Geum.ru

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материалаДокументы

Содержание


5. 3 Національна свідомість у контексті історичної пам’яті
Війна пам'ятників
Про історичну освіту і духовну суверенність українців.
Подобный материал:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

5. 3 Національна свідомість у контексті історичної пам’яті


Протягом останнього десятиріччя багато говорять про значення історичної пам’яті у формуванні національної свідомості. Через відсутність єдиної стратегії державної гуманітарної політики та нинішнє загострення політичної нестабільності в Україні розгорнулася справжня «війна» з національною історією, коли основні політичні гравці намагаються, з одного боку, відтворити справжню українську історію, а з другого, виступають проти ніби «перелицювання" історії, яку витворили імперські держави з метою виправдати своє паннування. Фальшиві історики фальшиво написаної історії нині в моді (О.Гончар).

Будь-який народ, пробуджуючись до самостійного національного життя, шукає корені свого історичного розвитку і на підставі інтерпретації колективної пам'яті обґрунтовує проблеми власного розвитку. Щодо України застосовувалось руйнування імперськими державами історичної пам’яті та ідентифікаційних зв'язків і можна говорити про геноцид, етноцид й лінгвоцид. Поневолювачами враховувалось, що людина, яка нічого не пам’ятає з історії свого народу, країни, сім’ї, стає зовсім беззахисною перед маніпуляціями. Позбавлена пам’яті, вона поставлена перед необхідністю заново визначили своє місце в соціумі, світі. Українець, звільнений від історичного досвіду свого й інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатний жити лише сьогоднішнім днем .

Саме таких людей сьогодні багато в суцільно зденаціоналізованих південно-східних областях України, де переважає історичне безпам’ятство, яке ретельно підтримується місцевими органами влади та ЗМІ. Історичне безпам’ятство небезпечне своїми наслідками. Ми опинилися перед трагічним і парадоксальним фактом деукраїнізації України самими ж українцями. Бо як інакше прокоментувати факти закриття українських шкіл у Донецьку й Дніпропетровську, звуження сфери вжитку української мови, становище нашої естради, кіно, книги, телебачення... Це все виглядає, як якесь самогубче дійство.

Історія знає чимало прикладів позбавлення народу історичної пам'яті. Ернест Гельнер (Англія) пише, що, під час Фанцузької революції кінця ХVIII ст., єдність нації забезпечувалася не пам'яттю, а її втратою. "У національній французький якобінській державі французів примушували забувати про своє походження" [47:193]. Так трапилось і з українською нацією, яку під час поневолення не об'єднували, а роз'єднували не лише територіально, а й шляхом викоренення історичної пам'яті у її представників.

Вивчення історії нашої Батьтківщини дає можливіть заглибитись у минуле, оцінити події з позицій сьогодення. Викликає гордість і захоплення відвага козаків, які вибороли й утворили Козацько-Гетьманську державу, походи славетного сина України, кошового Запорізької Січі Івана Дмитровича Сірка. Про ці події образно і правдливо описано у працях Д.Яворницького та інших. Іван Сірко ще за життя став легендою і прикладом для наслідування.

Щорічно в Україні національно-патріотична громадськісьть на державному рівні відзначає чергову річницю героїчного повигу трьохсотень київських студентів – добровільців під Крутами. О. Субтельний пише: "В оточення потрапив загін із 300 студентів, які всі загинули. Їхня смерть здобула їм почесне місце в українському національному пантеоні" [ 261, 307]. Хоч вони й зазнали поразки від більшовицьких військ, які наступали велими силами у напрямку Києва, але завдяки їх подвигу УНР отримала декілька днів, упродовж яких українська делегація на переговорах у Бресті змогла добитися міжнародного визнання. Українська держава стала суб'єктом міжнародного права. (В.Ющенко). У свідомості нашого народу, зокрема молоді, крутівська трагедія – не лише болючий спомин, а й пошанування патріотичного дух, подібно загинули 300 спартанців під Фермопілами.

Поневолювачі нашої землі в минулому всіляко прагнули позбавити нас правдивої історії свого народу, його визвольних змагань. Особливо нищівного удару по національній свідомості, історичній пам'яті українців було завдано більшовицьким режимом. Це, перш за все, Голодомор на початку 30-х р. ХХ століття, коли в Україні загинуло від 7 до 10 млн. людей. .

