну території внаслідок еміграції, завойовувань тощо, етнічні властивості людей, які започатковані на праматірнім просторі, залишаються ще довго, а по можливості ще й відроджуються. Належність до певної групи виявляється як емоційне ототожнення з нею, сприяє активному процесу політичної соціалізації, засвоєнню соціальної поведінки [175:125], боротьбі з національно-етнічною дискримінацією тощо.

Етнічною ідентичністю є ототожнення людьми один одного і самих себе з певною етнічною спільнотою, що дає їм змогу засвоювати визначальні стереотипи поведінки. Ідентифікація індивіду з етносом відбувається на основі принципу самовизначення етнічної незалежності (людина належить до тієї етнічної спільноти, з якою себе пов’язує спільністю мови, культури, побуту). У західній етнополітології нараховується кілька типів етнічної ідентичності. Дж. Маккей і Ф Льюіс визначають чотири основні їх типи. До першого, який вони назвали „мінімум етнічності”, внесено осіб з низькою етнічною обізнаністю (майже асимільованих). До другого, що має назву „поміркована етнічність”, зараховано осіб, які мають певні контакти з членами своєї групи, але їхня етнічна ідентичність не настільки міцна, щоб вважати її етнічною свідомістю. Третій тип – так звана „маргінальна етичність” – включає осіб з сильною етнічною свідомістю, які через різні обставини не мають контактів з членами своєї групи. До цього типу належать і „етнічні сироти”, які не мають контактів чи тісних зв’язків ні зі своєю групою, ні з „більшим суспільством”, що їх оточує. Нарешті, четвертий тип – „максимальна етнічність” – об’єднує людей, які беруть участь у діяльності своєї етнічної групи, у забезпеченні її політичних, економічних та соціальних інтересів [175:35]. До чинників, завдяки яким підтримується і зберігається етнічна ідентичність, західні вчені відносять спільну територію, хоч у деяких випадках цей чинник може бути відсутній (євреї до створення Ізраїлю, цигани), певні соціально-економічні та політичні фактори, а також релігію. Одними з головних компонентів існування та збереження ідентичності є мова, культура, традиції, звичаї. Важко переоцінити і значення суб’єктивних факторів, зокрема таких, як етнічні обізнаність, почуття і свідомість, врешті-решт те, що особа відчуває і думає про себе і свій етнос. Також слід мати на увазі, що етнічна ідентичність розмивається процесами асиміляції, інтеграції в інше політичне середовище та докорінними змінами внаслідок глобалізації етнонаціонального життя [175:35-36]. Національна ж ідентифікація базується на певній системі об’єктивних рис – расових, культурних, психологічних (антропологічний тип, мова, релігійні догми, традиційна обрядовість, звичаї). Підґрунтям національної свідомості є біологічні, лінгвістичні, культурно-релігійні чинники. Сутність цього поняття полягає у складному переплетенні вроджених і набутих рис, міфологічних уявлень, реальних образів. Основою національної ідентифікації є усвідомлення, раціональний вибір, що базуються на свідомій політичній волі, громадянстві, політичній культурі суспільства. Ідеологічним підгрунтям ідентифікації в етноспільному Джон Брайи вважає нацоналізм [190: 204].

Національна ідентифікація – це сукупність ідей, поглядів та уявлень інтересів своєї нації, засобів і шляхів забезпечення цих інтересів. Вона характеризується почуттям приналежності й відданості людини певній нації, бере свій початок з часів французької революції і пов’язана з політичними чинниками [150:56]. Місце етнічного зв’язку доповнює спільність політичної волі (влада, держава та правові відносини, пов’язані з громадянством). Нація набуває своєї ідентичності не лише в етнічно-культурній схожості, а й у соціальній практиці громадян, а основою колективної ідентичності стає націоналізм Увага акцентується на загальононаціональних цінностях: національних інтересах, безпеці. Це явище має інтегральну якість, яка містить етнонполітичний та загальногромадянський аспекти. Е. Сміт до основних ідентифікаційних ознак відносить: спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову громадську культуру; єдині юридичні права та обов’язки; спільну економіку з можливістю пересуватись в межах національної території тощо [256:23]. Також вчений відмічає, що у демократичній моноетнічній державі для переважної більшості громадян національна та етнічна ідентифікація нерозривні, у поліетнічних державах людина також може себе ідентифікувати з певною етнічною групою, з політичною нацією або водночас з обома.

Національне самовизначення є вищим рівнем і способом становлення ідентичності. Усвідомлення національної ідеї – базова риса її світогляду і самосвідомості, осягнення індивідом своєї приналежності до національної спільноти. Національна самоідентифікація особистості веде до формування вивірених досвідом багатьох поколінь психологічних засад людського єства, до освоєння універсальних загальнонаціональних значень, зафіксованих, зокрема, у національних особливостях світогляду, світосприйняття та світорозуміння, в національному типі характеру. Вона реалізується в дієвій причетності до життя свого етносу, рідного народу, його культури і віри.

