Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материала

Документы

Содержание Зв'язок національої ідеї та політичної ідеології. 4.3 Відмінності між дилемою "Схід-Захід" – гальмо ідентифікації в єдиний етнополітичний простір. Судження про бажані варіанти

Подобный материал:

• Cловник “українські реалії” За книгою академіка Телешуна С. О., Рейтеровича, 405.98kb.
• Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження:, 5816.53kb.
• Інноваційний розвиток: угорський досвід та українські реалії, 589.56kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Інформаційно-аналітичні матеріали за підсумками роботи дискусійної студії, 164.36kb.
• Тези. Етнонаціональна ідентичність як чинник успішності особистості, 102.07kb.
• О. Ю. Висоцький українські, 3612.49kb.
• Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
• «Українські землі в XVI xvii ст.», 73.08kb.
• «Роль біоценозів штучних субстратів в процесах самоочищення прибережних вод», 133.17kb.

ЗВ'ЯЗОК НАЦІОНАЛЬОЇ ІДЕЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ.

Чим можна пояснити замовчування, негативізм та недостатню увагу деякої частини політичної еліти сучасної України до питань національної ідеї? Частково тим, що в питаннях державності суть національної ідеї в минулі радянські часи "маскувалася" політичною ідеологією.

Сучасні ідеології, як вагомий мобілізаційний потенціал, становлять світосприймальну основу політики, оскільки постають у формі раціонально-цілісної мотивації політичної поведінки. Ідеологія є системою цінностей конкретного суспільства (Т. Парсонс), у марксистському розумінні – це претензії до влади пануючого класу (пролетаріату) та політичну гегемонію; М. Вебер, Е. Дюркгейм розглядали ідеологі як систему цінностей певних соціальних груп. Окремо слід сказати про ідеологію національну. Оскільки ми уявляємо „націю-державу" у взаємозв'язку, то її ідеологію можна розглядати як систему концептуально-оформлених уявлень, ідей, поглядів представників певного етносу, нації-держави про свої державотворчі процеси, соціально-економічний розвиток і місце у світі. Ця система поглядів відбиває політичні та духовні принципи, світогляд, інтереси народу.

Певна річ, єдність і злагода етнополітичної спільноти досягаються національною ідеєю, а не ідеологією. Але значна частина науковців, політиків ствить питання про необхідність державної ідеології в Україні. Досвід недалекого минулого свідчить, що навіть у тоталітарній державі не було досягнуто злагоди за допомогою моноідеології. Українському суспільству наполегливо пропонують націоналізм як державну ідеологію. Але історія знову ставить питання, яку саме з багатьох концепцій націоналізму вважати істиною. Модернізовані концепції націоналізму все-таки більше відповідають умовам модернізації етнічної нації, ніж умовам державного будівництва нашого поліетнічного суспільства за принципами демократії. «Жодна ідеологія не може визнаватися державною як обов'язкова», – наголошує стаття 15 Конституції України. У нашій державі з її широким спектром регіональних, політичних, культурно-регіональних відмінностей, строкатістю думок населення щодо подій минулого, до сучасних політичних оцінок і орієнтацій, практичною двомовністю та іншими особливостями спроби зробити український націоналізм державною ідеологією спричинили б тільки до глибоких розколів суспільства, конфронтації із сусідніми державами.

Національна ідея етнічної нації теж не повинна стати державною ідеологією або бути над нею, оскільки центральним елементом її ідеології є націоналізм (Е. Сміт), а національної свідомості – національна ідея [ 256:60]. Тобто націоналізм є ідеологією нації, а не держави. Він ставить націю в центрі своїх інтересів.

Примат національної ідеї та перетворення її на державну моноідеологію обумовить націократичні тенденції у владних структурах (підбір кадрів за національною ознакою) та ін. Спроби пропонувати національну ідею, яку сформулював ще М. Міхновський «Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас", "Україна для українців» та його наступники в особі Д. Донцова, М. Сціборського, ОУН також не має майбутнього. Хоч сучасні націоналістичні угруповання відмовилися від вищеназваних гасел, обирають демократичний шлях об'єднання всіх національностей в одній державі, рудименти таких поглядів ще мають місце.

