Geum.ru

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материалаДокументы

Содержание


плідність концепції політичної нації та її національної ідеї. Біля витоків української політичної нації.
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   21

Особи, що чітко ідентифіку-ють себе з Україною, інте-гровані в націю, визнають громадянство України, під-тримують шлях на розбудо-ву незалежної держави, на виборах підтримують націо-нально-демократичні сили, центристів, праві партії, орієнтуються на європейські цінності і вибір.





Люди без певних переко-нань, політично пасивні, без національної і громадянської свідомості, з непевною іден-тичністю.

 У 1991 р. голосували за незалежність, але з такою ж легкістю можуть віддати свої голоси противникам, на виборах велика частка голосує за лівих. Зовнішньо-політичні орієнтири не визначені.



Особи, що мають стійкі антиукраїнські переко-нання, мріють про відно-влення СРСР. На виборах підтримують радикальні ліві сили або праві угруповання, які обіцяють об’єднати Україну з Росією та Білорусією в союзну державу.
Біля витоків української політичної нації

плідність концепції політичної нації та її національної ідеї. Біля витоків української політичної нації.


На початок дев'яностих років минулого століття українцями усвідомлювали себе лише 57% дорослого населення, росіянами біля 20%, решта – виявили подвійну або невизначену орієнтацію.

У сучасній Україні спостерігається нормальний процес піднесення самосвідомості української етнічної нації з певними рисами етноцентризму, але це здійснюється не за рахунок приниження гідності або скривдження інтересів представників інших національностей і не спрямоване на пошуки «ворогів народу». Втім,громадяни всіх національностей мусять обирати серед вже існуючих культур цінності, які мають об’єднувати їх у єдиній політичній нації української держави. Їм належить обирати між різними комбінаціями елементи публічного виявлення ідентичності й вирішувати, яку увагу приділяти кожному з них. Сфера виявлення ідентичності доволі широка. Йдеться про вироблення „культурного акценту” в системі освіти, мови загальнодержавного спілкування, відзначення свят, встановлення пам’ятників чи меморіалів, заснування певних символів та нагород тощо. Якщо лідер держави виступає із заявою або виявляє підтримку тій чи іншій події у суспільному житті, він впливає на сприйняття суспільством своєї ідентичності або, навпаки, неприйняття його певними етноспільнотами. Це надзвичайно делікатна сфера, оскільки у етносів, чия думка не була врахована, як правило, виникає і постійно зростає почуття відчуженості, навіть ворожості. Серед низки питань стосовно ідентичності в усіх членів нашого поліетнічного суспільства на перше місце слід поставити проблему причетності всіх громадян будь-якої національності до нашої держави та її розбудови, подолання істотних відмінностей політичної культури між регіонами України та глибокого міжконфесіонального розколу.

Найяскравішим прикладом може бути історія США. Тривалий час вихідці європейських та інших соціокультурних систем не могли погодитися з рівністю всього населення держави, яка складалася з різних рас та мала неоднаково рівні культури. Америці нинішня свобода дорого коштувала. Громадянська війна, безліч етнічних конфліктів, расизм, негритянські, китайські та інші „гетто” – все це історія конфронтаційної культури. Коли ж на шляху демократичного розвитку Сполучені Штати були позбавлені расової непримиренності, то виявилося, що етнічна самобутність багатьох народів, які мешкають в одній країні, – це не вада у її розвитку, а сильна сторона. У чому ж річ? Кожна етнічна самобутність несе у суспільному коді (а може, частково й біологічному) досвід тисячоліття олюднення, розвитку людини в якихось конкретних умовах, а в ньому міститься та конкретика, яка дала новій соціокультурній спільноті можливість досягти свого рівня розвитку. Отже, розквіт етнічних самобутностей та їх гармонійна взаємодія на певній території – не мінус, а плюс, поштовх до вдосконалення регіону, соціуму тощо.