Цікаві з цього приводу є роздуми В. Липинського про слабку історичну пам'ять і волю провідної верстви нації. Україна знає чимало прикладів, коли її провідні верстви переходили на бік поневолювачів, залишаючи свій народ безпорадним. В. Ващенко, досліджуючи події часів Руїни та розподілу України між Польщею та Москвою (Андрусівський мир), у розвідці "Семен Палій. Славний козацький полковник" доводить: "Польща та Москва нацьковували людей, брата на брата, а самі пили кров останню; брали, де тільки можна було брати, ляхи на правому боці Дніпра, а московити – на лівому. А старшина служила кому хотіла аби були для неї гроші та соболі". Про тих, хто запродав Україну, народ давав убивчі оцінки, називаючи, наприклад, гетьмана І.Брюховецького "Іуда український", а старшинау - "Вона миски лиже московинам… А тут татари щоночі, а то просто серед дня наскочуть, хліб кіньми потовчуть, село запалять, людей в неволю гонять як скотину" [233:342-343].Чи не до цього котиться Україна сьогодні під проводом її політичної еліти, котра у міжусобній боротьбі за владу, не думає про народ і безпеку нашої молодої держави! Орест Субтельний наголошує ще на одній рисі ментальності української старшини того часу, на можливості її "блискучої кар'єри", при умові бути "вірнопідданими государя-імператора". Для таких підлабузників український народ лише "плем'я" російського народу. "Вони були байдуже чи вороже настроєні щодо будь-яких політичних дій, котрі спиралися на ідею осібності України. Виступаючи за асиміляцію в Російській імперіїї, малороси часто зрікалися деяких найкращих рис українця, водночас засвоюючи багато найгірших рис від інших народів.Та лишається незаперчним той факт, наголошує О.Субтельний, що "малоросійська" самосвідомість цілком переважала серед української знаті, а самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї української самобутності" [ 261:188].

А як уявити національно-патріотичне виховання, як прищепити молоді любов до Батьківщини, виходячи із концепцій країни, яка століттями була поневолювачем нашої землі? Будь-який рух українців за свободу - це зрада. Після Полтавської трагедії, пише М.Костомаров, цар Петро І на прохання про вибори нового гетьмана в Україні, дав таку відповідь: «Усім відомо, що з Богдана Хмельницького до Скоропадського всі гетьмани виявилися зрадниками» [118:253]. А як жорстоко розправлялися тоді царські війська з непокірними козаками. Важко навіть збагнути: це спалені села., зруйновані міста, у тому числі й столиця Батурин та Запорізька Січ. Ось як описує розправу над мешканцями містечка Переволочної Д.Яворницький у своїй багатотомній праці "Історія запорізьких козаків": "Росіяни вдерлися в містечко, тисячу чоловік перебили на місці, частину людей попалили в хлівах і хатах, деякі козаки самі потонули при переправі через Дніпро й Ворсклу, так що в полон взяли тільки 12 козаків, один прапор, одну гармату. Лють росіян була такою великою, що вони знищили всіх жінок, дітей, старих, підпалили всі млини на ріках, всі будівлі в містечку, всі судна, що стояли на Дніпрі [311:281].

І якщо виходити саме з такої російської ідеології та практики, то ми не знайдемо інших постатей в історії українців крім тих, що зрадили або Україні, або Росії. Тому для виховання єдиної національної свідомості потрібна єдина національна державницька політика на всіх інформаційних теренах України. Необхідно яскраво та виважено акцентувати увагу дітей на питанні ставлення до своєї мови, землі, культури та своїх героїв. Радянська імперія робила героїв здебільшого на брехні. А в нашій історії брехні не треба, достойних постатей не бракує. Вони є. Достатньо їх очистити від бруду. І однією з них є постать Мазепи. З точки зору моралі, патріотизму, інтелекту, культури ця постать настільки вивищується, хоча б перед Петром І, що національна гідність може бути вихована лише на такому співставленні.

Ми дуже цнотливі (лякливі) у питанні почуттів наших сусідів, і ми байдужі до самих себе, до своєї гідності й слави. Ми звикли зазирати в очі іншим, «прогинатися», впадати в принизливий стан покірливості й другорядності. Наші державні посадовці не єдині у своїх намірах відзначати цього року 300-ліття Полтавської битви. Перед ними стоїть ділема: ми хочемо відзначати з росіянами славу їхньої зброї та імперської величі? Чи, може, вони хочуть відзначити з нами ювілей Мазепиного повстання за незалежність від Московії? [209:7].