Ці думки в повній мірі стосуються і ліворадикальних рухів. Відкидаючи національну ідею як націоналістичну за своїм змістом, комуністи відстоюють інтернаціоналістський ідеал світлого комуністичного майбутнього. Першочерговим завданням для них є відновлення СРСР тощо. Втім, ідея соціалістичного вибору втрачає свій об'єднавчий потенціал. Хоч комуністична ідея була конституційною нормою (Стаття 5 Конституції СРСР), саморозпад Радянського Союзу - закономірний процес краху об'єднавчої соціалістичної ідеї, насаджуваної тоталітарними методами.

Політична та ідеологічні сфери повинні залишатися плюралістичними. Будь-яка ідеологія – справа вільного вибору особистостей або певних соціально-політичних груп, партій. Однак для всіх громадян держава – це політична "спільність людей" (М. Вебер), які вступають у договірні відносини (Ж. Руссо) з метою здійснення верховної влади [242:161], і для неї дороговказом має бути національно-державницька ідеологія, у центрі якої повинна бути національна ідея.

Функціонування ідеології національної держави включає принаймні три рівні: 1. концептуально-теоретичний, який виражає найбільш узагальнені уявлення етнонаціональної спільноти про свою генезу; 2. програмно-політичний – поєднує загальні уявлення з повсякденними потребами політичного життя й виражається в певних засадах держави (та конкретних вимогах до політичної влади; 3. актуалізований – виражає ступінь засвоєння національних ідеалів, цінностей та орієнтацій національного поступу у масовій національній свідомості. Вищезазначені цінності є нічим іншим як виразом політичної ідеології держави-нації. (Засади національно-державницької ідеології сформульовані в Першому розділі Конституції України). Будь-яка держава чи її провідні діячі, пропагуючи відсутність національної ідеї, припускаються великої помилки, оскільки етнонаціональна державницька ідеологія є закономірним, природним бажанням народу утвердити свою етнокультурну самобутність у розмаїтті інших народів. Вимоги Конституції України про те, що соціальне життя України ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, не заперечує національно-державницьку ідеологію. Применшення ролі національної ідеї, наголошення лише на плюралізмі ідеологій призвело до того, що в Україні відсутні чіткі орієнтири внутрішньої і зовнішньої політики. Ідеологія творення нової української нації повинна бути зорієнтована на майбутнє і разом з тим враховувати сучасний стан суспільства, яке разом з етнічними українцями утворюють мільйони людей інших національностей.

Правова держава не оголошує ідеологію будь-якої партії як офіційльну. Але вона керується власне національно-державницькою ідеологією, яка має об'єднуючу цілеспрямовуючу функцію. Представники етноспільнот – громадяни України, – ідентифікуючись у політичну спільноту "український народ", у своїй Конституції виробили норми та правила співжиття. Основний Закон є не лише підґрунтям об'єднуючої національно-державницької ідеї політичної нації, а й ідеологічним маніфестом державотворення, ідеологію якого можна сформулювати як сукупність теоретично обґрунтованих ідей і поглядів, що виражають ставлення суспільства до існуючої системи державного устрою та його трансформації. Тому вимога статті 15-ї Конституції України про те, що "Жодна ідеологія не може визнаватися державною як обов'язкова" має бути законодавчо конкретизована так: "Жодна партійна ідеологія не може бути визнана державою як обов'язкова". Пропонована поправка зняла б синдром страху перед можливістю повернення якоїсь партійної диктатури й відповідала б на питання, чи може існувати держава без своєї власної ідеології, заснованої на принципах національних і загальнолюдських інтересів і цінностей.

