Geum.ru

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материалаДокументы

Содержание


5.2 Де наша національна гідність?
Подобный материал:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

5.2 Де наша національна гідність?


Колишні метрополії, позбавивши Україну свободи, прагнули витравити зі свідомості українців їхню національну гідність, зводячи останню до меншовартості й манкуртства. Будь-яким чином заохочували національний нігілізм, на грунті якого розквітала апатія, конформізм до національних аспектів культури, мови, буття тощо. Український соціум чи не найбільше потерпає сьогодні від того, що людина в нашій державі не відчуває себе українцем за духом і гідністю

Г.Гегель доводить, що перші проблиски свободи людина побачила у визнанні своєї гідності, для самозбереження якої вона навіть ризикує своїи життям. Ф. Фукуяма наголошує, що коли природний страх смерті примушує одного із тих, хто бореться за свою гідність, підкорятися, виникають відношення пана і раба. Ця суперчка у відносинах панування й підлеглості була подолана лише внаслідок Французької та Амекриканської революцій, і внаслідок цього гідність людини визнана загальнолюдською правовою нормою [ 273:15 - 17].

Отже, уявлення людини, спільноти про гідність відбивається у понятті „національна гідність”, яка втілює в собі природний колективний інстинкт до самозбереження етноса, свободи й прагнення до національної самобутності, готовності жити за принципами, виробленими попередніми поколіннями, відстоювати й захищати їх... [277:179-180] Це поняття є також соціально-психологічною категорією, яка виражає патріотичне почуття відданості й поваги до власної країни, її народу . Природний потяг до визнання своєї гідності, спонукаюча їй гордість, а в разі невизнання - гнів, обурення, сором спричиняють пасіонарний рух до боротьби [282:16]. Сутність національної гідності українця сформулював О. Гончар у своєму зверненні до слобожан: "Знайдемо в собі силу усвідомити глибоко, назавжди, що бути синами України – це не принизливо, це достойно, це таки прекрасно!" [Літ.Україна.16.Х.08].

Поняття „національна гідність” близьке за значенням до дефініцій „патріотизм” та „націоналізм”, але не тотожне їм. Останні в політичному значенні набули в минулому негативного забарвлення й на сьогодні мають неоднозначну оцінку. Їх наукове розуміння має бути усвідомлене в етнополітиці.

По-перше, іноді вищезазначені терміни вживають як синоніми. Щоправда, „патріотизм” традиційно сприймається як поняття вищої моральної ваги, з позитивним ставленням до власної країни або держави, у той час як „націоналізм” має смисловий підтекст, пов’язаний із відданістю конкретно своїй нації чи етноспільноті На думку Г. В. Касьянова, „відмінність між цими поняттями має суто моральний, етичний контекст. Без нього не буде очевидним, що будь-який патріот не може бути націоналістом” [113:11]. ПАТРІОТИЗМ - емоційне відношення до Батьківщини, яке виявляється в готовності служити їй і захищати від ворогів" [214:247]. Це суспільний і моральний принцип, що характеризує ставлення людей до своєї країни, яке виявляється у визначеному способі дії та складному комплексі суспільних почуттів, що загально називається любов’ю до своєї Батьківщини [175:777]. Головною ознакою справжнього патріотизму, наголошує Лорд Актон, - є переростання егоїзму в жертовність як продукт уже політичного життя [192:101].Й.Фігте продовжує: "Перемогу здобувє не сила рук і не досконалість зброї, а сила духу" [192:54].

По-друге,патріотизм являє собою відданість людей своїй батьківщині, а націоналізм – нації. Розкриваючи цю ідею, можна висунути наступну аргументацію:
  • „патріотизм” стоїть ближче до таких понять, як Батьківщина, країна, місце народження, він відображає любов до свого краю чи держави. „Націоналізм” ґрунтується на комплексі почуттів до нації;
  • „патріотизм” більше пов’язаний з емоційною сферою, почуттям відданості власній державі, готовності служити їй. „Націоналізм” має інше психологічне навантаження, переймається в основному проблемами незалежності та єдності нації, її суверенітету;
  • хронологічно й історично "патріотизм" існував із найдавніших часів родоплемінних відносин, а "націоналізм" виникає під час руху за національну державу;
  • за своєю природою "патріотизм" не має агресивного характеру, це почуття спрямоване на ідданість своїй країні [175:733, 743, 777]. Лорд Актон слушно наголошує, що піднесення патріотизм найбільш успішне, коли поєднаннується з націонанальними почуттями [190:29]. ]. Представник української діаспори Маріян Коць розповідає, що коли йому надавали американське громадянство, він, одержуючи паспорт, попросив, аби йому записали, що він українець. А йому відповіли, що такої національності не існує. Коли ж він почав наполягати на своєму, його запитали, де він народився. Коць відповів, що народився у Львові (Львів тоді належав Польщі). Йому відповіли: „То ви поляк”.Та Коць не змінив думки. І коли наступного разу його паспорт було відкладено, Коць подякував за клопоти й категорично відмовився перебувати в цій країні без громадянства взагалі.