Якщо дивитися на цю подію крізь призму української історії, то її основою було повстання за незалежність під керівництвом гетьмана Івана Мазепи. Однак, стверджує М.Аркас, Мазепа мав справу з несконсолідованим українським суспільством, тому його складна політична комбінація схожа на «змову". Але важливо єдине: гетьман, по суті, продовжив те, що намагався здійснити у зовнішній політиці Богдан Хмельницький наприкінці свого життя. Московія поглинала українську автономію, отож потрібно було шукати інших союзників. У 1708 році Іван Мазепа відважився укласти українсько-шведський союз і тим самим кинути виклик Петрові І. Зрештою, український гетьман програв, а Полтавська битва знаменувала народження Російської імперії [9:284-287].

Історія України – невичерпне джерело формування відрази й ненависті до зрадників своєї Батьківщини й побратимів по зброї. Неприступна гетьманська столиця І. Мазепи м.Батурін була взята 1708 року і знищена московським військом через зраду яничара, одного з козацьких старшин. Коли війська Петра I оточили Запорізьку Січ, опір якої не могли подолати, знайшовся зрадник - полковник Гнат Галаган, котрий зі своїм полком покинув війська І.Мазепи і перейшов до царя. Галаган закликав запорожців скласти зброю, ніби їм буде "помилування" [309:283].

Політична еліта має бути завжди взірцем для нації, її патріотом Є непоодинокі приклади й тих, хто сповідував соціалістичні ідеали, але вболівав за долю України. Серед них слід назвати В. К. Винниченка. Перший голова уряду Української Народної Республіки В. Винниченко /1880-1951/ провів у еміграції (Чехословаччина, Німеччина, Франція) понад 30 років. Винниченко бачив Україну соціалістичною, але неодмінно незалежною. Помер у Франції зі свою мрією про вільну Україну. Для переважної більшості українських політемігрантів він був пробільщовицьким політиком, для Кремля – націоналістом і контрреволюцонером. Це йому належать крилаті слова: «Російська демократія закінчується на українському питанні», "Українську історію слід читати з бромом". Коли гітлерівці окупували Францію, вони відшукали В. Винниченка і запропонували йому очолити український уряд. Не бажаючи бути маріонеткою у суспільстві і зрадником українського народу, він відмовив пропозиціям ворога. За що був на деякий час ув’язнений [101:3].


Війна пам'ятників. Відомо, що проти України й надалі продовжують проводити спланований, потужний й щедро профінансований інформаційно-ідеологічний ворожий наступ, який з одного боку має за мету втягнути українців до глобалізованого світу, а з іншого - повернути до колишнього, закамуфльованого у демократичні шати, але все ж таки імперського центру.

За сучасного двовладдя з 2004 року спостерігається хвиля встановлення пам’ятників, південних регіонах тим, хто є символом поневолення України; в західних тим, хто виборював незалежність зі зброєю в руках, а в східних, хто загинув від свавілля комуно-тоталітарного режиму. Ми свідки, як і нерухомі пам’ятки вміють гучно «говорити», тобто впливати на суспільні настрої і використовуватись у політичних технологіях. У країні, де нема могил мільйонам наших рідних – жертвам голодомору чи імперського терору, противники незалежності України будують пам’ятники засновникам кріпацтва в Україні А посткомуністичні раби (вислів Є.Сверстюка) в містах і селах увічнють в серцях людей комуністичних вождів. Може вони хочуть накинути народам незалежної України думку про вічність кріпацтва?

Таким символом поневолення України є величний чотириметровий бронзовий монумент Катерини ІІ, який попри жостоке протистояння мешканців було встановлено в Одесі. Про її "заслуги" перед Україною влучно висловився Кобзар: "Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну.

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! Кати людоїди!"[ 300, с.599]

Читаючи історичні праці М. Аркаса, Д. Багалія, Д. Дорошенка,
Н. Василека, Крип’якевича, О. Субтельного та інших, можна зробити певні узагальнення щодо російської цариці.

Під час свого 34-річного царювання у 1762 – 1796 роках Катерина ІІ всіляко нищила не лише все українське, а й вся її діяльність в Україні була спрямована на ліквідацію української автономії і нагадує окупаційну хроніку. 1764 року вона скасувала інститут геитьманства, чим остаточно перекреслила Переяславську угоду 1654 року. Через рік розформувала козацькі полки на Слобожанщині. 1775 року зруйнувала Запорізьку Січ - форпост української ідентичності та національної державності, насадила силоміць кріпосне право, роздаючи землі разом із селянами. О. Пушкін справедливо звинуватив царицю в тому, що вона "закабалила Україну". Вона кинула війська на придушення Коліївщини (1768) та Турбаївського повстання (1789-1793), анексувала Крим (1783), позбавила будь-яких прав українську церкву. За її панування проводилась тотальна русифікація… І це не лише щодо України.