Будь-яка спроба однієї соціокультурної системи підкорити, асимілювати, звести з природного шляху іншу методами насильства згубна для агресора Достатньо згадати лише долю народів, які ставали основою імперії (починаючи зі Стародавнього Риму). Отже, принцип взаємовідносин етносів – це не боротьба, конфронтація і поглинання, а взаємодія на базі отримання соціокультурного досвіду з урахуванням волі суб'єктів політики.

Національні революції і спроби утворення української державності в ХVII та ХХ століттях довели марність багатовікових спроб переплавити й розчинити в однорідному імперському російському чи польському організмах українську людність. Українці не втратили рідної мови, національної культури, своїх традицій та звичаїв. Як слушно зауважив голова Верховної Ради України В.Литвин, імперія використовувала українців „для опанування завойованих територій від Азово-Чорноморського узбережжя до Далекого Сходу і Російської Америки". Однак і поза своєю Батьківщиною українці здебільшого не асимілювалися. Навпаки, завдяки своїй колосальній життєвій стійкості вони виявилися, мабуть, єдиним в історії пригнобленим народом, який в межах іншої держави вдвічі збільшив власний етнічний арсенал [170:2].

Оскільки національні ідентичності, справедливо відзначає Ю.Хабермас, є свідомим наслідком інтелектуальних зусиль інтелектуальної еліти і розповсюджувалися вони за допомогою комунікацій, національними почуттями стає більш менш легко маніпулювати [190:373]. Серед маніпулятивних технологій слід зупинитися на мові як особливому факторі національної ідентифікації. Майже всі сучасні вчені вважають лінгвістичний фактор визначальним для людини, що стоїть перед питанням самоідентифікації. Мова в більшості суспільств має саме ідентифікаційні та державницькі функції: регулятивну (регуляція стосунків між людьми у суспільстві, узгодження інтересів, видання законів та здійснення їх тлумачення); суспільно-виховну (саме через мову утверджуються певні моральні цінності в суспільстві, випрацьовується поняття про позитивне і негативне, формується громадська думка); акумулятивну (нагромадження й узагальнення життєвого досвіду протягом як життя окремої людини, так і історичного розвитку народу); вирівнювальну (певна інформація стає набутком широкого кола людей, завдяки чому зростає культурний та інтелектуальний рівень всього суспільства) [153:14]. Серйозною ідентифікаційною проблемою для України є вибір основної мови в системі писемності, навчання та спілкування. Національні почуття більшості українців і деяких етноспільнот природно говорять на користь того, що державною мовою має бути українська. Лише у цей бік спрямована політика держави, її Конституція. Разом з тим не можна ігнорувати реальні вимоги щодо збереження за російською мовою хоча б другої офіційної в деяких регіонах. Це зрозуміло вже тому, що значна частина населення користується у спілкуванні та навчанні російською мовою.

Можна поставити питання: якщо людина втрачає рідну мову і приймає іншу, то чи не означає це також і зміну її національної незалежності? Переважно так, але не завжди. Ірландці або шотландці, скажімо, мовно англізувалися, але етнічно ні. Ельзасці, анексовані Німеччиною (1917 р.), безумовно, стали німецькомовними, проте національно вони лишилися французькими патріотами. Так само багато прибалтів, білорусів чи українців, які забули рідну мову, не денаціоналізувалися етнополітично, зберігши власне патріотичне відчуття. Останнє є вирішальним чинником у національному самовизначенні чи ідентифікації людини з певною етноспільнотою [88:280].

Серед базових цінностей, що об’єднують політичну спільноту в єдине ціле, важливе місце займають історично обумовлені символи нації, виплекані й виборені у тривалій боротьбі. Актуальною є проблема, пов’язана з минулим, коли нові покоління нації беруть на себе відповідальність за минуле й сьогодення. Ідентифікація з нацією означає, як вважає К. Хюбнер, що її представник відчуває себе відповідальним за її минуле і сучасне, відчуває гордість за національні досягнення чи біль національної ганьби. Прикладом слугує проблема колективної відповідальності німців за злочини націонал-соціалістів. Той, хто вимагає визнання цієї вини, обов’язково ідентифікує себе з нацією, розуміє себе як частину з цілим. Кожен, хто усвідомлює себе німцем, неминуче відчуває почуття сорому від того, що відбулося за часів націонал-фашизму [287:348-349]. В українців питання минувшини ще не вирішене. Вони оцінюють більшість історичних подій, пов'язаних з Україною, на жаль, крізь призму поглядів інших держав.

