Geum.ru

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21
С. Василенко переконливо доводить, що ми іноді належним чином не оцінюємо те, що, починаючи з 40-х років, Україна, принаймні значна її частина, першою серед держав Європи наважилась виступити проти більшовицького тоталітарного режиму й продовжувала озброєну боротьбу понад 10 років. Інші країни виступили проти московської окупації значно пізніше: Угорщина у 1956-му, Чехословаччина у 1998 р. До того ці виступи поступились українським за своїми масштабами та організованістю й були швидко придушені. Але як це не парадоксально, на світову громадськість короткочасні напівстихійні виступи угорців, чехів, словаків справили більший вплив, ніж організована боротьба українського народу у 40-50 рр. Це можна пояснити не тільки тим, що правду про національно-визвольний рух в Україні радянська влада надійно ховала у секретні архіви, а й станом світової громадської думки, яка дуже мало знала про Україну, найчастіше ототожнювала її з Росією і ще не дуже переймалася проблемою додержання прав людини [33:З8]. Отже, як стверджують деякі дослідники, західноукраїнське населення мало повне право сприймати вторгнення радянських та німецьких військ як іноземну окупацію та чинити опір загарбникам. Характеризувати цей національно-визвольний рух як зраду та сприяння фашизму, означає просто свідоме перекручення фактів [99:44].

Вивчення документів і подій свідчить, що Українську Повстанську Армію необхідно характеризувати як форму військової самоорганізації Українського народу для опору тоталітарним режимам – як радянському, так і німецькому. Кінцевою метою було національне визволення й встановлення незалежної державності. Боротьба ішла не за класовою чи соціальною, або релігійною ознакою, а навколо саме національної ідеї – визволення народу від окупантів та побудови незалежної Соборної Української Національної держави. Таке завдання могли вирішити лише національно свідомі сили, об'єднані в УПА. В одному із закликів ця організація сповіщала українцям:" Зосередження всіх сил для здійснення того найсвятішого національного ідеалу - це наказ і пекуча конечність... Нікому з українців не можна тепер стояти збоку й ламати закон національної солідарності" [99:45] .А про що говорить присяга вояка: "Я, воїн Української Повстанської армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю й совістю перед великим Народом Українським, перед пролитою кров'ю усіх найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського…"

Проте недоступність до 90-х рр. документів НКВС-КДБ щодо діяльності ОУН-УПА унеможливлювала об'єктивно охарактеризувати національно-визвольну боротьбу в Україні. Натомість же десятиліттями серед населення проводилася пропаганда проти учасників українського збройного й політичного опору. Україна штучно поділялася на західну націоналістичну, бандерівську, і східну, свідомо соціалістичну, що дається взнаки й сьогодні. На переконання Д. Павличка, героїчну боротьбу Української Повстанської Армії ми не тільки маємо визнати, а й внести її в свою державотворчу свідомість [206:29].

Згідно з дорученням тогочасного Президента України Л. Кучми від 28.05.1997 та постановою Кабінету Міністрів України від 12.09.1997, було створено Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН-УПА. Результати досліджень засвідчили, що законодавство України до цієї проблеми підходить диференційовано. Тобто на вояків УПА, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941-1944 роках і не вчинили злочинів проти світу й людства та були реабілітовані, відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", поширено дію Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Водночас ОУН та УПА досі ще не кваліфікуються як феномени національно-визвольного руху чи руху опору, хоча відомо, що національне примирення є важливим чинником демократичного розвитку України. Стратегічний курс нашої держави на Європейський шлях розвитку зобов'язує її забезпечити права людини й зокрема ветеранів у повному обсязі. Встановлення справедливості в суспільстві стосовно учасників ОУН і вояків УПА – це насамперед моральна й соціальна підтримка колишніх вояків та членів їхніх сімей, що сприятиме єдності української нації. Адже Українська Повстанська Армія була організованим військовим формуванням українського руху опору проти окупантів України зі своїми програмами, статутами, завданнями, стратегією і тактикою дій, а не "бандформуванням", як її трактували в СРСР та нинішні неокомуністичні та імпершовіністичні угруповання.