Націоналізм у свою чергу сповідує силу, волю і владу, необхідні для утримання нації в єдності, захисту суверенітету нації-держави, зростання її могутності. Автор класичних праць із теорії нації і націоналізму Б. Гельнер вважав націоналізм різновидом патріотизму, який панує лише на етапі виникнння й формування нації. Його вислів „Не нації створюють націоналізм, а навпаки, націоналізм створює нації” має важливе методологічне значення. Є виключно позитивним і необхідним на етапі становлення нації (Гельнер), звичайно, без крайніх проявів ксенофобії, агресивності в міжнаціональних відносинах. "Націоналізм, - читаємо в Оксфордському енциклопедичному словнику політичної думки, - як доктрина для застосування, що вимагає від кожного цілковитої відданості своєму народові" [89:257]. Т. Г. Шевченко розумів націоналізм у позитивному значенні. У творчості поета націоналізм – це любов і повага до Батьківщини, народ якої повинен усвідомити свою неповторність та самобутність. Він апелює до свідомості українця: „...спитайте тоді себе: що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?” [300:269].

Якщо національна ідея є сутністю нації,а її прагнення бути господарем своєї долі й потугою до поступу й до прогресу, то націоналізм є формою самоорганізації етноспільноти й реалізації національної ідеї, що має своєю кінцевою метою виборення й утвердження своєї національної держави, гармонійно існуючої в оточенні інших народів країни. При чому, на відміну від ліберальної практики "інтереси особи над усе", націоналізм першочергово ставить інтереси своєї нації, а не особисті.

Є й інші думки вчених, які відстоюють антропологічний підхід до розуміння націоналізму. Він вимагає не обмежуватись впливом соціального середовища на людей, а виявляти ірраціональні, інстинктивні, біологічні та інші мотиви поведінки, обумовлені людською природою, витоки яких пов’язані зі свободою їх існування. Цю думку висловлює академік О.М. Яковлєв: „Национализм – это во многом и социальная природа человека, природа пока неопознанная, неуправляемая” [310:352]. Подібну точку зору висловлює Л. Силенко, який вважає, що „націоналізм” – це не якісь спотворені почуття самолюбців. Ні, це Матір’ю - Природою виправдані людські інстинкти самооборони та самоствердження” [250:949]. Боротьба і жертовність в ім’я власної нації є суттю людини як члена етноспільноти.

Націоналізм і патріотизм не заперечують такі цінності, як лібералізм, демократія, свобода тощо, але виступають проти їх спотворення, несумісних з національною гідністю. На негативні риси лібералізму звернув увагу ще Д. Донцов. Він писав: „Гасла французької революції – „свобода, рівність і братерство” (гасла теперішньої демократії) – здегенерувались і стали маскою хаосу”. Свобода іноді обертається у свободу розмаху розпусти й зради, бо „богами” стають гроші, шлунок і секс. „Рівність” перетворюється на пропаганду проти всього, що вивищується над масами, закоханими в „добробут” і матеріальне „щастя”, налаштованими проти величі ідей, проти героїзму. А „братерство”, як це сталося в СРСР, обернулося у пропаганду „дружби” та інтернаціоналізму – "грою в одні ворота". Усі ці гасла є маскуванням „таємних мафій” з метою підпорядкувати етноси окремій нації або якомусь обраному народові . Те саме стосується поняття „демократія”. З точки зору націоналів, демократія – це відкриття доступу до влади найкращим із народу, які заслужили довіру й визнання; заперечення обману, демагогії, що поширюють спритні шахраї з антинаціональним ухилом; відповідальність, єдність і взаємодопомога на основі усвідомлення тотожності вищих цілей нації та сенсу життя окремої людини [191:34]. Але націоналізм виступає проти демократії вседозволеності, конформізму, зокрема щодо ігнорування національного.

Патріотизм – це одне з найглибших почуттів, яке закріплюється в пам’яті й діях етноспільнот та їх представників. Почуття любові до рідних місць називають „природними”, розуміючи це поняття як таке, що виникло внаслідок впливу етнооточення, соціального й політичного середовища на свідомість людини. Змістовно він містить турботу про інтереси та історичну долю країни і готовність заради неї на самопожертви; вірність Батьківщині, веде боротьбу з її ворогами, гордість за соціальні й культурні досягнення своєї країни; співчуття до страждань народу й негативне ставлення до соціальних вад у суспільстві; повага до історичного минулого Батьківщини й успадкованих від нього традицій; прив’язаність до місця проживання (села, міста, регіону та країни в цілому). Отже, патріотизм включає в себе любов і готовність відстоювати й захищати не лише свою націю, своє національне, але й власну державу, зрештою, країну, і все те, що стосується Батьківщини.

Гідність сучаснх українців, які проймаються національно-патріотичними почуттями, сприймається неоднозначно. Можна виділити декілька типів. Перший - це сковородинівці, які несуть власні переконання щодо патріотизму як прапора, незалежного від кон’юнктури та владного оточення. Вони не дуже бажають впливати на довкілля, бо для них головне – виконувати серед народу просвітницьку діяльність. Кожен із них каже: „Ось я думаю так, і мене не дуже турбує, чи хтось думає інакше, ніж я”, тобто вони не переконують людей ставати національно свідомими українцями. Другим типом патріота є гоголівський. Це українці, які хочуть потрапити в середовище своїх недругів чи то в Росії, чи то в Європі та ін. і робити там проукраїнську справу з метою вислужитися перед своєю рідною Батьківщиною, але не наполягати на виборенні її незалежності. Третій тип – шевченківський, який сповідує гасло "Борітесь – поборите". Звичайно, за цією типологією сьогодні бажано робити ставку на патріота-шевченківця. Зараз необхідно передусім пробуджувати національну свідомість усіх по-шевченківськи. Україні потрібні революція не вулична й кривава, а переворот у свідомості, формуванні відчуття власної гідності, адекватно оцінючи себе й свою нації... Крім усвідомлення своєї особистої відповідальності за свій народ, за свою націю й державу, треба ще й діяти та розуміти свою мету (національну ідею), яку активно потрібно втілювати в життя. На жаль, значна частка людей України не вважає себе приналежними до нашої держави, відчутні у свідомості почуття ностальгії за колишнім СРСР. Ще гіршими є показники причетності людей до політичної нації. І якщо більшість громадян вважає свою державу нікчемною, то ні про який патріотизм чиновників, політиків і обивателів не можна говорити. Виховання патріотизму буде мати місце при позитивниих справах. Повага до нації та її державності має стати головним напрямком вияву національнї самосвідомості [105:114]. Звичайно, необхідно долати негативні наслідки, успадковані й ті вади, про які йшлося вище: меншовартість, манкуртизм, малоросійство та ін

Найперше треба відстояти СЕБЕ, свою людську й національну гідність, і за це наші провідники йшли на великі патріотичні вчинки, наприклад, Іван Мазепа. Він, за висловом Вольтера, „усе, що мав, поклав на олтар незалежності своєї землі”, не бажав бути „підніжкою” російського царя. Але то була українська й саме національна еліта. Сьогодні, до речі, прокат словосполучень „політична еліта”, „бізнесова еліта”, „олігархічні клани”, „культурна еліта” тощо вживається повним ходом, але не треба забувати, що в якій завгодно державі під „елітою” розуміється саме національно-патріотична еліта.

Взяти, наприклад, громадян США чи Франції, які дуже пишаються своєю державою, своїм способом і рівнем життя, усім своїм вітчизняним. На чому ґрунтується їх патріотизм? На стабільному й високому рівні життя, на переконаності в тому, що владні структури ніколи не підуть проти їх інтересів. Будь-який чиновник сто разів подумає, перш ніж спробує ухвалити рішення, яке принесе вигоду йому, а не народу. Це гарантується жорсткими нормами життя суспільства, прозорістю влади, правами ЗМІ доносити правдиву інформацію до громадськості. Щоб люди пишалися своєю Батьківщиною, необхідно підвищувати їх добробут, ефективно захищати їх права. Тоді, якщо ми справді будемо вирішувати на користь громадян наші справи, патріотизм буде пронизувати кожну людину, сім’ю, суспільство і ті, хто покинув свою хвору країну, повернуться додому. Свою Батьківщину слід любити, робити все позитивно можливе, щоб нею пишатися. Чи може пишатися своєю державою наш громадянин? Якщо ж ураховувати те, що окрім українців, жодна нація у світі не зазнала таких разючих ментальних трансформацій внаслідок геноциду – Голодомор, репресії за національно-патріотичні переконання, то стає зрозумілим, чому той ганебний для будь-якого цивілізованого суспільства рівень корупції спостерігається саме в постгеноцидній Україні.

Ясно стає й те, чому найбільш корумпованими регіонами в нашій країні є її південно-східні області, де українська ментальність населення за радянських часів зазнала найбільшої руйнації. Невипадково, що саме в цих регіонах спостерігається конформізм до всього українського й найвищий в Україні рівень наркоманії, захворюваності на СНІД та алкоголізм. Саме втрата національної гідності разом з історичною пам’яттю абсолютної більшості жителів залишає їх поза українською національно свідомою спільнотою, примушує людину жити тільки одним днем, виходячи з набутків тільки власного (а не національного) життєвого досвіду, породжує в неї ксенофобівські настрої.

Помаранчева революція стала, безумовно, головною подією доби української Незалежності - мільйони українців повірили в те, що майбутнє залежить не від чиновницької сваволі, а від них самих. Майдан показав, що національна гідність будується на розумінні значущості усього позитивного в житті свого етносу, яке створюється ним і одержує визнання в процесі спілкування. Ці надбання є невіддільним атрибутом національного життя й ознакою національної приналежності та ідентифікації. Вони найбільше проявляються в глибокій повазі до всього, що створено народом, насамперед, до його культури, мови, історії, традицій, звичаїв. Це також шанобливе ставлення до всього того, що було національно вартісним у житті попередніх поколінь і становить значущий інтерес у сучасний період, зокрема, коли для українців відкривається реальна можливість всебічно розвиватися на національній основі.

Проте, не слід забувати, що в Україні довгий час формувався й виховувався в донезалежницькі часи нігілізм до рідної культури, історії, мови. Прагнення відновлювати й утверджувати історичну правду постійно наштовхувалося й наштовхується на перепони великодержавного шовінізму, імперського мислення за потурання, а то й за підтримки можновладців сьогодні. Історію потрібно знати правдиву, яка має втановлювати ідеологію нації-держави, правду слід знати й про комуністичний експеримент.

На думку В. Тишкова, російський націоналізм, який на думку В.Тишкова, є "не татарський чи осетинський, а російський…, як відповідь на переферійний неруський націоналізм" [265:36]. Новий погляд на націоналізм етно - і геополітиками Росії обґрунтовується наступними чинниками. По-перше, необхідністю формування замість "радянського народу" російського народу-нації не як результату уніфікації, а об'єднаного етнічного розмаїття, у якому переплітаються три культурних потоки й три типи цінностей: загальноросійські, етнонаціональні та загальносвітові [265:10-12] .

По-друге, на передній план висувається демографічний фактор. Різке зменшення народжуваності серед росіян може призвести до втрати ними провідних позицій у євразійській імперії та експансії чисельно зростаючими неслов'янськими народами на російські території. Націоналізм, на думку російських ідеологів, має сприяти усвідомленню росіянами, що зростання народжуваності є їхнім національним обов’язком. По-третє, росіяни мають усвідомити, що вони, у першу чергу, належать до православної віри, потім є росіянами, і далі – людьми. Звідси ієрархія інтересів: православна свідомість нації як церкви, потім чітке розуміння неподільної єдності російського етнічного організму, потім уже стан конкретної особи як самостійної одиниці. Виникає питання: чому новий націоналізм в Росії має керуватися православ’ям? Відповідь дає російський геополітик О.Дугін, який наголошує: „В русском националистическом православном государстве вряд ли захотели бы жить представители других этносов и конфессий” [85:258]. Далі він пише: „Принадлежность к русской нации должна переживаться как избранничество, как невероятная бытийская роскошь, как высшее антропологическое достоинство. Пропаганда этой национальной исключительности (без малейшего налета ксенофобии или шовинизма) должна стать осью политического воспитания народа. В первую очередь, демографический всплеск обеспечен идеологически, культурно, этически. Народу следует внушить мысль, что, рожая русского ребенка, каждая семья участвует в национальной мистерии, пополняя духовное и душевное состояние, как физическое выражение внутренней энергии великого народа. Русский ребенок должен пониматься вначале как русский, а потом уже как ребенок” [85:257].

Слід наголосити, що нині російські ліберали теж беруть на озброєння імперські націоналістичні ідеї (імпершовінізм) з метою збереження й примноження території країни. У „Незалежній газеті” від 25 вересня 2003 р. один із лідерів праволіберальних сил А.Чубайс заявив, що ідеологією Росії на всю доступну для огляду історичну перспективу повинен стати „ліберальний імпералізм”, а місією Росії – побудова „ліберальної імперії”. Але ж ця позиція суперечить самій ідеї лібералізму – свободі, рівності і братерству - альтернативі імперіалізму. З імперіалізмом пов’язане протилежне – політичне й економічне панування метрополій над колоніями, встановлення іноземного правління за допомогою сили, економічна експлуатація. За словами А.Чубайса, ліберальні імперіалісти не збираються відмовлятися від принципу непорушності кордонів, захисту росіян та російськомовних громадян у сусідніх країнах... Встановити гегемонію над Україною, Білоруссю, Казахстаном..., де, як передбачається, малі народи житимуть щасливо під керівництвом „старшого брата”. Певна річ, у державі-метрополії може існувати ліберальна імперія, як це було, наприклад, із Великою Британією. Та коли залежні члени імперії намагаються зробити те, що не подобається домінуючій державі, гегемон іде на рішучі неліберальні кроки, щоб зберегти свою цілісність. З цього погляду ідея про ліберальну імперію цілком здійсненна. Про це свідчить чимало практичних кроків Росії.

У притупленій національній свідомості та гідності чільне місце в українській дійсності посідає й таке явище, як національний нігілізм. Зміст останнього полягає в байдужості або запереченні загальноприйнятих даним етносом цінностей та ідеалів, моральних норм і культурних традицій та прагненні запозичувати, культивувати цінності й традиції іншої нації [276:421]. Чому, наприклад, багато батьків віддавали своїх дітей до російськомовних навчальних закладів, позбавляючи їх тоді, а деінде й сьогодні найнеобхіднішого – рідної мови, найважливішої передумови природного розвитку, здорового духовного формування людини? Таке ганебне явище як самозречення чи національе відступництво Ч.Айматов назвав манкуртизмом. Зміст націнального нігілізму українські публіцисти розкривають через такі дефініції, як безбатченки, яничари, (навіть більшовики пропагували щось подібне до яничарства). Тобто це ті люди, які неспроможні ні збагнути важливості незалежного розвитку України, ні прийняти на себе відповідальність за її долю, але активно підтримують тих, хто тягне або назад до минулого, або орієнтує під патронат інших держав. Більшовики, скажімо, знали, з чого починати - з нехтування історії рідного краю, нищення рідного слова та його носіїв, поширення манкуртизації чи космополітизму.

Не менш шкідливим у нашій свідомості й поведінці є яничарство. Це явище старе, як світ. І набагато об’ємніше того яничарства, яке ми пов’язуємо з Османською Імперією. Чи всі знали, що найбільша імперія в історії людства трималася на яничарах? Монгольська імперія Чингісхана, доведена його спадкоємцями до фантастичних розмірів у кілька десятків мільйонів квадратних кілометрів (два колишніх СРСР), завойовувалася теж методом «визволення». За кілька років до вступу Чингісхана в чергову країну його розвідки, агенти шантажем і підкупом роз'єдували правлячу верхівку, і держава падала, як картковий будиночок. А ті, хто вчора бився з монголами на стінах Бухари чи Самарканда, завтра поповнювали монгольське військо й під дев’ятихвостим білим прапором Чингісхана йшов на наступні держави. За підрахунками вчених, коли військо Батия, онука Чингісхана, дійшло до Угорщини й Польщі, монголи у ньому складали заледве 10%. Девяносто воїнів зі ста були „натуралізованими” яничарами держав, перед цим завойованих Батиєм і його видатним дідом.

Неприступна гетьманська столиця І. Мазепи була взята 1708 року й знищена московським військом через зраду яничара, одного з козацьких старшин. У 1659 році гетьман Іван Виговський, один із найвидатніших наших гетьманів, який скасував Переяславську угоду (чи хочуть про це знати в Москві?), розгромив московське військо під Конотопом так, що цар зібрався тікати за Волгу. Адже за кілька кінних перегонів Виговський готовий був взяти Москву. Але вдарили ножем у спину „свої яничари”, один із козацьких полків і січовики-запорожці. На жаль...вони покинули військо Виговського й разом з кримськими татарами повернулися на Січ.

Син письменника М. Коцюбинського – Юрій Коцюбинський у 1918 році був командуючим збройними силами так званої Української Радянської Республіки, створеної у Харкові, щоб задушити УНР. У січні 1918 року Коцюбинський ішов на Київ в обозі радянських військ полковника Муравйова. Брав участь у знищенні студентського загону під Крутами, червоному терорі в столиці. Наступний - Віталій Примаков, командир червоного козацтва. Микола Щорс, згідно сталінського міфу, герой громадянської війни. Правда, вбитий не петлюрівським кулеметом, а застрелений чекістом з пістолета в потилицю... Микола Кропив’янський, командир Червоної дивізії у 1918 році. Коцюбинський, Антонов-Овсієнко, Примаков були розстріляні у 30-х, а Подвойський і Крапив’янський репресовані сталінщиною. Жертви чи ті, що пролили море української крові на більшовицький вівтар?

У сучасній українській державі ми спостерігаємо ще більш трагічні наслідки яничарства в політичному житті. Це ті, хто награбував великі статки, займав високі „держані" посади й утік до „дружніх” країн, і ті, хто нині займає високі посади й прикривається депутатськими повноваженнями й захистом партії, до якої належить, тощо. Тому тема нашої національної та людської гідності, котру ми розгубили в багатьох поколіннях за відсутності власної державності, набуває особливої актуальності. Пробудження в душі українця цього святого почуття, завдяки якому більшість націй збудували могутні демократичні держави, викликало в наших поневолювачів не лише невдоволення, але й жорстокі репресії. Та були в нашій історії крицеві одинаки-смолоскипи, символи нації, котрі піднімалися над власним страхом, над поліцейською всемогутністю імперій (не лише польської,царської, а й комуністичної!) і доводили світові, що Україна, її національний дух і гідність ще не вмерли.

Українська історя знає чимало прикладів вияву національного патріотизму та гідності. Це гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з козаками звільняв Кафу (Феодосію) лише тому, що там стояв плач і стогін українських бранців, котрих звідти переплавляли в турецьке рабство. Він рятував гідність українців. Він утверджував її й тоді, коли будував Києво-Могилянську школу, й тоді, коли брав Царгород, Синоп і Трапезонт, коли розгромив військо Алі-паші, й тоді, коли завоював велику частину Московського царства, розгромив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов Оку й обложив Москву, яка вже була готова здатися. Однак його зрадили польські союзники (король Владислав не заплатив своїм воякам „жалування”), і Сагайдачний відступив на Україну…

Зрозуміло, що людська гідність, як правило, переростала в гідність національну. Дуже часто їх просто не можливо роз’єднати. Адже Богдан-Зіновій Хмельницький підняв цілу націю на славетну війну тому, що першим поштовхом до цього було приниження його гідності, особиста людська образа: польський панок, підстароста Чаплинський, скориставшись відсутністю Богдана, напав на його хутір Суботів, привласнив його собі, повінчався з коханкою Хмельницького (Ганна вже померла), закатував до смерті різками найменшого сина. І тільки після цього Богдан вийняв шаблю із піхов.

Зрештою, якби Ющенка не принизили так грубо, примітивно й нахабно в Донецьку, якби його не труїли діоксином, він би, напевне, не вивів націю на Майдан. Та й українці не відгукнулися б на цей революційний поклик, якби їхні образи на тодішнь корумповано-тоталітарну владну орду не сягнули апогею. Це доказ того, що не всі українці терпіли приниження загальнолюдської та національної гідності.

Звідси проблема сучасного націоналізму. Дійсно, якщо в минулому національні рухи, керовані лідерами, ідеологією націоналізму, приводили до перемоги й утворення національних держав, то в чому полягає його роль і в умовах переходу від тоталітаризму до незалежності й демократії. Відповідь лежить на поверхні. Невдача чи деформація реформ та складний шлях трансформації, дії деструктивних сил, що тяжіють до минуло, чи прояви сепаратизму етноменшин супроводжуються послабленням національної єдності й невдоволеності титульного етносу, нестабільністю суспільства, кризою ідентичностей, свавіллям кланово-олігархічної влади, далекої від проблем українства, викликають почуття неспокою за долю обраного державою шляху, націоналістичних проявів як у політиці, так і в соціально-економічній сфері.

У сучасних багатонаціональних державах корінні етноси мають тенденцію до самовизначення під гаслами націоналізму й утворення незалежних держав або федеративного устрою (Англія, Канада, Іспанія, Швейцарія, Індія тощо). Ті народи та їхні держави, що стали на оптимальний шлях розвитку національної державності – Японія, Австрія, Німеччина, Польща, Швеція та ін. – вийшли на передові рубежі цивілізаційного розвитку й демонструють внутрішньонаціональну стабільність теж під проводом націоналізму. Складніша проблема в Україні, в якій етноспільноти мають значну частку серед всього населення ( біля 25%), особливо російська громада. Політика „плавильного казана”, виправдана в США, тут не спрацьовує. І питання націоналізму буде актуалізуватися. Слушна думка з цього приводу В.Литвина: „Термін „націоналізм” лякає тих, хто вихований на антизахідних стандартах. Але він прийнятний для тих, хто бачить за своєю спиною незліченні покоління предків, які відстоювали свою мову, релігію і звичаї від імперських чиновників, що бажають всіх стригти під один гребінець”[170:3].

Сьогодні небезпідставно актуалізується питання про нашу національну гідність. Справедливо зауважують українці-емігранти, які відвідали свою етнічну Батьківщину, що наша нація має стати модерною з її наукою високого рівня. Майбутнє України не лише соняшники поміж глечиками на тинові. Воно у нових технологіях, електроніці, космічних кораблях, високорентабельному аграрному комплексі. „Шароварна” республіка нічим не краща „бананової”. Хоча в якісній українській машині, визнаній у світі, емблемою буде соняшник чи фігурка чумака, то це лише підніматиме націю та її особливість в очах інших.

А яку гідність ми демонструємо за кордоном, наприклад, на міжнародних виставках? У нас є чудові вироби, досягнення світового рівня... Але інколи ці успіхи втрачають сенс, коли ми недопрацьовуємо з точки зору нашої самоповаги. Наведемо повністю репортаж з міжнародної виставки „ЕКСПО – 2000” у Ганновері (США).

За задумом організаторів, острівцем народної національної самобутності мало стати невеличке кафе – „Корчма”. Тут головним напоєм і водночас стравою було пиво „Оболонь”. Проте з особливою гостротою розумієш, що така виграшна для нас карта, якою могли б стати страви національної української кухні, не була б використана тоді, коли поруч на виставці існувало багате меню у російському ресторані на виставці. Поруч з млинцями й бутербродами з чорною ікрою відвідувачам пропонують скуштувати „російську національну страву” – борщ. Залишається, м’яко кажучи, здивуватися нашим авторам-натхненникам, які не залучили до арсеналу виставки найпростіше те, що, здавалося, лежало на поверхні й що було так важливо й вигідно використане кмітливими росіянами.

Організатори виставки відзначили, що інтерес до України був з боку відвідувачів досить високим. Але найприскіпливішими й чомусь не дуже доброзичливими є представники української діаспори. „Вони вишукують в експозиції, наприклад, поєднання червоного й синього, щоб звинуватити нас в антипатріотизмі”. Працівники української виставки ЕКСПО жваво спілкуються між собою російською мовою, тут звучить переважно російська та закордонна музика [40:4]. Шкода, що навіть в указі Президента України від 22 січня 2001 року „Про деякі питання щодо діяльності Ради в галузі виставкової діяльності в Україні” зовсім не йдеться про необхідність пропаганди досягнень народного господарства й культури України .

Національну свідомість не можна розглядати лише як автопортрет відображення чи етнічну автобіографію. Її зміст є сукупністю рис у людях, які утворилися в процесі спілкування в порівнянні з іншими етноспільнотами чи індивідами: уява про минуле й сьогодення, про життя етносу, пізнання характеру етнічних відносин.

Яскравим прикладом вияву гідності й пошани до традицій і зв’язку поколінь демонструє англійська політична нація. У 2003 році світ побачив грандіозну маніфестацію, присвячену п’ятдесятиліттю перебування на престолі королеви Англії. Понад мільйон її прихильників з усіх континентів прибули до Букінгемського палацу, щоб віддати пошану людині, котра, попри усе підтримує сформовану віками традицію вести монархію, оберігаючи спокій людей, саму надію на їх щастя. Святкова людська ріка пульсувала – йшла, між них ніби крокують Гамлет, король Лір, мовчазно ступають Шекспір, Діккенс, Кіплінг... А про нас можна казати, що сучасна Україна – просто надгробок зруйнованих традицій.

Пізнати себе й розповісти світові про себе покликана розвинута туристична індустрія, за допомогою якої Україна має стати Меккою для туристів уже через деякий час. Проте середньостатичний громадянин є більше обізнаний про можливості чорноморського узбережжя Туреччини, ніж про рекреаційні зони Батьківщини. А все тому, що вищеназвана заморська держава на одну лише рекламу переваг відпочинку в „них” виділяє щорічно 65 млн. доларів, з яких тільки на РR-компанію на просторах України припадає цілих три мільйони. Відповідним чином діють інші держави, для 40 з яких туризм є основним джерелом бюджетних надходжень. Світовий туризм – це 500 млрд. дол., або близько 12 % валового продукту. В Україні ж замість того, щоб розвивати інфраструктуру, ми наполегливо намагалися „заробити гроші”, прагнули підвищувати вартість в'їзних віз, встановлювали високі ціни на розміщення в готелях, які своїм облаштуванням бажають кращого...

Ми живемо в унікальній країні. Протягом тисячоліть по нашій землі проходило й оселялося чимало різних племен і народів. Вони залишали свідчення своєї колишньої присутності, відтак і творився полікультурний археологічний шар. І цим він особливо цінний і цікавий, адже інші країни, як правило, монокультурні. І це розмаїття протягом тисячоліть живило й зміцнювало духовне коріння нашої культури. За тисячу років до появи шумерської цивілізації наші далекі предки знали колесо, користувалися місячним каледарем, будували величезні поселення, опанували землеробство, знали обробку металів, унікальне гончарство тощо. Це вражає, що ми справді гідні спадкоємці великої цивілізації. Саме Трипілля було колискою індоєвропейської цивілізації… предмети, які лишилися по ній, і нині викликають здивування й захоплення. Вони створені за дві тисячі років до того, як розпочалося зведення єгипетських пірамід... Ми не завжди це усвідомлюємо або сприймаємо як малозначущий факт. А насправді, це ще раз підтверджує велич і глибину культур і традицій усіх народів, які жили колись на нашій землі. Матеріальні свідчення цього феномена – неоціненне багатство нашої держави, і ми повинні його зберегти.

Це завдання має виконувати Національний музей історії України та його філіали, які повинні виховувати національно-патріотичні почуття. А що таке музей світового рівня? Наведемо приклад. У Метрополітен-музеї (Нью-Йорк) протягом кількох місяців експонувалася виставка „Слава Візантії”. Були представлені експонати з музеїв семи країн. Фінансували організацію виставки греки. Вони заплатили за все, включаючи саму експозицію, страховку, перевезення, охорону 2 мільйони доларів. Метрополітен-музей за рахунок продажу квитків, каталогів, сувенірів тощо отримав 6 мільйонів доларів прибутку. А Нью-Йорк завдяки коштам, які лишили їм туристи, що приїхали подивитися виставку, отримав 182 мільйони доларів прибутку. Плюс імідж і престиж міста, країни.

Бажано зробити величний музей в Україні, який через рік-два буде відомим у всьому світі. 47 % туристів їдуть у Париж з метою відвідати Лувр. Теж саме можна казати відносно Ермітажа в Петербурзі тощо. При такому музеї можна було б зробити аукціон і відкрито, чесно продавати ті предмети з колекції, яких нема в інших музеях світу, а у вас наявні в багатьох екземплярах. Натомість, ми б купували те, чого не маємо. В усьму світі це широко практикується, адже на аукціоні досягається найвища ціна речей, які продаються. А держава з аукціону в момент торгів знімає податки, що може давати додаткові кошти на підтримку культури. Туризм, як відомо, - потужна індустрія і відповідні надходження до бюджету країни.

Багато ще білих плям на шляху до пізнання й вивчення героїчного минулого українського козацтва. Але не менш важливим є включення його до національно-патріотичного виховання молоді та вивчення у навчальних закладах. Заслуговує на всіляку підтримку формування вчителя ХХІ століття, здатного навчити й виховати нове покоління патріотично налаштованих громадян України. Особливе місце тут посідає козацька педагогіка, яку започатковано у Харківському педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди. Курс козацької педагогіки викладається на факультетах цього навчального закладу. Колектив сковородинівців мріє заснувати тут Інститут козацтва, до якого мають увійти близько сотні установ освіти [Урядовий кур’єр. – 18.V. 02]

А як владні структури найвищого гатунку інколи дбають про нашу гідність? Промовистий факт. Як відомо 16-м шаховим королем світу в 2002 році став українець Руслан Пономарьов. Перемога такого рівня не тільки досягнення вітчизняної шахової школи, а й чудова нагода для України нагадати світові про себе. Інколи їй доводиться дивувати планету позитивним іміджем. Як ми скористалися цією нагодою, розповів на сторінках газети „Голос України” народний депутат, віце-президент Федерації шахів України А Єрмак.

Президент федерації Іван Биков, народний кобзар Василь Нечепа та представники всеукраїнської козацької організації „Гуляйполе” з державним прапором прибули до московського готелю „Метрополь” на вшанування наймолодшого чемпіона світу Р. Пономарьова. Знамено, яке вони привезли з собою, не просто забаганка земляків, а символ нації. Тієї нації, яка, за визначенням президента Фіде Кірсана Ілюмжинова, щойно довела, що вона „найінтелектуальніша в світі”. При вході до готелю представників країни-переможниці зустрів радник посла України в Росії Рожок. З’явився в несподіваній ролі – вимуштруваного швейцара, який прикривав собою вхід до банкетного залу. „Ніззя”, - просичав радник, а кобзареві Нечепі „порадив” персонально: „Это тебе не Чернигов и не Киев. И флаг твой здесь ни к чему”.

Так швейцар-дипломат відстоював позицію рідної мови, рідної держави. І Гімн України лунав за відсутності на почесному місці державного прапора країни, де начебто „ще не вмерла ні слава, ні воля”. Козацька процесія змушена була розкинутися табором на задвірках... Зате тут панував інший „українець” – народний артист України Йосип Кобзон, який для підтримки української пісні, яку виконував, раптом кинув у зал: „Ей, тут є хохли, підспівуйте!” До речі, на цьому дійстві була присутня урядова делегація на чолі з віце-прем’єр-міністром В.Семиноженком /Голос України. – 7 лютого 2002/. Про нашу гідність годі й говорити, коли наші дипломати дозволяють і такі недоречності. У Бресті (Білорусь) 22 червня 2008 року (річниця нападу фашисьскої Німеччини на СРСР) біля меморіального комплексу стояло чимало корзин із квітами від різних організацій, у тому числі й від українського посольства, від імені якого на стрічці зроблений напис російською мовою. І ми хочемо, щоб нас поважали чи хтось шанував!

У нас, на відміну від більшості країн, відсутня бюрократична ланка, яка акумулювала б процес вироблення іміджевої концепції держави, а також дбала би про фінансове забезпечення її втілення. Так, образ сучасної Німеччини в масовій свідомості вже значно менше асоціюється з минулим гітлерівським фашизмом і його наслідками. Німці наполегливо „заштриховують” період гітлеризму, вдаючись до низки масштабних акцій, зокрема виплати компенсацій острабайтерам, що має могутній інформаційний ефект. Значна увага іміджевій проблемі приділяється нині в Росії. Найважливішим завданням для кремлівських іміджмейкерів є транслювання привабливого образу Росії на теренах СНД. Цим, зокрема, пояснюється жорсткий контроль Москви інформаційних витоків навколо подій Чечні і Грузії. Ми стаємо свідками формування витонченої експансії щодо своїх сусідів. Тенденція започаткування інформаційних представництв на кшталт „Російського медіа-центру” в Києві свідчить про намагання Москви повернути Україну в свою орбіту інформаційними засобами.

Відповідальність за імідж своєї країни несуть також і журналісти, які у рейтингу такої величини посідають, напевне, друге місце після владної еліти. Журналісти творять внутрішню іміджеву ауру. Пошук ефективних методів формування позитивних характеристик образу держави з метою гармонізації громадського самопочуття є першочерговим. На перший план слід поставити виховання у громадян почуття самоповаги, адже шанують того, хто сам себе поважає.

Отже, національна гідність – це поняття, яке не вимірюється в жодних метричних системах, може стати джерелом ненависті, зверхності й шовінізму, але також і гідності, любові й боротьби за справедливість, толерантність між представниками різних етноспільнот. Втім, національна гордість убирає в себе як знання власної історії, так і розуміння сучасних потреб своєї Вітчизни. Національна гордість – це делікатне відчуття власної гідності, а не зверхності, вищості над іншими; це відчуття відповідальності за долі своїх дітей і свого народу, а при необхіднсті - об’єднання всіх народних сил для захисту Батьківщини у хвилини небезпеки й зовнішніх загроз.

Саме руйнування українського національного духу і є першою заповіддю противників нашого державотворення. Розкласти суспільну мораль, посіяти невіру у власні сили, у свою життєздатність, знищити основу національної єдності – державну мову, а з нею і всю самобутню культуру – цього, як кожному зрозуміло, досить, щоб не лише впала держава, а й щоби зник сам волелюбний народ. Тому потрібно багато зробити, аби до нас прийшла віра в те, що „ на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі” (Т. Шевченко).

В Україні зростає кількість людей, у яких прокинулося почуття національної гордості. Ці люди можуть змінити в ході демократичних виборів хоча б частину еліти, яка працює на сусідню державу. Є також такий могутній фактор, як зміна поколінь: молодь, для якої брендами України є Віталій і Володимир Клички, Андрій Шевченко чи Руслана Лижичко, пишається своєю країною й не хоче страждати на комплекс меншовартості й покірливо виконувати вимоги, які диктують „старші брати”. Є масові прозріння народу під впливом драматичних подій. Згадаймо, врешті, Україну часів Помаранчевого Майдану – свято національної гордості й гідності українців.

На майдан у листопаді 2004-го йшли не за гроші, не за валянками й не за „наколені апельсини”. Ішли навіть не за Ющенком чи Тимошенко, хоча вони своєю харизмою (сьогодні, зрозуміло, що вона була удаваною) збуджували в простих людях надію до самодостатнього життя й самостійної політики, свбоди вибору. Яскравий помаранчевий колір, сам по собі збуджуючий, обіцяв щось нове, незвичайне. Але сумно навіть не від того, що Україна знову втратила шанс стати цивілізованою країною. Гірше за все, що після помаранчевої революції соціальна віра, яка живить імпульс до громадянського творення та патріотичної наснаги жити в незалежній країні, згасає і стоїть під загрозою. Помаранчеві вожді через своє самоїдство, бездарність і безпорадність не зуміли реалізувати вимоги Майдану й поставили країну перед новою Руїною.

Не сприяють фрмуванню почуття гідності й патріотичних почуттів такі фактори, як відкриття пам’ятників тим історичним постатям, які несли уярмлення українському народу. Це наруга над пам’яттю мільйонів полеглих за незалежність України. Меморіали, що несуть великодержавницьке, імперське навантаження, отруюють свідомість нашого народу, підіймають дух „п’ятої колони”, яка прагне безперешкодно господарювати в країні. "Спорудження пам"ятника Катерині 11 в Одесі, - заявили одеські патріоти, - рівнозначне встановленню пам'ятника в Ізраїлі Гітлеру" ( Укр.молода.31.УШ.07).

На масову свідомість мала б працювати система освіти й виховання, яка б доносила ці наукові знання в популярній, цікавій формі. Через кінофільми, телесеріали, газетні рубрики, просвітницькі радіо та передачі, дитячі книжечки, навіть мультики.. Відомий кіномитець Ю.Іллєнко в тижневнику "Слово просвіти" [15-21.1.09] пише, що фінасування кіновиробництва всієї України на 2009 рік передбачено в розмірі 6 млн.гривен, якого вистачить лише на половину одного фільму. В Украні є потреба принаймні в 30 фільмах національного виробництва. Відсутнє потекціоністське законодавство, щоб залучати кошти на кіновиробництво із приватного капіталу. Кіноіндустрія, книговидавництво деградують, як і інформаційна сфера, захоплюються капіталом інших держав. У пасхальні дні квітня 2009 року радіотелефір України був заповнений подяіми, пов'язаними з відзначенням ювілею російської примадонни Али Пучачової. ЗМІ тихенько повідомили, що голоа Нацради радіотелекомпанії України В.Шевченко подав увідставку yf знак протесту, що FM-хвилі Radio one " Радіо Алла" передано грошовитим російським інвесторам на чолі з А.Пугачовою.

Проблема виховання національної гідності не втрачає своєї актуальності. Жити, працювати й думати по-українськи, своїми вчинками й діями сприяти розвитку України – відповідальне завдання сьогодні.