Внутрішня глибока прив’язаність до нації не може зникнути, вона існує навіть у латентній формі, а реакція на її витіснення може викликати протести й „небезпечні вибухи” [287: 346]. Для ідентифікації властива також і „національна персоніфікація” (Жанна Д’Арк, О.Суворов, Б.Хмельницький). До цього також відносяться такі символи, як прапори, герби, штандарти, що втілюють у собі не лише матеріальні предмети, але й „національний дух” [287:450]. Інколи інтелектуали і політики монополізують міфи та символи минулого з метою закріпити національну ідентичність і обґрунтувати або виправдати свої вимоги [190:207-208].

Для національної ідентифікації має важливе значення національна історія. Турбота про пам’ятники, музеї може бути осучасненою. Минуле продовжує „жити” у певних національних традиціях. Сучасні символи та цінності українців ідентифікуються нашими громадянами суперечливо, але поступово сприймаються. Україна постає перед нашими громадянами в багатьох символах.

Базові символи закріплені в Конституції України. Стаття 20 Основного Закону наголошує, що державними символами України є «Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України», і подає їхній опис. 3а роки незалежності ця державна символіка стала нормою життя й виховання приналежності громадян України до єдиної політичної нації. Однак послідовники недалекого радянського минулого продовжують ігнорувати українські національні символи. Комуністи сповідують радянську символіку, значок депутата УРСР, прапори, гімн тощо. КПУ у своїх передвиборчих програмах ставить питання про «референдум щодо державної символіки». Адже історично, духовно і психологічно утвердилося, що державним прапором України є жовто-синій прапор, який майорів ще 1848 року, під яким галицькі українці пробуджувались до боротьби за свої соціальні й національні права, який в роки УНР набув законодавчо-легітимного значення, а потім став символом національно-визвольних змагань і виборення незалежності. Герб–тризуб своїм корінням сягає до часів докиївської Русі. А гімн "Ще не вмерли України ні слава, ні воля" (1862) був написаний Павлом Чубинським на одному подиху у час найпохмурішої реакції, коли українська мова, культура, духовність у цілому стояли на межі загибелі, і все-таки вистояли, підтвердивши силу й невмирущість українського народу. І сьогодні піддавати сумніву державні символи України як суверенної держави – це вияв не лише неповаги до народу, який виборов їх у нелегких змаганнях, а й до Батьківщини в цілому. Успішні переходи до демократії, за Ф.Фукуямою, залежать від здатності демократичного керівництва підтримувати символічну спадщину. Постсоціалістичні держави для подолання негативних наслідків символіки минулого, які не об'єднують, а роз’єднують націю, застосовують практику люстрації і заборони ( Польща, Чехословакія та ін.). Так, сейм Литви законодавчо заборонив колишні радянську й нацистську символіки, до подібних кроків вдалися парламенти Естонії та Латвії [297].

Серед негативних символів, які не сприяють ідентифікації політичної нації, – злиденність, соціальна незахищеність, безвихідь, корупція, злочинність, недовіра до влади і втрата поваги до землі, на якій живе український громадянин. Внаслідок чого до цього часу наші громадяни неоднозначно ідентифікують свою приналежність до сучасної політичної системи України. Соціологічні дослідження свідчать, що «Жовтневу соціалістичну революцію (1917) 44,5% респондентів оцінюють негативно, а 41,2 % – позитивно; 63,9% опитаних оцінюють весь період перебування України у складі СРСР позитивно». Про кризу ідентичності засвідчує те, що респонденти часто не можуть самостійно назвати прізвища видатних діячів української історії, культури та науки, а таких діячів, як Петро Перший, Й. Сталін та ін. відносять до тих, хто відіграв позитивну роль в історії України. Тому ніхто, крім самого народу, не зможе створити державу, яка йому потрібна. Зробити усвідомлений вибір треба сьогодні, бо незахищеність викликає страх, а страх провокує соціальний хаос.Прагнення людини прихилитися до сильнішого і відчувати себе захищеною є явищем природним і в той же час небезпечним. Адже сильніший завжди буде вимагати прийняти свої норми і порядки.

