Geum.ru

Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські реалії) монографія

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

ПІСЛЯМОВА


Оскільки Україна почала своє входження в Європу від того суспільства (радянського), яке не можна вважати соціально спорідненим із західноєвропейськими суспільствами, упровадження інститутів останнього на руїнах соціально-економічної системи, не допомогло Україні просунутися в ту соціальну епоху, у якій перебуває Захід. Якщо останній рухається вже в посткапіталістичне майбутнє, то Україна, за деякими науковими оцінками, будує суспільство ще тільки «дикого» архаїчного капіталізму часів Адама Сміта і чиказької школи (ХVIII – XIX ст..) та ще й із сучасною кланово-олігархічною специфікою. Чимала дистанція між цими явищами обіцяє Україні реформаторську гонку не в одне покоління. Періодично серед українських експертів виникає суперечка при відповіді на «вічне» запитання — завдяки чому Україна може вийти з кризи? Одні вважають, що завдяки безцінному дару природи — чорнозему, деякі — вступу до ЄС чи ЄЕП, інші роблять ставку на національний чинник – на власні сили. Є й ті, хто наполягає на перспективності високих технологій… Як бачимо, оптимізму не позичати.

За часів незалежності сформувалася нова етносоціальна й політична спільнота – український народ як єдине джерело влади й суверінітету країни. Формула при цьому така: 1. народ = українська етнічна нація + національні меншини + українська політична нація = всі без винятку громадяни України, різні за своїм етнічним походженням, проте спільні за інститутом громадянства, території, економіки, історичною долею, згуртовані навколо титульного (корінного) українського етносу. 2. домінантна українська нація = всі етнічні спільноти, що проживають на території України і вважають її своєю Батьківщиною. Визначальними націотворчими чинниками і головною ознакою національної ідентичності буде не кров чи право землі, а самосвідомість і політична воля. І тоді з повним правом називатимемо українцями і українця М. Грушевського, і росіянина М. Хвильового (Фітільова), і єврея Й. Гермайзе, і поляка В. Липинського та ін. Це шлях до громадянської і національної злагоди, до справжнього торжества української національної ідеї.

Питання про домінанту нації є найважливішим у конституюванні національної ідеї. Це може бути етнічне походження, територіальна єдність, культурна спільність (у тому числі мовна), релігійний чинник тощо. Залежно від того, яка домінанта є об'єктивно визначальною в певний час для певної нації (а не суб'єктивно обраною різними ідеологічними течіями та рухами), формується концепт нації та всіх похідних від неї понять і категорій. Тому важливо враховувати, а за необхідністю ще й підтримувати процеси етнічної консервативності, система якої ґрунтується на підвалинах історично сформованих поглядів і звичок, які з покоління в покоління передаються нащадкам (представникам молодшої генерації). Етнічна консервативність означає стійку історичну традицію, яка, змінюючи етнічні стереотипи, захищає етноспільности від прискореної чи насильної асиміляції. Особливо це виявляється очевидним у нинішньому світі, де людина пригнічується процесами дегуманізації та деморалізації, а суспільство процесами агресивної глобалістської уніфікації. В умовах відкритості всім світовим вітрам і пошестям важко встояти. Динамізувати свій розвиток можуть лише ті суспільства, які мають міцний фундамент національної культури, що консолідує суспільство, забезпечує імунітет до вірусів, адаптацію до змін і акумуляцію до нових світових енергій. І ось тут найбільша слабкість й найнебезпечніша загроза нашому суспільству: воно не зцементоване, не сконсолідоване національною культурою,свідомістю зокрема, витворених нашим народом, а не просто накинутих порядком культурної експансії .

В умовах бездержавності за багатолітньої імперської гегемонії державних культур – польської та російської – українська культура не могла набути тієї універсальності, яка б забезпечила їй відповідність усім потребам суспільства. Але вона має широку основу для досягнення такої універсальності. Це і життєстверджувальний фольклор, один із найбагатших у світі, і унікальна класична спадщина, і європейського рівня досягнення авангарду 20-х років ХХ-го сторіччя, і не такі вже й малі здобутки української радянської культури, і невсипуща творчість української діаспори, і, нарешті, численні мистецькі інновації блискучої плеяди наших композиторів, письменників різних поколінь. На жаль, суспільство нічого не знає, бо його культурну орієнтацію визначають деякі політичні ЗМІ, які орієнтують читача на масову російськомовну культуру. Зросійщена інтелігенція тільки посилює ментальний розкол всередині нашої держави У подібній ситуації оптимальний шлях – це побудова нової української ідентичності, що базується на відчутті приналежності до України, до европейської цивілізації. Потреба вичерпного розуміння універсальної природи етнічно-національної ідентичності обумовлює необхідність створення синтетичної теорії свідомості політичної української нації, яка б забезпечувала розуміння сутності феномену не лише вченими-етнополітологами (розбіжність тут велика), а й давала ефективні рекомендації політичній практиці, широкій громадськості. Суперечки, що не вщухають в Україні щодо національної символіки, ревізії нової Конституції, проблеми української мови, прав національних меншин, зовнішньої політики осі СНД – ЄС (НАТО), зрештою зміни соціального ладу та ін. засвідчують принципову невизначеність як української політичної еліти, так і суспільства загалом з приводу тієї концепції колективної свідомості, що має бути.