Національно-державницька ідеологія як чинник практичного втілення української національної ідеї може стати вирішальним засобом консолідації нашого народу в державотворчому процесі й вказати на такі умови втілення національної ідеї. По-перше, життєздатною національно-державницькою ідеологією може бути лише та, що формується на основі історії та сучасного життя української нації, її традиціях і ментальності, а не на запозичених схемах. Не може бути сумніву в тому, робить наголос В. Медведчук, що "корінний український етнос в усіх сферах життя суспільства повинен відігравати провідну роль" [182:15-16]. По-друге, ця ідея має зосереджувати увагу на загальногромадянських і загальнолюдських цінностях. Вона має бути спрямована на побудову демократичної правової держави, громадянського суспільства, формування поліетнічної, тобто громадянської нації. Держава, яка має гарантувати громадянам конституційні свободи і права, спирається на громадянське суспільство, патріотичні почуття та громадянську свідомість членів суспільства забезпечує збереження, розширене відтворення й розвиток природних демографічних, інтелектуальних та інформаційних ресурсів; плекає національні надбання, повагу до історії народу, здобутків попередніх поколінь; робить ставку в своєму економічному розвитку на власні сили й водночас має бути привабливою для зарубіжних інвесторів; динамічно нарощує науково-технічний і виробничий потенціал; має мобільні й дієздатні силові структури, спроможні ефективно протидіяти будь-яким зовнішнім та внутрішнім загрозам національної безпеки.

Спроби відновити постулати месіанської національної ідеї минулого, як це відбувається в Росії, не можуть сприяти прогресу. З цього приводу слушним є зауваження російського політолога А. М. Кузнеця про те, що реанімація національної ідеї, в основі якої покладені месіанські покликання Росії, є утопією. "Погоня за подобными фантомами означает на деле растрачивание впустую наших национальных сил и ресурсов" [148:79]. Підтвердженням останнього є вислів О. Дугіна про те, що росіяни готові йти на неймовірні жертви та витрати, щоб реалізовувалася національна ідея та велика російська мрія [85:196].

Отже, вкрай необхідний процес консолідації політичної нації навколо загальнонаціональної ідеї ускладнюється тим, що тоталітарна комуністична ідеологія збанкрутіла, але її носії і далі підживлюють суспільні настрої ностальгічними екскурсами в трохи призабуте минуле. В умовах системної кризи в Україні декларативні розмови про демократію, переваги ринкової економіки, про багатопартійність та вибори як форму вияву індивідуальної та соціальної волі тощо викликають у багатьох роздратування і неприйняття будь-якої ідеології.

У цих умовах необхідна всім зрозуміла й приваблива загальнонаціональна ідея, яка була б здатна консолідувати українське суспільство й постала б як своєрідний духовний імпульс активізації духовних і моральних сил громадян, будівничої енергії народу.


4.3 Відмінності між дилемою "Схід-Захід" – гальмо ідентифікації в єдиний етнополітичний простір.

Україна з давніх-давен розвивалася на межі двох силових полів і цивілізацій, потрапляючи в орбіту впливу то західних, то північно-східних чи південних сусідів. Не зумівши в минулому зберегти власну державність, український народ був приречений на денаціоналізацію і навіть фізичне вимирання, оскільки сусідні Литва, Польща, Росія, Румунія, Крим і Туреччина всіляко пригнічували і утискували його. Все це скінчилося найстрашнішою трагедією – розчленуванням України. У наслідок Першої і Другої світових війн українці опинилися по різні сторони фронтів і змушені були вбивати один одного, а нині бути ментально, духовно та регіонально роз'єднаними, не без впливу деяких сусідніх держав. Сьогодні етнополітична свідомість громадян України переобтяжена безліччю проблем, які історично виникли внаслідок тривалої бездержавності, входження її відокремлених частин до складу спочатку двох, а потім чотирьох держав. Тому в Україні існують два центри ідентичності – європейський та євразійський. За альтернативним для України вибором –– Захід чи Схід – проглядаються контури: торг Росії й Заходу щодо завоювання стратегічних позицій в утвердженні на євразійському просторі. Невдоволення існуючою політико-правовою системою, в суспільних настроях громадян, яке віддзеркалилося у виборах 2004-2007 років, що проголосували за світоглядно протилежні партії, ще раз продемонструвало трагічний поділ у середині українських політичних еліт, розкол країни на дві частини за ментальною-світоглядною та політичною ознакою. Українці також мають перед собою архіскладне завдання: побудувати таку історичну самосвідомість, яка була б єдиною для вихідців із регіонів, не дуже пов’язаних між собою в історичному розвитку – Крим, Галичина, Волинь, Донбас, Слобожанщина, Сіверщина, Берестейщина...