Оскільки поняття "історичної справедливості" не є юридичним з правової точки зору, було б найефективніше врегулювати більшість проблем, що стосуються визвольної боротьби ОУН та УПА, прийняттям спеціального Закону України "Про встановлення прав борців за свободу і незалежність Української держави". Фахівцф з цього питання пропонують визнати ветеранами опору руху тих громадян України, які були вояками УПА та боролися у період Другої світової війни проти нацистської. Німеччини, а в повоєнний час і до середини 50-х років XX століття – проти тоталітарного режиму колишнього Союзу РСР за свободу і незалежність Української держави. Але це питання ще не на часі.

Стратегічним інтересом Української держави нині є проведення політики національного примирення, тобто відмови від взаємних звинувачень щодо минулих подій і визнання переваги загальнолюдських цінностей над окремими політичними чи ідеологічними уподобаннями. Окрім того, важливо позбутися протистояння в етнонаціональному середовищі, яке вкоренялося серед українців протягом століть. Хрестоматійним прикладом для цього є те, що відбулося в Долині смерті в Іспанії. З вершини гори долину немов би відтіняє хрест, якого видно на десятки кілометрів. У скелі висічено велике приміщення, де розмістився монастир. А в Долині полеглих, за 40 кілометрів від Мадріда, поховано прах бійців, які загинули в громадянській війні 30-х років XX ст. Всіх, з усієї Іспанії, і білих і червоних, комуністів і фашистів, анархістів і соціал-демократів, інтернаціоналістів і націоналістів. Над усіма напис: "ВОНИ ЛЮБИЛИ ІСПАНІЮ". (За різними оцінками загило до мільйона людей, а ще біля 700 тисяч іспанців змушені покинути батьківщину, до ув'язнення й утримання в трудових таборах були засуджені 850 тисяч людей). Все це зроблено з волі фашистського диктатора Франко, який прийшов до влади після громадянської війни. Він теж похований серед своїх бійців і своїх ворогів [День 12.111.09]. Упорядники меморіалу сказали: "Усі люди по-своєму розуміли Іспанію, але вони поклали голови за неї".

Хотілося, щоб так сталося нарешті й в Україні. В ім'я національної згоди, взаєморозуміння, усвідомлення того, що ми люди одного племені й кореня прагнемо, як інші народи, до світла, добра та щастя, долати суперечки, ворожнечу у нашому етносередовищі. Була різка поляризація серед населення західних областей України в роки Другої світової війни: частина українців боролася проти фашизму під прапорами Радянської армії та партизан, частина – УПА, яка боролась проти "окупантів" як польських, німецьких, так і радянських під прапором, який тепер є конституційним символом, що фактично означало стан громадянської війни. Драму народу посилила недалекоглядна кадрова політика уряду УРСР, яка ґрунтувалася на масовому направленні в регіон партійних, радянських активістів, вчителів, медиків тощо зі східних областей республіки. Набравши форму боротьби проти "більшовицьких комісарів", протистояння вели до ескалації, братовбивства. Трагедія "роздвоєного патріотизму" залишила виразний слід у ментальності українців і сьогодні виявляє себе як потенційний конфлікторний чинник між Сходом і Заходом України, який штучно роздмухується політиками антиукраїнського ґатунку [2036:454].

У брошурі В. Сергійчука "Наша кров на своїй землі" (К, 1996,с.43) наводяться вражаючі цифри: 23 тисячі радянських громадян загинуло від рук УПА, а внаслідок бойових дій НКВД проти підпілля було вбито понад 150 тисяч "бандитів", арештовано 10382 учасників ОУН-УПА та іншого націоналістичного елементу, в порядку відповіді на бандитські провини, виселено на спецпоселення 65 тисяч сімей (203662 особи) націоналістів та їх посібників. Наведені факти, зазначає В. Сергійчук, "переконливо засвідчують, чи були бандитами українські націоналісти?"