Перед Україною стоїть завдання подальшого зміцнення ідентичності української етнічної нації, формування ідентичності політичної нації на основі знаходження балансу інтересів усіх етноспільнот та їхньої інтеграції в українське суспільство на основі етнокультурних цінностей всіх національностей. У перехідних умовах трансформації українського суспільства виникає дисбаланс між національною та етнічною (подвійною) ідентифікацією, що призводить до відчуття дискомфорту в суспільстві, бо примушує кожну людину до дуже неприємного „чорно-білого” вибору між двома ідентифікаціями: приналежність до свого етносу і нової спільноти. Стає зрозумілою необхідність збереження цілісності держави та її зміцнення, становлення громадянського суспільства і правової держави, визначення місця країни в системі культурних і геополітичних координат, зменшення сепаратизму шляхом залучення до державотворчого процесу представників усіх етнічних груп, збільшення можливостей держави у протистоянні зовнішньому тиску. Серед необхідних для цього заходів чільне місце займають процеси етноідентифікації в політичну націю.

Однією із особливостей формування політичної нації, становлення єдиної національної ідентичності є те, що українська нація, хоча і не ідентифікувала себе у ролі безпосередньо політичної нації, сформувалась як етнічна. В історії поняття нації, а відтак і національної ідентичності та свідомості пов'язано з виникненням національної держави. Французька революція робить безпосередньо політичну «націю» (народ) джерелом державного суверенітету. Місце етнічного зв'язку займає спільність громадянства, тобто «нація» з дополітичної етнічної конституюється в громадянську. Наприкінці XIX століття це відношення між успадкованою національною ідентичністю і набутим, демократично конституйованим громадянством набуває нової якості. Нація громадян набу­ває своєї ідентичності не в етнічно-культурній схожості, а в практиці громадян, які активно використовують свої демократичні права на політичну участь і комунікацію. Основою колективної ідентичності став опосередкований історизмом націоналізм. Саме він сприяв формуванню такої системи ідентифікації індивіда із своєю роллю, яка вимагає високого ступеня особистої залученості аж до самопожертви.

Українська нація має переважно примордіалістське походження, тобто успадкувала свої етнічні корені, ідентифікувала близькі за походженням і культурою споріднені родоплемінні й етнічні спільноти. Численні національності, які поселялися на українській етнічній території, вважалися підданими імперій (Польської чи Російської) або громадянами СРСР. Національна ідентичність "подавлялася комунізмом" [282:407]. Виборовши незалежність, українська нація і інші етнонаціональні групи постали перед необхідністю ідентифікувати себе з політичною нацією і єдиним громадянством, політичними інституціями та правовими нормами. Конституція України, схвалена українським народом (представниками всіх національностей) є головним ідентендом у цьому процесі.

Постає питання про особисту само ідентифікацію, яка включає сприйняття норм регуляції поведінки, самоконтролю й дисципліни, що ґрунтується на загальновизнаних нормах культури й соціалізації. Самоідентифікація є виходом із аномії, тобто зі стану розщепленості свідомості, психічної амбівалентності, роздвоєності, одночасного прояву протилежних емоцій і почуттів [308:57]. Ці риси характерні для значної частини українців, які втратили внаслідок бездержавності й поневолення іншими державами почуття національної ідентичності. Втрата людиною морально-етнічних і етнічно-культурних засадничих основ ідентичності робить її нездатною до активного вияву приналежності до своєї етнонаціональної спільноти, а значить і власної суверенності. Наприклад, за тоталітарного сталінського режиму майже не було самостійної особистої думки. Вона контролювалася як державою в цілому, так і численними організаціями, які не дали цій думці змоги піднятися до особистого „я” чи українського „ми”. Розбіжність національної та культурної ідентифікації породжує сепаратистські настрої і тенденції, призводить до загострення міжетнічних протиріч і конфліктів. Тому побудова демократичної, правової та соціальної держави сприяє пом’якшенню, запобіганню та ефективному врегулюванню етнонаціональних конфліктів [256:143].

Особливістю ідентифікаційних процесів становлення української нації є те, що вона формувалася виразно селянською із представників різних етносів. На цю обставину звернув увагу В. Липинський: "Нація й земля в понятті хлібороба – це синоніми... Поляк-хлібороб, що осідає на землі, заселеній народом українським, тим самим мусить стати українцем і навпаки" [122:124] Відтак органічний зв'язок людини з ландшафтом, з ґрунтом, що живить її і всенародне та професійне мистецтво, культура, органічно вплітаються в етнонаціональну ідею. Ментальна настанова на зв'язок людини і природи зумовила виникнення іншої важливої цінності і настанови в національній свідомості — на мир, стабільність, громадянську, міжетнічну злагоду. Цей нерозривний зв'язок засвідчує перспективність і

Схема № 4.1.

Національне ядро

Національна периферія

Опозиція до нації