В ідентифікації українця як за етнічністю, так і за громадянством у політичну націю, окрім державного спрямування через освіту, культуру й виробництво, мають посилити свою роль й політичні партії та громадські об'єднання. Якщо порівняти дві протилежні позиції партій щодо ідентифікації українців за етнічністю і громадянством у єдину політичну націю з однаковим розумінням свого державно-патріотичного місця і становища в Україні, то тут ще багато чого треба зробити. Ось приклад з діяльності політичного об'єднання "Русского блока". На мітингах, зібраннях, постійні гасла: "Нет бандеровщине", "Долой врагов России", "Нет – национализму, шовинизму, антисемитизму", "Русскому языку – статус государственного", " Геть НАТО!" Ніхто з українців не проти рівноправного союзу з Росією, але вони рішуче заперечують російські імпершовіністичні домагання щодо України. Виступи з антиукраїнською тематикою у наш час означають, що для противників незалежності України небажаний такий стан нашої держави, а влаштовує їх слухняна "молодша сестра". Вимагати, наприклад, для російської мови статусу державної, коли у Харкові з понад сотні газет функціонує лише одна україномовна газета "Слобідський край", як офіційний орган обласної Ради, і жодної україномовної міської чи обласної, - це вже занадто. Відсутність україномовної преси на Слобожанщині (за виключенням районних газет, кишенькових для олігархів) – це у значній мірі "робота" тих, хто не лише надихає українофобську діяльність, а й має на меті домогтися відмови вивчати й спілкуватись українською мовою. А це, у свою чергу, збільшення контингенту учнів та студентів у російськомовних навчальних закладах, випуску російськомовної літератури, ведення документації, чисельності тих, для яких російська мова стає рідною. Якщо додати ЗМІ, мистецтво й культуру, які переважно російськомовні, то ідентифікаційні чинники працюють не на користь української політичної нації. Тобто йдеться про руйнування потягу людей до спілкування рідною українською мовою, потреба в якій штучно зменшується, а значить є підстава в українофобів заявляти: " Українці не бажають спілкуватися українською мовою !".

А ось думка протилежної сторони. Партії національно-демократичного спрямування щодо ідентифікації всіх членів суспільства з єдиною політичною спільнотою наголошують, що Україна мусить стати по-справжньому європейською, заможною і демократичною, що нам не повинні протиставлятися, скажімо, росіяни, євреї або поляки. Вони мають постати українцями російського, єврейського чи польського походження, які щиро сприятимуть тому, щоб зробити українське суспільство вільним і розвинутим, Україну – українською. Українцем людину насамперед робить не "голос крові" (інакше звідки стільки "манкуртів" і безбатченків із давніми козацькими прізвищами), а усвідомлення належності до великої тисячолітньої культури, до славної, хоча й трагічної, історії, до чудової, неповторної землі. І єдиним привілеєм етнічних українців повинна стати саме загострена відповідальність за майбутнє цієї землі, за те, що всі в ній повинні усвідомити себе її дітьми [5:4].