Справді, саме ОУН-УПА була єдиною політичною й військовою силою, яка на той час боролася за незалежність України. Її героїзмом захоплювались визначні політичні діячі. Президент Франції де Голь, герой антифашистського опору, говорив: "якби я мав таких воїнів, як УПА, то фашистський чобіт не топтав би французьку землю". Через десять років після розгрому фашистської Німеччини збройний опір ОУН-УПА був придушений. Але не припинялася боротьба за ту ж високу мету, якщо кращі сини й дочки нашого народу й далі йшли на сибірську каторгу з готовністю покласти своє життя на вівтар свободи України – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин… Мета, за яку вони боролися, досягнута: незалежність в основному виборена! Але чи належно пошановані її борці за свободу? Можна казати частково. Урочистості в 2007 з нагоди 100-річчя з дня народження головного командира УПА і 65-річчя УПА (Указом Президента України Р.Шухевичу присвоєно посмертно звання Героя України, на державному рівні вшановано пам'ять вояків УПА ) відбулися суперечливо. На противагу державному вшануванню, яке проводили національно-патріотичні організації на чолі з Президентом В.Ющенком, силами комуністів та імпершовінстичних угруповань за підтримки деяких обласних рад сходу й півдня України відбулися протести та антиукраїнський шабаш.

Але відзначення роковин героїв УПА, інших визначних дат національно-визвольної боротьби історично виправдане й позначено печаттю відновлення справедливості та спокушання вини перед ними. Україна повинна знати своїх героїв! Адже кожен із тих, хто був на протилежних барикадах і зашорений ідеологічними міфами, щиро прагнув кращої долі українському народові й боровся за неї. Нині, коли Україна незалежна, настав час конкретних дій до примирення й злагоди. Порозуміння поволі наступає. Однак тривалий час відкритим залишається питання статусу учасників бойових дій Другої світової війни стосовно колишніх вояків України УПА, яких на теренах України та за її межами на початок ХХI століття проживало лише декілька тисяч Багато з них не можуть повернутися на рідну землю суто з матеріальних міркувань, бо, як водиться, не мають на батьківщині стріхи над головою. До того ж, більшість із них потребують належного соціального забезпечення, яке можливе лише в разі визнання УПА як воюючої сторони. Бо й досі ці люди зазнають морального приниження. Цивілізована Європа подає нам у цьому приклад. В Іспанії та Югославії вже забули, як у повоєнні роки вороги чубилися з приводу того, чия ж справа більш справедлива.

Часто ми чуємо не вельми коректні, а то й просто брутальні закиди на адресу тих політичних діячів, як партійно-радянських, так і тих, хто не сприймав радянську владу, хто був репресований, чи емігрував, чи боровся в УПА. Бажаної консолідації слід шукати саме на рівні практичної державотворчої діяльності, підпорядкованої загальнонаціональним інтересам і цілям. А в Україні? Раніше у нас засуджували вояків ОУН-УПА, тепер багато хто готовий зневажати червоноармійців і нікому сказати: "Вони любили Україну". Постає також питання про увічнення героїв УПА. Ті, хто паплюжать ім'я С.Бандери (Бандера у перекладі з латинської означає прапор) сьогодні, замовчують, що його боялись і ненавиділи всі загарбники. Так, польська окупаційна влада засудила його до смертної кари, яку пізніше було замінено на довічне ув'язнення, німецькі окупанти кинули Бандеру до концтаборів, а загинув він рук радянського агента й похований у м. Мюнхені, хоч усе життя боровся за самостійну Україну Провідники ОУН, на думку Директора Інституту пам'яті І.Юхновського, належать до тих постатей в історії України, які ще за життя стали легендарними, символічними. Громадськість тривалий час ставить питання про перевезення з далеких країв і поховання у рідних краях праху Бандери, але справа залишається лише розмовами, на урядовому рівні це питання ще не порушене. Думається, буде правильно, якщо місцем вічного спочинку наших звитяжників стане меморіальний Личаківський цвинтар, а ще краще пантеон в центрУкраїни. Президент України В.Ющенко з нагоди 100-річчя від дня народження Степана Бандери у своєму привітанні наголосив: " Сьогодні наш обов'язок зробити все, щоб правда про їхній жертовний шлях стала відома всім українцям, щоб ми нарешті розвіяли туман облуди й невідання, яким огорнута постать Степана Бандери" [Нація і держава. 2009.- №.- 1].