У свідомості українців закарбувався амбівалентний образ України, закладений, як зазначав В. Липинський, у самій її історії: починаючи від коливань між Римом і Візантією у виборі християнського обряду й закінчуючи різноспрямованими політичними і культурними тяжіннями в бік Польщі та Москви, тобто «двох різних культур, світоглядів, понять і цивілізацій» [165: 18]. Подібну думку висловлює Я. Дашкевич, який вважає, що «простір, який сьогодні є територією України, впродовж багатьох віків членували постійно зміщувані внутрішні кордони: між мовними та етнічними групами, державами, релігіями, політичними та культурними системами, ареалами кардинально відмінних економічних устроїв» [296:46].Отже, характерною ознакою усіх цих параметрів є достаньо чітка локалізація по вісі Схід-Захід, що цілком відповідає припущенню С.Хангтінтона про лінію розлому між цивілізаціями, яка проходить по теренах сучасної України. Тому можна вести також мову про дію цивілізаційного чинника дифереціації політичного простору України.

Проте стверджувати, що поділ у минуломуУкраїни між іншими державами не приніс жодних позитивних результатів, буде помилкою, оскільки в нашій країні є дві тенденції, які мають відношення до громадянського суспільства – це демократизація та модернізація, які прийшли в Україну з різних боків. Заходу Україна завдячує демократизації як результату перебування під Австро-Угорщиною та Польщею, Сходу – модернізації, що є результатом впливу Росії та СРСР. Східний регіон, який умовно можна іменувати індустріальним, має два центри – Дніпропетровськ і Харків. Тут впродовж семи радянських десятиліть було створено потужний промисловий комплекс, значною мірою підпорядкований завданням оборони. Інтенсивне переміщування населення створило своєрідне поліетнічне переважно російськомовне та культурне середовище.

В окремий регіон все частіше починають виділяти Донбас, який вирізняється надто специфічними проблемами, зокрема його “вугільним” спрямуванням економіки. Тут особливо гостро стоять проблеми працевлаштування населення і перепрофілювання традиційно монопрофільних шахтарських міст. Тому для Донецького краю надто важливим є, між іншим, формування соціальної та етнонаціональної політики. За часів СРСР у кількох східних та південних областях України було зосереджено майже всю важку промисловість, “базову” за тогочасною технологією та за тогочасними реаліями, але аж ніяк не за сьогоденними. І для цих областей союзна влада створювала привілейовані умови. Нині деякі політики й дослідники вдаються до поділу країни для приниження ролі Заходу та звеличення Східного регіону. Підставою для останнього вони вважають більш розвинену промислову базу, яка має велику частку ВВП. Звідси Схід ніби “годує” Захід. Однак ця «промислова база» годиться тепер лише «на брухт». До речі, тепер у світі більш розвиненими вважають ті країни і регіони, де скорочується частка промислової продукції у ВВП, а не навпаки, як то було 100-200 років тому. Ліві партії і нині звеличують подвиги народу цього періоду, мовляв, завзято, з ентузіазмом, не шкодуючи сил, будували фабрики, заводи, шляхи. Насправді тільки важкою ручною працею ставили лише стіни, а обладнання встановлювали імпортне. Натомість вивозили із села всі сільгосппродукти за імпортні машини, а “великий” подвиг українського народу виявився в тому, що його морили голодом. Перебуваючи у складі Австро-Угорщини, Польщі, Румунії та Чехословаччини західні області встигли набути хоч би якого досвіду існування за часів громадянського суспільства, яким воно було в цих країнах Тут значно глибше, ніж на Сході, закорінені у суспільну свідомість ідеї незалежності, державності, специфічної української духовності. На сповідування населенням системи цінностей істотно впливають греко-католицькі принципи [150:206]. Тут ще з ХVII ст. існувало Магдебурзьке право, згідно з яким українські міста звільнилися від управляння і суду феодалів, їм надавалися права широкого самоврядування. Згодом це право функціонувало в Києві, Чернігові, Полтаві та інших містах. У 1831 році царат, володарювання якого було несумісне з демократією, скасував цей демократичний привілей в Україні. Ще раніше, у 1470 році Іван Грозний, ліквідовуючи самоврядний Новгород, фізично знищив майже все населення міста, у свідомості якого закарбувалися самоврядні потенції.