Ліквідована була державність татар, поляків, євреїв, греків, фінів, литовців, латвійців, естонців, калмиків, башкирів, чувашів, карелів, мордви та представників інших народів, що на той час населяли багатонаціональну імперію. Саме Катерина ІІ репресивними методами намагалася загнати всіх жителів імперії до єдиного «общежитія» під назвою «єдиний великоросійський народ». Згадаймо, як за допомогою війн та концтаборів той самий світовий злочинець Адольф Гітлер утворював «велику німецьку націю»за расово-національним принципом, а його послідовник-супротивник Йосиф Сталін переселяв до ГУЛАГУ цілі народи, щоб створити «великий радянський народ» за інтернаціональним принципом.

Ніяким чином не можна ображати росіян або ж німців, які пишаються, що вони є представниками своїх і справді великих націй, і які також постраждали від своїх колишніх вождів-імперіалістів, але як буде почуватися перед величним монументом Катерини ІІ в курортній Одесі, наприклад, сучасний турок. Відомо, що бронзова цариця стоїть однією ногою на турецькому прапорі з ісламською символікою. Які почуття виникатимуть у татарина? А Катерина ІІ не лише знищила Кримське ханство, а й силою зброї намагалася задовго до сталінських депортацій 1944 року виселити усіх татар з Кримського півострова. Дуже незручно буде і євреєві, для пращурів якого Катерина ІІ вперше встановила у Росії дискримінаційну «межу осілості» й не допускала їх до жодної влади. Мабуть, непереливки буде й поляку, бо саме Катерина ІІ розділила, а потім і стерла з карти світу Річ Посполиту, а також задовго до гітлерівців (які винищили жителів Варшави в тому ж 1944 році), у 1794 році дозволила Суворову вирізати тисячі варшав’ян, серед яких більшу частину становили похилі люди і діти. Очевидно, що кожен поляк, у якого з дитинства виховують повагу до своєї історії, нагадає одеситам і про придушення військами Катерини ІІ національно-визвольного повстання на чолі з славнозвісним Тадеушем Костюшком. Грек-одесит при спогляданні бронзового монумента, можливо, згадає родинні перекази про те, як наприкінці 1770 – 1780-х років за наказом Катерини ІІ усіх греків, які тисячоліттями проживали на Чорноморському узбережжі, силоміць виселили з Криму. Калмики і башкири пригадають Катерині ІІ, як вона не пускала їхніх пращурів втекти до Китаю та винищувала їх за допомогою регулярної армії. Ну, а фіни, литовці, латвійці та естонці й до цього часу порівнюють Катерину ІІ зі Сталіним, пам’ятаючи, як царський уряд підступно й насильно відбирав у них державність, культуру та мову. Можливо, що й окремі сучасні росіяни, які приїдуть на екскурсію чи відпочинок до Одеси, відновлять у пам’яті, як їхня колишня цариця, проводячи політику «освіченого абсолютизму», торгувала їхніми ж предками-кріпаками «яко скотиной» та придушувала численні народні повстання (досить згадати Омеляна Пугачова).

Отже, чи пройде Україна нове «випробування " Катериною 11, яку так наполегливо нам пропонують як взірець наслідування? Для протидії «нахабним хохлам», які протестують проти встановлення пам’ятника, антиукраїнські сили створили громадську організацію з цікавою назвою «Єдіноє Отєчєство». Промовистий факт – її лідер, такий собі одесит Кауров, майже не криється, що постійно отримує «моральну підримку» з Москви.

У нас немає суспільно-національного консенсусу щодо багатьох важливих сторінок української минувшини. Особливо багато різночитань стосується історії ХХ століття. Коли наближається 1 травня, 9 травня, 7 листопада у повітрі починає витати дух нетерпимості. Що вже казати про проповідників та вояків ОУН-УПА, ювілей Романа Шухевича, С.Банднри, коли й навколо теми спорудження пам’ятника С. Петлюрі на його батьківщині в Полтаві спалахують неабиякі складні ситуації, адже головне – з’ясувати, що було метою їхніх політичних дій. Відповідь самоочевидна: українська незалежність. А Симон Петлюра взагалі воював під прапором із жовтими й синіми кольорами – тими самими, які є кольорами нашого державного прапора. То які можуть бути ще сумніви щодо «прописування» імен Мазепи й Петлюри в українському пантеоні? Але ж ні: для одних – російський інтерес важливіший за український, і пильно стережуть стереотипи, треті взагалі не знають, хто вони…