Українська держава постає не лише як форма і спосіб співіснування різноетнічних груп в межах одного територіального цілого, а й реалізації національної ідеї – визначального політико-культурного ідеалу. У нас, в Україні, не бракує розмов про національну ідею, яка б могла об’єднати суспільство. Однак відсутність чіткої, науково-обгрунтованої об’єднавчої національно-державницької ідеї, постійно діючої мети нації-держави є однією з причин деструктивних тенденцій суспільно-політичних явищ.

Людина й нація постають життєдайною основою української ідеї, основою сучасних державотворчих процесів. Можна виділити три загальних підходи у поглядах на національну ідею: ідея етнічної української нації - людей українського етносу; ідея політичної нації - громадян України всіх національностей; національна ідея модернізованого суспільства, підґрунтям якого виступає громадянське суспільство та правова держава. Але в основі цінностей останньої залишаються пріоритети титульної нації. В реальному демократичному суспільстві провідне місце займає саме національна ідея; державна ж ідеологія випливає із національної ідеї внаслідок функціонування демократичного механізму, складаючи з нею неподільне ціле.

Національна ідея і національна мрія - це широкий спектр поглядів і патріотичних почуттів стосовно згуртування суспільства навколо загальної мети, корінних засад політичної системи, довгострокових соціально-економічних та духовних інтересів народу, спрямованих на забезпечення добробуту людей, їх прав і свобод; це запорука відчуття самоідентичності громадян, які не усвідомлюватимуть свого буття без української держави на шляху консолідації політичної нації. Надзвичайно вагомим для політичної стабільності є міжнаціональна злагода. Як багатонаціональна країна, Україна прагне забезпечити рівні права і свободи всім етноспільнотам. У XXI столітті цю політику необхідно ще посилити, але не забувати про права титульної нації. Ефективно розв'язувати проблеми міжнаціональних відносин можна як на основі виробленого стратегічного курсу, так і через цілеспрямовану активну регіональну політику. На жаль, досі точаться дискусії щодо концепції територіального устрою та управління регіонами. Немає чітких уявлень щодо засобів попередження міжнаціональних і регіональних конфліктів, відцентрових тенденцій, забезпечення гармонійного поєднання інтересів держави і регіонів.

Потрібно не лише взяти на озброєння соціальні чи національні гасла, а й підпорядкувати рух загальнонаціональній ідеї Адже поляки за всіх умов говорять: «Найперше, я єстем поляк». Росіяни, коли постає питання державне, стверджують: «Я – росіянин і повинен перетерпіти й здолати». Ми ж поки що, хто в ліс, хто по дрова. У нас – торгівля, хто скоріше домовиться з Росією, а хто із Заходом. Домовлятися, відстоюючи свої інтереси, потрібно з усіма, однак при цьому пам'ятати про панівну національну ідею, що відповідає загальноукраїнським інтересам.

Слід звернути увагу на особливість регіональних етноконфліктів України (наприклад, Крим, Закарпаття) . На жаль, відсутні не тільки регіональні програми розв'язання проблем міжнаціональних відносин, налагодження цивілізованого етнобуття депортованих народів, а й бажання їх розробити. За допомогою «п'ятої колони» по розробленим московськими політтехнологами планам має відбутися розмивання та знищення національної ідеї українців; маргіналізація української мови та культури шляхом законодавчого закріплення в Україні двомовності; розпорошення і протиставлення українців один одному за конфесійною, мовною, регіональною ознаками; послаблення української держави через роздмухування внутрішніх суперечок серед еліти з фундаментальних питань існування країни, для чого насичувати органи влади представниками "п'ятої колони", а також через штучне провокування і загострення національних, економічних проблем та енергетичної кризи. Мабуть буде правильно, якщо національна ідея й національний інтерес, з одного боку, та державницька ідея й державний інтерес, з другого, розглядатимуться з позицій етнодержавотворення, реально зверненого до проблеми особи, націй та етногруп. За такого підходу нація-держава розглядається як конструктивний чинник людської життєдіяльності, а національна ідея - як наявність національного в одиничному вияві, у людському вимірі, як "олюднення" самого національного та й державницького, вона співзвучна етнонаціональній самоідентифікації людини, в її активній національно-ціннісній діяльності.