На заході України населення ідентифікує себе на основі історичної пам’яті, відчуття й потреби «вириватися з-під гноблення Росії». На сході історична пам'ять пов’язана з відчуттям «соціально-культурного зв’язку з Росією». Політика пам’яті повинна сприяти консолідації суспільства, а не його розколу. Тому селекція історичних дат, пам’ятників, урочистих свят, персонажів повинна бути обґрунтованою і виваженою. Відтворення історичної пам’яті – це шлях до інтеграції українського суспільства в єдину спільноту. Утім, доки існують різні погляди на ключові етапи української історії, різні тлумачення їх, доти і будуть тривати сучасні культурні, мовні, історичні конфлікти. Фактично для влади підтримка і захист історичної пам’яті – складова державної безпеки.

Населення центру, балансуючи між заходом та сходом і перебуваючи під подвійним пресом – аномічної невизначеності й проблеми вибору та історично обумовленої ідентичності, – схиляється більше у бік Заходу, але не консолідується з ним повністю через певну відмінність історичного досвіду. В умовах подвійної невизначеності тут більшою мірою слід очікувати зростання потреби в авторитарному лідері (населення України під впливом аномічної деморалізованості, яка породжує потребу в сильному авторитарному лідерові, досить високо оцінює роль В. Путіна чи О. Лукашенка) , але бажано з українською атрибутикою.

Перед дослідниками історії України постає багато складних завдань. По-перше, українські фахівці працюють із різноманітними історичними традиціями окремих територій, по-друге, все ще відчувається сильний вплив радянської історичної методології. При цьому поняття «Схід» і «Захід» в Україні вже давно втратили суто географічне значення і стали більше історико-культурними термінами та ідейно-політичними міжпартійними уподобаннями, що відображають специфіку світогляду людей тих чи тих регіонів.

Щоб об’єднати державу, мусимо визнати існування поки що поділу між усією Україною, з одного боку, та вельми специфічною її частиною, «індустріальним Сходом та степовим і причорноморським Півднем» – з іншого. Але об’єднувати ціле й частину можна двома шляхами. Дехто запевняє, що частина – то Галичина, і нібито саме ця «частина» хоче «приєднати до себе» всю Україну, «нав’язати всій Україні «свій» прозахідний вибір. Але значно ближчим до дійсності видається, що «частиною», відмінною та протилежною щодо «цілого» – України, є саме індустріальні регіони». Це наочно засвідчують виборчі компанії, політика регіональної еліти, Донбасу тощо.

І саме ця частина (яка до того ж найменша за територію, але найчисленніша за населенням), ідентифікуючи себе з Україною, намагаються приєднати ціле. І це не вперше в нашій історії. У 1917 році два з’їзди Рад – у Києві та Харкові – проголосили протилежні курси розвитку країни. Перший – УНР зі столицею у Києві та більшовицький УРСР зі столицею в Харкові, а надалі – «приєднання Києва до Харкова» (не випадково Харків називають першою столицею України). А ще два православні собори 1992 року: коли в Києві утворили незалежну УПЦ КП, в Харкові зібралися ті, хто залишився вірним Московському патріархату, створили небезпеку для дуже серйозних політичних стратегій і, безперечно, перешкодили виробленню та здійсненню єдиного позитивного курсу державного будівництва. Необхідно усвідомлювати, що згаданий вище вододіл міжрегіонального протистояння проходить по кордону 1939 року, тобто між більшістю регіонів України, з одного боку, і західними областями, включеними у ХХ ст. до складу України (на початку та наприкінці Другої світової війни), з іншого.