Навіть у дружній нам Польщі ветерани армій Людової та Крайової, які боролися на протилежних, все ж засмалили "люльки миру". В Україні досі відсутній закон про реституцію, тобто повернення нерухомості колишнім репресованим, в чиїх будинках давно проживають інші люди та ін.

На питання соціологічної служби газети ["День."12.Х11.03]: «Як Ви ставитесь до намагань низки політичних сил визнати Українську повстанську армію (УПА) стороною, що воювала у Другій світовій війні, а її бійцям треба надати статусу ветеранів війни (в %)?» були отримані наступні відповіді.

Рано чи пізно, а слід розгадати велику таємницю українців, яка історично ними успадкована: ще одну ваду, – це самоїдство. Ну, скажімо, чому українці, представники елітної частини нації зокрема, так часто протягом своєї вікової історії наступають на одні й ті самі граблі? Чому, почавши благородну справу, не доводять її до кінця? Чому щоразу запізнілою є мить їхнього прозріння? Коли ж розвіється в українській душі "ненависті тьма" ? Низку подібних запитань можна було б нарощувати й нарощувати, як цегляний будинок, котрий все одно так і залишиться незавершеним.

Одним із прикладів самоїдства є складні й самовбивчі стосунки у стані УПА-ОУН в роки визвольних змагань, які в наш час даються взнаки. Ніби продовження минулого, досі ОУН і КУН ніяк не можуть закопати сокиру війни (власне, знехтувати дрібними розбіжностями, що тягнуться ще від часів протистояння мельниківців та бандерівців). Воїни УПА, що самовіддано боролися за незалежну Україну, до цього часу носять тавро "посібники гітлеризму", і таким чином на тлі цього ганебного явища владні структури, в яких є представники тих, хто не сприймає нашої незалежності й посилено роздмухує загрозу "націонал-реваншизму", щоб безпечніше почувати себе біля керма державного управління. І ця ганебна справа робиться руками й мізками самих українців, диригують якими комуно-імперські натхненники. Втім, дивлячись на вояків УПА треба пам'ятати, що вони воювали під тим прапором, яким є Державний прапор України

Таблиця № 5.2.

Регіон (область), група регіонів
Позитивно, цей крок буде сприяти національній зла-годі
Негативно,цей крок призведе до більшо-го розбрату в сус-пільстві
Не зна-йшли

відповіді

АР Крим
12,5
39,3
48,2

Центр (Вінницька, Жи-томирська, Київська, Кіровоградська, Хмельницька, Черкаська)


29,4
45,0
25,6

Схід (Дніпропетровсь-ка,Запорізька, Харків-ська)
18,2
48,66
33,2

Північний Схід (Полтавська, Сум-ська, Чернігівська )
21,1
47,7
31,2

Галичина (Івано-Фран-ківська,Львівська,Тер-нопільська)
33,0
17,4
49,6

Інші західні області (Волинська,Закарпат-ська, Рівненська,Чер-нівецька)
22,7
33,0
44,3

Південь (Миколаївська, Одеська, Херсонська)
17,5
40,8
41,7

Донбас (Донецька,Лу-ганська)
7,9
51,6
40,5

м. Київ
16,1
61,3
22,6

У середньому серед усіх опитаних по Україні
20,5

43,4
36,1

сьогодні.

На жаль, у суспільство наполегливо впроваджується психологія байдужого, зневажливого ставлення до української етнічності. Це досягається за допомогою іронічних і саркастичних публікацій, тиражування в Україні літературних і художніх творів, в яких українська етнічність та її носії подаються в спотвореному, карикатурному вигляді. Причому робиться це як російськими, так і українськими ЗМІ, які належать до опігархічого бізнесу, щільно пов'язаного із непатріатичною владою.