Першочерговим завданням сьогоднішнього дня є формування духовної спільноти українців на основі національної культури, економіки, мови, освіти. Важливо, щоб кожен українець усвідомлював себе спадкоємцем глибокої, мудрої, багатої духовно і морально нації. Варто пам'ятати, що риси характеру народу мають вплив і на його історичну долю. Можливо, пізнаючи себе, ми позбудемося і власних негараздів. За роки незалежності ми весь час з'ясовуємо: хто ми і куди йдемо. Живемо за принципом – міняється уряд, змінюються орієнтири. Має бути інакше: уряди, депутати можуть змінюватися в ході виборів, а загальнодержавна політика має залишатися незмінною за принцпом: "немає вічних друзів, а є вічні інтереси держави". Наразі немає продуманої системи національно-патріотичного, державницького виховання. Марні, якщо не шкідливі, надії тих, хто вважає, що наша молодь побудує таки європейську Україну. Не побудує, бо вихована вона поза будь-якою державною ідеологією, без своїх національних героїв, і якою б мовою вона не розмовляла, має за життєві орієнтири вельми сумнівного ідола – «золоте теля". Звичайно, це довгий і складний процес. Але розпочинати треба.

Сьогодні багато хто прагне з деструктивною метою скористатися цим колоніальним спадком. Це помітно у пресі, в теле- і радіопередачах, в увічненні колоніальної символіки. Це замулювання українських історичних і культурних джерел гальмує поступ нації, перешкоджає економіко-інноваційним проривам, створює морально-психологічне середовище економічного і соціального тління... Це мусить збагнути кожний із нас й завжди відстоювати чистоту українства від чужоземного намулу, бо у світі, який стає щораз тіснішим, поважають тільки сильних і національно гідних у економічному та духовному відношеннях.

Важливим для України є формування етнополітичній свідомості громадян україноцентричного погляду на власну історію і сучасність. Переважаючим на сьогодні є акцент на регіоналізм, починаючи від стереотипу "Схід-Захід", згідно з яким майже неможливо подолати відмінності щодо поділу України на регіони від АРК до області і навіть менших місцевостей. Цим нині зловживають регіональна еліта та політики, особливо ті, які не обтяжені національно-патріотичним мисленням і не позбавилися минулих уявлень. Формування україноцентризму в умовах сьогодення і минулих поглядів на історію взаємопов’язане: обидва разом формують таке необхідне для ствердження соборної самостійної України усвідомлення своєї приналежності насамперед до української політичної нації, а не до якоїсь широкої спільноти (слов’янської, православної, колишньо-радянської, тощо), і не якоїсь вужчої (регіональної на кшталт слобожанської), як це настирливо пропагується регіональними елітами. Звичайно, необхідно виховувати повагу та патріотичні почуття до своєї малої батьківщини, але не забувати, що ми всі українці як за етнічністю, так і за громадянством, і маємо дбати про велику Україну як Батьківщину.

Україна нагромадила великі демократичні традиції, що сягають сивої давнини. Розвиток громадянської самоорганізації українського суспільства XIX - XX ст. („Просвіта", НТШ, кооперативні спілки, культурно-освітні та інші організації) йшов поруч із становленням сучасної української нації, утвердженням національної ідеї. Ці процеси тісно перепліталися. Не випадково національно-демократичну революцію початку 90-х років XX ст. здійснили громадські (неформальні) організації. Усякий уважний і об'єктивний дослідник, ідейно та політично не заангажований проти „одвічних" цінностей українського народу, неминуче дійде висновку, що українська національна ідея ґрунтується на засадах незалежності, демократії, державності, соборності, політичної та світоглядної то толерантності та плюралізму.

Однак сьогодні таке розуміння української національної ідеї потребує чітких і ясних, зрозумілих народу конкретизацій у політичній, соціально-економічній та духовних сферах. Інакше кажучи, самореалізація нації має здійснюватись через самореалізацію конкретних індивідумів, етнонаціональної спільноти в цілому. Сьогоднішні реалії громадського життя засвідчують, що в Україні ще не утвердилася ані національна, ані громадянська ідеологія та практика. Стосовно національної ідеї, то справа просунулася не далі констатації важливого консолідуючого і державотворчого її значення. Процес утвердження громадянського суспільства знаходиться у зародковому стані.