Важливим є те, що у південній та східній частинах України виразно, за свідченням соціологів, зростає усвідомлення української ідентичності й належності саме до цієї держави. Досвід спілкування Сходу і Заходу України – це досвід спільного розвитку з єдиним центром. І сьогодні галичани не мислять свого існування без Києва. Українці дивляться на столицю, як на з’єднуючий, консолідуючий центр нашої України. Разом з тим, і це дуже прикро, все ще відчувається різниця. Різниця, насамперед, у культурній ментальності. Не вся Україна є українською за своєю мовою. Йдеться про щось більш глибинне, ніж мова: багато людей, в тому числі наші провідні політики, виховувалися не на українській ментальності, не на українській культурі, не на українській історії. Українська еліта за своєю внутрішньою структурою відбиває українську дійсність. Спроба поділу України на Схід-Захід відбиває найважливішу її геостратегічну орієнтацію – вибір між «Москвою» і «Європою». Передусім, йдеться про різні за змістом можливі зовнішньополітичні пріоритети України: «євроазійська інтеграція», до якої нас схиляють «ліві» та політики, які виражають ділові інтереси евразійської імперії і спираюся на деяку частину населення Сходу, або рух у напрямі «спільного європейського», до якого прагнуть українці. Це вибір між двома способами життя, двома майже взаємовиключними системами цінностей. Це вибір між тим, де ми були і значною мірою досить залишаємося, і тим, де нам доцільно перебувати. З одного боку – «Москва» як символ підпорядкування людини владі, як намагання боронити свій замкнений світ від зловорожих чужинців держави, як безумовне царство патерналізму. З іншого боку - «Європа», де мирний розвиток національних традицій, яким ніщо не загрожує, сполучається з самоцінністю кожної окремої людини, де панує індивідуальна свобода й підприємливість, де громадянське суспільство відкрите для всіх свіжих віянь і позитивних впливів.

Утім, практика історії України засвідчує, що українці прагнуть жити разом в одній державі. 22 січня 1919 року в Києві було проголошено Акт возз’єднання УНР та ЗУНР у єдину соборну Україну. Сьогодні, в роки Незалежності, ідея соборності не менш актуальна. Так, на нашому рахунку вже є ситуації, коли вся нація ставала єдиним цілим. Наприклад, Тузла, яка «консолідувала націю». Але були й інші, неприємні моменти, як, наприклад, події 2004 р. в Донецьку, Сівєродонецьку, Харкові під час президентських виборів, які засвідчили, що регіональні відмінності можуть бути використані політиками не в кращих цілях. В електоральному розколі України з подальшим розмежуванням електорату ключову роль почав відігравати чинник історії та культурної ідентичності на осі «Захід - Схід».

Таб. № 4.2 Судження мешканців Сходу та Заходу про бажані варіанти етнополітичного майбутнього країни

		№	СУДЖЕННЯ ПРО БАЖАНІ ВАРІАНТИ					СХІД %			ЗАХІД %
		1	Україна – це перш за все держава українців, нація яких є домінуючою. Інші етнічні групи повинні на це зважати.					34.1			64.1
		2	Україна – це держава всіх громадян, незалежно від етнічної приналежності. Жодна з етнічних груп не повинна користуватися у нашій країні перевагами					67.9			46.7
		3	В Україні повинен діяти принцип “Одна нація, одна мова, одна церква”					17.7			48.7
		4	Україна має розвиватися як полікультурне, багатомовне та багатоконфесійне суспільство.					69.7			50.6
		5	Україннське супільство буде стабільним, якщо більшість неукраїнського населення покине територію України					18.7			29.9
		8	Для України буде краще, якщо тут будуть жити представники різних народів.					57.0			47.0