Політика історичної пам'яті. Деяка частина укрінців з покоління "манкуртів" щиро переконана (точніше, піддана зомбуванню) у тому, що "історія почалася лише з нас ", а "до нас не було нічого", - таке покоління геть позбавлене історичної пам'яті, є нездатним до справжнього духовного розвитку і захисту ідеалів свободи нашої незалежності. Друга аксіоматична річ полягає в доборі людей, у тому, хто повинен власне відповідати за проведення політики пам'яті (або політики історії). Тут не можна покладатись на людей партійно-політично-ідеологічно заангажованих (а саме такі особи нині переважно формально стоять "біля керма" політики пам'яті.

Чи правдиву історію України вивчають учні і молодь у навчальних закладах, чи сфальсифіковано її на догоду новим ідеологемам і міфам? Це запитання слушне, бо засвідчує зрозумілу занепокоєність громадськості рівнем науковості навчальних дисциплін, важливість яких важко переоцінити у вихованні національної свідомості й самоповаги, патріотизму й гідності, збереження та зміцнення золотого ланцюга єдності поколінь. Історичні міфи недарма порівнюють із „солодкою” отрутою ”. Міф про Переяславську раду 1654 року про те, що український народ (як це нібито доводили переяславські події) тільки й мріяв впродовж багатьох століть аби возз’єднатись з великим російським народом, - цей міф систематично й продумано підживлювався царською та комуністичною імперіями не одну сотню років ( М. Аркас, В.Крип'якевич).Але нам невпинно тлумачать - не смійте перписувати історію!. Доки ми, українці, не досягнемо розкріпачення історичної пам’яті у свідомості народу, не спроможемося деміфологізувати таку „віхову” подію нашого минулого, як Переяслав, годі вести мову про національне відродження. Шлях до цієї мети один-єдиний – правда фактів історії, мова документів.

Інколи складається враження, що українці найкраще вміють відзначати власні поразки і святкувати чужі перемоги. У Берестечку є чудовий пантеон, але не забуваймо, що Берестечко — це не тільки героїка, це і програш( див. .) А чи є щось подібне про перемогу Богдана Хмельницького над військом Речі Посполитої, яка змусила здригнутися всю Європу? Немає. Є фрагмент експозиції в історико-краєзнавчому музеї — і тільки. Може, ми увічнили належним чином свої перемоги під Жовтими Водами чи Конотопом? Та ні! Таке враження, що ми боїмося когось образити — поляків чи росіян. Колись Олександр Довженко мріяв зняти фільм «Тарас Бульба», проте йому не дозволили. Як би не образилися поляки. Тільки сьогодні такий фільм вийшов на екрани, але знятий тими ж росіянами. Отже,у нас задавнена меншовартісна звичка розглядати свою історію під чужим кутом зору.

Свідоме повернення до власної історичної спадщини з метою реконструкції минулого і зіставленння його із сучасним є надзавданням історичної науки. Аналіз статей журналів "Історія в школі", "Історія в Україні", інших періодичних видань, зокрема газет з питань викладання історії, свідчить, що порушена проблема має два найважливіші аспекти: зміст наукових праць,підручників і рівень фахової підготовки викладачів. Не є таємницею, що більшість фахівців сформувалися як викладачі історії саме СРСР, а не України. Процес їх перекваліфікації виявився занадто складним і суперечливим. Інколи вчитель говорить, що „так звані герої Крут”, а воїни УПА – зрадники й прислужники фашистів тощо. Колишні викладачі марксистсько-ленінських дисциплін, скажімо, історії КПРС тепер викладають історію України. Чи всі вони щирі у своїх переконаннях щодо справжньої минувшини нашої Батьківщини? [„День” від 8.Х.03.] Висновок очевидний: у наших негараздах також винна і наша бездержавна історія, яка породила манкурта-безбатченка, якому байдуже, хто стоїть біля керма держави і хто форомує свідомість молоді. Актуальні слова Фрідріха Ніцше: "Ніколи не виживе той народ, котрий сприймає трактування своєї історії очима сусіда".