Список використаної літератури
  1. Абетка етнополітолога. -Т.2. - К.: Школяр, 1996. - 224 с.
  2. Андерсен Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походженя і позширення націоналізму/ Друге вид. – К.: "Критика", 2001. 272 с
  3. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе.- М: Российск. гос. гуманит. ун-т. 2000.- 367 с.
  4. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ вітчизняної етнополітики: шляхи модернизації, врахцування міжнародногодосвіду/ під загальноє ред. Ю.Тищенка. – К.,Український незалежний центр політичних досліджень, 2004. – 312 с.
  5. Аналіз загальнодержавної й політичної ситуації в Україні, зроблений на засіданні Центральної ради Української республіканської партії «Собор» 13 липня 2002 року// Українська газета. – 2003. – 26 вересня.
  6. Антоненко П. Політична «інтеграція» русинства//Слово просвіти. – 2008ю- 18-24 грудня.
  7. Аренд Х. Між минулим і майбутнім/ Пер. з англ.,. – К.: Дух і літера,2002. - 321 с
  8. Аристотель. Политика. М.: ООО «Издательство» АСТ, 2002. – 393с.
  9. Аркас М.М. Історія України-Русі / Вступне слово і комент. В.Г. Сарбея: 2-ге вид.- К.: В. школа, 1991.-496с: іл.
  10. Артановский С. Н. Некоторые проблемы теории культуры. – Л., 1977. – с. 52.
  11. Артьомов О. Ю. Сучасна українська культура, її вплив на соціальне та політичне життя//Актуальні проблеми державного управління/ спеціальний випуск. 1999. - № 3 (4). – С. 8-12.
  12. Астафьев М. Патриотический центризм: перспективы и цели// Наш современник. - 1994. - №19. - с. 14-70.
  13. Афонин Е. Цінності етнічні// Етнічний довідник. Поняття та терміни. Ч. 1. – К.: Фенікс. – с. 136.
  14. Бадзьо Ю. Україна: четверта спроба. Або чи виживуть українці // Розбудова держави. – 1991. - №10. – С.3 - 10.
  15. Багалій Д.І. Історія Слобідської України/ Передмова, коментар В.В. Кравченка; Художник, упоряд., іл.В. О. Ріяка. – Х,: Дельта, 1993. – 256 с.
  16. Баханов В. Монолог стада// Літ. Україна. – 2001.- 6 вересня.
  17. Балібар Є. , Валлерстайн И. Расса, нация, класс. Двусмысленные идентичности. Пер. С фр.под ред. О. Никифорова и П. Хацкого. – М.: "Логос", 2004. 288 с
  18. Берлін Ісая. Чотири есе про свободу: перекл. З англійської О. Ковомика. – К.: Основа, 1994. – 272 с.
  19. Бердяев Н. Судьба России. – М.: МГУ, 1990. – 256 с.
  20. Білінський А. Народ, нація, держава// Віче - 1994. -№9. - С.74-90.
  21. Білодід Ю. Людина – нація – людство: спроба філософського осмислення// Віче. – 1998. - № 5. – с. 97-104.
  22. Білорус О. Між державним лібералізмом і демократичним реформізмом// Віче.-2002. № 5.-С.38-49.
  23. Борусевич О. А. Міжпоколінна трансформація етнічних цінностей (На прикладі українського етносу України). – К.: НАНУ, 1999. – 63 с.
  24. Боурінг Білл. Права корінних народів: огляд міжнародного досвіду// Проблеми міграції. - 1998. - №2. - С.22-23.
  25. Брас Р. Етнічні групи і формування етнічної ідентичності// Націоналізм: Антологія / Упор. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000.- 872с.
  26. Бромлей Ю. Очерки теории этноса. – М.: Наука, 1983. – 412 с.
  27. Бромлей Ю.В., Подольский Р.Г. Человечество - это народы. - М.: Мысль, 1994.-222 с.
  28. Бурда Г. Мотивація мовної поведінки білінгвів// Урок української. – 1999. - № 9. с. 7-9.
  29. Бурковський І. Національні процеси в СРСР після сталінської епохи// Розбудова держави. - 1991. - №12. - С.30-38.
  30. Бурлачук І. Історичні спроби моделювання української державності в XX ст. - Політична думка. - 1995. - №1. - С. 103-104.
  31. Буряк В. І., Ротар Н. Ю. Політична культура країн Європи в контексті інтегральних процесів. Монографія. – Чернівці, Рута, 2004. – 328 с.