Історія українсько-польських відносин фіксує як світлі, так і чорні події. Але сусіди, незважаючи на все, мають жити в мирі й злагоді. Саме проти цього й виступали раніше наші недруги. В. останні роки українсько-польські відносини позначаються повною доброзичливістю. І ось у 2000 році представники ветеранів УПА і громадськості Волинської області побували в с. Сиховичі Люблінського воєводства Польщі. На українському кладовищі було освячено меморіал воїнам УПА, котрі загинули в 1943-1947 рр. Меморіал на польській землі спорудили спеціалісти луцького кооперативу "Пам'ять". Це перший меморіал УПА в Польщі. Хочеться вірити, що польська сторона й у майбутньому активніше сприятиме такій шляхетній справі, як увічнення пам'яті жертв тоталітарної диктаторської політики. Українська влада нарешті повинна визначитися у своєму ставленні до учасників національно-визвольних змагань, законодавчо врегулювати це болюче питання з відповідними наслідками соціальних гарантій. Втім, шлях до порозуміння пробиває собі дорогу.

За участю Президентів України та Польщі Віктора Ющенка та Леха Качинського в селі Павлокома у 2007 р. відкрито меморіал 336 українцям, які загинули тут у березні 1945 року. Обидва Президенти й присутні говорили про необхідність чесної відповіді на болючі питання спільної історії. На жаль, тут не обійшлося без прикрощів. Напис на українському цвинтарі звучить так: "Вічна пам'ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1-3 березня 1945 року" Відомо, що мешканці села (переважно жінки й діти) були закатовані польськими парамілітаристами. Водночас неподалік від українського меморіалу встановлено хрест, на якому написано: " Пам'яті поляків, жителів села Павлокома які у 1939-1945 роках загинули від рук українських націоналістів". Хоч жодних документальних офіційних свідчень чи достовірних тверджень щодо причетності загибелі 20 поляків від рук ОУН-УПА не існує. До цього хреста в Павлокомі Президенти також поклали квіти, а образливий для українців напис закрили стрічкою…

Важливо підносити самопожертву героїв, що віддали життя за Україну на найвищий щабель. З цією метою Указом Президента започатковано найвищу нагороду держави "Герой України”. Але не лише в цьому сутність. Ось приклад. У 1998 р. виповнилося шістдесят років від дня народження українського поета В. Стуса, який загинув у далеких таборах ув'язнення у 1985 р. Роковини офіційною владою було вшановано урочистим вечором. Через двадцять днів після визначення дати Василя Стуса – символа нескореної України – нагородили посмертно орденом Ярослава Мудрого п'ятого ступеня. Того самого ордена майже одночасно почепили на груди лідерові однієї з середньоазіатських країн. Такі приклади не поодинокі. Але вони свідчать, що подвиги в ім'я України не завжди в пошані з боку нової влади незалежної України.

Питаючи хто ми, чиї ми діти, не можна не сказати й про наших матерів і жінок, які несли головний тягар до вівтаря перемоги, віддаючи своїх дітей, посилаючи своїх чоловіків на загибель, а то й самі активно борорючись за нашу свободу. Чому б не ввести, скажімо, на день Жінки, 8-го березня, Свято героїнь – на честь українських жінок, які боролися за збереження Української держави та нації? Так, Організація українок Канади має багато відділень, які носять ім’я Олени Теліги. Народившись під Москвою у м. Іллінському, Олена Теліга у З0-ті роки посіла помітне місце серед видатних поетів діаспори на Заході, а її духовним батьком і літературним критиком був уродженець м. Мелітополь Запорізької області Д. Донцов. Разом із чоловіком, кубанським козаком Михайлом Телігою, Олена Теліга брала участь в антифашистській боротьбі за волю України, і вони разом із чоловіком були розстріляні німецькими фашистами в Бабиному Яру в Києві. З нагоди 90-літнього ювілею 21 липня 1996 р. Україна вперше на урядовому рівні вшанувала пам'ять О. Теліги. Про неї написано й видано понад 350 наукових, художніх і публіцистичних праць [Урядовий Кур’єр, 27.ХII.02]. Ії життя й боротьба за Батьківщину є прикладом того, що українці, хоч би де не були чи жили, не переставали бути українцями, навчали своїх дітей та онуків не забувати, що ми є представниками героїчного українського народу. Але чимало тих, хто прислуговує нинішній корумпованій владі, одержує від неї незаслужені високі нагороди й шану.