У нас має бути стабільна щорічна циклічність відзначення пам'ятних дат української історії, у яких відроджуються неповторним колоритом образи минулого і позначаються на світогляді сучасників. Ось приклад, який доречний у даній ситуації. Один з народів, який протягом тисячоліть зберігав свою ідентичність - це євреї. Але якщо ми подивимося на цикл релігійних свят, які були поширені в іудаїзмі, то побачимо, що це повторення щороку вагомих подій у єврейській історії від вавилонського полону до вигнання. Тобто люди проходять цикл закріплення історії та усвідомлюють сенс свого колективного існування. Якби в Україні було подібне, то у нас було б усе по-іншому. В історії кожного народу є сторінки, якими можна й треба пишатися, а є й такі, за які соромно. Ми до цього часу не можемо визначитись щодо святкування таких дат, як 23 лютого, 7-8 листопада та ін.

Велику увагу потрібно приділяти військовій історії України. У численних патріотичних пропозиціях звучить заклик встановити дату 29 січня як День народження Української армії, подвиг київських студентів під Крутами. Чому б не підтримати цю слушну пропозиію? Потрібно добиватися, щоб українці охороняли залишки минувшини, що втілюють для нас історичну пам'ять.. Нація тільки тоді здатна на самоздійснення, якщо вона окрилена пасіорною енергією своїх пращурів. Наприклад, у Франції ніхто не питає, скільки переможних битв мала Жанна Д'Арк. Нікого це особливо не хвилює. Це символ боротьби проти англійських поневолювачів. Чому б нам не пропагувати подібним способом княгиню Ольгу, яка уособлювала велич Київської Русі? Або лицарські подвиги козаків під проводом П.Сагайдачного, слава яких викликала захоплення європейців . Ми ж сьогодні не можемо до кінця з'ясувати ролі не лише І. Мазепи, П. Орлика, а й тих, хто боровся в лавах УПА чи проти комуністичного тижиму, як генерал П.Григоренко, пам'ятник якому встановили кримські татари. Це говорить про те, що наша нація ще не є сформованою і чітко не усвідомлює, що вона титульна нація і відповідальна передусім за сучасне і майбутнє власної української держави.. Це найголовніша ідея, яка повинна нас консолідувати і запалити вогнем справжньої віри в себе і свої можливості.

Про історичну освіту і духовну суверенність українців. Фахівці історичної науки попереджають, що завдання полягає в тому, щоб відновити правду про історію свого народу, але робити це треба дуже виважено. Школа, культурно-освітні заклади, наші ЗМІ повинні крок за кроком прищеплювати новому поколінню українців цікавість до справжньої, а не написаної "чужими" історії. Важко розуміти спротив, який чинять у Москві, коли ми в Україні прагнемо відверто говорити і доводити до широкого кола утаємничені сторінки нашої історії, чимало з яких пов'язані зі злочинами, здійсненими саме імперським чи комуністичним режимами. Яким є підхід Росії до країн, які утворилися на терені колишнього Радян­ського Союзу? Свідченням є постійні коментарі російського МЗС, що трактує на свій лад події з відновлення історичної пам'яті в Україні та заява російського президента "про так званий голодомор". У коментарі російського МЗС від 28 листопада 2008 йдеться, що «у Львові, на Марсовому полі, поруч із Меморіа­лом радянським воїнам, загиб­лим у роки Великої Вітчизняної війни, закінчується блюзнір­ське за своєю суттю створення «пантеону» нацистським поп­лічникам — воякам ОУН-УПА, винним у масових убивствах ра­дянських солдат, цивільних осіб, мирних польських громадян на Волині». У відповідь українське МЗС заявляє: «Україна відновлює свою історичну па­м'ять, яку сталінсько-комуніс­тичний режим намагався вбити Голодомором, розстрілами інтелігенції, забороною знати правдиву історію свого народу, а за такі спроби карав багаторічними ув'язненнями. Ми повертає­мо імена українців, які не під­корилися ні гітлерівцям, ні комуно-більшовикам, а своїми життями заплатили за незалежність України». По суті Україні заважа­ють як суверенній державі пройти свій шлях примирення, як це зробила Іспанія. Чого не сталося в нас. Чому?

В інших караїнах, взяти ту ж Японію, що покаялася перед китайцями, Америку - перед індійцями, Німеччину - перед жертвами фашизму, зроблено відповідні гідні кроки визнання своєї провини, і держави розвиваються прискореними темпами, цей тягар провини їх не тягне назад. Ми ж зі свого боку не повинні закривати очі і не боятися говорити правду, причому не заради сусідів, а заради самих себе. Маємо знати прізвища тих людей, які все робили для того, щоб українці західні без сорому дивилися в очі українцям зі сходу і навпаки.