Історія свідчить, що чимало іноетнічного населення знаходило в Україні порятунок від релігійних та національних переслідувань, омріяну родючу землю, можливість жити компактно (колоніями (німці та ін.), містечками (євреї), іншими поселеннями (поляки, греки, серби тощо) чи навіть розпорошеними етнічними групами), сповідувати свою віру, розвивати власну культуру, мову, традиції і при цьому жити в мирі й злагоді з корінними українцями. І нинішня міжетнічна злагода в Україні, відсутність нерозв'язних суперечностей пояснюється саме цією історичною національною традицією: жити в мирі та спокої на одній, щедрій для всіх мешканців землі різним за своїм етнічним корінням, але таким однаковим у своїй любові до української землі, до праці і краси людям. Мир, соціальна й міжнаціональна стабільність є цінностями нашого суспільства, більш важли­вими, ніж економічні реформи або соціально-політичні зміни.

Цю толерантність українців як їхню національну ідентифікаційну рису, їхнє мислення, усвідомлення себе як народу, що може і повинен жити мирно з іноетнічним населенням, красномовно засвідчував М. С. Грушевський та інші.

Проблема ідентифікації у політичну націю передбачає врахування у державі наявності національних меншин, самосвідомість яких не завжди співпадає із самосвідомістю титульної нації та іншими суперетносами. Кожна етногрупа, перебуваючи в межах суперетносу, взаємодіє з ним через етнічне поле. Сутність цього феномену полягає в тому, що це простір, де поширюється ритм коливань компліментарності. Близькість цих ритмів етноспільноти породжує почуття взаємності чи протиставлення себе усім іншим "ми" і "не ми". Зіткнення з носіями іншого ритму викликає почуття відчуженості, маргінальності, несхожості, що дуже часто переростає у відверту антипатію. Відомо, що у людей, які перебувають на чужині, виникає особливий стан – ностальгія, для якого характерні почуття туги за етнічною батьківщиною, тривоги, пригніченості. Гіпотеза про етнічне поле дає можливість прояснити, що ця ностальгія зумовлена впливом на людину іншого етнічного середовища.

У нашому суспільстві існує величезний попит на справжню українську ідентичність. Основним питанням ідентифікаційного процесу є консолідація української етнічної нації. Виокремлюються принаймні три групи етнопсихологічних чинників, які сьогодні істотно впливають на перебіг подій. Перша група – це чинники, набуті історично. Поряд з позитивними рисами українців (працьовитість, вміння господарювати, терплячість, толерантність, турбота про родину та ін.) виділяють такі, як інертність, пасивність у громадських справах. Тут і наша отаманщина, суміш егоїзму та індивідуалізму, надто приземлений утилітарний прагматизм, надмірна довірливість, піддатливість, що у менталітеті української інтелігенції закріпилися успадковані від різночинського руху минулого стереотипи змовництва, зрадництва на користь інших держав, захоплення політичним тероризмом, культом революційної дії, анархічного чи нігілістичного ставлення до державної влади, закону і права. Усе це час від часу реанімується в тих чи інших формах у нашому політичному житті, накриваючи і розмиваючи острівці демократичних перетворень.

До другої групи етнопсихологічних чинників належать ті, що генетично пов'язані з недавнім тоталітарним минулим українського етносу. Серед них:

• сформована безініціативність і соціальна безпорадність;

• подвійна мораль, звичка покладатися на патерналістську опіку держави і водночас не довіряти їй, постійно її обдурювати;

• народ і політична еліта успадкували атрофію історичної пам'яті, ірраціональну віру у всесилля "вождів", очікування на прихід "месії", який візьме на себе усі проблеми і миттєво їх вирішить;

• фактично зруйнований генетичний код господаря-власника, що особливо помітно сьогодні на селі, де розгорнулися глибокі перетворення (одержання селянами документів на право власності на землю ще далеко не скрізь і не завжди трансформується у почуття господаря);

• втрата почуття відповідальності, намагання будь-якими способами перекласти її на того, хто стоїть на один щабель вище. Як результат виникає система тотальної безвідповідальності.