Коли ми ставимо питання: «Чиї ми діти? Твої, Україно?», то мусимо обов'язково мати на увазі не лише етнічних українців, але й усіх громадян нашої держави, незалежно від національності. Вважатися українцем має стати патріотичним обов'язком і нормою нашої ментальності. Про це влучно висловився сам М. Амосов. Він пише: "Чому я, вологодський росіянин, який ще й досі розмовляє по-вологодськи, сприйняв незалежність України? Тому що розумів: це збереження українського народу. Народ має свою мову, зберіг свою самобутність. І саме тому має право на незалежність. I саме тоді я, росіянин, зрозумів, що українці, проживаючи в складі Радянського Союзу, де була домінуюча нація та домінуюча мова – російська, підсвідомо відчували – впродовж віків – свою другосортність. Нині ж триває становлення нової держави. Становлення, якщо хочете, нового народу України "[ 4]. Амосов половину свого життя прожив в Україні, яка стала для нього другою батьківщиною. Тут він здобув авторитет і пошану, захоплювався кібернетикою, психологією, соціологією, а хірургія стала справою його життя.

Питання національної неповноцінності значної частини українців є одним із найпекучіших і безпосередньо пов'язане з розбудовою нашої держави. І хоч держава функціонує, але аж ніяк не можна обмежуватись лише національною символікою, вибореною незалежністю. Значна частина населення замість того, щоб активно втілювати у життя конституційні норми, проводжує у наших бідах звинувачувати будь-кого, але не вбачає причини в нас самих, у низькому рівні національної свідомості. Зміцнення незалежності – це об'єктивний процес розбудови політичної системи України. У цьому процесі особа має стати активним первинним суб'єктом політичної влади. Потреба вичерпного розуміння універсальної природи етнічно-національної ідентичності обумовлює необхідність створення синтетичної теорії свідомості політичної української нації, яка б забезпечувала розуміння сутності феномену не лише вченими-етнополітологами (розбіжність тут велика), а й давала ефективні рекомендації політичній практиці, широкій громадськості. Суперечки, що не вщухають в Україні щодо національної символіки, ревізії нової Конституції, проблеми української мови, прав національних меншин, зовнішньої політики осі СНД – ЄС (НАТО), зрештою зміни соціального ладу та ін., засвідчують принципову невизначеність як української політичної еліти, так і суспільства загалом з приводу тієї концепції колективної свідомості, що має бути покладена у підвалини державотворення й розвитку суспільства, долаючи власну меншовартість.

Проте сподіватися на високу політичну активність електорату не треба тому що він доведений до глибокої депресії, розчарування від того, що в умовах незалежності стало життя гіршим. Цим користуються політичні сили, не схильні йти на радикальні реформи, що не бажають бачити сильну й багату незалежну Українську державу. Слід було б здійснити реформи, віддати у приватну власність не тільки промисловість, але й землю, створити сприятливі умови для підприємницької діяльності, ринкових відносин, як це роблять країни, що пішли на радикальні реформи. У національній державі досі немає єдиної церкви, а в переважній більшості церков духовенство примушує мирян молитися Богу не тією мовою, яку Всевишній їм дав. Подекуди українські офіцери виховують захисників України мовою іншої держави. Вони досі присягають Україні, а не українському народові, як це зазначено в першому реченні нашої Конституції. Нація роз'єднана не лише мовою та церковною належністю, а й ставленням до самої державності. Хіба за таких умов український народ може об'єднатися в одне ціле й будувати міцну й багату державу? Хіба можна дивуватися, що впала мораль у суспільстві, український капітал розкрадають і вивозять за кордон? Хіба сприяє єдності те, що в народі панує недовіра до влади, її провідників?