Для правдивої історії потрібні неуперелжені факти й архівні джерела. Але до цього часу значна частина архівних документів недоступна для дослідників. Так, у лютому 2009 року член КПУ О. Гінзбург рішенням уряду Ю. Тимошенко була поновлена на посаду керівника Державного комітету архіві України. Адже розсеречення архівів – це ніщо інше, як донести правду про злочини сталінщини, радянського тоталітаризму щодо українського народу. У своїй заяві О.Гінзбург стверджувала, що розсекречення прізвищ людей, які за радянських часів проводили репресії, "нашкодить їхнім нащадкам", гнівно засуджує створення музею радянської окупації тощо.

А дуже хотілося б, щоб молодь з повагою ставилася до героїчних сторінок нашого минулого. І на тому героїчному, мужньому, самовідданому ми виховували б наших юнаків та дівчат. Чому, до речі, досі так мало фільмів про козацтво, чому для того, щоб зняти фільм, присвячений нашій історії, так не просто знайти кошти? Багатющий матеріал про козацтво подається у працях Д.Яворницького. Не можна не звернути уваги на розпорошеність козацьких організацій та їх ідейно-політичні уподобання. Значна частина козацьких організацій на нашй території спрямовує свою діяльність не на користь України, наприклад, у Криму.

На відміну від України, у Росії видаються підручники з історії, у яких переважає тема імперських традицій. Виклад подій останніх років подається в них відповідно до улюбленої сюжетної лінії Кремля: Росія -велика держава і їй не потрібно соромитися свого минулого. Російська імперська свідомість, яка сформувалася раніше, ніж власне національна свідомість, сприймає "українське питання" як проблему внутрішньої російської політики. Зміст посібникків збігається з відновленням національної гордості росіян після анархії 90-х. В останні роки урочисто проводиться святкування перемоги над фашистською Німеччиною, як у царські часи помпезні заходи щодо перемог над шведами під Полтавою тощо , посилюється авторитет і вплив Православної церкви, а молодіжні патріотичні угруповання все голосніше заявляють про відродження великої Росії в межах до 1917 року. Виклад історичних подій не пропонує протилежних оцінок і тлумачень, а замість цього повторює лінію Кремля. Заява Путіна про те, що розпад СРСР став "найбільшою геополітичною катастрофою XX століття", називається історичною правдою, а не викладом думки. Й. Сталін проголошується "найуспішнішим радянським керівником", який створив потужну промисловість і привів країну до перемоги в Другій світовій війні. Сталінські чистки та його система таборів для політв'язнів, голодомори характеризуються як наслідок прагнення "батька народів" до зміцнення Радянського Союзу. Привертає увагу поява в Російській Федерації нових, "виправлених" (державою хоч це й не афішується!), "політично правильних" підручників з історії Росії в дусі офіційної "керованої" демократії. Це передбачає, між іншім, і "новий погляд" на Сталіна як успішного менеджера, але замовчується трагедія мільйонів жертв сталінських репресій. Росія показує приклад державної політики щодо своєї історії. Держдума РФ ухвалила поправки до закону "Об образовании", що зобов'язують учителів викладати тільки за рекомендованими навчальними посібниками. Міфологізація та героїзація російської історії з боку влади – це спосіб легітимації сучасної влади. Щодо України, то досить звернутися до оцінки стану україноросійстких відносин О.Пахльовською. Вона пише, що за перші місяці 2009 року в Росії вийшли друком книжки, які описують розгортання воєнних дій в Україні:"Война 2010: Украинский фронт", "Русско-украинськая война" , "Независимая Украина: крах проекта", "Єто есть наш последний и решительный бой", "Поле боя – Украина. Сломаный трезубец". Росія і сьогодні, як і триста років тому, має ілюзію, що зовнішнім чинником можна розв'язати внутрішні проблеми. Але чи дпоможе це Росії припинити спад економіки, який уже порівнюють з 1941 роком? Чи погасити борги перед західними банками – півтрильйона доларів? Чи допоможе мати ліки в лікарнях ( три чверті ліків у Росії – імпортні). Чи допоможе зупинити катастрофічну демографічну криву, яка передбачає до 2080 року зменшення російського гнаселення до 38 мільйонів?. Однак чим гірша ситуація, тим більше винних, і всі чомусь за межами Росії [День.27.1У.09 с.5].

Вдумливе пізнання власної історії юною людиною може запобігти її манкуртизації. Але для цього потрібно врахувати кілька чинників, які, власне, є вирішальними. По-перше, особистіть викладача, вчителя, вихователя, їхня професійна підготовка і українсько-патріотична позиція. По-друге, якість підручників, різноманітних посібників з історії, за якими навчаються в школі. Тут слід мати на увазі два фактори, які позначилися на виданнях останнього двадцятиріччя.