  32. Валіцький Анджей. Три патріотизми// Політологічні читання. Український щоквартальник. – 1995. - №3. – С.79 – 132.
  33. Василенко С. Геополітичні орієнтації України. Чого вчить історія// Віче. – 2002. - № 10. – с. 33-38.
  34. Васильєв В. Деякі роздуми з приводу терміну «Ментальність» // Розбудова держави. – 1993. - № 11. – с. 50-53.
  35. Васюта О., Вівчарик М., Панченко М., Чмихова В. Українська нація: шлях до самовизначення. – К.: Вища школа, 2001. – 282 с.
  36. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем./ сост. общ. ред. и послеслов. Ю. Н. Давыдова; Предисл. П. П. Гайденко. – М.: Прогресс, 1990. – 808 с.
  37. Вернадский В.И. Украинский вопрос и русское общество// Дружба народов. – 1990. - №3. – с.247-254.
  38. Відданий будівничий України: Есе, спогади, статті і рецензії/ Передм.В.С.Калашника. – Х.: Майдан, А.С.Є, 2006. – 304 с.
  39. Винниченко В. Відродження нації. Ч.І.- К.: Політвидав, 1990 - 348 с.
  40. Власенко В. Україна на ЕКСПО – 2000: відкриття не відбулося// Урядовий кур’єр. – 2000. – 2 вересня.
  41. Воронов І. не проклинати, а осмислювати минуле// Віче. – 2002. - № 1. С. 24-27.
  42. Вступ до політології. Навчальний посібник/ Ред. Скиба В. та ін. -К.: Основи, 1998.-718 с.
  43. Гаєвський Б., Рибалко В. Культура державного управління: організаційний аспект: Монографія. – К.: Вид-во УАДУ, 1998. – 144 с.
  44. Ганський В. Український патріотизм і формування менталітету нації// Розбудова держави. – 1993. - № 11. с. 54-56.
  45. Гегель Георг Фрідріх. Філософыъ права Пер. С нем.: Ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. -524 с.
  46. Гельнер Е. Нації та націоналізм. Пер. З англ. - К/. Таксон,2003. – 300с.
  47. Гельнер Е. Пришествие национализма. Мифы нации и класса // Нации и национализм \ Б. Андерсон, О. Бауэр и др. – М.: Праксис, 2002. – 416 с.
  48. Гончаренко М. Життєвість національного // Сучасність. – 1993. - № 2. – С. 115-121.
  49. Горбулін В., Литовченко О. Українська політика національної безпеки України: актуальні виклики – адекватні відповіді// Дзеркало тижня. – 2009 - № 11. – 24 березня.
  50. Горєлов М. Історичні спроби моделювання української державності в ХХ ст.// Наукова думка. – 1994. - №4. – с.93-99.
  51. Горинь Б. Антиукраїнський айсберг російського політикуму// Час такм. – 1998. – 222 с.
  52. Грабовський І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру// Сучасність. – 1998. – 5. – с. 58-70.
  53. Грабовський С. Українська людина та українське буття// Сучасність. – 1997. - № 3. – с. 32-47.
  54. Грач Л. Крымская автономия – ответ на вызов исторического периода// Віче. – 2001. – С. 3-21.
  55. Грач Л. Момент істини: Про Конституцію Автономної Республіки Крим// Голос України.- 1998,- 24 листопада.
  56. Гринів О. Збуджена Україна: самоствердження нації після конфузії населення. – Львів: Пріада-Плюс, 2004, 436 с.
  57. Грушевський М. До центрального комітету УСР// Літературна Україна. -1996. -19 вересня.
  58. Гумилев Л. Откуда есть пошла Русь// Слово. - 1992. - №8. - с.6-11.
  59. Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период.- Л., 1990.
  60. Гумилев Л.Н. От Руси к России: очерки этнической истории.- М., 1992.
  61. Даль Роберт. Демократия и ее критики/ пер. с англ. Под ред. М.В. Ильина.- М.: РОССПЗН, 2003.- 576с.
  62. Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України// Наука і культура. Вип.26-27. - К.: Знання, 1993. – с. 44-53.
  63. Де Токвиль Алекс. Демократія в Америці. – М.: Прогрес, - Литера, - 1994. – 592 с.
  64. Декларация прав человека и гражданина от 26 августа 1789 года// Конституции зарубежных государств. –М.: БЕК, 1997. –с. 135-138.
  65. Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. –К..Смолоскип, 2005. – ХХУШ + 1108 с.