Третя група етнопсихологічних чинників – це ті, що породжені сучасним перехідним трансформаційним станом українського суспільства, зокрема темпами їхнього здійснення. За історичними вимірами економічні перетворення відбуваються прискорено, а суспільство не встигає виробляти морально-етичні, політико-правові та психологічні противаги негативним тенденціям, скажімо таким, як поява партій-холдингів. З іншого боку, трансформаційні процеси продукують:

• настрої соціальної апатії, маргінальності, зневіри, розгубленості, так званої втоми від реформ;

• популізм деяких політиків і партій;

• специфічну психологію політичного реваншизму людей, "ображених" нереалізованими життєвими планами, а також тих, хто легко нажив капітали, а тепер боїться їх втратити або рветься до керма, аби зберегти й примножити їх.

За Конституцією України, "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації" (стаття 11), а відтак й ідедентифікації населення у єдину політичну спільноту. Загальна декларація прав людини означає, що людську особистість ніхто не повинен позбавляти права на національну приналежність. Залишається визначати приналежність до нації лише за ознаками рідної мови. З 48 мільйонів населення. України 38 мільйонів – українці (за даними перепису населення 2001 року). Підсумки перепису містять нерадісні перспективи: 32 мільйони українців визнали рідною українську, 6 мільйонів українців, не визнаючи за рідну мову українську, зреклися своєї національності завдяки не лише зросійщенню, а й перепису населення 2001 року, в якому таблиці були такі, що поділ за мовою не збігався з поділом за національністю. У цьому випадку сама національність втрачає повноту визначення корінного етносу і можливість самоідентифікуватися. Іншого способу відтворення корінного етносу, як шляхом самоідентифікації за рідною мовою нема, наступні переписи вже не відтворюватимуть графи національність. Зміна динаміки етнічної структури політичної нації, коли корінна етнічна нація втрачає свою провідну роль, не буде сприяти стабільності суспільства.

Втім, переважна більшість опитаних – 67,4% – у тій чи іншій мірі пишаються, що є громадянами України, а значить і представниками політичної нації. 17,2% «швидше пишаються», а 9,7% не пишаються зовсім. Відтак День Незалежності – свято для більшості громадян: для 42% – офіційне, а для 11,3% – народне. Однак для багатьох опитаних День Незалежності – просто ще один вихідний день [Україна молода, 22.VIII.07]. Значна частина співвітчизників воліла б виїхати з України. На запитання Центру соціальних досліджень «Софія» «Чи хотіли б ви виїхати в іншу країну?» 40% українців із різних міст країни відповіли ствердно. 26,6% хотіли б виїхати тимчасово, а 13,3% – назавжди, понад – 54,9% –не хотіли б залишати рідної землі навіть тимчасово.

Політика сучасної ідентичності заповнила порожнечу, що була в політичній теорії ліберальної демократії. У своїй новій праці «Ідентичність і міграція» професор Ф. Фукуяма доводить, що сучасні ліберальні суспільства мають слабку колективну ідентичність. Постмодерні еліти, особливо в Європі, відчувають, що нації-держави виникли поза тією ідентичністю, яка визначається релігією і нацією. Проте, якщо суспільство не відстоюватиме позитивні ліберальні цінності, воно може зіткнутися з викликом мігрантів, які краще знають, хто вони є. У сучасних умовах це явище мультикультурності. Цей термін розуміється не тільки як терпимість культурної різноманітності, а як потреба юридичного визнання прав расових, релігійних або культурних груп. Ідентичність стає проблемою, коли наприклад, мусульмани покидають традиційні мусульманські суспільства, іммігруючи до Європи. В Україні мешкають корінні мусульмани.

Сучасний радикальний ісламізм є формою політики ідентичності. В традиційному мусульманському суспільстві ідентичність дається людині батьками і соціальним оточенням; все – від племені і роду до місцевого імама і політичної структури держави – прикріплює ідентичність до певної гілки ісламської віри. Це створює складні проблеми для емігрантів. Втрата ними ідентичності, на думку О. Каганця, обумовлює і навіть породжує їх агресивність і схильність до тероризму [104 с.4]. У праці «Кінець історії та остання людина» Ф. Фукуяма розглядає радикальний ісламізм як прояв руйнування національно-культурної ідентичності. Там ідентичність мусульманина більше не підтримується зовнішнім суспільством, натомість існує сильний тиск превалюючих західних культурних норм. Питання автентичності постає так, як ніколи раніше не поставало в традиційних мусульманських суспільствах. Між внутрішньою ідентичністю мусульманина і поведінкою оточуючого суспільства виникає розрив. Це пояснює постійні питання до імамів на ісламських веб-сайтах про те, що є харам (заборонено) або що є халал (дозволено) [282:329]

Зараз у Німеччині мешкає понад 15 млн. іммігрантів. Майже кожен п'ятий мешканець Німеччини родом з-за кордону чи його батьки були іммігрантами ( тут затверджено Національний інтеграційний план, що містить близько 400 нормативних актів, необхідних для адаптації іммігрантів у німецьке суспільство. Крім цього, уряд кожнорічно інвестує на сприяння інтеграції іммігрантів 750 мільйонів євро).

У цій країні діють інтеграційні курси , на яких відводиться 900 годин для вивчення німецької мови та країнознавства і є обов'язковими для тих, хто іммігрував до Німеччини згідно з імміграційним законом. Крім того, мають бути набагато поліпшені можливості по догляду за дітьми для жінок на час занять на цих курсах, молодим іммігрантам [День, 21.VII.07].

Питання, чи є в мусульманстві щось особливе, що спонукає до радикалізації, залишається відкритим. По-перше, після 11 вересня з'явився цілий науковий напрям, який намагається побачити насильство і бомбістів-смертників у Корані або в історичних коренях. Проте важливо згадати, що в багатьох історичних періодах мусульманське суспільство було навіть більш толерантним, ніж християнське. Тому вважати сьогоднішній радикальний ісламізм неминучим породженням ісламу не розумніше, ніж бачити у фашизмі кульмінацію багатостолітньої історії європейського християнства.

І по-друге, проблема джихадського тероризму не може бути вирішеною привнесенням модернізації і демократії на Близький Схід. Величезна кількість терористів радикалізувалася саме в демократичних європейських країнах. Модернізація і демократія – чудові речі самі по собі, але в мусульманському світі вони вірогідно посилюють, а не послаблюють проблему терору в короткочасній перспективі. Ця проблема не обходить Україну, в якій мешкає чимало прихильників ісламу.

Формування політичної нації неможливе без cприйняття суспільством національної ідеї. Але в складних перехідних умовах дискусія про суть і шляхи формування національної ідеї, хоч триває давно, далека від завершення. Національна ідея політичної нації має стати духовним чинником народного життя, відбитком національної свідомості, комплексом почуттів і соціально-філософських надбудов, що відображають прагнення народу стати самовладним рушієм історичного поступу, серцевиною її духовних інтересів, наріжним каменем соціально-політичних устремлінь. Вона означає справедливість, державність, народовладдя, суверенітет та соборність і віддзеркалює потяг народу до свободи, економічної, політичної і культурної незалежності, до повнокровного утвердження себе у міжнародних відносинах. Українська національна ідея не означає, що в Україні є місце лише українцям. Навпаки, українську політичну націю формують люди усіх національностей, які проживають в Україні, і саме в цьому її сила. Саме національна ідея політичної нації має визначити пріоритети та сфери досягнення Україною провідних позицій у світі, допомогти створити систему конкретних завдань і програму дій, зосередити на цих проривних напрямах основну суспільну енергію.

Формування всезагальної національної самосвідомості призведе до пробудження і стимулювання духовної енергії населення, до сплеску таких емоційно-психологічних рушіїв національного прогресу, які не можуть бути замінені меркантильними розрахунками, до зростання патріотизму і жертовності задля поліпшення життя всієї нації. У цьому зв'язку важливе місце у питаннях ідентифікації займає проблема подвійної етнонаціональної свідомості. У згаданій праці І.Кресіна доводить, що урахування свідомості етнічної нації й свідомості політичної нації (суперечки навколо непорозумінь як на буденному рівні сприйняття та оцінки цього факту, так і на державно-політичному рівні, зокрема розробки етнонаціональної політики) набуває першочергової ваги. Тому необхідні:

– формування у кожного громадянина країни уявлення про типові риси українського етносу, про його етнічну територію, мову, історичні та духовні цінності, історію;

– подолання національного нігілізму, комплексів меншовартості, національного самоприниження, космополітизму й етнічної асиміляції, які призводять і особистість, і націю до духовної убогості та занепаду;

– перетворення національної ідеї на світоглядний орієнтир у системі освіти, виховання, у сфері соціалізації особи;

– забезпечення консолідації в суспільстві між різними етносами, центром і регіонами, політичними партіями і рухами;

– визначення місця і ролі народу в історичному часі й просторі, відновлення історичної пам'яті народу;

– розробка теоретичних і методологічних положень національного виховання з перспективою створення його цілісної системи;

– формування поваги до власної держави та її інститутів, громадянськості, патріотизму та національної гідності; правосвідомості, як одного з пріоритетних напрямів у системі національного виховання;

– врахування в національному вихованні педагогічних надбань народів світу і передусім етносів України, встановлення тісного зв'язку національної педагогіки з загальнолюдськими цінностями;

– введення у загальноосвітніх, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах вивчення суті, значення та актуальності української національної ідеї;

– пропаганда через засоби масової інформації, виступи державних і політичних діячів основних положень національної ідеї, національної ідентифікації у формах, зрозумілих, доступних і близьких кожному громадянину;

– максимальне врахування в державних програмних документах і практичній діяльності влади особливостей економічного розвитку різних регіонів, специфіки їхнього етнокультурного середовища;

– широка практика обміну культурними надбаннями з іншими народами;

– формування людини, здатної захищати національні і соціальні ідеали в ім'я національного прогресу.

Вважаємо, що проблеми формування політичної нації і її національної самосвідомості не можна вирішити миттєво; вони потребують тривалих терплячих зусиль. Національна ідея як дороговказ національного відродження і розквіту, як образ нації у складі всіх, хто живе в Україні, має стати домінуючим чинником усвідомлення себе причетним до єдиної політичної нації.

Як висновок: етнополітичні процеси в незалежній Україні відбуваються в умовах переходу суспільства від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, правової, соціальної держави. Вони супроводжуються етнічним ренесансом, активною залученістю етнічних спільнот у формування нової моделі співжиття громадян України. Характерною ознакою цього поступу, з одного боку, є утвердження української нації, етнонаціональних меншин як дійових суб'єктів та сталих структурних компонентів українського соціуму, а з іншого, їхня інтеграція та становлення багатонаціонального Українського народу – української політичної нації. Політичною вважається така нація, яка складається з усіх громадян певної країни незалежно від етнічного походження, культурно-мовних та інших особливостей. Вона повсякчасно мусить розв'язувати один і той самий комплекс проблем: формування єдиних національних цінностей, шляхи їхнього забезпечення, збереження територіальної цілісності, досягнення національної монолітності, визначення перспектив свого розвитку. Це, за словами французького соціолога Ж. Ернеста Ренана, щоденний плебісцит [190:119]. Але така політична нація активно функціонує лише за умов розвиненого демократичного, правового та соціального суспільства, існування відлагоджених і добре діючих систем суспільного контролю. В реаліях сучасної України треба, навпаки, говорити про крихкість демократії і її засад, формальне, але аж ніяк не матеріальне втілення законів. Все це потребує додаткових факторів формування політичної нації, а саме обов'язкового існування національної та мовної ідентичностей.

Втім, незавершеність консолідації титульного етносу, брак національної свідомості, нездатність етнічних українців відстоювати свій національний інтерес, позбавляють державу міцного етнонаціонального ядра, навколо якого б ефективно формувалася ідентичність політичної нації. Невизначеність політичної еліти щодо перспектив розвитку і геополітичних орієнтацій виштовхує країну на узбіччя світових глобалізаційних процесів.