Штучний, не науково виважений перегляд історії, маніпуляції недостатніми її знанням і, як наслідок, відсутність чіткої громадянської позиції зашкоджують відродженню історичної пам'яті. Наше історичне минуле, на жаль, настільки різне і конфліктне, що для того, щоб воно об’єднувало Україну, потрібно пройти достатньо тривалий шлях загальнонаціональної просвітницької роботи засобами історичної науки, освіти, медіа тощо.

Відзначити належним чином загиблих від злочинів сталінського режиму, відтворити правду про героїчне минуле борців за свободу й незалежність України – дуже важливо для формування свідомості українців. Це те, без чого українська нація не може відбутися як нація державна.

Історична свідомість, формувати яку покликана саме історична освіта, - це усвідомлення єдності українців у єиній lержаві Україна. Зрозуміло, що більшість видань історії України сьогодні майже однотипні. Ясно, що усі прагнуть правдиво висвітлювати історію. (Для справжнього історика правдиво подати факти є справою морально наукового і національно-патріотичного престижу). Тобто виклад подій сьогодні більш-менш однаковий.

Патріотизм не може бути альтернативним, любов до Батьківщини, як і до рідної матері, не може мати різні точки зору. Книга з історії для українських дітей - то є могутня ідеологічна зброя, вона, як гетьманська булава, або наводить лад у мізках, а відповідно й у державі, або ні. Крім того, підручник має бути духовним взірцем. Може, ті нацисти, які у газових печах дуже ефективно душили людей і були такими собі менеджерами, але у дітей до таких "історичних постатей" підручник повинен викликати тільки відразу. Якщо ми взагалі люди, якщо є на світі хоч щось людське, то не може бути навіть сумніву у тому, що недомовки на тему, наприклад Голодомору 1933 року, неможливі. Тут навіть не головне, чи більшовики організували голодомор, чи українці самі себе замучили. Тут необхідно максимально довести до юних сердець всю "ефективність" сталінських вбивць у всій її повноті.

Підручник з історії, як це не банально, повинен бути українським, тоді не буде дилеми, як одним підручником об'єднати Україну. Тобто погляд повинен буди на рідне, на українське..Треба написати про Україну розумно, гордовито та пишаючись нею. Це якраз і влаштує усі регіони. Об'єднати - це означає зробити усіх причетними до чогось величного українського.

Національна гордість – це делікатне відчуття власної гідності, а не зверхності, вищості над іншими; це відчуття відповідальності за долі своїх дітей і свого народу, а при необхіднсті - об’єднання всіх народних сил для захисту Батьківщини у хвилини небезпеки і зовнішніх загроз.

Саме руйнування українського національного духу є і першою заповіддю противників нашого державотворення. Розкласти суспільну мораль, посіяти зневіру в свої сили, у свою життєздатність, знищити основу національної єдності – державну мову, а з нею і всю самобутню культуру – цього, як кожному зрозуміло, досить, щоб не лише впала держава, а й щоб зник сам волелюбний народ.. Тому потрібно багато зробити, щоб до нас прийшло розуміння того, що „і на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі” (Т. Шевченко). «І. Архимед і Галилей», 24 вересня 1860 р.

У ході етнополітичного розвитку актуалізується проблематика національно-патріотичного виховання (цей термін ще не набув широкого вжитку майже не вживається в системі виховної роботи), у центрі якого має бути національна ідея України. Гострі суперечки, що останнім часом точаться в українському політикумі навколо питань модернізації української етнічної нації, формування української політичної нації і її місця в системі державного політичного простору та громадянського суспільства. Суперечки посилюють значення ґрунтовного синтетичного дослідження проблем співвідношення української національної свідомості й етнополітичних процесів як складових державотворення в Україні. Ці процеси будуть тим успішніші, коли це фактичне становище "впроваджується у сферу самосвідомості" [122:460].

Якщо та чи інша нація, держава не виховує патріотів, вона не має майбутнього. Дитина повинна чи не з дня народження кожен день чути, що Україна для неї неповторна, Україна — велика держава, а українці — найкращі! Хай навіть насправді це не зовсім так, але ми виростимо, виховаємо справжніх синів і дочок Батьківщини, які віритимуть у такі твердження. І саме тому ми і будемо найкращими, бо, поважаючи інших, поважатимемо себе, а інші тоді поважатимуть нас за нашу гідність, за чистоту українського духу, глибинне відчуття національного «Я»:

«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину».